"Москва на крови основана, й къ изум­ленію враговъ нашихъ сделалась Царством знаменитымъ. Она долгое время именовалась Кучковымъ" (Н. М. Карамзін, "Історія Го­сударства Россійськаго", том 2, С.-Петербург, 1892 р., стор. 142).З військом, в якому більше неслов'ян (морд­винів і чудів), натхненний єпископом-греком Нестором, князь Юрій Довгорукий в 1149 році вторгається в Київ. Він виконує про­хання Візантії — виганяє з Києва царя Із'яслава і українця митрополита Клима Смолятича.У 1150 році цар Із'яслав Мстиславович виганяє з Києва Ростово-Суздальську орду князя Юрія Довгорукого. Іде кривава війна. І знову князь Юрій Довгорукий входить в Київ. І знову його виганяє з Києва цар Із'яслав Мстиславович. Іде кривава війна. І входить у Київ князь Ростислав Мстиславович і вихо­дить. І входить у Київ князь Із'яслав Дави­до­вич, і царює один рік. І знову (вже третій раз) вводить у Київ князь Юрій Довгорукий Рос­тово-Суздальську орду, і було це в 1155 році.Із Константинополя у квітні 1156 року прибуває новий грек-митрополит Константин 1-й. Він у святій Софії привітав христолюбне військо Московське (Ростово-Суздальське) і нового царя-князя Юрія Довгорукого. І про­к­ляв "в ім'я Отця і Сина і Святого Духа" про­тивного для Христа царя Із'яслава і против­но­го для Христа митрополита Клима Смоля­тича.262. І у Святій Софії проголосив грек-мит­рополит Константин 1-й, що всі висвячення, здійснені українцем (русичем) Климом Смо­лятичем "в ім'я Небесної Цариці Діви Марії вважаються незаконними". І ті, які стали свя­щениками, отримали висвячення від "погани­на-віровідступника Клима Смоляти­ча, повин­ні від цього висвячення відректися, і в угоду Христу Богу проклясти Клима Смо­лятича".Кияни любили царя Із'яслава. Він був та­ким добрим, що забороняв єреям і град­никам розганяти киян тоді, коли вони у гаях співали світських пісень, жартували, слухали сопілку. Цар Юрій Довгорукий, оточений єре­ями-гре­ками, після пиру знову пир улаштовує — ті­шиться, що на бажання Візантії присмирив Ки­їв і дав у Києві необмежені права для грека-митрополита Константина 1-го. Кияни від­чу­ли, що живуть у подвійній неволі — їхню душу гнітить Візантія, а тіло гнітить Морд­ви­но-Чудське військо московське, очолене кня­зем Юрієм Довгоруким. І сумно, що цар Із'я­слав в 1155 році помер — хто тепер оборонить киян?(Папа римський Андріян 4-й, почувши, що Візантія при допомозі князя Юрія Довго­ру­кого вигнала з Києва українця-митрополита Клима Смолятича і починає свої впливи ши­рити на півночі — біля меж Фінляндії, задоса­дував. Натхненний папою Андріяном 4-м шведський король Ерик в 1157 році завойовує Фінляндію і починає вогнем і мечем навертати фінляндців на Христову віру римську).У 1157 році, 15-го травня (на пиру в Пет­ри­ла захворівши), помер князь Юрій Довго­ру­кий. Кияни, почувши, що він помер, повстали, розгромили у Києві його Двірець Царський, повбивали його бояр. А військо його, рятую­чись, утекло з Києва, пішло у Московщину. І втік з Києва й грек-митрополит Константин, знайшовши притулок у Чернігові, у грека-єпи­скопа Антонія. Митрополит Клим Смо­лятич спішить з града Володимира до Києва.263. Одна частина єпископів стала по сто­роні українця (русича) митрополита Клима Смолятича, інша — по стороні грека-митро­по­лита Константина. І князі, своїх єпи­скопів підтримуючи, поділилися на дві не­прими­рен­но ворожі сили. І вже готові почати воювати самі з собою.Щоб обманути православних рабів-хрис­тиян, їм постійно єреї біля амвонів речуть: "Забажав Володимир об'єднати численні свої землі одною вірою та збагатити її придбан­нями візантійської культури, і тому хрестив народ, після хрещення авторитет царя під­нявся, престиж Русі в Европі став великий, усі тішилися хрещенням, бо над ними правдива віра возсіяла". Церковна така пропаганда є облудною: в ній зігнорована навіть та істо­рична правда, яка занотована монахами у літописах.("Виявляється, що вони (греки) не тільки без жодного права підкорили собі церкву Русі, але, власне кажучи, порушили дійсні права і в тому випадку, коли заставляли нас мати митрополита з них, а не з природніх русичів" (стор. 273). "Наші предки не проявляли най­меншої пошани до національного характеру греків і зображали їх, як уособлення лице­мір­ства" (стор. 326). "Народні прислів'я говорять про фальшивість і хитрість греків: "цигана обмане жид, жида — грек, а грека — чорт", "грек скаже правду раз на рік", "грек за золото собі очі виколе" (стор. 317), (Е. Голубинський, том 1, "Історія Русскої церкви"). Якщо народ бачив, що греки — це втілення лицемірства, то він в душі ненавидів й те хрещення, яке було здійснене при допомозі цих лицемірів. У народі нашому була ненависть не до греків, як народу грецького, а до греків-єреїв, які жор­стоко пригнічували добру вдачу київських людей).На одній вулиці стоять кияни і речуть: "Клима Смолятича хочемо! Віра грецька, то хай хоч митрополитом буде наша людина! Геть грека Константина!" Біля монастиря Ки­єво-Печерського стоять монахи і речуть: "По рукопісаніям має бути митрополитом тільки грек! Геть Клима Смолятича! Хто не визнає, щоб грек був митрополитом, той не визнає хрещення Русі!"264. Бачачи, що киян, поділених політи­кою православія грецького, помирити не мож­на, (киянин бачить у киянинові найлю­тішого ворога) вирішено порятунку шукати у Візан­тії. Поспішає гінець — боярин Юрій Семкович до Константинополя: щоб не було так, як хо­чуть прихильники українця-мит­рополита Кли­ма Смолятича і прихильники грека-мит­ро­полита Константина. Він (боярин Юрій Семкович) має привезти третього мит­ро­полита. Константинополь знає до най­менших дрібниць, що діється у Києві. ("Дайте нового митрополита?" "Новий митрополит Іоан 4-й, думаємо, вже в Києві", — відповів патріярх Лука Хризоверґ).Цар Ростислав Мстиславич не хоче в Києві прийняти грека митрополита Іоана 4-го. Кияни поділилися на три ворожі фронти. У Києві ще живе пам'ять про царя Святослава Першого. Старі люди (ті, що таємні зв'язки мають з волхвами) кажуть: "Вже так враги люті нас зхристиянізували, що й дихати не хочеться. Хай буде проклятий той день, який проголосив нас християнами віри грецької. Православними ставши, ми зненавиділи самі себе, збайдужіли до себе, охляли".265. (Князь Мстислав Володимирівський (син царя Із'яслава) 22 листопада 1157 року) сказав боярам: "Митрополит Константин у святій Софії кляв мого батька за те, що він підтримував митрополита Клима Смолятича. Я ще маю почуття чести, геть митрополита Константина!"Літописець написав, що коли у Чернігові помер грек-митрополит Константин, то князь Святослав Чернігівський у присутності грека-єпископа Антонія розірвав печать: у заповіті митрополит Констинтан написав: "Не ховайте мого тіла. Хай воно буде викинуте з міста і передане собакам на з'їдання". Хай, мовляв, знають благовірні греки, що скити годують собак тілом людським.Єпископ Антоній, боючись порушити мит­рополичого заповіту, вивіз тіло митрополита Константина за Чернігів і викинув його на смітник "собакам на з'їдання". Князь Свято­слав сказав, що в Україні (Русі) такого ди­кун­ства, яке тепер греки витворяють, ніколи не було. І він дав наказ порушити митрополичий заповіт — забрати тіло з смітника і поховати в Соборній церкві в Чернігові.266. Щоб Україна (Русь) мала більше своїх православних святих, був і цей "забраний з смітника" митрополит Константин прого­ло­шений святим України (Руси). За які такі священні подвиги? Він проявив подвиг, про­клинаючи у Києві у святій Софії митрополита Клима Смолятича. Він безпощадно картав тих киян, які, будучи православними грецької віри, проявляли прихильне ставлення до язичеських обрядів, законів, істин, порядків України (Руси). І він, як грек, поступав пра­вильно. Чому?Язичеська віра України (Руси) — це своє­рідний, кажучи сучасною мовою, національ­ний світогляд, світогляд, в якому проявлений самобутній шлях життя, своєрідна духовна, культурна, політична, економічна, історична не­залежність. Щоб українці (русичі) стали смиренними православними рабами грецької церкви, треба з їхнього життя викорінити за­лишки їхнього язичества: залишки їхнього са­мо­стійного мислення, залишки їхніх самос­тійних почувань. За творення в Україні (Русі) рабського типу людини — людини, яка життя своє готова віддати за православіє грецької ві­ри, грек-митрополит Константин проголо­ше­ний грецькою церквою святим чудотворцем."Блаженний Константин 1, Митрополит Київський і всієї Руси. Був Митрополитом 1156-1158-их років, родом грек. Упокоївся в Чернігові 5 червня 1159-го року. Похований в Преображенському Чернігівському Соборі, над Мощами творилися чуда. Пам'ять свят­кується 5-го червня" (Митрополит Іларіон (Огі­єнко), "Українська Патрольогія", стор. 77).267. Ті, які в православії грецької церкви бачать тільки невинні святощі церковні, істини Христові, жорстоко обмануті. Грецька церква (і латинська не була інакшою) ніколи не обмежувалася тільки справами церков­ни­ми. Вона завжди була політиком, диплома­том, цензором справ культурного життя, знавцем державної дипломатії і військових таємниць.Наприклад, "такі патріярхи — державні дія­чі, як Фотій, Миколай Містик, Константин Лихуд, Іоан Каліка не обмежувалися тільки церковною діяльністю, але й повноправно брали участь у рішенні важливих державних справ, династичних і навіть військових пи­тань" (Протоєрей Др. А Шмеман, "Історична дорога православія", 1954, стор. 265). І такі, як вони, і посилали в Україну (Русь) такого -грека-митрополита, який при допомозі попів і єпископів (армії Христової), здійснював по­літику, корисну для Візантії.268. Візантія, бачачи, що Україна (Русь) від­важно бунтується проти присланих з Кон­стантинополя греків-митрополитів, вирішила зробити з Києва те, що зробив Рим з Кар­та­генами. Київ треба спалити, жителів огра­бу­вати, мечами посікти; Христова Візантія знає, як розправитися з своїми православними рабами.("Патріярх пекуче підохочував (єпископа) Ніфонта до боротьби з (українцем митро­по­литом) Климентом, і, як свідчить "Іпатіїв­сь­кий літопис", "присла къ нему грамоты, блажа (его) и причитая къ святым" (Е. Голубин­сь­кий, том 1, стор. 310). Справді, Візантія тепер мобілізувала в Україні (Русі) всю свою чорноризну агентуру, щоб — або тримати Київ у ярмі православія грецької церкви, або — спа­лити Київ. Київ, звільнившись з ярма право­славія грецької церкви, не тільки ослабить Візантію, а й інші народи заохотить іти його шляхом).І візантійський патріярх Пасхаль 3-й, ви­ко­нуючи політичні вказівки імператора, по­си­лає "благих гостей" до князя Андрія Сузда­льського. "Князь Андрій виріс на півночі, над Волгою, і Русь (Україна) була для нього чужа і не люба" (М. Аркас). На північному березі річки Клязьма (там, де в Клязьму впадає річка Нерль) князь Андрій поставив Княжий Двірець. Біля двірця почали селитися мирні й доброзичливі люди племен Мері, Мурома, Мордва. І так постало селище Боголюбове.269. У граді Суздаль князь Андрій поста­вив величаву церкву, у ній єреї-греки по­ста­вили "образ Вседіви Марії". Рама цього об­разу була срібна. Образ Марії був оздоблений дорогими каміннями і п'ятнадцятьма фунтами золота. У літописі ця (привезена з Візантії ікона) описана з зазначенням дрібних деталей.Між селищами Суздаль і Москва — жваві зв'язки. У Москві так, як і в Суздалі, княжа знать складається з видатних мордвинів і чу­дів. (Чудь — славне фінське войовниче плем'я). Мордвин Анбал головний дворецький, права рука князя Андрія Суздальського. Князь Ан­дрій (Суздальський) і Анбал та інші знатні мордвини особливо гостинно стріли "благих гостей" від патріярха Візантійського Луки Хризоверґа."Благі гості" вручили князю Андрію (Суз­дальському) "золотий меч". (На мечі викарбу­вані грецькою мовою слова "Пресвятая Бого­родица! Поможи рабу твоєму Андрею". "Въ Московской Оружейной Палате есть древній мечь Греческой работы, съ вырезанною Гре­чес­кою надписью: "Пресвятая Богородица! По­­моги рабу твоєму... въ лето по Христе..." (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійсь­каго", том 3, стор. 7: примітки). Карамзін, бу­ду­чи православним патріотом і улюбленцем "Свя­тєйшаго синода", вирішив замість ім'я і по­дання року, поставити крапки, і, щоб справу зла­гід­ни­ти, сам себе питає: "Не сей ли мечь при­над­лежалъ... Андрею?" Цей меч не тільки належав Андрею, а й цим мечем був убитий Андрей).Слова, які були у Константинополі викар­бовані на цьому мечеві, стали благословенним гаслом для Суздальсько-Московської знаті: спалити Київ.270. Отримавши благословення з Візантії і святий меч грецької церкви, князь Андрій Суздальський випровадив свою многолюдну Суздальсько-Московську орду на південь. Цар Мстислав Із'яславич (прихильник мит­рополита Клима Смолятича) три дні бо­ро­нить Київ. І бачить він, що темні сили пра­вославія грецької церкви діють проти нього. У київських церквах і монастирях (по­став­лених князем) візантійські агенти працю­ють на користь Суздальсько-Московської орди.8-го березня 1169 року (на другий тиждень великого посту) Суздальсько-Москвинська орда почала палити Київ. "Як дика орда лютували Суздальці у городі. Два дні — оповідає літописець — грабували вони і палили будинки, мордували городян, жінок їх та дівчат забірали з собою, старих та дітей уби­вали без жалю, обдирали церкви та мо­на­стирі, забирали ікони, книжки, ризи, дзво­ни. Настала у Києві велика туга, смуток і сльо­зи. Не раз досі брали Київ усякі князі, але не руйнували; тепер брав його тяжкий ворог на те, щоб його знищити, зруйнувати, ослабити" (М. Аркас, "Історія України-Руси", стор. 60).271. Після нападу на Київ Суздальсько-Московської орди "Київ вже на віки перестав бути осередком політичним". "І з цього часу північна Русь (колонія України-Руси, — Л. С.) зовсім одрізнилася від Руси-України і починає зватися спочатку "Великим Князівством Московським", а далі — царством Москов­ським (од столиці Москва, що збудував Юрій у 1147 році)" (М. Аркас, "Історія України-Руси", стор. 60, 61). Князь Юрій Довгорукий (батько князя Андрія Суздальського) не збу­дував Москви у 1147 році. Він тільки у селищі Кучкове, одружуючи свого сина Андрія з Улі­тою — донькою боярина Кучки, її розбудував.272. Літописець написав, що суздало-москвини, втогнувшись у Київ, "грабиша за 2 дні весь град, Подольє і Гору, і монастирі, і Софью, і Десятиньную Богородицю, і не бисть помилуваній нікому же ніоткуду же, церквам горящим, крестьяном убиваємом, другим вя­же­мим, жени ведени биша в плен, розлучаєми нужею от мужій своіх, мляденци ридаху зряще матерій своїх, і взяша іменья множество" ("Іпа­тієвський літопис"). "Суздальци насилу­вали жен і девіц у Києві" (В. Н. Татіщев).Суздальці-москвини насилували киянок і вбивали їх. Виривали з їхніх вух серги. Пер­стені, щоб легше зняти з мертвих пальців, з пальцями відсікали. Святощі грецької церк­ви, її книги, ризи, ікони, епітрахилі, антимінси Ві­зантія перетранспортувала з Києва у Москово-Суздальщину. І тепер Київ вже не буде праг­нути, не питаючись Візантії, для себе митро­политів призначати з роду-племени Ки­ївсь­кого. (Хрещення України (Руси), яке Ві­зантія почала в 988 році, було повністю за­вершене під час великого посту в березні 1169 року).273. У Суздальщині (у селищі Боголюбове) біля Княжого Двірця рядами стоять бочки, на­повнені злотом, сріблом, дорогими камін­нями, привезеними з Києва: тисячі перстенів, сережок, намиста, ланцюжків, золотих ґудзи­ків, гребінців, лежать променисті діядеми — все це дорогі прикраси, забрані в чепурних київ­ських дівчат.І біля Княжого Двірця лежать під шкі­ряними накриттями дорогі матеріяли — шовк, сукна, готові одіння, мечі, окуті злотом, кни­ги, ікони, військові прапори, упряж, оздоб­лена золотими бляшками. У Княжому Двір­цеві гучний пир. Єреї і гості з Констан­тинополя співають божественних пісень. Єреї славлять "христолюбного князя Андрея" і його чадо, і гостей з Кучкова (Москви), Ростова, Суздалю. Є радість, що Київ — гніздо, з якого вилітали орли такі, як цар Святослав, цар Ігор та інші нехрещені і хрещені вороги Візантії, перетворений у руїну, в якій у смертних муках конають кияни...274. І тоді, коли ще на руїнах Києва клу­бочився дим, прибув (в 1170 році) з Суздалі-Московщини до Константинополя з велики­ми дарами ігумен Феодор: посол від князя Андрея Боголюбського (Суздальського). Так є, "Фео­дор въ 1170 году (вісім місяців після спалення Києва, — Л. С.) ездилъ въ Царьградъ съ ве­ликимъ богатствомъ, и тамъ отъ Пат­ріарха билъ поставленъ въ Ростовъ (Суз­дальскій) Єпис­копом" (Н. М. Карамзін, том 3, стор. 12: примітки).Передавши патріярхові великі багатства і від нього отримавши титул єпископа Ростово-Суздальського, Феодор на Суздальщині ро­бив "подвиги" на очах князя Андрея Бого­любського. "Он (Єпископ Феодорь) мучиль людей въ селахъ; даже распиналъ некоторыхъ, выжигалъ глаза, резалъ языки, единственно для того, чтобы присвоитъ себе ихъ достоя­ніе", "Летопись Никоновская пишет, что Феодор вариль женщинь в котлахъ, отрезы­вал носы, уши; что все трепетали его: ибо онъ "рыкалъ как левъ, язык имелъ чистый, веле­речивый", "Андрей (Боголюбскій) признавалъ Феодора достойнимъ сана Єпископскаго"" (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Рос­сійськаго", том 3, стор. 21, стор. 12: примітки).275. 1174 рік. 29 червня. Ніч. Істинно­русь­кій мордвин Анбал — права рука князя Андрія Суздальського вважає, що скарби, награбо­вані у Києві, неправильно поділені. Знає він, що з такою його думкою погоджуються й деякі Суздальсько-Москвинські бояри.Він (Анбал), маючи ключі від Княжого Двірця, тихо ввійшов з Іоакимом (Іоакім — брат Уліти, син боярина Кучки) у підвал. У підвалі вдень і вночі стоять два сторожі біля скринь, навантажених скарбами. Анбал з Іоакімом убили цих сторожів і почали кли­кати князя. Князь, почувши тривожний голос вірного Анбала, підбіг до стіни, щоб взяти свого меча: меча не було. (Не знав князь, що меч цей з "Греческою надписью" тепер у руках Анбала).Князь Андрей (Боголюбський) вбіг у під­вал, і тут Анбал збив його з ніг, і він упав біля бочки, наповненої сріблом і злотом, награ­бованим у Києві. І Пьотр (суздальський ку­пець) відрубав князеві Андрею (Боголюб­сь­кому) праву руку, а Анбал і Іоакім "вонзили мечи в сердце", і Боголюбський "скончался". І тут був убитий Прокопій — княжий слуга. І було тіло князя Андрея Боголюбського ви­тяг­нене з підвалу і викинене під кущі.Коли Козьма (княжий слуга) хотів тіло князя Андрея (Боголюбського) поховати, Ан­бал відповів: "Мы готовимъ его на снеденіе псам". І "князь лежить нагъ". У Боголюбові люди грабують награбоване. І дехто з гра­біжників хоче поховати тіло "нагого князя", та Анбал відповідає: "Мы хочемъ выверечи псомъ" (ми хочемо віддати псам)."Граждане Боголюбскіе взяли сторону убійцъ; расхитили дворецъ, серебро, злато, богатыя одежды, ткани. Тъло Андреево ле­жало вь огороде" (Н. М. Карамзін, "Історія Государства Россійськаго", том 3, С.-Пе­тербург, 1892 р., стор. 17).276. До селища Боголюбове з граду Во­лодимира (на Клязьмі) прибув ігумен Феодул. Він з "браттями во Хресті погребъ, забієнного христолюбца князя Андрея Суздальськаго въ златоверхомъ храме Богоматери".Митрополит (Огієнко), поучуючи право­славних християн, що "Кожний народ має своїх власних святих", пише, що "Святий Ве­ликий Князь Мученик — Андрей Боголюб­сь­кий. Убитий вночі з 29-го на 30 червня 1174 року. Побудував в 1158-1161 роках у Во­ло­димирі на Клязьмі величний Успенський Со­бор, "якого не було на Русі", в якому й по­хований. Пам'ять святкується 30-го березня", "Наші святі — це ясні зорі на Небі України. Чи вже ж ми не хочемо і не прагнемо, щоб ці зорі завжди світили на нашому Небі?" ("Укра­їнська Патрольогія", Вінніпеµ, 1965, стор. 16, 57).Яка релігія — такі й святі. Які святі, така й духовна мораль у тих, які їм поклоняються.

ДЕНЬ 25

1. "Україно (Русе), що значить ім'я твоє?" "Сину мій, пізнай себе, і знатимеш життя іме­ни Матері рідної". Піду в слово — піду в храм слова Русь, щоб пізнати себе. Піду в минуле, щоб правильно знати Сучасне, ясніше перед­бачати хід Майбутнього."Не йди в Минуле, воно поганське! Іди до церкви Андрея, де позолочений іконостас, по-модерному оздоблені образи Матея, Луки, Марка, Іоана, біля них сяють, барвами пере­ливаються електричні канделябри!""У церкві й довідаєшся, що всі ми русини, раби Господа Саваота, Бога Ізраелевого, Адамові діти, правнуки Ноєві, внуки Яфетові, славимо Сіон, у гріхах народжені, в гріхах живемо і в гріхах помремо. І нас, як грішників, буде поховано в лоні Авраамовім до другого пришестя. Не йди в Минуле, воно поганське!""Воно поганське, кажеш?" Слово "погано" було поширене в дохристиянській Україні (Руси) в значенні "звиродніло", "недоум­ку­ва­то", "потворно". Поганою людиною вважа­ла­ся у наших Предків та людина, яка втратила цінні властивості своїх попередніх поколінь. "Опоганилася" значить "звиродніла", "спотво­ри­лася".У санскриті слово "поганда" (чи "паганда") значить — звиродніла, нерозвинута, потворна. Оріяни ту дитину, яка до п'яти років не навчилася говорити, називали "паганда". Санскритське слово "ганда" значить "ганджа" (вада). І сьогодні ми кажемо — "людина без µанджу" (людина без вади), "людина з ган­джою" (людина з вадою). У санскриті слово "паханда" (чи "пашанда") (у "Магабгараті") значить — лицемір; нечестивий; непобожний; нешанобливий; той, хто зневажливо ставиться до правовірної віри Індії; і це слово в цьому значенні й сьогодні вживають брагмани.2. Латинське слово "паґас" (від якого по­ходить "паґанус", що значить "селянин", "хлі­бороб") немає нічого спільного з санск­рит­сько-українським словом "паганда" (погано). Римські раби (люди різних племен і рас, утративши рідні мови і віри) були першими християнами. Вони тих людей, які жили у "паґусах" (багатих хліборобських оселях пат­риціїв), звали "паґанусами", тобто "розкошо­любами", "незацікавленими вірою Хрис­товою, яка ширить нехіть до земних благ", язичниками.Італійське слово "паґанісімо" значить "язи­чеський"; я вже говорив, що наші далекі ро­дичі слово "язик" вживали у значенні "нація", "мова". У чехів і сьогодні слово "єзику" зна­чить "народ", "нація". Християнин (правдивий християнин) — інтернаціоналіст, який неприхи­льно наставлений до національних почувань.Християни — стадо Христове без націо­на­ль­ної амбіції, у ньому "нема Грека, ні Жи­довина, обрізання і необрізання, чужоземця і Скита, невільника й вільного, а все й у всьому Христос" (Павло до Колосян, гл. З, 11). Той, хто шанобливо ставиться до обрядів націо­нальних (язических) — поганин.У англомовних "Бібліях" написано "heathen" (язичник), а в українських — поганин. Ісус Христос вважав язичником (паганином) кожного, хто не був жидом. Наприклад, "Була жінка Грекиня.., й благала Його, щоб вигнав біса з дочки її. Ісус же рече їй: Дай перше наїстися дітям: не добре бо взяти хліб у дітей, і кинути собакам. Вона ж озвалася, та й каже до Него: Так, Господи, тільки ж і собаки під столом їдять кришки від дітей. І рече їй: За се слово йди, вийшов біс із дочки твоєї" (Марко, 7, 26-28). Мабуть, Марко фальшиво передав ці слова Ісусові, і тому створюється враження, що Ісус звав жидів дітьми, а греків — собаками. І тільки тоді, коли Грекиня сказала Ісусові, що й собака їсти хоче, вдостоїлася ласки Ісусової.На думку Маттея паµани (греки, латини) багато говорять, коли моляться. І він радить жидам: "Як же молитесь, то не говоріть багато, як погане: бо вони думають, що за довгі молитви будуть вислухані" (Маттей, 6, 7). Не послухали християни Маттея, і, як мо­ляться, то говорять більше, як погани, "ду­ма­ють, що за довгі молитви будуть вислухані" Маттеєм.3. "Паґануси" вірили у Юпітера. ("Ю", "Джу" — небо, пітер — отець; слово "Юпітер" зна­чить "Небесний отець"). І вірили вони у богинь і богів Марса, Меркурія, Венеру, Мінерву. Римських богів славили Юлій Це­зар, Авґуст, поет Овидій, письменник і ора­тор Ціцерон, філософ Сенека. Вони славили рим­ських богів так, як славили грецьких богів поет Гомер, філософ Пітагор, законодавець Солон, історик Геродот, філософи Сократ, Пла­тон, Аристотель. І їхні віри не можна звати поганськими в значенні "звироднілими", "потворними". І їх не можна звати поганами — звироднілими, потворними людьми Риму, Греції.Архиєреї грецької ортодоксії кривду зав­дають людям українським, звучи поганами ца­ря Олега Віщого, царя Ігоря, царя Свято­сла­ва, і всіх людей славної і світлої дохри­стиянської України (Руси)!У "Слові про похід Ігоря" читаємо, що "У п'ятницю зрана вони потоптали погані полки половецькі, "там лежать погані голови по­ловецькі". Літописці звуть половців "дикими, триклятими, нечестивими поганцями". І в цьому значенні вжите й слово "погані" в оповіді про похід Ігоря. "Слово" зве половців "поганами" (Митрополит Іларіон (Огієнко). Коли ми, українці-русичі, звемо диких жор­сто­ких вторжників "поганами" (звирод­ні­лими), то чому ми маємо дозволяти, щоб архиєреї і фарисеї звали "поганами" наших рідних далеких родичів?В'ячеслав Липинський був католиком, лю­диною шляхетного державнотворчого мис­лен­ня. У книзі "Релігія і церква в Історії України" (виданій у Філядельфії в 1925 році) він на сторінці 29-й пише, що слово "по­ганство" у нас має "глумливе значення". Той, хто зве віру далеких родичів своїх (віру Олега, Ігоря, Святослава) поганською, глумиться сам з себе, вважається людиною нешляхет­ного мислення.Українець, що має розвинене почуття на­ціональної гідности, нікому не дозволить своїх родичів — творців брильянтної старо­дав­ньої історії України (Руси) називати людьми звироднілими, потворними, тобто — поганами. Не дозволяється ні Христові, ні його єреям ображати тих, що нам дали життя, дали у спадщину чарівні багаті землі, дали нашій вітчизні ім'я Русь, дали назви рікам нашим.Ні, ні! Благородна людина не буде свого прадіда звати поганином! Той, хто називає сво­го прадіда поганином, поганин; він пога­нин віри грецько-ортодоксної, він поганин віри римо-католицької, він поганин віри москвино-большевицької.4. Сіверяни, Поляни, Дерев'яни, Дрегов'яни не були поганами. Вони були людьми високих шляхетних обрядів, красивих звичаїв, благо­родних почувань і релігійних понять, їхніми взорами, піснями, веснянками, писанками, обрядами, їхніми хвилюваннями чарується світ. Вони безпосередні потомки самобутніх творців Всесвітньої Мізинсько-Трипільсько-Зарубинецько-Черняхівської культури.Ні, ні, архиєреї, книжники, візантійські фа­ри­сеї, не ображайте, не звіть моїх рідних доб­родушних дідусів поганами! А коли звати­мете, то я вас так, як юдеєць Ісус з синагоги, буду бичем гнати з гостинної Української Хати!П'ять, чотири, три тисячі років тому (в часи великих мандрівок племен Білої раси) Сіверяни, Поляни, Дерев'яни, Дрегов'яни ли­шилися жити на землі Предків своїх. Лиши­лися жити на землі Предків своїх ті племена, які стали переможцями під час довготривалих племенних воєн за ріки, пасовища, ниви, ліси. Переможені племена пішли на Південний Схід, Південь, Захід.5. На північний схід від Києва живе старе, як стара історія Европи, плем'я — Сіверяни. (Слово "полуноц" у Полян означало "північ". І слово "сівер" у них означало "північ" тому, що плем'я, яке жило па півночі, звалося Сіверя­нами — з Сіверії дули взимку вітри, несли "гі­му" (зиму). Слова "північ" і "сівер" синоніми. Очевидно, слово "сівер" було відоме слов'янам і балтам тоді, коли всі вони ще жили на Наддніпрянщині. І звідси — у поляків — полноц, у богемів — цулноц, у хорватів — сівер, у чехів -северу, у литовців — сіауре, зімя).Санскритське "су" значить — дуже (понад, багато, добре, спільно). І звідси — сув'яз, су­путник, сусід, суспільний. У "Рик Ведах" слово "сувар" (і "суварна") вживається в значенні — добре плем'я, багатий рід. Санскритське "варна" значить — плем'я, люди одного роду. Вони творять плем'я (плід) біля вари (води, річки, лісу). "Варасад" (у санскриті) значить — людська спільнота, що сидить біля вари (води). Сувара, Сувар, Сівер, Сіверяни.6. На південному заході від Києва живе плем'я Полян. У санскриті слово "палі" зна­чить — хата, дім, мешкання, мале селище. З сло­ва "палі" й походить слово "палац". Звер­німо увагу, що санскритське слово "палітата" значить — тато палацу, дому.І санскритське слово "пала" також значить — солома, паліччя. Люди, що жили у "палі" (у хатах критих соломою, "палою") звалися Па­ланами (Полянами). І слово "поле" виникло з слова "пала" (солома). Слово (санскритське) "палала" значить — стебло, а "палава" — полова. Слова ці широко вживалися в Укра'іні (Русі) п'ять тисяч років тому (в часи розквіту хліборобської Трипільської культури). І тому вони міцно встійнені й у санскриті — в мові оріянського племени, яке з Наддніпрянщини (і про це я часто згадую) п'ять тисяч років тому на конях і возах, з плугами і з стадами ве­ликого рогатого скоту, прибуло до Панджабе (Північної Індії).Щоб "пала" мала стигле зерно, вона по­винна бути у стані "паліта", тобто в стані лег­козапальному, постарілому. З санскритського слова "паліта", що значить — палити, походить наше слово "палити". І грецьке слово "пале" (палео — постарілий) було грецьким плем'ям (Ахеями) принесене з Наддніпрянщини в Грецію (Пелопонес), тому воно й тотожне з санскритським "паліта". Вимовляючи слово "палеоліт", варто мати на увазі його первісне походження.7. На північному заході від Києва живе плем'я Дерев'яни. У санскриті слово "дару" значить — дерево. У "Авестах" — "давру" — дере­во. Якщо санскрит так, як і стара українська мова, походить з Прамови Білої раси, то ми ніби воскресаємо цю Прамову, ознайомлю­ючись з санскритськими словами. Наприклад, "дару крита" (деревом крита), "дарева" (де­рев'яна), "дарупала" (дерев'яне стебло, паля), "другні" (дерево гнуте), "друмара" (дерево мертве), "дарвіда" (дятель; птах, що дерево знає (віда).У затишних таємничих лісах (у неру­котворній Святині батька Неба і матері Землі) живуть Дерев'яни. На Північ від них — лісиста земля, багата численними ставками (озерами). У санскриті слово "драга" значить — ставок, глибоке озеро. Драговина — значить озерна земля. На драговині живе плем'я Драговичів. (Слово "дреговичі" хибно написане).Сьогодні є в нас слова "драглі" (їжа з згус­лого при охолодженні рибного вару), "дра­говина" (багнисте місце), "драгліти" (труси­тися, драгліє стадо).8. 1175 рік. На берегах рік Дніпро, Прип'ять, Уж, Здвиж, Ірпінь, Рось, Інгулець, Случ, Горинь, Буг, Збруч, Дністер, Убороть, Снів, Остер, Десна, Сем, Удай, Сула, Хорол, Трубеж, Псел, Ворскла, Самара, Оскол, Дін, Стир, Дінець, Дон стоять десятки градів, сотні багатих і пишних воєводських (вогни­щан­ських) палаців, оточених частоколом, тисячі хліборобських селищ.Град — місто, огороджене оградою (обо­рон­ною спорудою, високим частоколом, зем­ляним валом). У граді живуть ремісники, торгівці, військовики, дворяни, княжа знать. Біля града (в неукріплених селищах) живуть хлібороби. У мирний час вони працюють на нивах. Займаються полюванням, риболов­ством. Вони мають городи, сади, пасовища, на яких ходять стада ситої великої рогатої скотини. Коли у степах появляється ворожий військовий загін, селяни лишають селища і спішать до града. І молоді селяни помагають княжому військові боронити град і селища.9. І в мирний час князь сам з граду не виїжджає. З ним завжди їде військо (дружина). У граді, тоді коли князь їде в похід чи в гості до сусіднього князя, лишається частина княжої дружини, очолена княжим сином, зятем або тисяцьким (атіманом). У літописах (писаних у 11-му столітті) згадується 86 гра­дів. У літописах (писаних у 12-му столітті) -142 гради. Очевидно, літописці згадали тільки ті гради, які були прославлені тими чи іншими подіями.На початку 12 століття Київ мав 47 тисяч мешканців, охоплював 400 гектарів. У цей час Лондон мав 20 тисяч мешканців; Київ був одним з найбагатших і найбільших градів Евразії.Доми у Києві були переважно дерев'яні, чимало — двоповерхових. Кияни вважали, що дерев'яні доми теплі й привітні. Запах дуба, сосни, береста їх єднав з душею лісів і дібров. Вони не захоплювалися каменем, бо він хо­лодний і мертвий. І кам'яна церква Софія зда­валася їм бездушною. Археологи устійнили, що Київ у 8-му столітті мав чітку систему плянування.10. У Київському князівстві 40 градів, у Переяславському — 38, у Волинському — 37, у Га­лицькому — 35, у Чернігівському — 35, у Новгородському — 15. Кількість градів в Україні (Руси) не була постійна. Гради, доми яких майже всі були дерев'яні, часто під час воєнних сутичок, горіли.Князь, даючи земельний уділ (наділ) си­нові чи зятеві, ставив йому (на березі ріки) град. Гради мали ім'я князів. Наприклад, на березі ріки Ірпінь, у граді, який зветься Ярополч, живе князь Ярополк. На березі ріки Сож, у граді, який зветься Мстислав, живе князь Мстислав. І тут же (на схід) стоїть град Із'яслав.11. Рідні княжі назви градів і селищ Ук­раїни (Руси) навіювали українцям (русичам) почуття гордости, почуття віри в себе, тво­ри­ли єдність між Минулим і Сучасним, пле­менну зрідненість. Щоб українці (русичі) самі себе забули, щоб не знали "хто вони, ким, за що закуті", хрестителі — грецькі єреї почали ук­раїнські назви замінювати на грецькі і юдей­ські, такі, як Апостолове, Андреєвка, Теофі­поль, Михайловка, Артемовка, Парахвієвка, Ананьєв.(Між іншим, назва українського града Ана­ньєв походить від імени біблійного Анана (Онона). Ім'я "Ананіягв" (Анан) значить "Охоронений Єговою"; "знав же Онан, що не йому буде насіння, і, як увіходив до братової жінки, проливав сім'я на землю, щоб не дати насіння братові своєму" (1 кн. Мойсея, гл. 38, 9), і ця справа Онанова була така важлива, що й у "Святому Письмі" про неї написано, і звідси й пішов термін "анонізм").Чужі назви міст і сіл України (Руси) — свідчення панування грецької релігії на землях наших. Архиєреї грецької ортодоксії прагну­ли (так робили й латинські єреї у Мехіці, Гватемалі, Перу) охрестиянізовувати, а в дійсності, огречувати життя українця (руси­ча). Вони, віддаляючи українця від його рідної історії і рідних способів життя, наближували його до грецьких способів життя, до грецьких імен, до грецької топонімії, до грецьких релігійних термінів і ритуалів. Вони (в ім'я віри Христової) звеличили себе й принизили українців (русичів), навчивши їх вірити, що не Київ, а Константинополь є Царів Град (Ца­реград). "Константинополь — це Цар царству­ющих градів" (Патріярх Фотій, 51-а Омілія). "Константинополь — це голова всіх міст, центр чотирьох частин світу" (Дука). "Візантієць... завжди духом своїм возносився до Неба" (Митрополит Іларіон (Огієнко), принижуючи, очевидно, всі невізантійські гради і народи. І москвини (не без чужовпливів) проголосили, що "Москва — всесвітня столиця пролета­рія­ту", "Москва — міжнародна столиця світового комунізму").12. І кращі сини і дочки України (Руси) в душі таїли кривду болючу, питали себе: "Хто ми, чиї діти, ким, за що закуті?" А ті нещасні, мозок яких був повністю захаращений чадом грецької ортодоксії, примирилися з думкою, що "Народ слов'янський, що постав був од племени Яфетового, сина Ноєвого, названий слов'янами по родоначальникові і князеві їхньому Славенові, нащадкові Росса князя, внука Яфетового"."Він, переселившись з Азії від часів вави­лонського язиків помішання, став мешкати від гір Поясних, або Рифейських і від моря Каспійського на сході до ріки Висли і моря Варязького на заході, і від Чорного моря та ріки Дунаю від полудня до Північного океану та Балтицького моря на півночі. Доказом тому є Історія Преподобного Нестора Печер­ського та його наступників і попередників, що ту історію писали, і що всі були академіки, або члени тої головної школи, яку в слов'янах завів був у місті Києві Кирило, філософ грецький, скоро по заведенню туди релігії християнської" ("Історія Русів", видавництво "Вісник", Ню Йорк, 1956 р., стор. 7).13. Зрозуміло без пояснень, що справа не в православії грецької церкви і не в москвин­ському комунізмові, а в тому, що скоро по заведенні в Україні (Русі) москвинських порядків, москвин завів був у місті Києві головну школу, в якій академіки писали історію і білої, і червоної Малоросії, вигідну для Московитії.Зрозуміло без пояснень, що справа тут не в хрещенні України (Руси), яке запроваджу­валося вогнем, мечем і бичем, а в тому, що "скоро по заведенню релігії християнської" українська школа історії перестала існувати: українці (після хрещення України-Руси) пере­стали незалежно писати українську історію."Грек завів у місті Києві головну школу", в якій і було придумано, що предки України (Руси) були забродами з Азії. Вони, як Яфе­тові діти, забрели в Україну "від часів вави­лон­ського язиків помішання". Ось так, як пи­сав Тарас Шевченко, українців (русичів) окра­дено, одурено і Розп'ятієм добито! Що ж ро­бити? Треба "стояти і мовчати, і мовчки чухати чуби", бо ті, що писали фальшиву історію України (Руси), "всі були академіки". Розум Український невсипущий! Немає на світі такої сили, яка б могла його стери­лізувати і навіяти йому думку, що він був потворний (поганський) і що тільки дякуючи єреям грецького християнізму, полюдянів, облагороднився, ояфетився.14. Чим звеличити, з яких джерел дістати цілющої води, щоб освіжити приспану душу "отих німих рабів", і звеличити її? Пам'ятники, письмена, рідні жертовники, могили, свя­щен­ні гаї України (Руси) спалені, зрівняні з зем­лею, на якій ростуть пшениця, гречка, буряки, а на роздоріжжі — стоїть хрест, на якому "розп'ятий син юдейський, Бог християн­сь­кий", або — стоїть образ (ідол), притранспорто­ваний з Московитії...І появилася в мене думка: гідроніміка (назви рік) у кожного народу, в якого історія започаткувалася самобутньо, пов'язана з рідною вірою. І так є — ріка Тибр у Римі, біля неї Рем і Ромуля. Ріка Ніл і сьогодні єгип­тянами зветься матір'ю Єгипту. З Нілом пов'я­зана самобутня єгипетська віра про умира­ю­чого і воскресаючого бога Озиріса. Ріка Ганга (Ґанґес) у Індії вважається святою донькою бога Брагми, матір'ю Індуського народу.Так є, незаперечно так є — без знань історії вторгнення архиєреїв грецької ортодоксії не можна пізнати історії назв українських міст Апостолове, Парахвіївка, Ананьєв. Без знань історії вторгнення жандармів і комісарів Московитії не можна пізнати історії назв українських міст Єкатеринослав — Дніпропет­ровськ, Єлисаветград — Кіровоград, Дніпро­дзер­жинськ, Ватутіно, Ленінське.Без знання рідної віри України (Руси) не можна дати правильної відповіді на питання "як виникли назви рік України (Руси)?" До­водити, що назви українських рік німецькі, тюркські, іранські, осетинські, татарські, аварські завжди кожний може, і особливо той, хто по-чужому "академічний". Та всі такі наукові доведення будуть рівнятися писанням тих "академіків головної школи", які сотні літ твердили, що ми, українці, прибули з Азії "від часів вавилонського язиків помішання".15. Ставлю питання: є прамова людей Білої раси? Є. І є відомо, що з цієї Прамови похо­дить санскрит, походить стародавня україн­ська мова, яку можна звати і праслов'янською, і праукраїнською, і праруською. І знаємо (а тому, хто забув — пригадую), що "Оріяни принесли з собою визначені поняття і віру­вання, які вони продовжували розвивати на Індійській землі", і "Веди є найстародавнішим пам'ятником людського ума" (Др. С. Радга­крішнан, "Індуська Філософія"). Твердження Др. С. Радгакрішнана поважні і тому, що він президент Індії, і тому, що він визначний історик і філософ Індії, його ім'я пошановане істориками Західного Світу.Наддніпрянщина — Прабатьківщина Індо-Европейської мови, віри, культури, цивіліза­ції.Оріяни до Індії принесли усні Веди. Оріяни до Індії принесли високопродуховлену Ведій­ську культуру, яка також відома під ім'ям Мі­зинсько-Трипільська. "Вибачте, але ж "Біблія" і книги Геродотові вважаються "найстародав­нішим пам'ятником людського ума?" Ні, ні! "Рик Веди" 3500 років тому в Індії були упо­рядковані — кожна рик-ведська пісня отримала своє число. (Немає в Індії такої високо­освіченої людини, яка б не знала славного В'язу. І нам варто знати, що ім'я чи прізвище В'яза санскритське, значить "Зв'язувач", "Той, хто упорядкував, пов'язав Ведійські пісні). В'яза — пророк і збирач пісень, існуючих у "Рик Ведах", "Магабгараті".16. "Атарва Веди" 3000 років тому вже були відомі в Індії, "Упанішади" — 2700 років тому. Щоб назви цих священних книг для нас не звучали так по-чужому, як назви священ­них книг "Тора", "Біблія", "Талмуд", "Єван­гелії", "Коран", познайомимося з ними. Слово "Рик" (риґ) значить "Пісня". Воно споріднене з українськими словами — ркоша, рекоша, рцить, рци, рече, речення, речник. Знаємо, що слово "Веди" значить — знання, ведання, видати. "Рик Веди" — "Пісня Знання". І знаємо, що "ата", "атар" чи "іті" значить — іти. Наприклад, сан­скритські слова "атгаким" (іти з ким), "атгари" (відходити), Атарва — ім'я старшого сина Брагми. "Атарва Веди" — Іде пояснення Вед.Слово "упа" у санскриті має декілька зна­чень; ознайомимося, "упадвара" (сторона дверей), "упадана" (подати дань), "упадася" (біля десяти), "упатапа" (утопити, протопити). Санскритське "ні" значить "нижче", звідси — низ, низина. Творці "Упанішад" казали "Упа­ні­сад", що значить "Поруч нижче (тут) сі­дайте". Літера "с" перейшла в "ш", та в нашій мові вона лишилася — ми кажемо "сидіти", англійці "сіт", німці — "зитцен", ірлянці — "саі­дім". Румуни хоч і вважають себе романським народом (слово "румун" значить "римлянин"), у їхній мові — половина українських слів, а половина — латинських, їхнє слово "седеа" (сидіти) більш клониться у сторону "сидіти", ніж — "седере"."Упанішади" — священна книга про знання людської поведінки: як сидіти, як розуміти, як молитися, як мислити, як заспокоюватися — як входити у таїну розумінь "Вед".17. Санскритське "бгарата" значить — бо­ротьба, війна, гарата, гаратання. Є в нас слова “гаратає”, “гаратник”, “гаратати”. “Не встиг я йому се сказати, а він, як не кинеться на мене, як не почне гаратати мене палицею” (Ів. Франко). “Магабгарата” значить “Могутня боротьба”, “війна”. “Магабгарата” — велика епічна поема про братів (потомків Бгарати); бгарата — полководець, воєвода.“Рик Веди”, “Атарва Веди”, “Упанішади”, “Ма­габгарата” старіші, як “Біблія” і твор­чість Геродота. У оповіді “Після Хрещення України (Руси)” написано, що фінікійці на­вчили греків писати, показавши їм алфавіт, який вони (фінікійці) позичили у сумеріян.Гебреї вперше побачили алфавітні знаки (очевидно, малодосконалі) 2700 років тому: маю на увазі примітивні риси календаря Ґе­зера, запис Шілома. Літера, яка нагадувала схематичне зображення бика, була гебреями названа “алеп”, що значить “бик”. Вебстер пише, що слово “алеп” гебреями позичене у фінікійців. Слово “бет” у гебреїв значить “дім”. Наприклад, “Бетшеан” (дім відпочин­ку), “Бетезел” (дім сусідній), “Бетлегем” (дім, у якому є хліб); українці вимовляють “Бет­легем” як “Вифлиєм”. Алепбет — алфабет, алфавіт.Арамейські і фінікійські письмена старіші, як гебрейські. У східних арамейців 2600 років тому гебреї позичили “алепбет”. Маючи “алепбет”, пророки-рабіни Езикієл-Ездра 2500—2450 років тому написали “Тору” (П’я­тикнижжя Мойсея). Тексти “Тори” писані про­роком-рабіном Ездрою (через граматичну невпорядкованість) були тяжкі для зрозу­міння.2300-2200 років тому в Єгипті рабіни зредагували писання пророка-рабіна Ездри, переклавши їх на грецьку мову. Немає мож­ливости перевірити, чи тексти сьогоднішньої “Біблії” (П’ятикнижжя Мойсея) справді відповідають тектам Езикіела-Ездри: рукопи­си Езикіела-Ездри знищені. Геродот наро­дився між 490 і 480 роками до “нашої ери” в Малій Азії.18. Україна (Русь) під час хрещення була жорстоко скривджена, її письмена попалені. Індія не була вогнем і мечем навернена на віру Христову, її письмена збережені. Не зважаючи на те, що санскрит сьогодні вважається мерт­вою мовою, в ній пульсує життя. Санскрит мені допомагає (при допомозі порівняння) пізнати історію життя слів, якими названі ріки України (Руси).У санскриті слово “рая” значить — течія. Хоч до етимологічних міркувань М. Фасмера я ставлюся з застереженням, вважаю його по­яснення, що слово “ріка” походить від санс­критського слова “рая”, правильне. Невипад­ково назва ріки Рейн споріднена з словом “рая”. І англійське “рейн” (дощ) споріднене з словом “рая”. У нас “раяти” вважається сино­німом “радити”. Санскритське “раджа” (рад­ник, володар, вельможа), а “магараджа” — могутній володар. Санскритське слово “рая” має два значення — течія і царство. Рая Де­напра — течія (володіння) Дніпра.19. Дніпро — священна рая (ріка) всесвіт­ньої Мізинсько-Трипільської культури. На назву “Дніпро” не можна дивитися тільки з погляду мовного. У назві “Дніпро” б’ється серце стародавньої історії України (Руси). Їй треба повернути її первісний священний зміст, щоб перед українцями (русичами) відкрилася таємниця їхньої великої самобутньої історії.Ріка Дніпро в різні часи різними народами була по-різному названа. Турки казали — Узу; татари — Ексі; генуезці — Люозен; на мапі Вісконтія в 1381 році — Еліче; греки — Бористен. Учений П. Шафарик вважає, що назва ріки Бористен “чисто слов’янська”, значить — Берестина, Берестова, Березина. Римляни у 2-му столітті ери Христової казали “Данупріс”. Вони назву нашої ріки вимовили по-нашому, трохи її златинізувавши.У санскриті (у “Рик Ведах”) слово “дена” значить — океан, ріка, збір води. Найчастіше слово “дена” в значенні “ріка” вживається у санскритських словниках “Амарашінга” і “Гемасандра”. У “Магабгараті” Дена — свя­щенне ім’я Дева. Див (Дева, Девус, Теос) — Бог Оріяни (України-Руси). І Дена (чи Дана) — ім’я доньки Дивової (Девової), тобто Бо­жої.(З санскритського кореня “дю” (чи “ду”, “д’ю”), що значить — доїти, молоко давати, виникло слово “дена”. Дена (Деіна) життє­дайна; вона помагає коровам, які пасуться на її долинах, творити “дену”; і в санскриті слово “дена” також означає “молоко”).20. У Оріяні (Україні-Русі) рая Дена най­більша і найбагатша, рая Дена медом і молоком текуча. Дена пливучи, з’єднується з царством свари (неба); у світ рая Дени восени летять птахи, і з рая (раю, вираю) вони весною повертаються. (Українські перекладачі “Біб­лії” слово “еден”, що значить “сад”, перекла­ли, як “рай”).Слово “пра” оріяни (трипільці) вживали в значенні “перша”; “прадід”, “правнук”, “пра­бог”. У санскриті слово “пра” значить — перша, первопочата. Вдумаймося у значення санскритських слів “прабгу” (передбуття), “прамрі” (передсмертя), “прарук” (прорі­кати, пророк), “правад” (проголошувати знання, від “вад” — ведати, знати).Правара — назва ріки в Індії, яка впадає в ріку Годавара. Знаємо, що “вара” значить — вода, пар. У нас слово “пра” (приставка) також вимовляється, як “про” — провідник (пе­ред ведучий), пророк (наперед речучий). У латині — про, у литовців — пра, у греків — про, у німців — фор.21. Денапра — перша рая (течія) України (Руси). Сьогодні ми знаємо, що Вона простягається на 2227 кілометрів. Якщо ми тепер кажемо “ріка Дніпро”, і в цей же час вважаємо, що Дніпро — це він, а не вона (ріка — вона), то це означає, що ми свідчимо, що від 988 року починаючи, наша рідна мова жила в полоні приниження: вона була при­нижена творцями церковно-слов’янщини; во­на була принижена татарами; вона була при­нижена ізуїтами, москвинськими фельдфебе­лями.Рая Денапра — донька Паржяни (Па­р’яни). (Про етимологію імен богів України (Руси) оповідаю у оповіді “Після Хрещення України-Руси”. Сьогодні я оглянув книгу “Нехристиянські Релігії”, видану в Ню Йорку в 1963 році Колумбійським університетом (Департаментом релігії). І був здивований, що не я одинокий тверджу, що Паржяна (Бог Ведійський) — це Перун (слово “перун”, як знаємо, монахами було для глуму створене з слова Пар’яна). У книзі “Нехристиянські Ре­лігії” (на стор. 229) пишеться, що “бог Пар­жяна згадується у Ведах”, “етимологічно Паржяна є ідентичний з слов’янським богом Перуном”).22. Паржяна живить свою доньку Дену (Да­ну) сваржою (небесною) варою (водою, дощем). Денапра — свята мати, вона живить рідних дітей (внуків Дажбожих) життє­твор­ною (божест­ве­ною) росою, її діти — роси. І тому роси (внуки Дажбожі), як у них на­родиться ди­тина, несуть її до святої матері Денапри свя­тити (осна­щувати росяним даром Дажбожим, росою).Варне (водяне) освячення дитини в оріян звалося “дана вар” (давання варові). Свята мати Данапра освячує сина дією “снана”, тобто, дією снащення, обадьорення”. Вона вістує, чи новонароджена людина “пан”, чи “поганда”. Знаємо, що санскритське слово “пан” значить “п’ять”. Людина, яка має п’ять досконалих чуттів (зір, слух, смак, нюх, дотик), пан.Соран Ефеський (він жив у Римі в кінці першого століття ери Христової) пише, що скити (роси) новонароджену дитину (після відрізання пуповини) на мить занурюють у воду. У розумінні Сорана Ефеського таке освячення дитини — прикмета “скитської дикости”. (Звичайно, купати дитину в хо­лодній воді, щоб її загартувати, не можна).23. У оповіді “Спасибі Вам, Мамо і Тату, спасибі за любов!” я згадую, що мене, як було мені три місяці, на мить занурили у крижану воду; і мати оповідала, що після такого освячення я весь став рум’яним і дуже жвавим. Є педіатри, які вважають, що скити тому могли проявити витривалість у найтяжчих обставинах, що були людьми загартованими освяченням. Слабі діти після миттєвого занурення у воду діставали судорги і гинули, як неповноцінні: тільки повноцінні родичі могли родити повноцінних дітей.Відомо, що в Спарті батьки несли ново­народжену дитину до єрея на оглядини. Коли дитина не мала вад, її повертали батькам, а коли мала — її кидали у провалля. Греки вва­жають, що шляхом такого добору виплекався славний спартанський тип людини. У старо­давні часи народи мали поняття жорстокости і дикости неоднакові, і тому греки звали ски­тів дикунами, а скити — греків. Греки влаш­товували нічні гуляння в честь бога Деонисія — танцювали п’яні нагі дівчата, на виду родичів ділилися любов’ю з мужчинами. “Скити сміялися з греків за почитання Деонисія. Вони казали, що не годиться вишукувати собі та­кого бога, що каже людям шаліти” (Геродот, “Скити”).24. Данапра в наших літописців — Днепр, Дніпр, Дніпро. Маючи на увазі старий спосіб писання — “бг” (бог), “Днпр” (Данапра), стає зрозуміло, чому існують невпорядковані ви­мови назви нашої славної ріки.Слово “дно” наші предки вживали у зна­ченні “глибина”, і звідси й поняття — пішов на дно (потонув). Назви рік Дон, Дінець, Дністро, Дунай споріднені з словами “дена”, “дно”. Якщо у піснях наших співається “Ой, дунаю, дунайочку”, то, очевидно, тут слово “дунай” вживається у значенні ріки, а не назви Дунай. Могла Ярославна плакати біля ріки Десна, або біля ріки Сема, і міг її голос лунати по течії (по дунаю); “дунай” — течія ріки. “На дунаї Ярославлин глас ся слишить: “Полечу, рече, зигзицею по дунаєви”” (“Слово про похід Ігоря”),Якщо в оріян (арійців) Індії й Ірану слово “удан” значить “вода” чи “ріка”, то це не зна­чить, що індуси чи іранці дали назви нашим рікам. Той, хто відважується доводити, що назва “Дніпро” іранська, бо іранці слово “ден” (дан) мають у значенні “ріка”, а “апр” — глибока, не знає, що “апр” — нетиповий іран­ський діялектизм. У мові “Авест” (у мові старих іранців) не “апр”, а “гафра” (гуфра) означає “глибока”.Будьмо послідовними: якщо сьогодні істо­рики прийшли до одностайного твердження, що рух племен відбувався не з Ірану до Европи, а — навпаки, то тоді шукаймо корінь Прамови Білої раси не в Ірані, а на берегах Дніпра, і обґрунтовано про це пишуть ви­значні історики Л. Паретті, де-Санктис.25. Будучи в Індії, я говорив у Департа­менті санскриту (Делі університет), що чимало назв рік Індії українцям зрозумілі, а для індусів, які не знають санскриту, ні. На­приклад, ріки Індії Тапті (Тепла), Вара (Вара, Вода). І це можна сказати й про старі назви міст Індії, Мадгі (Медове), Паві (Повітряне), Семла (Земляне), Дева (Дивове, Боже), Васан (Весняне).У стародавньому Ірані (саме слово “Іран”, як я писав, має корінь “ір”, “ар”, “ор”, що значить “орати”, “плужити”) могли бути на­зви рік українсько-санскритсько-авестійські, та вони, після приходу до Ірану мусульман, забулися. Назви рік іранських Кизилузен, Зохре, і назви міст Аліабад, Ісфахан оіслам­щені.Бага, Бог, Буг. Знаємо, що санскритське слово “бага” чи “багу” значить — багатство, багато, багатий. У “Магабгараті” “багута” зна­чить — багато, а “багусаста” — багато щастя. У “Магабгараті” славиться ріка Багу­да­ка; слово “багудака” значить — та, що ба­гато дає води, їжі, а “багувара” — багатоводна.І річка Буг мала первісну назву Багу (Багата) не випадково. Риба йшла з моря у води Бугу на нерест. І в цій ріці завжди багато риби.26. Ворскла. Уже добре знаємо, що санскритське слово “вар” значить — вода, ріка. З словом “вар” споріднені санскритські слова “варта” — дощова вода; “варшука” — дощіння; “варшака” — дощовий сік, вар; “варжака” — вар життя (вода життя). З слова “варшака” чи “варсака” оформилася назва ріки Ворскла.Десна. У “Рик Ведах” слово “десна” широко вживається у значенні — даюча. І слово це відноситься до явищ природи — ліс дає дрова, хмара — дощ, ріка — воду, рибу. Звернімо увагу й на такі санскритські слова (взяті з “Магабгарати”) — “десатана” — місце в полі, “десакала” — місце життя родини (ро­динного кола), “десажата” — місце життя, “десазна” — місце знане.Ірпінь. Слово “Ірпінь” створене з “ар” чи “ор”, що значить — рухати, плужити, при­носити, величність проявляти, і з слова “па”, що значить — пиття, питво, і звідси санс­крит­ське “арпа” — приніс питва, і “арпана” — та, що питво приносить. Слово “па” у значенні “пити” чехи вимовляють, як “піті”, поляки — “піць”.Назва ріки Ірпінь сьогодні звучить таєм­ничо, і тому дає нагоду тенденційно наст­роєним іраніологам (людям неприхильно на­став­леним до українців) компонувати теорію, що Ірпінь — слово іранське. Справді, не тільки у “Рик Ведах”, а й в “Авестах” слово “арпа” означає “принесення пиття”, питва, і воно належить до Прамови Білої раси, при­писувати його тільки якомусь одному на­родові — справа неповажна.Староіранці (часів Спітами Заратустри) казали “хвар” у значенні “пиття”, “їжа”, а ми — звар, узвар, вар. Про те, що мова “Рик Вед” і мова “Авест” споріднені так, як мови ук­раїнська і польська — знаємо. Ті, які вва­жають, що “Ірпінь” і “Арпана” мають малу фонетичну подібність, повинні пригадати, що “Урук” (назва сумеріянського міста) у “Біблії” переозвучений на “Ерех”.27. Інгул. Будучи у Кашмірі, я звернув увагу на ріку, яка має назву Анула. Після дослідження назви цієї ріки, виявив, що “ану” значить — ідуча, падаюча, а “ла” — леліюча, граюча. “Анула” — Водограйна; Іде, граючи. Щоб краще відчути значення слова “Анула”, згадую такі санскритські слова — “анумара­на” (падаюча в смерть, умираюча); “ану­пурва” (та, що перва); “анупад” (близько па­даюча); “анупа” (пішов пити); “анупрагрі” (на­гріта); “анупрагарана” (прогорена); “ану­ліп” (поліплена).І тепер звернімо увагу на санскритське слово “анугулі”, що значить — іде гуляння, весняне гуляння біля ріки, весняні стрічі. З слова “Анугулі” й постало слово “Анугул”, потім — Інгул, Інгулець. У нас сьогодні слово “гуляка” просто означає людину, що любить гуляти. Санскритське слово “гулака” вжи­ва­ється у значенні весняного гуляння, святку­вання і — відпочивання, “в садочку гуляє” (Т. Шевченко).Англійське слово “галідей” (галі) спорід­нене з санскритським словом “гулі” (гульня) чи “галі” (гуляння); по-староанглійському — “галіґ”, у німців — “гейлік”, очевидно, у значенні “свято”, “святість”.28. Багато слів українських (через не­знання їхнього життя) українці вважають грецькими чи латинськими. Треба не забу­вати, що Прамова Білої раси 20-ть тисяч років тому почала формуватися, 12 тисяч років тому вона вже була в своїй основі оформлена, 5-ть тисяч років тому вона була ознаменована Ведійською (Трипільською) культурою. І нею (цією Прамовою), вимандровуючи з просто­рів Наддніпрянщини, говорили Сумеріяни (Кімеріяни), Персіяни, Медіяни, Гіттіти (Гик­соси), Скити, Пелазги, Балти, Тевтони, Кельти, Латини, Ахеї, Етруски.Місце, де влаштовувалися святкові гулян­ня, славилися явища природи, мало назву Анугула, з Ангула — Інгул. Такі закінчення слів, як “ул”, “пр” (Дніпр), відхилені від архітектоніки властивостей української мови.29. Прут. Прота. Пората. Геродот пише, що скити називали ріку Пората, а греки — Пиретон. Геродот неправильно передав зву­кобудову скитського слова “прота”, написав­ши “пората”. Санскритське слово “прота” створене з “про” і “ута” (проута), що значить — прота (проти ідуча, або — прудко ідуча). Ріка Прота йде проти Дунаю. Санскритське слово “прут” значить — прудко ідуча, прудка, сильна. Українські фармери сміялися, чуючи, що єрей, який був греком, їм у церкві говорив “лупіть матку Боску”, він слово “любіть” вимовляв як “лупіть”. І Геродот дав подібну вимову староукраїнським (скитським) словам.Самара. Ця назва ріки багатьох хвилює, нагадуючи Самару — місто, що знаходиться на захід від Йорданю, і парахвіянам нагадує бідну самаритянку. Семітське слово “самарія” значить “гірська вежа” чи “вежа на горі”. Ніколи не пізнаваймо історію життя слова, беручи до уваги тільки фонетичну подібність — таке пізнання неправильне.У “Рик Ведах” слово “самандра” значить — збирання води, ставок, озеро; вода, що при­була з неба. На шляхах тисячоліть загублений звук “нд” чи може “ґ” перейшло в “м”? Санскритське слово “саґара” значить “озеро”, і має похідні значення — поглинати, ковтати; ріка, що поглинає, тягне на дно. Самандра — Саґара — Самара. Не до кожного слова можна застосувати устійнені лінгвістами норми переходу одного звука в інший.30. Сем, Сейм. У “Магабгараті” священна ріка має назву Сома (Сама). Санскритське сло­во “сома” має декілька значень. Наприк­лад, напій, настій на воді; один із славних ведійських богів має ім’я Сома; Сома -уосіблення напою з зілля. І звідси -“сома вара” (нектар з квітів, змішаний з варом); “со­ма каласа” (горня з сомою); “сома па” (пиття соми); “сома піті” (сому пити). У древніх оріян свято Соми бадьоре, радісне, божественне; воно нагадує свято Деонисія. Греки себе збуджували, п’ючи кров Деонисія (вино), оріяни — п’ючи нектар Соми. У “Рик Ведах” читаємо натхненні пісні, присвячені Сомі.Ввійдемо у храм таїни слова “сома”. Орія­ни, прибувши з берегів Дніпра до Північної Індії, зраділи, що й на новій землі росте “сома”. На берегах рік України (Руси) завжди росли дикі коноплі. І скити, як пише Геродот, використовували насіння конопель для роб­лен­ня пари у лазні. Конопляне насіння ви­кликало почуття піднесене, радісне, сп’я­ніле.Наше слово “сім’я” (залежно від наголосу) означає — сім’я (родина) і сім’я (насіння); у вужчому значенні — насіння конопляне. “Сома” — хмільний напій, зроблений з незрі­лого сім’я конопель, молока і меду.Іранці так, як і індуси (оріяни), слово “сома” вживали у ритуальних торжествах, і про це читаємо у “Авестах” і “Рик Ведах”.Сома — брагманський напій; у дев’ятій книзі “Рик Вед” 114 славнів (пісень) при­свя­чено богові Сомі. Коноплі — рослина бога Со­ми. Є санскритські слова “Сома ґірі” — Со­мова гора, “сомапіті” (сому пити), Сомакуля — назва ріки; у Маркандея Пурана, “Сома” — вода, нектар, лікувальна кислота.Ріка, на берегах якої росли дикі коноплі (сома чи сім’я), звалася Сома, потім — Сема, Сем. Назва “Сейм” звучить неграмотно. Напій, зроблений з сім’я, утратив на нашій землі вартість тоді, як був винайдений спосіб перетворювати мед у хмільне питво.31. Серет. У санскриті слово “сирет” зна­чить — ріка, біг води, струм, а “саріт” — вода текуча, а “сарітам вара” — стрім вари. І сьогодні в Індії індуси ріку Ґанґес також звуть Саріт. Саріт — ім’я божества, яке рухає води у ріках, творить течію. Брагман, священ­нодію­чи, каже: “Саріт вара Ґанґес”, що значить — течія води Ґанґесу. (Між іншим, слово “браг­ман” не є для нас дуже чуже. Санскритське “браг” (бріг) значить — брати, берегти, обе­реж­ність. “Бріг ятіс” (у “Магабгараті”) значить — бе­ре­жена ясність, беруче опромінення. З слів “бріг” і “ман” виникло слово “брігман” (браг­ман). Уже знаємо, що слово “ман” (санск­ритське) зна­чить — маніння, манення (ду­мання, при­ман­ливість, розум), “стурбую ваші мани, хай прилинуть потішити мене” (Леся Українка); “Вона ману навела на мене” (І. Нечуй-Левицький); “От нехай лиш побачу, що він тут ману пускає та книжки людям читає” (М. Ко­цюбинський). Санскритське “маня” — думання, і звідси англійське “мін” (думати, мати в гадці, міркувати), і “мінінґ” (вот іс юр мінінґ); і звідси староіранське (авестійське) — “манста” (роз­думування, дослідження)).І ми, оріяни (українці-русичі) на протязі тисячоліть ріку звемо Сірет чи Серет. Ми “саріт” перетворили у “серет”. Румуни “Сі­рет” перетворили на “Сіретул”; англійське сло­во “стрім” (струм, потік) споріднене з словом “серет”.32. Псел. Особливо поширене в санскриті слово “пасу” (“паса”) у значенні — полю­вання, доглядання, пасти. “Паса” (“пасу”) має значення — скот; місце для скоту (пасовище) і пастушество (випасання). І плем’я оріянське, яке на берегах моря жило, маючи стада великої рогатої скотини, звалося Каспаси; санскритське “кас” значить “рухатися”, “ко­сити”. Від імени племени Каспасів походить назва моря — Каспійське. (Каспаси — ім’я Скитського племени).Сучасне наше слово “паша” (споріднене з “паса”) прийняло значення — їжа для скотини. Санскритські слова “пасупалана” (трав’яні луки), “палана” (зелена долина, луки, поляна), “пасупала” (загорода для скотини), “пала” — паліччя, палки, які творять огорожу), “пасіла” (місце пригоже для полювання), “пасіка” (мисливець) нам зрозумілі без детального пояснення; правда, слово “пасіка” тепер має нове значення. Ріка спочатку мала назву Пасіла, потім — Псіл, Псел. Назва “Псьол” неграмотна.33. Снів. У Індії автобусом я прибув до річки, яка має назву Сона. І появилося в мене питання — чи Сона назвою споріднена з річкою Снів? І почалися мої досліди.Ми сьогодні кажемо “спати”, наші предки (трипільці) казали — свапна, свап, суптва, свапта, супта, супате, супті. Санскритське “супті” значить — спати, сопти. У “Авестах” — ксап; латини казали — дорміре; англійці кажуть — сліп, а німці — шлафен.Предки наші мали споконвічний (життям обумовлений) обряд життя: перед тим, як іти “супті”, вони здійснювали “сна”. Що це значить? Санскритське слово “сна” значить — снащення, обадьорення, снащення водою. І особливо літом (у час стомлюючих робіт) вони перед тим, як іти “супті”, мали “сна” (обрядове, особливо жартівливе, радісне мит­тя тіла — вони водою звільнялися від тілесної і душевної втоми). І після “сна” (снащення) вони промовляли “волану” ( воління, молит­ву). І річку, яка тихо тече під гаями, вони звали Сона, Снана, Сна, Снів.Санскритські слова “снана”, “снея”, “сна”, “сная”, означають — митися, купатися, осна­щуватися, оздоровлюватися. З назвою ріки Сна (Снів) споріднене латинське слово “сані­тас”, яким визначається санітарний стан спільности. У “Авестах” слово “сна” (і про це варто знати тим іраніологам, які, не знаючи історії Української мови, доводять, що назви рік українських — іранські) значить — мити одежу, прати. І назва ріки Сян, і назва ріки Се­на, на березі якої стоїть красивий град Париж, і назва ріки Снів — мають один корінь.34. Кубань. Коли українець, який живе у Флориді, сказав, що він кубанець, емігранти з Куби спитали його, коли він прибув з Гавани? Треба казати Купань. Санскритське слово “купа” значить — джерельна вода, джерело, воно складене з “ку”, що значить — котра і “па” — пити — вода, яку можна пити, свіжа добра вода. Біля “купа” (джерела) наші пред­ки мали величні свята Купала: молодь і до­рослі люди сходилися біля купа (джерела, струмка, ріки), і мали “ла” (леління, гуляння, лагіднення, милування, родичання). Треба казати Купанські косаки, а не Кубанські.Сула. Є в санскриті такі слова “сутапа” (дуже тепло); “судуракара” (дуже зле чуюча). (Санскритське “дур” значить — дурнота, і звідси — “дурасіта” (дурне сидження, повод­ження), “дураукта” (дурне говорення), “дура­дару” (погане дерево), “дурбала” (слабу­ватий)). “Сутану” (дуже тонка), “сулоліта” (дуже лелійна, граюча, мила), “сулалата” (дуже миловидна, принадна), “сулу” (дуже забавна), “сула” (дуже лелійна, мрійна, граюча). Пісенна назва річки не випадкова.Наші предки були бадьорими дітьми бадьорої природи. І вірили вони, що природа уміє говорити, душу має. І вірили, що чим краще людина знає таїни природи, тим легше і щасливіше їй живеться. Вони свідомість брали для себе з свідомости Всесвіту. Їхня свідомість була злагоджена з ритмікою життя природи, і тому була свідомістю здоровою, радісною, правильною.35. Тетерев. Санскритське слово “тітірі” значить — тетерка, тетерук, тетеря. Ріка, на степових берегах якої живуть тетері, має назву Тетерів. Санскритське слово “тітірі” спорід­нене з нашими словами — отетерілий (пере­ляканий), отетерілий вигляд; отетеріти (роз­губитися), отетерів (збентежився).Удай. Санскритське слово “удан” (вода).У “Рик Ведах” слово “уданя” значить — водяна, водяниста, а санскритське ім’я Удая значить — Той, що у воді живе, Водяник. Санскритські слова “удапіті” (вода для пиття), “удастока” (водостік), “удаплава” (вода пли­вуча), “удапрут” (вода прудка) так зберегли свою первісність, що й сьогодні для українця зрозумілі.Уж. Назва ріки Уж немає нічого спільного з вужом. У санскриті слово “юшні” значить кип’яча вода, юша, юшка, а “іша” — їжа, а “юші” — юшка, навар. З слова “юші” (юшка) походить назва ріки Уж.36. Хорол. У санскриті слово “хура” значить — копито, а також — перегляд кінських копит перед перегонами, тобто перед початком їзди на “ашвах” (лошатах, конях). “Ашва хуралі” — кінські перегони, а “хуралі” — назва місця, де виробляються луки і стріли, і де відбувається їзда на конях із стрілянням з луків.Санскритське “хур” споріднене з санскрит­ським “чур” і “кшур”; санскритське “чураті” значить — чухрати. А “косура” (від “кшур”) — косу різати; робити косу — здійснювати обряд переводу юнака в стан косака. Обряд переводу юнака в стан косака здійснювався на святах Купала і Хурала. І на святі Хураль­ському здійснювалися обряди ратних змагань: косаки показували військову хуралність, літаючи на конях. З слова “хуралі” походить наше слово “харалужний” (загартований, від­важний, бойовий; харалужні мечі — гарто­ва­ні, бойові). “Гремлеши о шеломи мечи хара­лужними!” (“Слово про похід Ігоря”). Хуралі, Хорол, харалужні — мають спільний корінь.37. Рось. “По Роси і по Сулі гради по­ділиша” (“Слово про похід Ігоря”). Рось і Ірпінь пливуть на землі племени Полянів, де стоять гради Київ, Вишгород, Ярополч, Зве­ни­город, Звижден, Красн, Заруб, Канів, Богу­славль, Трипілля. Назва ріки Рось споріднена з назвою ріки Роски (на Волині) і з назвою ріки Русава (лівобережна притока Дністра).Санскритське слово “расаная” значить — буде дощ, росить, а “расмі” — росяно, крап­лис­те. У “Рик Ведах” слово “раса” многозначне — вода, роса, ріка, напій. У “Магабгараті” слово “раса” значить — діючий напій, хмільне пит­тя, напій здоров’я, вода життя. У “Магаб­гараті” оповідається про ріку Раса, яка обпли­ває Небо й Землю. У санскритських анналах оповідається про божественну ріку Раса, “Раса кула в Кусадвіпа”. Санскритські слова “расата” (росиста, соковита), “расасир” (напій, зроблений з сиру), “расака” (навар з м’яса, росіл) по-рідному й сьогодні звучать для нас, хоч вони й вважаються словами, взятими з мови, якою тепер не говорять ні в Европі, ні в Індії.38. На берегах річок, в очеретах осідала роса, як мед у сотах. І наші далекі родичі збирали росу, вважали її цілющою водою небесною. Росу мішали з медом і кобилячим молоком, і нею годували дітей, і особливо дівчаток, щоб вони мали лиця ясні, як весний світанок на Росі. Дитина росла на росі, росою лагіднена, вона — росса (благородна).Санскритське слово “расала” значить — їство, приготовлене на росі, овочах, меді й ягодах, а “расика” значить — ніжна дівчина, росиста (як ягода соковита). Знаємо, що слово “дівчина” походить від імени бога Дива (Деви, Деуса), і має значення — божественна, дивотна, чарівна. Санскритські слова “дара Діва” значить “дівчина божественна”; у нас первісне слово “дара” забулося, лишилося — діва, дівчина.Санскритське слово “расана” значить — дівчина приманлива, чарівна. Діва русана (расана) живиться росою, яка на квітах вран­ці, як сльози, блищить; вона русалка (росою ніжена, олелієна). Русалка збагачується нат­хнен­ням, п’ючи “расин”. Санскритське слово “расин” значить — сік з квітів, ягід і меду. Русалка є “расазна”; санскритське слово “ра­сазна” значить — дівчина, знаюча красу квітів і знаюча дії напитку, зробленого з роси і квітів. Вона знає таїни леління (кохання), вона вміє “з крови макових пелюсток і роси тво­рити кров вічної молодости і краси”.39. І вірили наші далекі родичі, що людям, животині, лісам, полям дає життя не звичайна вода, а — “расасвара” (роса небесна, вода, що краплями падає з неба). І вірили вони, що на Сварзі (на небі) є “рая Раса” (ріка Раса), і там, у світлі раю (ріки Раси) живуть душі Перво­родительки Лель і Первородителя Оря. Лель і Орь — росси, росси — внуки Дажбожі. Внуки Дажбожі народжені трьома святими життє­дай­ними силами (Сонцем, Землею і Водою), і життя їхнє ознаменоване світлою Триєди­ніс­тю (тризубом), і народжені діти їхні освячені святою водою — звідси “свята вода, свята роса, свята Русь”.Гіттітське слово “маза” значить “мати зем­ля”, а “лю маза” — “люди матері землі”; “лю” вживалося гіттітами і сумеріянами у значенні “любленці” (вибранці, благородні), а “лю да­на” — любов’ю дана (людина). Тільки там, де на “маза” (на матір землю) йде “расас­вара”, можуть жити люди, вони — раси, роси, чи, як пише “Слово про похід Ігоря” — русици, ру­сичі. У “Виласа Книзі” читаємо — ру­сишть, рус­кень, рушь, русище, руси, русе, руште.Санскритське слово “русат” значить — різати хліб на полі, рушати стебло, колосисті палі, а “русата” значить — жнива, косовиця. У “Рик Ведах” слово “рісанті” значить — скуб­ти колосисті стебла, а слово “рус” значить — наступати, русати (рушати). Санскритські слова “рісанті” і “русанті” мають спільне по­ход­ження: “рус” — руш, рух і “анті”, “аті” — іти, рух іде; “русанті” — рушати. Також у санскриті (і особливо у “Рик Ведах”) слово “русат” значить — ясний (білий, як роса, росяний, русий). Санскритське слово “русатпасу” зна­чить — ясна, світла, велика рогата скотина. Наші родичі (трипільці) світлого оленя звали “руса”. І сьогодні в Індії слово “руса” значить — світлий олень.40. Старе індо-европейське слово “роса” (руса, руша) зберегло первісне многозначення. Наприклад, греки слово “росісті” вживають у значенні — світлі, русі; вони цим словом називали усіх русявих людей (людей Руси (України), Скандинавії та інших північних країн). Латини казали “руссус” у значенні — ясний, червонявий, рудий; французи і англійці слово “руссет” вживали у значенні — жовтаво-рудий, світло-рудий.Є в “Рик Ведах” імена славних царів — Русама. Русана — ім’я світлокосої жінки бога Рудри. Треба згадати, що у санскриті “с” пере­ходить у “ц”, і звідси — “роцана” (білі хмари), “роцака” (опромінений), Роцана — ім’я божого сина Вішни і Роцана — ім’я бога Індри (Ману Свароціша); “ману” — ман, розум. Санск­ритське “Ману Свароціша” значить — Розум Небесний (Сваржий).Володимир Даль (автор пояснювального словника москвинської мови) зазначує, що він чув прадавню легенду, що “Русь — це чудотворіння ріки Дніпра”. Є дослідники, які вважають, що слово “Русь” споріднене з рікою Рось. Їхні припущення правильні, та вони не були обґрунтовані, і тому лишилися за бортом історичної науки. Їм не було відоме значення слова “рось”.41. Хліборобська культура може постати і розвиватися тільки там, де земля має “рос”. Коли йде “раса свара” (роса небесна, дощ), то буде “рус” (руш), тобто — урожай, будуть жнива. Не знали наші далекі родичі, як тво­ряться хмари дощові. Вірили, що по Сварзі (небі) тече ріка Рось, і вона, як пишуть “Рик Веди”, землю “росить”; земля, маючи “рус” (воду), родить “біжя”; санскритське слово “бі­жя” значить “зерно”, “збіжжя”. У старокельт­ській мові слово “рус” значить “вода”.Санскритські слова “рус” і “руш” також значать — рух, дія, а слово “рошана” — рухати проти, тобто — серпувати, а “рошакті” — рухливо (зворушено) ректи, говорити. І далі -санскритські слова “рос”, “рош”, “рус” у Прамові індо-европейській означали — роса, вода, напій, руш, рух, рухливість; росий, русий, світлий, ясний, білий.Слово “русий” (прикметник) виникло з сло­ва “роса” так, як “малиновий” з “малини”. “Стіл посередині круглий, застелений мали­новою скатертиною” (М. Вовчок).Оріяни часів Трипільської культури були першими русами, з їхнього роду походять кімеріяни (сумеріяни), гіттіти (скити), етруски, іранці (перси), кельти, ахеї, латини, балти, тевтони. Слово “рос” (рос, рош, руш, рас) на різних землях у різні епохи збагачувалося новими значеннями.Наприклад, старі ханаанці (ще перед при­ходом на їхню землю гебреїв) були підлеглі гіттітам-завойовникам. Вони звали гіттіта “рош” у значенні “голова”, “зверх­ник”, “на­ка­зодавець”. З Ханаану слово “рош” (рос, роши) проникло в Єгипет. Єгиптяни звали гіттітів “росами”, і також звали їх єгипет­сь­ким словом “гиксоси”, що значить “володарі земель”.42. Пророк-рабін Езикіел попереджав гебреїв, кажучи їм, щоб вони міцно трималися рідного способу життя, бо, як кара Саваотова, прийде князь Рош з Маґоґ землі, і їх покарає. Маґоґ — син Яфета, “сини Яфетові — Ґомер, Маґоґ” (1 кн. Мойсея, 10, 2). Яфетове плем’я на думку пророка-рабіна Езикіела живе у Кімерії (Ґомерії-Маґоґії). Земля Ґомерія (або, як ми кажемо Кімерія) знаходиться між Дунаєм і Доном.Езикіел пише: “І надійшло до мене слово Господнє, таке: Сину чоловічий! Поверни твій вид проти Гога в Маґоґ-землі, проти князя Рошського”, “...пророкуй, сину чоловічий і промов до Гога: Так говорить Господь Бог: Чи так воно? того часу, як люд мій Ізраель розживеться безжурно, ти про це дізнаєшся, і вирушиш ти... з найдальшої півночі, ти й многі народи з тобою, сама кіннота, вели­чезна ватага й безліч війська” (Езикіел, 38, 2, 14).У часи Езикіела не було країн з назвами Франція, Британія, Греція, Рим, Германія, Україна (Русь). Езикіел називав Україну (Русь) Ґомерією (Кімерією). У “Біблійному Слов­никові” (Вільяма Сміта, видання 1948 року, Філядельфія) на стор. 375-й визначено, що “Маґоґія репрезентує важливу Скитську расу”. Вільям Сміт (на стор. 375-й) пояснює, що слово “Маґоґ” значить “Країна Божа”, а слово “Ґомер” (на стор. 221) у нього значить “Досконалість”; він пояснює, що з цього слова й походить слово “Кіммерійці”, і зазначує, що кімерійці споріднені з родиною Кельтів. Отже з Маґоґії (країни Божої) прийде князь Рош і князь Ґоґ. Вільям Сміт пояснює, що слово “Ґоґ” значить “Гора”.43. Пророк-рабін Езикіел слово “ґоґ” створив з сумеріянського слова “кур”, що зна­чить “гора”, “зверхник”, “князь”. У санскриті слово “ґур” значить “гора”; у часи писання “Слова про похід Ігоря” в Україні (Русі) слово “кур” вживалося побічно з словом “гур” у значенні “гора”. Земля Тмутороканського князівства межувала з узгір’ям Північно-Західного Передкавказзя. У “Слові про похід Ігоря” читаємо, що “Всеслав князь... іс Києва дорискаше до кур Тмутороканя”; тут слово “кур” “Баян” уживає у значенні “гур” (гір). І Митрополит Іларіон (Огієнко) переклав “Князь Всеслав... з Києва до півнів доскакував Тмутороканя” — переклад неуважний.Вільям Сміт (на стор. 572-й) пише, що Рош, про якого пише Езикіел, це ім’я одного з великих Скитських племен. Історики Джон­сон, Уеллс, Латам, Стейн вважають, що ім’я Русь означало українців ще з часів Три­піль­ської культури. Ім’ям Русь у часи Трипіль­ської культури звалися хлібороби — у часи Трипільської культури на Наддніпрян­щині жили хлібороби-скотарі і скотарі-кочівники. Вони хоч і були людьми одного роду, та вели між собою жорстокі війни за ріки, ліси, пасовища.Слово “раса” (рос, рус, руш), як слово пра­мови Індо-Европейських народів, проживши більше як п’ять тисяч років, майже зберегло свої первісні значення. Наприклад, в українців (русичів) — роса, руш, руса, Русь. У англійців слово “руш” (чи “раш”), яке, очевидно, похо­дить від слова санскритського “раса” (роса), є синонімом їхнього слова “тір” (сльоза), і також воно значить “рух” (рушання), а слово “руссет” (у французів і англійців) значить — русий, світло-рудий, ясний. Щойно згадував, що в Індії сьогодні рід світлих оленів (русих) зветься “руса”, що старі греки звали того гре­ка, який мав світле волосся “росісті” (ру­сий, світлий), і всіх жителів ґіпербореї (півночі), тобто українців (русичів), тевтонів (скан­динавців) греки звали “росісті” — русяві, світ­ловолосі.44. Київська Русь — назва, придумана не щоб принизити Русь, а щоб звеличити її. Ба­гатьох чарувала слава, краса, велич Руси. Слава Руси по світах рокотала. Її черленні щити, Її мечі харалужні, Її золоті шоломи, Її красния діви, Її вої “хоробри аки тури”, Її злотостременні вершники, Її славен град Київ многі князівства чарували. Усі вони хотіли ім’ям Русь “блюсти”. Новгородці, щоб і себе звеличити ім’ям Русь, створили назву Новго­родськая Русь.Кияни, щоб слава Русі не пропала, визна­чили, що дійсною Руссю є Київська Русь. Наслідуючи відважних новгородців, почали й інші князівства до свого імени добавляти ім’я Русь. І почалося — чия Русь? Яка Русь? Угор­ська Русь, Біла Русь, Чорна Русь, Червенська Русь, Галицька Русь, Литовська Русь, Карпат­ська Русь: очевидно, всі ці назви штучні. Взоруючись на них, москвини й собі зазіхнули на славу імени Русь, і, живучи на болотистій, бідній землі ріки Москва, вони проголосили, що є й Московська Русь. І історик С. М. Со­ловйов утвердив, маючи підтримку жандар­мів, що є Русь Московская. Якщо є Русь Мос­ковская, то може бути й Русь Ленінградская, Русь Казанская, Русь Урало-Фінская, Русь Мордвинская, Русь Сибірская.45. Є одна Візантія і є один Рим. Немає Константинопольської Візантії, Нікейської Візантії, Кримської Візантії. Немає Капуй­сь­кого Риму, Сицілійського Риму, Флорен­тійського Риму. Є одна Україна (Русь)! Вона (тоді, як західно-европейські народи шукали нових земель за океанами), покоряла фінські племена, Чудь, Водь, Весь, Мер’я (Мар’я), Мещера, Черемиси, Мордва. Вона на землях рослих, суворих і відважних фінських племен ставила гради (княжі палаци, оточені обо­ронними спорудами і охоронені княжими дружинами (військами). Я не оправдую ці завоювання предків моїх. Ніхто не має права неруські землі звати Руссю!Колоністи, які прибули з України (Руси) на північні землі Фінських племен, давали своїм градам імена — град Ярослав, град Володимир на Клязьмі, град Суздаль, град Москва на Москві. І вони, щоб відсепаруватися від України (Руси), й творили назви “Русь Московськая”, “Русь Ростово-Суздальськая”: такі назви ображають почування Чудів, Водів, Весів, Мерів, Муромів, Мещерів, Черемисів, Мордвинів, Башкірів, Чувашів, Удмурів, і вони з відразою ставляться до гимну “СССР”, в якому співається, що всіх їх “навєкі сплотіла Велікая Русь”, тобто — навіки поневолила Чувашів, Башкірів, Мордвинів, Удмурів, Фінів, Карелів, Естонів, Латвійців, Литовців, Марійців, назвавши (для глуму перед світом) покорені землі “савєтскими республіками”.Русь Московськая не має жодних політич­них і моральних прав вважати себе про­довженням історії України (Руси). Русь Московськая має політично-моральне право вважати себе продовженням прославленої історії Татаро-Монгольської орди не тому, що на територіях, на яких вона панує, пливуть ріки Бариш, Унжа, Кострома, Уфтюга, Ча­года, Піжма, Клязьма, Алатир, Москва, Ірґіз, Кама, які своїми назвами пов’язані з тюр­кськими мовами, а тому, що найвизначніші історики Московитії Карамзін, Безтужєв-Рюмін, Соловйов та інші твердять, що Москва — “продукт могутньої Татаро-Монгольської орди”. З твердженнями цих істориків зна­йомтеся, читаючи другу частину оповіді “Україна-Русь, архиєреї грецької ортодоксії і Татаро-Монгольська орда”.46. 1177 рік. Царем України-Руси (в 1174 році) став князь Роман Ростиславич — ви­ходець з династії князів Смоленщини. Він, не звернувшись за допомогою до князів, сам пішов воювати з половцями. Чому сам? Він ні з ким не хоче розділити слави, чести і скарбів. Він хоче, щоб тільки йому “віщі пальці, на живі струни покладені, славу рокотали”. І... був він розбитий Половецькою ордою. І ніхто не хотів з ним розділити його поразки.І князь Святослав Всеволодович (нащадок чернігівських князів Ольговичів) увійшов у Київ 20 липня (1177 року). І “висіді із сідла злата” і “дотчеся стружієм злата стола Києв­ського”. І він одружив свого сина Всеволода з Марією (донькою польського короля Кази­міра). І в Києві відбулося гучне українсько-по­ль­ське весілля. І князі Галицькі і Володимиро-Суздальські, і Пінські, і Новгородські (в ім’я позірного порядку) визнавали владу царя Святослава Всеволодовича. У них буйно проявлений інстинкт панування —і тому ніхто з них не визнає пана над собою, ніхто (в ім’я найсвітлішої цілі) не воліє бути чиїмсь підлеглим.(У душі тих князів-панів, які прагнуть бути (в ім’я панування) непідлеглими одному па­нові, розкорінений інстинкт руйнуючого па­нування, і цей інстинкт їм витче чорне по­кривало, щоб прикрити їхні домовини. Тільки той інстинкт панування, який здібний в ім’я світлої цілі себе вільно підпорядковувати одному авторитетові, вважається інстинктом здорового розуму).47. 1178 рік. Князь Мстислав Ростисла­вович (Смоленський) прибув у Новгород. З Новгорода (маючи 20.000 воїнів) він пішов у країну племени Чудів. І він палив мирні чудські гради і селища. І біля річки Двина він оточив Чудське військо і розбив його. З довгими колонами полонених і з великими стадами скоту він прибув до града Псків, де перепочив і пішов до Новгорода.1180 рік. Цар Святослав Всеволодович скликав князів на з’їзд до града Любеча. І коли цар з князями мав раду, прийшла вість — дім Київського митрополита горить. Пов­торюється стара помста — у “Несторівському літописі” пишеться, що два варяги-християни “були принесені в жертву”, ні, два варяги-християни були киянами убиті за те, що вони зневажливо ставилися до обрядів київських. У Києві єпископ-грек Стефан зневажливо ставився до київських обрядів (веснянок, писанок, Купала), і кияни в 1068 році його задушили в Києві. Не відважився монах-літописець написати, що архиєрей Стефан був принесений у жертву, бо ж це вже було після хрещення. І написав коротко, що “єпископ Стефан пойде по Києву, й тамо свои его холопи удавиша”. І тепер князі в Любечі почули, що згоріли сім церков у Києві, і десять домів, у яких жили “іконописці, преподобні і богоносні псальмщики, попечителі право­славія, поломщики”.Цар Святослав Всеволодович вигнав князя Рюрика з Білгорода, а князя Давида —з Виш­города. Скривджений князь Рюрик, довідав­шись, що цар Святослав Всеволодович гостює у Чернігові, вторгнувся в Київ. І почав у Во­линських князів просити військової допомоги. Цар Святослав Всеволодович, приєднавши до себе війська князя Всеслава Полоцького і князя Братислава Вітебського, та за срібло і злото найнявши ватагу половців, вигнав з Києва князя Рюрика. Князь Рюрик повер­нувся до Білгорода. Не міг він дістати “злата стола Києвського”.Є п’ять шляхів, при допомозі яких можна заволодіти престолом царя України (Руси). 1. Престол передає батько синові. 2. Старший брат передає престол молодшому. 3. Князі на з’їзді вибирають царя України (Руси). 4. Кияни самі запрошують на престол царський того чи іншого князя. 5. Князь, маючи військову силу, вторгається у Київ, виганяє з Києва царя, і сам сідає на царський престол.48. Горе не в тому, що князів, охочих бути царем, багато, а в тому, що вони (князі) утратили духовні основи рідної віри, у яких оповідалося людині, як треба жити, щоб мати правильне мислення і правильне почування.Вони (князі) тепер мають чужу віру, в якій людині оповідається, що взагалі про земне життя не треба дбати, про здоров’я розуму не треба думати, треба вірити святим мощам і архиєреям, і терпіти, захоплюватися подви­гами преподобних і богоносних монахів. Князі, про такі святі справи у церкві чуючи, не можуть навчитися контролювати працю ро­зуму, працю своїх почувань. Вони не вміють свою свідомість збагачувати свідомістю Все­світу. Вони не вміють добровільно відрікатися від особистого “я” в ім’я сили, слави і добра “я” України (Руси).І їх (князів України-Руси) ніколи не треба ганьбити, зневажати. Вони були людьми (по своїй природі) добрими. Вони не винуваті, що чужа віра на хибний шлях спрямувала їхні мислі і почування. І тепер вони самі впадуть, і з ними упаде Україна (Русь)...49. 1184 рік. Половецький хан Кончак оснастив своє військо новою зброєю — у візантійців купив за русих юнок і юнаків, яких він у селищах заполонив, вогнестрільні луки. На возі вкріплений лук такий великий, що десять осіб натягають тятиву, щоб пустити вогняну стрілу.Князь Ярослав Всеволодович (Чернігів­сь­кий), не порадившись ні з царем Святославом Всеволодовичем, ні з сусідськими князями, послав боярина Ольстина до хана Кончака, щоб скласти умову миру. О, княже, не правильне у тебе мислення! Є закон — князем може бути тільки сильна людина, слаба — гине сама і ті, які їй підлеглі. Миритися з вторжником значить визнати себе слабим. Якщо ти, маючи в руках меч, просиш у чужинця, який у твій дім вторгнувся, миру, честь покинула тебе.Цар Святослав Всеволодович з князями Рюриком і князем Ярославом несподівано оточили орду хана Кончака. Бій почався біля ріки Хорол. Хан Кончак, побачивши, що його військо оточене, тікає. Його молодша дру­жина (жена) і його визначні воєначальники, і вози з новою зброєю, і багаті обози, і великі стада скоту (коні, верблюди, воли) заполо­нені.50. Військова частина царя Святослава Все­володовича, яка гналася за ханом Кон­чаком, повернулася. На землі вже снігу не було, вночі земля примерзла. Вершники не могли (по слідах) пізнавати шлях утечі хана Кончака. (Кончак — син хана Сирчана. Цар Володимир Мономах під час бою з по­ловцями був взяв у полон половецьких воєначальників, між якими був і хлопчик-ханчук Сирчан. Ханчук Сирчан у Києві навчився київської мови; звичаї і страви київські так сподобав, що не хотів додому вертатися. Щоб він пригадав свій рід половецький, йому посли половецькі дали понюхати євшан-зілля (полину), а співець Ксорь піснями про славних половців будив у ньому патріотичні почування. І він (ханчук Сирчан) повернувся додому. Тепер його син Кончак славиться поганською (звироднілою) жорстокістю. Наш літописець без потреби половецьке ім’я Ксорь написав, як Орь. Українці поневолені чужовір’ям, не мають права проявляти любови до рідної віри України (Руси); вони задовольняються тим, що свій патріотичний настрій піднімають оповіданням про євшан-зілля).51. 1-го березня були розгромлені війська Половецької орди. 22 березня цар Святослав Всеволодович з славою і перемогою повер­нувся до Києва. Славилися у Києві князі-переможці Володимир Переяславський, Гліб Турівський, Ярополк Луцький, Ярослав Пін­ський, Мстислав Городненський і тисяцький Галицької дружини.Київ, славлячи царя Святослава Всеволо­довича і честю обдаровуючи його воїнів, знав, що взято в полон 7000 половців (між ними 417 половецьких ханів, і з ними — їхні родини), склади зброї, “табуни азійських коней”, гре­цькі “шерешири” — самостріли, що кидають “жи­вий вогонь”. У Києві перед царським судом став воєначальник хана Кончака, харазький Турка.Полонені половці, які хотіли щось сказати киянам, просили болгарських купців, щоб вони були перекладачами. Болгари і половці — люди одного племени. Кияни бачили, що одноплемінці (болгари і половці) вороже ставляться до себе. Болгари, прийнявши звичаї і мову України (Руси), перестали вважати себе тюрками.52. На ріці Десна стоїть град Новгород-Сіверський, град племени Сіверян. Князі (Ігор Новгород-Сіверський і його брат Всеволод Трубчевський), довідавшись, що цар Свято­слав Всеволодович переміг орду хана Кон­чака, не приховали лицарської заздрости. Вони у 1185 році 23 квітня (у вівторок) вирушили з Новгород-Сіверського до Дону, щоб там, на широких Донських степах, розшукати кочову Половецьку орду, і вигнати її за межі України (Руси).І татові (князеві Ігореві Новгород-Сівер­ському) на допомогу прибув з військом син (князь Володимир Путивльський). (Град Путивль стоїть на південь від Новгород-Сіверська, на березі ріки Семи. Град Труб­чевськ стоїть на березі ріки Десна, на північ від Новгород-Сіверська).1-го травня біля Дінця князь Ігор побачив затемнення сонця. І вдень була “тьмою вся воя покрита”. На небі (перед вечором) іскрилися зорі. У очах воїв стало зелено. Та похід не був спинений. Казав князь Ігор: “Русици, хощу главу свою приложити, а любо іспити шеломом Дону”.Біля Дінця (на ріці Оскол) князь Ігор ждав прибуття князя Всеволода. Розвідка повідом­ляла, що половці, довідавшись про новий похід українців (русичів), об’єдналися, і ждуть прибуття нових військ половецьких.Радники сказали князеві Ігорю: “Поло­вецька орда, князю, дуже численна. Ідімо геть, нас мало, загинемо”. Князь Ігор відповів: “Коли меча не піднявши, утечемо, з нас смія­тимуться люди. Сором страшніший за смерть!” Наші князі високо ставили славу і честь княжого імени. Княжі (володарські) іме­на така велика сила, що й хрещення України (Руси) не могло їх у перші століття зневажати.Усі князі й царі України (Руси) і їхні сини, і їхні доньки мали двоє імен — рідне ім’я означало честь, славу, шляхетність, спорід­неність з родом володарів і богатирів України (Руси). А чуже ім’я означало підлеглість грецькій ортодоксії.53. Наприклад, 25 липня у князя Ярослава Із’яславича народився син, і княжа родина нарекла його Ростиславом, а піп, охрестивши, нарік Іваном. 26 жовтня у князя Всеволода народилася четверта дочка, і княжа родина нарекла її Собіславою, а піп, охрестивши, нарік Палагеєю. У князя Ігоря Святославича (Новгород-Сіверського) 8-го жовтня народив­ся син, і княжа родина нарекла його Воло­димиром, а піп, охрестивши, нарік Петром.Раби, смерди, холопи, монахи та інші люди нешляхетного походження, не мали пра­ва (на основі розпоряджень грека-митро­полита Київського) мати рідні благородні імена (Святослав, Володимир, Богдан, Яро­полк, Любомир, Боголюб, Всеволод, Рости­слав, Дан, Зоряна, Русана, Світляна, Світан­на, Весна, Квітанна, Мрія, Богуслава, Поляна, Лель, Віра, Ластуня, Росанна, Лада). Смер­дам, заляканим хрещенням, попи давали імена чужі, їх не питаючи.“Піп дав їй ім’я Прозерпина. Що ж? Люди звикли лицювать, переіначили: Горпина” (Бі­лецький-Носенко). Чому переіначили? Не могли погодитися з чужим ім’ям, яке втор­галося в їхній дім, і тому почали переіна­чувати, оріднювати.Чужі імена в Україні (Русі) не тільки затінили красу нашої шляхетної мови, а й принизили тих, кому вони були дані. І стали ми холопським плем’ям грецької ортодоксії -плем’ям “Педька, Терешка, Шелефона, Пань­ка, Охріма і Харька, Леська, Олешка і Сизьо­на, Пархома, Їська і Феська” (Іван Котля­рев­ський). (Треба мати велике терпіння і велике душевне здоров’я, щоб отим “німим рабам, гречкосіям” Педькам, Охрімам, Шеле­фонам православія грецької церкви опові­да­ти, що їхня честь окрадена, і за таку щиру опо­відь чути від них образи, глузування, погрози).54. “Русичі великі поля червоними щитами перегородили, шукаючи собі чести, а князеві слави”. Посередині стоїть князь Ігор з вій­ськом своїм. Направо — військо його брата (князя Всеволода). Наліво — військо юного князя Святослава Ольговича. Попереду — військо князя Володимира (юного сина князя Ігоря). Стоять вони біля синього Дону — скоро почнеться бій з половцями.Перед боєм сталося те, що часто при­носило гибель воїнам України (Руси) і їхнім полководцям — появилася невихованість (недисциплінованість), безавторитетність (зневажливе ставлення до провідника). “Через незгоду сталося насильство від землі Поло­вецької”. Тоді, коли вирішується справа жит­тя і смерти, такі справи, як “згода”, “незгода”, не повинні існувати — повинен бути строгий і беззастережний наказ Головнокомандуючого.Князі, очолені князем Ігорем Святослави­чем, виявилися людьми невихованими (недис­циплінованими). Праця розуму їхнього і по­чувань їхніх була жертвенна, щира, відважна, розумна, але невихована. Князь Святослав Ольгович і князь Володимир Ігорович, не послухавши своїх батьків (князів), що стояли поруч, почали бій з половцями.Князь Ігор (о, батьківське серце!), бачачи, що його син Володимир, не отримавши допомоги, загине, спішить за ним. Половці відходять від ріки: хочуть перед собою бачити широкий степ. Князь Володимир розбив передовий загін половецький і три сотні половців узяв у полон — та радість була передчасна.55. Ніч. Князь Ігор кличе до себе сина — князя Володимира. І радить князям відступити у степ, узяти нових коней і спільно при­готуватися до останнього бою. На розпоряд­ження князя Ігоря, Головнокомандуючого, ніхто не звертає уваги: кожний вважає себе незалежним полководцем. Незалежність без дисципліни — дорога гибелі.Вранці Половецька орда оточила війсь­кову частину князя Ігоря. Оточені воїни почали нарікати, що лихого князя мають, що князь привів їх до Дону на загибель. На­рікання навіть тоді, коли воно породжене ли­хими обставинами, вважається самороззбро­єнням.Князь Ігор відповів, що нарікання — без­глуздя, єдиний вихід — об’єднатися і всім стати до бою. І почався бій: під час бою князь Ігор був поранений у ліву руку. Він, по­бачивши, що чернігівські вершники побігли, почав гнатися за ними, щоб їх завернути. Не догнавши втікачів, він спинився на полі, тримається за ранену руку. Скинувши шолом, він отетерів: половецькі вершники неспо­діва­но оточили його, взяли в полон.56. Князь Всеволод (брат князя Ігоря) біжить визволяти раненого брата з полону — та вже було пізно. Незважаючи на без­страшний бій українців (русичів), половці (їх було в п’ять разів більше) стали переможцями. “По Росі й по Сулі гради поділили, та хо­роброго Ігоревого війська не воскресити!”, “Русичі полягли за землю Русі”. “Никне трава жалощами, а древо з тугою к землі при­кло­нилось...”Половецькі воєначальники почали діли­тися здобиччю. Гилбук узяв собі князя Ігоря Святославича. Елдучок — узяв князя Свято­слава Ольговича, Куптивул — князя Воло­димира (сина Ігоря Святославича). Роман (і такі імена мали половці) — князя Всеволода Трубчевського. Хан Кончак, бачачи, що ранений князь Ігор Святославич не виконує вказівок Гилбука, узяв його до себе.215 воїнів (українців-русичів), проско­чив­ши через половецькі застави, повернулося в Україну (Русь). Інші — полягли на полі брані, погинули від ран, потонули в Дону, стали половецькими рабами. І “жени руския восплакашась, аркучи: “Уже нам своїх милих лад ни мислію смислити, ни думою сдумати, ни очима соглядати.., тоска розліяся по Русі””.Щоб стати переможцем, треба крім хороб­рости, посвяти і сили, мати ще й дисципліну (впорядкованість) розуму й чуттів, я ширше про це оповідаю в оповіді “Що вище розуму?” “Під час спільного походу на половців 1187 року Ярослав Чернігівський захотів вер­нутися назад, і ніякі умовляння інших князів, між ними і його старійшини Святослава, нічого не осягнули. Сей брак субординації не раз був причиною неудач” (М. Грушевський, “І. У-Р”, т. З, Ню Йорк, 1954, стор. 251). Латинське слово “субординація” значить “на­ведення порядку”: чітке підкорення молодших провідників старшим, керуючись правилами військової дисципліни.57. Україна (Русь), ставши колонією ві­зантійської патріярхії, не мала нагоди неза­леж­но працювати над вдосконаленням ду­шевного життя синів своїх. Грек-митрополит Київський і єреї дбали, щоб грецька церква контролювала життя українців (русичів) і обмежувала дії їхнього розуму залізними рамками церковних законів і правил. Вони експлуатували душу й розум.Вони вважали, що невихований народ їм дає більше прибутків, ніж вихований. Вони карали, а не виховували. Вони потребували рабів (церковних людей), а не аристократів. Вони українську жінку поставили у становище рабині, проголосивши у церквах закон: коли жінка в церкві вкраде свічку, кадильницю, коли жінка ходитиме на забави, веселі весняні гуляння, на пири, з нею чоловік може роз­лучитися. Покарана (розведена) жінка була мотуззям зв’язана і пострижена в монахині. Бачимо, що справа не в православії грецької церкви, а в тому, що воно перетворило людей України (Руси) у духовних рабів.58. Субординація (наведення порядку) у війську сама собою не постає, її треба здобувати дбайливим вихованням людей тоді, коли вони ще є дітьми. Князі сварилися між собою, князі грубими словами самі себе зневажали. І замість того, щоб поставити питання “Чому князі самі себе зневажали?”, ми нарікаємо на князів і зневажаємо їх, тобто, продовжуємо робити те, що й князі робили. Князям і нам (їхнім потомкам) потрібне Мистецтво Поведінки.Мистецтво Поведінки основане на вмінні вживати м’які, красиві, ясні слова, на вмінні бути точним і терпеливим, на вмінні шанувати провідника, на вмінні справедливо ставитися до підлеглих, на вмінні вдосконалювати своє “я”, поневолюючи його хибні пориви і розвиваючи його добрі пориви.Мистецтво Поведінки основане на вмінні дарувати людям добрий настрій, на вмінні любити красу, чистоту, акуратність, на вмінні їсти красиво, стримано, радісно.Мистецтво Поведінки основане на вмінні виховувати дітей бути корисними для Віт­чизни, на вмінні бути увічливим з приятелями і неприятелями, на вмінні шукати приємність у поліпшенні мислення й у зменшенні гніву.Мистецтво Поведінки створить людину щасливою й упорядкованою. Мистецтво Поведінки створить порядок у суспільстві і створить субординацію у війську. З поліп­шеного мислення створюється поліпшене ставлення людини до людини.Живучи у догматичних рамках право­славія грецької церкви, ми не мали нагоди самостійно вдосконалювати спосіб свого життя, поліпшувати свій характер, і тому в нас появилася мода оплакувати свою долю, або — благати її, кажучи: “Де ти бродиш, моя доле, не докличусь я тебе”. Треба не тільки знати, що людина є ковалем своєї долі, а й це правильне знання правильно впроваджувати в життя, володіючи Мистецтвом Поведінки.59. Хан Кончак, тримаючи в полоні князів України (Руси), йде на Переяславль. (Град Переяславль стоїть на Дніпрі, на південь від Києва). Князь Володимир, побачивши полов­ців, вийшов з своїми воїнами з граду Пере­яславля, і почав бій одчайдушний. Переяс­лав­ці, побачивши, що їхній князь Володимир у бою впав ранений, ринули з граду з сокирами, вилами, ножами, мечами, щоб княже життя рятувати. Перелякані половці почали тікати.Переяславці занесли князя Володимира у град. Він послав гінців у Київ до царя Святослава — просить рятувати Переяславль. Біля Трипілля (град Трипілля стоїть на Дніпрі, на північ від Переяслава) стоїть вій­сько князя Давида Смоленського. Цар Свя­тослав просить князя Давида піти на допомогу Переяславові. “Цар просить?” Не наказує, а просить?..Смоляни (воїни князя Давида) організу­вали у Трипіллі “народне віче”, на якому винесли рішення: коли б половці прийшли до нас, то ми б билися. А коли вони нас не чіпають, то й ми їх чіпати не будемо. І рушили смоляни з князем Давидом додому (у Смо­ленськ).Як низько впала мораль зхристияні­зованих людей України (Руси)?! Перед хрещенням вони вірили, що всі вони (внуки Дажбожі) творять одну родину — інстинкт родинний їх кликав помагати один одному. Закони самозбереження були розвинені в них. Тепер грецька християнізація опоганила (спотворила) почуття родинного обов’язку. Сини, кинувши родини (на заклик єреїв), ідуть в монастирі, щоб дбати про спасіння грішної душоньки. Виконують настанову Ісуса Хрис­та, який учить: “Не противтесь лихому, а хто вдарить тебе в праву щоку твою, повернись до нього й другою. Любіть ворогів ваших, благословляйте, хто клене вас, робіть добро тому, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто кривдить вас і гонить вас. Хто покинув... братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або поля задля ім’я мого.., життя вічне осягне”.Смоляни покинули переяславців. Хрести (вони їх носять на шиях) поцілувавши, ідуть додому. Переяславець благає: “Прийди, смолянине, поможи чужинця вигнати з дому мого!” Смолянин відповідає: “Моя хата скраю, нічого не знаю”.60. Князя Ігоря Святославича половці тримають у неволі. Удень і вночі стоїть біля нього сторожа — 15 половців, очолених 5-ма синами знатних половецьких воєначальників; начальник сторожі — половець Лавор. Хан Кончак сказав, що князі України (Руси) отримають волю, коли хтось їх викупить. За князя Ігоря Святославича — 2000 гривенів, за інших князів — по 1000, за тисяцьких (воє­водів) — по 200.Жінка половецького хана Туглія закоха­лася в українця (русича Михайла (тисяцького сина). І вона передала таємницю — князь Ігор Святославич буде вбитий, коли хан Кончак під час бою з переяславцями матиме поразку. У половця Лавора мати киянка Поляна; вона малою дівчинкою потрапила до половецької неволі. Ставши жінкою половецького воєна­чальника, Поляна навчила сина Лавора любити Україну (Русь). І він (Лавор), пова­жаючи князя Ігоря Святославича, приготував для нього коня за рікою.Коли половці пили кумис і гучно весе­лилися, князь Ігор Святославич непомітно вийшов з намету. І переплив ріку. На березі ждав його Лавор із запасним конем. Сівши на коней, вони зникли у степах. Коні, не витримавши швидкої їзди, підірвалися. І князь Ігор Святославич добирався у рідну сторону пішки. “Й йде пЬшь 11 ден до города Донця, і от оттолЬ йде во свои Новьгород”. І в дорозі він роздобув нового коня.І вночі (двадцять верств перед Новгород-Сіверським) його стомлений кінь поломав ногу. Селянин, побачивши князя біля ране­ного коня, повідомив княгиню Ярославну про прибуття князя, її милого ладо. Князь і княгиня стрінувшись, плакали з радости. У Новгород-Сіверському половець Лавор був обдарований княжими дарами.61. 1192 рік. Славиться подвигами Тевтон­ський “орден лицарів святої Богородиці Марії”. Лицарі ходять у чорній одежі, на лівому плечі в кожного — хрест. У них мета — убивати ворогів віри Христової. Щоб мати успіх у війні, вони добровільно самі для себе створили правила порядку — без дозволу на­чальника не виходити з дому, не писати листів нікому. І не читати отриманих листів, щоб мисленням не віддалятися від справ ордену. Нічого не тримати під замком; не мати розмов з жінками, щоб жіноча ніжність не ніжила їхні серця.Кожному, хто до Тевтонського ордену при­єднувався, тевтони-лицарі рекли: “Жор­сто­ко помиляєшся, коли думаєш у нас жити спокійно і весело. Наш статут: коли хочеш їсти, голодуй. Коли хочеш спати, бадьорися. Коли хочеш бадьоритися, іди спати. Для справ ордену ти повинен відректися від батька, матері, брата, сестри. І орден тобі дасть хліба, води, зброю”.Тевтонські лицарі, оснастившись самодис­ципліною, прославилися подвигами у Па­лестині. На них взоруючись, культивувалася між тевтонами (німцями) точність, дисцип­лінованість, вірність наказам начальника. Тевтон, отримуючи наказ, тішився, що дістав нагоду прославити ім’я своє, звеличити честь тевтонську. Народ, сини якого бачать у виконанні наказів, отриманих від рідних начальників, щастя особисте, честь і багат­ство роду, має право вірити, що йому нале­жить майбутнє.62. 1194 рік. 25 липня помер цар Святослав Всеволодович. Він сидів на златому столі града Кия 17 років. Перед смертю він послав посильного у Білгород до свого свата князя Рюрика Ростиславича. І в Києві сказав йому, щоб він опікувався його дружиною і дітьми.Князь Рюрик Ростиславич (у хрещенні Василь), ставши царем, запросив до себе в гості свого брата — князя Давида Смолен­ського, обдарував його й ушанував пишним царським пиром.Князь Всеволод Юр’євич (Ростово-Суз­дальський) відомий під прізвищем Велике Гніздо. Він має доньку, одружену з князем Ростиславом; князь Ростислав — син царя Рюрика Ростиславича. І Велике Гніздо каже: “Ти царем ставши, своєму зятеві Романові гради подарив, про свого сина Ростислава забувши? Я вважаю себе старшим у племені Володимировім!”(Усі князі, що були споріднені з родом царя Володимира (Хрестителя), вважали себе плодом (плем’ям) Володимировим. Маючи це на увазі, знаємо, що князі України (Руси) -одна рідня. І всіх їх вабить краса, слава і багатство “злата стола Київського”).63. Цар Рюрик Ростиславич, бачачи, що може початися між князями війна за “волості” (володіння), звернувся до духовного батька України (Руси) — грека-митрополита Ники­фора, щоб він відчинив скриню і прочитав “Договірну грамоту”: “Договірна грамота” переховується у святій Софії.Грек-митрополит Никифор (наставленик імператора Візантії) був не тільки “оком імператора”, а й його політичним керівником, вихованим на філософії імперії ромейської -“поділивши Русь, пануватимеш над нею”. Щоб ослабити Київ, треба підтримати Росто­во-Суздальщину (гніздо грецького улюбленця Андрея Суздальського-Боголюбського). Грек-митрополит Никифор, тримаючи “До­говірну грамоту”, речав: “Ми від Бога послані в землі Руси порядки наводити! Візьми володіння у свого зятя Романа і віддай князеві Всеволодові, Великому Гніздові Ростово-Суздальському”. І цар Рюрик Ростиславич зробив так, як велів митрополит.В. Н. Татіщев, покликаючись на тверд­жен­ня літописців, у “Історії Російській” (Москва, кн. 3-тя) на стор. 157-й пише, що “Митро­полит клятвозлочинству учить”, сказавши цареві Рюрикові Ростиславичу те, чого не було в “Договірній грамоті” зазначено. В. Н. Татіщев написав правду, і тому його “Історію Россійську” заборонив цар Петро Перший видавати, і вона була осуджена церквою Московською. Чому? Бо в ній оповідалося, що архиєреї грецької ортодоксії провадили політику ослаблення Києва і підкріплення Москви.Митрополит Никифор у святій Софії, фальшиво потрактувавши “Договірну грамо­ту”, викликав довготривалі криваві війни між князями України (Руси). Він має затаєну мету — відділити від Києва північні колонії України (Руси) і їх вороже настроїти до Києва”. Так є: “Поділові землі Русі сприяло те, що духо­вен­ство настирливо і сильно стало пропо­відувати свої державні ідеї, і накінець сприяло тор­жеству Московських князів” (К. Бестужев-Рюмін, “Русская Історія”, т. 1, кн. 1, 1872 р., С.-Петербурґ, стор. 135).64. Політика грецької церкви в Україні (Русі), починаючи від 988 року, приносить Україні (Русі) страждання, національну охля­лість, підгнивання основ державного життя, знеславлення її царів. Гостроумний, відваж­ний і творчий князь Роман довідався, що митрополит Никифор умовив царя Рюрика Ростиславича забрати у нього землі і передати їх Ростово-Суздальському князеві Всеволо­дові. І він, князь Роман, отримавши підтримку від князів Ольговичів, хоче вигнати з Києва свого тестя-царя Рюрика Ростиславича.Цар Рюрик Ростиславич каже: “Княже Романе, зяте мій, дам тобі інші землі”. Розгніваний князь Роман свою жінку (доньку царя Рюрика Ростиславича) наказав замкнути у монастирі — і сидить вона пострижена в одежі черниці.Князь Володимир Ярославич Галицький любить хмільні напої і красних дівиць. І помирає він загадково — одні літописці напи­сали, що він помер від отрути, інші — від надмірного вживання хмільних напоїв. Гали­чани сказали, що хочуть, щоб тепер їхнім князем став князь Роман. Цар, знаючи вдачу Романову, не задовольнив їхнього прохання, і прагне прислати до Галичини свого сина — князя Ростислава. Галичани, не дочекавшись князя Ростислава, прийняли князя Романа. Обурений цар покликав до Києва князів Чернігівських, почав з ними збирати війська, щоб іти війною проти зятя Романа (тепер князя Галицького).65. Князь Роман Галицький, довідавшись про наміри царя-тестя, несподівано вторгнув­ся у Київ. Цар-тесть вийшов з Києва, і пішов до града Овруч. Роман Галицький залишає у Києві свого братанича-князя Ігоря Ярос­лавича, і повертається до Галичини. Тоді, коли престол Київський слабне, стає сильним грек-митрополит Київський.Якщо б цар України (Руси) був таким сильним, як цар Ярослав Мудрий, або цар Із’яслав, то грек-митрополит Никифор приму­шений був би тікати з Києва. Знаємо, що тільки ті царі, які мали силу, відважувалися вигнати з Києва грека-митрополита і поста­ви­ти — русича-митрополита (Іларіона чи Клима Смолятича). Щоб Київ не перестав стояти на колінах перед патріярхом Константинополя, треба, щоб князі України (Руси) постійно самі з собою воювали, і треба князів Москвино-Суздальщини наставляти проти Києва, до них посилаючи греків-єпископів, здібних здійсню­вати церковну політику Візантії.Князь Роман Галицький, почувши, що до Києва наближається Половецька орда, послав у степ розвідку. Розвідка повідомила, що половці приспішено прямуючи до Києва, стомилися, і вірячи, що ніхто їм не загрожує, безпечно отаборилися на перепочинок.Князь Роман Галицький вночі оточив біля річки Рось Половецьку орду і розгромив її. І визволив з половецької неволі українців (русичів), що були половцями гнані на продаж у рабство до христолюбного Константино­поля.У Галичині князь Роман Галицький при­сми­рив бояр, які сварилися за межі, толоки, стада і діброви, й не хотіли виконувати княжих розпоряджень. Літописець написав, що князь Роман Галицький “живих бояр за­рив у землю”. Він казав: “Щоб спокійно їсти медову соту, треба задавити бджолу” (“Во­лин­ський літопис”).Ті, які вважають, що князь Роман Гали­цький жорстоко розправлявся з галицькими боярами тому, що був наддніпрянцем, помиляються. У ці часи ще не було юнії — між галичанами і наддніпрянцями існувало почут­тя, що вони люди одного плоду.66. Половці вторглися у Фракію, візантійці переполохані: вторжники можуть оточити Константинополь. Грек-митрополит Гавриїл-Деонисій умовив князя Романа Галицького, щоб він поміг Візантії звільнитися від половців. Роман Галицький вигнав половців з Тракії (Фракії). Цар Рюрик Ростиславич, дізнавшись, що військо князя Романа Гали­цького ослаблене боями з половцями, об’єд­нався з Чернігівськими князями, покликав на допомогу половецьку ватагу, і йде до Києва. Князь Ігор Ярославич (Луцький) — настав­леник князя Романа Галицького виходить з Києва.Половці (союзники царя Рюрика Рости­славича), вторгнувшись у Київ, почали грабувати киян. Грабуючи церкви, вони взяли з собою (як пишуть літописці) грецькі одіння, які носили цар Володимир (Хреститель) і його син Ярослав Мудрий.Князь Роман Галицький знову ввійшов у Київ. З Києва вийшов цар Рюрик Ростисла­вич. М. Грушевський пише, що “Київ пере­ходив з рук в руки”. Коли немає у державі порядку, в людей зникає віра в завтрашній день, стає модним неорганізоване життя. Неорганізовані люди — це сад, який буяє, роз­корінюється, рясно цвіте, але плодів не дає. Князі відповідають за те, що вони самі себе б’ють.Якщо князі сваряться, значить спосіб їхнього життя сварливий, сварня — дзеркало їхньої душі і їхнього розуму. Щоб перестати сваритися, треба вшляхетнити працю розуму і почувань. Княжі дії помилкові—з помилково­го думання виходять помилкові дії. Та най­більшим їхнім горем (могилою їхнього думання і державотворення) є те, що вони вірять у святість, яка є підступна, продажна, оздоблена золотими митрами і звеличена га­дючим жезлом грека-митрополита Київ­ського і “всея Руси”.67. У Київ прийшла вість, що чорною хмарою сунеться на землі України (Руси) нова Половецька (Тюркська) орда дика, голодна; знищує посіви, як сарана. Цар Рюрик Рости­славич і князь Роман Галицький, дізнавшись, що їх посварив грек-митрополит, фальшиво читаючи “Договірну Грамоту”, помирилися. І тепер вони, спільно з князем Ярославом Все­володовичем Переяславським, ідуть зустрі­ти у степах Половецьку орду. Стріли половців і розгромили їх.І після ратнього бою вони на нараді (у граді Трипілля) посперечалися. Тесть грізно дорікав зятеві за те, що він свою жену (доньку царську) зневажав, тримав у монастирі. Із взаємних докорів защеміли старі рани. І князь Роман Галицький ув’язнив царя Рюрика Ростиславича і постриг його і жінку його, і доньку його (свою дружину), і посадив їх до монастиря. Монастирі-кам’яниці Христові, ставлені князями, ставали їхніми жорстокими в’язницями.68. У Києві князь Роман Галицький, щоб завести у державі спокій і порядок, прого­лосив “Державну Заповідь”: щоб Україна (Русь) не меншала, старший син царя має бути царем. Молодші сини наділів (володінь) не отримують. Вони живуть у градах, як наміс­ники царські, і виконують накази царські. Коли цар помре, не маючи сина, князі повинні з’їхатися і вибрати нового царя, і скласти перед ним клятву вірности.Князь Роман Галицький мав дар держав­но­творчий. Він бачив, що княжі війни за золотий стіл Київський (війни тихцем під­тримані греками-митрополитами) так знеси­лили Україну (Русь), що вона ледве стоїть на ногах. Князі, почувши про настанову (Заповідь) князя Романа Галицького, обури­лися. І відповіли: “Так не робили наші батьки, і ми не будемо робити”. Читаючи у літописах цю відповідь, думаю — а хіба наші батьки робили таку зраду, яку вчинив в 988 році князь Володимир?Так — добрі сини ідуть шляхами батьків своїх, але хід їхній не повинен бути сліпий. Сини повинні все те добре, що робили батьки, славити і втілювати його в життя, а все те помилкове, що робили батьки, відкидати — на таких законах на плянеті Земля основане свідоме й несвідоме життя.Роман Галицький, бачачи, що його наста­нови-Заповіді відкинені князями, виїхав з Києва до Галичини.69. Прибувши до Галичини, він (князь Ро­ман Галицький) присмирив поляків і мадярів, які осмілювалися переходити межі своїх земель. Папа Інокентій 3-й, почувши, що князь Роман Галицький вольова і мудра людина, послав до нього послів. Посли ска­зали, що папа римський має меч святого Петра.Князь Роман Галицький відповів папсь­ким послам: “Чи такий меч Петрів у папи? Мені папського меча не потрібно. Я маю свій меч, даний мені Богом! І поки мій меч є біля мого боку, мені купляти чужого меча не потрібно!”(Аббат Албертранд у 1790 році у Ва­тиканській бібліотеці в старих анналах знайшов ці слова князя Романа Галицького, і на прохання польського короля Станіслава виписав їх. Історики юніятської церкви (для пропагандивних цілей) стараються переко­нати українців грецько-католицької церкви, що князь Роман Галицький був покірний папі римському, і тому він не міг сказати, що без папського меча обійтися може).70. 1205 рік. Князь Роман Галицький (через необережність) загинув у місяці червні біля селища Захвостя. Поляки, які брали участь у вбивстві князя Романа Галицького, були оточені українцями (русичами) і посічені.Данило і Василько — сини князя Романа Галицького від другої жінки. Данило мав чотири роки, як став князем Данилом Га­лицьким. Цар Рюрик Ростиславич, почувши, що князь Роман Галицький помер, скинув з себе поганський монаший одяг. І сів на престол царя України (Руси). Князь Всеволод Чермний (Чернігівський) вигнав з Києва царя Рюрика Ростиславича. І скривджений цар знову поїхав до Овруча. Овруч — гарний град, стоїть він на березі притоки ріки Уж.Наші князі були дітьми свого часу. Утр­ативши рідну віру, вони утратили рідних учителів (волхвів), які втілювали в собі мно­готисячолітні досвіди життя людського. Волхви у древні часи учили дітей княжих, як в оточенні себе поводити, як працювати, як мислити і як почувати, щоб у спільноті була життєва злагодженість, щоб людина була володарем обставин і оточень. Рідних учите­лів (волхвів) утративши, а в чужих учителях (єреях) ні теплого серця не побачивши, ні любови до святощів Вітчизни рідної не від­чувши, вони (князі) буйно гуляли, марнували богатирську силу під час сварні “се моє, а то моє же!” І билися “за своє”. “А поганії с всіх стран прихождаху с побідами на землю Русі”.71. Цар Рюрик Ростиславич з своїми синами-князями, покликавши на допомогу половців, вигнав з Києва князя Всеволода Чермного (Чер­нігівського). Князь Всеволод Чермний (Чернігівський) покликав на допо­могу полов­ців і князя Новгород-Сіверського, і 28 квітня 1207 року підійшов до Києва. Три місяці (майже щодня) він стрілами засипав оборонні споруди і, потерпівши поразку, відійшов від Києва.У 1208 році князь Всеволод Чермний (Чернігівський) з братами і синами знову йде на Київ. І по дорозі він взяв град Трипілля. Отримавши допомогу від князя Володимира Ігоровича, який прибув з Галичини, він вигнав з Києва царя Рюрика Ростиславича. Узявши Київ, він спішить до Білгорода, що стоїть на захід від Києва. І з граду Білгорода він виганяє князя Ростислава Романовича.Князі Ростово-Суздальські, бачачи, що князівства України (Руси) стали повністю підлеглими золотому столові града Кия, насторожилися. Ростово-Суздальські землі (тобто, колонії України-Руси) цар Всеволод Чермний хоче передати своїм синам і братам. І тому й війська свої, готуючись іти на Північ, зосереджує на Чернігівщині. Цар Рюрик Ростиславич, довідавшись, що цар Всеволод Чермний свої війська спрямував до Чернігова, ввійшов у Київ.72. На східних межах Китаю і Монголії є невелике озеро Буїр-Нур, тепер біля нього стоїть китайське місто Гайляр. На берегах Буїр-Нуру кочує скотарське плем’я, очолене ханом Езукаєм Багадуром. Плем’я Езукая Багадура складається з 35-ти тисяч родин. Родини так подібні, що створюється вра­жіння, ніби всіх їх одна мати родила. Сусіднє (також кочівне скотарське) плем’я, очолене ханом Темуджіном, — має 7 тисяч родин. Китайці звуть ці скотарські племена — Тутан, а ми кажемо — Татари.Хан Езукай Багадур убив хана Темуджіна, і його плем’я приєднав до свого племени. І своєму синові, який народився в 1155 році, дав ім’я убитого хана Темуджіна. (“Темуджіне, я вб’ю тебе, не бійся! Твоє ім’я я віддам синові своєму”. Слова хана Езукая Багадура будуть інкарновані у мислях хана Москвинського: “Русь, я вб’ю тебе, не бійся! Твоє ім’я я віддам Москвинському князівству”).Коли хан Езукай Багадур помер, його син Темуджін мав тринадцять років. Жив він під опікою своєї матері. Мати, виховуючи сина, казала: “Темуджіне, будеш великим ханом, коли людей дивуватимеш відвагою і вірою батька Багадура”. Плем’я юного хана Темуджіна “живе на конях”. Вершники полю­ють на звірів, птахів, їзда на коні зрання до вечора і стріляння з луків — головні досто­їнства татарські.73. Курултаї (воєначальники — власники стад) збунтувалися біля могили хана Езукая Багадура. Вони не хочуть підпорядкуватися наказам п’ятнадцятилітнього хана Темуджіна; є між ними охочі стати ханом; вони спере­чаються за владу. Хан Темуджін дав наказ ув’язнити десятьох збунтованих курултаїв. Триста воїнів стали по стороні ув’язнених.Хан Темуджін дав наказ у сімдесяти котлах зварити усіх тих, які проти нього збунтувалися, ширячи між людьми нарікання на нього. Зв’язані бунтівники були вкинуті в кип’ячі котли. Вони криками жахали плем’я хана Темуджіна. Мати учила: “Темуджіне, сину мій, ворогів жахай помстою, приятелів ласкай дарами, ти більше, ніж людина!”74. Китайські письменники, які особисто бачили татарів хана Темуджіна, описують їх так: “Лиця у них широкі, плоскі, чотирикутні. Очі в них без верхніх вій; рідкі вуса й бороди. У них зовнішність відразлива. Вони родяться і виростають на конях. Вони самі (без учителів) вчаться стріляти, їхнє життя проходить на полюванні.Вони (татари) не люблять мити руки перед їдою. Під час обіду сильніший татарин (керуючись правом сильного) хапає собі найкращий кусень м’яса: у них сила поважається понад все. Коли товщ хапається до пальців, вони руки обтирають об шкіряний одяг, який від бруду блискучий. Коли гість так нап’ється кумису, що вже не володіє собою, здобуває повагу — напився — значить щира людина, їй можна вірити.Вони неписьменні. У них є стародавні традиції: коли тато умирає, то син одру­жується з татовими молодшими жінками, їхні діти вважаються дітьми всіх чоловіків. Хліба у них немає; м’ясо — їхня головна їжа”.75. Коли між сусідніми кочовими татар­ськими племенами поширилася вістка, що хан Темуджін має 30-ть тисяч воїнів, і тих, хто йому не кориться, живцем варить у котлах, сталося “чудо”: під час наближення хана Темуджіна до того чи іншого племени, плем’я без бою йому підкоряється, приєднується до Темуджінової орди.Хан татарського племени Кераїтів, поба­чивши наближення хана Темуджіна, підняв меча. У палаці хана Темуджіна висить череп, обкутий сріблом, — це череп хана Кера­їтського. Татари знають, що цей череп є “вті­ленням гніву Темуджінового”. Шукаючи но­вих пасовищ і рік, хан Темуджін привів свою орду на береги ріки Амур і її приток. Орда живе у барвистих шкіряних наметах; вона подібна на військовий табір.У 1195 році з Заходу (із західних сибір­ських лісів) прибув русявий подорожній до наметів орди Темуджінової. Він познайомився з Темуджіновими воєначальниками. Поба­чивши, що вони беззастережно слухають хана Темуджіна і, як Бога обожують його, сказав: “Бог передає народи і землі ханові Те­муджінові. Курултаї, звіть хана Темуджіна Царем Царів! Сила, честь, перемога ваші у вашій покорі ханові Темуджінові”.Хан Темуджін на березі ріки Онона сам себе проголосив Чингіс Ханом (Великим Ханом). Курултаї-воєначальники натхнули татар вірою, що “Чингіс хан Темуджін — Втілення Неба і Землі”. Могутня віра — могутня сила.Яке мав ім’я подорожній, і хто він був — в історії орди Темуджінової не зазначено. Був він потомком волхва, який після хрещення України (Руси), рятуючи життя, утік у Сибір? Був він оріянином-індусом (буддистським проповідником) прибулим з таємничого Тібету? Ніхто не знає. Та на основі тих нас­танов, які він дав Темуджіновим воєна­чаль­никам, бачимо, що він володів мудрістю творення військової сили. Він дав ханові Темуджінові золотий тризубець, сказавши: “З цим переможеш!” (Знаємо, що буддистські проповідники і тібетські паломники ходять з тризубцями).Чингіс Хан Темуджін могутній тому, що його курултаї-воєначальники, його обожу­ючи, самі стали могутніми і казково багатими.76. Плем’я Уйґурів, не піднявши зброї, визнало владу Чингіс Хана, і склало свої золоті скарби до ніг Чингіс Хановим ку­рул­таям. Чингіс Хан у 1210 році ввійшов у Китай — узяв 80 градів. Бачачи, що китайці мало мають харчів, він наказав старих китайців умертвити, як “непродуктивну людську силу”.Китайський цар Ніючей дав Чингіс Ханові дар — “500 найчарівніших у світі китайських красунь, 3000 коней, юнаків-рабів, золото, шовкові тканини”. Володар Тібету, бачачи, що військо Чингіс Хана — “високоор­гані­зована машина” (є наказ і є смерть, або — виконання наказу), беззастережно визнав владу Чингіс Хана.Три дні горить Пекін. Покоривши про­стори Китаю, народ старої і високої культури і цивілізації, Чингіс Хан веде Татарську орду на Захід. Татари (діти, дорослі й старі) живуть самодисциплінованим військовим життям, яке відповідає природі їхнього кочового мисливського побуту.77. 1219 рік. Чингіс Хан завоював Бухару. Бухара (місто теперішнього Узбекістану) стоїть на головній вузловій дорозі. З Бухари можна їхати до Китаю, Індії, Багдаду, Києва. Цар Бухари тікав у напрямку Північного Ірану. Чингіс Хан дав наказ двом полко­водцям, щоб вони догнали утікаючого царя. Вони догнати не могли: цар Бухарії притаївся на одному з островів Каспійського моря.Маючи від Чингіс Хана дозвіл, два пол­ководці повертаються з Табарістану через Кав­каз. По дорозі вони грабують племена Ясів, Осетинів, Абхазців, Черкесів. На Пів­нічному Передкавказзі вони ограбили Полов­ців. Вони (Чингісханові полководці) на Волзі довідалися, що золотий тризуб, який стоїть біля священного вогнища у Кара­корумі, ко­лись був священним знаменом русої Укра­їни (Руси). Каракорум — столиця Чингіс Хана Темуджіна стоїть біля ріки Орхан, на південь від Байкальського озера.78.1223 рік. Чингіс Хан Темуджін має 68 років. Його орда, йдучи на Захід, стрінула біля берегів Сурозького (Азовського) моря половців. Татари сказали половцям: “Ми ж брати, йдімо спільно”.Половецький хан Кончак побачив, що прибулі “браття по крові” розпоряджаються половецькими кіньми, скарбами, людьми, як своєю власністю. І він тікає від “братів по крові” на землі України (Руси). Татари дога­ня­ють його, і на березі моря розпорюють йому живіт, щоб він умираючи, бачив своє нутро.Новий половецький хан Котян дає князям України (Руси) дари — коні, буйволи, невільників, злото. І каже: “Вони нас б’ють сьогодні, а завтра битимуть вас”.У Києві тривога: прибулий з Констан­ти­нополя грек-митрополит Кирило у святій Софії налякав киян, речучи, що “таємничий народ” (татари) був тисячу років перед Христом покорений Гедеоном, і жив він у пустинях Північного Сходу. І тепер йому призначено перед кінцем світу іти з Азії до Европи, і покорити всі країни! Дбайте раби Божія за спасіння душі, церкві дари несіте, со страхом і трепетом покоряйтеся. Написано: “Від мене йдіть прокляті в вогонь вічний, а праведні підуть в життя вічне!”79. Хан Котян — тесть князя Мстислава Мстиславича Галицького (Удалого) має успіх. У Києві відбувається з’їзд “старійшини в землі Русі”. Приїхали найвпливовіші князі України (Руси). Цар України (Руси) — київський князь Мстислав Романович очолює з’їзд. Біля нього сидять — князь Мстислав Галицький, князь Мстислав Чернігівський, князь Данило Во­линський. Князь Суздальський прислав гінця, що він вітає з’їзд, і обіцяє прислати своє військо для спільного походу проти татар.Війська України (Руси) зібралися біля острова Хортиця. І сюди прибули татарські посли, і сказали: “Ми, татари, прийшли воювати не з вами, а з нашими рабами-половцями, неслухняними конюхами”. Татарські посли на Хортиці були вбиті.80. 1223 рік. 31 травня, п’ятниця. Біля річки Калка (тепер вона зветься Капець, біля Маріуполя тече в Азовське море) почався бій з татарами. І повторилася стара помилка: почали під час бою сперечатися три Мсти­слави (князь Мстислав Київський, князь Мстислав Галицький і князь Мстислав Чернігівський). У них праця розуму сварлива, невпорядкована, відсутня контроля праці чуттів. Вони бій програють. У них немає рідного авторитету. У них духовність чужа -Бог Ісус — юдеєць. Духовний лідер (мит­рополит) — грек. Військове божество — ар­хистратиг Михаїл — греко-юдеєць. Гляньте, на їхніх шоломах грецькими майстрами намальований у грецькій одежі — в короткій спідничці архистратиг Михаїл. Гляньте на татар — у татар є віра, що Бог передав Чингіс Ханові Темуджінові землі і народи. Татари вірять, що вони беруть те, що їм дане Богом; їхня незалежна віра керує їхніми мислями і чуттями; дає їм силу бути незалежними людьми.81. Половці, побачивши, що татари летять нестримним буревієм, почали тікати. Тікаючи, вони переляканою юрбою ввірвалися у ряди військ князя Мстислава Галицького — поя­вив­ся страх чи, як пише М. Грушевський, “загаль­ний безпорядок і замішання”. Чому? Тому, що в Україні (Русі) немає авторитету — кожний князь окремо дає команду і жодного зверх­ника над собою не визнає. Князь Мстислав Галицький залишив поле бою, спішить до­дому.Цар України (Руси) Мстислав Романович, побачивши, що ніхто його наказів не виконує, почав своє Київське військо укріплювати на березі Калки. Він за старим предківським (скитським) звичаєм створив з возів “обо­ронний вал” — кілька рядів возів творили дугастий ланцюг.Князь Мстислав Галицький, перепливши Дніпро, наказав лад’ї (човни) порубати, щоб стримати переправу татар через ріку. Він тікає у Галичину. Князь Володимир Рюрикович Смоленський, покинувши поле бою, тікає до Києва.Цар Мстислав Романович стоїть на кам’янистому березі річки Калки. Він бачить, що татари кільцем оточують його військо. Він три дні сам веде бій з татарськими вторж­никами.82. Татари, бачачи, що поле густо покрите татарськими тілами, і немає вигляду на пере­могу, послали до царя Мстислава Романовича посла-воєводу Плоскиню. (У степах бродили бродники — наші степові пірати віри Хрис­тової, жили вони з грабунків). Їхній воєвода Плоскиня вважав себе істинним право­слав­ним грецької церкви — торгував з греками-рабами краденим скотом. Він під час бою перейшов на сторону татар. У літописі на­писано, що “окоянный воєвода Плоскина цьловавь кресть чьстный кь Мстиславу й ко обьма князема, яко ихь не избити й сьлга”. Тобто, цілував хрест, присягаючись на вірність, і зрадив.Цар Мстислав, бачучи, що перед ним стоїть (з хрестом на грудях) православний воєвода Плоскиня, повірив йому й почав з татарами переговори. Під час переговорів з татарами православний воєвода Плоскиня зв’язав православного царя Мстислава Рома­новича і його двох зятів (князя Андрія і князя Александра): ці грецькі імена свідчать, що князі вже відійшли від рідних шляхетних імен; грецька церква, огречуючи їх, навчила їх зне­важливо ставитися навіть до рідного імени.Чингіс Ханові воєначальники наказали покласти дошки на зв’язаного царя України (Руси) і на його зятів — князів Андрея і Олек­сандра. У літописах зазначено, що на дошках сиділи татари, пили кумис, веселилися, а з-під дошок текла кров і чувся тріск ребер і передсмертний стогін.83. На полі брані (на березі річки Калка) полягло 10.000 самих тільки київських воїнів. Лежать посічені князь Мстислав Чернігів­сь­кий і його сімнадцятилітній синок Василько, князь Святослав Канівський, князь Із’яслав Ігорович, князь Святослав Шумський, князь Юрій Нісвізький, князь Ярослав Новгород­ський. Лежать на полі бою посічені 70 аті­манів-воєводів; 70 тисяч воїнів лежать на полі бою. Вісімнадцятилітній князь Данило Рома­нович лежить — мертвими очима дивиться на небо. Князь Василько Гаврилович лежить проколений списом.(Читачу, забудь на хвилю про все на світі, і в думці поклонися їм. Глянь, як вони по­об­німалися — вмираючи, прощалися; згадували дітей своїх (синочків і донечок). І тебе, потомка, згадували, і ти згадай їх. Вони тобі святіші як ідоли чужих релігій й ідео­логій, перед якими ти, окрадений і одурений, по­кло­ни б’єш, славиш то візантійського Саваота, то москвинського Леніна, то рим­ського папу. Окрадений і одурений, забудь на хвилю про все на світі, спитай себе — хто я, звідки я, чий я, де я? Даючи відповіді на ці питання, перестань бути залежним від чужих святощів (від святощів греко-юдейо-латино-москвинських). Будь людиною — достойна лю­дина там, де незалежне мислення, незалежне почування, незалежна віра, незалежне ос­мислення суті сво­го “я” і незалежне його проявлення. Став­ши людиною (достойною людиною), звели­чиш людство, звеличиш себе і рід свій).І на березі Калки був убитий татарський хан Тосхус, старший син Чингіс Хана Те­муджіна. Татарські історики пишуть, що на Калці було вбито 100 тисяч татар.84. Чому на Калці татари-монголи пере­могли українців-русичів? Українці (русичі) розумніші, як татари-монголи, і озброєні краще, і одягнені елегантніше, і ростом вищі й силою міцніші.Татари-монголи перемогли тому, що вони поводилися, як бджоли, як зграя журавлина, як стадо оленяче. Бджоли, журавлі, олені мають одного провідника, якого їм дала мати-природа, і якому вони несвідомо (за законами інстинкту самозбереження) служать, без упереджень. Татари кажуть керманичу: керуй нами, давай накази нам, карай нас жорстоко і ласкай нас ніжно, ти — мозок наш, а ми — ноги і руки твої; ти — серце наше, а ми — кров твоя і жили твої.Чингіс Хан Темуджін — малоцивілізо­ваний деспот. Олександр Македонський (учень філософа Аристотеля) — цивілізований деспот? Він, вторгнувшись у Індію, убивав брагманів (священнослужителів) за те, що вони кликали індусів боронити незалежність Індії. Він підписав з індусами умову, що коли вони складуть зброю, могтимуть іти додому. І вони склали зброю, і “Олександер не дотримався своєї обіцянки, і напав на них, і порубав всіх до останньої людини”, “Олек­сандер вважав себе потомком бога Геракла”, “жрець назвав Олександра сином Зевса, і предвістив, що він стане владикою світу”. “Олександер не дивувався, коли його на­зивали богом”, “легенда, що Олександер має божественне походження, допомагала йому зміцнювати владу над покореними народами Азії” (Аристотель, “Олександер”). Узявши Тиру, Олександер на хрестах розіп’яв дві тисячі полонених. Високоцивілізовані деспоти відрізняються від деспотів малоцивілізованих не кількістю убитих, а знаряддями, при допомозі яких убивства здійснювалися.Олександр і Юлій Цезар (він у Римі вва­жався “сином Божим”), і імператор Кон­стантин (святий), і монарх Петро Перший (Москвинський), і красний імператор Йосиф Сталін, і фюрер Адольф Гітлер не були лагіднішими за Чингіс Хана Темуджіна.85. Царю України (Руси), любий Мстисла­ве Романовичу, любі князі України (Руси), рідні тати наші, де ваші могили? Де лежать ваші кості? Де лежать ваші порубані серця?“Головною причиною поразки була взаїм­на велика заздрість між двома Мстиславами, які влаштовували цей похід” (Е. Голу­бин­ський, “Історія Руської церкви”, 1900 р., т. 2, стор. 4). “Якби князі Русі в згоді були і спільно бились, то татари не перемогли б їх” (В. Н. Татіщев, “Історія Россійська”, т. З, стор. 218). “У рішучий момент між старшими князями — трьома Мстиславами сталася незгода”, “Че­рез се Мстислав Галицький не упередив своїх іменників про прихід монголів, і розпочав з ними битву сам на власну руку...”, “Тікаючи, половці впали в табір иньших князів, що не брали участи в битві, і нічого не знали про неї, й наробили тут загального непорядку й за­мі­шання. Настала загальна паніка, всі кинулися тікати, в тім і Мстислав Галицький з своїми полками. Монголи кинулися за ними гонити” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, 1954р., т. 2, стор. 241).86. Учімося на перемогах і поразках бать­ків наших, їхні розумні судження впро­вад­жуймо в наше життя щоденне. А їхні помилки (помилки здійснені царем Володимиром у 988 році, помилки здійснені князем Ігорем Свя­тославичем в 1185 році, помилки здійснені князями нашими у 1223 році), по-синівському виправляймо — такий закон життя, такі основи еволюції.Чингіс Хан Темуджін, почувши, що його син Тосхус посічений мечами України (Руси), дав наказ воєначальникам прибути до Бу­хари. І Татарська орда, хоч і здобула пере­могу, пішла на Схід. Наказ Темуджіна на всіх діяв, як “наказ Неба і Землі”. У Бухарі Те­муджін сказав своїм воєначальникам: “Поко­рені не є приятелями Покорителів. Щоб По­корителі могли безпечно панувати, вони по­винні навівати жах на Покорених. Смерть По­корених приносить безпеку для Покорителів”.87. Воєначальники вірили, що Чингіс Хан Темуджін — їхнє особисте щастя, його наказ — їхній особистий шлях щастя, слави, влади і багатства. Звичайні воїни, славлячи Темуд­жіна, беззастережно виконували накази ку­рул­таїв (командирів), і берегли їх життя.Наприклад, воєначальник Гам’ябек був розгромлений військом князя Мстислава Мстиславича. І — тікає Гам’ябек. Татари тілами своїми прикрили Гам’ябека від стріл ворожих: вирили яму, в ямі живого заховали його. І мертвими тілами татарськими при­кри­ли, і тут же й самі від ворожих стріл падали. Гам’ябек жде ночі, щоб вилізти з ями і втекти.Ще димлять гради і селища на берегах Дніпра. “З риданням і стогнанням поверта­ються з лісів селяни з родинами”. Єреї по церквах речать, що Ісус Христос вислухав молитви єрейські і відігнав татар, зникли ті, “Кого Богъ во гньвъ Своемь насылаль на землю Рускую. Откуда приходили сіъ ужас­ные иноплеменники? Куда ушлі? Извьстно одному Небу й людямь искуснымь вь книжномь ученіъ” (“Новгородський літопис”).88. 1-го листопада (п’ять місяців після бою на Калці) прибув до Києва з Констан­тинополя грек-митрополит Кирило 2-й. Константинопольський патріярх Герман 2-й стурбований, що римський папа Григорій 9-й отримав нові прибутки — вогнем і мечем на віру Христову навернений народ Фінлянд­ський.(Так, як москвини, навертаючи той чи інший народ на віру Ульянова (Лєніна), закабалюють його москвинськими законами і порядками, так і Рим-Візантія, навертаючи той чи інший народ на віру Христову, зака­балювали його римо-візантійськими догмами і порядками. Так є — хочеш покорити той чи інший народ, наверни його на ту віру, що ти маєш, і він стане твоїм рабом. Знали цю істину хрестоносці, могаметанські вершники, і знають цю істину політкомісари шовиніс­тич­ної москвинської релігії Ульянова (Лє­ніна). Покоривши народ, розслаблюй його душу ка­занням про царство небесне, або — про все­праведність большевицького комунізму).Князь Ярослав Новгородський, виконую­чи христолюбний наказ грека-митрополита Кирила, веде своє військо у Фінляндію, щоб фінів від неправильної християнської віри відвертати і на правильну християнську віру навертати. Не знайшовши у фінів ні срібла, ні золота, він їм наказав до річки прибути. І єреї православія церкви грецької почали переля­каних Фінів і Карелів хрестити.Волхви, які жили в лісах біля Новгорода, відважно рекли: “Князь Ярослав більше дбає про віру грецьку, ніж про люд землі рідної. Чужоязикі люди ув’язнюють внуків Даж­божих, поневолених греком Саваотом. Горе прийде чорне — розум і душу внуків Даж­божих мучитимуть греки-єреї і татари-курул­таї!”89. Новгородські монахи привели спійма­них чотирьох волхвів. Волхви прийшли з Київщини до Новгорода, вість тривожну речучи.“Туга і печаль у граді Кия, впало злоте стремено царське, поганські татари взмутили ріки і озера, вої полегоша за землю Руси, погибашеть житія Дажбожа внука! Мужаймі ся самі! Луце ж би потяту бити, неже полонену бити! Поострімо серця свої мужеством! І духом ратним!”Новгородські бояри, побачивши, що мо­нахи “прив’язують спійманих волхвів до стовпів на архиєпископському дворі”, щоб їх живцем спалити, висловили обурення. І волхви були переведені з архиєпископського двору на двір князя Ярослава Всеволодовича, і — живцем спалені “Сьжгоша вьлхвы четыре, сьжгоша ихь на Ярославли ДворЬ” (“Нікон­ський літопис”).Волхви радять народові знак грецької церкви (трираменний хрест) віддати грекам і знамено Дажбоже (златий тризуб) звеличу­вати у рідних домах. Звеличуй рідне і рідне тебе звеличить. “У 1227 році в Новгороді явилися чотири волхви..., і їх всіх було спалено” (В. Н. Татіщев, “Історія Россійська”, т. З, Москва, стор. 221). Народ, щоб по­мститися за спалених волхвів, почав у Новгороді палити церкви. І літописець-монах написав, що Христос розгнівався за такі справи на новгородців, і “в дні Іллі дощами затопив вулиці” і “ждав покаяння”, і потім Христос послав мороз, який побив жита на полі, і новгородці гинули з голоду. Та не каялися — в 1231 році знову почали палити церкви і попівські доми.Православна “священна екзекуція” не була лагідніша за католицьку, різниця тільки та, що католицька широко в світі відома, а православна — затаєна.У ті часи, коли в Україні (Русі) архиєреї грецької церкви обліплювали смолою пов’я­заних волхвів, щоб їх палити на єпис­копському дворі, папа Григорій 9-й (1227—1241) на святішому соборі в Тулюзі (в 1229 році) благословив Домініка і Торквемада — катів “священної екзекуції”.90. Фінляндці, об’єднавшись з одноплемен­никами карелами, почали мститися за сестер і братів, бичованих під час хрещення. І їм на допомогу прибули племена Ем і Іжеря. І під час бою вони оточили на березі озера Ладоги залогу князя Ярослава Новгородського. І всіх новгородців і попів, що були з ними, посікли.Новгородці (ті, що стояли на березі ріки Нева), почувши про посічених новгородців і попів, збунтувалися і хотіли вбити воєводу Сидимиру — намісника княжого. Фінські племена (фіни, карели, іжеряни, еми), боючись кари, зникли у густих північних лісах.1227 рік. Помер Чингіс Хан Темуджін. Умираючи, він сказав своєму третьому синові: “Октай, сину, мир давай тільки тим народам, які ти покорив”. Є оповіді, що Темуджін був убитий громом. І є оповіді, що він убив хана Тунгуського і взяв його жінку, яка вночі зарізала його. І, лякаючись кари, втопилася у ріці, і ця ріка зветься Хатун-гол, що значить “Ханшина”, ріка жінки Ханової.Хан Октай живе у столиці Каракорум. У Каракорумі палац Чингіс Хана оздоблений взорами, привезеними з Китаю. Біля палацу стоїть великий срібний лев, з пащі якого ллється вода. Тіло Чингіс Хана Темуджіна лежить у золотій труні під тінню високого дерева. І тут же щоранку молиться хан Октай і його син Батий. Біля труни горить вічний вогонь, біля вогню стоїть золотий тризуб.Чи тризуб був татарами викопаний тоді, коли вони на узгір’ях північного Алтаю розкопували скитські могили? (Скити, осідлавши коней, вирушали з Скитії (України-Руси) у далекі дороги. Вони робили вторгнення у китайські гради. І коли в бою гинув видатний їхній воїн, вони його на далеких чужинах хоронили як володаря. Сьогодні у скитських приалтайських могилах знайдені золоті китайські вироби, а також вовняні, шовкові тканини, зброя і збруя).Буддисти принесли (до Каракоруму) три­зуб з Індії (тризуб — святе знамено оріян Індії), тризуб принесли буддисти з міста Ласа (столиці Тібету)? Немає можности дати відповідь на ці питання.91. 1229 рік. Хан Октай (Оготай, Уґедей) у Каракорумі біля домовини Чингіс Хана Темуджіна проголошений Чингіс Ханом. Татарська “орда ціла була одним воєнним табором, згори до долини організована по-військовому, в десяточній організації, й піддана військовій карності”; “Їх імператор, — каже Пляно-Карпіні, — має дивну власть над усіми. Ніхто не може перебувати в певній місцевості без його веління: він сам визначає місце перебування для вождів, вожді визначають місце тисяцьким, тисяцькі — сотникам, сотники — десятникам. І взагалі який буде їм наказ, в який-небудь час, в кожнім місці, чи на війну чи вмерти, чи жити — вони виконують все без усякої вимівки” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. З, 1954 р., стор. 163). Татари стилем свого високодисцип­лінованого військового життя нагадують древ­ніх гіттітів, скитів, асирійців, персів, спартів, латинів, германів. “Дисципліна — ма­ти Перемоги”. І так є — в історії не було ще такого випадку, щоб держава недисциплі­нованого суспільного життя, здібна була себе оборонити чи увінчати себе перемогами.92. Горді мордвини, очолені своїм князем Пурґасом, безстрашно боронять свої рідні землі. Вони оточили (на Волзі-Оці) град Нижній Новгород, спалили Богородичний монастир і околиці града. Нижній Новгород -сучасний Горький.Колоністи (українці-русичі) перелякані наступом Мордвинського народу, тікають додому.(Мордвинський народ ненавидить слово “Русь”; він з огидою і огірченням, боючись большевицьких жандармів, співає “гимн СССР”, що “союз республік... сплотіла навєкі велікая Русь!” Мордвини не забули, що князь Всеволод, який сидів у граді Мурома (на березі Оки), боючись Мордвинських пов­стань, у 1232 році палив мирні мордвинські селища, і сік тих мордвинів, які з палаючих мешкань тікали у ліси. Мордвини і башкіри, і зиряни, і чуваші — усі уґро-фінські народи і народи Кавказу знають, як вогнем і мечем їх “сплотіла велікая Русь”.93. 1230 рік. 3-тє травня, п’ятниця. У обідній час почала в Києві здригатися земля. Князь Володимир Рюрикович, атімани-бояри і грек-митрополит Кирило 2-й (у Лаврі) відзначали “пам’ять святого монаха Фео­досія”. І цегла й глина почала падати їм на голови, і на стіл, що вгинався від ситої багатої їжі.І піднялася велика буря. І вдарив такий грім, що чорноризники, як миші з нори, повибігали з Лаври, і з словами “іже єси”, поприпадали до землі, і прощалися “з грішним світом”. І літописець написав, що “вь монастыри Печерскомь церковь св. Богородицы каменная в 4 части раступися”. І в Переяславі церква св. Михаіла “в 2 части раступися”.І 14 травня (у вівторок) почало “гаснути сонце”, і, як пише літописець, “стало сонце місяцем”. І появилися на небі стовпи червоні, зелені, сині.“Весною 1231 року Чернігівські князі з’їхалися “на соньм” до Києва, пирують з Володимиром з нагоди посвящення ростовсь­кого єпископа, а вже слідом Михайло (зимою 1232— 1233 р.) вибирається на Володимира” і “Михайло з Із’яславом обложили Київ” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. 2, Ню Йорк, 1954 р., стор. 245-247).94. Не воїнів (синів України-Руси) славлять на пирах, а монахів, єпископів грецької церкви, о, раби! Там, де честь воїна в тінь поставлена, воєнних перемог не буває. Грецька церква виховувала в Києві не воїна, а монаха — людину, віддану грецькій церковній політиці.Ті раби, про яких Тарас Шевченко пише, що вони заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі, присипляють себе думкою: іншим християнська релігія не шкодить, то й нам — ні. Розплющіть очі, гляньте, два народи -українці і іспанці. У Іспанії християнізм мілітарний, наприклад, у 12 столітті Іспанія має три ордени мілітарного християнізму — орден Калатрава, орден Сантіяго, орден Алкантара. В Україні християнізм затвор­ниць­кий, монастирський. Київ — град монастирів і монахів. Не воїни-меченосці, а монахи-затворники поповнюють ряди свя­тих......15 років києво-печерський монах Ва­силій сидить у темній печері в брудній “власяниці”, молиться за спасіння своєї душоньки, відрікся від народу й Вітчизни. Князь Мстислав Святополкович (і про це я вже згадував) 11 серпня 1098 року стрілою вбив у норі монаха Василія. І він (монах Василій) проголошений богоносним святим православія грецької церкви в Україні (Русі). Свята Жана д’Арк — меченосець, святий Василій — відлюдок, залюблений у свою мі­зерну душоньку.95. 1236 рік. 10-го квітня князь Із’яслав Мстиславич став царем України (Руси). І послав він посла до князя Юрія (у град Володимир) та до інших князів, “просить у них любови і приятельства”. Цар України (Руси) просить любови? Хіба любови можна просити? Хіба князі України (Руси) не кажуть: “Царю наш, царюй! Ласкай нас, коли є за що. І голови наші з плечей наших здіймай, коли зраду нашу бачиш. Щоб була могутня Ук­раїна (Русь), повинен бути могутній володар”. Чому князі мають так казати цареві? Тому що над дітьми України (Руси) повисла петля, сплетена у Татарській орді. Щоб петлю мечем розсікти, треба, щоб кияни так славили своїх царів, як латини імператорів, як араби — Могамета, як перші християни — Христа.З Візантії (з граду Нікея (Перемоги) прибув до Києва новий грек (митрополит Іосиф). Він у св. Софії казав киянам, щоб вони не дбали про справи земні, сповідалися-каялися у гріхах. І сказав він, що треба складати скарби на небі, а не на землі, бо тяжко тим людям, які мають багатство, ввійти у царство Небесне. Хочеш праведно жити — іди в монастир.96. Каракорум. Стоять рядами вози, навантажені золотими і срібними виробами, діямантами, слоновими костями, шовковими тканинами, мистецькими виробами, привезе­ними з Індії, Персії, Китаю, Закавказзя. Чингіс Хан Октай приймає послів з Візантії, Месопотамії. Татари пильно (вдень і вночі) охороняють свою “матку” (Чингіс Хана). Вони кажуть, що він для них є “кумисом, свіжим джерелом, повітрям, смачною ко­ниною, материнськими ласками, сонцем”.Юні татарки (доньки знатних курултаїв) вірять, що Чингіс Хан обезсмертнює їх, ласкаючи їх. Він одягає їх в одіння найба­гатших принцес, ласки їхні чуючи. Він їм дарує корони принцес Індії, Китаю, Персії, Бухари. Вникаючи в історію Чингіс-Ханату, переконуємося, що татари мали завойов­ниць­ку мілітарну релігію, і вони ішли за Чингіс Ханом так, як араби за Могаметом.97. 1237 рік. 3-го серпня (опівдні) почало темніти сонце і стала тьма: сонце України (Руси) заходить... Іде хан Батий (внук Темуджіна, син Октая), іде 400.000 татар — воїни, жінки, старі люди, діти, каліки — іде татарський кочовий народ. І буде, як пише літописець, “дим і попіл”. (Татаро-калмицьке ім’я Батий (Бату) значить “Твердий”, “Міц­ний”).Чингіс Хан Октай учив сина — хана Батия, як покорити Україну (Русь). Треба від України (Руси) відгородити її північні колонії. На землях північних колоній відбуваються постійні заворушення, спричинені ворожим ставленням фінських племен до вторжників українців (русичів). Узявши північні колонії, можна почати брати малі гради України (Руси), не чіпаючи Києва. І хан Батий веде свою орду до граду Рязань. (Град Рязань стоїть на південному березі ріки Оки, на землі угро-фінських племен Мещери і Мордви. На північ від Рязані — град Суздаль, а на північний захід — град Москва).Рязанські князі (Юрій і його брати Інгвір, Олег, Роман) і князі Муромські (град Мурома знаходиться на північно-східному березі ріки Ока) стріли послів хана Батия. Посли сказали: “Послав нас хан Батий, внук Темуджіна, син Октая, щоб ми повідомили вас, що Бог Богів доручив йому володіти світом і всіми на світі царями і князями. І ніхто не може нам чинити опір. Коли проявите неслухняність, будуть вогнем і мечем покорені землі ваші. Ми не прийшли воювати з вами, а — отримати від вас данину”.98. Мова батиєвих послів нагадує мову “Біблії”: “Як наближуєшся до міста, щоб воювати його, то предложи йому мир. І як приймуть вони мир.., то весь люд його, що там буде, стане твоїм підданим і служитиме тобі. А коли не схоче місто миритися з тобою, так обляжеш його. Як же віддасть його Господь, Бог твій, в руки твої, так повбиваєш увесь мужський пол його гострим мечем. Тільки жіноцтво їх та діти і скотину і все, що в місті буде, всю здобич забереш для себе, і їстимеш здобич ворожу, що віддав тобі в руки Господь, Бог твій” (5 кн. Мойсея, гл. 20, 10—15). “Господь, Бог твій, уводить тебе в гарну землю, у землю водяних потоків, криниць і озер, що пробиваються по долинах і по горах, у землю пшениці і ячменю, в землю, де ти не в нужді їстимеш хліб” (5 кн. Мойсея, гл. 8, 7— 8). “Оце ж, повбивайте всіх дітей мужського полу, і все жіноцтво, що пізнало мужчину, злігшись з ним, також повбивайте. Усіх же дітей жіночого полу, що не пізнали ложа з чоловіком, позоставляйте живими для себе” (4 кн. Мойсея, гл. 31, 17, 18). “І всяка десята частина на землі, від насіння землі, від плодів з дерева, буде Господові” (3 кн. Мойсея, гл. 27, З0). А коли ти не будеш ось так поступати з покореними людьми, то “Побиватиме тебе Господь сухотою і трясцею, і спекою і пожа­рами, і посухою.., і болячками, і вередами і коростою і струпом, що не здолієш вилічитися від них” (5 кн. Мойсея, гл. 28, 22, 27).Яка містерія кари несусвітньої! Злотий тризуб — священне знамено України (Руси) утратила Україна (Русь), залишилася із знаменом грецької ортодоксії...І тепер злотий тризуб тримає у Каракорумі Чингіс Хан — всемогутній імператор. І, ніби каже українцям (русичам), що татари так поступають, як написано у “Біблії”.99. Князь Юрій Рязанський сказав: “Посли хана Батия, яку ж ви дань хочете мати?” І посли відповіли: “Князі, ви по уставу даєте десяту частину на грецьку церкву, яку ви з чужини, як святість, прийняли. І тепер з чужи­ни, як святість, прийміть устав хана Батия — маєте давати десяту частину — кожну десяту скотину, десяту хутрину, десяту дівчину, десятого юнака. Коли будете низькопоклонно просити хана Батия і проявите покірність, то він може данину зменшити. А щодо віри грецької, яку ви тепер маєте, то в нас, татар, є закон — хто як хоче, так хай і вірить”.Князь Юрій Рязанський відповів, що він потомок великих володарів града Кия, які нікому данини не давали, і нічиїми рабами не бували, і завжди вміли за честь імени свого вмирати; ханові Батиєві ми шкоди не зробили, і без причини він проти нас не піде, і ми не маємо причин іти проти нього; за нашим звичаєм пошлемо до нього послів з дарами. А коли хан Батий схоче з нами воювати, ми готові до брані.100. “Дати татарам данину, визнати підлеглість і порадити їм, щоб вони спішили до Константинополя, Риму, Парижу, брали народи і землі, які “Бог Богів передав Чингіс Ханові Темуджінові”? Татари, руйнуючи гради Західної Европи, ослабнуть. Війська України (Руси) перервуть зв’язок хана Батия з Чингіс Ханом Октаєм. Татарська орда, спаливши Рим, Париж, Константинополь, отатарить Західну Европу. Україна (Русь), рятуючи Західну Европу, розгромить ослаб­лену й змалілу орду хана Батия”.“Об’єднати всі війська України (Руси) і її колоній, і створити всенародне ополчення і оточити орду хана Батия? Оточена орда, не отримуючи ні їжі, ні води, ні свіжих сил військових, ослабне, і буде легко її знищити; у ній же жінки, діти, старі люди — всі вони сунуться під охороною озброєних татар?” Були в Україні (Русі) такі міркування?101. Князь Юрій Рязанський, відіславши послів хана Батия, почав оснащувати військо. І послав послів до князя Юрія Володи­мирівського (град Володимир стоїть на північ від Рязані, біля граду Суздаль). Князь Юрій Володимирівський відповів, що він війська свого не посилає: рязанці хай самі боронять Рязань, а володимирівці самі боронитимуть Володимир.Є прислів’я — ворог мого ворога мій друг. Муромці і мордвини в душі таять радість, що татари битимуть вторжників — українців (русичів). Вони шпигунам хана Батия пові­домили, що “Володимир не прийде на допо­могу Рязаневі”.16-го грудня (1237 року) хан Батий так щільно оточив Рязань, що жодна жива істота не могла втекти з граду. 21 грудня татари узяли Рязань, убили князів і їхні родини, старих людей посікли, молодим позв’язували руки — і, як скот, женуть у полон. Татари насилували монахинь, матерів і їхніх доньок на очах їхніх родичів. У диму чулися ридання, болісні схлипування, стогони. І потім — стало тихо, як у погребі. Рязань перетворений у купу попелу, на попелищах лежать обвуглені трупи.Хан Батий спалив Москву (малий дере­в’яний град). Московського князька Воло­димира заполонив. І 2-го лютого став під стінами града Володимира, біля Суздалі. Юрій (князь Володимирівський) з трьома племінниками утік з града Володимира до града Ярославля: град Ярослава стоїть на південному березі північної Волги (між Ростовом північним і Костромою).102. Хан Батий спалив град Суздаль, і дав орді наказ поставити намети навколо оборонних споруд града Володимира. Татари ставлять драбини і стінобитну зброю. Князь Всеволод (син князя Юрія, який втік до Ярославля) і воєводи, і їхні родини “скуп­чилися у церкві Богоматері і вимагають від єпископа Митрофана, щоб він довершив православне чудо — поробив їх невидимими ангелами, або одягнув в одяг чернечий”.7-го лютого 1238 року татари взяли град Володимир. Княжі доньки, внуки, які схова­лися у Соборній церкві, були татарами збезчещені і посічені. І в цій церкві (біля дітей своїх) склали свої голови князь Всеволод і князь Мстислав.(“І, о, негідники, віру батьків зрадите, іноземному божеству-ідолові поставите церк­ви, і в цих церквах будуть збезчещені доньки ваші на ваших заляканих очах; така буде доля в тих негідників, які рідне божество знева­жають, а іноземному со страхом і трепетом поклони складають”, — рекли волхви, ідучи на муки в 988 році: їхні пророцтва збуваються).103. І гради Ростов, Володимир, Ярославль стали, як... “дим і попіл”. Хан Батий, прямуючи до Новгорода, спалив гради Волок Ламський, Тверь (Тверь стоїть між Москвою і Новгородом). Жителі града Торжеська, ждучи допомоги з Новгорода, одчайдушно боряться з татарами. Новгород, думаючи тіль­ки про своє спасіння, не спішить з допомогою.Іде весна. Розвідка повідомила хана Батия, що на шляхах, які йдуть до Новгорода, стоять болота. Новгородці тішаться, що стали вільними — жорстоке Москвино-Суздальське князівство розгромлене. А татари, злякав­шись весняних розливів, попрямували на південний схід.По дорозі татари оточили невеликий град Козельськ (град Чернігівського князівства). Юний князь Василій Козельський (з роду князів Чернігівських) закликав козельців ста­ти в обороні рідного граду. Козельці, бачачи, що їхній ще зовсім молодий князь іде впереді них, проявили такий відчайдушний опір, що татари почали тікати.У бою, як пише літописець, загинуло 4000 татар. Хан Батий, побачивши землю, засіяну татарськими тілами, рішив не брати Козель­ська. Але коли довідався, що козельців у граді мало (козельці сильні тільки тим, що дис­ципліновані й відважні), дав наказ покарати їх. У граді Козельськ ні одної людини не лишилося—дорослі й діти були посічені та­тарськими мечами. І літописець написав, що “в калюжі крови утопилася маленька дитина”.Татари сильні й відважні тоді, коли люта зима скує болота, ріки, озера — ніщо не стри­мує їхніх “кібіток”. Найбільше вони бояться Української весни — грузький чорнозем, на якому тане сніг, біжать струмки, покриті шляхи водою, навівають жах на Татарську орду. Татари, лікуючи по дорозі рани, спі­шать на цілинні Донські степи.Град Козельськ, який завдав орді най­більші рани, був ханом Батиєм названий “Мау Балгасун” (град Зла).104. 1239 рік. Литовці, довідавшись, що татари розгромили збройні сили північних колоній України (Руси), вторгнулися у Смо­ленщину. Історики Москвинського государ­ства обвинувачують князів України (Руси), що вони не йшли боронити “Сєвєрную Русь” тоді, коли її спустошував Батий.(Ніхто не має права рідні землі племен Мері, Мордви, Черемисії, Муроми, Мещери, Перми, Башкірії звати “Сєвєрною Руссю”! Колонії України (Руси), які Московитія зве “Сєвєрною Руссю”, від часів Андрея Сузда­льського (Боголюбського), ставилися вороже до України (Руси), і не вважали себе підлег­лими стольному граду Кия).Цар України (Руси) Ярослав Всеволо­дович став в обороні Смоленщини, вигнавши з її земель литовців. Н. М. Карамзін пише, що “князі південної Россії, не бравши участи у бідуваннях північної, здалека дивилися на неї байдуже” (“Історія Государства Россійсько­го”, т. 4, С.-Петербурґ, 1892 р., стор. 4). Князі “південної Россії” вважали себе князями України (Руси); для них терміни (введені моск­винськими шовіністами) такі, як “Сєвєрная”, “Южная”, були невідомі. Вони (князі Укра­їни-Руси) знали, що татари творять у Москвино-Суздальщині ті жахіття, які в 1169 році творила Москвино-Суздальщина в Києві.І хан Батий, знаючи, що князі Москвино-Суздальські відокремилися від України (Руси) і вороже до неї наставлені, був певний, що Київ не боронитиме ні Москви, ні Суздалі. Коли б німці завоювали Україну (у часи Гітлера) і назвали її Східною Німеччиною, то це було б те саме, що звати рідні землі Мордвинів, Карелів, Черемисів, Башкірів, Чувашів “Сєвєрною Россією”.105. До Києва, Чернігова, Переяслава, Турова, Торчеська, Вишгорода, Іскоростеня, Мозиря, Трипілля, Острога, Канева, Сакова, Мижибожжя ідуть і йдуть утікачі з півночі? Хто вони? Вони повертаються на землі батьків своїх. Вони, як колоністи, панували на півночі, на землях Фінських племен, і тепер биті татарами і мордвинами, зирянами, чудями, черемисами біжать додому.Хан Батий, привівши пошарпану боями і дорогами орду до порядку, веде її на Захід. “Страшенною хмарою йшла його орда. Попереду кінні ватаги її палили і грабували усе перед себе, за тими ватагами сунула головна орда із возами, гуртами скоту й верблюдів, табунами коней, отарами овець, жінками і дітьми. Стогін і плач стояв від орди, і здалека було чути, що вона наближається; де вона пройшла, земля ставала чорною, як після сарани. По спалених селах та містах, усе, що можна було забрати, вони забирали; людей брали у неволю і гнали поперед себе, як отару, забирали худобу й коні; старих, малих та хворих без жалю вбивали, — по майданах після татарського гостювання валялися на землі непоховані трупи людей і коней; дивлючись у небо своїми мертвими очима та вишкіривши зуби, вони наче осміхалися до вовків та орлів, що шарпали та розтягали кістки їх навкруги” (М. Аркас, “Історія України-Руси”, Краків, 1912 р., стор. 75).Чому одні тікали в ліси, а інші — брали хрести і йшли стрічати татар? Їм колись діди казали — “з хрестом проти чорта!” Правнуки забули, що в часи хрещення України (Руси), той, хто мав на шиї хреста, міг спастися від меча, а хто не мав — падав з розсіченою го­ло­вою. Іде до тебе з мечем чорт-хреститель, по­кажи йому хреста і він, повіривши, що ти вже хрещений, обмине тебе. Правнуки, забув­ши значення слів “з хрестом проти чорта”, взяли хрести і з дітьми стали край села, і літописець написав, що люди “исхож­даху про­тиву имь со кресты, они же избиваху всьхь”. 106. Хан Батий спалив град Переяславль. Ті, що мали щастя втекти з Переяславля, старалися перепливти Дніпро, і шукати порятунок у Києві, Вишгороді, Білгороді, Богуславлі, у густих дібровах ріки Рось.Борониться Чернігів, оточений татарами. На допомогу чернігівцям спішить з неве­ликою військовою частиною князь Мстислав Глібович. Під час бою з татарами він потерпів поразку, і тікає в Мадярщину. “Чернігів був узятий і спалений, але єпископ був помилу­ваний, у татар був звичай шанувати віру кож­ного народу і її священнослужителів. Після взяття Чернігова племінник Батия, син Уге­дея, Менгу-хан приїхав до Піщаного містечка на лівий берег Дніпра, проти Києва, щоб подивитися на це місто. Татарин, як пише літописець, дивувався красою і величністю Києва, і відправив послів до князя Михайла і громадян, щоб Київ без бою підкорився, прохання послів не було взяте до уваги. І посли були вбиті” (С. М. Соловйов, “Історія Россії”, 2 кн., Москва, стор. 143). 107. 1240 рік. Літописець-монах придумав казку, що Менгу-хан “дивувався красою і величністю Києва”. Татари не милувалися красивими градами, вони їх палили, як будови (на їхню думку), поставлені глупими людьми. Вони вважали, що достойним людям доми кам’яні і дерев’яні непотрібні, бо вони роблять людей лінивими і боязкими. Татари вірили, що татарський спосіб життя найкращий у світі — людині потрібні стада скоту, пасовища та юрти на возах, людина народжена для руху і повинна жити в русі.Вони кожному містові казали “без бою підкоритися”; чернігівський “єпископ був помилуваний” тому, що посли візантійські вже повідомили хана Батия, що єреї церкви грецької, істинно православної, у святих храмах ректимуть, що влада хана Батия Богом дана Україні (Русі), той, хто їй чинить опір, зневажає Ісуса Христа.(Царе Михаїле, а де ж твоє княже ім’я таке, як Святослав, Ярополк, Всеволод? І віра в тебе чужа, і ім’я в тебе чуже — тепер ти вже істинний православний грецької віри. Ти, царе Михаїле, убивши татарських послів (це було найлегше зробити), утік з Києва до Ма­дярщини. Татари гналися за тобою, та до­гна­ти не могли. Малозначний князь Ростислав Мстиславович, довідавшись, що цар Михаїл утік з Києва, ввійшов у Київ).108. Князь Данило Мстиславович (Галиць­кий), внук царя Мстислава Із’яславовича, ви­гнав з Києва князя Ростислава Мстиславо­вича, і сам виїхав з Києва: лишив свого на­місника — тисяцького Димитрія. Цариця (дружина царя Михаїла, який тепер тікає в Мадярщину), в до­ро­зі попала в полон з бо­ярами: її заполонив князь Ярослав — Ярослав бідний князьок, кори­с­туючись неспокоєм у країні, з своєю сотнею воїнів заволодів градом Кам’янцем. Князь Да­нило Мстиславович (Галицький) сказав йому: “Відпусти мою сестру, твій ворог є й моїм во­рогом”. І князь Ярослав звільнив царицю з полону.(Києве, де твої князі, царі, бояри-атімани? Утекли... Охрестили тебе, мечем і вогнем тебе підкорили архиєреям грецької церкви, і втекли? Києве? Де Твій духовний батько? Рідних батьків, яких Ти мав, в 988 році було хрещенням убито. Чужий батько (грек — Київський митрополит і всея Руси, став дезертиром? Забравши злото і діяманти з святої Софії, утік додому, в Константинополь. Він був пастирем? Ні, лжепастирем. “Пастир добрий душу свою кладе за вівці” (Іван, 10 11).109. (Капітан, довідавшись, що корабель по­чинає тонути, вночі на човні втік. Три мат­ро­си, що вміли добре плавати, врятувалися. Вони спій­мали капітана і сказали: “Убиваємо не ка­пі­тана, а злодія”. Кияни, чому ви не спіймали “мит­рополита Київського і всея Руси” тоді, ко­ли він, обікравши св. Софію, тікав до Констан­тино­поля? Він утік тому, що він був не митро­по­литом, а злодієм, потворою, тобто — погани­ном.Він у Константинополі сховає награбовані скарби так, як собака смачну кістку, і завтра повернеться до Києва. І ректиме, що влада хана Батия вам Христом дана, хто проти хана — той проти Христа! І хан Батий дасть йому золотий ярлик — право судити вас, тілесними карами карати вас, лякати пеклом і вчити вас, щоб ви гордилися, що маєте віру православну.(Грецьке слово “митрополит” складене з слова “метер”, “матар”, що значить — “мати”, і з слова “поліс”, що значить “місто”. “Митрополит” значить “Батько міста”).110. “Хто підійшов до града Кия?” — питали кияни спійманого переляканого татарина. І татарин Таврул сказав киянам, що на наказ хана Батия прибули з військами курултаї (воєначальники) Бирюй, Кайдар, Каюк, Кай­луг, Менгай, Байдар, Урдей, Бечар, Бутар, Айдар, Килеметет, Брандай.Глибока осінь скувала течію Дніпрову. На льоду бушують сніговії. Коли рушила орда, то у Києві киянин не міг чути киянина — у повітрі клекіт орди, скрипіння татарських возів, іржання коней, рев волів і верблюдів, гудіння ріжків.У Київ прибув з лісів Деревлянії, з берегів ріки Прип’ять, атіман косацької сотні Грива і з ним волхв Сила з двома внуками — Росаном і Удаєм. І волхв Сила сказав: “Тисяцький Радиме (Димитріє), ми жили у лісах, бо не мали права жити у Києві. Дізналися, що маємо право померти за Київ, і прийшли. Ми Києва не оборонимо, бо нас мало, а татар -багато. Але полягши за Київ, ми оборонимо честь Києва!”111. М. Грушевський пише, що “На по­чатку грудня (військо Бату) обложило Київ. Страшне враження робила ся превелика і зовсім дика армія” (“І. У.-Р.”, т. 2, стор. 250). “Дика армія?” Дикість — також є зброєю, недиких людей жахає дикість, дикі пере­магають недиких. “Жахай ворога!” — так звучить один з головних наказів хана Батия.Дика армія перемогла недику. Чому? “Не­має жодного народу в світі, який би від­значався такою слухняністю і пошаною до начальників своїх, як татари” (С. М. Солов­йов, “І. Р.”, 2 кн., стор. 146). У дикій татарській армії панує дисципліна армій Олександра Македонського, Юлія Цезаря, Бонопарта На­полеона; “слухняність і пошана до началь­ників” — неперевершена мудрість, яка була усіми арміями усіх часів високо цінена. Без слухняности і пошани до начальника армія не може бути армією. “Олександер Македонський карав смертю всіх порушників дисципліни, не звертаючи уваги на їхні заслуги і чини” (Аристотель, “Олександер”).112. Київ оточений. Татари поставили “пороки”, “стінобитну зброю” біля оборонних споруд града. І — гатять день і ніч. У стіні (від татарських стінобитних машин) появився широкий, як двері, отвір. Кияни грудьми затулили провалину. І літописець пише, що “тут треба було бачити, як ломилися списи, як розбивалися щити, як стріли затьмарили небо”. І татари, взявши оборонну споруду, вирішили спочити — знають, що Київ вже має вільний вхід. Тисяцький Радим (Димитрій), командуючий обороною Києва, ранений.113. Ніч. Татари, поставивши сторожу, сплять. Кияни, змучені борнею, не мають права спати: вони з дерева, каміння, дошок ставлять оборонний вал біля Десятинної церкви. Монахині православія грецької цер­кви біжать з іконами юдейки Марії у церкву Богородиці, ридаючи, просять у Марії спа­сіння.Волхв Сила (могутній сивобородий дід-патріярх), бачачи, що монахи наказують киянам, які вбігли “у церкву Богоматері Марії”, ставати на коліна і бити поклони, голосно сказав: “Кияни одурені іноязиким божеством, устаньте! Лишіте милу юдейку Марію юдеям, беріте свої міхи з скарбами, і тікайте в таємні підземні сховища! Прийде ніч — тікайте в темні ліси!”“Гроб хрестителя Володимира спасе нас!” — речав монах несамовито — крики татарські такі були верескливі, що ніхто монаха й не чув. Татари ввійшли “у храм Богоматері Марії, умертвили дітей і матерів, забрали міхи з скарбами, познімали з мертвих пальців перстені, повиривали з вух серги”....“І люди в розпуці кинулися ховатися на хори Десятинної церкви, разом із своїм добром, і величезна церква, не витримавши сього навалу, впала. Се можна було прийняти за символ сієї доби. Будова Володимира Великого, що знаменувала собою закінчення процесу сформування Руської держави, па­дала, ховаючи під своїми руїнами останки її політичного устрою в його власнім вогнищі і центрі” (М. Грушевський, “І. У.-Р.”, т. 2, стор. 251).114. М. Грушевський, покликаючись на “Суздальський літопис”, пише, що Київ упав 6-го грудня. “Новгородський літопис” пише, що — 19-го листопада.Десятинна церква, яка є символом насиль­ницького підпорядкування киян грецькій ор­то­доксії, завалилася, приваливши тих, які від неї ждали чуда й спасіння. Ні, не вті­лювалося в ній “закінчення процесу сфор­мування Руської держави”! Україна-Русь, як держава, була сформована ще перед її під­леглістю Константинопольському патріярхо­ві. “Будо­ва Володимира Великого” — Де­сятинна церк­ва ознаменовувала собою закін­чення духовної незалежности України (Руси). І ознаме­но­вувала вона падіння національної свідомости, і ознаменовувала вона злочинні дії Візантії. Її (будову Володимира Великого) не схотіли боронити ті, що до неї народ мечами гнали: вони втекли (грек-митрополит утік до Кон­стантинополя), архимандрити причаїлися у лісах, шукаючи життя спо­кійнішого, князі втекли на Захід; під камінням “будови Во­лодимира Великого” лежать ще теплі роз­чавлені серця дітей України (Руси).Ніч. І дим.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги