Клуб «Афродіта»

18

Ні, всупереч його таємним сподіванням вона не прибрала в помешканні. Коли він майже у радісному чеканні переступив поріг, тримаючи в руці пакет з покупками, його очам відкрилось досі небачене видовище. Він навіть не зразу второпав, що ж, власне, сталося.

Із ванної кімнати через вітальню до кухні тяглися шворки. На них висіла мокра різноколірна спідня білизна. Лілові сорочки, чорні чоловічі підштанки, кілька рожевих дитячих пелюшок.

Пакет з покупками тихо вислизнув у Тоні із руки.

— Так… але… що це означає?

Лише тепер Гудрун почула його. Із ванної кімнати долинув її збуджений голос:

— Батік! Хіба не гарно? Я хотіла зробити щось корисне і пофарбувала твою нудну спідню білизну!

— Ти пофарбувала… що?..

Повільно, немов до чогось небезпечного, він підступив до білизни. Нерішуче обмацав свої старі довгі бавовняні підштанки. Подарунок тещі — взимку він часто піддягав їх, ідучи на нічну службу. Тепер вони були чорні. На одній половині ззаду красувався великий білий птах, на другій — фірмовий знак «Мерседеса».

Тоні гукнув у бік ванної:

— Що це за птах і зірка на моїх підштанках? І що, по-твоєму, подумають мої колеги, коли я при них перевдягатимусь?

Гудрун з'явилась у дверях ванної.

— Слухай, це ж не зірка! Це символ миру. А це — голуб миру! Боже, який ти нетямкий! Іноді таки помітно, що ти вже старий шкарбан. Тепер ще скажи, що раніше тобі ці речі подобались більше!

Здалеку можна було подумати, що вона вбрана у міні-сукню. Але зблизька ця міні-сукня виявилась його натільною сорочкою, пофарбованою в рожевий колір. Символів миру на ній теж не бракувало. А поділ сантиметрів на двадцять не сягав колін.

— Ну, хіба ця сукня не смілива?

Пританцьовуючи, дівчина кілька разів крутнулася перед Тоні, підплигнула навшпиньках, майнула довкола нього й спитала:

— Ну як тобі?

Лише завдяки зосередженому диханню Тоні спромігся потамувати лють. День минув надто добре, аби заводити тепер суперечку. Та подарувати їй цю витівку він теж не міг.

— Скільки, по-твоєму, коштує білизна, яку ти мені перемазала? Гудрун блиснула на нього очима.

— Якщо ти так на це дивишся… Гаразд. Я хотіла тільки допомогти тобі, ото й усе. Допомогти тобі вирватися з міщанського середовища. Я думала, ти справді хочеш. Тепер, позбувшись тієї старої сови… Але не хвилюйся, ти отримаєш усе, до останнього пфеніга. Я порозпродую це ганчір'я на найближчому товчку. Такі речі йдуть нарозхват. І заплатять за них тепер куди більше, ніж за твої мерзенні підштанки. Але, зрозуміло, поки я доберусь до товчка, ти повинен відстрочити мені виплату грошей.

Поки Тоні намагався змиритися з думкою, що його спідня білизна, прикрашена символами миру, продаватиметься на базарі, Гудрун остаточно вирішила це питання.

— Сподіваюсь, у тебе знайдеться стіл, який ти зможеш мені позичити. Інакше діла не буде. Зрештою, мушу ж я на чомусь порозкладати речі?! Моя подруга якось простояла на базарі зі старим мотлохом своєї бабусі два дні й виторгувала майже шістсот марок. Ти можеш собі таке уявити? Шістсот марок!

Тоні подумав про салат із тунця, про поразку Мюллера і спробував перейти на примирливий тон.

Він промимрив щось про свій обтяжливий робочий день, натякнув на радісне передчуття спільної вечері, вибачився за різкі слова, хоч і не міг згадати, які, і принагідно похвалив її рожеву «сукенку». Назва «останній крик» видалась йому вельми влучною, і хоч Гудрун не погодилася з цією назвою, проте намагання його оцінила й заспокоїлась.

Вона зняла зі шворки двоє підштанків і прибрала зі столу брудний посуд.

«Навіть після себе не помила», — подумав Тоні, але не сказав нічого.

У холодильнику він знайшов дві бляшанки пива, одну з них відразу відкрив і пригубив. Пінистий трунок швидко повернув йому добрий настрій. Гострим ножем для м'яса він заходився дрібно краяти цибулини.

Гудрун і не думала йому допомагати. Вона сиділа на табуретці, підтягши коліна до підборіддя, й дивилася на нього.

— Розкажи, як минув день. Ти ніби чимось схвильований? Вдалося трохи просунутись?

— Власне, мені не вільно про це розказувати, але для тебе я зроблю виняток.

Тоні глибоко вдихнув повітря й кинув погляд на дівчину. Він сподівався, що ці слова справлять на неї враження. І заходився розповідати з усією відвертістю. Свого вдоволення він при цьому не приховував. Докладно пояснив їй помилку Мюллера. Розповів про самогубство Шіваса, з майстерністю адвоката довівши, що Шівас не міг бути вбивцею, а тоді виклав їй версію про другу людину, про спільника. І зрештою докладно переповів розмову з Францом Беккером.

Дівчина сиділа майже нерухомо, зачаровано слухаючи його, і лише час від часу за ледь помітними змінами рис обличчя можна було здогадатися, схвалює вона щось чи ні.

Марія ніколи не слухала його так уважно, коли він розповідав про свою роботу.

Гудрун була вдячна слухачка. Вона його не перебивала, слідкувала за його губами й вимагала очима більше й більше. Її інтерес не був удаваний. Тоні міг би розповідати годинами, і вона його не перебила б. Він сповнився гордістю й радістю від думки, що вона й завтра чекатиме його з роботи. І хай вона перефарбовує стільки сорочок, скільки їй хочеться. Навіть якщо вона й далі буде така неохайна, він може двічі на тиждень запрошувати найману прибиральницю.

У кожному разі Гудрун поставилася до нього серйозно, уважно слухаючи й додаючи йому відчуття власної значущості. На мить у Тоні майнула думка, що вона цікавиться цим лише тому, що сама замішана в справі. Але він одразу відкинув таку думку. Як потерпіла вона навряд чи була зацікавлена у розкритті цього вбивства. Смерть Маркуса Бергера означала для неї кінець її власних мук. Чи, може, за свій теперішній стан вона винуватила вбивцю? Може, їй було вигідніше й далі працювати у клубі «Афродіта», аніж доходити порозуміння з батьками, вчителями, поліцією та співробітниками служби у справах молоді?

Дивлячись на Гудрун, Тоні невдовзі відчув, що вона таки воліла б залишатись у клубі «Афродіта». Цей висновок засмутив його. Але й поставив його на відповідну відстань від дівчини.

Коли Тоні відкрив другу бляшанку пива, Гудрун мовчки простягла руку й терпляче чекала, поки він зробить добрий ковток і відтак подасть бляшанку їй.

Сама вона відірвалась від бляшанки лише тоді, коли майже спорожнила її, залишивши краплю на денці. І мовчки простягла йому ті рештки. Різким рухом Тоні взяв бляшанку й жбурнув її на брудний посуд у мийниці. Хотів уже був висловитися щодо нахабства дівчини, але зненацька вона роззброїла його запитанням:

— І ти повірив тому Францові Беккеру?

— А чом би й ні?

Вона постукала себе пальцем по лобі й посміхнулась.

— Якщо він знав Маркуса Бергера, якщо Маркус там справді був своєю людиною в домі, то хіба старий не помічав, що з ним діється? Хіба він ніколи не був у помешканні свого майбутнього зятя? Чом ні? А хіба його дочка теж ніколи не заходила до Маркуса?

Із напіврозтуленим ротом Гудрун дивилася на Тоні Вуста. Своїм запитанням вона загнала його на слизьке. Чому він сам до цього не додумався? Чому не поставив Францові Беккеру цього запитання? Смішно подумати, аби хтось, увійшовши до квартири Маркуса Бергера, не помітив би, що там діється.

Музей магнітофонних стрічок. Фотографії на стінах. Усе це промовляло саме за себе…

— Він обвів тебе круг пальця. Ха-ха-ха, цей тип обдурив комісара!

— Навіщо йому це? Може, він справді ніколи не був у квартирі Маркуса Бергера. Може, й Кріста ніколи там не була. Може, Маркус Бергер мав ще одну квартиру. Звичайну собі для таких справ.

— Та ти просто з'їхав з глузду! А я завжди вважала лягавих дуже розумними. То ти ніяк не збагнеш, чому Беккер хотів обдурити тебе?

Тоні здався. Він похитав головою й мовив:

— Викладай!

Тепер йому справді було цікаво. Перед ним сиділа тринадцятирічна дівчинка. Щоправда, з досить своєрідним життєвим досвідом та неабияким хистом кмітувати.

— Ти казав, Кріста регулярно відвідувала Маркусову матір у будинку для старих?

— Так.

— Це відрізняє її від усіх інших жінок. Маркус мав безліч способів ошукати нас, тисячі історій, що їх розповідав нам, заманюючи у ліжко. Але одна історія була для всіх однакова. Він розповідав кожній із нас, що його мати померла. Таким чином Кріста — виняток. Крім того, її Маркус, як тобі відомо, на панель так і не послав. Жодної Крісти в клубі «Афродіта» немає. Та й немислимо, щоб Маркус згаяв стільки часу на одну дівчину. Щоб привести чергову жертву до клубу, йому здебільшого вистачало одного вечора чи половини дня. В особливо важких випадках, може, одного-двох днів. Більш як два дні він із жодною не став би морочитись. Та ще й займатись її сім'єю! Це абсурд. Нерентабельно. Він, видно, мав щодо неї якийсь особливий інтерес. Але всю цю бредню про одруження розкажи комусь іншому.

Краще придивись до батька. Він нібито збирався відкрити з Маркусом таксомоторне підприємство. По-моєму, це теж цілковитий абсурд. Маркус міг би відкрити хіба що нічний клуб. Чи вар'єте з голими дівчатами! Але таксомоторне підприємство?.. Та чи можеш ти уявити собі, як він по суботах і неділях — коли найбільше навантаження — сидить на телефонному комутаторі цього підприємства? Боюся, що навіть комерційним директором він би там не захотів бути. По-моєму, все це вигадано для відмовок. Франц Беккер розповідав цю казочку своїй дружині, дочці та іншим родичам. А тим часом вони з Маркусом мали зовсім інші плани. Гадаю, вони були спільники!

Дівчина й далі викладала свої здогади, жваво жестикулюючи, але Тоні вже не слухав її. Думки повели його вбік.

Невже вона має рацію? Її погляд не був позбавлений логіки. Спільникові й не треба було з'являтися часто. Він мав лише робити знімки. Ніхто б нічого й не запідозрив, коли б Франц Беккер вечорами ходив до зятя випити келишок-другий горілки. У будь-який час вони могли забезпечити один одному алібі. Для Маркуса Бергера ця казочка була фасадом добропорядності. Зрештою, таксомоторне підприємство — функції Маркуса Бергера у якому зводилися б до знімання каси — стало б добрим прикриттям його заробітків. Для тестя це теж було непоганим джерелом зиску. Жодної небезпеки для дочки він не бачив, бо мав Маркуса за близького спільника.

Чому ж тоді сталося вбивство? Може, шлюб між Маркусом та Крістою справді не був передбачений? Може, на Маркуса дивилися лише як на «друга дому»? Як на молодого колегу й співробітника пана Беккера? Може, Беккер не стерпів, що дочка справді зійшлася з його спільником?..

Це припущення заводило у безвихідь. Беккер мав би в такому разі значно раніше вбити його. Деякі факти справді вказували на те, що Франц Беккер міг бути спільником. Але чи міг він бути й убивцею?

— … І тоді Маркус почав шантажувати старого Беккера.

— Що ти кажеш, Гудрун, навіщо було Маркусові шантажувати Беккера?

— Ти перевіряєш мою кмітливість чи ти сам такий наївний? Маркус хапався за всяку вигоду, яку тільки бачив. У цій справі вигода очевидна. Йому нічого було втрачати! Уяви собі: якби він пішов до Крісти й Ріти Беккер та розповів їм правду — що б із того вийшло? Він втратив би Крісту. І що? За вечір він упіймав би п'ять нових кицьок. Це він таки вмів. Ну, а коли б він накликав на себе ненависть фрау Беккер? То й що? Сподіваюсь, ти не віриш, що його цікавило, якої думки про нього теща, — тим більше, що вона й не була його справжньою тещею! А от щодо Беккера, то для нього було б по всьому. Кінець будь-яким стосункам. Невже ти думаєш, дружина простила б йому історію з фотографіями? А дочка? Маркус тримав його у руках. І коли Беккер захотів вийти з діла, бо мав уже досить грошей, аби заснувати легальне таксомоторне підприємство, Маркус узяв його за горлянку. Всю сім'ю Беккерів він хотів тримати в руках. Це я тобі кажу! Я знаю його цілком добре. Він шантажував майбутнього тестя, змушуючи його працювати й далі, й водночас добивався від нього згоди на весілля. Тоді б він справді здобув фасад добропорядності. А крім того, мав би тестя, з яким можна робити все що хочеш. Це було цілком у стилі Бергера. Очевидно, він був не від того, аби залучити до клубу «Афродіта» й пані Беккер. Зрозуміло, без відома пана Беккера. Таким чином він міг будь-коли використати їх одне проти одного. Якщо ти хочеш скласти собі справжнє уявлення про нього, то мусиш уявити найнеймовірнішу падлюку, яка тільки є на світі. Тоді, може, його зрозумієш. Але навряд чи твоя дружелюбна уява на таке здатна. Ти добрий хлопець і з таким типом, як Маркус, не маєш нічого спільного. Тому й розслідування дається тобі так важко.

— Хто ж тоді вбив його? — спитав Тоні.

Гудрун знизала плечима. У цьому русі відчувалась якась байдужість.

— Ти зовсім не хочеш знати, хто це зробив? — спитав він.

— Може, хтось із чоловіків чи батьків. Це ж цілком очевидно. Хіба ні? Тут твій Порно-Мюллер недалекий від істини. Це міг бути такий самий тип, як мій батько. Батьки тому й роблять життя нестерпним, що не знають, куди подіти свою злість. Якби мій батько дізнався про цю історію кілька тижнів тому — коли Маркус Бергер ще був живий, — я не опинилася б у такому паскудному становищі. Бо він би спрямував свою ненависть на Маркуса Бергера. Атож, я певна, мій старий здатний на це. Він убив би Маркуса Бергера. Як і будь-який інший батько. Чи був то пан Шівас, я достеменно не знаю. Могли бути й інші люди. Ну, хоча б якісь сутенери. Гадаєш, хоч хтось із них добре ставився до Маркуса? Він порушив їхні одвічні закони, та ще й вихвалявся цим. Він не приєднувався до жодної банди. Не мав наміру нікому платити за охорону і взагалі визнавати когось своїм босом. Він був абсолютно сам по собі, наче такий собі малий божок. Деякі сутенери не раз намагалися перекупити в нього клуб. І не дивись так на мене. Інші жінки теж про це знають. Адже він цим постійно погрожував. Часом, коли наш заробіток був надто малий, він з'являвся роздратований, шалено махав руками й репетував. Погрожував, що продасть клуб. Йому вже начебто пропонували понад два мільйони марок. «Тоді вже будуть інші стосунки, задме суворіший вітер, — казав він. — Інші не будуть такими чулими й жалісними, як я. Тільки гроші рахуватимуть», — залякував він.

Спершу я думала, що то пусті погрози, якими він хоче спонукати нас працювати ще більше. Але тепер розумію, що була в тому й частка правди. У його колах на це дивились як на цілком нормальну справу. Чи справді давали йому два мільйони, не знаю, але продати клуб він таки міг будь-коли. Чи банді сутенерів, чи окремій людині. Продовжувати шантаж за допомогою фотографій та магнітофонних стрічок міг кожен. Деякі типи намагалися стати його компаньйонами. Це мені відомо достеменно. Маркус Бергер завжди відмовляв їм. Одного разу хтось прислав у клуб погромника, якраз була моя зміна. Той вліпив мені кілька ляпасів і, розмахуючи перед носом ножем, погрожував, що поріже мені обличчя, якщо Маркус не візьме нового компаньйона. Я мала переказати це Маркусові. Усе це я, звісно, переказала слово в слово, як було звелено. Він побілів од люті й ну лаятись: «Якщо вони вважають, що можуть отак, з доброго дива, привласнити мій клуб, то дуже помиляються! Вони хочуть п'ятдесят відсотків і свого управителя, який би контролював прибуток. П'ятдесят відсотків, можеш собі уявити?» Напевне, він хотів збудити в мені співчуття. Але жаліти його я не мала підстав. Хотіла тільки вберегти своє обличчя від ножа. Кому він віддає наші гроші, мені було геть байдуже.

— Ти гадаєш, убивця міг бути з тих кіл?

— Авжеж! Що може бути простіше! Якщо він не хоче з ними ділитись, вони вбивають його і беруть на себе керування клубом. Хто їм може завадити? Хіба що поліція? Тоді ідея твого шефа не закривати клуб, а лишити його натомість під наглядом, була слушна. Коли-небудь ці типи врешті прийшли б по касу. Отоді б ви їх і накрили.

Тоні вже майже забув про салат, одначе від накришених цибулин йому засльозилися очі. Він задумливо підвівся, взяв великого кухонного ножа і почав нарізати помідори. Йому нічого було більше сказати. Здобутки цілого дня вже нічого не важили. Ця тринадцятирічна дівчинка повернула його з-над хмар на землю. Він почував себе тепер на голову нижчим. Якщо з'ясується, що вбивця таки з банди сутенерів, Тоні просто опиниться в дурнях. Адже він із самого початку виступав проти нагляду за «Афродітою».

Отже, заходи шефа, на думку Гудрун, не були помилковими. Як і заходи Мюллера. Отож дурень у цій історії тільки один. Він сам.

— Ти не знаєш, як приготувати соус для салату з тунця й помідорів? Гудрун похитала головою.

— Ні, хіба я схожа на таку?

Тоні знову був близький до того, щоб викинути її геть. Згадка про пофарбовану під батік спідню білизну знову збудила в ньому роздратування. Але виснажлива туга відібрала у нього останні сили. Він відчував, що зараз здатен лише різати шматочками помідори. Йому здавалося, що саме ця робота тепер якраз для нього.

— Гадаю, тобі треба чогось випити, Тоні. Я зараз зроблю коктейль. І не бери цього так близько до серця. Як же це ти піймався на хитрощі тих типів?..