Клуб «Афродіта»

19

Він ненавидів наради у шефа, на яких обговорювали поточний стан справ. Так чи інакше все зводилося до того, що він та Мюллер доповідали, тимчасом як шеф мовчки сидів і похитував головою. Іноді, поки вони доповідали про результати слідства, шеф навіть гортав собі записника. Тоні Вуст і не сподівався від нього якихось путніх зауважень чи міркувань.

Поки Мюллер пояснював шефові, чому цю справу можна вже закривати, той гриз свою кулькову ручку. Перспектива покінчити з цією справою йому неабияк подобалась. Одначе він заходився розводитись про те, що треба у будь-якому разі продовжувати пошуки спільника, котрий теж порушив закон. Він щось сказав про «принцип законності» й запитливо подивився на Тоні Вуста. Той узявся пояснювати версію Гудрун. Він подавав її як власну.

Шефові ці аргументи видались переконливими. Франц Беккер цілком підходив на роль спільника.

— Ті газетні зануди хочуть чогось нового про справу, — сказав шеф. — Я не можу їх більше водити за носа. Вихід один: потрібні нові результати. Хоч що-небудь для тих писак. А то вони знову зроблять із нас посміховисько. Гадаю, ми можемо спокійно повідомити їх, що вбивця Маркуса Бергера, найімовірніше, сам наклав на себе руки. Крім того, ми напали на ще один слід. Мова йде про простодушного батька родини. Газетярі полюбляють такі історії.

Тоні Вуст був категорично проти.

— Цього не можна робити! Ми ще не викрили того чоловіка.

— Аз чого ви взяли, що я хочу назвати його ім'я?

На якийсь час Тоні Вусту вдалося привернути увагу шефа до історії з сутенерами, що хотіли перебрати собі клуб Маркуса Бергера. Це був конкретний факт, важливий результат розслідування. Поки він розповідав, йому спало на думку, що єдино корисні відомості він дістав від Гудрун. Навряд чи була тут у чомусь його заслуга. Готуючи вечерю, він просунувся далі, ніж за цілий робочий день.

Наприкінці наради Мюллер подав заяву з проханням знову відрядити його на навчання. Цього разу на двотижневий курс віктимології. З того, як шеф сприйняв це прохання, не можна було сказати, чи знає він хоча б значення цього слова. А проте він пообіцяв обміркувати Мюллерову заяву, кинувши принагідно кілька фраз про нестачу в карній поліції особового складу та про скандальні випадки у призначенні службовців на нові посади. По тому, доброзичливо посміхаючись, відпустив Вуста й Мюллера.

Близько першої години дня до поліційного управління прийшла Гудрун Кох.

Менш ніж за півгодини вона відшукала у картотеці фотографію чоловіка, який погрожував порізати їй ножем обличчя.

Тіттенкралле. Сім разів судимий за заподіяння тяжких тілесних пошкоджень, сутенерство і недозволене носіння зброї.

Тіттенкралле працював на Бориса Людлова — власника нічного клубу й торговця уживаними автомобілями.

Людлов був російським емігрантом, останні п’ятнадцять років — одна з чільних постатей місцевого нічного життя. Після того, як радянські власті закрили його щойно створений у Москві підпільний бордель, він подався на Захід як політичний біженець. У цій ролі відразу дістав дозвіл на відкриття різних барів та нічних клубів. Звідки у нього взявся початковий капітал, лишалось неясним.

Тоні Вуст перегорнув давні протоколи допитів Людлова. Його завжди запрошували як свідка. Здебільшого йшлося про бійки в котромусь із його закладів. Майже всі протоколи мали однаковий вигляд. Він повідомляв про себе, а тоді заявляв, що нічого про справу не знає, бо в кожному окремому барі тримає управителя, а сам уночі воліє відпочивати у ліжку, а не вештатись по борделях.

В одному з протоколів він дав відомості про свої статки. На Захід він начебто втік із валізою, повною ікон. Ці ікони він перетворив на готівку, що склала, за його словами, близько 500 тисяч марок, які й лягли в основу його нової діяльності.

Тіттенкралле робив для Людлова усю брудну роботу. Коли він черговий раз отримував рік в'язниці, бос піклувався про його сім'ю. Сам Тіттенкралле любив називати себе охоронцем Людлова. Але назва ця була не зовсім точною. Він був у Людлова бойовиком. Повертав дівчат, що намагалися втекти від своєї роботи. Розправлявся з бандами, що шукали собі поживи у нічних клубах, усував обтяжливих для Людлова конкурентів. Тричі його заарештовували тільки за те, що він зчиняв скандали у барах. Меблі при цьому, само собою зрозуміло, лишалися розбиті вщент.

У всіх трьох випадках власники барів забирали свої свідчення назад. Цілком імовірно, що за цим стояв Людлов із грішми або погрозами. Довести що-небудь було неможливо.

Тіттенкралле — вбивця Маркуса Бергера? За дорученням Бориса Людлова? Ця версія припала Тоні Вустові до смаку. Посадити за грати Людлова як підбурювача до вбивства було непросто, проте саме його він волів бачити в ролі злочинця куди більше, ніж Франца Беккера чи покійного Шіваса.

Тоні міг би заарештувати Тіттенкралле на підставі самих лише свідчень Гудрун. Погрози й шантаж у сукупності із заподіянням тілесних пошкоджень. Уже з цього можна було скласти переконливе звинувачення. Але цього було досить лише для Тіттенкралле. Що ж до Людлова, то тут слід було дати прокуророві вагоміші докази. Самими свідченнями Гудрун тут не обійдешся. До того ж Людлов може вчинити тиск на Гудрун. Ніхто досі не зважувався свідчити проти Людлова. Та навіть коли б його й засудили за цією справою, то хіба що умовно. Отже, всі зусилля в такому разі були б марні. Людлов мав бути звинувачений в убивстві.

Поки Тоні це все обмірковував, намагаючись вибудувати проти Людлова якомога переконливіші ланцюжки доказів, Мюллер гортав книжку з віктимології. Йому видавалася неймовірною думка, що не лише злочинець вибирає жертву, а й жертва до певної міри вибирає злочинця. Це відкривало перед кримінологією зовсім нові можливості.

Мюллер вибив люльку у попільницю. Потім видобув цілий набір інструментів і ретельно вишкріб із чубука чималу купку попелу. Тоді підвівся, підійшов до вікна й двічі сильно дмухнув у люльку. Щоразу на фіранки вилітав легкий чорний пил. Мюллер уже давно не продував своїх люльок над письмовим столом. Плями сажі на документах могли завадити його кар'єрі. Тим часом фіранками ніхто не цікавився.

Тоні Вуст вирішив ковтнути таблетку аспірину. Тріск кондиціонера роздирав нерви. Схоже було, він геть зіпсувався, і тепер у важкому, задушливому повітрі неможливо було працювати.

Мюллер мовби вгадав його думки.

— Мабуть, знову якийсь ідіот не зачинив вікно, і тепер ми плавимось, ніби масло.

Тоні Вуст не встиг відреагувати на цей натяк, як задзвонив телефон. Він роздратовано схопив трубку.

Біля апарата був Франц Беккер. Питав, коли можна подивитися «альоом злочинців».

— Коли завгодно.

Якусь мить Тоні вагався, чи не спитати Беккера про Маркусову квартиру, одначе, подивившись скоса на Мюллера, вирішив цього не робити. Чим менше Мюллер знатиме, тим спокійніше можна буде самому продовжувати розслідування. Тоні не хотів, аби той знову втручався в його роботу.

Допитувати Беккера у цій сауні, на яку перетворилась службова кімната, навряд чи було розумним. Тому Тоні вирішив скористатись нагодою й вислизнути геть.

— Якщо ви маєте час, я під'їду до вас просто зараз, — сказав він Беккеру. — Мушу про дещо вас запитати.

Той погодився.

Вуст хотів уже вийти, та знову задзвонив телефон. То була Гудрун.

Він відчув приплив роздратування. Задуха в приміщенні виводила його з себе. А крім того, він аж ніяк не хотів при Мюллерові сперечатися з Гудрун про її подальше перебування у нього. Для Мюллера це було б чудовим приводом для балачок!

— Чого ти хочеш? Чому дзвониш до мене на службу?

— А ти чого такий сердитий? Щойно я була у вас, знайшла в альбомі потрібного вам злочинця, а тепер уже мені не можна навіть подзвонити?

— Я не те маю на увазі. Просто я дуже поспішаю. Але що сталося?

Тоні сподівався почути якесь дріб'язкове запитання. На зразок того, де знайти хліб, сіль чи ключ від підвалу. Натомість вона захоплено сповістила:

— Уявляєш, тобі надійшов лист! Від якогось адвоката. Прізвище його Бовдер. Слово честі! Адвокат доктор Бовдер! Це ж просто сміхота! І як тільки можна мати таке прізвище? Та ще й бути адвокатом! Ото сміху буде, як він стане прокурором, еге ж?

— Адвокат? Який адвокат?

— Хочеш, я прочитаю? Він адвокат твоєї дружини. Це щось ніби заява про розлучення.

Тоні не знав, що його більше вразило: те, що Марія і справді подала заяву і веде з ним тепер переговори через адвоката, чи нахабство, з яким Гудрун розкрила чужого листа. Та, в кожнім разі, він не збирався обговорювати цю справу по телефону. Мюллер уже підозріливо косував очима.

— Ми поговоримо про це увечері! — сказав Тоні й поклав трубку. Мюллер, який почув досить, аби здогадатися більш-менш про що йде мова, всміхнувся:

— Ох, ті жінки!..

— Це була не моя дружина, колего, — відповів Тоні Вуст якомога коректніше.

Тоді додав, що йде геть і до кінця дня вже не з'явиться.