Клуб «Афродіта»

1

Він біг лугом, найзеленішим лугом у світі. Променисте блакитне небо настроювало його на пустотливий лад. Він біг до гурту хлопчаків, що грали у футбол під в'язами над ставком. Він наближався до них широким розгонистим вистрибом. Ось уже хтось передав йому м'яча.

— Бий сюди!

— Хочеш грати з нами?

— Ну, давай!

Він віддав м'яча у центр поля білявому хлопцеві. Той вигнувся, мов кошеня, напружився всім тілом і головою послав м'яча гравцям своєї команди.

Скільки ж це він не грав у футбол?! Опинившись у гущі гри, він почував себе чудово — розкуто й бадьоро. Глибоко ввібравши в легені свіже повітря, він знову погнався за м'ячем.

Потім він побачив… свого шефа. Недбало спираючись на якусь укопану в землю жердину, шеф робив йому знаки рукою, немов чаклун із мальованих книжок його дитинства, який заманює Гензеля і Гретель. Підкликати вказівним пальцем, зігнутим на зразок риболовного гачка, було характерною манерою шефа, коли він збирався дати комусь доброго прочухана. Шеф поклав праву руку на щит, прибитий до жердини, так ніби обіймав жінку. Лівою рукою він майже з ніжністю провів по чорному напису й усміхнувся до свого підлеглого.

— Підійдіть сюди, комісаре Вуст, підійдіть ближче. Ви читати вмієте? Аж тепер комісар Тоні Вуст роздивився напис на щиті:

Він перевертався з боку на бік, весь мокрий від поту. Його дружина, Марія, сиділа в ліжку. Вона вже засвітила невеличку лампу на нічному столику, бо перед тим Тоні почав скреготати зубами.

Знову йому приснився один із його поганих снів. Марія спробувала розбудити чоловіка, але марно. Мабуть, перед сном він проковтнув одну із своїх таблеток від головного болю. Вона завжди була проти цього, але без таблеток він часто взагалі не міг заснути. Постійні нічні чергування, безладний робочий день — усе це доконало його. І тепер він, як це часто бувало, лежачи поруч неї, розкидав постіль, скреготав зубами й розмовляв уві сні. Ні, він кричав! Скоро він сам прокинеться від свого крику. Вона це знала. Так було завжди. Потім вона приготує теплу ванну, йому стане краще, і вони, мабуть, зможуть ще трохи поспати.

Марія розуміла, що безсоння у нього через роботу. Зараз йому, певно, знову сниться гонитва за злочинцями через усе місто. Можливо, хтось саме стріляє в нього. Можливо, його загнали десь у тунелі метро в глухий кут. А може, йому сниться, що його до смерті побила ватага молодих рокерів?

Вона знову взяла його обіруч за плечі й труснула.

— Тоні! Тоні! Прокинься ж нарешті! Це просто нестерпно!

Через кілька секунд він усе-таки злякано підхопився, але його розбудив не дружинин голос, а те, що сновидіння досягло своєї кульмінації.

Підхопившись, він заволав: «Ні-і!» — та так і залишився сидіти в ліжку. Дружина почала гладити його по голові й розмовляти з ним, як із дитиною.

— Все добре, Тоні. Ти вдома, у ліжку. Просто тобі приснився поганий сон. Він знову повалився на спину і втупився в стелю.

Марія змахнула у нього з чола кілька краплин поту й спитала:

— Приготувати тобі теплу ванну? Він похитав головою.

— Ні, ні, не треба. Мені вже краще.

— Що тобі приснилося? Знов один із твоїх кошмарних снів?

Розмірковуючи, яку небилицю розповісти дружині цього разу, він попрохав її все ж таки приготувати ванну. Марія мовчки встала й пішла до ванної кімнати, залишивши всі двері відчинені, так що він міг бачити її з ліжка. На ній була довга біла нічна сорочка з блакитним мереживом. Кольорові цяточки зображували хвилі. Марія була боса. Коли вона нахилилася над ванною, щоб кинути у воду ароматичну сіль, її маленькі пружні стегна здалися йому особливо привабливими. Це відразу навело його на інші думки. Але йому ще треба було вигадати для неї історію.

Що має думати дружина про свого чоловіка, дізнавшись про його кошмарні сни? Що він боягуз? А хіба боягузи їздять на мотоциклах? Може, він підлабузнюється до свого шефа? Ні, такої думки про нього вона не повинна мати. Коли вже йому й приснився моторошний сон, то хай це буде такий, про який можна розповісти.

Хвалити Бога, йому пригадалася сцена з одного фільму. Нещасливий випадок. На горішньому поверсі будинку була замкнута дитина. Нижні поверхи горіли. Він накинув собі на голову куртку і спробував пробратися крізь полум'я до дитини. Коли він уже майже досяг мети, перед ним упала охоплена вогнем балка. Проте він усе ж таки схопив дитину, на волоссі в якої уже мерехтіли язички полум'я. Він кинувся з дитиною в зачинене вікно…

Тоні задоволено кивнув головою. Ця версія куди вірогідніша. Так він її Марії й розповість.

А Марія вже гукала його з ванної кімнати:

— Іди, Тоні, йди!

«Може, вона мені й джину із тоніком дасть, поки я буду у ванні», — подумав він.

Тоні підвівся з ліжка, потягнувсь і скинув піжаму. Щоразу, коли Тоні торкався босими ногами підлоги, він радів, що її застелено таким дорогим килимком. Це був так званий самоочисний килимок. Слово «самоочисний» йому здавалося кумедним, але в продавців то був найкращий аргумент. Пухнастий м'який килимок трохи нагадував йому землю в лісі, по якій він замолоду іноді ходив босоніж.

Ванна кімната вже наповнилася парою. Ідучи туди передпокоєм, Тоні поминав невелику підставку, на якій стояв телефон. Коли він порівнявся з телефоном, той задзвонив начебто ще різкіше, ніж звичайно.

Тоні майже зірвав трубку з важелів. Телефон ні в якому разі не повинен був задзвонити вдруге. Цей пронизливий дзвінок щоразу відгукувався в нього аж у шлунку. Тоні відчував його щоразу, неначе різкий удар ножем у живіт.

Як завжди, коли отак гарячково хапав трубку, Тоні ту ж мить почав злитися. Адже йому, власне, розмовляти ні з ким не хотілось, і він уже кілька місяців збирався поставити в апараті інший дзвінок.

Озвався він не відразу, а спочатку трохи послухав. Та дуже скоро зрозумів, що дзвонять зі служби. Він добре знав оті шуми, які чулися на задньому плані. Несправний кондиціонер безбожно тріскотів, і колеги Тоні, розмовляючи один з одним, були змушені цілий день кричати. Це тріскотіння й тепер різонуло йому вухо, і Тоні відчув новий укол у ямці під грудьми.

«Ні, ні! — подумав він. — Тільки не тепер, не о такій порі!»

І невдоволеним тоном промовив:

— Говорить автовідповідач фірми «Вюстенрот». На жаль, наше бюро зараз зачинене. Ви маєте тридцять секунд часу, щоб висловити на магнітофонну стрічку свої побажання. Прошу, починайте.

— Не думай, що твій жарт оригінальний. Мені теж не велика втіха і досі стирчати на роботі. Але що вдієш! У Дюнвальді знайдено труп. Негайно виїжджай.

— Дюнвальд великий. Щонайменше тисяча будинків. Хіба не так?

— Так. Але постривай. Там є маленька вуличка — Горн… Горнпотвег чи якось так. У прилеглому лісочку це й сталося. Одне слово, виїжджай!

Тоні Вуст поклав трубку. Марія сиділа на краю ванни і мовчки дивилася на нього. Її обличчя виражало водночас і впертість, і смуток, і зловтіху, і лють — суміш почуттів, якої він не міг терпіти. Тоні випростав плечі, але враз, ніби скоряючись долі, знову згорбився й сказав:

— Не бери близько до серця. Така вже в мене робота. Іди краще спати.

Різкими рухами Марія закрутила кран. Потім прихилилася до одвірка і стала дивитись, як він одягається. Своїм виглядом Марія нагадувала йому шефа, якого він бачив уві сні біля щита із забороною грати в м'яча.

Тоні знову не міг знайти своїх шкарпеток. Марія, і не думаючи допомогти йому, майже нечутно сказала:

— Я цього просто більше не витримаю. Тебе немає цілими днями, а коли з'являєшся, то як клубок нервів. Розповідаєш мені історії, яких я слухати не хочу, говориш про людей, яких я не знаю і не бажаю знати, ночами тіпаєшся, неначе в лихоманці, а цей клятий телефон щохвилини може забрати тебе в мене. Я нічого від тебе не маю! Анічогісінько! Навіщо я взагалі виходила за тебе заміж? Вистачило б і твоєї фотографії!

Тоні нахилився, знайшов шкарпетки під нічним столиком і подивився знизу на Марію. В очах у неї вже стояли сльози. Приклавши до губ вказівного пальця, він прошепотів:

— Не так голосно, рибонько, розбудиш малу.

— Малу, малу! Тільки й чую, що про малу! Якби не мала, наш шлюб був би зовсім безглуздий! Завжди я повинна на когось зважати: на тебе, на малу, на твою матусю. Завжди я! А хто зважатиме на мене? З мене досить, розумієш?! Мені це набридло!

Пхикання в дитячій кімнаті урвало їхню суперечку. Тоні був радий цьому. Марія зникла за дверима, а він заходився шукати ключа від машини.

«Завжди у мене щось пропадає, — думав Тоні. —Завжди щось… Чому я не вмію тримати свої речі десь в одному місці, як решта людей? Чи, може, і в інших все так само? Просто вони про це мовчать. А мій шеф теж шукає свої шкарпетки щоранку перед тим, як іти на службу? Цікаво, будять його вночі своїм плачем діти, чи у нього нема всіх цих турбот?»

Його погляд ковзав по всіх закутках кухні. Ключа від машини він не знаходив, хоча й був переконаний, що з гаража прийшов просто на кухню, відчинив холодильника, дістав пиво…

Він різко ступив до холодильника. Ключ справді лежав у відділенні для пива біля двох повних бляшанок.

— Ну, бувай! — стримано кинув він із передпокою. — Не знаю, коли повернусь. Не чекай мене!

Опинившись за дверима, він збіг на кілька сходинок униз, але потім уповільнив ходу. Дихати став спокійно, прибрав з чола волосся, грайливо підкинув брелок із ключами й спритно підхопив його знову.

Труп нікуди не втече.