ДЕНЬ 19

96. «Віщий» значить «передбачливий», «Ві­щуючий» — «Той, хто осяяний інтуїцією від­чування прийдешнього», «Ясновидець», «Про­рок», «Проникливий». І таким був волхв Гугул — легендарний мудрець Гугулії.Віщий Гугул сказав: «Єреє Макаріусе, ви прибули з купцями з Константинополя. Живе­те на Подолі в киріконі пророка юдейця Іллії. Так, я знаю, кияни сміються, що греки сва­ряться з хозарами, сваряться за Іллію».«Хозари по вірі юдейці, вони вірять в про­рока Юдеї Іллію. Греки по вірі також юдейці, греки віру мають, основану на писаннях про­років юдейських, греки вірять в Іллію. Учора був у мене юдеєць Соломон. Він сказав, що юдейське ім'я Іллія (Еліягв) значить "мій бог Ягве". Ягве — Бог Ізраеля. Пророк Іллія про­славився, славлячи свого рідного юдейського Ягве».«Єреє Макаріусе, греки не люблять юдеїв, тому що юдеї не вважають себе християнами. І в цей же час греки люблять юдейських про­років Мойсея, Ісаю, Езикіела, Ездру, Іллію, які не є християнами. Греки почитають не­християнських пророків, а нехристиянських людей зневажають. Виходить так: жолуді люблю і під дубом коріння підгризаю».97. Єрей Макаріус сказав: «Богумоле Гу­гуле, я прийшов спитати: чи є можливість, щоб Київ проголосив, що грецька віра прав­дивіша за віру латинську чи юдейську? Ми люди закону, і хочемо, щоб наша віра в Києві була оголошена правдивою вірою».І відповів Віщий Гугул: «Коли я зажену вов­ка в овече стадо і оголошу його вівцею, скажіть мені: чи вовк, почувши моє оголо­шен­ня, перестане бути вовком? Ми, кияни, віро­тер­пимі. Коли ви, греки, вважаєте, що ваша грецька віра правдива, то й ми її вважаємо правдивою — усі віри правдиві. Коли ви вва­жаєте свою віру правдивою, а нашу віру чи іншу — ні, значить ви проповідник нетерпимої віри. Де нетерпимість, там між людьми лю­бови немає».«Єреє, віра — це любов. Ми, кияни, нікого не переслідуємо за любов. Ніхто не повинен казати, що тільки він має право любити і тіль­ки йому належить любов, а іншим — нена­висть».98. На берестових тесах (дощечках) волх­ви-писарі вістрями роблять самскрути. (З слова «самскрут» постало слово «санскрит»). Писарі на вогні розігрівають мідяні вістря, і роблять карби-самскрути. Учні Немир, Гута, Межамир з старим волхвом Ратомиром пере­писують договір, підписаний між Києвом і Константинополем.Два араби (купці) зацікавлено пригля­да­ються до самскруту. І один з них (Ібрагім) сказав: «Напишіть: араби безпечно пере­плив­ли море Русі. По морю тепер (крім русів) майже ніхто не плаває. Скажіть, Київ любить море?»І сказав волхв Ратомир: «Ми люди степові. Наші пратати казали, що велика вода людину морить. І тому вони велику воду назвали морем. Ми володіємо морем, а жити любимо в степах і лісах.99. 945 рік. Цариця Ольга в стравниці ска­зала Віщому Гугулові: «Боги України (Русі) розгніваються на мене, коли я за мужа свого не мститимуся». І сказав Віщий Гугул: «Світла мати наша, на твій призив прибув я. Хочеш знати, що думаю — кажу: карай винуватців. Будеш карати невинуватих, щоб мститися, робитимеш дві рідні ворогуючі правди.Там, де дві рідні правди сваряться, постає роз'єднання, і плем'я гибне. Є правда — два рази данини не можна брати. Деревляни, обороняючи правду, вбили світлого царя Ігоря. Знаєш, світла мати наша, я не радив царю Ігорю їхати до Коростеня.Ти, обороняючи правду царя — мужа Ігоря, вбиваєш деревлян. Там, де брат з братом б'ється за правду, правди немає. Мати-земля плакатиме гіркими сльозами, бачачи на грудях своїх кровавицю, пролиту її синами розсвареними».100. Сказала цариця Ольга: «Віщий, не бу­ла б я доброю женою, коли б за мужа не мсти­лася». І Віщий Гугул відповів: «Убила вожа Деревлянії Мала і синів його вбила — досить, досить, не чіпай невинної крови.О світла царице, ти не тільки жена, а й мати. Коли в руках твоїх знамено володаря Дажбожої України (Руси), і коли біля тебе трьохлітній Святослав, керуйся почуттями не жени, а матері».Літописці написали: «Ольга живцем зако­пала деревлянських мужів-послів. Вона гостей — знатних людей Деревлянії послала митися до лазні — і наказала замкнути, і підпалити лазню, щоб в ній вони згоріли».«І послала Ольга до деревлян кажучи: "Ось я йду до вас, приготуйте багато меду біля місця, там, де ви вбили мужа мого, щоб мені поплакати над гробом його, і я справлю триз­ну по моєму мужові". Почувши це, вони звез­ли дуже багато меду. І люди насипали високу могилу, і Ольга наказала творити тризну. За тризною деревляни сильно випили меду, і Ольга наказала їх перебити».101. І сказала цариця Ольга, що хоче мати легку данину — з кожного двору по три голуби і по три горобці. І деревляни виконали її устав, і вона ска­зала воїнам прив'язати до ніг пташиних за­палені трути. Птахи полетіли під стріхи — град Коростінь (Іскоростінь) почав горіти. Люди тікали з палаючих домів. Воїни, наказ цариці Ольги виконуючи, ловили їх і вбивали.Щоб у справах збирання данини був порядок, мудра цариця Ольга запровадила «устави і уроки»: постали строго встійнені розміри повинностей. Коли б такий «устав» був у часи царя Ігоря, він (цар Ігор) не став би жертвою деревлянського повстання, очоле­ного вожем Малом.102. Єрей Макаріус подарив цариці Ользі золотий хрест, оздоблений дорогими камін­нями. І солодкаво сказав: «У славному полісі Константина буде вість добра, коли стане відомо, що цариця Ольга хрест віри грецької поцілувала».І цариця Ольга відповіла: «З язика України (Руси) походжу я. І віра в мене українська (русичівська). Береза родилася березою, пощо їй відступати від роду свого, щоб бути сосною? Мій муж Ігор, а не (так як кажете) Ікмарг. Два роки минуло як я помстилася за нього, та й досі бачу — і кияни, і деревляни вважають, що я твердосердна. Не мститися — жорстокість, помститися — жорстокість, душа моя спокою не має».103. І сказав єрей Макаріус, показною доб­розичливістю темну хитрість прикриваючи: «Світла й мудра царице Ольга, дай мені душу свою і я заспокою її». Цариця Ольга відповіла: «Єреє, коли я душу тобі віддам, то що ж без душі робитиму?»Єрей, на грудях руки хрестом тримаючи, сказав молитовно: «Є на світі віра правдива — грішників за гріхи не карає. Господь Бог Ісус Христос муки прийняв, щоб визволити тебе, вінценосна царице, від твоїх гріхів винних і невинних. Возлюби, без вагань возлюби Хрис­та сладосердного — гріхи простяться тобі, і в душі твоїй буде благодать Христова, і будеш ти у царстві небесному між праведними пра­ведна».104. Цариця Ольга довідалася, що у Візан­тії є такий юдеєць Христос (Богом єдиним названий), що за гріхи не карає. Людину мож­на вбити і в Христа милосердного прощення попросити, і єрея дарами угостити, або храм Христовий спорудити, і гріхи будуть відпу­щені. (Кияни в Києві казали так, як і греки — «Бізантіус», «Бузантія»; пізніше замість «Б» (для зручности) почали вимовляти «В»).Єрей Макаріус торжествує — цариця Ольга шукає такого Бога, який би оправдав її жорстоку розправу над деревлянами. Він їй сказав: «Вінценосна, не маю я в запасі по­трібної кількости слів київських, щоб все ска­зати про Владику Господа Христа, Сина Бога із Сіону, і про рівноапостольного Констан­тина. Єрей Григорій добре розуміє мову київську. Він буде щасливий бачити світлу царицю Ольгу».105. Воїн Добриня з сестрою Малунею (на лад'ї припливши з Любеча до Києва), пішов на торг. На торзі чує Малуня слова «сва на сва». Що це значить? Дізналася: пшениця віддаєть­ся за паволоки, а дібаджі (римські оксамити) — за хутра. Лоли (рубіни) — за мед, шкіру; є всюди обмін -«сва на сва».Малуня вперше в Києві на торзі. Бачить: кияни ходять у барвистому одінні з обояру (персіянського шовку), на одінні золоті запо­ни. І шовкові шапочки з горностаєвими ото­рочками, і золоті пояси, і шкіряні сап'яни чер­воні, жовті, зелені вабили Малуню.Киянки усміхнені, чарівні, чистосердні стоять з матерями біля аравійців і вірменів — купують у них золоті оздоби, пахощі. У кожної (через плече сумочка), в якій є «різи» і «карби» золоті. (З слова «карб» постало слово «карбованець»). Воїн Добриня купив Малуні саян (одяг), і пішов з нею на Гору. Він має приятелів між дворянами.106. 957 рік. Травень. Цариця Ольга, купці, посли, три атімани-воєводи, знатні дворяни-слуги ранком вийшли з Царського Двірця. Ідуть до Дніпра, де рядами стоять ладі, наван­тажені хутрами, їством, мечами.Єрей Григорій (чоловік високого росту, красивий, як позолочений святий Ґеорґ) три­має в руках «Євангелії», писані такими сло­весами київськими, якими пишуть волхви у Ки­ївському Священному Гаю «битіє града Кия».У садах — селища над Дніпром. Люди пра­цюють на городах. Рибаки сітями рибу лов­лять. На березі гупають праники, на зеленій траві вибілюються взимку виткані полотна. Тихо пливуть лад'ї.Єрей Григорій говорить цариці Ользі, що світло віри правдивої сяє в Константинополі. І тепер вона «їде в світло». Ольга, не від­водячи очей від берега, біля якого стояли сотні людей (селище вийшло вітати царицю Ольгу), сказала: «Україна (Русь) має своє світ­ло, чуже їй не потрібне».Єрей Григорій, почувши такі «паґанські сло­ва», подумав: віру Ольга має грецьку, а ка­же, що грецьке світло їй не потрібне: зна­чить в її душі ще віра Христова не утвердилася.107. «Пливуть скити. Гельга — цариця Скитії, володарка понту Евксинського пливе з града Кия, з землі гіперборейської, з диких степів Божа, Варуна, Коляна, Кия, Олега. У граді Кия лишила Сфентослафа», — говорять у Константинополі патрикії.Імператор Константин 7-й стрінувся з патріярхом Полієвктом у ґаґіа — святій Софії. І сказав: «Гельга їде. Що Скитія хоче від нас?» І відповів Полієвкт: «Імператоре Констан­та­не, світло віри Христової, істинно кажу: Троя — древня Троя часів стратега Аґамемнона — град гіттітський, кияни і гіттіти — плід скит­ський».«Кияни знають, що Константинополіс стоїть на гіттітській землі. І на їхню думку, ми злі голодні вторжники. Скитія (Україна-Русь) в 519 році перейшла Дунай і вторглася на землі Візантії».108. «Наш славний полководець Герман стримав наступ ворогів (антів), які ввійшли у Фракію, спалили Филипполіс, оточили Адріа­нополіс. І лавами підходили до врат Констан­тинополя. І нас врятував христолюбний архи­стратиг Хилбудіус. Він в бою з варварами (українцями-русичами) загинув. І з ним заги­нули всі його безсмертні легіонери. Бій був такий безпощадний, що кров від жаху холо­нула в жилах наших».«І в 551 році знову Скитія (Україна-Русь) переходить Дунай, падають оборонні споруди нашої імперії. І поліс Наїс падає. У Фракії ми взяли в полон трьох розвідників — двом вико­лоли очі, третій признався, що є плян поді­лити Візантію на незалежні держави. І цей плян Скитії (України-Руси) підтримує Маке­донія, Фракія, Дакія, Мезия».109. «О блаженний імператоре, ми можемо лишитися без данини. Константинополіс, не отримуючи заліза, зброї, тканин, зерна, вина, м'яса, заросте бур'яном, як руїни храму Соло­монового. Ми, архиєреї ґаґіа Софії, благо­словляли легіонерів — казали їм безпощадно сокрушати варварів».«Легіонери — наймані воїни біля ріки Гевр були розгромлені вщент. Дзвони ґаґія Софії тривожно гули, коли прийшла вість, що скити (українці-русичі) ото­­чили передову військову імператорську час­тину, очолену стратегом Асбадом, і зни­щили, і патріярх Мина прокляв кінноту Маґоґії».«І військо Візантії, очолене стратегами Ара­тієм, Назаресом, Юстіном, Іоаном, Кон­стан­тином, тікало. І дикі скити (українці-русичі) стали володарями Балканського пів­острова. Та милосердний Господь Христос пощадив нас — послав з Азії в Скитію (Ук­раїну-Русь) кровожадних аварів-кочовиків, і їхнє вторгнення врятувало нас. Питаєш, де авари (обри)? Щезли, скити (українці-русичі) зім'яли їх, як кіт мишу».110. «Досить! Патріярше Полієвкте, не говори мені про Олега, Ігоря, я все знаю. Вог­нем і мечем ми не можемо знищити Києва. Київ — сила многолюдна, там у лісах, в пе­черах і норах живуть незчисленні племена, десь на краю світу межі їхні. Єдина радість, що вони хлібороби».«Хлібороби — люди плодючі і сильні в тілі, та душа в них, як у дітей, довірлива. І хай буде так, як ти кажеш: Скитію (Україну-Русь) можна усмирити тільки духом релігії грецької. І перемога хилиться на нашу сторону: єрей Григорій вже тримає душу цариці Гельги під опікою Христовою. І це вперше Київ їде до нас без війська».111. Місяць липень. Цариця Ольга прича­ли­ла до Константинополя. І вона, і всі, хто її проводжає, занепокоїлися — імператора Кон­стантина немає дома, ніхто не знає, коли він прибуде. Обман — Імператор Константин вдома. Він радиться з патрикіями, як і чим заполонити розум цариці Ольги.Паракимомен (перший міністер Візантії) вважає, що греки-ромеї покликані Небом «усі народи учити, як на землі жити». І дику, горду, непокірну царицю Ольгу вчить єрей Григорій віри правдивої, щоб вона (Ольга) думала так, як вигідно для Візантії.112. «Бачу, Константинополь не такий ба­гатий, не такий красивий, не такий величний, як ти, єреє Григоріє, мені в Києві говорив. Бачу святу Софію — кам'яниця велика, біля неї бачу юрби галасливих жебраків, обвішаних хрестами. І чую рев ослів, чую смрад, дзвони, крик торгівців, які копітливо продають хрести, ікони, камінці і воду з Йорданю. І не бачу квітів, веселощів не чую. І моторошно мені», — сказала цариця Ольга.(Латини кажуть «саінт Сопіа», а греки — «ґаґіа Сопіа», а українці — свята Софія).9 вересня. Стоїть цариця Ольга з послами, купцями, атіманами-воєводами, слугами у Золотій палаті імператора Візантії. У Золотій палаті (в Магнаврі) порожній трон. У сінях (в Орології) стоять виструнчені кувіклії (охо­рон­ці). Оподаль від трону — висить велика, як дзбан, кадильниця — іде пахучий дим. Біля по­рожнього трону стоять пишно одягнені пат­рикії, заслужені євнухи, чиновники.113. Відчинилися окуті сріблом двері — у червоному дивитисії іде імператор Візантії. На плечах — хламида, чрево, підперезане ши­роким червоним поясом — блищить злото. Хор співає славу «всесвітньому імперато­ро­ві». Папій (начальник Магнаври) з архиє­рея­ми обкурює образ Бога — Володаря Небесних Сил Ісуса Христа і обкурює образ володаря Земних Сил Константина.Цариця Ольга одягнена без крикливої ви­багливости: біла довга шовкова сукня, оздоб­лена золотими взорами, шовковий (вогнис­того кольору) пояс, на грудях знамено царя Дажбожої України (Руси) — на сонячному диску викарбувано Трисуття (Тризуб), колти іскряться дорогими перлинами.114. «Варварка... Дика епігонка русих гі­пер­бореїв. Вона не знає законів», — стоїть мовчазно імператорська знать. Цариця Ольга порушила закон Христової Візантії — вона не стала на коліна перед імператором. Вона відмовилася від тих послуг, з якими до неї підхлібно підбігали євнухи.Тиша. І раптом — у Магнаврі счинився несамовитий «тріюмфальний рев»: на деко­ра­тивних деревах (і про це свідчить літописець) заспівали, як у джунµлях, штучні птахи. Птахи різноколірні, широкохвості.Гарчать несправжні леви, пащі розкри­ва­ють, очі світяться, хвости ворушаться. Ар­тис­ти-греки стараються, наслідуючи крик пта­хів і рев левів, творити чудо. Але чудо тільки тоді є чудом, коли люди ним чудуються. Гре­ки були певні, що цариця Ольга, побачивши таке видовище (чудо чудес), розгубиться, прилюд­но виявить зворушливе захоплення, здиву­вання, признається, що зачудувалася. Ні, вона стоїть так, ніби в Магнаврі чуда немає.115. Біля трону (біля ніг імператора Константина) посли поклали дари від цариці Ольги. Виросла гора найдорожчого у світі хутра — хутра на світлі іскряться, як сніг на сліпучому сонці, м'які, як пух, легкі, теплі, міц­ні — є чим звеличити одіння імператора, пат­ріярха, архиєреїв, папія, патрикіїв і їхніх христолюбних жон.Імператор через «логофета» висловив бла­го­дарність за дари, привезені з града Кия. І запросив царицю Ольгу на обід. І світло біля трону погасло. Імператор зник — містерійним ритуалом (не для всіх зрозумілим) оточений імператор — намісник Христа на землі.116. Обід в честь цариці Ольги. На стінах сотні свічок — у залі душно, затхле повітря, іскряться на одіннях золоті бляшки, каміння-самоцвіти. Гелена (дружина імператора Конс­тантина) сидить біля своєї невістки Феофанії і питає царицю Ольгу: «Скитія (Україна-Русь) дика, живе у тьмі, землі покриті вічними снігами, люди сидять у норах, їдять зерно з диких трав. Влітку — всі ходять голі, звісно — віри Христової не мають, почуття сорому в них ще нерозвинене. Вони ріжуть людину в жертву богам однооким, п'ють кров. Справді, тяжко царювати над таким варварським народом?»117. Слово «язик» (і про це я вже говорив) значить «народ»; «віра язичеська» — значить віра народна. Християни-літописці написали, що цариця Ольга в Константинополі, стрі­нув­шись з імператором Константином, сказала: «Я язичниця. Коли хочеш мене хрестити, то хрести сам, інакше — не хрещуся».Імператор, бачачи перед собою мудру і красиву царицю — вдовицю Ольгу, охрестив її, і хотів з нею оженитися. Вона відповіла: «Хрещений батько не може з хрещеницею женитися». І весілля не відбулося. Імператор Константин і патріярх Полієвкт дивувалися: Ольга краще знає канони грецької ортодоксії, як вони.118. Імператор Константин, маючи жінку Гелену, сина Романа, невістку Феофанію, захотів оженитися з царицею Ольгою? Що думали монахи-літописці, описуючи перебу­вання цариці Ольги в Константинополі? Так чи інакше — їхні писання стали історією, на якій виховувалися десятки поколінь.Є твердження, що цариці Ользі було шіст­десят років тоді, як імператор Константин хо­тів з нею женитися. І з цим тяжко погодитися. Коли їй шістдесят, а Святославові п'ятнад­цять, значить Ольга стала матір'ю, маючи со­рок п'ять літ?(Сотні літ між дослідниками не затихають суперечки — тяжко визначити точні дати життєпису того чи іншого володаря України (Руси), дати, подані в літописах, суперечливі. Наприклад, раз чи два рази Ольга була в Константинополі? Якщо раз — то в 955 році чи в 957-му?).Сумно стає потомкам, що мудра цариця Ольга (в осінні роки життя свого) вступає (може під впливом хитрого єрея Григорія) в переговори «із всесвітніми хитрунами і кру­тіями царгородськими греками», — пише Михайло Грушевський. М. Чубатий (у книзі «Історія Української церкви», на сторінці 21-й) потішливо зазначує, що «Ольга прийняла хрещення від католицького патріярха, отже, вона була католичкою». І тут же (на сторінці 22-й) він додає, що «Вислання посольства до Оттона свідчить, що Ользі було все одно — приймати грецький чи латинський обряд, а це є свідоцтвом для її католицизму». Ользі було «все одно», але католикові М. Чубатому не все одно. Сваряться, розтрачають духовну енергію раби німії, темнії раби — чим же пір'я латинське краще за грецьке?119. Київ. Грек-купець Димитріус сидить бі­ля Богумола (віщого Радогоста), п'є хміль­ний мед і каже: «Моя жена киянка. І знаю я мову київську, і дивлюсь я на вашу співучу молодь, на квітучу Хрещату долину, на ритуали ваші.І думаю: ми, гречини, нечесно ставимося до себе. Ми все наше дике, потворне при­пи­су­ємо вам, а все ваше світле, достойне при­писуємо собі, і ми звемо себе аристократами богоугодними, а вас ми називаємо зневаж­ливими грецькими словами -"варвари", "ідо­ло­поклонники", "дияволи"».«Віра київська радісна, бадьора, природня. І розпусти у вашій вірі немає. І ви не є ідолопоклонниками. Сонце, небо, грім, вітер — це не ідоли, створені уявою людською. Ви природопоклонники. Ви кажете, що Сонце — обличчя Бога України (Руси). Ви обожуєте вітер — і я не знав чому? Кияни мені сказали, що вітер — добродій. Вітер запліднює ниви, сади, ліси, вітер — співтворець життя».120. «Наша віра, грецька дохристиянська віра так, як і єгипетська, була вірою ідоло­поклонною. І в багатьох випадках вірою брид­кою, створеною хворобливою уявою, або — п'яною. Чому? Ми своїх богів робили з ро­гами, з кінськими копитами, або — спокусли­вими, голими, і так тілесну хіть славили».«Ми вірили, що бог Крон проковтнув своїх дітей, а потім примушений був виригати їх. Ми вірили, що всевладний бог Зевс витягнув бога Деонисія з чрева матері, і зашив його у своєму стегні».«Наші грецькі дівчата, щоб піддобритися богині Афродиті, за гроші продавали свою невинність подорожнім. Гроші (здобуті під час такого святого ритуалу) дівчата віддавали на храм Афродити. Мораль наша покращала тоді, як ми прийняли писання юдейських пророків. Правильно, богумоле Радогосте, зробив, що грецьку ортодоксію залишив і вернувся до віри батьків своїх».121. Волхви (богумоли-поконники) Триг­лав, Спас, Ява оглядають врата, заквітчані барвінком, квітами. Мага врата — могутній хід безстрашних — обряд Купальського свята. Михайло Грушевський в «Історії Української Літератури» (том 1, стор. 191) пише, що «Найбільш інтригувала дослідників загадкова й дуже неясна, в нинішніх остатках, містерія Купала і Морени: дві символічні фігури робляться парубками і дівчатами, й потім топляться, або іншим способом нищаться».Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що був «божок Купайло, що вліті мав гучне свято» («Дохристиянські вірування Українсь­кого народу», стор. 112 ). Виходить, що гучне свято мали не українці-русичі, а «божок Купайло»?С. Килимник в «Українському році в на­родніх звичаях в історичному насвітленні» (том 4, стор. 116) пише, що «Збереглася в Україні також нерозгадана містерія Купала й Морени». «Жартуючись та пісенно перекли­куючись з дівчатами, хлопці роблять хлоп'ячу подобу з соломи і називають цю подобу Купалом. Це велика лялька, у ріст людини, зроблена вона з соломи, їй надягають штани, сорочку, бриля». «Дівчата роблять Морену. Це також постать у зріст людини, але вже жіночої статі». «Купальська тема ще належно не досліджена і ще далеко належно нез'я­совано багато моментів, чимало є такого, що нам цілком незрозуміле».122. Яка жахлива доля народу — народ так безжалісно зхристиянізований, що вже цілком не розуміє сам себе, не знає значень своїх об­рядів, свят, звичаїв (поконів). Народ не знає, хто він є, ким і чому закутий? Він обма­ну­тий. У нього відібрана метрика його на­родження — він не живе, а нидіє в чаді чужовір'я. І тому рідне свято для нього стало «загадковою і дуже неясною містерією», «те­мою, належно не дослідженою», «незрозумі­лою».Біля Мага врат стоїть царевич Святослав — він має п'ятнадцять років. Він мало цікавиться поїздкою матері до Константинополя. Він живе життям града Кия. Атіман Яр (замість тата-царя Ігоря) поголить йому голову — залишить на маківці косу, яка ознамено­ву­ватиме, що він (царевич Святослав) вже є косаком.Вогонь і вода — очищаючі святі сили життя. Вони очищають людину від несмілости, вто­ми, боязні, лінивства, неохайности. Сини аті­манів, купців, волхвів, визначних киян рядами стоять на Хрещатій долині біля Мага врат, усім їм по п'ятнадцять, їх переводитимуть зі стану дітей у стан косаків (у стан косацької раті).123. І монахи-літописці, і дослідники-етнографи пишуть, що «юнака стрижуть на козака». М. В. Довнар-Запільський у книзі «Етнографічний огляд» (виданій в 1894 році) в томі 4-му (на стор. 38-й), пише, що «юнака стрижуть на козака» перед тим, як йому вручити коня, щита, лука, стрілу, меча.Стоять біля Мага врат поголені юнаки — вітер розвіває їхні чуприни (коси), їхні лиця врочисті, обвітрені, їхні м'язи тугі, їхні по­гляди рішучі. І царевич Святослав стоїть між ними в першому ряді. Як він виглядає? Середній ріст, широкі високі груди, короткий ніс, світлі очі, волосся — торішня солома.124. Заграли мідяні сурми. Загули бубони. Зарокотали гуслі. Дівчата (від 13 до 15 років) у вінках — вінки означають, що дівоньки цвітуть так, як цвіте весною всеплодючая земля. І біля них матері, бабуні, молодші і старші сестри.Тати підходять до своїх синів — синам, які перед татами стоять на колінах, вручають ме­чі і щити. І ведуть тати синів своїх через Мага врата — по боках Мага врат горять смоло­ски­пи, і стоїть у великих дзбанах вода. (Перемога належить тому косакові, який на полі брані не боїться ні вогню, ні води, ні врага). Без­страшні стають звитяжцями.(Слово «врата» означає не тільки «воро­та», «прохід», «двері», а й «закони родинного звичаю», «родинні порядки, присягу родині», «вірність родинним манерам». Слово «кулау» означало «родинне коло», «родинне вогни­ще», кулач, або, як тепер кажуть «калач», був хлібом родинного свята. Син вернувся з війни переможцем, родина в честь сина-переможця пече калач, запрошує весь рід до калача. У санскриті слово «кулая» значить «народжений в достойній родині»). Нові косаки, щити біля колін тримаючи, цілують матір-Землю. Вони клянуться, що ніколи зрадою, втечею, лінив­ством не зажурять рід свій і не оганьблять могил, в яких лежать кості Предків. Після клят­ви косаки біля Священного Вогню запа­люють смолисті наконечники стріл. Вогненні стріли летять у небо: зорі небесні, ріки, вітри, поля, ліси, доли і подоли — усі скарби світу Даж­божого оповіщаються, що в ратні ряди України (Руси) нові косацькі сили влива­ються. 125. Коли перед Мага Вратами став віщий Гугул і молитовно підніс руки до неба, всі люди на Хрещатій долині стали на коліна. «Ми внуки (помічники) Дажбожі, і Схід, і Захід, і Південь, і Північ охоронені мечами нашими, і озорені Світовидом. І живемо ми, щоб відрікатися від злих діянь наших і чинити добрі діяння наші, і дітей ми учимо своїх, щоб розум їхній ширшав і душа відважнішала, і такі ми є, і се тайна великая єсть».«Прародителе Орь, Прародителько Лель, ми — діти Ваші, маємо кості ваші, маємо кров вашу. Маємо віру вашу і покони ваші, і ми не хочемо мішатися з гречинами і варягами, щоб не загубилася вдача наша, і се тайна великая єсть. Косаки, ви є на світі раттю нескоримою, бо той, хто смерти не боїться, стає володарем Неба і Землі, і смерть на полі брані миліша, як неволя, і се тайна великая єсть».«Між Небом і Землею стоїмо ми, внуки Дажбожі, відважно. Ми вміємо вмирати, щоб во віки і віки жила Україна (Русь)! Слава Дажбогові!» — сказав Віщий Гугул.126. Юнаки, які мають по чотирнадцять літ, ще не є косаками — їх ждуть військові вправи. Сьогодні вони при допомозі двох патиків «ру огень» (родять огонь). І йдуть з смолоскипами по Хрещатій долині. Грають сурми. Лунають пісні. Посередині колони на дрюкові юнаки несуть Купалу.І чути співомовки: «Не бійся Купало — не все пропало! До твоїх долонь хай торкнеться вогонь. Вогонь нищить тьму, проганя зиму. Купала, не будь, як пала!» Купало мовчить -він, як лісова звірина, боїться вогню. Він зі страху слова сказати не може.Юнаки кидають Купала в вогонь. Пока­зу­ють йому, через вогонь скакаючи, що вогонь для відважних не страшний. Купало смали­ться. Одна дівчина вдає, що їй жаль Купала: «Купало-Купалонько, нечепурний сонько, з біди тікай до води! Сам собі поможи, мене бідну бережи! Ой, Купало, глухий, як рало, ось так роби так, як звитяжець-косак!»127. Інша дівчина вдає, що плаче: «Ой, Купала пощадіте, йому вушка не паліте, па­льчики горять — ніженьки болять! Ні, з Ку­па­ла не глузуймо, лякливого порятуймо! Поне­сімо, дівиці, Купалонька до водиці. Понесімо до ріки, нехай знають парубки, що Купало, як косак, пливе мужньо — ось так, так!»Юнаки вихоплюють осмаленого Купала з вогню, несуть Хрещатою долиною під співи, крики, гудіння бубонів. Дівчата приспівують: «Купало, чистая вода, не бійся, врода молода! Схаменися-бадьорися, літня вода — не горе, тебе обадьоре, пливи — виринай, силу здобу­вай».Старші люди розжалілися, і просять ко­саків не ганити Купалу, а славити, славою обадьорений він стане косаком — ознаменує себе звитяжною вдачею. І йдуть косаки, спі­ваючи: «Іде Купало, несе немало, меди і жито, прирост, присип. Славим Купала, не спим до рана, не спи дівчино, косак — не спить!»І дівчата, вінки тримаючи, ідуть назустріч косакам, співають: «Ой, ладо Ладо, лелечко Лель, сплетемо квіти в один вінок. Ой, ладо Ладо, славимо радо, ми лелі Лель, сплетемо квіти в один вінок!» (Слова «ладо Ладо» значать «ладний Ладо», «лелечко Лель» — «ніжна Любов», «лелі Лель — «діти Лелі»).128. Юнаки вкинули Купала у Хрещатий струмок — хай сам себе відвагою славить. Купало пливе по Хрещатому струмкові до Дніпра, пливе, як колода. І молодь іде за ним — лунають пісні.На березі Дніпра горять багаття. Грають у ріг дударі. Коли Купало виплив з Хрещатого струмка в Дніпро, косаки перелітали через вогонь і скакали у хвилі Дніпрові. Вони пливуть, у лівій руці тримаючи лук і стрілу. Дівчата пускають вінки на воду і співають, залицяльно тримаючи руки в боки: «Хто віночка пойме, той дівоньку возьме. Хто вінка дістане, то той моїм стане».129. Як тільки сонце починає до вираю іти, зникаючи у водах Дніпрових, киянки мов­чазно ідуть з кошиками до Дніпра. У кошиках степові вінки і світильники. Вони пускають кошики на хвилі — звеличують немеркнучу пам'ять про тих воїнів-косаків, що на полі брані життя віддали за славу роду свого, і пішли у вирай, де стріли їх діди і бабуні, і зраділи, що внуки їхні достойними людьми приходять у Царство Духа Предків.По Дніпрі пливуть сотні кошиків-світиль­ників — божественна Містерія Купальської ночі. По зорях небесних, які мерехтять на Дніп­рі, пливуть до вираю вогні Купальської ночі.130. У Купальську ніч серця славляться любов'ю до життя. Людині хочеться любити людину. І волхви кажуть, що все, що живе, прагне любови, розмноження, прагне краси, ніжности і вічности.Видющі матері дівонькам, що вже вінки мають, кажуть, щоб ніхто з них не був Мо­реною. Морена дівчина закохана, але нече­пурна, лінива, не вміє шити, прясти, їжу вари­ти, хату білити. Любить косака, а до праці не швидка.З придніпрянських селищ ідуть люди до берега — беруть причалені кошики, ставлять нові світильники, і знову пускають їх на хвилі Дніпрові. Світильники пливуть — таємну розмову ведуть з живою землею, з ранньою зорею, і чують усі в Україні (Русі), що ті, що вмирають — зорями сіяють, і в серцях дівочих і словах пророчих і в роді-родині, і в росі-сльозині, і в маковім цвіті, і в ласці-привіті, хто умів за волю життя своє дати, той сонцем сіяє на покуті хати, і славлять такого бога молодого у Купальські свята найкращі дів­чата.131. Греки (єреї), на Подолі, біля кирікону Іллії, приглядаючись до Купальського свята, речуть: «Бєсовство! Ідолопоклонники хочуть Дніпро підпалити. Скакає Україна (Русь) че­рез вогонь — з дияволами спрягається!» І колись вихований єреями духовний раб по­вер­неться з печери, з Афону, повернеться із зламаною душею, з прополосканим розумом, і, як безпорадний блудний син, зарече: «Ку­пала на Крєстітєля утопіте і огненноє скаканіє отсєчітє» (Іван Вишенський).132. Купало — свято молодости, спорту, краси, любови, сподівань, родичання, свято вибуялої волі, молодечої вигадливости, на­родної бадьорости, духовної нескоримости. Молоді радіють славою батьків своїх, батьки радіють, бачучи парування-квітування синів і доньок своїх. Волхви (як завжди таємничі і щирі, як дитяча безпосередність) оповідають про цвіт ліщини, про два колоски на одному стеблі жита, про «цвіт папороті».133. Видюща мати Хвала, узривши Малу­ню (ключницю цариці Ольги), сказала: «Ма­луньо, усе ти так робила, як я казала? І отож — щодня купайся у зіллі пахучому. І в житлі тримай м'яту. І — любисток, він же тепер цвіте! І коси мий у пахощах не іноземних, а рідних — рідне з рідним і потом рідниться, і сльозою, ось тобі зернята у вузлику».«І не забувай — душа жінки живе в любові, а тіло жінки живе в чистоті. Немає любови — жінки немає, немає чистоти — чару жіночого немає. Життя — квіти, з яких мед збирати -мужа кохати. Вірністю і ніжністю мужнього косака покоряй. Він, дари дівочі маючи, гради покорятиме, в злоточари ясочку свою одяга­тиме, і рід свій прославлятиме».134. Малуня побігла на Хрещату долину — там грає сопілка, рокотять гуслі, співи чути. І не думала — не гадала Малуня, що її жде царевич Святослав. Ідуть косаки з дівчатами у гай — усі співають. І царевич Святослав іде, і з ним іде Малуня — миловидна славна дівчина (ключниця).І чи то Купала такий боязкий — лихо ро­бить, чи зорі розморгані душу причарували, чи шепіт вікових дубів серце сп'янив — є на світі щось віще, загадкове. Святослав сів під дубом, і біля нього сіла Малуня. І він їй подарив золоті усерезі (серги). І сказав: «Ти моя милостниця, не бійся. Тут, ближче сідай, дворянко русокоса».Малуня тримала золоті усерезі, і не знала, що має робити — плакати чи радіти, отри­мавши від царевича дар зоряної Купальської ночі. І... — все сталося так, як гаї, зорі, квіти хотіли. І чув Святослав, тримаючи у своїй руці руку Малунину, як біля Дніпра співали його ровесники-косаки: «Пустимо стрілу, як грім по небі. Пустимось кіньми, як дрібен дощ. Блиснемо мечами, як сонце в хмарі».135. Цариця Ольга, вертаючись з Констан­ти­нополя, в дорозі зимувала. Тепер (весною) вона везе до Києва мадярку (принцесу Ілдико). Знаючи, що кияни — люди горді, вмі­ють свої творіння цінувати і їх звеличувати, вона дала мадярці ім'я київське, сказала: «Не Ілдико ти, а Предслава. Стаєш женою Свя­тослава, стаєш першою (передньою) славою града Кия».«Матінко, царице світлая, сумували, жда­ли-виглядали тебе. Таємно скажу, що ключ­ниця Малуня», — почала говорити дворянка Ласа. Спізнилася — дворянка Ярна вже про все оповіла. Цариця Ольга позвала Малуню, і тихо сказала: «Служницею бувши, відважи­лася сидіти біля Святослава. Ні! Не плач, не жадай кари!І вмертвитися не маєш права. Під твоїм серцем росте мій внук. Ні, ти не поїдеш до Любеча! Дарую тобі село Будутинь. Не пара ти Святославові. Приїхала княжна, і вона є його женою».136. Увійшов Святослав — глянув на матір, на старих атіманів-воєводів, і сказав: «Я проваджатиму Малуню до Будутиня. Вона вже залишила Двірець». Він вийшов з Двірця і сів на коня. Він знає — є строгий у Києві порядок: інколи родичі одружують молодих тоді, коли їм тільки по п'ять-сім років. І од­ружені діти виростають разом — стають мужем і женою, і родичі передають їм свої достатки, поучення, наставлення.Він (Святослав) не має сил виступити проти волі матері, атіманів-воєводів, дворян. Волхви з ним, їм Малуня рідніша, як Ілдико. Вони кажуть: «Дажбог хоче, щоб українці (русичі) були українцями (русичами) всюди і вічно, їм належить їхня кров і їхня слава, їхня вдача і їхня віра. З Дажбожої волі сосна не рідниться з дубом, корова не рідниться з ко­нем — усе, що живе має свій шлях, свою вроду і свою красу. Мадяри хай будуть ма­дярами, кияни хай будуть киянами».137. Сім днів жив у селі Будутинь царевич Святослав. У глиняній білій хаті Малуня народила сина. Повитуха Дарава сказала: «Синула жвавий». Прибулим з Києва послам сказав Святослав, щоб вони лишилися до ранку.І прибув волхв Свадар, і прибула з Любеча видюща мати Берегиня, зілля сушене (торіш­нє) принесла. І, дитя оглянувши, усміхнулася — досконале дитя. Стала вона біля покуті, де горів світильник, і сказала: «Дажбоже, сонце святеє, бережи свого помічника Володимира. Він виросте, змужніє, стане косаком, ім'я Твоє прославить, і землю Твою, і внуків Твоїх, і небо, і ріки, і поля, і ліси, і пасовища, слався Дажбоже і нині, і завжди».138. Волхв Свадар освятив Володимира у воді цілющій. І сказав: «Будь багатий, як земля, і здоровий, як вода. І так, як земна вода єднається з водою небесною, єднайся новона­роджений з родом своїм». І він занурив дитя у воду, і поклав на кожух розстелений посеред хати. І закутав його в біле хутро.Не було в хаті ні золота, ні срібла, і тому (за звичаєм предківським) обсипали повито­чок зерном пшеничним. Щоб був багатим, щоб був завзятим, щоб ділився хлібом-сіллю з ближніми своїми. Волхв Свадар в супроводі кумів і гостей три рази обніс дитя навколо хати, ознаменовуючи Триєдиність вічну — народження, життя і будуччина. І співав він: «Родимось, щоб жити, живемо, щоб бути сьогодні і вічно на землі й на небі, предки і потомки, вітайте обновки і душі, і тіла. Мати, ти будеш в дитяті себе пізнавати. Тато, пере­дай дитяті обряди багаті. І лади, і лелі — ідіть до оселі, мед будемо пити, Дажбога хвалити, життя даруй гоже, великий Дажбоже!»139. Видюща мати Берегиня, коли всі в хату з дитям зайшли, стала на порозі, руш­ником себе перев'язавши. І сказала: «Світ внука Дажбожого починається від рідного порога. Хорони його, владичице Перемога. А ви, злії духи, злії люди, житло наше обми­найте. Ідіть на болота, на очерета, дитя не чіпайте. А ти, Дажбоже, Спасителю наш, ос­віти віконце, дитя любить сонце, і огрій колиску, і ощедри миску, щоб ріс Володимир, як з води — без хороб і без біди».Волхв Свадар поклав Володимира у спо­ви­точку біля образу Первоматері Лель, біля світильника, де стоїть сніп-дідух, і вар, і калач. Сніп-дід затаює в собі вічність роду: обжин­ковий сніп стоїть на покуті у Різдвяні Свята, під час освячення дитини і в дні весілля. Весною беруть три колоски з обжинкового снопа — виминається з них зерно, і це зерно змішується з зерном, яке весною на ниві розсівається — і так щороку, від покоління до покоління, від віку до віку. Є таїна вічна в снопові дідухові: щороку дідух оновлюється, єднаючи древні покоління з сучасними.140. Київ. Волхв Радим сидить на Кий-горі: стрічає він народження божественного Сонця, і так щоранку — в погоду і негоду. Сидить на ряднині з рогози, ноги, як дитина, підібгав під себе, на грудях руки складені молитовно.Початок квітня — трави соковиті. Вітри мінливі. Квіти на сонячній стороні Кий — гори сині, як небо і жовті, як сонце золоте. У лісі, що росте в глибокій балі, ще лежить сніг під торішнім листям. З бали йде сира про­холодь.141. Усе, що перше пробуджується після зимового сну (і бджілка, і комашка-сонечко, і паросток, і брость) шукає сонця, так як дитя сонливе шукає материнських грудей. Хлібо­ро­би (славні орачі-оріяни) прибули до Києва на конях, щоб стрінутися з волхвом Радимом. Їх непокоїть, що весняна повінь залила долини, пасовище, густі тяжкі хмари облягли ниви — сіяти чи ждати?Волхв Радим сидить непорушно проти схо­дячого сонця — душа п'є сонячну снагу, єд­на­ється з вічністю, звільняє себе від справ ко­піткої буденщини, щоранку відновлюється так, як щоранку відновлюється в сонці білий світ.142. Тримаючи під рукою ряднину-ро­го­зину, ішов волхв Радим до Священного Гаю. Гості, прибулі з селища Берестове, дають йо­му дари: залізне кресало, срібну гривну, вістря до письма, ситечко, три голки і золоту пряж­ку. І кажуть: «Віщий, жахно нам, прийшли спитати — буде цей рік врожайний чи ні. Орати-сіяти чи ждати, чи торішню пашницю зберігати?»І сказав волхв Радим: «Ваші дари при­й­маю, маю я — люди мають. Мені нічого не­потрібно, я найбагатший у світі — маю сонце, маю небо, маю ріки і поля, і вас маю — любі внуки мої! Слухайте уважно — віщую літо врожайне. Цього року сокорух у березах був багатий».«Перший тиждень квітня — балки і ви­балки лежать у густих туманах, на травах великі роси, земля парує. У лісах цілюща сон-трава жвавіша, як торік, дарма, що її пе­люстки ранком довго закриті — сплять, ждуть сходу сонця, боряться з крижинками, що лежать біля їхнього ніжного стебла».«Я цього року настій маю цілющий. Лікую коклюш, душевний неспокій, задуху. Ще скажу — лелека вже знесла яйце, ластівки розспівані й моторні. Слухав я вчора дихання землі — по її жилах течуть життєтворні соки; оглядав верболіз і березу — все, все мені каже, що буде багатий урожай. Візьміть від мене колодань — тут на колі цьому дані дванад­цять місяців. Є зазначено, коли дощ, а коли — суховії. Ідіть, благословляю труд ваш. З піс­нею ниву засівайте. І про свята не забувайте, будьте благовірними. Свята душу звеселяють, піднімають в жилах бадьорість. Без свят життя негоже, охляле. Чолом вам, внуки мої. З Дажбогом в дорогу!»143. 961 рік. У Києві на Подолі на торзі гамірно, гомінко. Чути мови арабську, вірмен­ську, хозарську, грецьку, персіянську. Біля тор­гу зупинився віз — приїхали тевтони (нім­ці) «з Трієру». Німецький цісар Оттон прислав до Києва єпископа Адалберта. Єпископ Адал­берт буде вмовляти українців (русичів), щоб вони «від царя Оттона Христа прийняли. Єрей Григорій, стурбований прибуттям єпис­копа Адалберта, прибіг до цариці Ольги і сказав їй, щоб вона слухала тільки греків, бо латини — люди лживі. Святослав, почувши цю розмову, сказав: «Я стріну Адалберта. Віщий Радогосте, підеш зі мною. Ти, матінко, не­здужаєш. Ти, єреє Григоріє, не маєш права учити нас, кого ми маємо слухати, а кого — ні. У Києві кияни роблять правду».144. Єпископ Адалберт розкішно одягне­ний. Розмовляючи з киянами, він правою рукою підтримує срібний хрест. Царевич Святослав і Віщий Радогост стріли гостя за київським поконом: стояли дівчата у білому одінні, в діядемах з дорогих брильянтів, усміхнені, як весняний ранок, тримали на злотом отороченому рушникові хліб-сіль.Гості цісаря Оттона сіли у стравниці. Ог­лядають стіни, де висять щити, позолочені шо­ломи, мечі. Два мечоносці (трієрські охо­ронці єпископа Адалберта) оглядають одяг косака, що стоїть на сторожі біля дверей: м'які шкіряні сап'яни (чоботи), штани, шиті з м'якої тонкої шкіри, короткий сачок, оторочений соболевим хутром і підперезаний жовтим шкіряним поясом, пояс має велику золоту пряжку.145. Косак щедротно наливає гостям хмі­льного меду в чари золоті. У срібних мисях лежать смажені голуби. Бачачи людей гостин­них, спокійних, радісних і багатих, повід­важ­нішав єпископ Адалберт. Чару піднімаючи, він сказав: «Золота Україна (Русь)! Її груди окуті сріблом-золотом. Її мечі обікладені дія­мантами. Її гради славні косаками, амазон­ками, мужністю. Візантія — царство зухвалих пройдисвітів, хитрих скоробрехів, гречини — люди лживі. Візантія не живе з праці рук своїх. Візантія, меч до горла підіклавши, тримає в неволі покорені племена, їх візантиїзує, і від них бере вино, хліб, оливу, людський скот (дівиць і юнаків), золото, тканини, зброю і збрую».«Візантія заздрісними очима дивиться на Київ. Єдиний Київ їй поклони не складає і завжди її врата сміло відчиняє. Остерігайтеся гостей з Візантії — остерігайтеся троянського коня. Вони хочуть, щоб ви від них прийняли Христа, щоб потім вас, як волів, запрягти у віз константинопольського патріярха. Щоб золоті скарби з Києва до Константинополя перетранспортувати, дівиць ваших білявих у монастирях тримати — знаємо ми розпусту константинопольських монастирів, у них живе дух афродитових доньок. Приймете Христа від царя Оттона — римське право матимете і римську опіку».146. І віщий Радогост сказав: «Не кажіть, що для киян римське право краще як київське. Там, за стіною, сидить біля цариці Ольги єрей Григорій, і каже їй, що латини — люди лживі, лживо Христа трактують».«Є в нас переконання, що і грекам, і латинам не залежить на тому, чи має Україна (Русь) Христа, чи не має. Греки і латини сваряться між собою не за Христа, а за латинізацію чи візантиїзацію України (Руси)».«Ви хочете, щоб ми лишили рідного Бога і почали вірити в чужого Бога. Ви хочете, щоб ми робили так, як вам хочеться. Чужий Бог зроблений з глини, дерева, каменю, міді чи на дошці зображений з образом грека в одінні грецькому».«Рідний Бог з таких самих основ зроб­лений з образом українця (русича). Люди мої, скажіть, який вам Бог рідніший — рідний чи чужий? Чуєте, єреє Адалберте, мої люди кажуть, що воліють мати рідного Бога». 147. І сказав єпископ Адалберт: «Бога не можна зробити, на дошці намалювати, з гли­ни зліпити. Християни не вірять у мертвого Бога. Бог-Отець небесний, і ніхто не бачив Його. І віра Київська тому й неправильна, що кияни самі собі Бога роблять; і біля образу світильники ставлять». Царевич Святослав сказав: «Не так речеш, чужинце! Моя мати привезла з Константинополя, як дар від гре­чинів, на дошці намальованого старого діда в одязі грецького купця, і повісила цього чу­жоземного Бога на стіні, і каже: "Бог Саваот". На дошці не сам же себе намалював Бог Саваот. Ви речете, що Бога Саваота ніколи ніхто не бачив. Бога Саваота, якого ніхто ні­коли не бачив, намалювали вороги мої, гре­чини. Вони зробили Бога Саваота з грець­кими щоками — з грецьким видом, з видом врага мого! І хотять гречини, щоб Київ став на коліна перед грекообразним Богом. Не­чистою силою вони налоскотані! Радогосте-волхве Віщий, волай, сильно говори про Бога України (Руси)! Добрий птах не дасть гнізда свого скривдити!»148. І віщий Радогост сказав: «Світлий госте Адалберте, світ не вимірюється зором очей людських. Світ більший, много­об­раз­ніший, як вчення твоє. Ми, кияни, не робимо Бога України (Руси). Але тому, що ми люди давні і світлодумні, у нас розвинена уява. Ми Бога України (Руси) уявляємо. Уявляємо, що наш Бог має наш образ, а не гре­чинський, арабський чи юдейський».«Так — ми маємо у Київському Священ­ному Гаю образ Дажбога. Він зображений з срібла, а вус — злат. Біля Нього квіти, сніп пшениці зажинковий, писанки, і наше святе знамено. Так — слово "образ" значить "ідол". Тут, в нас на Подолі, в киріконі Іллії гречини-християни ідолові поклоняються. На стіні повісили на древі намальований ідол Саваота, тобто, вони самі для себе зробили ідола, і стоять перед ідолом на колінах, свічки перед ідолом ставлять, вимахують перед ідолом кадильницею, кажуть: "свят, свят, свят Бог Саваот!" Вони поклоняються своїй уяві. Вони христолюбні ідолопоклонники».149: «Дівонько Славуня, підійди до мене. Гляньте на неї, єпископе Адалберте. Її тата (атімана Сварука) вночі біля монастиря свято­го Мамонта в Константинополі ограбували і вбили злії люди. Трилітня Славуня виросла в Константинополі. Вона плакала, що всі мають тата, а в неї немає».«Бачачи чужих татів у Константинополі, Славуня почала уявляти, який повинен бути образ її тата? У смуглих, темнокосих, чорно­оких гречанок тато такий, як і вони. Славуня в Константинополі на дошці намалювала образ тата свого (на основі своєї уяви) з світлими очима, з довгими вусами, з білим лицем, світлим волоссям. Вона обожує образ тата. Біля нього квіти кладе, світильник ставить. Вона сама творить свою віру. Її я шаную за її добру душу. Ось з таких Славунь складається плем'я наше».150. І єпископ Адалберт сказав: «Христос народжений во Юдеї — це любов, правда, мудрість. Кияни стануть праведними, при­й­няв­ши Христа». Царевич Святослав відповів: «Ми віримо, що Христос має правду, любов, мудрість. Але хто вам сказав, що ми, українці (русичі), живемо без правди, любови і муд­рости?»Єпископ Адалберт сказав: «Так, так, у вас все своє, та віра в Бога в вас неправильна, і тому Бог ваш не є правдивим Богом». Віщий Радогост розсміявся. Сміх вибухнув дивний -усі сміялися. Сміх був такий щирий і гли­бокий, що й єпископ Адалберт почав сміятися — розсміяні розсміяних розсмішували.

151. Віщий Радогост сказав: «Світлий христолюбе Адалберте, скажи щиро — хліб, який ти щойно їв, був правдивим хлібом? Небо, що ти в Києві бачиш, земля, на якій ми родимося і хліб родиться наш, правдиві? Кажеш, що в Києві все правдиве — і небо, і земля, і плоди землі, і люди — отже так все, як ти казав — правдивість там, де правдивий Бог».Єпископ відчув, що теологи варварської України (Руси) глибококмітливі, з ними говорити про справи Божі — справа нелегка. Віщий Радогост, щоб помогти гостеві Адал­бертові вийти з невеселого настрою, сказав: «Правдивий госте, говори нам про правдивих людей, а не про правдиву віру. До нас при­ходять гречини, говорять про віру правдиву, а чинять — зло».Царевич Святослав сказав: «Правдиве по­ходить від правдивого Бога — таке віровчення в Україні (Русі). Прощай, чужинце! Правдиві мої дворяни, наповніть міхи хлібом правди­вим, медом правдивим, салом правдивим, щоб чужинець, лишаючи наш град прав­дивий, не був голодний. І проводжайте його до меж землі нашої, щоб він ніким не був скривджений».152. Царевич Святослав біля двірця сів на коня і помчав до Дніпра: він готує нові лад'ї. По Дніпрі ліс пливе: колоди взимку зрубані, шириною в лікоть, довжина — п'ятнадцять, двадцять кроків, багата на дерево Деревлянія. На березі купці вивантажують нові вітрила.Віщий Радогост і єпископ Адалберт ідуть вулицею. Дівчата біля домів квіти саджають — вже тепер думають про свята Купальські. Весь град Кия влітку квітами заквітчаний і різнотрав'ям, гаями озеленений.Біля Хрещатого струмка, за руки взяв­шись, ідуть колом дівчата. Співають: «Весна, Весна, днем красна. Що ти нам, Весна, при­несла?» Інші дівчата ідуть квітами закосичені, піснею відповідають: «Принесла я вам Літеч­ко, ще й зеленеє зіллячко. А вам, дівоньки, по вінку з хрещатого барвінку. А вам, пару­бочки, по кийку — гоніте скотину на гірку. А вам, бабуні, по ціпку, під хатами ходити, малих діток водити».Одні дівчата квіти саджають, а інші в буденний день веснянок співають, чому? Дівоньки, які мають по десять, дванадцять літ, учаться Весну стрічати, їхні старші сестри — квіти саджають. Квіти краще приймаються, як з піснею саджаються.153. Іде єпископ Адалберт і бачить — білі доми, стара бабуня з внучатами колом ходить на зеленому горбку. «Вже весна воскресла. Що ти нам принесла?» Веснянка сидить на пеньку з квітами, відповідає: «Ой, я вам принесла цілющу росу, дівоцьку красу. Весну зустрічайте, квітами вітайте».І знову дівчата. І пісня: «Дівчата-воро­б'ята, радьмося! Та виходьмо на травицю, граймося! Та виходьмо на травицю в добрий час, нема таких весняночок, як у нас».«Що той бородатий дід тій дівчині робить на обличчі, там, біля дуба?» — спитав Адал­берт. Віщий Радогост відповів: «Лікує. Вона має ураження на шкірі. Свіжим настоєм з квітів проліскових лице змазує. Дбає про внуччину красу».«Чому ті діти співають, молитовно руки тримаючи?» — спитав Адалберт. Біляві малі діти в довгих полотняних сорочинах блага­льно співають: «Ой, ти Сонечко, засвіти, засвіти. Землю нашу Матінку, пригорни, при­горни». У дитячій молитві свята безпосеред­ність. Співають вони за своїм внутрішнім по­тягом. Співають задушевною дитячою невин­ністю — певні вони, що Сонечко чує їхню піс­ню, і на їхнє прохання землю-Матінку теплом пригортає, квітами вкриває. Між дітьми і Сонечком є розмова.154. «Що там сталося?» — спитав Адал­берт, бачачи, що жінка, вимахуючи качалкою, біжить за чоловіком в чорному довгому вбранні. Він задкується, хрест перед собою три­має. Та, почувши, що повнолиця моло­диця потягнула його качалкою, закричав: «Во ім'я Христа! Варвари, паґануси, диявольське ополченіє!»Віщий Радогост відповів: «Грек (монах з Константинополя) ходить по хатах. Він у скриньці носить кісточки з пальців святих угодників. Каже, що ті кісточки лікують від жовтяниці і кашлю, коли християнин носить їх на шиї».«Він оповідає, що хто прийме Христа — житиме в раю, а хто ні — горітиме в пеклі. Він показує малюнок, як то люди-християни в раю щасливим життям живуть, а кияни — в пеклі печуться. По жіночому галасі довідуюся, що цей монах добре пообідавши і медівки випивши, сам забув про рай, і хіть проявляв до молодиці. За сміле виявлення почувань, вона його частує качалкою».155. Віщий Радогост і єпископ Адалберт стали на Кий-горі: лежать степи широкі і безмежні, як світ, видніються білі хатини.Щороку Україна (Русь) перед Великоднем має Білий тиждень. У Білий тиждень Україна (Русь) білує свої житла — білує внутрі і зовні, причепурює. Матері з доньками квітами роз­мальовують печі, лежанки, припічки, сволоки. Тати з синами вимітають сміття з подвір'я, чистять стайні, чепурять скотину, на городі вигрібають огудиння, обкопують дерева. Є по­вір'я, що «чисте подвір'я — до господаря довір'я».156. І сказав єпископ Адалберт: «Греки, які гостювали у царя Оттона, казали, що Україна (Русь) — брудна, живе в печерах. Покло­ня­ється божеству з образом птаха, який у не­бесах кричить, як осел, і під хмарами трем­тить, просить крови. Дівчата на своїх грудях роблять рани, і кров'ю годують кровожадне божество. І роблять вони з тіста ідола цього — печуть його на вогні, і з'їдають. З'ївши таке божество, вони сходяться біля річки і вербною гілкою б'ють самі себе до крови — криваву жертву божеству приносять, а потім розбі­гаються — хто куди».157. І відповів віщий Радогост: «У березні (на початку останнього тижня) у нас є свято Жайворонків. Жайворонок — вістун весни. Слово "жайворонок" у нас значить "зугарне воркотання". "Жайворонки летять — теплінь вістять, вітайте гостей біля кожних дверей", — кажуть люди наші. І вітають: тримають біля порога в мисці хліб, спечений у вигляді птаха, приказують: "У кожній хатині радісно людині, жайворонок-маля, славить наші поля. Йдіть у поле орачі, дітям треба калачі"».«Дівчата з тіста печуть зображення жайво­ронка. Є такі дівчата, що вміють їх красиво зображати, з мачинок очі роблять. Печуть сорок жайворонків тому, що волхви устій­нили, що під час прилету жайворонків, сорока вже встигла сорок прутиків покласти — гніздо виє. Отже, не бійтеся жайворонки, летіте, піс­нею небеса хваліте, і гнізда вийте, щоб сорока білобока та не була одинока».158. «Дівчата зображення жайворонків став­лять на підвіконні. Світильники світять на покутях, юнаки приходять, і дівчата їх обда­ро­вують жайворонками, веселяться. Це пра­давній, споконвічний звичай: людина вислов­лює радість, що після Зими прийшла Весна. Є в нас і "Пісня про Жайворонка": "Чом ти, жайворонку, рано з вир'я вилетів? Ще по горах сніженьки лежали. Ще по долах кри­женьки стояли. — А я тії сніженьки крильцями розвію. — А я тії доли піснями зігрію"».Орач іде по ниві, рівномірно зерно роз­сіває. Жайворон у високості його труд оспівує: з піснею краще працюється.159. «Є в нас віра, що верба втілює в собі велику силу життя. Вітер вербну гілочку відломив. Гілочка, гнана вітром, заплакала за життям, відламаним кінцем до сирої землі припала, і матінка-земля їй життя врятувала. Вербна гілка пустила корінь. З гілочки ви­росла велика верба — ми, люди природи, зачаровані великою спонукою життя! І святу таїну життя у вербі бачачи, ми перед Вели­коднем вітально, обов'язково радісно торкає­мося самі до себе гілочками. І кажемо: "Не я б'ю, верба б'є, за тиждень Великдень, неда­лечко — червоне яєчко"».«Що значить — не я турбую тебе, а — сила життя, що є в мені, виявляє торжество своє. І як не радіти — у яєчкові вже є червона ця­точка — є кров, народжена червоним весня­ним сонцем, кров — життя. Життя незнищиме!»«Бачите — кожне подвір'я має своє повір'я. Греки ніколи не зрозуміють складу нашої душі, для них дорога життя нашого дивна, незбагненна, неосяжна. Невторопавши що і до чого, вони ширять про віру нашу, як стерв'ятники, жахні оповіді».160. У селі Ладиж'є Адалберт побачив бого­мольця. Віщий Радогост сказав: «Це наш волхв Чара, чарівна людина». Діти, що сидять біля нього, учаться молитися. Вони кажуть: «Милостивий Боже, Сонце праведне, зорі красні, місяцю ясний, вітри буйні, дощику ряс­ний, погода красна, діди — любі лади наші, ідете до нас, гостимо вас, з літом вітаємо! Роди, Боже, жито, пшеницю, всяку пашни­цю!»«Бачите, в християн є віра, що Бог людину зробив — Єву зробив з ребра, так, як і землю. І зробив зорі, і скотину зробив. Ми кажемо: "Роди, Дажбоже, жито, пшеницю". Ми люди не зроблені, а народжені».161. А що та сива жінка дітям каже?» — спитав Адалберт. Віщий Гугул сказав, що то видюща (повитуха Рум'янка). Вона тут, в селі й лікаркою, і вчителькою. Тих дівоньок вона водила на зорі до гаю. У гаю їхні лиця вмивала росою з цвіту черемшини. Роса та цілющі сили має. А тепер їх вчить співати. «Десь тут була Подоляночка, десь тут була мо­лодесенька. Тут вона упала, до землі при­пала. Устань, устань подоляночко, умий лич­ко, як ту шкляночку»: по-різному в нас цю пісню співають.І сказав єпископ Адалберт: «У вас роз­винена любов до краси, чепурности. Тіло ва­ше й душа ваша вгармоновані природою. Не кожний народ збагачений такими скарбами. Помітив я, що ваші дівчата виводять веснянки за ходом Сонця, і квіти голівки повертають за ходом Сонця».162. «І тому я думаю, що гречинам не вдасться створити у Києві темні монастирські мури, в яких практикувалося б зневажливе ставлення до природи, до радісного життя. Ви вмієте жити з Сонцем. У найтяжчі хвилини життя ви не втрачаєте почуття гумору. Ви вмієте з лиха сміятися, склад душі вашої високий і світлий.Ваша віра — це діяння вашої вдачі, і, щоб вас навернути на віру грецьку чи латинську, треба вашу вдачу змінити, або — ув'язнити вас. Ваша вдача може змінитися тільки тоді, коли клімат на землі вашій зміниться — пе­ре­твориться в пустині сонцем спалені, як у Греції, Арабії.Ваша вдача і ваш клімат (літо, осінь, зима, весна) поєднані між собою. У вас є чотири характери — зимовий, весняний, літній, осін­ній, і тому ви є народом колоритним. Мені не хотілося б, щоб такі люди, як кияни, зіпсували свій спосіб життя».163. «Незлічима кількість поколінь форму­вала вашу вдачу, вашу мову. У вашій мові я чую — «вже стало на світ благословитися», «іде дощ», «Земля-мати». Ваша мова — це поезія. Ваша віра — це пісня душі вашої.«Гречини звуть вас варварами тому, що ніби у вас законів немає — кожний святкує, коли йому захочеться. У вас немає визначених святкових днів».164. І відповів волхв Чара: «Той, хто святкує тоді, коли йому зажадається, на нашій землі не живе. Є в нас закон Дажбожий, закон не видуманий волхвами, атіманами, царями, я волхв — оборонець законів Дажбожих».«І тепер (і завжди — від віку до віку) ми щороку починаємо пісневоди весняні з того дня, коли вперше зозуля закує. Повідомляю вас, що зозуля-чубатенька в нашому селі щороку кує в ті самі дні. Її лагідне "Ку-ку" озивається в хатах».«Ми вже й без зозулі точно знаємо дні наших веснянок. Є в нас свої колодаї — описи свят. Та все ж воно якось приємніше жити з піснею природи. На вершечку тієї високої тополі щороку кує зозуля — повідомляє, що час веснянки починати».«Зозуля прилітає тоді, коли вже більшість пташок гнізда має. Спізнюється чубатенька, і тому лиху долю має, свої яйця в чужі гнізда підкидає. Не нам її судити. На десяту добу зозуленя прокльовується, годує його, як своє, інша пташина. Там кує зозуля, а там тьохкає соловейко, а тут співаємо ми, діти Землі і Неба, і так уся земля славить Дажбога».165. Єпископ Адалберт спитав: «А що означає та купа попелу край села? Там була принесена жертва?» І відповів волхв Чара: «Чув я, що гречини кажуть, що ми чолові­ко­жерці. Ні, в жертву богам ми не приносимо кров людську. Наша віра не потребує чоло­вічеських жертв. Ми богам даємо жертви по­льові. І од трудів наших — просо, молоко, вар.Перед оранкою село (весь рід) йде в степ, і так щороку — від віку до віку. На траві край села розкладається вогнище. Біля вогнища батьки раду радять: де і що починати сіяти. Біля вогнища не можна сваритися, гніватися, кричати, лихословити.Біля вогнища йде суд — розважливе думання, утверджуються постанови. І волхви віщують — чи не прилетить посланик Чорноба, принісши на вітряних крилах сніг і холод. Посланик Білоба — то теплий промінь Сонця. І цей попіл край села свідчить, що рада стар­шин вже відбулася. А чому в полі, на землі нічиїй? Шоб заздрости не було».166. Набігла хмара. На порохнявий шлях пішов рясний тихий дощ. Єпископ Адалберт і Віщий Радогост стали під стріхою. З хати (кати), як горобці з-під стріхи, випурхнули босі хлопчики. Руки піднявши до неба, вони кружлялися, співали: «Ой, дощику-поливай­чику, поливай, поливай! Косаченько до Вістуні, прибувай, прибувай!»У хаті живе дівчина Вістуня з мамою і цими трьома братиками, що тепер славлять дощ. Їхній тато поліг на полі брані тоді, коли цар Ігор воював з хозарами. Мати вийшла з хати і сказала до подорожніх: «Заходьте, не минайте світку нашого. З Богом заходьте, з Богом стрінемо».У хаті пахне степом — глиняна долівка за­слана свіжою соломою білою, чистою. Мати світильник засвітила на покуті біля образу Первоматері Лель. Вістуня з погребу принесла молока. Хліб житній лежить на столі під білою скатертиною. На лаві, біля помийниці стоїть відро з водою, і тут же велика дерев'яна миска, на кілку — свіжий рушник.Єпископ Адалберт перехрестився, підніс до рота скибку пахучого хліба, та, поба­чив­ши, що Віщий Радогост миє руки, поклав скибку, і також помив руки. Мати до гостей: «Уго­щай­теся, їжте на здоров'я, тут мед, тут сир. Чуйтеся як вдома. Не гнівайтеся, що в нас світлиці вітальної немає, ми звичайні люди. Чим багаті, тим і раді. Та сідайте на покуті, щоб старости сідали. Вістуне, витри порох з лави».167. Брати Вістунині сиділи тихо. Мати їм сказала: «Розгнівити гостя — це те саме, що й Бога розгнівити». У хату зайшов косак Бразд, тримаючи на руці орла. Хлопчики раділи — вони були певні, що Бразд почув їхню пісню зазивну, і тому на коні примчав з Києва. Орел був свійським, спокійно дрімав.Єпископ Адалберт глянув у вікно: біля бе­рези стояв прив'язаний кінь. Збруя прикра­шена золотими бляшками. Сідло окуте міддю і сріблом. Кінь гризе вудила. Гребе землю під собою. Всі вийшли з хати оглянути баского коня. Косак Бразд сказав, що він завтра з володарем Святославом поїде на полювання. І коли спіймає тура, їхатиме в поході поруч з володарем.168. Єпископ Адалберт глянув на сусідню хату спалену — спитав, чому була пожежа? Мати-господиня відповіла: «Батько спалив синову хату. Було так: син сам жив у хаті. Посварився за дівицю красну з суперником, і вбив його. Суд дав йому меча, щоб він сам себе покарав. А він утік. Пішов у ліси, в далекі північні землі, де річки Ока, Москва, Клязьма, там чимало злодіїв наших живе. З дівицями чужої крови вони женяться, і стають чужими для нас. Батько, щоб все село знало, що він від сина-вбивці відрікається, спалив хату. Не думайте, що всі ми люди добрі. Є і в нас злодії, бродники, віровідступники, насильники. Та їх ніхто до хати не пускає — зникають вони у північних лісах».169. Залишаючи Київ, єпископ Адалберт сказав: «Живете ви на пребагатій землі — лежать поля: бери, ори, сій, жни. Ви маєте натуру добру не тому, що ви зліплені з анге­льського тіста, а тому, що життя не примушує вас обманом, насильством їжу для дітей здобувати. Ідучи до вас, я боявся: думав, що ви, ако варвари, стрінете мене, заколете, спечете на вогнищі і з'їсте, славлячи многих богів своїх. Тепер я маю право сказати, що ваші боги мають таку добру вдачу, як і ви».«Віра в одного Бога всюдисущого, думаю, буде сама вами утверджена — коли не тепер, то колись. Ні греки, ні латини не будуть роз­поряджатися душами вашими. Оповім ціса­реві Оттону, що Україна (Русь) гордо сказала мені: «Пощо нам чужого Бога, свій Бог стоїть біля порога!»Віщий Радогост подарив єпископові Адал­бертові десять гривенів (десять фунтів срібла). І два фунти золота.170. Михайло Грушевський в «Історії України-Русі» в розділі «Вдача, звичаї, віра» пише, що українська (русичівська) «вдача привітна й ясна відбилася і в звичаях та постановах. У старім праві нашім не було смертної кари на провинників, а також нікого не калічили за провини, відрубуючи руки, ріжучи вуха, носа, як то робили по законам візантійським або старинним німецьким.Духовні (єреї і архиєреї), прийнявши разом з церковними книгами також і книги законів візантійських, пробували на грецький взірець, і в нас завести такі кари на смерть та калі­чення, але того люди не приймали. Карали грошима, саджали до в'язниці, а в найгіршому разі віддавали в неволю, щоб працею відробив свою провину, але крови проливати, життя в чоловіка відбирати, не любили.Ясними і веселими очима дивилися на світ Божий. Не знали вони темних суворих богів, що напосідалися на щастя чоловіка. Вище всього славили й шанували світло й тепло світове, що дає себе знати в Сонці, в теплі, в буйній рослинності, в житті природи».

ДЕНЬ 20

171. 964 рік. Двадцятидворічний Свято­слав стає володарем (царем) Дажбожої Ук­раїни (Руси). Він головний суддя, він тато на­роду. Він «імператор Великої Скитії». Скитія старе ім'я України (Руси).Віщий Радогост — вірний дорадник царя Святослава. Він сказав: «Вельможний царю мій, є дані — греки (ромеї) тепер тримають поважний зв'язок з Хозарією. Вони хочуть з хозарами поділитися нашими землями, на­шою кров'ю. Вони морями дістаються до Дону. Розбудовують гради Хозарії — Саркель на Дону, Іттиль на Волзі».«Хозари відвикли жити з праці рук своїх. В'ятичі, мещери, мери везуть їм багату данину з берегів ріки Ока та з лісів, де ріка Волга починає води збирати. Тепер ти йдеш, царю мій, щоб звільнити в'ятичів з хозарської не­волі. В'ятичі принесли дари до Києва. Вони кажуть: "Не хочемо бути хозарськими, хочемо бути руськими, просимо українців (русичів) боронити нас" ».172. Степ, як світ безмежний. У лісах і го­рах безпечно жити. Щоб жити на найро­дючіших у світі степах, треба бути народом безстрашної крови, вольової вдачі, треба мати силу богів, які вміють жити і вміють вмирати.Цар Святослав веде степовим безмежжям косацьку рать. Косаки на конях. Коні люб­лять степ, їх вабить простір, на якому їхній біг змагається з буйними вітрами. Берегами ти­хого Дону ідучи, прийшли косаки на землі північного Передкавказзя. Вони на східних берегах Чорного моря роззброїли аланів, чор­них болгар, касогів. Їхнім ханам сказав Віщий Радогост: "Пощо вторгнулися на землі внуків Дажбожих? На схід від Волги є степи, ліси, гори, ріки, озера — чому ви свою вітчизну ли­шили, на чужу вторгнулися?"Косаки взяли в полон греків (ромеїв), які везли мечі з Константинополя до Саркеля.173. Перепливши Дон, цар Святослав дав наказ — на північному березі Сурозького моря перепочинок. (У 13-14 століттях монголи по­лю­били рівні береги Сурозького моря. Во­ни сказали "азав", що значить "низина", "до­ли­на". Є сором, що українці своє море Су­ро­зь­ке тепер звуть по-монгольському — Азовсь­ким).Пасуться попутані коні на долині Сурож'я. Горять вогнища. Тихо на степовому морі. Цар Святослав і атімани-воєводи після вечері відпочивають, слухають оповіді волхва.174. Волхв Чара каже: "І град Кия у часи тата Оря мав назву Сур'яград, а то значить — Сонцеград. З Сур'яграду первоотці наші їзди­ли по сіль до Сур'я моря. І ми, внуки їхні, тепер біля Сурозького моря сліди перво­отцівські славимо"."Гречини (ромеї) пливуть з Атен, з берегів Егеї до наших воріт. Вилазять на береги наших морів, ставлять житла на нашій землі, і нам чиняти зло. Бога нашого зневажають, імен наших не визнають. У них Сурозьке море — Меотійське, у них Дон — Танаїс. Ми кажемо Дніпро, Дунай, Дністер, Прут, а вони — Борис­тен, Істер Тирас, Перет. І звуть нас бористе­ні­тами. Ми кажемо Сумери, а вони — Кімери, Ґо­мери. Ми кажемо Туранія, бо багато сильних турів плодиться на степах, що лежать на захід від Сур'я моря, а вони кажуть Таврика, Тав­рія. Бачите, з слова "тур" зробили "тавр". Не поважають вони мови нашої. Єдину мову, яку вони визнають — іржання коней і брязкіт ме­чів".175. Слово "тур" давнє (ведійське), значить "лякати", "наступати", "турляти". Слово "буй" значить "великий", "смілий", "буйний". "Буй-тур" — "великий подвижник", "сміливий звитя­жець", той хто має життя прославлене на полі брані. У "Рик Ведах" слово "тур" значить "по­над­сильний", "завойовник", а слово "буй" зна­чить "буйний", а "трибуй" — "тризвивистий".Хозари в Саркелі й Іттилі довідалися, що буй-турська рать царя Святослава обминула їх і степами повертається до Києва.З напольованими оленями, турами, зай­ця­ми, козами, вепрами, лебедями, гусами, кач­ками, перепелами, тетервою прибули косаки до Києва, почали в Дніпрі купатися. Ждучи царя Святослава, знатні люди града Кия меду наварили, напекли калачів. Пиріг з ягодами спечений такий великий, що везуть його на возі на білому полотні. За возом ідуть пекарі. І дівчата з квітами. Пиріг — святковий хліб, призначений для пиру. Пиріг їсти — пирувати, мед пити, піснями звитяжців хвалити.176. Віщий Гугул, якого єрей Григорій (ду­ховний учитель цариці Ольги) зве "дияво­ль­сь­ким патріярхом града Кия", стоїть величний, як світ. Довге біле полотняне вбрання під­перезане синім широким поясом. На поясі вишиті золоті лінії, подібні на небесну блис­кавицю.Віщий Гугул промовляє до киян. Пло­ме­ніють його задушевні слова: "Перший грім — будитель Весни. Перший внук Дажбожий — Святослав — спаситель України (Руси). Маємо віру свою, і тому маємо свій шлях життя. Свій шлях життя ми освячуємо щоденною працею, ратніми походами, чуттями душі нашої, творінням розуму нашого".177. "І пам'ятаймо: коли утратимо рідний шлях життя і почнемо ходити по чужих шля­хах, станемо блудними синами, віровідступ­никами. Ми — внуки Дажбожі, нам дане Небо і нам дана Земля, і, щоб на світі була любов, ми поднесь поважаємо всі віри на світі. І за рідну віру ми завжди готові життя віддати. Життя за рідну віру віддати значить вічно в житті народу царювати"."Рідна віра України (Руси) — свята віра на­родного безсмертя, свята віра народної душі, свята віра народної природи. Ми, внуки Дажбожі, не любимо думати про кров, сльози, пожежі. А коли воюємо, то тільки тому, щоб боронити дітей наших, боронити дорогу жит­тя нашого, боронити наші криниці, ріки, по­ля, пасовища, ліси. Боронити святі могили Предків наших. Греки (ромеї) з своїх злиден­них земель лізуть на наші степи, приходять у гради наші, ширять незгоду між нами, роз­сварюють сина з матір'ю, лякають небесними карами тих, які не хочуть грецької віри прий­мати".178. "Вони хочуть обтяжити душу нашу каз­ками про одрубану голову Іоана, про Ісуса, живцем приколеного до деревини. Вони хочуть наш розум поневолити грецькою ві­рою, грецькими законами, грецькими мудро­щами. Вони хочуть, щоб ми не мали рідної дороги життя. Є мозок у головах наших! На рідній землі ми ніколи не стояли на колінах перед зайшлими богомольцями! Слава владо­любному цареві Святославові! Слава тим, хто життям і смертю боронять ніким необмежену Волю України (Руси)".179. Тихо грають гуслі. Кияни веселяться на пиру. Смутна сидить за столом цариця Ольга, біля неї єрей Григорій. Вона відчула, що Віщий Гугул і син Святослав, і рать ко­сацька, і атімани-бояри, і знатні кияни — ду­шею не з нею. Ніхто не гудить її і ніхто не славить її.І син Святослав став, як тур, відважний, рішучий. Він сказав матері віч-на-віч: "Перед греками — ворогами моїми, на колінах стоїш, "не броняху, а ругахуся". Соромиш мене перед косаками, ставиш юдейця Ісуса вище Даж­бога – Господа отців рідних. Чула, греки-хрис­тияни залізним пруттям присмиряють охре­щених болгар".180. Серпень. У степах лунають пісні — ве­чором дівчата вертаються з поля. Несуть пер­ший зажинок, сніп зажинковий. З снопом за­жин­ковим завтра вони підуть до Києва. Вночі на дорогах чути гуркіт колес, стукіт коней. З навколишніх селищ люди їдуть на свято Зажинок.(Зажинки — Перший день жнив. На зорі йде в поле мати з доньками і невісткою. Біля ниви вони, схід сонця стрічаючи, моляться: "Даж­боже, як рай, Твій урожай, ми є Твої внуки, благослови руки, серпи, злоті ниви, щоб у щасний час жнива почати. Скільки на небі зірочок, хай буде стільки на полі копочок". Потім мати каже: "Діти, благословляю вас, почніть ниву жати у цей добрий час". Доньки і невістка ниву зажали, перевеслом з осоки сніп перев'язали і квітами уквітчали).181. Ранок. Сонце освітило Хрещату доли­ну, почали йти дівчата з першими снопами. У вінках мак, колоски, духмяні квіти степові. Убрання біле, мережки сріблисті. Кращих вишивальниць на світі немає — і кожний це бачить, і кожний це знає.На білій сорочці — вишивки барвисті, тон­кими пальцями створені. Стрічки вогнисті, злотом оторочені, сині й зелені розвіваються на високих грудях, виблискують разки намис­та. Глянеш — не дівчата, а квіти степові.Парубки перев'язали плечі рушниками. На рушниках колосся, злотом розшите. Ідуть юні косарі у вишиванках полотняних, ідуть з ці­пами, несуть ярмо — знак возовиці. Вони готові снопи возити, збіжжя молотити. З ними ідуть гудці — гудці в роги позолочені гудуть, слав­лять зажинки: "О Дажбоже, даруй літо гоже".182. І цього року в Києві свято Зажинків особливо величне — з гористої Гугулії прибули гугули. Перший сніп святий привезли, щоб Віщий Гугул поблагословив. Гугули їдуть на конях. Збруя нова — вуздечки й сідла з воло­в'ячої шкури. Коні б'ють копитами, у них гри­ви закосичені, ноги (вище копит) підперезані — на поясках срібні дзвінки, на лобі — з колосся діядеми.Вийшов з волхвами з Священного Гаю Віщий Гугул. Він підняв до неба злотосяйне знамено Дажбоже. Озвалися на весь світ ши­рокий гугульські трембіти, хвилями понеслася по граді Кия срібна луна. Загомоніли кияни — зраділи, що брати гугули з снопами зажин­ковими завітали.183. На рушниках рум'яняться калачі. Кияни і гугули ждуть благословення. Віщий Гугул, зажинковий сніп благословляючи, ви­йняв три колоски, помяв їх. Відвіяв полову і почав смакувати зерно. І поцілував калач, і підніс дар Дажбожий до неба. І промовив уро­чисто: "Діти мої, внуки Дажбожі, совість Неба і Землі, життям люблені орачі, благословляю ваші калачі, освячую мозолі на ваших руках! Освячую зерна на ваших полях!""І беру сніпочок у світлий домочок. Святая пашниця — сонце-паляниця. Рідні наші нивки — золоті зажинки! Ночі дощовії і грози страшнії, нічні блискавиці, грізні громовиці, не ламайте стебел нашої пшениці! Людей не жахайте, в лісах спочивайте. На вибалки-бали, ідіть Копопали, снопів не паліте, поле сонцем грій­те. Щоб були багаті ми у рідній хаті, пошли літо гоже, пресвятий Дажбоже!"184. І підійшли до Віщого Гугула дівчата. І він сказав: "Радійте дівчата у серпневі свята. Земля, Небо, Рай благословляють ваш святий кравай". І підійшли до Віщого Гугула юнаки. І він сказав: "Мої косаки — славні паничі, воля — це мечі! Хто з мечем вмирає, рабом не буває. Слава усіх слав наш цар Святослав! Рать косацька гожа — родина Дажбожа. Слава буде йти та на всі світи, як будете бджільно царя берегти. Бережіть серцями, бережіть мечами, бережіть душею, морем і землею!""Діти мої, діти, ви одна родина. У вас піт один, у вас один пах, у вас світ один, у вас один прах. Коріться, коріться, коріться собі, а більше нікому на святій Землі!"185. Ніч тиха. Зоряне небо. Богодар (син Віщого Радогоста) сидить у Священному Гаю. Він утік з дому — мати Вістуня хоче, щоб він був тлумачем. Він не любить мови гречин­сь­кої. З косаком Браздом він на полюванні тура спіймав, отримав меч від царя Святослава, хоче звитяжцем бути.Спокійно горить Священний Вогонь. Ві­щий Гугул молиться сам. Оподаль лежать ка­лачі. З Хрещатої долини доносяться зажин­кові пісні — співають старі люди. Сидячи під крислатим дубом, помітив Богодар, що дві постаті, озираючись, підкрадаються: може голодні, прийшли взяти калача?І раптом з глибини душі пролунав голос Віщого Гугула: "О, Дажбоже". І десь страх щез — Богодар летів, як ошалілий, і кричав: "Злодії! Ловіть, злодії!" Два косаки, які біля дерева стояли з гугулками, затримали злодіїв. Косак Кий сів на коня і помчав до царя Свя­тослава.186. Царський двірець. Перед царем Свя­тославом стоять косаки Сила і Кий. І Віщий Радогост з сином Богодаром. І стоять зв'язані вбивці — грек Акаккіус і варяг Аскалдус. Цар Святослав сказав: "Христові вірите, а Дияво­лові служите, хвалитеся, що істинну віру ма­єте. Косаки, закуйте душогубців. І посадіть їх у темний поруб. І — мовчіть. Скажіть, щоб вран­ці гугули не від'їзджали. Віщий Радо­госте, ти лишаєшся зі мною".І цар Святослав сказав: "Є зла вість. Хо­зари наших купців ограбили в Саркелі. Двох пустили, а п'ятьох продали грекам у неволю. Я заборонив хозарським купцям залишати Київ. Коли хозари не шанують самі себе, ми не маємо права шанувати їх"."Два юнаки, які знають гречинську мову, одягнуться по-жебрацькому. І хай вони жи­вуть на Подолі біля кирікону Іллії: там греки звели кубло змов, доносів, злочинів. Вони вби­ли Віщого Гугула. Не кажи киянам прав­ди, бо вони вб'ють мою матір. Розумієш?"187. На прощання прибули люди з долин Глубочиці, Сітомиля, Сирця, Почайни, Щека­виці, Оболоні. І прибув волхв Чара з Ладиж'я. "У землі сховати, домовину викопавши? На землю лад'ю поставити, високу могилу наси­павши?" — радилися волхви. І вирішили за спо­конвічним (оріянським) обрядом обрядити, обмити, одягнути у дорогу Вічности — у Царство Духа Предків благословити.Ні земна, ні підземна животина не повинна живитися струдженим серцем Віщого Гугула. Він — Святий, Він з'єднається з Священним Вогнем — з світлом Світу. Вогонь на крилах всеочищаючих понесе Віщого Гугула у Свя­тиню Небесної Високості, у таємничий світ немеркнучих зір, у Сваргаоко, де Первотато Орь і Первомати Лель стрічають ласками улюблених внуків своїх.188. І були на горі покладені дубові колоди: лежали вони, дім нагадуючи. І гугули на топірцях винесли тіло Віщого Гугула. По чо­тирьох боках дубової домовини стоять косаки — тримають смолоскипи.У білосніжному одінні лежить тато (чи, як тепер кажуть, патріярх) натхненної дохристи­ян­ської України (Руси). Лице покрите вогнис­тим полотном. Під головою вишита подушка, в ногах — біле хутро.Ідуть і йдуть люди на гору. Ідуть, щоб віддати доземний поклін Віщому Гугулові. Ки­янки, дерев'янки, гугулки, любечанки, чер­ні­гівки принесли у мисках кашу, вар, на рушниках тримають калачі, біля калачів го­рять світильники.189. Волхв Чара підійшов до Священного Вогню, біля якого піввіку молився Віщий Гу­гул. Узяв вогню і підійшов до домовини, і по­клонився, і вогнем до древа торкнувся, і так робив, всі чотири сторони обходячи. І під­няв­ся вогонь до Небесної Вічности. І прощалося сонце з землею, і, гаснучи, заходило в Дніп­рову безодню. Зорі замерехтіли — тремтливо заіскрилися, і захиталася земля, задрижали ліси. Гоготить вогонь — гоготить, як ключ гусей, що летить у вирій, як водоспад, що ворушить кам'яні пороги, як грім, що хмару розбиває вогнем життєдайної сили.190. Заридали — тужливо заплакали трем­біти гугульські. Ридання понеслося степами безмежними і лісами дрімучими, непрохід­ни­ми лісами всесвітньої України (Руси). І падало ридання сльозами на трави, на селища, на по­доли. Спалахнуло небо: серце Віщого Гугула з'єдналося з Вогнем Безсмертя.Заплакав Київ. Заголосили жінки — сестри жалібниці. Вони тримають журні віття білої берези: "Ой, Гугуле, Гугуле, серце твоє чуле. Ми осиротились, тяжко зажурились. Хто ж нам правду скаже, дорогу покаже? Чом в непевний час ти покинув нас? Хозари-гречини з нашої скотини хочуть шкіру драти, поля наші рідні та й у нас забрати. А нам хреста дати до нашої хати, щоб ми хреста мали — в неволі стогнали"."Гугуле, Гугуле, твої заповіти будемо гля­діти, щоб нашії діти вміли володіти мечами, світами, лютими врагами. Тату наш, Гугуле, кличемо, як Бога, тебе до порога, до наших світ­лиць, диво-паляниць. До наших поріг, ти при­ходь, як Бог. Де ми, там і хата — навстіж наші врата. З райської долини, ти приходь щоднини".191. 965 рік. Цар Святослав стрінувся з матір'ю. І вона сказала: "Соромно мені — ти в порубі тримаєш гречина Акаккіуса. Святі іко­ни він мені місяць тому подарив, молився за спасіння душі моєї, щоб я на небі між пра­ведними була"."Я мстилася за тата твого, била деревлян. Акаккіус мстився за віру грецьку — убив Гу­гу­ла. Віщий Гугул був грішником, бо він любив Україну (Русь) більше, як святу Юдею, де Христос родився".І відповів цар Святослав: "Не пізнаю тебе, мати. Прощай, мене жде рать. Вернувшись з Хозарії, приведу до тебе гречина Акаккіуса. Коли ж, не діждавши мене, випустиш душо­гу­ба з темниці, геть усіх греків вижену з Києва! Вони сина посварили з матір'ю, я проклинаю їх іменем землі моєї!"192. Посли з Чуді (з далеких лісів північ­них) привезли дари — дорогі хутра. І казали, що мери і мещери сваряться з в'ятичами, ді­виць їхніх викрадають, з печорами і юграми єднаються. Черемиси і в'ятичі воліють підда­тися Україні (Русі). Вони кажуть: "Ми рускіє, бо ми платимо данину русичам. Той, хто дає данину Русі, зве себе рускім. І русичі боронять підданих своїх, і кажуть: "Мордвини і мещери, язик у вас не такий, як у нас і звичаї ваші не такі, як наші, та ви наші, бо ми боронимо вас від хозар. Кажіть хозарам, що ви люди не хо­зарські, а руські, не давайте данини хозарам"."Що ще?" — спитав цар Святослав. Ісмет (купець з Арабії) подарив цареві Святославові золоті стремена. І сказав: "Славна Куябія твоя буде Аллахом люблена, коли моїх братів Мугам­мада і Арафата визволиш з Саркеля. Я йду з вами, косаками, мій меч був у Меці, гартований у жирі візантійському. Шайтан на гайтан!"Косак Листвич привів на суд коваля Хотю. Хотя мав наказ кувати мечі, а він кував мо­тики, наральники, лемеші. За такий непослух невідомий чужинець подарив йому три золоті хрестики і бочку вина.193. 966 рік. "Знаємо, був такий час, що об'єднана Хозарія накидала свою волю По­ля­нам, Деревлянам, Кривичам, Радимичам. Сіве­рянам, Волинянам, Дреговичам, Сурож­цям та іншим царствам України (Руси), які жили роз'єднано, одне царство не могло само себе звільнити з Хозарської неволі. Тепер ми об'єднані під знаменом града Кия — сила наша непереможна", — сказав волхв Чара, благо­слов­ляючи меч царя Святослава.Цар Святослав узяв Саркель (Білу вежу) — столицю Хозарії. Віщий Радогост у палаті ко­гена (царя Хозарії) знайшов таємну умову. В умові зазначено: люди на схід від Дніпра про­живаючі навернені будуть на віру Мойсея. Лю­ди на захід від Дніпра проживаючі — на­вернені будуть на віру Христа. Україна (Русь) — щезне: її люди змаліють душею і розумом. Вони стануть хозарами віри юдейської і греками віри грецької: чия віра, того й люди.194. Вересень. Цар Святослав вертається до Києва. Біля селища Колодяжне він спинив коня. Сурмачі повідомили — перепочинок. Колодязькі дівчата цього року не в хаті, а на сільській площі весільне гільце прикрасили китицями калини, горіхами, хмелем, ягодами, колосками. Обставили світильниками. На сіні (під гільцем) поклали кравай (коровай).Дружчине весілля — готування весільного гільця. Весільне гільцевиття гнізда для нової родини. Біля гільця стоять у мисочках пшени­ця, просо, овес, жито, звиток полотна. Друж­ки, починаючи біля гільця вити вінок для молодої, співають: "Благослови мати, ві­ночок сплітати, вінок для царівни нашої оселі, для сестри, для внучки Праматері Лелі".195. (У древні часи Оріяни (України-Руси) єднання родів під час весілля ознаме­нову­валося обрядом змішання крови. Рід молодої на жорнах молов зерно і рід молодого на жорнах молов зерно. Під пісню світилок і дружок змішувалося борошно двох родів в одній діжі. У діжу (дерев'яну широку низьку діжку) лили воду, узявши з криниці молодої і з криниці молодого. І давали смаки-присмаки двох родів (масло, сіль, яйця, пахучі корінці).І дружки вимішували кравай у діжі. І спі­вали: "Дівчина, як сонце, а косак, як місяць. А небо — дорога. Зійшлися два роди до милої зго­ди в ім'я Дажбога та й біля порога всі пообнімались, що кровно змішались — дітьми об­мінялись. Кравай росте-сходить, нову силу плодить, бабусі-дідусі близькі і далекі з раю завітайте, внукам дари дайте, щоб множились роди багаті завзяті. Ну просто як рай ча­рівний кравай!".196. (У санскриті (так я умовно називаю орі­янську мову усних "Вед", яка вже була розвиненою у часи Трипільської культури) сло­во "крав'я" означало "кров". І сьогодні у нас слово "кревний" значить "рідний". З слова "крав'я" виникло слово "кравай", а потім — коровай. Кравай — хліб зріднення двох родів.Сваха при людях (щоб всі бачили) у воді криничній руки миє. Рушником витерши, білий очіпок надіває. І каже: "З чистими ру­ками, з чистими серцями, дозвольте почати кравай споживати". Дружки квітами уквіт­чу­ють сващин очіпок. Сваха підводить до кра­ваю царевича і царівну. Вони усім кланя­ють­ся, цілують кравай (цілують єдність двох родів).Сваха і сват відламують від краваю кус­ники, кладуть на дерев'яну мисю. (І не можна до краваю з ножем підходити — там, де роди єднаються, ніж непотрібний). Молода (царів­на) і молодий (царевич) угощають краваєм мамів і татів, бабусь і дідів, сестер і братів, і всіх гостей.197. Дівчата, з піснями обійшовши весільне гільце, на вишитому рушникові піднесли ца­реві Святославові краваю. І сказали: "Царю, як Бог милий, як день білий, як ясне Сонце, йдем до тебе у цей час від всіх нас із краваєм, на весілля закликаєм. Царю-Сонце, не обми­най наше весільне віконце". (Хочу знову при­гадати, що слово "цар" виникло з слова "сар", "сар'я" чи "сур'я", що в древні часи означало "сонце").Колодяжний волхв Жадан підійшов до ца­­ря Святослава, тримає в руках звиток з білої шкури. На шкурі він древніми самскрутами написав "Русь біяху Хзару". Цар Святослав оглянув письмена. Віщий Радогост поставив на шкурі печать.198. Хозари, які жили в Києві, дізнавшись про перемогу царя Святослава, поховалися. Святослав наказав їм прибути до Царського Двірця. І волхв Чара сказав чужинцям: "Ук­раїна (Русь) світлий розум має, і тому нікого на свою віру не навертає, і сама чужої віри не приймає. І всі віри поважає, і всіх на світі Богів визнає Богами: і християнського, і юдейського, і хозарського, і мусульман­сь­кого. І всі віри визнає правдивими вірами. Хозари, не бійтеся кари".І, осяяний такою вісткою, підбіг до волхва Чари юдеєць Соломон з женою Мартою. І ска­зав: "І хай так буде, як світлий цар Свя­тослав каже. Бог України (Руси) правдивий Бог України (Руси)! Бог Ізраеля правдивий Бог Ізраеля! Ну, й чого ще людям треба? І ми, юдеї, не хочемо, щоб гречини нас хрестили. І ви, кияни, не хочете, щоб гречини вас хрес­тили. Бо що то за хрещення? Гречин каже: "Прийми Христа, а справді думає — прийми грека". Гречин каже: "Хрестись, а справді ду­має — гречинові корись!""199. 967 рік. З Константинополя від імпе­ратора Никифора 2-го прибув до Києва над­звичайний посол-патрицій Калокір. Цариця Ольга хотіла стрінути християнина Калокіра, про справи Христові з ним поговорити. Та він не схотів її бачити. Він хоче мати стрічу з царем Святославом і Віщим Радогостом.На таємній стрічі Калокір сказав: "Ось моя печать. Ось печать мого батька, який є на­місником імператора Никифора в Херсонесі. У цих скринях 1500 ваших гривенів золота. Патріярх Полієвкт — приятель мого батька і ворог імператора Никифора. Коли я буду про­голошений імператором Візантії, древня земля України (Руси), на якій осілися болгари прибулі з північно-східних земель Волги, буде знову вашою.Мені Македонія, Іллирія, Пеллопонес. Ат­тика, береги Егеї. Є на світі два світи — імперія Кия й імперія Константина".200. Цар Святослав прийняв посла Візантії і золоті дари, і сказав: "Моє мені. Твоє — тобі". Коли посол Патрицій Калокір від'їхав до Хер­сонесу, Віщий Радогост сказав: "Царю мій, сам бачиш, як є. Греки (ромеї) мають віру Хри­стову і болгари мають віру Христову. Гре­ки (ромеї), маючи віру Христову, звер­таються до нас, внуків Дажбожих, щоб ми били болгарів християн. Християни просять нехристиянина бити християнина"."О Царю, якби ти знав, які злочини, який смрад прикривається під іконами облудної Візантії, під ризами її архиєреїв? При іншій нагоді оповім тобі про те, як християнка (гре­цька дівиця) Феофанія умертвила свого тата — тяжкі йому муки завдала. Вона отруїла імпе­ратора Константина, з яким цариця Ольга в Константинополі стрічалася. І вона умерт­вила свого мужа-імператора Романа 2-го, став­ши таємною коханкою стратега Никифо­ра"."Стратег Никифор — тепер імператор Ни­ки­фор 2-й одружений з цією чарівною Фео­фа­нією. Тепер вона, видно, діє з послом Кало­кіром — імператор Никифор 2-й буде заду­шений. Царю, не вір ромеям (гречинам) — вони улесливо-підступні. Вони вміють усміхатися, хрест-ікону цілувати і ніж у спину встромляти. Поступай так, як тобі твій розум велить".201. Цар Святослав стрів арабів-купців Селіма і Мустафу. І Мустафа сказав: "Араби (са­рацини) в ім'я Аллаха і його пророка Мо­гамета очистять Візантію від ідолів Христо­вих. Болгари-християни відібрали від візантійців-християн Македонію, Албанію.Візантія платить данину Болгарії. Хрис­това Візантія в ім'я Христа проклинає Хрис­тову Болгарію. Я ж в ім'я Аллаха кажу — ара­бам Візантія, а киянам — Греція, Македонія, Венеція. Ось меч дамаський!"І знову посли: цар Святослав стрів косаків прибулих з Дону — таємну нараду мав. Тепер з ними оглядає мечі привезені з Новгорода, Чернігова. Оглядає легкі дерев'яні щити, обтягнуті воловою шкурою, жилетки дублені в корі чорної вільхи, шкіряні й мотузяні обротьки, вудила дбайливо прикріплені до вуздечок.Київські ковалі, спільно з косаками, вдень і вночі гупають молотами — стоять довгими ря­дами нові мечі, шоломи. У степу (за Києвом) від ранку до вечора на конях гасають косаки -одягнувши нові кольчуги, учаться вправно володіти кривими мечами.202. Цариця Ольга, стрінувши сина Свя­тослава, сказала: "Я рада, що ти вернувся переможцем. Хозари вже не будуть зневажати нас. Та я, сину, пропаща — душа моя розд­во­єна: іду з Христом, бо прощення дає. Іду з Дажбогом, бо перемогу дає. Просила я, і вчора волхв Чара дав мені пити настій з ягід чорниці, і болі в чреві зникли. Єрей Григорій свариться, каже — то не диявольське зілля по­могло, а ікона Христова, що висить у мене на стіні. І так — свара за сварою: не має спокою душа моя".І сказав Святослав: "Душогубці Акаккіус і Аскалдус з косаками підуть до Дунаю, вони зроблять те, що їм буде сказано. Мати, я йду, вижену гречинів (ромеїв) з предківської (скит­ської) землі. Коли поляжу на полі брані — не плач. Мій меч піднімуть мої сини".203. 967 рік. "Акі пардус" (як леопард) іде двадцятип'ятилітній цар Святослав. Став він на березі нижньої течії Дунаю. Орлиним оком оглянув ряди косацької раті. Атімани-воє­во­ди, сотники, лави кіннотників ждуть наказу. Цар підняв меч і сказав: "Іду! З Дажбогом іду!" Морською хвилею від колони до колони гоготіли слова "Іду! З Дажбогом іду!"Шалений тупіт коней. Пронизливий свист. Гудуть бубни. Зазивно гримлять сурми. Під­німається до неба хмара пилу. Гураґаном летить бистроконна рать України (Руси). З нею Датель Буття. З нею Воля і Правда. Цар Болгарії Петро стоїть — лава біля лави, його тридцятитисячне військо стримає косацьку си­лу, яка ллється, як весняні води з гір стрім­ких. Він покорив простори від Евксинського понту (Чорного моря) до Адріатики. Він володіє широкими берегами Егейського моря.204. Не витримавши руху косацької Ук­ра­їни (Руси), тікає військо царя Болгарії Петра. 80 болгарських градів узяв цар Святослав. На південному березі Дунаю, там, де в Дунай впадає ріка Прут, він мечем окреслив простір і сказав: "Тут середина землі моєї. Тут ставлю град Переяславець. Сюди греки везтимуть паволоки, злото, вина".Цар Петро складає умову з імператором Никифором (з ворогом своїм), щоб спільними візантійсько-болгарськими силами виступити проти царя Святослава. Імператор Никифор, який через посла Калокіра просив царя Святослава іти на Болгарію, перелякався: косацька рать взяла землі Східної Болгарії, прямує до врат Константинополя.205. Константинополь поспішно укріплює обо­ронні споруди пращами (метальною збро­єю). З берегів Босфору пливе візантійська фльотилія, озброєна "метальним вогнем" — до Константинополя.Імператор Никифор поспішно шле послів з золотими дарами до Печенізької орди.Посли кажуть печенігам, що рать України (Руси) біля стін Константинополя, Київ не має війська: ідіть і беріть град, окутий злотом і славний красними дівицями.206. 968 рік. Дика, брудна, завжди жадна крови Печенізька орда підповзає до граду Кия. Атіман-воєвода Претича і Віщий Чара шлють вершників-вістунів до царя Свято­сла­ва. Вершники Діжа, Путо і Шуліка летять, як вихор — стомлених коней лишають у селі, бе­руть свіжих і — знову в дорогу, і знову свіжі коні і — дорога.З трьох вістунів прибув до царя Свято­слава один — два згинули в дорозі від втоми, не спали вони дні й ночі. Передова косацька рать очолена царем Святославом, перейшовши Дунай, поспішає до Києва. Вістун Шуліка їде впереді, гордиться нагородою — золотим шо­ломом.У Києві Віщий волхв Чара натхненним зазивом, чарівним словом об'єднав киян і жи­телів селищ прикиївських. І вони, взявши широкі бойові ножі, бойові сокири, криві ме­чі, луки, під проводом атімана-воєводи Пре­тичі розгромили передні печенізькі загони. Орда Печенізька, думаючи, що то прибуло вій­сько царя Святослава, щезла в степах.207. Цар Святослав, прибувши до Києва, відвідав хвору матір. Обняв, як рідного брата, атімана Претичу. Атіман Претича, з очей зі­гнавши сльозу, сказав: "Віщий Чара зачарував усіх — кияни, навіть діди, баби, діти з моти­ками, з вилами йшли. Малі діти йшли — готові були вмерти, град Кия обороняючи. За дітьми ішли коти, собаки, кури, я бачив, як кішка в зубах несла котеня, біжучи за дітьми; усе ру­халося, ніби сподіваючись наближення жах­ливої пожежі".Віщий Чара отримав від царя Святослава золоті дари за слова чарівної зазивности. Ві­щий Чара, дари киянам роздаючи, казав: "Лю­ди мої, пощо мені золото? Усе, все вам! Лю­ди мої — моє золото, тепло душі моєї, бадьорість кісток моїх. Усе вам, я в ім'я Дажбога служу вам".208. "Ти, царю, чужої землі шукаєш, а свою занедбав, мало що не взяли печеніги і матір твою, і синів твоїх", — сказав єрей Григорій. І цар Святослав відповів: "Ти, чужоязичний єреє, не вказуй мені, що маю робити! Дітей своїх люблю більше, як ти. Твої слова обра­жають слух мій. Землі чужої не шукаю — Дунай — моя земля. Я Дажбогом покликаний боро­нити царство Внуків Дажбожих!"Увійшов косак Бразд. Цар Святослав, ви­хо­дячи з світлиці, став біля дверей, знову глянув на єрея Григорія, сказав: "Коли почую, що ширитимеш нарікання на царя Свято­слава, вижену з Двірця".Косак Бразд у стравниці сказав царю Свя­тославу, що цар Болгарії Петро помер.209. Прибувають косаки з Деревлянії, Дре­говичії, Новгородії, Радимичії, Сіверії, Воли­нії. Новими силами скріплюється косацька рать. Цар Святослав надійніше зміцнив обо­ронні споруди града Кия. Наказав поставити біля стін бочки з смолою. Кожний киянин, здат­ний носити меча — зачислений до оборон­ців священного града.Віщий Чара сказав киянам: "Життя прихо­дить з світла Дажбожого і життя відходить до світла Дажбожого. Так, як води Дніпрові сонцем зігріті, ідуть до неба і з них творяться в небі хмари, з хмар іде чиста й тепла вода на поля наші, так і ми, внуки. Дажбожі, отри­муємо життя від Дажбога і життя віддаємо Дажбогові. Життя — це воля, а воля — це по­рядок, відвага, приємність, жертвенність. Хто руйнує порядок устійнений віками, той руй­нує волю. Воля без порядку, обов'язку, смі­лости — божевілля; божевільні не мають і того порядку, що має скотина, деревина, пташина; божевільні самі руйнують свій рід, своє життя"."Пташина боронить гніздо своє, собака бо­ронить кістку свою, квочка боронить курчат своїх. Усе, що живе, має боронити своє місце на землі — такий закон Сонця, Землі, Життя. І ті, що вміють завзято себе боронити, живуть вічно. Племена, які були покірними, боязливими, нездібними кров проливати за життя своє, погибли — щезла на світі пам'ять про них"."Мати, смерть сина твого на полі брані — це життя, це воля, це спасіння сина твого, роду твого. Хто не вміє за Вітчизну умирати, той не вміє жити, рабство — гниття тіла, гниття душі, щезання роду. Знаючи це, ми з ворогами б'ємося, як боги! Знаючи це, ми накази царя Святослава виконуємо, як накази Дажбога, як накази Землі і Неба".210. 969 рік. Померла цариця Ольга, її ховає грецький єрей. Він за грецьким обрядом відправляє її (царицю України-Руси) в лоно юдейського Первородителя Авраама. Співа­ють два болгари-купці, славлячи "Пресвятую Богородицю чеснішу від херувимів і славнішу від серафимів". Єрей каже, що Христос упо­коїть рабу Божу в лоні Авраама, і правильно каже — Христос-юдеєць упокоює тих, що Йому вірять, в лоні свого праотця Авраама. Диякон красивим натхненним голосом заспівав "Пре­мудрість". Греки (купці й монах-заброда) звично заспівали "Амінь".Ні знатних киян, ні молоді київської на похоронах цариці Ольги не було. Ольга не хотіла (і про це свідчить літописець), щоб по ній справлялася тризна (поховальний пред­ківський обряд).211. Зима. Купець Тапа в одязі жебрака при­був з Константинополя. Він був в дорозі ог­рабований греками (ромеями). Він у страв­ниці таємно сказав: "Царю, світе мій, тривога. 10 грудня цариця Феофанія (жена імператора Никифора 2-го) з своїм коханцем-генералом військ візантійських Іоаном Цимисхієм мотуз­кою задушила мужа свого"."Сталося так: імператор Никифор 2-й (під час бою з мусульманами) сказав: "Умирайте, будете мучениками віри Христової!" І воїни умирали. Після бою він звернувся до патрі­ярха Полієвкта, щоб погиблих солдат святими мучениками проголосити. І патріярх Полієвкт відповів: "Погибло багато. Не можу славити легіон мучеників"".212. "Іоан Цимисхій (приятель патріярха Полієвкта) тепер імператор Візантії. У Кон­стан­тинополі голод — монахи поїли котів, собак. Є бунти, убивства, грабунки. Глянь на мене — утік в ряднині"."Щоб людей на свою сторону прихилити, імператор Іоан Цимисхій з північних берегів моря нашого привіз награбоване зерно, уго­щає голодних жителів Константинополя. Він дав наказ — монахи, зброю в руки! Монахи роз­біглися".Цар Святослав посадив сина Ярополка на Київський престол. Сина Олега послав наміс­ником в Деревлянію. Сина Володимира по­слав намісником в Новгород.213. Віщий Радогост сказав: "Царю мій, є нова вість. Візантія посадила на престол Бол­гарії свого слугу Бориса. Борис — син помер­лого царя Петра. Борис об'єднав війська Болгарії, озброївся по-візантійському. Він має наказ від імператора Цимисхія знищити вій­ськові залоги України (Руси), які стоять у гра­дах Болгарії. За цю вість грекові-купцеві Ар­хандонісу треба дати десять золотих гривенів. Правдивість вістки мною перевірена, і так ка­жуть два косаки-вістуни, які з трьома бол­га­рами прибули з Болгарії, хочуть бачити тебе".214. 969 рік. Літо. На березі Дунаю почався бій — військо царя Святослава розгромило вій­ськові сили царя Бориса. Косацька рать вві­йшла у столицю Болгарії — Велику Преславу. Цар Борис перебуває під опікою царя Свято­слава.Передові косацькі загони підійшли до Бал­канських гір. Імператор Іоан Цимисхій поси­лає послів, які кажуть царю Святославові, що була в Києві устійнена умова між патрицієм Калокіром (послаником імператора Никифо­ра 2-го) і царем Святославом, що після взяття українцями (русичами) Болгарії, між Києвом і Константинополем постає мир.215. Косацька рать України (Руси) пере­йшла Балканські гори, просторами Тракії (Фра­кії) підійшла до ріки Гебр. Увійшла в Филипполь, її передові загони вже стоять пе­ред Адріанополем, який є брамою входу до Кон­стантинополя. На допомогу цареві Свя­то­славові прибув мадярський (угорський) загін воїнів.У Константинополі гудуть дзвони — у µаґії Софії переполох. Купецька знать і архиєреї на кораблях тікають до Атен, Спарти, Риму. "Ко­ли цар України (Руси) візьме Константи­но­поль, він ввійде в Атени, Рим, Венецію. Даж­бог буде проголошений світовим Богом. Рим­ляни, греки забудуть свої мови, почнуть го­во­рити мовою українців (русичів)", — на ярмар­ках єрусалимських речуть новітні єремиї, ісаї. І бачуть вони у своїх пророкуваннях від­новлення благих времен Соломонових.216. 970 рік. Літо. Бій почався під Адріа­но­полем. Візантійські війська очолені патрикієм Петром і маµістром Скліром. (Ім'я "Склір" піратське, значить "Жорстокий", "Крово­жад­ний"). Передовий загін маµістра Скліра скла­дається з душогубців, грабителів — вони за гроші служать Христовій Візантії.Літописці (анналісти) Візантії Зонар, Леон Діякон, Скила написали, що цар Святослав переміг візантійські війська, очолені патри­кієм Петром і маµістром Скліром. Київський літописець написав, що цар Святослав "взяв дари великі і вернувся до Переяславця з великою силою".217. 971 рік. Зима. Імператор Іоан Цимис­хій дає наказ — війська Візантії перекинути з Азії до Македонії, на північних берегах Егейського моря формувати нові військові лави, будувати нові кораблі на берегах Бос­фору. Стратеги (воєводи) зобов'язані приско­ре­ними діями оснащувати "стратіотів" (воя­ків) і обіцяти їм земельні наділи, рабів, да­нину, яку буде платити покорена Україна (Русь). Константинополь зобов'язаний буду­ва­ти метальні машини, запасатися смолою, сір­кою, нафтою і салом, щоб під час приходу українців (русичів) засипати їх "живим вог­нем".У Малій Азії (Фивиї, Каппадокії, Кил­ликії) повстання. Ромей (стратег Варда Фока) хоче скинути з престолу імператора Іоана Цимисхія. Імператор Цимисхій шле послів до царя Святослава — благає миру. Ні, не мир імператорові Цимисхію потрібний. Він хоче обманним миром виграти час для розправи з Вардою Фокою. Цариця Феофанія ареш­то­вана, її вірні єреї обезголовлені, Варда Фока розгромлений, імператор Цимисхій святкує перемогу.218. 971 рік. Весна. 300 бойових кораблів Візантії вийшли з Босфору і ввійшли в Чорне море — пливуть до гирла Дунаю, щоб перетяти водний шлях України (Руси).Лад'ї, навантажені хлібом, пшоном, ме­дом, мечами, вийшовши з Дніпра, пливли до Дунаю, затримані греками (ромеями).Імператор Іоан Цимисхій з військом (12 тисяч кіннотників і 17 тисяч піхотинців) вві­йшов у Адріанополь. Щоб не стрінутися з за­логами царя Святослава, він безшумно про­водить свої війська через балканські клейсури (гірські ущелини). Він вважає, що тактика не­сподіваного нападу на ворога — основа успіху.І він 13 квітня вечором підійшов до столиці Болгарії Великої Преслави. У Великій Пре­славі залога царя Святослава — 8500 українців (русичів), очолених атіманом Сваданом, або, як пишуть гречини, Свенельдом.219. У Великій Преславі у палаці царя Бол­гарії тихо грають гуслі. За столом сидить аті­ман Свада, біля нього — посол патрицій Ка­ло­кір і цар Болгарії Борис. П'ють вино. На по­двір'ї косаки лагодять збрую, оподаль кашо­вари варять вечерю. На траві біля вежі шість косаків здійснюють буремний гопак. І один з них упав — стріла стремить у грудях, болгари, перелякані несподіванкою, розбіга­ють­ся.Сурми, іржання коней, крики, хмари стріл. Фалангами, як залізним кільцем, імператор Іоан Цимисхій оточує столицю Болгарії. Бол­­гарин Давид несе листа від Іоана Цимисхія до атімана Свади. У листі наказ — негайно пере­дати голову посла Калокіра. Посол Калокір — приятель Варди Фоки.Атіман Свада сказав: "После Калокіре, ти можеш під час бою втекти. Ось маєш одяг візантійського стратіота. Тікай до царя Свя­то­слава. Скажи, що ми всі полягли на полі брані. З'єдналися з славою Предків, оборо­ня­ючи життя України (Руси). Ти, царе Борисе, не бійся. Ти служив грекам (ромеям), знову слу­житимеш. Та пам'ятай одне — коли б не цар Святослав, Візантія проковтнула б Болгарію, як змія мишу.220. Під час бою посол Калокір утік з Преслави. Цар Борис перебіг на сторону гре­ків (ромеїв). Греки (ромеї) штурмують Пре­славу, прикриваючись метальними машина­ми. Вони, підставляючи драбини, вторга­ють­ся в град — бій проходить на подвір'ї: перед палацом царя Болгарії.Живі змішалися з мертвими — ворушаться купи тіл людських. Розноситься прощальний стогін умираючих. Стоять калюжі крови. Ім­ператор Іоан Цимисхій бачив багато смерт­них боїв — та це вперше він бачить, як б'ється українець (русич).Українець (русич) б'ється, не маючи жод­них надій на перемогу. Він бачить перед со­бою сотні поляглих братів своїх. Він бачить, що він один оточений п'ятьма греками (ромея­ми) і він б'ється, як титан, як бог, який смертю перемагає смерть, як казковий подвижник, який поглядом роззброює ворогів, голосом оглушує, рухом меча умертвляє.Українець (русич) падає ранений. Лівою рукою підтримує рану, підповзає до брата, бе­ре меча з його охололої руки, ставить меч на землі, греки (ромеї) біжать до нього, щоб заполонити його, а він сміється до них і сам собі мечем серце проколює. Він смертю пере­магає і він життям перемагає. Він помічник (внук) Дателя Буття. Він прийшов з Буття і відходить у Буття. Єдине в світі, що лякає йо­го, це неволя, неволя — гірше смерти, неволя — гірше ніж рани найболючіші, неволя відбирає в людини право бути людиною, неволя зрів­нює людину з скотиною.221. Імператор Іоан Цимисхій утратив най­славніших стратіотів. Атіман Свада ввійшов з косаками в палац царя Болгарії. Щоб пере­могти косаків, треба брати штурмом кожне вікно, кожні двері, кожну кімнату. Цимисхій дав наказ обікласти палац купами дров, дрова облити нафтою і підпалити.Горить столиця Преслава. Горить палац царя Болгарії — клубочаться хмари густого чорного диму. Використовуючи димову заві­су, яка облягла палац, вибігають з полум'я ук­раїнці (русичі), не тікають з града в поле. Ідуть в бій. Ранені підповзають під димове по­кривало — два лікті від землі немає диму, є чим дихати.Як вечірні сутінки покрили землю, поя­вився туман вируючий: атіман-воєвода Свада лавою безстрашних косаків уклинився у фа­лан­гу стратіотів, біля яких блимали ліхтарі, горіли смолоскипи. Розбивши "шереги" стра­тіотські, атіман-воєвода Свада прямує з ко­саками до Доростоля, де стоять головні вій­ськові сили царя Святослава. 1800 косаків по­лягло на полі брані у столиці Преслава, 1200 ранених згоріло в полум'ї палацу царя Бол­га­рії. Ніхто в полон не здався. Ніхто не перебіг до греків (ромеїв). 5500 косаків, стомлених боя­ми, ідуть до Дунаю, щоб цареві Свято­сла­вові сказати, що ніхто з його воїнів не за­плямив слави України (Руси).222. Імператор Іоан Цимисхій посилає пе­редовий загін, щоб він догнав косаків, очо­лених атіманом Свадом, і посік їх, не шко­ду­ючи ні ранених, ні дітей, які є з ними. Косаки побачивши, що в степу стоїть стовп пилу, причаїлися у вибалку, через який ішла дорога, ударили колону грецьку (ромейську) по го­лові й хвості — середина колони почала тікати в кущі і була стрінута косаками. Передовий загін імператора Цимисхія знищений.Леон Діякон у книзі "Історія", описуючи бої царя Святослава й імператора Цимисхія, пише, що "скити (він українців-русичів зве скитами) мали в сусідніх народів славу пере­можців. Вони вважали за лихо найбільше утратити славу і бути у стані переможених, і тому вони в боях були одчайдушними". Вони були одчайдушними, щоб їхні сини вважали себе синами одчайдушних. Одчайдушність стає властивістю природи людської. З одчай­душних твориться раса людей одчайдушних, нескоримих: раса людей, яким природою дане право родитися і жити на найбагатшій у світі землі.223. "Що є? Чому цар Святослав не йде до бою?" Він жде прибуття військових частин, які творили залоги у градах Болгарії. Він знає, що мадяри (угри) покинули поле бою. Болгари, які є у війську царя Святослава, збунтувалися. Атіман Свада дав наказ заку­ва­ти їх. Цар Бо­рис, виконуючи накази імпера­тора Цимисхія, закликає болгар бити україн­ців (русичів). Чо­му? Тому, що Україна (Русь) ослаблена. Під час боїв (під Адріанополем) цар Святослав ут­ратив три тисячі вершників; тепер має тільки вісім тисяч. Імператор Ци­мис­хій має п'ят­над­цять тисяч вершників, трид­цять тисяч піхо­тин­ців, триста бойових кораблів, які під­ходять до Доростоля.(Старотюркське слово "буляр" значить "метис", "мішанець". Буляри (болгари) тата­ро-тюрське плем'я, яке жило на схід від Волги. Вони, прибувши на Дунайську долину, опа­нували київську мову, прийняли київський спосіб життя. Чуваші, які живуть на захід від Казані, на південь від Йошкар-Оли, одно­пле­мінці дунайських болгар).224. 971 рік. 23 квітня. Почався бій під Доростолем. (Доростоль — тепер місто Силіс­трія). Похитнулися ряди військ України (Ру­си), відчувши могутній удар військ Візантії. Цар Святослав швидко впорядкував полки, вишикованими лавами знову пішов у бій. З ранку до вечора іде змаг.Дванадцять разів гриміли сурми — дванад­цять разів і українці (русичі), і греки (ромеї) певні були своєї перемоги.Імператор Цимисхій, як тільки помічав, що його військо йде вперед, давав наказ розгорнути "священні прапори Візантійської імперії". Розгорталися і згорталися священні прапори — перемога не приходила. Греки (ро­меї), які були перелякані одчайдушністю ук­раїнців (русичів), тікали, зловлених закову­ва­ли, або знову повертали на поле бою.Цар Святослав ввійшов у Доростоль. Ім­ператор Цимисхій оточив Доростоль. Бол­гари копають глибокі рови біля стін ото­че­ного града — підтримують царя України (Ру­си). Дві сотні лад’їв причалило до берегів — до Доростоля: косаки вивантажують хліб, пше­ницю, просо — останній запас харчів.225. 25 квітня. Доростоль перебуває у щільному кільці військ імперії Візантійської. З Константинополя прибувають нові й нові військові частини — поміч для Іоана Цимисхія. Україна (Русь) не має можливостей встано­вити зв'язок з своїм оточеним військом.26 квітня війська царя Святослава від­чи­нили врата Доростоля і стали стіною. Ши­рина стіни — двадцять, або — десять воїнів. Луч­ники (легка піхота) стоять спереду, позаду тяж­ка піхота і кіннота. Вишневого кольору щити творять живу лаву, блищать шоломи, іскряться підняті мечі. Греки (ромеї) знають, що українці (русичі) уміють від стріл боро­ни­тися. У них щити довгі, тяжкі — майже пов­ністю закривають воїна. Єдині в Европі воїни, які одягнені в металеві сорочки (кольчуги) — це воїни України (Руси). Стріла не пробиває кольчуги.Стратег Куркуас засипав вогнем металь­них машин ряди військ косацьких. Цар Свя­тослав дав наказ косакам ввійти у Доростоль, перев'язати рани, приготуватися до відпо­чинку.226. Ніч. Три косаки взяли з собою ду­шо­губців (грека Акаккіуса і варяга Аскалдуса). Одягнувши їх в одежу охоронців стратега Куркуаса, вони скували їм руки, зав'язали ро­та. Знявши сторожу, яка стояла біля палатки стратега Куркуаса, косаки наказали Акаккіу­су і Аскалдусу йти в палатку. Переляканий Куркуас почав тікати, з ним тікали й вояки його. Косаки, очолені атіманом Браздом, ото­чили метальні машини і розбили їх. Під час бою загинули Куркуас, Акаккіус і Аскалдус. У палатці Куркуаса косаки знайшли склад золотих хрестів, позолочених риз, підсвіч­ників. Куркуас в градах Болгарії у церквах награбував золота — плянував вернутися до Константинополя маєтною людиною.Цар Святослав послав послів до Чехії і Ма­дярщини — просить зерна й полотна: жод­ної вістки немає. Уже шістдесят днів Доро­столь в облозі. І — щодня бої. Змучене військо імператора Цимисхія вночі відпочиває. А українці (русичі) зв'язують полонених греків (ромеїв) і з ними виходять з оборонного укріплення в поле, покрите трупами. І при світлі смолоскипів пізнають брата на полі брані полеглого. І тут же з волхвами здій­снюють обряд поховання — палять тіла братів своїх, щоб гниття до них не торкалося — щоб паґанці (греки-ромеї) не зневажали їх.227. Під час бою косачки взяли в полон генерала (маµістра Іоана). Бачачи, що він пиш­но одягнений, вони думали, що він імператор Іоан Цимисхій. Вони зарубали його і голову на дрюкові поставили на вежі оборонної споруди. Греки (ромеї), дізнавшись, що й жін­ки боронять Доростоль, дивувалися — в Укра­їні (Русі) досі є амазонки (косачки)."Царю Святославе, ми гинемо. Зброї не­має. Полотна немає — чим рани будемо пе­рев'язувати. Немає харчів. Ми вже три місяці в оточенні, сили наші щодня гаснуть", — сказав атіман Рам'я.Є на світі дві природи людей: перша каже: "У нас немає хліба, немає зброї, ми оточені — ми гинемо". Друга каже: "Немає хліба — треба здобути, немає зброї — треба здобути, ми в оточенні — треба вийти з оточення". Люди дру­гої групи — це володарі, творці, провідники.228. У горобину, непроглядну ніч — у буря­ний дощ, під грім і жахні блискавиці цар Святослав з двома тисячами косаків сідає на лад'ї. Непомітно обминає корабельну сторожу імператора Цимисхія. У придунайських сели­щах дістає пшениці, пшона, хліба, соли, по­лотна. Вертаючись, косаки стріли ворожу залогу і знищили її.Цар Святослав особисто роздає в Доро­столі хліб раненим косакам, дітям, жінкам. Він цар — кормилець, спаситель, він судить, карає, наказує, жаліє, він — тато."Царю Святославе, є в нас два виходи — про­сити у греків миру, або в темну ніч зняти ворожу сторожу і вийти з Доростоля, і пе­рейти Дунай, а там — вільний шлях до Києва", — сказав атіман Діжа.229. І відповів цар Святослав: "Україна (Русь) ні від кого миру не просила, і ні від кого не тікала. Чи приємне життя в тих, які вря­тувалися втечею? Нас зненавидять народи, які досі зі страхом і покорою вимовляли ім'я Україна (Русь), коли ми не переможемо греків (ромеїв), або коли ми не впадемо чесно на полі брані, здійснюючи справи вічні"."Хіба ми дорожчі за славу Вітчизни нашої? Втечемо — пропаде слава України (Руси). Діти і внуки наші, не маючи славних батьків, ут­ратять віру в себе, житимуть в рабстві — їхня віра в те, що їхні батьки втечею життя ряту­вали, їх триматиме в покорі, в приниженні. Ні, ми помічники (внуки) Дажбожі! Мову мечів наших чула Персія, Хозарія, Болгарія, Візан­тія. Ми ті люди, які входять в життя людства безсмертними! Завтра ранком починаємо бій! Останній бій! Відчинимо всі врата Доростоля, здійснимо подвиги безсмертні — славу дітям на­шим подаруємо! Скажи мені, волхве Бого­мире, що ти віщуєш?"230. І сказав волхв Богомир: "Той, хто вми­рає на полі священної брані, тому належить Небо й Земля. Почування і Мислі людські. Віщую — завтра жаркий день. Бачу по заходу сонця, буде парно, буде буря. Скажи царю, щоб косаки були легко одягнені". Літописець Київський написав, що цар Святослав сказав воїнам у Доростолі: "Нема вже нам де поді­тися. Волею і неволею почнемо бій. Не посо­ромимо землі України (Руси), а ляжемо кість­ми. Мертві сорому не мають. Коли ж утечемо з поля брані, сором гнітитиме нас. Я буду впереді. Коли моя голова поляже, то тоді самі про себе думайте". І відповіли косаки: "Де твоя голова поляже, там і ми свої голови скла­демо".З цих слів довідуємося, що наші предки в часи царя Святослава мали здорові інстинкти життя — жили вони законами природи, свідо­мо, підсвідомо і несвідомо керувалися вірою, що їхній цар — їхня сила і слава, їхнє минуле, сучасне і майбутнє. Вони дорожили царем так, як дорожать бджоли маткою. У них не було хотінь хворих, які ознаменовуються раб­ським думанням: "Ти, царю, пропадай сьо­годні, а я — завтра. Ти, ца­рю, слухай, що ми тобі кажемо, бо поки­немо тебе. Між собою виберемо вожака, який слу­хатиме нас, ти, ца­рю, про славу дбаєш, а я хо­чу життя сам собі рятувати, пощо мені слава, буду поле орати — а данину так чи інакше тре­ба давати чи рідному, чи чужому цареві. Ча­сом чужий цар кращий, як рідний, маю поле своє — в поті чола хліб роблю, хай собі цар живе, як хоче, а я собі житиму, як мені хоче­ться. Хто мені має наказувати, я сам собі пан".231. Леон Діякон в "Історії" написав, що цар Святослав сказав: "Загине слава, супут­ниця зброї України (Руси), яка без великих зусиль перемагала сусідні народи і без про­лиття крови покоряла землі, якщо ми тепер утечемо від ромеїв. І так з відвагою Предків наших, з вірою, що сила України (Руси) була до цього часу непереможна, будемо битися за життя наше".232. 971 рік. 22 липня. На зорі відчинилися врата Доростоля.Ще сплять птахи на деревах. Спить вій­сько імператора Іоана Цимисхія. Українці (русичі) голодом переможені, не мають сил владно володіти мечами."Іду! З Дажбогом іду!" — сказав цар Свя­тослав, меч піднявши. Атіман Свада дав наказ зачинити всі врата Доростоля — останній бій. Від тепер немає входу в Доростоль — усі здібні іти вперед (діти, ранені, старі жінки), зібрані в дорогу.Імператор Іоан Цимисхій прокинувся. Ото­ропів, глянувши на військо царя Свято­слава. Що це є? Приречені на смерть підняли мечі. Клянуться вмерти — брат обнімає брата: прощаються, обіцяють стрінутися в Царстві Духа Предків.233. Сонце нестерпно пече. Важке для ди­хання повітря. Стоїть парна зловісна тиша: душно, як перед дощем. Греки (ромеї) в одязі сукняному виглядають змученими. Вони по­гано спали — кусали блохи. Вони приголом­шені незвичним наступом українців (русичів). Наступаючі ідуть, як скала — один за всіх, всі — за одного, одне тіло — одна душа, один меч -одна ціль.Між ними немає такого, що хотів би бути позаду — кожний хоче бути першим під час стрічі з греком (ромеєм).Греки (ромеї) відступають. Імператор Ци­мисхій плянує з військом відійти в чисте поле, щоб вночі (при місяці) почати бій. Цар Свя­тослав, побачивши, що греки (ромеї) відсту­пають, підняв булаву — настала мертва тиша.234. З Чорного моря прийшли темні важкі хмари. Уночі земля покрилася густим непро­глядним туманом. На полі ходять греки (ро­меї) з смолоскипами — шукають самі себе.Нічного бою не буде."Україна (Русь), використавши темну ніч, перейде Дунай і зникне у степах", — думають стратеги.Світає — повільно зникають сутінки. Стоїть на колінах волхв Богомир — молитвою стрічає сонце. Греки (ромеї) дивуються: цар Свято­слав на баскому коні оглядає лави косацькі. Коні, вночі траву маючи, побадьорішали. У кожного косака біля пояса сумка — в сумці дві жмені пшениці на сніданок, обід, вечерю. На лівій стороні (біля передового загону царя Святослава) стоїть "амазонський" загін.235. І загоготіли бубони, і засурмили сурми — почався бій. Останній бій. Передовий загін імператора Цимисхія ("Загін безсмертних") має наказ — проникнути у ряди косацькі не­сподівано і вбити царя Святослава. У боях з мусульманами загартований стратіот (грек з Атен) Анемас ударив по голові: цар Свя­то­слав упав з коня — шолом захистив від смерти. Цар Святослав рукою стримує кров, що тече з його лівої ноги. Косак Бразд пронизав мечем груди — грек Анемас лежить мертвий, а його оточені колеги — посічені.Українки (русички) — легендарні амазонки, почувши, що цар Святослав ранений, под­во­їли свою одчайдушність — забули про обереж­ність.Вони вриваються в колону, де стоїть імпе­ратор Цимисхій. Ні, це не бій, а прагнення умерти славно, стати легендою-казкою віків. Косак мобілізовує усі свої духовні й тілесні сили — б'ється з чотирма греками (ромеями), він на десять хвилин стає богом — він наносить блискавичні удари мечем. Він у найсклад­ніших обставинах володіє рівновагою, ви­нахідливістю, жахає ворогів несподіванками. І ці хвилини дарують йому життя — три вороги вбиті, четвертий — утік.236. За відступаючим військом імператора Цимисхія іде військо царя Святослава. З південних берегів Чорного моря почав дути сильний буревій. Коні, закривши очі, від­мо­вилися іти. Косаки придушують щити до землі, навальна буря зриває шоломи, збиває з ніг. Амазонки (українки-русичівки) положили ко­ней і самі лягли біля них. Не можна від­крити очей — пил очі засипає, чорний пил з'єд­нався з чорними хмарами — стало темно. Греки-ромеї у степу лежать — вони вірять, що Христос ви­слухав молитву їхніх архиєреїв і бурею стримує хід варварської України (Руси).Війна закінчилася. Біля царя Святослава сто­­ять атімани Бразд, Горинь, Дарава, Свада, Преслав, Тур, Полян, Радим, Кий, Скотана. І атіманка Славуня — володарка "амазонської ра­ті". Волхв Богомир, перев'язуючи ногу ца­реві Святославові, сказав: "Нога просить спо­чинку".237. Цар Святослав, рукою підтримуючи ранену ногу, сказав: "Візьмемо від греків (ро­меїв) дари. І підемо. Коли будемо незадо­волені їхньою поведінкою, зберемо нові сили і мовою мужнішою з ними поговоримо".У липні (Індикта 14, року 6479 "от со­творення міра"), як твердять літописці, цар України (Руси) й імператор Візантії підписали договір миру. Стрілися вони на березі Дунаю. Імператор Цимисхій оточений "охороною безсмертних". Він сидить на коні. Біля нього вітер розвіває "священні прапори Візантії". Він пишнотний — блищить на сонці червоний скарамангій, горять діяманти на ручці меча. Червоні, як ноги у гуски, сандалі, на грудях — діяманти. Стратеги і патрикій такі пишні, як і їхній імператор Цимисхій.(Був імператор Іоан Цимисхій вірменом (армянином) чи ні — але прізвище Цимисхій армянське, значить "Малий").До берега причалив кораблик (лад'я). Усі гребці в білому одінні. Біля керма сидить юнак середнього росту: чуприна (на поголеній голові) спадає на вухо, у вусі золота серга, в якій вмонтований дорогоцінний рубін. Очі глибокі, пронизливі, суворі, сірі, як полин у степах Скитії, вуса довгі, постава горда, меч біля пояса. Греки (ромеї) впізнали — це цар Святослав. Справжнього царя можна пізнати навіть тоді, коли він ітиме босими ногами по стерні, маючи драну сорочку, він цар — у нього душа царська, у нього вольовість царська.238. Микола Аркас в "Історії України-Руси", виданій у Кракові в 1912 році, (на стор. 32-й) пише: "Грецький вчений Леон Діякон говорить про стрічу візантійського імперато­ра з Святославом так: "Імператор виїхав на берег Дунаю з великим почотом: одежа на ньому й на усіх, що були з ним, була дуже дорога й уся сяяла самоцвітним камінням, сріблом та золотом. Назустріч йому виплив човен, а в ньому була невеличка купа людей, усі гребли веслами і князь також, тому його не можна було відразу розпізнати.Як човен під'їхав, князь кинув весло і встав. Він був невеликий на зріст, але дужий і широкий у плечах"".239. 972 рік. Весна. Тихо пливуть лад'ї по Дніпрі повноводному. Цар Святослав сидить біля волхва Богомира. Дивиться вдаль і каже: "У нозі німе ниття — біль нестерпний. Я пере­можу біль, а коли помру, то поховайте біля Дніп­ра. І бережіть мій заповіт: українець (русич) вільний тоді, коли тримає меч в руках, доглядаючи скот на пасовищах, ідучи за ралом, чи новий град ставлячи. Випустить меч з рук, буде рабом на рідній землі, стоятиме на колінах перед чужими богами. Ми, українці (русичі), дуже багаті люди, і тому ми повинні щодня пам'ятати — скарби охороняються мечем".І сказав волхв Богомир: "Царю мій, ско­ріше пливімо до Києва, я маю ліки цілющі — рана заживе, нові сили ввіллються в тіло твоє. Ти маєш тридцять літ, світова слава осяює чоло твоє. Україна (Русь) жде від тебе нових постанов і розпоряджень. Косацька рать лю­бить тебе більше, як себе, і в цьому сила внуків Дажбожих".240. 27 квітня. З високих тихих очеретів засвистіли печенізькі стріли. І січ смертельна почалася. Лежить у лад'ї білий, як сніг, цар Свя­тослав — з грудей струмениться кров. Охорона обороняється від печенігів, які з оче­ретів виповзають, як примари.І — печеніги падають у воду, верещать. Во­ни з криком "Урман аша! Ат белен! Елга буенда!" — щезають: побачили вони наближен­ня військ косацьких. Косак Див, який знає мову печенізьку, сказав, що їхні слова значать: "Через ліс! На коні! По ріці!"241. Косаки винесли лад'ю на берег, поста­вили на Полингорі. Волхв Богомир покрив лице царське вогнистим покривалом і сказав: "Дажбоже, у Царство Духа Предків іде наш гордий цар Святослав, творець слави України (Руси), оборонець рідної віри, оборонець жит­тя внуків Твоїх, Дажбоже наш! Він прийшов з Вічности Твоєї і відходить у Вічність Твою, єднається з Сонцем, з Небом, з Землею, з життям вічним України (Руси)".Зійшла зоря вечірня. По Дніпрі розсипа­лися зорі. Огнем охоплена лад'я горіла, як могутній світильник.242. І коли огонь погас, став на коліна волхв Богомир, поцілував землю і поклав жменю землі на прах царя Святослава. Ішли рядами косаки. Тримали коней за поводи: кожний брав землі в шолом і сипав — виросла висока свята могила. З могили царя Свя­тослава косачки і косаки брали жменю землі, притискали до грудей своїх, до ран своїх, до сліз своїх. І мовчки сідали на коней. І тихо їхали степовим безмежжям — їх жде Київ.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги