Клуб «Афродіта»

20

У приємній прохолоді садової альтанки Беккерів, зі склянкою мінеральної води в руці, комісар Тоні Вуст намагався краще зрозуміти роль Франца Беккера та його сім'ї у житті Маркуса Бергера.

Він не хотів одразу заводити мову про Маркусове помешкання. Йому здавалося, розумніше почати розмову у м'яких тонах.

— Ви не пригадуєте, чи називав Маркус Бергер коли-небудь у вашій присутності якісь імена? Чи не говорив він, наприклад, про якогось Бориса?

Беккер почухав вказівним пальцем кінчик носа, потім скерував палець на Тоні Вуста й махнув ним, немов диригентською паличкою, якою задавав ритм своїм словам.

— Точно. Борис Людлов. Це ім'я він згадував кілька разів. У зв'язку з чим — не пригадую. Стривайте, він відгукувався про того чоловіка недобре. Кілька разів навіть казав «цей клятий Людлов»… Точно, Борис Людлов! Я пригадую дуже добре.

Це було справді дещо. Зв'язавши його слова зі свідченнями Гудрун, вже можна було змоделювати злочин. Тоні був готовий перевірити алібі Тіттенкралле у ніч убивства.

Звичайно, Тіттенкралле міг дати бездоганне алібі. Зрештою, він же професіонал. Проте попередні судимості за заподіяння тілесних пошкоджень свідчили не на його користь. Як-не-як, а Маркус Бергер був побитий до смерті. А Тіттенкралле побив уже кількох чоловік так, що вони вижили лише завдяки реанімації. Може, навіть, характер травм, заподіяних Маркусові Бергеру, подібний до травм інших жертв Тіттенкралле.

І все ж цього було замало.

Тоні майже виключав можливість того, що Людлов сам розправився з Маркусом Бергером. Таке він доручав робити іншим.

— А інших імен він не згадував? Наприклад, Тіттенкралле?

— Ви що глузуєте?

— Це, звісно, кличка[3]. Насправді того суб'єкта звати інакше. Проте під справжнім ім'ям його навряд чи хто знає. Справжнє ім'я його Петер Грунд, але я певен, що навіть мати — якщо він її має — називає його Тіттенкралле.

— І як тільки вигадують таке казна-що!

— Із трьох спроб не вгадаєте! Вони обидва розсміялися.

— Чому ви мене про це запитуєте, пане комісаре? Яке відношення мають ці люди до смерті Маркуса?

— Це звичайний порядок слідства. Я повинен ставити запитання. Чи відомо вам, щоб хтось погрожував Маркусу Бергеру? Шантажував його?

Франц Беккер похитав головою.

— Щодо цих сутенерських справ — ні, тут я справді нічого не знаю.

— Розкажіть мені про ваше сімейне життя. Адже Маркус Бергер бував у вас досить часто. Він і вас запрошував до себе? Він умів готувати? А яку музику він любив? Яка у нього була квартира? Про що ви балакали? Я маю на увазі, чи були теми, якими він особливо цікавився?

— Авжеж, він запрошував і нас до себе. Вдома у нього завжди був ідеальний порядок. Спитайте мою дружину. Усе виглядало зовсім не так, як уявляють собі холостяцьке помешкання! Скрізь цілковитий порядок. Та й скнарою він не був. А як умів готувати! У моєї дружини очі на лоба лізли! Просто неймовірні наїдки. Китайські страви і таке інше. Я, власне, не шанувальник китайської кухні. Мені весь час здається, що в тих ресторанах подають пацюків або дощових червів — ха-ха-ха! — але коли готував Маркус, то це було справді подією. Ми охоче його провідували. І він, було видно, залюбки приймав і пригощав нас у себе. Про що ми балакали? Ну, про футбол, звичайно. Ми обидва любили спорт. Раніше я й сам займався боксом. Тепер уже не займаюсь. Ото тільки сиджу перед мигтючим ящиком та дивлюся на інших.

А Маркус полюбляв теніс. Кілька разів я ходив з ним на корт. Партнер з мене був нікудишній — бо він грав просто чудово! Двічі на тиждень вправлявся зі своїм тренером. Він міг би зробити кар'єру професіонала, коли б захотів. Але його більше цікавили поважні справи — бути представником фірм, що продають ліки.

Беккер запитливо подивився на Тоні Вуста. Той посміхнувся.

— Якби він став професіональним тенісистом, то, можливо, ще був би живий. Але не забувайте, що він не був представником фірм, які продають ліки. Він був шантажистом і сутенером.

— Пане комісаре, ви дозволите мені біля вас підсісти? Хоч я тоді й повелася так погано щодо вас?

Ріта Беккер принесла собі стільця й сіла навпроти Вуста.

— У мене все ще болить душа, навіть коли це правда. Боже мій, знали б ви Маркуса! Золотий був хлопець. Лише таким я його пам'ятаю. Чудовий молодий чоловік. Та ви вже чули про нього від Франца. Він не мав ніяких вад. Я й досі не вірю в те, що ви мені розповіли про нього. Вести подвійне життя — вести таке подвійне життя — я просто не уявляю, щоб хтось був здатен на це. Чи, може, він був шизофреніком? Недавно я бачила передачу про таке по телевізору. Роздвоєння особистості. Може, він теж був хворий?

— Ні, я не думаю. Те, що ви бачили по телевізору, стосується багатьох, але не Маркуса Бергера. Він діяв цілком розумно, з холодною розважливістю, думаючи про вигоду. Оскільки він уже мертвий, то навряд щоб якийсь психіатр узявся за цю справу. Йдеться, зрештою, не про визначення вини. Я хочу притягти до суду лише його вбивцю. Тепер скажіть мені ще, будь ласка, де квартира Маркуса Бергера. Мені б хотілось її оглянути.

— Я навіть маю ключа. Це ключ Крісти. Я залюбки його вам позичу. Зрозуміло, за розписку.

— Чи означає це, що ваша дочка мала ключа від квартири Маркуса Бергера?

— Сьогодні так ведеться серед молодих людей. Чи ви гадаєте, вони тільки за ручки трималися? — спитала фрау Беккер, зневажливо кривлячи губи.

Вона пішла в дім і незабаром повернулася з другою пляшкою мінеральної води та ключем, який мовчки простягла Вусту. На ключі висів невеликий брелок із написом у червоній пластмасовій рамці: «Дюнвальдер Мауспфад». Роздивлятися номер будинку Тоні не став.

Дюнвальдер Мауспфад! Зовсім поруч було знайдено труп Маркуса Бергера. Отже, він мав іще одну квартиру. Квартиру у цілком пристойному житловому районі. Наскільки Тоні Вуст пам'ятав, там були переважно будинки на одну-дві сім'ї з великими садовими ділянками.

Звичайно, туди слід було негайно поїхати. Якщо Маркус Бергер справді мав там пристойне житло, то чому тоді у своїх документах він подавав іншу, компрометуючу адресу? Може, квартиру на Дюнвальдер Мауспфад він найняв недавно і ще не встиг переписати адресу в адресному бюро?

Тоні Вуст, однак, не міг просто так підхопитися й піти. Бєккери не повинні були помітити, яку важливу інформацію він од них дістав.

— Що ж, власне, збирався робити ваш зять на таксомоторному підприємстві? Хотів стати комерційним директором чи, може, волів сісти за кермо? І чим намірялись зайнятися ви, пане Беккер?

— Ну, крім усього, я ще й власник ліцензії на таксомотор. Щоправда, окремий водій не має ніяких шансів. Я збирався складати графіки виїздів, а також сам їздити — мені це дуже подобається. А крім того, я мав би стежити за тим, щоб автомобілі були в порядку. Адже це найголовніше. Якщо при найменшій поломці звертатися до майстерні чи просто не стежити за машинами, то прибутку не буде. Тоді доведеться лише на ремонт і техобслуговування викидати щомісяця п’ятдесят тисяч марок. Що ж до Маркуса, то він хотів займатися бухгалтерією, діловодством і таким іншим. Зрештою, я на цьому не розуміюсь.

— Ви розмовляли й про гроші?

— Звичайно! Ми сподівалися мати пристойний заробіток, не менший ніж на інших таксомоторних підприємствах. А в кінці року, залежно від обставин, ділити прибуток. Із цією метою ми збиралися заснувати товариство з обмеженою відповідальністю. Ми навіть разом ходили до адвоката обговорити цю справу. Майно товариства мало складати п'ятдесят тисяч марок. Маркус збирався також надати фірмі в кредит свої гроші, тобто ще добрих триста тисяч. На цю суму ми збиралися купити автомобілі. Приблизно дюжину. Є можливість перейти на вигідніші сучасні марки…

— Атож, я знаю.

Тоні Вуст подивився на годинника, вдаючи здивування, й почав прощатися з подружжям Беккерів.

Уже відчиняючи хвіртку на вулицю, він обернувся. Запитання, поставлені у момент виходу, на телебаченні звучать неймовірно ефектно, дарма що їм надають ніби другорядного значення. Тоні при цьому сам собі здався майже дурнем.

— О, я ще забув дещо. Гадаю, мені все-таки треба поговорити з вашою дочкою. Вважаю навіть, що це просто необхідно. Можливо, вона ключова постать у всіх подіях.

Франц Беккер підхопився з місця. Його самовладання миттю зникло. Він грубо напався на комісара.

— Не вплутуйте сюди мою дочку! Яке вона має відношення до вбивства? Зараз вона відпочиває на селі у тітки! Втрата Маркуса для неї була неабияким струсом! Невже ви цього не розумієте? Я попереламую вам кістки, якщо ви розпатякаєте їй усі ці дурниці про Маркуса!

Комісар Тоні Вуст мимохіть відступив на два кроки, відгородившись від Франца Беккера хвірткою. Цей м'ясистий, міцний чолов'яга у сліпій люті виглядав справді небезпечним. Тоні не хотів затівати сварку. Він повернувся й попростував до свого автомобіля. Зрештою, він не зобов'язаний брати в батьків дозвіл, аби допитати їхню повнолітню дочку. Лише одна притичина була у цій справі. Він не знав тітчиної адреси. Та колись же Кріста має-таки повернутися звідти. Не може ж вона вічно ховатися на селі!

Тоні не став діяти звичайними службовими методами. Своїх колег він теж ні про що не повідомив. Маючи ключа, він поїхав просто на квартиру.

То було щось більше, аніж квартира. То був невеликий будинок на одну сім'ю. З просторо спланованими кімнатами. З великою, вишукано обставленою кухнею, головним надбанням якої була колекція із щонайменше сорока різноманітних ножів.

Усе тут було чисте й доглянуте. Або Маркус Бергер тримав прибиральницю — зрештою, він міг собі це дозволити, — або котрась із жінок, яких він шантажував, дбала тут про чистоту.

Тоні вважав це теж цілком вірогідним.

У підвалі був невеличкий бар. Усе на диво благопристойно. Був навіть відкритий камін з акуратно складеними поруч дровами.

Цікавішою виявилась невелика кімнатка, майже комірчина, з якої Маркус Бергер зробив собі щось на зразок контори. Там стояли письмовий стіл, гвинтовий стілець, на підставці лежав енциклопедичний довідник Дудена, валялося декілька кулькових ручок та аркушів паперу.

Усе це мало справляти враження кабінету, в якому представник фармацевтичних фірм складає свої звіти.

На письмовому столі Тоні вгледів три фотокартки у чорних шкіряних рамках. На середній — Кріста Беккер, на лівій — Кріста Беккер в обіймах Маркуса Бергера, на правій — подружжя Беккерів, і між ними Кріста.

З-під скла на столі Тоні Вусту всміхалася з кольорового фото пані Бергер, сфотографована, мабуть, у будинку для старих камерою моментального знімка.

Якщо все це було лише маскуванням під благопристойність, то таке маскування вийшло майже досконалим.

На книжкових полицях, розставлених по всьому будинкові — ненав'язливо, аби не виглядало, ніби хтось хоче тут похизуватися своїми знаннями, — нічого незвичайного Тоні Вуст не виявив.

Там було кілька видань класиків у шкіряних палітурках із золотим обрізом. Кілька пошарпаних романів. І ніякої відвертої порнографії. Ніякого надмірного насильства. Повне зібрання Вільгельма Буша. Весь Хемінгуей.

До фотоальбомів Маркус Бергер, як видно, мав особливу пристрасть. Та якихось специфічних критеріїв добору Тоні Вуст не помітив. Давні автомобілі. Рідкісні тварини. Барвисті мундири. Декоративні риби. Нью-йоркські вулиці й ряди будинків.

В одній із шухляд письмового столу Тоні знайшов купку листів. Він запхав їх до кишені, вирішивши переглянути згодом.