Клуб «Афродіта»

11

Він не знав, що ненавидів більше: несправний кондиціонер, бруд від люльки Мюллера чи осміх у того на обличчі.

Коли Тоні переступив поріг, у кімнаті стояв сморід від люльки, проте самого Мюллера за його столом не було. Тоні кілька разів провів туди-сюди пальцем за коміром сорочки. Голова в нього була важка, і повітря в кімнаті викликало в нього неприємні почуття. Зараз йому потрібен був кисень. Тоні вирішив відчинити вікно, хоча й знав, що це суперечить заведеному тут порядку.

Відколи в кабінеті поставили кондиціонер, відчиняти вікна більше не дозволялося, бо це збивало кондиціонер з режиму роботи. Якщо Тоні зараз провітрить кабінет, то для інших приміщень у будинку це означатиме, що кондиціонер за дві наступні години перетворить їх у сауну.

І все ж Тоні відчинив вікно. Йому було байдуже. Він простяг руку перед широко розчиненими стулками вікна, глибоко вдихнув повітря й уявив собі, як Порно-Мюллер і шеф, у самих спідніх, з'їжджають на лижах з гори в двадцятиградусний мороз. А біля підгір'я саме зупинився автобус, повний туристів-лижників. Тоні подумав, що всі пасажири, звичайно, мають фотоапарати й зафіксують Порно-Мюллера й шефа на плівці.

Відтак Тоні повернувся до свого столу й виявив на ньому кілька протоколів допитів. Із подивом, але ще без особливої цікавості, брав він протоколи по одному в руки й перебігав кожний очима.

Імена були йому незнайомі. Тільки вчитавшись в один із протоколів, він зрозумів, що сталося. Від обурення Тоні навіть забув зачинити вікно й, вискочивши з кімнати, побіг на найнижчий поверх, де містилося кілька кімнат для допитів. Там він почув стаккато друкарської машинки. Поза всяким сумнівом, то був Мюллер, що пройшов півторамісячні курси друкування на машинці.

Усі інші друкували двома пальцями. Усі, крім Мюллера.

Спочатку Тоні хотів розчинити двері навстіж і розлючено накинутись на Мюллера. Але потім вирішив повестися спокійніше.

Він став під дверима й прислухався.

— Що, на вашу думку, я зробив би з людиною, яка надумала б штовхати мою дружину на проституцію? Я вам скажу! Церемонитись я не став би! І ви мені розповідатимете, що нічого про це не знали? Ну признайтеся, що ви все знали! Може, вам розповів про це навіть хтось із колег, котрий випадково став клієнтом вашої дружини? Так воно, певно, і є! Потім ви підстерегли Маркуса Бергера й убили! Чорт забирай, хто вам за це дорікне? Звичайно, таке карається законом, але ви не дуже тривожтесь. Добрий адвокат легко вас виправдає. Вчинок у стані афекту. Справа цілком ясна. На вашому місці я признався б. Ця довга мовчанка вам анітрохи не допоможе. У вас є привід, але нема алібі. Ну, а що потрібно нам?

— Докази! Вам потрібні докази! Та ви божевільний! Жодному вашому слову не вірю! Спочатку ви розповідаєте мені, що моя дружина нібито працює в якомусь клубі «Афродіта», а потім я ще, виявляється, й сутенера вашого вбив! Та ви просто божевільний! Вам лікуватися треба! Без свого адвоката я більше не скажу вам жодного слова.

— А тепер негайно заспокойтесь. Добре собі уявляю, як вас це схвилювало. Невже ви справді нічого про це не знаєте? Ох, друже, і як тільки можна бути таким сліпим?! Я помітив би, якби моя дружина…

— Я більше не дозволю вам ображати мене! І мою дружину теж!.. Тепер Вустові хвилина здалася слушною. Він тихо відчинив двері й увійшов. Мюллер зустрів його посмішкою.

— Ну як, старий, тобі вже краще?

— Мюллере, що тут діється? Чому ти допитуєш цього чоловіка? І взагалі, яким тоном ти його допитуєш?

Тепер на обличчі в Мюллера був вираз, як у цілком коректного службовця. Він зробив над собою зусилля й сів рівно. Тільки очі його загрозливо поблискували.

— Шеф дав розпорядження допитати батьків і чоловіків. Вони належать до ймовірного кола злочинців.

Поглянувши на розгубленого чоловіка, якого Мюллер щойно допитував, Вуст сказав:

— Вийдімо за двері. Гадаю, нам є про що поговорити. Адже ти з ним уже закінчив?

Мюллер кивнув головою.

— Закінчив. Йому лишилося тільки підписати протокол.

— Підписувати я взагалі нічого не буду. Куди це я потрапив? До божевільні?

Мюллер підвівся й рушив до виходу. За дверима Вуст напався на нього:

— Знаєш, що ти накоїв? Це ж катастрофа! Справжня катастрофа! Декотрі жінки роблять це вже роками. І знаєш чому? Щоб їхні чоловіки ніколи не дізналися, що вони одного разу вскочили в халепу! А ти? Тепер ти своїм допитом повідомляєш чоловіка не тільки про те, що його дружина потрапила в ту неприємну історію, але на додаток іще й про те, що вона займалася проституцією. І зрештою намагаєшся викрити чоловіка як убивцю! Це ж страшенне безглуздя! Ти хочеш відповідати за драми, що розігруються в сім'ях? Ці дурниці треба негайно припинити!

— Не вийде! Ми не можемо дозволити вбивці гуляти на волі тільки тому, що ти — сентиментальний баран! Може, він уже шукає собі нову жертву. Коло причетних до цієї справи окреслене дуже чітко. Іншої можливості проникнути в це коло ми не маємо.

Комісар Вуст нервово покушував нижню губу. Йому теж було ясно, що без допиту окремих чоловіків не обійтися, але те, як це тут робилося, він вважав мерзотою і зовсім марною справою.

Мюллер на знак примирення ляснув його по плечу й запросив до їдальні.

— Ти поки що йди, а я швиденько закінчу з цим чоловіком.

Вуст кивнув головою і попростував до їдальні. Він ішов і питав себе, хто ж тут, власне, керує слідством. Чи його тримають тільки тому, що потім хтось має підставити голову?

У їдальні він звелів Мюллерові скласти звіт про роботу.

— Ми обшукали квартиру. Час настав — як і для того, щоб закрити клуб «Афродіта». Слухай, мушу тобі сказати, тут ти справді дещо проґавив. Такої квартири я ще зроду не бачив. Отакої звукової студії з атрибутами дому розпусти. Ціла стіна вся в полицях і з самими тільки магнітофонними касетами. На кожній касеті акуратно написана точна дата й ім'я жінки. Той тип був, мабуть, із заскоками. Видно, сидів там цілими днями й слухав записи, зроблені в клубі. На стінах — фотографії жінок, яких він шантажував. Майже всі голі. Декотрі фотографії збільшені. На багатьох знімках він був разом з якоюсь жінкою. Майже завжди в ліжку.

Ну й життя ж у нього було! Як я з'ясував, час від часу він приводив у ту квартиру жінок. Робив він це в тому разі, коли вони заробляли надто мало грошей. Вони мусили при ньому слухати магнітофонні записи, в яких самі грали головну роль. А він пояснював їм, що вони робили не так. Він прокручував їм і ті стрічки, з яких вони могли почути, як правильно оббирати клієнта.

Якщо тобі цікаво знати мою думку… Гадаю, він робив це не задля грошей. Він просто огидний сексуальний маніяк. Усе це давало йому втіху. Якби він хотів просто вершки знімати, то навіщо тоді ці складні історії з магнітофонними записами? Навіщо ця колекція касет? Він мав заскоки, кажу тобі. Це був божевільний. Такий собі тип магнітофонного фетишиста. Нам треба ще навести довідки в поліції моральності. Там, певна річ, у цьому ділі тямлять. Або, може, ти вважаєш, що всі ці стрічки він слухав тільки задля того, щоб знати, чи жінки справді старанні? Це йому зовсім не треба було. За останніми даними слідства, місячний прибуток у нього становив добрих тридцять тисяч. А може, й більше, бо ми, безперечно, ліквідували ще не всі його кубла.

Вуст насилу жував свій глевкий бутерброд. Крихти злипалися у нього в горлі. Він запив шматок ковтком кави й відсунув решту бутерброда вбік. Їсти йому більше не хотілося.

— Коли в нас так багато магнітофонних записів, то надалі ти можеш прокручувати їх під час допитів чоловікам, якщо це дає тобі втіху.

— Ну, годі вже! Не треба дозволяти собі надто багато тільки через те, що дістав кулю в плече! Слідство я веду з усією відповідальністю. Шеф особисто доручив мені це, і я суворо дотримуюся службових приписів. Роботу виконую сумлінно й точно. Твоїх порад я не потребую.

Вуст кивнув головою.

— Так, так, ясно, отже, ти тут керуєш слідством…

Він подивився знизу на Мюллера. Той почервонів. Цим уїдливим зауваженням Тоні нарешті «дістав» його, бо Мюллерові ніщо так не подобалось, як самому керувати слідством.

Проте Мюллер був невіглас. Вуст знав про це, та й сам Мюллер про це знав. А найгірше було те, що Мюллер знав, що Тоні, а також всі інші, про це знають.

Мюллер поклав на стіл свою коробку з люльками й дістав її вміст. Чотири відшліфовані люльки різної форми лежали на столі, і Мюллер, дивлячись на них, розмірковував, котру набити першу. Але не встиг він вирішити це, як Вуст підвівся й залишив його самого.

Може, взяти й висловити свою незгоду шефові? Одначе його відповідь він уже знав наперед: «Якщо ви маєте альтернативу, то назвіть її. Якщо ні, то тримайте язика на припоні».

Бурчанням нічого не досягнеш. Подобалось йому чи ні, що чоловіків допитували, але він мусив теж брати в цьому участь.

«А може, — подумав раптом Тоні, — може, я так опираюся проти цих допитів тому, що це вивільнює в мені прихований страх? Страх, що Марія могла б мене обдурювати. Страх, що вона теж могла потрапити до рук такого типа. Чи заговорила б вона зі мною про це?»

Він не був певний.

Коли Тоні ввійшов до робочої кімнати, то помітив, що його ліва рука трохи тремтить. Посеред кімнати між його столом та Мюллеровим стояв сам шеф. Правда, не в такому неподобному вигляді, як недавно привиділося Тоні. Навпаки, шеф здавався підтягнутим, погляд його був холодний, як криця.

«Вигляд у нього явно роздратований, — відразу подумав Тоні. — Просто — кипить від люті. Ось-ось вибухне. Може, хоч не на одному мені окошиться».

— Ви відчинили вікно в кімнаті! Чи розумієте ви, що я не можу тепер працювати, оскільки порушено приплив повітря? Власне, чи розумієте ви, скільки чоловік не можуть тепер працювати через те, що порушено приплив повітря? Вам відомо, скільки грошей платників податків буде через вас витрачено марно, якщо я зараз відішлю службовців додому, бо вони не можуть більше працювати в своїх приміщеннях? Чи ви взагалі розумієте, що накоїли своєю хлопчачою витівкою?

Чи треба заперечувати? Мабуть, хтось побачив його й доніс шефові. Дехто з колег був, на думку Тоні, цілком здатний на це.

— Шефе, я… я замислився. Ця справа так мене захопила… Крім того, я ж поранений…

— Не варто знову згадувати про цю прикру історію. Авторитетові карної поліції ви завдали величезної шкоди. Власне, ви більше не маєте морального права у нас працювати. Але кожному в житті треба дати принаймні шанс. Ви вже знайшли вбивцю?

Не чекаючи відповіді, шеф гордовито рушив з кімнати, неначе генерал, що виграв битву.

Через кілька секунд задзвонив телефон. Тоні з'єднали з якоюсь дівчиною, що, навіть не назвавши себе, відразу спитала:

— Ви комісар Тоні Вуст? Я хочу розмовляти тільки з комісаром Тоні Вустом! Більше ні з ким.

— Так, це я. Чим можу бути корисним? — Він не знав, як звертатися до дівчини — на «ти» чи на «ви». Із ввічливості вирішив називати її на «ви».

— Я Гудрун Кох. Ви, мабуть, ще пам'ятаєте мене? Все ж таки ви бачили мене майже голою.

Тоні здригнувся. Тепер він упізнав голос. Це була та дівчинка з хлопчачим тілом із клубу «Афродіта». Ясно. Гудрун Кох. Тринадцять років. Понад рік працювала на Маркуса Бергера. Школярка.

— Звичайно, я пам'ятаю вас. У чому річ? Чим я можу допомогти вам?

— Я хотіла тільки сказати, що переїжджаю до вас.

— Що-що ви робите?

— Переїжджаю до вас. Не тому, що так добре до вас ставлюсь. Просто у мене немає іншої ради. Я не знаю, в кого б іще я могла оселитися. Мої подруги залежать від своїх батьків та матерів, і я там більше з'являтися не можу. У школі теж. А після того, як цей ідіот із відділу соціального забезпечення відвів мене додому й розповів батькові й матері мою історію, я й тут уже лишатися не можу. Як ви гадаєте, що тут тепер діється? Адже ви нам усім пообіцяли, що громадськість нічого не довідається. Що все робиться цілковито таємно. Таємно! Мій батько боїться йти на роботу, бо його колеги бачили мене на фотографії в газеті. Якийсь мерзотник нас сфотографував, коли ми сідали в поліційну машину. А коли поліцейські дізналися, скільки мені років, вони відразу підключили службу у справах молоді. Тепер вони невідступно переслідують мене, і я їх уже не позбудуся. Але до них я ні в якому разі не хочу. Це я вам кажу! їм не вдасться запроторити мене до якогось притулку. Я поживу у вас, поки заспокояться мої батько й мати. Адже ви порушили своє слово!

— Я свого слова не порушував. Я дістав кулю, ви це розумієте? Я лежав поранений і не міг нічого для вас зробити. Був заклопотаний самим собою. Те, що з вами сталося, викликає в мене справді щире співчуття, але це не моя вина. Може, мені зайти й поговорити з вашими батьком і матір'ю?

Дівчина гірко розсміялася.

— Ви навіть не уявляєте, скільки людей раптом захотіли поговорити з моїм батьком і матір'ю! Сусіди, поліцейські, оті зануди із служби в справах молоді, мої вчителі, пліткарки з усієї вулиці, а крім того, ще й усі наші родичі. Вам тут додати вже справді нічого. То коли я можу взяти ключа?

Тоні відчув себе припертим до стіни. Як допомогти цій дівчині й заразом позбутись її?

— Мені шкода, але я мушу покласти трубку. У мене розмова по іншому телефону. Добре, що ви подзвонили. Я зв'яжуся з вами.

Тоні поклав трубку й відчув себе негідником. Йому не слід було цього робити. Адже хтось повинен потурбуватися про дівчинку. Вона сама вибрала його. Але що таке відповідальність? Він повинен знайти вбивцю!..

Скоріше для того, щоб не сидіти на службі, а не тому, що Тоні справді чогось від цього чекав, він відвідав матір Маркуса Бергера. Вона жила в одному кельнському будинку для старих. Візит цей справив на нього гнітюче враження.

Усім жінкам, яких доти допитували, Маркус Бергер розповідав, що його мати померла. Може, він хотів тільки запобігти, щоб котрась із жінок у крайньому разі не звернулася до його матері? Чи вона для нього справді померла?

У крихітній кімнатці, яку займала стара жінка, було крісло-гойдалка, круглий стіл, ліжко, стара шафа.

«Хоч він і заробляв більш як тридцять тисяч на місяць, — подумав Тоні, — але його мати з цього багатства нічого не мала».

Він назвав себе й заговорив спокійно, ввічливо, запитання ставив ненав'язливо. В будинку для старих жінка жила вже п'ять років. Вона й досі була дуже прихильна до сина й нічого поганого про нього сказати не могла. Потім показала комісарові фотографію.

— Це Кріста. З Маркусом. Вони були такі щасливі разом. Така гарна пара… Кріста вже давно до мене не приходила. Чому? Може, вона хвора? Чи з нею щось сталося?

Жінку на фотографії Тоні не знав. Сміючись, вона йшла рука в руку з Маркусом Бергером через пшеничний лан. Фотографія була сповнена юного кохання, весни й сонячного світла.

Дівчина, була, мабуть, однією з Маркусових жертв. Комісара вразило те, що вона регулярно відвідувала пані Бергер. Тоні спитав у пані Бергер повне ім'я та адресу дівчини. Кріста Беккер, наречена Маркуса Бергера. Вони збиралися незабаром одружитись.

— Уся в білому, вона була б дуже гарною нареченою. Я завжди казала, що на вінчання прийду будь-що. Від цього я не відмовлюсь. Навіть якщо доведеться нести мене туди на ношах.

Вінчання… Це так не пасувало до образу Маркуса Бергера.

Вуст вирішив негайно відвідати Крісту Беккер. Але піти з дому для старих йому було не так просто. Пані Бергер заходилася плакати й розповідати йому про своє життя. В її розповіді могло виявитися щось цікаве для слідства, і першу чверть години Тоні слухав стару уважно. Потім її історії почали повторюватись. Вона виливала душу в довгих описах хвороб та нарікала на непривітний персонал.

Коли стара починала говорити про сина, в її очах знов і знов з'являлися сльози. Вона нічого не знала про його справжнє життя. Вважала його зразковим сином з добрими манерами, який не забував раз на тиждень відвідувати матір. Він завжди щось приносив: квіти, шоколадні цукерки чи лікер.

— Вам відомо, чим ваш син заробляв на життя?

— Так, він за дорученням фармацевтичних фірм відвідував лікарів і знайомив їх із найновішими ліками. Ви не думайте, він був не таким собі простим представником! У тому ділі вимагалося багато знань. Та він і сам був майже лікар. Він і мені часто приносив ліки, і тоді я не завжди пила пілюлі, які дають тут. Те, що приносив Маркус, діяло багато краще.

Чому він, Тоні, має позбавляти цю жінку ілюзій щодо її сина? Чому вона має доживати віку із свідомістю того, що її син був злочинцем?

Тоні все більше цікавила Кріста Беккер. Нарешті йому вдалося попрощатися. Він попросив фотографію Маркуса Бергера та його нареченої. Пані Бергер люб'язно погодилася дати, кілька разів нагадавши, що повернути її комісар повинен у повній цілості.

Він пообіцяв це.