Клуб «Афродіта»

16

Машина завелася з третьої спроби. Тоні сумно подумав про той час, коли цей автомобіль був новий. Скоро треба знов купувати машину…

Гудрун він залишив у своїй квартирі. Тоні вирішив поговорити з людьми із молодіжної служби й відділу соціального забезпечення. Кінець кінцем не сидітиме ж вона в нього вічно.

На якийсь час йому вдалося викреслити Марію з пам'яті. Він не хотів тепер згадувати про неї і про всі пов'язані з нею проблеми. Голова в нього має бути ясна, адже він їде на службу. Йому треба знайти вбивцю.

Тоні знов уявив собі сцени, які йому змальовувала Гудрун. Безпорадна юна дівчина у фонотеці Маркуса Бергера. Вона мусила слухати записи свого приниження, терпіти посміх Маркуса Бергера, а потім ще й виправдовуватися за те, що, на його думку, робила неправильно.

У ньому закипала ненависть. У своїй професійній діяльності таких почуттів досі йому щастило уникати. Може, тому, що замолоду він одного разу зламав сигаретний автомат. Справжньої ворожості до своїх «клієнтів» Тоні ніколи не відчував. Це завжди більше нагадувало гру, в якій були ті, що вигравали, й ті, що програвали.

Тільки цього Маркуса Бергера, тільки його Вуст ненавидів. На нього він залюбки влаштував би справжнє полювання. Ситуація здавалася Тоні непевною, і він спробував перенести свою ненависть з Маркуса Бергера на його вбивцю.

Ось на кого він має влаштувати полювання! Треба докласти всіх зусиль, щоб схопити вбивцю. Цього типа уявити не важко, він, певно, такий самий гидкий мерзотник чи ще й більший, якщо таке взагалі буває. Це міг бути, приміром, Бергерів спільник.

Для Тоні Вуста це була ідеальна постать. На нього він міг спрямувати всю свою ненависть. Переслідувати спільника й зірвати його плани — це дало б йому глибоке задоволення. Це було б щось більше, ніж просто робити свою роботу.

Так, спільник, той другий, мабуть, і є вбивця!

Тоді все стає на свої місця. Маркус Бергер справді спробував вийти з гри. Він закохався в дівчину. Закохався по-справжньому, адже таке буває! У Крісту Беккер. На перешкоді цьому коханню стало лиш одне: його темні справи. Він мав знайти собі іншу можливість заробляти на життя. У кожному разі грошей він призібрав досить. Цілком досить, щоб, скажімо, з Крістиним батьком — Францом Беккером — відкрити таксомоторне підприємство.

Вуст був майже певен, що вийшов на правильний шлях. Так усе стає на свої місця. Спільник не хотів дозволити Маркусові Бергеру вийти з діла. Зрештою не кожний міг узяти на себе роботу Маркуса Бергера, до обов'язків якого належало зваблювати жінок. І жінок він мав зваблювати таких, котрі звичайно не були до цього схильні, бо мусили рахуватися з поганими наслідками, бо це не відповідало їхньому світогляду, бо сприймали це як розпусту. То були дружини, що вже по двадцять років жили в щасливому шлюбі, а також дбайливо випещені дочки — саме ті жінки, які такої любовної пригоди дозволити собі не могли. Для цього треба бути й привабливим, і освіченим, і досить спритним. Усі ці якості мав Маркус Бергер. Тому той другий і не відпускав його. Маркус Бергер мусив жити подвійним життям. Життям майбутнього зятя сім'ї Беккерів і життям сутенера. Удатного представника фармацевтичних фірм і спритного шахрая та шантажиста.

Як же він мав страждати і як, певно, боявся викриття!

Комісар Вуст упіймав себе на думці, що жаліє Маркуса Бергера, але не побачив у цій реакції нічого незвичайного. У поліційній школі й під час загальної соціалізації його навчили, що вбитий — це завжди жертва, гідна жалю, зате вбивця доконче має бути підлим і небезпечним.

Тепер, коли він усе собі так змалював, ці кліше знову відповідали дійсності, а в світі на якийсь час, здавалося, запанував лад.

На службу Тоні прийшов дуже задоволений і хотів був одразу ж пояснити нову теорію Мюллерові. Але той сидів за столом з дуже заклопотаним виглядом і заповнював якісь формуляри. Настрій у нього був чудовий. Він увесь аж сяяв. Мабуть, у нього сталася якась радісна подія.

Тоні подумав, що добрий настрій у Мюллера, певно, пов'язаний з якоюсь пікантною історією з жінкою. Тому він одразу вирішив не перейматися його веселощами.

— Мюллере, в мене виникла теорія. Цілком нова теорія! Тепер ми повинні подивитися на цю справу зовсім іншими очима. Допитувати чоловіків уже не треба. Вони всі випадають із кола можливих злочинців. Батьки нещасних дівчат також.

Повільно, замислено підвівши очі, Мюллер подивився на колегу довгим пильним поглядом, скривив рота в широкій посмішці й показав жовті від нікотину зуби.

— Так-так, у вас, значить, нова теорія.

«Чого це він зі мною знову на «ви»? — подумав Вуст. — Адже після того, як підстрелив мене, він сам запропонував перейти на «ти».

Несподіване повернення Мюллера до ввічливої форми звертання та його посмішка насторожили Вуста.

— Це дуже цікаво, що ви знайшли нову теорію. Ну, а я знайшов убивцю.

Вуст не зразу прийшов до тями. Йому, звичайно, було приємно дізнатися, що вбивцю заарештовано. Але, з другого боку, він не зрадів цьому тріумфу Мюллера. Адже це було його, Вустове, розслідування. Чи його вже передали Мюллерові? Невже той здогадався, хто вбивця? Чи він просто випадково натрапив на вбивцю, бо знову довше сидів за столом, ніж Тоні?

— Його вже заарештовано? Він признався? Можна переглянути протокол?

— Протоколу немає. Вбивця мертвий.

Тоні повернувся й пішов до свого столу. Тільки не попастися тепер на Мюллерові жартики! Не піддатися цьому негідникові! Я ще й рукою до ладу ворухнути не можу, а він уже знов збиткується з мене! Так чи так, а ми ще маємо звести порахунки один з одним.

— Як це мертвий? Він що — чистив пістолета й прострелив собі голову?

Тоні відчував, що запитання вийшло дуже вдале. Його можна було сприймати і як жарт, і серйозно. У кожному разі, цілком можливо, що саме Мюллер застрелив убивцю…

— Повісився. Він повісився. Не міг більше терпіти цієї ганьби. Нечисте сумління. У наш час таке буває. Дарма що ці типи стають усе нахабніші…

— Повісився? Хто? Хто повісився?

— Гадаю, цього чоловіка ви зовсім не знаєте. Принаймні ви ніколи його не допитували. Хоч і були до цього вже досить близько. Його дружину ви брали в роботу. Потім до цього типа взявся я. І відразу по-справжньому.

Правою рукою Мюллер зобразив пістолет і повільно звів його на Вуста. Вказівний палець був стволом, великий палець — затвором. Другою рукою Мюллер узявся за цей затвор, відтяг його, клацнув язиком — звук вийшов майже такий, як при подачі патрона в патронник, — потім надув щоки й вигукнув: «Бац! Бац!..» Якби це був справжній пістолет із справжнім патроном, то Вуст уже дістав би кулю межі очі.

Тоні не звернув уваги на Мюллерів жарт і знову спитав:

— Отже, я був близько до нього? Я був близько до розкриття вбивці? Як його звати? Які в тебе докази?

Тоні вирішив і далі звертатися до Мюллера на «ти». Він не хотів, щоб Мюллер сам визначав, коли їм казати один одному «ви», а коли «ти».

— Цього чоловіка звати Шівас.

М'язи на спині у Вуста судомно напружились. За одну мить він відчув себе постарілим на багато років. Надто старим для цієї роботи. Надто старим, щоб узяти гору над Мюллером. Надто чесним і надто відвертим. Йому захотілося звільнитися зі служби. Зараз же, негайно! Захотілось узятися до чогось іншого. Стати, наприклад, кухарем у піцерії, продавцем морозива чи газет. Але ні в якому разі не залишатися більше в цій команді. Адже тоді він нестиме відповідальність за розслідування. Дарма що жодної хвилини ним не керував.

Його весь час водили за носа. З нього робили блазня. Мюллер і шеф — однаковою мірою. А тепер вони ще й скинуть на нього відповідальність. Але він не згоден і далі брати участь у цій грі. Хай інші підставляють голову. Він не піддасться на Мюллерові штуки. Він знає, що Шівас не вбивав Маркуса Бергера. Шівас не міг бути його спільником. Хіба це можливо, щоб чоловік допустив, аби хтось спокусив його власну дружину, щоб він її при цьому фотографував, а тоді ще й дозволив, щоб хтось примусив її до проституції?

Ні, Тоні Вуст не хотів вірити в усю цю підлоту. Пан Шівас наклав на себе руки із зовсім іншої причини. І Тоні гадав, що вже знає з якої…

Раптом він спіймав себе на тому, що подумки зважує ситуацію. Що міг йому зробити цей Мюллер, який явно допустився помилки? Страшної помилки. І завдяки цій помилці він, Тоні, примусить Мюллера відступити. Мюллера та й шефа, оскільки всю відповідальність кінець кінцем несе саме шеф. Сам Тоні від них відмежовується й дасть докази, чому він не мав нічого спільного із цією справою.

Від самого початку він був проти того, щоб допитувати чоловіків. Він обстоював думку негайно закрити клуб «Афродіта», а не спостерігати й далі, як жінки продають себе. Тоні розумів, що ось-ось настане його час. Звичайно, йому випаде нелегке випробування. Зрештою переможець буде тільки один. І цим переможцем хотів бути він.

Якомога ввічливіше Тоні запитав:

— Виходить, він повісився? А перед тим надіслав до карної поліції повне зізнання. Так?

— Можна сказати й так. Є прощальний лист.

— І що в ньому написано?

— «Терпіти усе це я більше не в змозі. Жити так далі я не хочу…» І такі інші дурниці. Ви ж знаєте, колего… Самогубці пишуть завжди те саме…

Так, сьогодні він, Тоні, у виграшному становищі. Сьогодні він візьме гору. Такими дешевими прийомами Мюллер не уникне відповідальності.

— Звичайно, самогубці пишуть такі дурниці. Але, як правило, вони не зізнаються в тому, що вчинили вбивство. Шівас залишив зізнання?

Мюллер видимо збентежився.

— Та… залежно від того, як на це подивитись… Не те, щоб пряме зізнання… Але що він міг іще мати на увазі? Чому не хотів більше жити? До того ж у нього й привід був!

— Привід? Який привід?

Тоні вже здогадувався, що скаже Мюллер. І знав: Мюллер тепер розуміє, що він здогадується. І водночас він був певний, що Мюллер відчуває панічний страх.

— Маркус Бергер шантажував його дружину. Вона пішла на панель. Я вважаю, що тут усе ясно. Він дізнався про це й убив Маркуса Бергера, бо не міг знести ганьби. Проте докори сумління не давали йому спокою, і через кілька днів він повісився.

Мюллер значливо подивився на Вуста. Тепер усміхнувся Тоні.

— Ти мерзотник, Порно-Мюллере. Ти величезний мерзотник! Два дні тому ти мало не вбив мене, а тепер у тебе на совісті Шівас.

Тоні не хотів більше вважати його своїм колегою. Надалі він знову звертатиметься до Мюллера на «ви». Мабуть, краще б узагалі прибрати його з поліції. Взагалі! Атож, Мюллера він, вважай, позбувся. Нарешті.

Тоні глибоко вдихнув повітря, обійшов навколо свого столу й сів. Стілець здався йому незвично зручним. Тепер уже він наставив на Мюллера вказівного пальця, правда, не зображуючи при цьому пістолета. Але його слова прозвучали досить різко.

— Ви його допитували! Я хоч і не бачив протоколу, але скажу вам напевне: це ви допитували Шіваса. Вчора ви поставили його перед фактом, що його дружина вже кілька років займається проституцією! Ви його занапастили! Він на вашій совісті! Його самогубство має тільки одну причину: ваш безглуздий допит.

Мюллер здійняв руки, неначе прохаючи в неба прощення, і простогнав:

— Ти жартуєш, Тоні! Сподіваюсь, ти не збираєшся скласти вину на мене? Адже я діяв цілком у рамках службових інструкцій. До чого тут я, коли той сентиментальний осел наклав на себе руки?

«Тепер він каже мені «ти», — подумав Тоні. — Підлизується! Я потрібен йому. Я можу розквитатися з ним коли завгодно. Тепер я вже не хочу, щоб він казав мені «ти». Він тепер у мене в руках».

— Ви його вбили своїм допитом, своєю безглуздою ідеєю поставити перед фактом усіх чоловіків, яких це стосується. А щоб приховати цю історію, ви тепер хочете ще й убивство йому приписати. Ви мерзотник! Чи відомо вам, що в нього є дорослий син і доросла дочка? Він був уже дідом! Тепер ви хочете остаточно занапастити сім'ю, зваливши на мертвого діда ще й убивство! — Вуст підхопився, обіруч уперся в стіл і, нахилившись уперед, прибрав загрозливого, непідкупного вигляду. — Я цього не допущу, Мюллере! Не допущу! — крикнув він.