Клуб «Афродіта»

6

Переступаючи через два, а то й через три східці, він легко піднімався сходами до китайського ресторану. Для різноманітності китайська кухня — це все ж таки непогано. У кожному разі кращі, ніж їхня задрипана їдальня.

Тоні сів у найдальшому кутку. Звідси було видно вхідні двері й решту зали. Він спробував уявити собі обличчя жінки, голос якої чув по телефону. Зрештою йому треба буде її якось упізнати. Через необачність Тоні не здогадався домовитися з нею про розпізнавальний знак. Він навіть не спитав, як вона буде вдягнена, сподіваючись зустріти жінку сорока-п'ятдесяти років.

Тоні подумав, що жінки, які сиділи по одній за столиками, — мабуть, службовки радіомовної компанії і теж, певно, вирішили не йти до їдальні. Та хоч як він придивлявся до них, йому здавалося неймовірним, щоб котресь із цих облич пасувало до голосу з телефону. Може, це було тому, що він чекав побачити обличчя з істеричним виразом.

Огрядна, добродушна на вигляд жінка повільно йшла в його бік. Поки він, дивлячись на неї, якусь мить припускав і відкидав можливість того, що це — пані Шівас, вона вже зупинилася біля його столика й промовила:

— Ви, певно, той самий пан із карної поліції? Я пані Шівас. Даруйте, забула ваше прізвище.

Тоні Вуст підвівся й запросив жінку сісти. Вона була йому симпатична. Від неї віяло теплом, щирістю й скромністю. Такою він уявляв собі ідеальну матір і бабусю.

— Мене звати Тоні Вуст. Скажіть, як ви здогадалися, що я — саме той, хто на вас чекає?

— Ну, у вас такий вигляд, як у людини з карної поліції. — Побачивши на його обличчі подив, вона відразу пояснила: — Я ніколи ще не мала справи з карною поліцією. Але, знаєте, я люблю дивитися детективи.

— Невже я схожий на комісара з детективних фільмів?

Вона не відповіла, тільки всміхнулася, боячись, мабуть, образити його.

Вони замовили собі качку по-пекінському на двох. Тоні пив спочатку шері, умовивши і її випити ковток. Але потім вона попрохала склянку мінеральної води, а він віддав перевагу рисовій горілці.

— Маркус Бергер ваш родич чи знайомий? Звідки ви його знаєте? Мене цікавить усе. Насамперед мені треба знати, чому ви так розсміялися, коли я сказав… Невже це вас так приголомшило? Ви що, прийняли цю звістку так близько до серця?

— Я охоче розповім вам усе, якщо тільки ви дасте мені змогу говорити.

Зробивши Тоні це невеличке зауваження, пані Шівас почала розповідати свою неймовірну історію.

Їй було сорок два роки, вона мала двадцятирічного сина, двадцятидворічну дочку та трирічного онука. Її чоловікові було сорок п'ять, він більше двадцяти років працював у тій самій установі й дуже сподівався допрацювати там до пенсії.

Син навчався, дочка спочатку пішла працювати секретаркою, а тепер стала домогосподаркою. У їхній щасливій, гармонійній сім'ї все було чудово. Так вони і вважали, поки одного дня пані Шівас, зробивши покупки, зайшла до кав'ярні поїсти морозива…

— Розумієте, колись у мене було дуже багато роботи: двоє дітей, домашнє господарство, в магазини я ходила пішки, бо машини ми не мали і сил мені часом ставало тільки на те, щоб дотягти сумки додому. Після цього я іноді рук не чула…

І раптом виникла порожнеча. Діти виросли й пішли з дому. Чоловік по горло заклопотаний на роботі, щодня по десять, а то й дванадцять годин не буває вдома. Увечері повертається стомлений, шукає тільки спокою.

І ось виникає велика порожнеча, яку раніше заповнювали діти й робота. Спочатку я стала виходити на довгі прогулянки до парків, а потім відвідувати кав'ярні та ресторани, до яких звичайно ходять самотні жінки. Сподіваюся, ви розумієте, що я маю на увазі.

Покупки я любила робити в центрі міста, іноді заходила до римсько-германського музею. Так я й познайомилася з Маркусом Бергером. Він підійшов до мене, чемно відрекомендувався й попрохав поради. Він нібито хотів відвідати свою стару тітку й саме шукав для неї подарунок. Тож він звернувся до мене з проханням допомогти йому щось вибрати, бо зовсім не уявляв собі, що може сподобатися не молодій уже жінці.

Мені це здалося тоді надзвичайно зворушливим. Де побачиш таке ще? Щоб юнак так піклувався про свою літню тітку! Мені подобалася й люб'язна манера, в якій він зі мною розмовляв, його вишукана мова, явно добре виховання.

Це була невинна, приємна історія, яка внесла в моє життя певну різноманітність. Ми йшли з ним по місту, заходили до ювелірних магазинів, дорогих парфюмерних та квіткових крамничок. Він ніяк не міг вибрати для тітки подарунка, зате про мої вподобання дізнався багато.

Помалу ми розговорились і, можна навіть сказати, відчули одне до одного симпатію. Але потім я зауважила, що мушу йти додому готувати вечерю, бо добре їсти ми звикли не в обід, а ввечері, коли чоловік повертається додому.

Я навіть розповіла, що збираюся зварити холодець. Він одразу почав захоплено згадувати, як його мати колись часто готувала цю страву. На жаль, мати померла, і справжнього холодцю тепер ніде вже не скуштуєш.

Він був такий чемний, такий люб'язний, такий молодий… Я справді не мала нічого на увазі, коли запропонувала йому завітати якось у гості й скуштувати мого холодцю. Сьогодні мені здається, що говорила я тоді не серйозно, а просто так, як це завжди кажуть у таких випадках: «Заходьте до нас якось…» або «Будете поруч — ласкаво просимо…»

Вона затнулася, розповідати їй тепер стало важче.

Кельнер поставив на стіл качку по-пекінському, і вони взялися до їжі. Пані Шівас була рада цій паузі.

Тоні Вуст знову спитав себе, що може дати ця розмова. Перед ним сиділа мила, балакуча жінка, яка видимо нудьгувала, і ця історія внесла в її життя певний драматизм. Він приготувався протягом наступної години дізнатися ще дещо про галантного Маркуса Бергера, а потім нарешті почути, як той відвідав її ще двічі і потім вона ніколи вже його не бачила. Можливо, він їй якось навіть листівку надіслав із відпустки. Навряд чи в цій історії могло бути ще щось.

— … Але одного дня він і справді прийшов. Власне, я про нього вже давно й згадувати перестала. Біля дверей подзвонили. Я відчинила, але спочатку побачила навіть не його, а тільки величезний букет квітів, за яким він сховався. Він радісно привітався, попросив пробачення, що так довго не давав про себе знати, пояснивши це діловою поїздкою за кордон, і спитав, чи має ще чинність моя пропозиція щодо домашнього холодцю. Звичайно, ніякого холодцю в мене на той час не було, але це його зовсім не збентежило. Я запросила його ввійти й запропонувала чашечку кави. Він завів розмову про плетені настінні килими — у мене таке хобі, — і я відчула, що він стає мені ще симпатичнішим.

Потім він запросив мене на прогулянку. Я знаю, мені не треба було йти, але в мене, мабуть, уселився біс. День у мене був вільний, і я, певно, з нудьги, погодилася.

Ми вирушили до зоопарку. Я не була там щонайменше років десять, відтоді, як наші діти вийшли з того віку, коли вони любили ходити в зоопарк. Ми жартівливо балакали про се, про те, і раптом я помітила, що фліртую з ним, чого вже багато років ні з ким не робила…

Пані Шівас проковтнула клубок, що підступив їй до горла, і вже не зводила очей на комісара Вуста, а дивилася тільки на свою качку. Вона копирсалася ножем та виделкою в тарілці, але нічого не їла і, як видно, ледве стримувала сльози. І все ж вона говорила далі, хоч Тоні й не просив її розповідати про такі інтимні подробиці. Він уже боявся, що жінка ось-ось признається у своїх любовних інтрижках, а потім стане благати нікому про це не казати й присягатиметься, що після того вона Маркуса Бергера ніколи більше не бачила. Тоді ця розмова залишиться просто як спогад про приємний обід у китайському ресторані, ото й тільки. Одначе…

— … Це був невинний флірт. З нього нічого не могло вийти. Він — ще юнак, а я… а я вже бабуся. Але це давало мені втіху, неабияку втіху. Час від часу він навіть обіймав мене за талію, ніби ненароком гладив мені руку і зрештою за мавпячою кліткою поцілував мене…

«Мабуть, її треба урвати, — подумав. Тоні, — поки вона не почала розповідати про свою другу весну. Однаково з цього нічого не буде. Мабуть, той Маркус Бергер мав пристрасть до жінок її віку, і його записник повен таких телефонних номерів. Їй-бо, якийсь сексуальний маніяк! Цього мені ще бракувало! Тоді знайдеться сотня чоловік, у яких буде причина…»

— … Зрештою він запросив мене до себе додому. Я знаю, що ви зараз про мене думаєте, пане комісаре, але я все-таки повинна колись про це розповісти. Я скажу вам правду, всю правду, але тільки за умови, що мій чоловік ні про що не дізнається. Ви ж обіцяли, що він ні в якому разі ні про що не дізнається. Я не хочу, щоб через це мій шлюб… Я цілком покладаюся на вас, пане комісаре, на ваше вміння мовчати…

Тоні легенько торкнувся її руки, співчутливо опустив очі й так трохи заспокоїв її. Потім він знову взявся до качки по-пекінському й, бачачи, що пані Шівас їсти вже не хоче, вирішив доїсти й її частину. Поки качка не захолола зовсім, він квапливо відрізав рум'яні шматочки м'яса з ананасом і клав їх до рота.

— … Так от, у його кімнаті це потім і сталось… Ну, нарешті! Це все ж таки сталося.

— … Раптом він почав плакати й розповідати мені, що мати його померла дуже рано, виріс він у притулках, і жилося йому погано. Він розповідав, як мусив відмовляти собі у найнеобхіднішому, щоб дістати освіту, казав про приниження, яких йому довелося зазнати в житті. Молоді дівчата його взагалі не цікавили. Він признався, що покохав мене з першого погляду, й став просити, щоб я дозволила йому доторкнутися до мого тіла…

«Цьому взагалі не буде кінця», — подумав Тоні, допиваючи рисову горілку.

— … Але там, як видно, був ще хтось. Його спільник.

— Його… хто?

Декотрі слова завжди насторожували Тоні: розшук злочинця, наркотик, фальшивомонетник, банківський рахунок… Таких слів було багато і «спільник» теж належало до них.

— Кінець кінцем зробив же хтось фотознімки.

— Які фотознімки?

— Ну, фотознімки, на яких були ми, він і я. Голі. У неймовірних позах. І цими знімками він потім мене шантажував.

Тоні випустив із рук ніж та виделку і проковтнув нерозжований шматок качки. Потім узяв серветку, витер губи, відкинувся у кріслі й кивком голови покликав кельнера. Зараз не вадила б ще чарка рисової горілки! Тоні відчував, що справа ось-ось проясниться. У шантажистів життя завжди в небезпеці. Вони частіше, ніж решта людей, помирають не своєю смертю. Давня криміналістська істина говорить, що мертвий шантажист не може бути далеко від свого вбивці. Певна річ, вона зробила це не сама. Може, її чоловік, а може, син. Або когось підкупила. Не може бути, щоб немолода жінка, все-таки вже бабуся, стала підтримувати зв'язки з таким нахабою, котрий спокусив її, як шістнадцятирічну. Зрозуміло, що тими фотознімками він справді тримав її в руках. Але своєму чоловікові вона про це могла й не розповідати.

— Скільки він од вас вимагав?

Пані Шівас зневажливо махнула рукою.

— Гроші? Якби ж йому були потрібні тільки гроші…

— Тоді що ж іще?

«Коли ця жінка гадає, що переконала мене, нібито такий елегантний молодик, як Маркус Бергер, шляхом шантажу примусив її робити йому любовні послуги, котрі він легко міг би мати й так, то вона помиляється».

— Я мусила… Мені важко говорити про все це… Адже вам і так уже все відомо. Навіщо ви мучите мене своїми розпитами?

— Але ж послухайте, я вас узагалі ще ні про що не питав! Досі ви розповідали самі. Одначе я, звичайно, хочу знати, що вимагав у вас Маркус Бергер. І чому він мав умерти?

— Я мусила працювати в його клубі «Афродіта». Як модель. Платною партнеркою. Ви ж знаєте. У газеті щодня вміщують об'яви.

Тоні не міг повірити. Така жінка, як ця… Ніхто б і не припустив, що вона має щось спільне з проституцією. Вигляд у неї був як у домогосподарки, а не як у повії. Ні найменшої сексуальної привабливості він у ній не добачав. Проте вона могла сприйняти це як образу.

— Я знаю, про що ви зараз думаєте. — Показавши на себе широким жестом з голови до ніг, вона повела далі: — Хоч ви й не повірите, але я була в його клубі одною з найпопулярніших жінок. Моя статура подобалася багатьом чоловікам. А те, що успіх мають тільки молоді стрункі дівчата, — це казочки. Казочки!

Тоні відчув, що в нього почервоніли вуха. Кров ударила йому в голову. Пані Шівас розгадала його думки. Йому стало перед нею ніяково, і він поквапливо зробив знак кельнерові, щоб той приніс рахунок.

Одначе кельнер не поспішав і на нетерплячі знаки Тоні не реагував.

— Тепер ви, мабуть, розумієте, чому я так розсміялася, коли ви сказали мені про його смерть. Це був диявол. Останні роки він зробив мені пеклом. У мене часто виникала думка вбити його самій. Тепер і я, і ще багато жінок можуть з полегкістю зітхнути.

Хоч комісар Вуст і був злий на кельнера, але тепер не звертав на нього уваги. Він приголомшено дивився на пані Шівас.

— Кого ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі решту жінок та дівчат, яких він також шантажував. Хіба ви про це нічого не знаєте? Любий пане комісаре, ви марно намагаєтеся мене переконати, що не знаєте, хто був цей Маркус Бергер. Ви справді нічого не знаєте?

Тоні ніяково похитав головою.

— Розкажіть мені докладніше про цей клуб «Афродіта». Де він міститься? Хто там працює? Як діє все підприємство?

Тепер, коли її розповідь захопила його увагу, до столу підійшов кельнер. Тоні розплатився за напої та качку по-пекінському, попросив кельнера принести квитанцію і, пустивши повз вуха його запитання про те, яку суму туди вписати, вирушив з пані Шівас до одної тихої кав'ярні.