ДЕНЬ 17

1. Історія Риму і Візантії вже давно на­писана. Я перегляну декілька сторінок римо-візантійських анналів, ми, українці Рідної Української Національної Віри, повинні знати характер тих чужих людей, які в 988 році хрестили Україну (Русь).2. Ідуть Етруски? Хто вони? Є міркування, що етруски були пелазгами. Пелазги кровно і мовно споріднені з гіттітами. Пелазги п'ять тисяч років тому, вийшовши з Оріяни (Три­пільської України), жили осілим життям на території сучасної Греції.Історик Геродот знав, що Греція перед при­ходом греків звалася Пелазгією. У його «Другій Книзі» читаємо: «Греція чи Пелазгія, як вона тоді звалася». І старі фінікійці до­грецьку Грецію звали Пелазгією.3. Що значить слово «Пелазгія»? Профе­сор Маллован доводить, що перші жителі Греції і Криту, які не були греками, вживали в що­денному житті слово «пелаку» у значенні знаряддя, що «рубає», «пиляє». Греки вимо­ви­ли пелазгіянське слово «пелаку» як «пелакі­зо». Гомер казав «пелекус», аркадці — пілаґґ. З слова «пелаку» чи «пілашу» походять слова «пилка», «пиляр», «пиляння», «пелазги».4. З слова «пелазги» постали слова «пили­сти», «Палестина», «филисти», «Филистина». Українська — «Трипільська культура поши­ри­лася на Балкани по Еґейському морю і причинилася до постання Еґейської та Мікен­ської культури, що стала основою античної культури Греції», — пише В. Січинський у книзі «Історія Української Культури». В. Січин­ський написав так тому, що був ознайомлений з твердженнями археологів, які, оглядаючи руїни палаців Мікенії і Криту, визначили, що палаци не були поставлені греками.5. Англійський історик Ц. Тірва у своїх працях довів, що народ, який заселював Гре­цію перед вторгненням греків, звався пела­згі­янами, «і в ці часи Греція звалася Пелазгією». «Пелазгіяни прийшли у Грецію з Русі», — пише Дж. Поттер (Кантерборійський архиєпископ) у праці «Археологія Греції».6. Сьогодні устійнено, що перші греко­мов­ні племена появилися на території Греції в 11 столітті до «нашої ери», і вони знищили бри­льянтну пелазгіянську (мікенську) культуру. «Ахейці (греки) вторгнулися на Крит і за­вда­ли брильянтній культурі катастрофічне зни­щення», — пишуть Ґеорґ Штайндорф і Кейс С. Сіл у книзі «Коли Єгипет володів Сходом».7. Греки (ахеї, доріяни) вторгнулися з Альп. Вони були мисливцями дикими, жор­сто­кими, загартованими суворим життям. Во­ни па­лили, нищили мирні селища пелазгіян. Ни­щення брильянтної пелазгіянської (мікено-єгейської) культури дикими грецькими пле­менами історики назвали «Темною епохою», і особливо Роберт Ґ. Боне (Іллінойський уні­вер­ситет) у книзі «Стародавня Греція» вида­ній в 1961 році, оперуючи археологічними да­ними, визначає, що греки (доріяни і ахеї) спалили і знищили чарівні скарби культури людства.Я, перебуваючи на Криті і в Мікенах, оглядав руїни палаців і могил пелазгіянських, які були зруйновані дикими грецькими пле­менами і які тепер приписані греками грецькій історії, хоч освіченіші греки мені казали: «Наші предки знищили велику культуру, дещо з неї присвоїли собі, сьогодні ми не завжди відважуємося казати, що палац Міноса, палаци Мікенії були греками збудовані».8. На возах і конях (обминаючи греків) пелазгіяни пробралися на територію сучасної Албанії. І пройшли вони по північних берегах Адріатичного моря. Прибувши на землі Апе­нінського півострова, вони поселилися між ріками По і Тибр. Вони (пелазги, які в історії також відомі як етруски) були людьми войов­ничими і винахідливими. У старих етруських могилах над Тибром знайдені ковані вози, зброя, збруя, знайдені шкаралупи писанок (во­ни і на нових землях плекали весняні (трипільські-староукраїнські) обрядові зви­чаї).9. Етруски побудували селище, назвавши його — Русела. І вони також заснували селище Рама. Санскритське (староукраїнське) слово «рама», «румена» значить «приємне місце», а «Рамила» в санскриті значить «рум'яний», «гар­ний», «милий». Сьогодні українці кажуть «рум'яна» в значенні «гарна».Легенда, що Ромула (Бог кохання) засну­вав Рим, виникла тоді, коли Рим вже став славним містом, і треба було надзвичайним способом вияснити значення слова «Ром». У санскриті слово «ром» також значить «гарне місце», «рама», «обрамлення», «рам'я», «ра­мено».10. Етруски, так як і їхні одноплеменники гіттіти, носили шапки з гривою. І латини від етрусків запозичили цю військову шапку. Довгі століття велися (і досі ведуться) досліди, щоб переконливо визначити походження етрусків. Німецькі історики намагалися й етрусків оголосити німцями (тевтонами). Та виявилося (на основі писань Таціта), що тевтони тоді, як етруски прибули на землі Апенінського півострова, жили у лісах Прусії, як мисливці, мали низький рівень цивілізації, і тоді ще не були вони вершниками.11. Европоцентристи хотіли б не відділяти етрусків від греків і латинян. Не завжди хо­тіння має силу: нещодавно на світло денне ви­йшла мова етрусків. Мова етрусків викликала переоцінку етруської історії.Етрускознавець 3. Маяні у книзі «Етруски починають говорити» (виданій в 1962 році) подає етруський словник. Він хотів би знати, якого народу мова нагадує мову етрусків. Я (для прикладу) тут подаю декілька слів з етруського словника 3. Маяні. Подаю слово українське, а потім — етруське.Пити — пева. Солоний — сла. Сон — сну. Вовк — вк. Воліти — волоте. Вразити — враз. Жар — зар. Іти— уті. Тулити — тул. Сутінки — су­ті­на. Соска — ссе. Рука — ру. Ретельний — ртеле. Кібець — капець. Сопілка — сопіл. Пекти — пі­кун. Торгівля — тергітіо. Багатий — багеті. Дух — дукем. Живий — жівас. Дошка — душку. Ціна — цена. Кусок — кате. Лити — лвас. Маєтний — мату. Мла — млусна. Птах — патакс. Піяк — піяре. Лиск — лосхне. І при цій нагоді згадую пару етруських імен: Порсана, Пасана, Сісена. Етруське слово «сес» чи «секс», що в них озна­чало «донька», тепер в англійському світі вжи­вається в трохи зміненому значенні.12. Німець Г. Ерліх у книзі «Пелазги і ет­руски» (виданій в Марбурзі в 1913 році) пише, що «Пелазги мають багато спільного з ет­русками». Я звернув увагу, що етруски слово «нуна» вживали в значенні «мати». Знаємо, що сумеріяни слово «нана» також вживали в значенні «мати». Українці й сьогодні вжи­вають слово «неня» як синонім слова «мати».13. У 610 році до «нашої ери» етруски роз­будовують селище Ром (Рим). 25 кілометрів від ріки Тибр на горбах починають буду­ватися ліплянки (хатини). Племена сабеллські, волські, оски, япиги жили на території сьо­годнішньої центральної Скотарії (Італії); сло­во «італієць» значить «скотар», «пастух».На південній території сьогоднішньої Іта­лії жили зайди (греки). Вони на побережжях Сицилії і Південної Італії мали селища Ме­тапонт, Сибарис, Кротон, Локри, Сиракузи, Гела, Накс.14. Етруски жили в селищах. Селище мало свого царя, який не залежав від царя іншого етруського селища. Цар був одягнений в тогу з пурпуровою каймою. Сидів він у золотому кріслі, тримав у руках булаву (бойовий топір). Його родина жила в розкошах і ніжностях.Під час свят слуги ішли попереду царя, несучи його символи. Військо етруське сла­вилося металевою зброєю, строгим порядком і обожненням царя.15. Етруски, так як і трипільці — українці в Оріяні (Україні-Русі), неохоче будували свя­тині. Вони вважали, що найвеличнішою Бо­жою святинею є природа. Вони на відкритих місцях (переважно під величним деревом) молилися. Їхні жерці (віщуни) по напрямку вітру, по зорях і по заходу сонця передбачали погоду.Етруски вірили, що є три головні божества (Тания, Уна і Манрва). Міста їхні Капуя і Ад­рія славилися багатствами і пишнотою. Коли греки-купці наближалися до їхніх міст, вони їх не пускали. Греки — їхні найлютіші вороги. Очевидно, коли етруски були пелазгіянами, то їхнє вороже ставлення до греків оправдане.Етруски вважали, що греки завжди голод­ні і завжди жорстокі. Греки кожного, хто не був греком, ненавиділи, їм здавалося, що не грек хоче в грека з'їсти вівцю. Вони жорстоко ставилися не тільки до ворогів своїх, а й самі до себе. Наприклад, коли в 425 році (до «на­шої ери») прибув з Єгипту транспорт з пше­ницею до Атен, атенські провідники склали список атенців. 14.400 атенців отримали по міху пшениці. 5000 атенців у цей час було закуто і продано в рабство, бо вони (як пише Плутарх) хотіли незаконно отримати міх пше­ниці. Картагенці, які також не любили греків, прихильно ставилися до етрусків. І прагнули не з греками, а з етрусками торгувати.16. Життя етрусків не було спокійне. Вони вели постійні війни з кельтськими племенами. Латини (плем'я низької цивілізації) талано­ви­то сприймало етруські способи життя, їхні ре­лігійні поняття і обряди (покони). Пишу «талановито» тому, що латини, від етрусків запозичуючи культуру, не поклонялися їй, а переосмислювали її і підпорядковували її своїм племенним інтересам. Наприклад, ла­тини з етруської тройці (Тания, Уна, Манрва) створили латинську тройцю (Юпітер, Юнона, Мінерва).17. Етруски постійно ослаблювали самі се­бе, ведучи між собою війни: цар одного се­лища вів війну з царем іншого селища. Латини ослаблених етрусків покорили. І вже в пер­шому столітті до «нашої ери» етруски утра­тили своє значення. Вони поріднилися з мно­гочисленним латинським плем'ям, яке мало грубі первісні способи життя, але було спра­гле свою волю накидати іншим. Етруски (покорені латинами) стояли у проводі латин­сь­кого життя, і мовою латинською почали во­ни говорити, свою забувши.18. Латини розбудовують Рим. На сімох горбах (Капітолій, Авентин, Квиринал, Вини­мал, Палатин, Есквелин і Целій), особливо в епоху імперську, постають нові доми. Пишно розбагатів Рим в часи Гая Юлія Цезаря (100—44 роки до «нашої ери»). Цезар славив себе своїми подвигами. Його воїни, ограбувавши святині Лютеції (Парижу), привезли до Риму великі золоті скарби.Цезар, розгромивши військо Помпея (сво­го суперника), стає імператором Риму. Він сідає в крісло з золота і слонової кості. Його статуї стоять поруч з статуями (ідолами) богів Риму. Його образ викарбуваний на монетах. Він — імператор.19. При вході в Курію Цезареві було вру­чено листа. У листі повідомлялося, що є змова убити його. Цезар, отримавши листа, поклав його в кишеню, щоб прочитати при іншій на­годі. Він загинув, листа не прочитавши... Ко­ли він ішов, змовники оточили його і вбили мечами.Він (шістдесятилітній Цезар) упав мертвим перед статуєю Помпея. Він був славним муд­рецем і великим розпусником. Найвірніші його воїни відкрито говорили про розпусне життя Цезаря, і в цей же час вони обожнювали його, виконуючи його накази.20. Патриції, убивши Цезаря, самі власною кров'ю окривавилися, змагаючись за владу. Патрицій Октавіян (свояк Цезаря), перемігши Антонія (вірного Цезаревого приятеля), став імператором. Сенат проголошує Октавіяна ав­ґустом (святійшим). Раби (греки — скульп­тори) дають статуям Октавіяна позу Посей­дона, або — Юпітера.Варто сказати, що слово «ю», «дю» по­ходить від слова «див», а «пітер» — від слова «па­та» (тата). Санскритське «Дивтата» пере­тво­рилося на «Юпітер». Юпітер значить «Не­бесний Батько». Юпітер «оптімус Максімус», Люцетиус — (Світлодайний). Поети Верґілій і Ґорацій пишуть, що повелителі Риму Цезар і Октавіян — нащадки Енея. Еней — син богині і зять Латина (родоначальника латинів). Пісні, писані цими поетами, вважалися священними, римляни їх співали у святинях.21. У Римі панує культ воїна, культ дис­ципліни і слави. Шрами на обличчі воїна — гордість і честь. Полководець, отримавши пе­ре­могу над тим чи іншим племенем, вимагав тріюмфу. Його чоло вінком уквітчує богиня Вікторія (Перемога). Він прямує до тріюм­фа­ль­ної арки (за етруським звичаєм) в чер­воному одінні на колесниці. Він у піднятій руці тримає палицю, на якій зображена золота фігура орла (тотем племени латинів).За полководцем їдуть його воїни. Позаду воїнів запряжені в ярма раби тягнуть вози, навантажені трофеями (золотом, сріблом, тканинами, вином). Раби (жінки, діти, царські родини, жерці, воєначальники) ідуть до Риму в рабство. Вони несуть з собою статуї своїх домашніх богів, свої святі письмена.22. Римляни звуть раба «говірливим зна­ряддям», — яке ходить постійно з залізним на­шийником. На нашийнику викарбувані слова «держи мене, щоб я не втік». Раб б'є раба, щоб догодити римлянинові, і щоб отримати повнішу миску каші. Раб працює на плантації, в копальні, в конюшні, на подвір'ї римлянина. Раб не довіряє рабові. Раб не має права го­во­рити про любов, волю, мудрість. Він зобо­в'я­заний дивитися в землю, мати зігнуту спину.Національна релігія Риму — релігія порядку (дисципліни). Жерці римські точно визна­ча­ють, що римлянин може робити, а що — ні. Наприклад, під час вшанування Сильвана (Бо­га лісів) жінки не мають права бути при­сутніми. Під час вшанування Богині Добра (Бона Деа) чоловіки не мають права бути присутніми. І цей звичай так міцно ввійшов у життя латинів, що вони і в латинську (римо-католицьку) церкву впровадили окремі «ре­колекції» для жінок.23. Рим, вогнем і мечем покоряючи на­роди, культурніші за себе, починає, сам цього не відчуваючи, духовно капітулювати перед їхньою культурою. Грецькі боги (незважаючи на те, що вони є богами греків-рабів), почи­нають входити в національний пантеон Риму. Пантеон (тобто «всіх Богів» святиня) рим­сь­кий огречується. Знатні римляни беруть участь у єгипетських святах в честь Бого­родиці Ізиди. І їй поклоняються.24. Римлянин (письменник Апулей), захо­пившись національною Єгипетською вірою, пише, що «Божа Мати Ізида непорочна до­стойна щирого поклоніння». Апулей, так як і інші патриції (і воєначальники) не знав, що він у Римі, звеличуючи духовність рабів-єгиптян, поширює між римською молоддю двоєвір'я (двоєсвятість).Раби приносять на носилках знатних рим­лян (на поклін) до єгипетської святині в Римі. Римляни тоді не розуміли, що чужі боги — чужа духовність, і нею можна захоплюватися, нею можна володіти, але не можна їй підпорядковуватися.25. У Римі в єгипетській святині жерці (єреї) одягнені в блакитні епітрахилі. (Я вже говорив, що грецьке слово «епітрахиль» значить «нашийник», епітрахилі носили єреї Зевса, Деонисія, Посейдона).Блакить — колір, який ознаменовує духовну й тілесну чистоту. Жерці (єреї) у святині натхненно оповідають, що «Божа Мати Ізида з Божим Дитятком Гором скитається у хащах і пустинях. Жорстокий цар Сет переслідує її, Спасительку Блаженну». На іншому святі цей єрей оповідає про страсті Бога Озиріса. Після страстей — Спаситель Озиріс воскресає.Єгиптяни (раби в Римі) обнімають самі себе, прощають провини один одному, цілую­ться, вітаються окликом — «Озиріс Воскрес» (Є, значить, надія, що воскресне воля їхньої вітчизни, тепер поневоленої Римом).26. Римські воїни, живучи на завойованих землях, занедбують свою римську націо­нальну віру, їм хочеться бути з людьми, які мають свої віри, свята, обряди. Вони (римські воїни) у Сирії — Фінікії святкують 25 грудня різдво Спасителя Адониса.І потім — страсті Адониса (адонаї). Вони (і в малій Азії) спільно з рабами 25 грудня свят­кують різдво Спасителя Аттиса, якого непо­рочно народила Богородиця Нана.І 25 грудня у Римі святкується Різдво Спа­сителя Митри. Світлий Митра народився у яслах, і «бидлята тряслися» з радости. І перші пастухи новонародженому «Божому Дитяті Митрі» поклонилися.27. На драматичних містеріях чужих ре­лігій людно, є дивне те, що чужими «місте­ріями» захоплюється вільна римська молодь. Вона вже переконана (переконання — сила велика), що Боги Таммуз, Адонис, Озиріс, Деонисій непорочно зачаті. Вони (ці Боги) переживали страсті і воскресли з мертвих, маніфестуючи могутню силу життя.Занепад римської духовности перші помі­ти­ли жерці Бога Юпітера. Вони почали віль­ній римській молоді доводити, що Римська імперія має божественне походження, і в цьому її сила і вічність. У храмах Юпітера померлий імператор був зачислений (при великій врочистості) до родини Богів Риму. Римський імператор (живий і мертвий) вва­жався божеством. Поцілувати перстень імпе­ра­тора — честь римлянина. (Обряд цілування перстеня латини опісля перенесуть у римо-католицьку церкву).28. Римське військо складене з римлян-хлі­боробів. Вони воюють, скарби, награбовані на завойованих землях, перетранспортовують до Риму на свої господарства, де працюють раби. Та тепер у римській армії є чимало найманих воїнів.І таким найманим солдатом стає житель Фракії. Фракія переважно заселена людьми сіроокими і біловолосими — прибулими з північних земель Чорного моря. Житель Фракії Спартак, хто він? Сюди засланий воїн гордої Картаґенії, грек чи українець (скит) входить в історію під ім'ям Спартак?29. Очевидно, ім'я Спартак не має нічого спільного з країною Спартою. Рабовласник, купуючи раба, давав йому ім'я. І той, хто ста­вав воїном в римській армії, не будучи рим­лянином, отримував ім'я в армії. Звичай да­вати ім'я, не питаючи ні родини, ні людини, якій ім'я дається, пізніше був також запро­вад­жений грецькими єреями у грецькій орто­доксії.Спартак тікає з римського війська, його ловлять, заковують і віддають у гладіатори. Римляни оцінюють його відвагу і спритність, і дарують йому волю. Він стає учителем фех­тування в школі гладіаторів Лептули Батиата.30. Спартак очолює повстання рабів. Не­зважаючи на те, що на світі всі люди рівні, раби довели, що вони таки раби, а римляни — володарі. Раби не були спроможні за кілька днів звільнити себе від рабських навиків.Рабські навики (свідомо і несвідомо набуті в рабських обставинах життя) обезкрилюють мислення, почування, волю. Усе, що раби роблять, не приносить їм радости, і тому їхня праця не чепурна, без натхнення зроблена. Вони шукають рятунку в неточності (спі­знився, забув, помилився, обдурив, захворів), щоб ухилитися від примусової праці. Вони не вірять самі собі, між ними немає взаємо­до­вір'я.Вони (повсталі раби, очолені Спартаком) вважали, що воля — це повне непідкорення владі. Вони не знали, що воля є там і тільки там, де є стальна дисципліна, добровільне підкорення старшині. Вони, ставши воїнами Спартака, почали займатися торгівлею. У них була жага до збагачення. У них не було бажання стояти струнко перед Спартаком, бо ж він такий раб, як і всі. Вони стояли струнко перед римським воїном, тепер — воля, є воля розгнуздана, невпорядкована, дика.31. Спартак проголошує наказ — забороняє своїм воїнам торгувати золотом і сріблом, яке вони дістали, розгромлюючи садиби патр­и­ціїв. Воїни вважають, що Спартак хоче їх наказами поневолити, і тому вони з нього починають кепкувати.Найвірніші друзі Спартака, які були з ним ще в школі гладіаторів, полководці Ганник і Каст, стають зрадниками. Вони вважають, що маючи свої військові частини, можуть відійти від Спартака.Красс (римський полководець), дізнав­шись, що військо Спартака вже роз'єдналося, утішився. Він відчув, що римське гасло «діли і пануй» повсталі раби своєю рабською пове­дінкою оправдують.Красс розгромив збунтованих полко­вод­ців Ганника і Каста. Під час бою згинуло 12 тисяч рабів, і між ними — Ганник і Каст.32. Спартак має 60 тисяч воїнів. Дехто з істориків пише, що — 120 тисяч. Армія Красса менша кількістю воїнів, але вона міцна дис­ципліною, єдністю, цілеспрямованістю, вірою. Спартак — геніяльний полководець, але його рабська армія не здібна його оцінити.Плутарх, описуючи епоху Спартака, пише, що «раби, сильні своїм числом і горді успі­хами, перестали слухати Спартака, і ділилися на окремі загони, бродили по Італії, спусто­шуючи її». Вони — раби, вони не знали, що вінком перемоги уквітчається тільки і тільки та армія, яка керується законами стальної дисципліни, яка гордо й охоче виконує накази свого полководця.33. Перед боєм (в Апулії) приятелі привели Спартакові баского коня: це мало б означати, що він (Спартак), як головнокомандуючий, повинен на коні бути в безпечному місці. І керувати боєм — такий порядок був у римській армії.Спартак знав, що раби по-сліпому заз­дрі­сні і з законами військового порядку не обі­знані, керуються настроями. У них може появитися міркування, що він (Спартак) во­ювати на передовій лінії не хоче, а їх — посилає.34. Спартак убив мечем приведеного бас­кого коня. І сказав: «Коли бій виграю, коней матимемо багато. Коли бій програємо — кінь цей буде мені непотрібний». І ринув Спартак у шал бою. Він пробирався туди, де стояв Красс, дивлячись на хід бою. Він хотів мати поєдинок з Крассом.І сталося те, що передбачали римляни. Коли Спартак (мозок і прапор повсталих рабів) упав у бою, раби (ті раби, які нарікали на Спартака) розгубилися і почали тікати. Військо Помпея, яке прибуло з Іспанії на допомогу Крассові, по дорогах ловило рабів-спартаківців, і голови їм відрубувало.35. Щоб раби не відважувалися брати в руки меча, було (напострах) розп'ято шість тисяч спартаківців. Вони, висячи на хрестах (по дорозі від Капуї до Риму), умирали в нестерпних муках.Мудрих воїнів учить історія людства: вій­сько, яке боронить волю Вітчизни, повинно берегти як зіницю ока свого полководця, при жодних обставинах не виснажувати його тілесної і духовної енергії, звеличувати його треба, щоб він мав настрій добрий і міг давати врівноважені мудрі накази, і міг спокійно стрінути перемогу війська свого чи особисту гибель свою.Ворожі сили, щоб духовно роззброїти вій­сько, старатимуться, засобами не переби­ра­ючи, знеславлювати полководця. Воїни! Не­має на світі такого полководця, який би хотів, щоб його військо програло бій. Знаючи це, життям і смертю славте полководця свого: він — ваша слава, ви — його слава.36. Рим відзначає перемогу над повста­ли­ми рабами. І живе законом — там, де римський багнет, там і римська земля. Не можна казати, що ніхто не відважувався порушити межі римських володінь.Рим має небезпечного ворога, який на своїх безмежних степах має численні кінні ар­мії. Кіннотники озброєні стрілами небез­печ­ними (отруйними), мечами, сила їхня невичерпна і таємнича. І тому оборонні вали імперії в часи імператора Марка Ульпія Траяна (98—117 роки до «нашої ери») стояли на березі східного Дунаю.«Римський вал» охороняв Рим від армій Скитії (Руси-України). У 8-му році римський поет — аристократ Овидій був обвинувачений за нетактовне ставлення до молодої Юлії (внучки імператора Авґуста) і висланий у місто Томи. (Місто Томи розташоване на північно-західному березі Чорного моря), там, де проходив «римський вал», і тут Овидій і помер в 17 році. Імператор Авґуст, щоб бути справедливим, караючи Овидія, покарав і молоду Юлію, вважаючи, що вони обоє чи­нили розпусту, порушуючи строгі родинні закони Авґуста.Авґуст — найвищий головнокомандуючий (імперіум) і головний духовний провідник (понтифікс максімум), і батько (патер патрія) уславився строгими законами етики.37. Овидій у «Трістія, епістуле екс понто», поетично (можливо, щоб на римлян створити враження і викликати до себе співчуття) опи­суючи вигляд скита (українця), зазначує, що житель північних берегів Чорного моря має «страшне обличчя, дикий голос, волосся і бо­ро­да непідстрижені, усі вони носять зброю (мають луки і сині від гадючої отрути стріли). Права рука завжди готова нанести рану ме­чем, у кожного варвара меч прив'язаний до пояса».«Лютий ворог на задиханому коні, він оз­броєний луком і стрілами, насиченими от­рутою, оглядає стіни міста Томи. І, як дикий хижий звір, що тягне і несе по пасовищах овечку, яка не встигла сховатися у вівчарні, так ворог-варвар захоплює кожного, кого знайде на полях, якщо він не встигне сховатися під захист мурів міста». Овидій вважав, що чим жвавіше він опише ту місце­вість, де він перебуває на засланні, тим більші викличе в римлян співчуття до себе. Оче­видно, такі вислови, як «страшне обличчя», «дикий голос», «лютий ворог» можуть відно­ситися не тільки до скитів (українців), а й до римлян і греків. Римляни і греки своїм «страш­ним обличчям, диким голосом і жор­стоким виглядом» наві­вали жах на юдеїв, сирійців, британів.38. Греки вже 150 років перебувають у римській неволі: в 146 році до нашої ери Рим окупував Грецію. Жителі Атен і Спарти кори­стувалися відносною свободою. Греки (ко­рин­фи) на ярмарках продавалися в неволю поруч з скотиною. Очевидно, греки не звали себе греками і не любили тих, які їх так називали.В Італії, над берегами ріки (ґрік) жили греки в селищах, і римляни їх тому почали звати не коринфами, гелленами, а греками.39. Раби (на провінціях імперії) бунту­валися. Вони убивали патриція і тікали. Ховаючись у лісах і горах, вони пробиралися на рідні землі. Імператор Октавіян Авґуст в 10 році «нашої ери» видав закон, що коли буде убитий патрицій, то всі раби, які знаходяться у домі убитого, мають бути обезголовлені. Раби, живучи у страхові, обороняли патриція від його двірцевих ворогів. І доносили пат­рицію на того чи іншого непокірного раба.40. Щоб в імперії був порядок, спокій, піднесений настрій, жерці Бога Юпітера тво­рять культ імператора. Вони проголошують священну буллу, що імператор Октавіян Авґуст «Син Божий», «Спаситель світу». Хто проти імператора Авґуста, той проти Бога. Хто проти Бога, той проти життя, людей, світу.Навіть ті люди, яких карає імператор Ав­ґуст, ідучи на смерть «славлять його» («слава цареві-диктаторові, приречені на смерть ві­тають тебе»).Поет Овидій, перебуваючи на засланні, славив у піснях Октавіяна Авґуста і плакав у Томах, що він (Авґуст) позбавив його волі. Не дозволив йому чарувати віршами дівиць римської знаті. Овидій писав, що померлий Юлій Цезар перевтілився (інкарнувався) у небесну зорю, яка яскраво горить над вічним Римом, і ця пісня врочисто співалася жерцями у храмах Юпітера.41. Імператор Авґуст стає понтифіком (па­пою римським). Маючи необмежену війсь­кову і духовну владу, він проголошує нові накази. Він, наприклад, забороняє єгиптянам ставити у Римі єгипетські святині. Єгиптяни у своїх святинях єдналися. Маючи рідну віру, вони творили міцну родину, леліяли про поворот на сонячні береги священного Нілу.Імператор Авґуст проголошує, що жидів­ські громади, які є в Римі, неблагонадійні. Юдеї, очолені рабінами, тримаються старих законів мудрости: жид, який перестає визна­вати жидівську віру, умертвляє сам себе, гине в морі бездомних, безіменних і безвіт­чизняних рабів, народжених у Римі.Жид має право убити того жида, який намовляє жидів зрадити рідну віру (юдаїзм) і прийняти чужу, щоб служити чужим законам, обрядам, звичаям. «Ти, жиде, живучи в Сирії, зобов'язаний стати сирійцем; живучи в Єгипті, зобов'язаний стати єгиптянином!» На такі «зобов'язання» є готова відповідь: якщо ко­ро­ва зобов'язана стати конем, вона скаже: «Я корова, тепер є конем, але скажіть, хто в це може повірити?» «Коли брат твій буде на­мовляти тебе служити іншим богам, богам народів, що навкруги вас, ти повинен убити його» (5 кн. Мойсея, гл. 13, 6—10). І керу­ючись вірністю вірі батьків своїх, жиди від­мовилися у Єрусалимській святині (сина­гозі) поставити статую імператора Калигули, не­зва­жаючи на строгі накази римлян.42. Римські імператори приходять до пе­реконання, що світовий (тобто католицький) Рим повинен мати світову (католицьку) ре­лігію, яка б всіх рабів єднала в одне покірне стадо і вчила їх вірити у святощі вічного Риму.І так — у Римі Бог Серапис офіційно був проголошений «Богом для всіх». Відтепер немає Бога, який опікується тільки рим­лянами чи тільки рабами, Серапис опікується всіми людьми.Створюється теологічне визначення, чому Серапис є Богом для всіх. Він (Серапис) мучиться за людські гріхи, покірно пере­но­сить страсті, умирає, воск­ресає. Фригійська Богородиця Кибела прого­лошується Божою Матір'ю. Вона у святинях зображається як «Небесна цариця», яка сидить на троні, бла­гословляє людей і потішає бідних і багатих.43. Імператор Клавдій (41—54 роки), щоб у Римі був спокій, вигнав з Риму жидів. Але це не принесло спокою. Раби убили рим­лянина Педанія Секунду. Імператор Нерон (54— 68) дає наказ покарати 400 рабів, щоб іншим відхотілося бунтуватися.На ярмарках Риму вештаються пророки, віщуни, екстазисти, проповідники різних ре­лігій. Появляється секта визнавців «Мошіяг­ве» (вибранця Ягвового). Римляни вва­жають, що «мошіягвісти» (по-грецькому «христия­ни») нова забобонна юдейська секта.Раби-шпигуни доносять римській маµіст­ратурі, що на таємних зібраннях мошіягвісти (християни) говорять, що прийде месія з роду царя Давида. «І дасть йому Господь Бог престол Давида» і він «повік царюватиме в домі Якова і царюванню Його не буде кінця» (Лука, 1, 31— 33).44. Імператор Домітіан (81—96) бачить, що християнська секта має виразну політичну програму, в якій є відновлення трону юдей­ського царя. Він (Домітіан) є пан (домінус) і він — бог (девус) римський, наказує роз­шукати в Палестині нащадків царя Давида і привезти їх в баржах до Риму, як «політично неблагонадійних».Домітіан, особисто оглянувши «політично неблагонадійних», переконався, що вони (при­везені в баржах до Риму), нащадки Да­видові, є людьми неосвіченими, переля­ка­ними, духовно вбогими і тяжко працюючими. І в розмові з ними він виявив, що вони ждуть не земного царства, а небесного, і відпустив їх додому: вони належали до секти ессенів.45. Жиди вважали, що не тільки римляни, а й жиди мають своїх масаїв (оборонців): почалася борня за духовну волю. Імператор Адріян (117—138) вирішив, що буде велично, коли в Єрусалимі там, де є храм юдейського Єгови, буде споруджений храм римського Юпітера, і в цьому храмі буде запроваджене обрядове поклоніння Адріянові.Імператор Антоній Пій (138—161) прого­ло­шений у Римі «Спасителем» (Сотером), Зевсом Елевферієм (слово «Пій» (Піюс) зна­чить «Благочестивий»). Римляни (архітекти імперії), вважали, що імперія буде тоді міц­ною, коли буде устійнене обоження імпера­тора. Занепаде в Римі авторитет імператора, упаде Рим.46. Немає значення — добрий імператор Адріян чи ні, світлий Бог Юпітер чи ні, головне те, що в римлян є римські святощі, а в юдеїв — юдейські. Коли б юдеї в Єрусалимі поклонялися Юпітерові, значить вони б на землі батьків своїх зрадили Бога батьків своїх. Зрада святощів рідних — шлях рабський, раб (духовний раб) — людина низька, їй не можна довіряти. Той, хто зрадив рідні святощі, зрадить всіх і все.47. Жид Симон (132-135 роках) в Юдеї очо­лив повстання юдеїв проти римлян. Він про­голосив себе «Сином Зорі» (Бар-Кохбою) і масаєм Єгови. Він переконував юдеїв, що краще смерть прийняти за святощі рідної віри, ніж жити зрадником, поклоняючись рим­сь­кому Юпітерові і його наставникові Адрія­нові. Римляни жорстоко придушили повстан­ня юдеїв.На римських ярмарках римляни прода­вали рабів-жидів по тій самій ціні, що й ослів, і заборонили їм жити в Юдеї. Ярмарок в Теребинті (біля Хеврона) був місцем, звідки проданий раб-жид їхав в ту чи іншу країну. Він їхав з почуттям гордости, що він ка­рається-мучиться за віру батьків своїх.48. У Римі провідники християнських гро­мад учили своїх вірних, що вони є парах­віянами (кращими людьми Неба), і тому на землю дивляться як на місце грішне і для них чуже, тимчасове. Християнам (їхні проповід­ники) забороняли брати участь у торжествах (святах, церемоніях, процесіях), організо­ва­них римлянами. Римляни, довідавшись про це, почали на християн дивитись неприхиль­но.49. У Римі не втихають розмови, що хри­стияни на таємному зібранні обрядово умер­твили дитину: з неї вицідили кров і пили її. Християни, причащаючись, казали, що п'ють кров Христову і споживають тіло Христове. І потім вони (християни) гасять світильник, і в темноті любляться, кажучи, що єднаючись тілами, зріднюються душами.Римляни почали звати християнином кож­ну людину, яка була неприхильно наставлена до Риму. Християни, уміло використовуючи такі римські помилки, казали, що впливи хри­стиян міцнішають. Нерон, дізнавшись, що бу­ли звичайні бунтівники, які нічого спіль­ного з християнами не мали, названі хрис­ти­янами і покарані, обурився. Він видав наказ карати смертю того, хто зве людину христия­нином, не маючи на це доказів. Цей наказ Неронів занотував історик Тацит (Анн, 15, 44).50. Светоній (Сует, Нерон, 16) пише, що «Були покарані християни, люди, які три­ма­лися нового злочинного марновірства». Рим­ляни переважно карали християн за атеїзм (безбожжя), бо вони (християни) не хотіли брати участи у римських релігійних святах.Пасивний спротив (неприсутність на рим­ських святах) учив рабів нових методів борні за волю.У часи імператора Марка Аврелія було почате широке переслідування християн. У Ліоні (в 177 році), як пише Евсевій, було убито 48 християн. За що було їх убито? При­хи­льники науки Епікура (епікурейці) і прихиль­ники науки Христа (християни) виступали проти вівтарів, святинь, ритуалів, святих об­разів, статуй. Вони своїм виступом принижу­ва­ли римську релігію і були карані як безбож­ники.51. Християни вірили, — що той христия­нин, який убитий римлянами, іде в царство небесне. Прибувши у Царство Небесне, він сидить поруч з Ісусом Христом і оповідає про страждання християн на землі грішній.Християни пізнавали себе при допомозі рибини намальованої, або з глини чи металу зробленої. У грецькій мові слово «рибина» складене з п'яти літер, мало б означати «Ісус Христос — Син Божий, Спаситель».52. Імператор-філософ Луціус Авреліанус (270—275) захопився стоїцизмом. Він (імпе­ра­тор) в золототканій тозі, пишнотами ніжений, каже: «Солодко бути бідним». Чому? Тому, що бідний має душевний спокій — він не прив'язаний до скарбів, не боїться їх втратити. Філософ Сенека (учитель імпера­тора Нерона) у творі «Потіха» проповідує, що «є тільки один Бог», «всі люди (вільні і раби) рівні». Очевидно, ці погляди Сенека запо­зи­чив від митрадистів.У Римі є святиня іранського Бога Митри. Жерці Бога Митри носять митри, вони митрофорні єреї, «браття во Митрі». Під гул дзвонів вони причащаються вином і хлібом, весною обмінюються вітальним окликом «Митра воскрес!»53. Інтернаціональні раби (ті, що вже народжені в Римі) забули свої рідні мови і свої рідні віри, вони утратили самі себе, не знають хто вони є, чиїх батьків і чиї діти. Де їм подітися? Вони ішли до християнських гро­мад, де є віра, що християнський Бог був римлянами розп'ятий за те, що він обороняв рабів. Він воскрес, на небо вознісся і рабам обіцяє волю.Щоб у християнській громаді не було впли­вів національних релігій, провідники приймали до громад тільки тих рабів, які не знали хто вони є, або, які відрікалися від будь-яких зв'язків з рідною вірою батьків своїх. Раб, який був запідозрений у прихильному ставленні до рідної віри, був вигнаний з гро­мади християнської, він вважався людиною, яка «знається з Сатаною».54. Римляни в 41 році вторглися в Бри­танію. Вони жорстоко переслідували рідну британську віру, очолену волхвами. Вони бачили, що рідна духовність є тією силою, яка кличе до борні за волю Вітчизни.Римляни, звучи неримлян варварами, були найпотворнішими варварами. Вони ножами наносили рани британській королеві Бовдиці, її доньок збезчещували на її очах. Британці поневолені, але не покорені. Вони повстали проти римлян-варварів. Їхнє повстання в 61 році жорстоко придушив римський воєна­чаль­ник Павлин. 70 тисяч римлян, захо­пившись красою землі Британії, поселилося переважно над берегами Темзи. Рим для римлян ставав непривабним.55. У римських колоніях нові повстання. Рим утомився, та ще є між римлянами міцне переконання, що люди природою поділені на дві категорії. Люди — раби є рабами по складу свого рабського характеру. Люди — вільні є вільними по складу свого вільного (володарського, упорядкованого) характеру.Раб примиряється з рабством, щоб тільки якось жити. Вільна людина гине на полі бою, дивлячись з погордою на життя в рабстві. Донька патриція, бачачи, що збунтовані раби убили її батька і можуть її взяти в полон, бере меча і сама собі проколює черево своє, падаючи на вістря. Є віра, що тільки той уміє достойно жити, хто вміє достойно вмирати.56. Римлянин у Римі з погордою дивиться на римлянина-втікача, який прибув з колонії, врятувався від збунтованих рабів. Не міг він оборонити свого маєтку, свою родину, свої земельні володіння, які сто років тому були завойовані римським військом. Римлянин, який утік від раба, недостойний звати себе римлянином.Римляни-втікачі знаходять для себе при­тулок у християнських громадах, їх тут радо вітають, звеличують. Римляни-втікачі явно і неявно тримають зв'язок з родичами своїми, які є чиновниками і воєначальниками в Римі. Вони, гніваючись на імператора за ті чи інші справи, таємно дають християнам великі по­жертви (годують римлян-втікачів). Римлянин починає ставитися з недовір'ям до римлянина, виникає втрата віри в силу римської духов­ности.57. У 264 році могутнім буревієм пролітає кінна армія України (Руси-Скитії) просторами Малої Азії. Українці (скити) вторгаються в Галатію, Каппадокію, в'їжджають у місто Антиохію (біля Сирії).

Українці (скити) в селищах Никомедиї і Візантії визволяють своїх братів, пійманих на берегах Чорного моря і в Ольвії проданих у рабство. Траянів вал (оборонні споруди Риму) на Дунаї українці (скити) зруйнували. Римські військові частини, не прийнявши бою, втекли на захід.Християнські громади в Римі від римлян-утікачів дізнаються, що українці (скити) по­трясли основами Риму, пророки на ярмарках у Римі пророкують «падіння Риму».58. Імператор Діоклектиян (268— 305), почувши, що в його війську є солдати-хри­стияни, які проповідують «падіння Риму», видає в 303 році наказ виявляти християн і карати їх. Їх стало тяжко виявляти, бо ті римляни, які творять таємну опозицію проти імператора, помагають християнам.Вісті, які приносили до Риму втікачі з схо­ду (з Никомедиї, Візантії, Антиохії, Каппа­докиї) підтверджували слова поета Овидія, що скит (житель Скитії-України) «має вигляд римського Бога Марса». Скит літає на коні, як буревій, жодний римський вершник не може його догнати і не може від нього втекти. Скит має могутні м'язи, впевнений в собі, погляд у нього рішучий, безстрашний, воло­дарський. Римські легіонери бояться з ски­тами приймати бій. Кажуть, що скит в бою так шаліє, що для нього немає таких почуттів, як страх, обережність, роздумування. Він ле­тить на коні так, ніби весь світ вже склав зброю йому до ніг.59. Діоклектиян — житель Никомедиї (міс­то розташоване на азійському березі напроти міста Візантія, яке знаходиться на евро­пей­ському березі). Він особисто знає, що значить воїн Скитії (України). Він стривожений на­ступом скитської кінноти, він утратив віру в себе, утратив силу волі, захворів і помер. Пер­сіяни (іранці) займають Армянію, втор­га­ються в Месопотамію.60. Після смерти імператора Діоклектияна почалася точитися боротьба за імператорську владу. Константин (син полководця Констан­ція Хлора, Хлор був правою рукою Діок­лектияна, він загинув під час бою з скитською кіннотою, рятуючи життя Діоклектияна) має підтримку у війську. Він прагне стати імпе­ратором.У Римі військова частина проголосила імператором Максентія (сина Максимия­нового). Максимиян — славний полководець, який в 285 році розгромив Галлию, відігнав німецькі племена за Рейн, обдарив своїх воїнів великими скарбами. Рід Максимияна має великі впливи на життя міста Риму.61. П'ять років точиться боротьба між імператорами Константином і Максентієм. Максентія підтримує римська знать — пред­став­ники латинських родів, оборонці римсь­кої національної віри.Константин, бачучи, що знать міста Риму діє проти нього, таємно контактується з рабами-християнами, які живуть у Римі. Раби-християни, які перебували в тилу військ Максентієвих, дізнавшись, що Константин є їхнім оборонцем, таємно повідомляли йому про рух військ Максентія, і відмовилися довозити харчі, тікали в ліси і гори.62. Біля стін Риму (коло Мульвийського мосту) 28 жовтня 312 року Константин, підтриманий численними ватагами озброєних рабів-християн, які робили несподівані напа­ди з засідок, перемагає Максентія.Максентій потонув, переправляючись че­рез Тибр. (Грецькі попи в майбутньому скла­дуть легенду церковну, ознаменовану сло­вами «Товтоніка», що значить «Цим пере­можеш»). На небі, кажуть попи, показався хрест. Кон­стантин вирішив орієнтуватися на хрест (на численні юрби рабів-християн). І бій виграв. Коли сонячне проміння пробивається через хмари, можна побачити на небі різні знаки — хрест, дивовижні пучки проміння, зірку та інші знаки, і той, хто бажає для створення легенди ними користуватися, має на це волю.63. У місті Мілан в 313 році (Медіолан — місто в північній Італії) імператор Константин і Ліциній видали «Міланський едикт», у якому зазначалося, що відтепер християни мають ті самі права, що й визнавці всіх інших релігій. (Валерій Ліциніан Ліциній — полководець, який поміг Константинові перемогти Мак­сентія, права рука Константина).64. Між християнами постає незадоволен­ня, розчарування. Християнські провідники мали на християн великий вплив тоді, коли їм казали, що Рим — ворог їхній впаде, ім­пе­ратор — ворог їхній недостойний, щоб хрис­тияни його шанували.Християни вірили, що при допомозі віри Христової вони звільняться з рабства, стануть багатими і сильними як римляни, і, маючи щасливе життя на землі, щасливо переселяться в Царство Небесне. Тільки невелика частина вірила, що для парафіянина земне життя не має жодної вартости.65. Імператор Константин і християнські провідники (єреї) проголосили, що християни мають волю — мають волю вірити в Христа. Але з римського рабства ніхто не думає їх звільняти. Тільки той християнин є добрим християнином, який щасливо почуває себе в рабстві і смиренно служить римлянам-во­лодарям.66. Християни мають волю вірити в Христа і мають волю бути такими рабами, як і були раніше. У них тепер багато клопотів — га­рячих сварок. Наприклад, у 313 році до ім­ператора Константина звертаються закло­по­тані єгипетські християнські діячі. Вони хо­чуть, щоб він розсудив, хто має бути їхнім єпископом.67. Єпископ Цециліян і єпископ Донант поділили християн на два ворожі табори. При­хильники Донанта обвинувачують єпископа Цециліяна, що він в часи імператора Діок­лек­тияна був шпигуном — видав римським легіо­нерам (за гроші) святі християнські книги, які переховувала громада. І в цей час були ареш­товані видатні християни: ті, які тікали, ряту­валися від ударів біля статуї Діоклек­тияна.У «вічному Римі» стояли статуї Діок­лек­тияна, а також — на провінціях. Біля статуй імператора відбувалися урочисті свята. Не тільки римляни, а й раби шанували ці статуї — є святий закон, що біля статуї Діоклектияна римлянин не має права бити раба.68. Прихильники єпископа Цециліяна доно­сили імператорові Константинові, що єпископ Донант — самозванець, ставить свої справи вище справ римських. Константин визнав Цециліяна канонічним єпископом, керуючись правилом: служив таємно Цеци­ліян Діоклектиянові, мені ж служитиме явно, навчаючи рабів-християн обожнювати владу імператора.69. Константин переміг Максентія, але він відчув, що римляни в Римі тримаються старих римських звичаїв і вважають, що віра Хри­стова — віра рабська, і вона не підходить ха­рактерові вільного римлянина. Римляни (особ­ливо представники римської знаті) став­ляться вороже до імператора Константина — прихильника рабської релігії.Константин лишає місто Рим, починає шукати (якнайдальше від Риму) зручне місце, де б він міг почати будувати нову імпера­тор­ську столицю. Селище Никомедия розташо­ване там, де й селище Візантія. Никомедия — влюблене місто осідку імператора Діоклек­ти­яна, і тут своє дитинство провів Константин.Воєначальники радять Константинові осіс­­тися в Никомедиї. Але Константин вва­жав, що селище Візантія, розташоване на ев­ропейському березі Босфору, зручніше тому, що можна данину транспортувати з Маке­до­нії, Фракії, Іллирику і Далмації суходільними шляхами.70. До Никомедиї йдуть шляхи з Каппа­докії, Трапезунду, Арменії. Він (Константин) вважав, що місто Рим, яке дихає прихованою ненавистю до нього, не може бути його столицею. І крім того Рим для нього не має ні стратегічних, ні економічних, ні політичних зручностей. Він хоче наблизитися до багатих земель Скитії (України) і Кавказу, і їх перетворити у свої нові колонії, або — мати з ними вигідну торгівлю. Він рішив: там, де селище Візантіус, ставити нове місто.71. У грецькій мітології згадано, що Бізант (Візант) — син Посейдона. Візант — посланик морського бога. У селищі Візантія (прави­льніше Бізант) жили греки-риболови, був ярмарок, на якому продавалися раби, коні, хутра, мед, зерно, шкіра, віск.На невеликому гіподромі щороку прибулі з Скитії (України) вершники дивували жителів Візантії спритною їздою. Скити тут чулися як вдома: оподаль були селища, в яких жили гіттіти (люди, що говорять тією мовою, що й жителі Дніпра).72. З різних провінцій римської імперії ішли колонами раби ставити Новий Рим. Було привезено сорок тисяч «µотів». Ті раби, які в дорозі відважувалися бунтуватися, обезголов­лювалися.Смиренним рабам-християнам рекли єпис­копи, що тепер вільно визнавати науку Хри­стову, і за таку святу волю вони повинні смиренно працювати, коритися урядовцям імператора Константина. Смиренні й покірні за свої терпіння отримають винагороду на «тому світі».«Новий Рим! Ставимо Новий Рим!», — рекли архітекти нової столиці. «Раби-хрис­тияни, ставте Новий Рим, радійте, христи­ян­ська віра тепер є "реліґіо ліціта", "дозволеною вірою"», — натхненно співали єреї.73. У 330 році перестало існувати селище Ві­зантія. Там, де були землянки, невеликі ліплені з глини і хворосту ліплянки, біля яких висіли рибальські сіті, тепер стоять нові палаци. У па­лацах живе імператор Констан­тин і його знать.Навколо палаців стоять мури (оборонні вали). Замість назви «Новий Рим» постала назва «Константинополіс», грецьке слово «поліс» значить «град», «місто». Не римляни (латини), а греки (атени) стали довіреними людьми в палацах імператора Константина, де й мова грецька вже запанувала, і звичаї. Атенські скульптори прикрасили палаци, атенські кравці і шевці шиють одіння для родини імператора за грецькими зразками.Греки знають, що латини і імператор Константин — два ворожі світи, і ця воро­жість особливо корисна для греків.74. Ще імператор Діоклектиян був поділив імперію на дієцезії (округи). На чолі кожної дієцезії стояли імперські вікарії — довірені люди (наглядачі). Тепер імператор Констан­тин поділив імперію на чотири префектури — Схід, Іллирія, Італія, Галлия. Так Італія стала префектурою, очоленою префектом.Імператор Константин, давши вірі Хрис­то­вій вигідні умови для розвитку, відчув, що «люди Христові» темні, зневажливо став­ля­ться до науки, у них немає спільного погляду на головні справи віри. Скільки громад, стільки й понять про Ісуса Христа. Одні вірять, що Ісус-пророк такий, як Ілія, Ісая. Інші вірять, що Ісус — незалежний Бог. Ще ін­ші вважають, що Ісус є «Демібог» (пів-бог), бо ж народжений звичайною жінкою. Є такі, що вірять, що Ісус — Син юдейського Бога Єгови.75. Імператор Константин прагне христи­ян­ські громади об'єднати і їх заставити служити інтересам імперії. І тому, що в місті Кон­с­тантинополісі (Візантії) ще повністю незакін­чені будови палаців і тому, що є тут сильні нехристиянські громади (громади грецької національної віри і громади римської націо­нальної віри), вирішено в невеликому селі Нікея, яке розташоване 150 кілометрів на пів­день від Константинополісу, скликати ар­хиєреїв громад християнських, щоб устій­ни­ти одне розуміння «хто такий Ісус Хрис­тос».76. У селище Нікея приїхало 318 єреїв (жер­ців). І цей Перший Собор Нікейський очолив імператор Константин, який не вважав себе християнином; ще були сильно устійнені поняття, що християнин — значить раб.Константин на соборі в Нікеї побачив, що єреї (жерці-єпископи), проповідуючи смирен­ність і любов, дихають самі на себе ненавистю і готові свої аргументи доводити не силою віри і розуму, а криком і кулаками.Єрей Аріус (кандидат на єпископа) почав на соборі переконливо доводити, що «Бог-Отець» старіший за «Бога-Сина». Єпископ Миколай (Мерликійський) почав перекон­ливо доводити, що «Бог-Отець» і «Бог-Син» ровесники (однолітки).77. Аріус твердив, що немає потреби у віру Христову впроваджувати поняття про «Святу Тройцю», бо це є явне повернення до паґа­нізму.Єпископ Миколай, настирливо пропа­гую­чи запровадження у вірі Христовій тверд­ження про «Святу Тройцю», вирішив вжити силу, на Соборі він жбурнув цеглину на Аріуса. Коли закривавлений Аріус оговтався, Миколай зі своїми колегами зірвав з нього ризи і вирвав з його рук «Євангелію».78. Прихильники єпископа Миколая пере­конали імператора Константина, що узако­нен­ня поняття про «Святу Тройцю» особливо ви­гідне не так для віри Христової, як для імпе­ратора. Чому? Тому, що коли буде тепер на Со­борі проголошено, що Ісус є Богом, то вла­да імператора в церквах вважатиметься «Бо­жою установою»: Константин буде у вірі Хри­стовій проголошений заступником Бога на землі.Не проголосити Ісуса Богом, значить при­меншити велич імператорської сили. Єпис­копи-греки вважали, що проголошення Ісуса Богом є справою вигідною й тому, що вона відповідає стилеві грецької ментальности.У Атенах греки, як пише Плутарх, були проголосили царя Олександра Богом. І коли це проголошення в Атенах відбувалося на зборах, то оратори Демосфен, Дінарх і Гепе­ріод не тільки підняли руки, а й палкими промовами доводили атенцям, що вигідно, щоб Олександр був Богом. Це не тільки збільшить родину грецьких богів, а й по­множить славу Греції: грек — бог. Варвари хай знають, що греки — люди надзвичайні, між ними родяться боги.79. І єгипетські учні Платона щиро вірили (і їм хотілося вірити), що їхній учитель (філософ Платон) не є звичайною людиною. Бог сказав мужові Платонової матері, що йо­го наречена «зачала від Бога», і так Платон — син Божий, непорочно народила його мати.Імператор Константин (274—337) в Нікеї на Соборі підтримав погляди єпископа Ми­колая і його приятелів. І сказав суворо: «Хто не спалить книги Аріуса, той буде нами спа­лений». Після цих слів учасники Нікейського Собору зрозуміли, що відтепер треба вважати Ісуса Христа Богом.80. 11 травня 330 року відбувається освя­чення нової столиці Римської імперії. В освяченні Константинополісу беруть участь архиєреї Бога Марса, Бога Зевса і Бога Ісуса. Архиєреї Бога Ісуса під час освячення полісу Константина не виглядали велично.У євангелистів Маттея, Луки, Марка, Іоана ніде не згадано, що новий дім треба освячувати. Християни вважають, що кадило, кропило, епітрахиль — сатанинські знаряддя віри фальшивої. І на ці знаряддя треба дивитися з відразою. Так чи ні, але під час освячення полісу архиєреї Бога Ісуса відчули, що в них немає таких ритуалів, які б діяли на почування віруючих.81. З Єгипту прибувають посланці і пові­домляють, що прихильники єрея Аріуса бунтуються. Кораблі, навантажені пшеницею, відмовляються плисти до Константинополісу. Прихильники єпископа Миколая вважають: чим відданіше вони будуть славити імпера­тора Константина, тим зручніше їм буде впливати на життя людей Константинополісу.З чого почати славити Константина? По­яв­ляються золоті гроші, на яких викарбувана голова Константина і напис «Бог Констан­тин». Статуя Бога Аполлона, яка два роки тому була поставлена біля палацу імпера­тор­ського, тепер огороджена дошками. «Щось там роблять грецькі майстри?» Виявилося: вони перепиляли шию Аполлонові і на неї насадили голову імператора Константина. На статуї величній зробили напис: «Константин — філо Крістус», що значить «Константин — Друг Христа», «тринадцятий апостол».82. Палац, в якому живе Константин, архиєреї віри Христової проголосили «свя­тою палатою». У «святій палаті» «Константин — філо Крістус» перерізує горло рідному синові Кріпсові. Зв'язує «філо Крістус» свою жінку Фаусту і зварює її живцем у киплячій воді. Коли тіло відстало від кісток, Фауста була похована з почестями.Грецькі талановиті іконописці малюють нову ікону — ікону Бога Христа; Христос одягнений в одяг грецького царя. Жителі Константинополіса, цій іконі поклоняючись, бачили, що Бог Христос має обличчя імпера­тора Константина: Константин спеціяльно позував малярам.83. Єпископи церкви Христової, славлячи ікону Христа-Константина, речуть: «Раби, зі страхом коріться панам не тільки добрим і лагідним, а й також підступним» (Апостол Пет­ро, 2, 18). Раби-християни слухають і ди­вуються: вчора їм архиєреї казали, щоб во­ни панам-римлянам не корилися, а сьогодні — навпаки.Константин знав, що рабським Богом ра­бів присмирити — найвеличніша мудрість волода­ря. Щоб раби не відважувалися ду­мати, що рабство — справа злих імператорів, їм святий Авґустин (354—430), славлячи Ісуса Хри­ста, рік: «Рабство встановлене Богом, і той, хто хоче його знищити, противиться Богові».84. 22 травня 337 року Константин (святий імператор) умирає. Три Константинові сини починають між собою криваву війну за ім­перський престол. В 351 році Констанцій (се­редній син Константиновий) стає імпера­тором. Він звільняє єрея Аріуса з неволі.Він (імператор Констанцій) проявляє при­хильність до національної римської релігії, дає багаті дари на святиню Богині Фортуни, яка ось щойно збудована у Константи­нополісі. Він відновлює свято в честь непереможного Сонця («Діес наталіс соліс»).85. Чому імператор Констанцій (337—361) стає прихильником єрея Аріуса? Тому, що його батько Константин, умираючи, тримав біля себе єпископа-аріусиянина, вважаючи його мудрецем.Констанцій любив свою матір Фаусту, знав її трагічну кончину. І знав, що Фауста була дочкою Максиміана і сестрою того Максентія, який потонув у Тибрі під час бою з Константином.Констанцій їде до Риму, щоб оглянути місто свого діда Максиміана.86. Римляни, знаючи, що імператор Кон­станцій не визнає Ісуса богом Римської ім­перії, і тому прихильно ставиться до єрея Арі­уса, щиро привітали його. Він (Констанцій) у Римі заборонив християнам (людям не ла­тин­ського походження) переслідувати лати­нян, які три­маються віри батьків своїх, зберігають тра­диції старих родів своїх.87. Папа римський Яній бачить, що віра християнська в Римі гасне, немає в ній таких обрядів, які б вабили людей. І він в 368 році переносить прикраси з храму Бога Юпітера у храм Бога Ісуса. І він радіє, що звичайні люди пішли за прикрасами...Греки, довідавшись про відважні дії папи Янія, проголошують, що замість Бога Апол­лона у вірі грецькій християнській діє Святий Юрій (особа, видумана єреями). Бог Посей­дон примушений був свої функції передати Святому Миколаєві (особа, придумана єрея­ми). Бог Гермес стає християнським святим Гермесом. Бог Деонисій стає християнським святим Деонисієм. І появилися колоритні християнські процесії, драматизовані свята, мелодії, які були у храмах Зевса, тепер маючи інші слова, лунають у храмах Христа.88. Іран (Персія) насторожився. Що є? Аген­ти імператора Констанція при допомозі хрис­ти­янської релігії міцно утверджують римську владу в Армянії. Ось де таїна — при допомозі римської національної віри армянів понево­лити не можна, при допомозі віри хрис­ти­ян­ської (інтернаціональної) поневолен­ня здійс­нюється успішно.Армянин (вірменин) Аршака (наставленик Констанція) запопадливо здійснює хрещення Армянії. І христосівці (агенти Констанція) про­никають до Ірану, щоб намовити іранців прийняти від Константинополісу релігію інтернаціональну.89. Володар Ірану Шапура 2-й зрозумів, що наплив до Ірану місіонерів римських оз­начає дії розвідні. Шапура 2-й вигнав з Ірану місіонерів-христосівців. І з своїм військом іде на Новий Рим (Константинополіс). Шапура ображений, що Констанцій вмішується в духовні справи Ірану.Переляканий Констанцій звертається до свого полководця Юліяна, щоб він з Галлії прибув на допомогу з військом. Юліян умів у своєму війську високо тримати свій авто­ритет, офіцери звали його «авґустом» (святою особою), щоб між воїнами була бадьорість і віра в велич Юліянову.Юліян, маючи авторитет «святійшого», вхо­дить з військом в Константинополіс не щоб помогти Констанцію, а щоб взяти його в полон. Констанцій в 361 році вмирає у Ки­ликії (Киликією звалася місцевість, розта­шована на південь від сучасного турецького міста Анкара).90. Юліян (361-363), ставши імператором, уважав, що «Миланський едикт», виданий Константином, дає завеликі привілегії христи­янським єпископам, які дуже розбагатіли і на своїх дієцезіях поводяться як сатрапи. Юліян заборонив єпископам (людям невиразного національного походження) глумитися з на­ціо­нальної римської віри.Єпископи, дізнавшись, що Юліян не оп­равдує зневажливого ставлення до римської національної віри, проголосили його «від­ступ­ником» («апостота»). Юліян був до­стойним воїном, філософом, високо освіче­ною людиною. Аристократія Атен і Риму (та аристократія, яка трималася віри батьків своїх) шанувала Юліяна.91. Християнські єпископи (люди різних рас і народів) вважали, що прихильне став­лення до національних релігій ослабить їхній вплив на віруючих. Їм не треба було лякатися. Константинополіс — місто, в якому є багато людей без національного «я»: це модерний християнський Вавилон. Сюди прибули гре­ки, латини, армяни, словяни, єгиптяни, си­рійці, лебанонці, всі вони кровно змішуються, мають віру Христову. Вони вважають, що для них будь-яка національна віра шкідлива — вони грецькою мовою розмовляють, вони є візантійцями.І військо Юліянове — люди без почувань національної гордости, вони є християнами, які не знають, хто були їхні родичі і звідки походять, і їм не подобається імператор Юлі­ян — явний прихильник національних вір Риму і Атен.92. На березі ріки Тигр імператор Юліян оточив столицю Ірану (Персії) Ктесифон. І під час бою він був тяжко ранений. Вірні приятелі гірко плакали над ним. Він, умираючи, казав: «Не плачте. Не треба оплакувати володаря, який відходить до небесних зірок». Воїни (персіяни), дізнавшись, що Юліян помер, сказали: «Заратустра переміг Христа».Військо Юліянове вертається до Констан­тинополісу. Армянія (колонія Константино­поліса) стає незалежною державою. Землі, завойовані Діоклектияном, Римська імперія втратила. Грек Орібазій був головним лікарем імператора Юліяна. Коли Юліян помер, Орібазій утік в Україну (Скитію), де перебував п'ятнадцять років, знання свої поліпшуючи. Він у своєму славному «Медичному збірни­кові» оповідає про чудодійні лікувальні трави України (Скитії).93. Полководець Феодосій (379— 395) іспа­нець. Він стає імператором Східної і Західної імперії. Феодосій бачив, що він, як іспанець, не може бути підтриманий ні римською, ні атенською аристократією. Живучи на чу­жи­нах, він не має жодних понять про іспанську національну віру. Він бачить, що римська біднота (інтернаціональні многочис­ленні раби) тримаються християнської релігії, він їх кличе до свого війська. Він вирішив міцно впроваджувати в життя постанови Нікей­сь­кого собору, щоб таким чином при допомозі єпископів скріплювати в імперії свою владу.94. Євгеній (знаний представник старого латинського роду), визначний промовець, впливовий римлянин, стає в 392 році імпе­ратором Західної імперії. Він бачить, що Рим (місто Рим) поділений на два ворожі табори: римська аристократія тримається рідної римської релігії, не визнає Ісуса Богом Риму. Римська біднота (народжені в Римі раби, які говорять латинською мовою, але самі не є латинського походження, таких у Римі більше як справжніх латинів) трима­ються хрис­ти­ян­ської релігії. Ці два табори не можна поми­рити.Євгеній дає наказ поставити у Палаці Сенату статую богині Вікторії і відновити свята римської національної віри.95. Агенти християнських громад римсь­ких повідомили у Константинополісі імпе­ратора Феодосія, що імператор Євгеній відроджує римську національну релігію, не визнає Ісуса своїм Богом.У Константинополісі ті жителі, які три­ма­лися національної віри грецької чи римської, стали підозрілими людьми, і Феодосій на них дивився як на прихильників Євгенія. І він (Феодосій) в 393 році проголошує закон, що всякі спортові (олімпійські) ігрища є справою сатанинською. Архиєреї церкви Христової тішаться, бачачи в Феодосієві свого вірного оборонця.96. Імператор Феодосій, знаючи, що раби-християни, які живуть у «вічному Римі», підтримають його, іде з військом проти імператора Євгенія. Євгеній відважно б'ється, з ним останні залишки латинів (родовитих римлян), їх мало, вони здійснюють великі подвиги та їхні сили слабнуть. Феодосій стає переможцем. Він в 394 році стає імператором Східної і Західної Римської імперії. Яка дивна історія Риму? Імператором Риму тепер є не римлянин, а іспанець Феодосій, який нена­ви­дить в Римі все римське, біля нього воєна­чальники, чиновники не римського поход­ження. У Римі лишилася мова латинська, руїни латинських споруд, слава латинська — і майже немає латинів.97. У 395 році імператор Феодосій умирає. Його старший син Аркадій, маючи 18 років, стає імператором Східної Римської імперії. А молодший син Гонорій, маючи 11 років, стає імператором Західної Римської імперії: так почався розподіл імперії і її падіння.Євдокія (жінка імператора Аркадія (395—408) посварилася у Константинополісі у святій Софії з патріярхом Іоаном (Злотоустим). Іван Злотоустий був людиною жорстокою; голо­сячи «Не вбий», він одночасно благословляв убивство. На проповідях у святій Софії він казав, що і Мойсей був убивцею, і Бог Саваот любив Його.98. Патріярх Іван (Злотоустий) — найве­лич­ніший святий грецької ортодоксії, боронив єпископів, які були власниками багатих земель, мали доми (лаври), у яких жили монахині і монахи. Єпископи, маючи великі багатства і впливи на душі людські, часто відважувалися не слухати урядників імпера­тора Аркадія.Іван (Злотоустий) був темпераментним промовцем, талановитим письменником, ак­то­ром і розкошолюбом. Він прагнув творити в церкві державу, а не в державі церкву. Імператор Аркадій наказав зняти з патріярха Івана (Злотоустого) золоті ризи і посадити його на старого воза купецького і прив'язати до воза, щоб не втік, і, як звичайну людину (без титулів і влади), вивезти на заслання в Армянію. У 404 році Іван (Злотоустий) прибув до Армянії, де й загинув у забутті. Греко-ортодоксальна церква здійснює до цього часу церковну театральну (за стилем грецького театру часів Софокля) службу Божу, оформ­лену Іваном (Злотоустим).99. Аларіх (історики вважають, що він був вождем «визиґотів») в 406 році перейшов Рейн, завоював Галлію (Францію). У 408 році він перейшов Дунай, завоював Норик і Пан­нонію (землі сучасної Австрії). Вторгнув­шись на територію Італії, він (Аларік чи Аларіх) почав переговори з Стилихоном (управителем Риму). Стилихон був заступником малоліт­нього імператора Гонорія. Стилихон хотів дати Аларіху золоті дари, щоб він не руйнував Риму. Та змовники, які були при дворі Го­норія, зв'язали Стилихона і в 408 році відру­бали йому голову.100. У 408 році в Константинополісі голод. На провінціях Римської імперії заворушення, не доставляється хліб до «Нового Риму». Християни-паґанці крадькома вторгаються на західні береги південного Дніпра, уби­ва­ють безборонних мирних жителів, молодь хапають на продаж в неволю, грабують селища; везуть зерно і скотину та полонених до Константинополісу.24 серпня 410 року Аларіх, маючи в Римі рабів «визиґотських», які йому відчинили «врата», ввійшов у Рим. Аларіх (християнин-аріусянин) щадив церкви і тих переляканих, що в них ховалися. Знатні римляни, які трималися віри батьків своїх і були вірними оборонцями Риму, полягли в нерівному бою. Згинули по­томки тих, які творили історію ім­ператор­ського Риму. Римлянами тепер зву­ться люди не римського походження; по­томки рабів, при­везених з Іспанії, Картагенії, Корин­фії, Гал­латії, Сирії, Криту живуть у Римі, говорять мовою латинською (бо свої рідні мо­ви забули), вони тепер — новітні латини-хрис­тияни, і Ала­ріх їх вважає своїми вірними союзниками.101. Ті справжні римляни, які лишилися живими, жили в приниженні. Вони казали, що Рим упав тому, що зрадив свою рідну віру (зрадив віру Юлія Цезаря, Октавіяна Авґуста) і поклонився чужим привезеним Богам.Письменник Ритилій Намациан і історик Зосим писали, що упала слава, воля і сила Риму тому, що Рим відійшов від віри батьків своїх і попав під вплив грецьких, юдейських, єгипетських, фригійських, іранських божеств і ритуалів.З Африки єпископ Авґустин (людина ма­лого розуму, але гарячого і немилосердного серця) злорадствував. Він писав, що Рим упав і оплакує свою паґанську віру. Він учив римлян у своєму творі «Про місто Боже», що Рим упав тому, що римляни щирою душею не горнулися до святої «Євангелії», і за таку нещирість тепер покарані.У 427 році імператор Феодосій 2-й (408—450) назначає антіохійського єпископа Нес­тора Константинопольським патріархом. Щоб слово «антіохійський» було зрозуміліше, варто згадати, що на південно-західному бе­резі сучасної Туреччини було селище Антіо­хія, де була християнська громада, очолена єпископом Нестором. Нестор був людиною освіченою, ознайомленою з наукою Зара­тустри.102. У цей час в Олександрії (у Єгипті) був єпископом Кирило, людина безмежно віддана вірі християнській, людина малого розуму і жорстокого серця. Він зі своїми помічниками (і про це я вже писав у праці «Дай мені пожити ще два місяці») на вулиці спіймав дівчину Гіпатію. Зірвав з Гіпатії одежу і затягнув її до церкви Бога Христа і біля вівтаря її замор­дував.Чому? Гіпатія була учителькою, і вона відважилася, маючи телескоп, в місячну ніч дивитися на зорі, отже втручалася (без до­зволу єпископа Кирила) у таїни «царства небес­ного». За таке жахливе «богохульство» було в неї відібране життя.103. Єпископ Кирило бачив, що єгиптяни хоч і вважають себе християнами, але вони так, як і учителька Гіпатія, поклоняються єгипетській «Божій Матері Ізиді», і щиро люблять її. Сто років тому римляни пере­слідували того, хто був християнином, тепер переслідують того, хто не є християнином. Християнином добрим є той єгиптянин, який молиться за здоров'я імператора Римського, ката народу Єгипетського.Єпископ Кирило знав, що єгиптян не можна переконати, що в християнській вірі немає Богородиці. Щоб єгиптян навернути до істинної віри Христової, їм треба дати Богородицю, і сказати, що «Богородиця є, але її ім'я не Ізида, а Марія». Між єпископом Кирилом і патріярхом Нестором почалися суперечки «у справі Богородиці», і поши­рилися ці суперечки між християнами.104. Імператор Феодосій 2-й, щоб при­пинити сварку у справі Богородиці, дав наказ у селищі Ефес (на північ від Констан­тино­полісу) скликати в 438 році Ефеський собор єпископів, на який прибуло 200 наглядачів (єпископів).Єпископ Кирило прибув з Єгипту з дія­мантами і золотом. Він у Константинополісі довідався, що для імператора Феодосія 2-го немає значення — буде юдейка Марія прого­лошена Богородицею чи ні, головне, щоб зникла виснажуюча сварка. Кирило стрінувся в імператорському палаці з головним євну­хом, який був довіреною людиною сестри імператора Феодосія 2-го. І цей євнух передав сестрі імператора дорогі (привезені з Єгипту) дари.Що вирішило справу — дорогі дари чи жіночі почуття? Діви імператорського двору від єпископа Кирила довідалися, що коли юдейка Марія буде проголошена Богороди­цею, то жінка імператора Феодосія і сестра імператора Феодосія звеличаться як доньки Богородиці Марії, і їх буде він славити так, як Божих преподобниць. Жінки імператорського двору стали по стороні єпископа Кирила.105. Він (єпископ Кирило) з групою мона­хів і єреїв зайняв на Ефеському соборі перші почесні місця. І він присутнім прочитав, що з веління імператора Феодосія 2-го відтепер треба по церквах християнських голосити, що діва Марія є Богородицею.Патріярх Нестор, підтриманий сирійськи­ми єреями, хотів на соборі прочитати свою заяву, в якій він твердив, що юдейка Марія є Христородицею, бо вона народила Христа, а не Бога. Єпископ Кирило і його браття во Христі на соборі підняли такий крик, що патріярх Нестор не міг говорити.Єреї, прибулі з Сирії, казали, що у «Єван­геліях» зазначено, що діва Марія, крім Ісуса, мала ще декілька синів, і проголосити її Богородицею значить відійти від писань «Євангелії». Але там, де вживаються крики і кулаки, як аргументи, розум і правда мовчать. Діва Марія (під час голосування) отримала титул Богородиці.106. Виникає питання: чому такі важливі християнські собори не відбуваються у Римі, Константинополісі, Атенах, а в невеликих селищах? У Римі і Атенах «протести», менше стає грамотних людей, справа освіти пере­буває під строгою контролею церкви Хрис­тової. І в цих містах ще діють сильні прояви рідної грецької і латинської віри.Хто хотів навчитися писати і читати, ішов до монастиря, де молоді люди спрямовували свої мислення і почування так, як це було вигідно для церкви Христової. У храмах Бога Сераписа (у Єгипті) жили монахи (браття во Сераписі), вони училися читати і писати; мудріші з них ставали єреями (жерцями), їх наслідуючи, в Єгипті почали творитися при храмах Бога Христа монаші об'єднання, їх наслідуючи, виникали християнські монаші об'єднання в Сирії, Палестині, Константино­полісі. Усі вони були підлеглі місцевим єпископам. «Браття во Христі», так як і «браття во Сераписі» чи «браття во Будді», ходили по селищах, учили дітей грамоти.107. У римських колоніях повстання. У Іспанії, Галлії, в північній Італії римські полководці, які з походження не є римлянами, роззброєні. Ні їм, ні їхнім воїнам не хочеться їхати до міста Риму. Вони в римській армії служили за гроші.Римський патрицій Орест садовить на престол свого сина Ромула Авµустула. Та про­ти імператора Ромула Авµустула виступають воєначальники римської армії, які не вважа­ють себе вихідцями з латинського племени.Полководець Одоакер (Одинакар) іде на Рим. Історики вважають, що Одинакар був українцем (русичем) і військо його було оформлене в степах України (Руси). Одинакар в 476 році завойовує Рим, під час бою гине патрицій Орест. Одинакар забирає з рук імпе­ратора Ромули Авґустула імперський жезл (символ влади), і залишає Рим.Є твердження, що в 476 році перестає існувати Західна Римська імперія. Рим (місто Рим) стало невеликим забутим селищем, у якому живе шість тисяч мешканців. І не можна сказати, що вони є родовитими рим­лянами. Римляни, живучи в колоніях, не хочуть вертатися до зруйнованого Риму. Вони стають у проводі правління нових держав в Західній Европі і кровно змішуються з місцевим населенням.108. Анастасіян (491-518) імператор Схід­ної Римської імперії, яку греки тепер нази­вають в честь грецького селища Візантією, дістає вістку, що на північних просторах Пон­ту Ев­ксинського (Чорного моря) неспокій: могутні загони озброєних вершників (прибу­лих з бе­регів Бористену — Дніпра) виганяють ромейські застави. І небезпечне те, що ці скити-сармати-анти, які є одним народом, хоч і різні народи їх називають по-різному, дуже численні, вони войовничі, мають віру таку, яка їх робить безстрашними воїнами. Вони в полон не здаються, під час безвихідного ста­новища самі в себе мечем життя відби­рають, їхні волхви (жерці) їм кажуть, що той, хто є вільним на землі, буде вільним і на небі. Той, хто є невільником на землі, на небі буде не­вільником. Вони (скити-русичі, сіроокі й ру­сяві бористени) навівають жах на легіонерів Візантії.109. Імператор Юстиніан (527— 565) поси­лає військові частини, очолені полководцем Асвадом, який загартований у боях з «визи­готами», щоб він стримав кінні армії Скитії (України-Руси). Асвад — гордість армії Візан­тійської. Він побачив, що скитські (українські) дві кінні частини (1800 вершників і 1700 вершників) хочуть оточити його, не починає бою. Він тікає, рятуючи своє життя. Він ще в житті не бачив, щоб вершники летіли з такою буремною швидкістю, з таким свистом, з такими могутніми криками, по яких можна відчути надлюдську відвагу і силу.Асвад у Константинополісі повідомляє імператора Юстиніяна, що Скитія (Україна-Русь) — страшний і небезпечний ворог Ві­зантії. Архиєреї віри Христової у святій Софії речуть, що скити (українці-русичі) «це µоґи і Маµоґи», «це не такі люди, як всі люди», це страшні дикі варвари, які мають звірячі обличчя, ростом вони вищі за ромеїв, мають вони дикі бридкі очі, налиті від люті кров'ю, замість нігтів у них звірячі пазурі на руках і ногах, зуби у них, як ікла у вовка, і хрис­тиянин не повинен їх вважати людьми.У анналах Візантії навмисне найчор­ні­шими фарбами греки малювали жителів Ски­тії (України-Руси), щоб візантійців навчити зне­важливо (і з бридкістю) ставитися до «вар­варів» (чужинців), і нищити їх при кожній нагоді.110. Восени (року 551-го) кінна армія Ук­раїни (Руси), переправившись через Дунай, ввійшла в Іллирик. Іллирик — територія, на якій тепер розміщена Мадярщина і Австрія. Війська імператора Юліяна, не прийнявши бою, відступили на південь. Українці (русичі) з великою здобиччю повернулися на північні придунайські долини.Перепочивши на придунайських долинах, кінні загони українців (русичів), входять у Фракію (сучасну Болгарію), населення Фракії радо вітає їх як своїх одноплеменників. Вій­ськові загони Юстиніянові тікають до Кон­стан­ти­нополісу.111. І хоч греки і латини писали і гово­ри­ли, що скити (українці-русичі) дикі, потворні, брудні, жахливі варвари (чужинці), вони знали, що скити (українці-русичі) люди висо­кої культури, гостинности, людяности, кра­си­ві вони виглядом, глибокодумні і мають вони віру світлу, бадьору таку, як і характер їхній.Ф. Ф. Фаррер у книзі «Життя Христа» пише, що не грек і не латинянин, а скит (русич-українець мудрий) «устійнив початок нашого літочислення». Скит (русич-украї­нець) вчений Деонисій, який попав як про­даний раб до Риму і став він ігуменом у Римі, і вмер він у Римі в 525 році. Він для латинів і греків устійнив дату народження Бога Ісуса Христа, яка була радо прийнята Римом і Грецією.112. Святий Колумбан чимало німців на­вернув на Віру Христову. Слово «навернув» вживаю як термін, поширений між хри­стиянськими місіонерами. Вважаю, що можна скот навернути з одного пасовища на інше. «Навернути» людину на віру значить її об­манути: віра — це особливі почування душі, між душею людини і її рідною вірою є гар­монійність, є таїни, записані в інстинктах дідів і передані вони внукам. Можна «навернути» вівцю на віру вовчу, і вона скаже, що в неї тепер віра вовча, і яка трагедія — вона по походженню вівця, а по вірі — вовк?Архиєреї церкви Христової сказали Ко­лум­банові, що коли він поїде до людей Дніпра (Бористену) і намовить їх відректися від віри батьків своїх і наверне їх на віру Христову, то буде високо шанований Римом і Візантією.І він поїхав до бористенів. І почав їх на віру Христову навертати, і переляканий повернувся і сказав: «Їх легше умертвити, ніж переконати, що їхня рідна батьківська віра недостойна. Вони сміялися з мене».Вони (бористени) добре обізнані з релігією Христової Візантії. Вони навіть знали, що в 590 році в Єрусалимі християнські архиєреї встійнили свято осляче: свято в честь осла, на якому Бог приїхав до Єрусалиму.113. У місті Едессі (місто знаходиться на північ від Сирії) під час ослячого свята єпископ сідав на осла. Тримаючи хрест у руці, він пишно їхав вулицею. І християни бігли стрічати його як Бога Ісуса. Вони кидали під ноги ослові галузки.З церковними піснями єпископ в'їзджав на ослі до церкви Христової. У церкві Христовій осел не поводився смиренно — бекав і, махаючи хвостом, гасив свічки і бруднив підлогу, і тому цей новий обряд христи­янський був занедбаний.114. Щоб церкву Христову пожвавити (адже євангелисти про свята і ритуали мало написали), папа римський (Григорій 1-й) в 590 році придумує свято «Сиропусної неділі». І в ці часи було придумане свято обрізання статевого тіла Господа Бога Христа. Обрі­зан­ня (ритуал старо-юдейський) грає священну роль у церкві християнській. Християни що­року (14 січня) врочисто вшановують «свято обрізанія».115. У 590 році принц Ірану (Персії) Хоз­ро­ес звернувся до Маврикія (імператора Ві­зантії), щоб він допоміг йому втихомирити бунтівників, які діють в його країні. Маврикій допоміг Хозроесові сісти на іранський прес­тол.Вони (визнавець віри Заратустрової Хоз­роес і визнавець віри Ісусової Маврикій) ста­ли приятелями. Імператор Маврикій, озна­йо­мившись з святинями Заратустри і його нау­кою, відчув у душі, що заратустріянські вчен­ня краще промовляють до його розуму, як християнські. Він, прибувши до Константи­нополісу, сказав, як людина вільна і достойна, що не вважає себе ворогом Заратустри.Архиєреї церкви Христової — люди вороже наставлені до всіх релігій на світі, і люблять вони тільки самі себе, почувши, що Маврикій не вважає себе ворогом Заратустри, почали таємно діяти. Вони намовили воєна­чальника (щирого християнина Фокаса), щоб він мечем заколов імператора Маврикія.116. У Константинополісі юрбами ходять монахи — тверезі і збуджені діянням «Деоні­совим». Вони викрикують зневажливі слова на адресу імператора Маврикія, і їх піймати тяжко: щезають, як зграя горобців.Імператор Маврикій пішов з своєю роди­ною до святої Софії, щоб вияснити патріяр­хові, що справа віри — справа совісти, і імпе­ратор має право мати свої погляди на ті чи інші справи релігійні. Маврикій — людина спокійної і толерантної вдачі, не хоче силою зброї говорити з людьми інакшедумаючими.Патріярх похитує головою, улесливими словами затримує біля себе Маврикія і його родину і жде здійснення таємної змови. Фокас з групою воїнів вривається до святої Софії. І він біля кивоту накидає мотузку на шию імператора Маврикія і, як осла, тягне по підлозі. Патріярх — святий христолюбець, невинний, як голуб, молиться.117. І приведено п'ятьох синів Маврикіних. Імператор Маврикій мав право (він був при­в'язаний) дивитися, як Фокас по черзі відрубує голови його синам. Маврикій, бачачи одру­бані голови синів своїх, знепритомнів, і йому (непритомному) тут же була відрубана голова.Жінка імператора Маврикія, яка з трьома молоденькими доньками притаїлася у святій Софії, молилася до Бога Ісуса, благала по­ря­тунку від озвірілих жорстоких християн-паґанців. Фокас, маючи святе благословення від патріярха Константинопольського, пово­дився з доньками імператора Маврикія так, як йому підказували варварські дикі жадання. Задовольнивши тілесну жагу, він на очах їхньої матері повідрубував їм голови, і потім їхній матері голову тут же відрубав.Очевидно, таких благочестивих подвигів хри­­стиянських, які здійснює християнин Фо­кас з патріярхом Візантії, немає у Скитії (Ук­ра­їні-Русі), бо в них ще не утверджена віра візан­тій­ська, в них ще немає християнської культури...118. Фокас вважав, що замордована роди­на імператора Маврикія має рідних і прия­телів. Вони можуть боронитися. І тому він їх ловив по Константинополісі, виколював їм (за атен­ським звичаєм) очі, виривав їм язики, живцем палив. У анналах Візантії з наймен­шими деталями описані подвиги Фокаса, облаго­родненого вірою Христовою.Патріярх Константинополісу, дізнавшись, що Фокас вже вимордував рід Маврикія, який заразився наукою Заратустри, перехрестився і християнина Фокаса освятив на імператора Візантії. Папа римський (Григорій) підняв руки перед іконою Бога Ісуса Христа і (як твердять аннали) проречав: «Аби рука Фо­ка­сова скріпилася проти всіх його ворогів. І Фо­кас за таке святе благословення подарував па­пі римському титул «вселенського єпископа».Брудні, огидні варвари, вони не говорять, а гавкають, живуть, як скотина, без віри Хрис­тової над берегами Бористену (Дніпра), вірять духам Предків своїх, обожнюють сонце, ріки свої, цілують землю рідну, звуть її матір'ю-Кор­милицею, їх би навернути на правдиву віру Христову і їх би передати під опіку патріярха візантійського, або — папи римського, їх би просвітити чудами нового ім­ператора Фокаса, їх би навчити візантійського милосердя.119. Фокас — імператор Візантії (602—610) — людина вихована на високій культурі і цивілізації Візантії Христової. Він, ставши імператором, здійснює новий ритуал: він по­клав у коробку голову імператора Маврикія і голови п'ятьох синів, обгорнув їх шкірою і відіслав, як дарунок, до нечестивого визнавця віри Заратустрової, до Хозроеса (імператора Ірану). Ось, мовляв, маєш нового визнавця-заратустріянина, тішся!Хозроес, нічого злого не підозріваючи, роз­­горнув дари, прислані Візантією до Ірану, і жахнувся, відвернувся від страшних спотво­рених голів. І сказав своїм дворянам, щоб вони подивилися і самі переконалися, що значить культура, цивілізація і християнська ортодоксія імперії Візантійської.120. Гераклій (полководець імператора Маврикія) залишає зі своїм військом Кар­таґени і прибуває до стін Константинополісу. Він вважає, що Фокас має менше прав як він, і тому він (Фокас) повинен йому відпустити престол імператора.Патріярх Константинопольський, маючи спритних шпигунів, дізнався, що Гераклій має військо сильне, і імператор Фокас не від­важується починати бій. Гераклій входить в Константинополіс, його вітає патріярх. Імпе­ратор Фокас молиться у палаці, вірить, що він є під духовною опікою патріярха. Ні. «Всяка бо влада від Бога». Воїни Гераклієві зв'язують імператора Фокаса і вбивають.121. Священики (духовні провідники свя­тинь Заратустрових) оглянули «дар», присла­ний Іранові з Візантії, сказали імператорові Хозроесові, що архиєреї церкви Христової є людьми Анґра Маню (синами Сатани). Вони жорстокіші за диких звірів і хитрі та підступні як змії. Честь (звичайна людська гідність) вимагає, щоб цар (імператор) Хозроес пом­стив­ся за свого приятеля-імператора Маври­кія, який бачив світло в науці Заратустри.Хозроес, очоливши своє військо, пере­йшов ріку Евфрат. Сирійці радо вітали його армію: сирійці вірили, що прийшов час — вони будуть визволені з жорстокої візан­тійської деспотії. Візантійська деспотія була жорстокішою за всі досі відомі деспотії тому, що її наймане військо складалося з різних зло­чинців. Злочинці не мали почуттів націона­льної гордости, їм були незнані сентименти. Вони розважалися, бачачи муки катованих людей, і в цьому знаходили насолоду життя, і тішилися, що їхні вчинки оправдані архиє­реями церкви Христової.122. Селища Антіохія, Дамаск, Цезарія (місто біля Єрусалима) радо привітали вій­ськові частини Хозроеса. Єрусалимський за­гін (загін найманих військовиків візан­тій­ських) чинив опір, але — примушений був здатися. Є дивні настрої — населення байдуже ставиться до святощів церкви Христової. Іран­ські воїни винесли з церкви «мітичний гріб Христовий» і «хрест Христовий» і, як військові трофеї, навантажили на віз і від­правили до Ірану.Святі мощі-кості, які так ретельно зносили єпископи церкви Христової, були викинуті на смітник псам. Згоріла в Єрусалимі церква імператора — святого Константина і його матері святої Гелени.Хозроес, отримавши вістку від єгипет­ських патріотів, вигнав з Єгипту візантійців. Єгипетський (олександрійський) патріярх утік з своїми ближніми «браттями во Христі» на острів Кипр, ближче до Константинополісу. Іранське військо, окупувавши Малу Азію (ві­зантійські колонії), отаборюється на березі Босфору, біля «врат» Візантії. Свята Софія б'є в дзвони — просить у Христа порятунку.123. Імператор Гераклій шле з Констан­тинополісу (через Босфор) човни з послами — просить миру в Хозроеса. Хозроес відповідає: «Не дам я миру імператорові Римському до того часу, поки він не відречеться від роз­п'ятого Бога. Жорстокість не є релігією».Рятуючи Константинополіс, імператор Гераклій і патріярх вирішили купити мир у Хозроеса, пославши йому як дарунок «тисячу коней, тисячу талантів золота, тисячу талан­тів срібла, тисячу шовкових суконь і тисячу дівчат». І мир — здобуто. Тисячу дівчат треба було негайно мати таких, які б були мило­видні, молоді, непорочні. Єпископи зібрали їх по парафіях і сказали їм, що «Господу Богу Христу вгодно», щоб вони з кіньми були відправлені до воїнів Хозроесових.Дехто може шкодує, що вже в ці часи Ук­раїна (Русь) не була осяяна Христовою вірою імперії Візантійської, миловидні, русяві і світлоокі українки (русички) були б з більшою приємністю стрінуті воїнами Хозроеса, ніж чорняві, смуглощокі візантійські християнки.124. Так — «Мир для Константинополісу здобуто» ціною «людського товару», юні християнки тілами своїми рятують грецьку ортодоксію. Єреї і архиєреї тішаться, що «мир здобуто», і трохи вони зажурилися, бо бачать, що християни вже не ті, що були. Християни повідважнішали, чуда перестали їх чудувати.Як же тими чудами чудуватися і як можна їм вірити, що вони всесильні? На Голготі, у Вифлиємі, у Гетсиманії вже немає «всесильних спасаючих» мощів. Іранці, назвавши ікони християнською ідольською гидотою, забо­бон­­ністю темних людей, викинули їх на смітник. Та справа не в тому, що вони їх ви­кинули, а в тому, що викинули відважно, кари не бояться, і мощі чудотворні не творять чуд, нікого не карають і не спасають, «і земля не розступається, і небеса не розчиняються». Зна­­чить, єпископи у церквах говорили не­правду?125. У Константинополісі появилися бур­хливі сварки між християнами: є секти аріу­сіянів, гностиків, маркіонитів, євтихіян, несто­ріян, василидіян. Маркіоніти доводять, що Тройця складається з Бога-Отця, Бога-Діви Марії і Бога-Сина Ісуса. Ті, що таку тройцю осуджують, кажуть, що нібито виходить, що для Бога-Отця його доня Діва Марія народила йому Сина Ісуса?Несторіяни доводять, що Бог — це Дух. Хі­ба Бог-Дух може мати матір? Коллидіяни го­лосили, що діва Марія є Богинею і вони до її образу били поклони і їй в жертву при­носили коржі. І тепер прийшла до Констан­тинополісу вістка, що араб Галібі (Могамет), зріднений з воротарем арабської святині Каа­би, ширить вчення Нестора. Галібі (Могамет) каже, що «Ісус син Марії», і каже, щоб араби не вірили християнам, бо вони мають богів-ідолів.126. Константин Порхвирородний жури­ть­ся, що «русичі вторгаються на землі і земля стає варварською». У 616 році русичі (ук­раїнці) оточили град (поліс) Фессалонику з моря і суходолу. І їхній полководець Ходан хоче іти на Константинополіс. У нещасливому випадку гине Ходан. І русичі (українці), утративши полководця, залишають береги Егейського моря, ідуть на північ.Імператор Гераклій довідується, що ук­раїнці (русичі) є дуже відважними тому, що вони є «дикими варварами», вірять у силу зброї своєї, вірять у себе, немає між ними смиренних христолюбців. Вони не подібні на арабів, греків, іранців, єгиптян. Вони воюють поруч з жінками своїми, жінки їхні на конях, озброєні луками, стрілами, щитами, жінки їхні в шоломах і виглядають як воїни. Вони в 626 році оточили Константинополіс. І відійшли тоді, як їм були принесені дари.127. Могамет — гордий син арабського світу. Ніхто і ніколи для арабів не приніс стільки сили, натхнення і слави, як Могамет. Араби, натхненні і об'єднані наукою Мога­ме­та, в 637 році скуповують Єрусалим. Єруса­лимці, зневірені і змучені роздорами між хри­стиянськими єпископами, полегшено зітха­ють: може воно краще, що появилася віра, що Бог один, не буде сварок чи Ісус є Богом Христосом, чи Марія є Богородицею чи Хри­стородицею.Мусульмани входять в Олександрію (в Єги­пет), беруть острови Кипр, Родес, і вони в 673 році починають наступ на Констан­тинополіс.128. Імператор Константин 4-й (668—685) відганяє арабів від Константинополісу «гре­ць­ким вогнем» — горючі кулі, завбільшки як гарбуз, почали летіти на голови арабські. Не так діяла на арабів сила цього вогню, як переляк — вогонь летить з неба на них...Араби в 677 році відійшли від Констан­ти­нополісу і пішли на простори сучасної Ту­реччини.Україна (Русь) дізнається, що паµанці-християни візантійські виснажені борнею з арабами, вторгаються у степи південнодніп­рянські, хапають дівчат і хлопців, везуть їх на ярмарки у Константинополіс, продають у раб­ство, в гареми, або тримають їх у мона­стирях.Українці (русичі) спільно з болгарами в 679 році почали бій з військом імператора Константина 4-го. Він, рятуючись, дає данину Україні (Русі).129. Імператор Лев Третій (717— 741) був людиною вдумливою, мав практичний розум. Він прагнув скріпити ослаблену імперію, створивши боєздатнішу армію. Він має най­маних (прибулих з Антії (України-Руси), з Дакії, з Вестґотії, з Швеції) воїнів, але їх мало, і між ними є люди ненадійні.Архиєреї святої Софії закликають юнаків і юнок іти в монастирі, не дбати про земні блага, молитвами просити у пресвятої Бого­родиці Діви Марії спасіння душі. Араби з окликами «Слава Аллахові!» підійшли до селища Нікея (до міста Нікейських соборів). І тут (майже перед дверима Констан­ти­но­полісу) греки (оборонці Нікеї), перебу­ваючи в облозі, усердно просили-благали у Богоро­ди­ці Діви Марії спасіння, кадили до її чудо­твор­ного образу, цілували її чудотворний образ. Не діждавшись чуда-спасіння, греки (обо­рон­ці Нікеї) камінням в церкві розбили образ (іко­ну) Богородиці Діви Марії, зірвали Бо­городицю зі стіни і почали по ній топтатися ногами. Чому?130. У християн виникає огида до ікон (ідолів) Ісуса, Марії, Іоана. Єреї копітливо виховували християн, щоб вони беззасте­режно поклонялися іконам і ждали від них чуда, спасіння, не надіялися на мечі: бо той, хто меч візьме, від меча загине.Монахи писали книги, в яких переказу­вали свої сни, видіння, роздуми, з особливою точністю у книгах зазначували: коли і хто освятив мощі чудотворні. У книгах почесне місце займали описи життя того чи іншого єпископа. І таких книг назбиралося не одна тисяча у церквах і монастирях Констан­ти­нополісу, і слава йшла по світі, що Візантія -світоч мудрости, знань, Божих чуд.Імператор Лев Третій вважав, що монахи — люди безкорисні, книги, які вони написали, не мають вартости; він дав наказ спалити по­пами і монахами написані книги і спалити тих, які такі книги пишуть.131. Лев Третій бачить, що імперія його переживає час падіння, потрібне військо, по­трібна зброя. Молодь, перебуваючи під впли­вом архиєреїв церкви святої Софії, не йде до війська, молодь юрбами збирається біля монастирів, біля статуй Господа Бога Христа, молиться, співає церковні пісні.Лев Третій дає наказ своєму урядовцеві, щоб він взяв сокиру і тій найвищій статуї Гос­пода Бога Христа, яка стоїть біля Халко­пра­тійських воріт, відрубав голову. Урядовець Ювинон взяв драбину, поставив біля статуї і, голову відрубуючи Господеві Богові Хрис­тові, почав казати: «Якщо ти живий і все­могутній, а не мертвий ідол, то спасай себе! Як же ти можеш нас спасати, коли ти звичайний мертвий ідол!» Юрба монахів, під'юджена єре­ями святої Софії, потягнула драбину. Ране­ного Ювинона монахи порізали на кусники.132. Лев Третій посилає військову частину: легіонери, очолені єпархом (начальником міста), мечами порубали монахів і єреїв біля обезголовленої статуї Бога Ісуса Христа. Церква Христова зміцніла, придбавши нових святих: 9 серпня церква Христова відзначає свято святих мучеників «убиєних» імпера­тором Левом Третім.Єреї святої Софії, незважаючи на те, що Лев Третій є наставлеником Бога, чорною зло­бою дихають на нього. Але що він має робити? Араби незчисленною силою підхо­дять до мурів Константинополісу, в колоніях повстання, з північних берегів понту Евксин­сь­кого наступають скити (анти-русичі-укра­їнці), вимагають данини, і їм треба давати дібаджі (римські оксамити), обояр (перський шовк), адамашку (дамаські тканини), а в Константинополісі єреї церкви Христової живуть у лінощах, ходять у золотих ризах, ставлять жіночі монастирі і чоловічі, роз­бещують молодь, хто ж боронитиме Візантію?133. Лев Третій, щоб хоч невеликого по­мічника мати, одружує свого сина Кон­стан­тина з дочкою хана Хазарії і заохочує хазарів іти спільно з візантійцями проти арабів, які (і це було 718 року) знову підходять до обо­ронних валів Константинополісу. Що ж це є? Константин (принц Візантії) одружується з «брудною» варваркою-хазариною? Немає значення: імператор Візантії ставить інтереси свого трону вище всіх релігійних переконань.134. У Константинополісі живе розба­га­ті­ла жидівська громада. Жиди міцно трима­ються віри батьків своїх, живуть, визнаючи закони Мойсея. Константинопольська знать їх шанує тому, що в них можна купити різний крам, привезений з Єгипту, Криту, Кипру, Коринфу. І одночасно ця знать ненавидить жидів тому, що вони знаходять швидко спіль­ну мову з ара­бами, персами, русичами (укра­їнцями). Зна­хо­дять спільну мову з людьми різних релігій тому, що вони (жиди) кажуть: «твоя віра для тебе добра, а моя віра для мене добра, ну і живімо мирно».Коли з Херсонесу греки-пірати (христи­ян­ські паґанці) привезли на торг в Констан­тинополіс юнаків і юнок, наловлених на берегах Бористену (Дніпра), жиди купили їх. Біляві, світловолосі, сіроокі, міцно збудовані будуть перепродані на торзі в Єрусалимі, юнаки будуть рабами-веслярами, а юнки житимуть у гаремах Єгипту, Арабії.135. Єреї Святої Софії, на торзі оглядаючи скитів (українців-русичів), сказали їм: «Хре­стіться, віру Христову визнайте, ми вас ку­пимо, житимете у монастирях, потім підете додому, навертатимете свої племена на віру святої Візантії».Єреї повісили на торзі закутим юнакам і юнкам дерев'яні хрести і почали до їхніх уст підносити ікону Господа Христа. «Цілуйте, віру правдиву приймаючи! Христос визволить вас з неволі, з гріхів вільних і невільних, підете на землі батьків своїх».136. Перелякані юнаки і юнки готові були найбільші муки прийняти, щоб тільки повер­нутися додому (до родин своїх, на степи кві­тучі, в діброви співучі). Єрей ікону Господа Бога Христа підносячи до уст юнаків і юнок, речав: «Уже палає вірою Христовою Скитія (земля Ґоґа і Маґоґа), схрещується Русь варварська в ім'я Отця і Сина і Святого Духа».Один з юнаків скинув з шиї дерев'яного хреста і сказав голосно: «То мій Бог! Він мені дає Світло і Тепло. Усе, що родиться на землі, клониться до Бога, якому я вірю». І він показав рукою на Сонце. Монахи зв'язали «нечестивого ідолопоклонника», «паґануса-варвара». І почали бити. Його друзі почали його боронити.Жиди-купці почали боронити юнаків, кажучи, що вони є куплені і закон імператора Візантії забороняє бити раба без причини. І коли підійшов рабін, то він монахам при­га­дав, що у щасливі часи був виданий імпе­ра­тором Веленсом (364—378) «едикт», що мо­нахи не мають права жити у містах імперії, бо вони дармоїди, ведуть неморальне життя, на вулицях чинять бійки. І сказав рабін монахам, що сонце не є ідол (рукотворний образ), і тому ту людину, яка поклоняється Сонцеві, не можна вважати ідолопоклон­ником.137. Імператор Лев Третій, коли перед ним постало питання: бути по стороні архиєреїв святої Софії чи жидівської громади, під­тримав архиєреїв. І дав наказ хрестити жидів вогнем і мечем, і було це в 722 році.Жид, який не хотів зраджувати віри бать­ків своїх, був покладений головою до пня. Монахи, перехрестившись, відділяли голову від тулуба. У Константинополісі в ці часи жи­ла громада християн (монтаністів). Вони, визнаючи науку свого учителя Монтана, вірили, що справжній християнин не повинен брати в руки меча. Монтаністи ждали при­ходу Христа і «нового Єрусалиму». Монта­ністи були зібрані на площі гіподрому (біля святої Софії), їм було сказано, що прийдуть єреї з святої Софії і будуть їх хрестити, бо хоч вони (монтаністи) і вірять у Христа, та їхня віра не є правильна, бо не приносить користи візантійській ортодоксії. Монтаністи знали, що Візантія має закон: той, хто приймає віру Візантії, стає духовним рабом Візантії.Єреї, ідучи з святої Софії з кропилами і кадилами, побачили чудо: монтаністи самі себе облили оливою і спалили.138. Константинопольський патріярх Ана­стасій (730—754) вважав, що араби (мусуль­мани) мають військовий успіх тому, що християни починають вірити так, як і му­сульмани: ікони в церкві не потрібні. Коли ж є такі християни, які поклоняються і цілують ідолів християнських, то тільки тому, що перелякані й не хочуть, щоб єрей у церкві їх проклинав. Патріярх Анастасій вважав, що імператор Лев Третій правильно робив, да­ючи накази сокирою розбивати ікони хрис­тиянські. Патріярх Анастасій вважав, що поклоніння іконам — справа ідолопоклонна.Щоб духовність християн скріпити і їх мо­білізувати проти мусульман, він (патріярх Анастасій) виніс з своєї палати ікони Господа Бога Христа, Богородиці Марії та всіх інших святих угодників і викинув їх на смітник. І дав наказ, щоб всі архиєреї і єреї наслідували його благочестивий подвиг.139. Імператор Константин 5-й (741—775) обурився, що патріярх Анастасій, не пора­дившись з ним, викинув на смітник ікону Ісуса Христа — Бога імперії Візантійської. Адже він (імператор Константин) заступник Бога Хри­ста. Є правда, що між християнами (під впли­вом дій мусульманських) існує зневажливе ставлення до ідолів релігії християнської, і патріярх Анастасій вважав, що його вчинок корисний для Візантії.Архиєреї святої Софії, які вислужувалися перед імператором Константином, сказали, що патріярх Анастасій, викинувши на смітник ікони (ідоли) Бога Христа, скріпив почування мусульман, які жодних ікон не визнають, бо бачать у них вияв паґанізму, многобожжя, ідолопочитання.140. Імператор Константин 5-й наказав зірвати ризи з патріярха Анастасія і посадити його голого на осла обличчям до хвоста, і возити його біля святої Софії, а потім по гіподромі.Патріярх Анастасій — людина освічена, стара, глибокодумна, їде на ослі, тримається за хвоста, щоб не впасти, рукою прикриває «грішне тіло». Жителі Константинополісу сто­ять на гіподромі, регочуться, бачачи над­звичайне видовище. Що ж це є? Тріюмф висококультурної Візантії — святині орто­доксального християнізму? Візантія вірить, що вона — духовна краса світу, учитель краси і моралі, колиска, в якій виколихуються святі догми, канони, ритуали. Візантія вірить, що вона має диких варварів учити правдивої віри, правдивої любови людини до людини, прав­дивої моралі, правдивих законів.141. Архиєрей Константин, який посадив патріярха Анастасія на осла, стає патріярхом Константинопольським. Він має завдання велике — вибрати між монахами найздіб­ніших, які знають мову жителів Бористену (Дніпра) і їх підготувати для великої справи. Вони, як агенти двору імператорського і як місіонери, підуть на північ, щоб навернути русичів (українців) на православну віру Хри­стової Візантії і підпорядкувати їх Візан­тійському патріярхові.Імператор Константин 5-й дає новому пат­ріярхові Константинові великі дари, надію­чись, що він довершить для Візантії велику корисну справу — наверне Скитію (Україну-Русь) на Христову віру візантійську, і це відчине для Візантії врата на північ. Та ідуть місяці — монахи не охоче ідуть на північ, а ті, що ходили, вернулися і кажуть, що люди Бористену (Дніпра) хитрі, живуть в достатках, усе в них є. Їм кажеш про Бога Христа, а вони відповідають: «Пощо нам чужого Бога, рід­ний Бог коло порога!»142. Імператор Константин ножиком пе­рерізав горло патріярхові Константинові і дав наказ паракимоменові (першому міністрові), щоб кров, випущена з горла патріярха Кон­стантина, була передана псам, які живуть у гінекеї (в жіночому палаці). Архиєреї святої Софії кажуть, що русичі (українці) — дикі вар­вари-маґоґи не тільки мають бридкі обличчя, собачу мову, а й склад мислення у них скотинячий, чому?Бо русичі (українці) християнам (єреям Ві­зантії) кажуть: «Ісуса-Бога ромеї до дере­в'яного стовбура прицвяхували. Бога вбили? Щось не в порядку з вами, або з Богом вашим, ідіть геть з землі нашої, не псуйте нам на­строю!» Хіба ж таких варварів можна охрестити? Хіба їх можна заставити стати на коліна перед патріярхом Візантії?! Вони Сонце люблять, а не патріярха!143. Імператор Константин 5-й 24 серпня 767 року дає наказ єпархові Констан­тино­полісу і курапалатові (міністрові), щоб вони при допомозі легіонерів попарно по­в'язали монаха з монашкою і водили їх по вулицях Константинополісу. І, щоб били го­лих мо­нахів і монашок по голові іконами Богородиці і Бога Ісуса. Чому? Святі ікони для тих, які їх цілують, повинні бути при­ємними навіть тоді, коли вони стукають їх по голові.Імператор Константин 5-й вважав, що поклоніння іконам (ідолам) перетворилося у явище душевної хвороби. Єрей у святій Софії ножиком зішкрібає фарбу з ікони, мішає цю фарбу з тістом і вином, пече — і прича­щає­ться, щоб приподобитися Богові Христові. Так є, що «Пресвітери і клирики зшкрібали фарбу з образів, змішували її з проскурками й вином, і роздавали після Причастя» (Митро­полит Іларіон (Огієнко), «Іконоборство», стор. 34, Вінніпеµ, 1954).144. Мусульманський письменник Мансі (13, 110), оглянувши церкви візантійські, пи­ше: «Християни хваляться, ніби поклоня­ються правдивому Богові. Та ж вони дали світові більше ідолів, ніж вони зруйнували їх по храмах Греції. Християни (визнавці духов­ної науки) не соромляться прилюдно кланя­тися фігурам, зробленим з металу, каменю, глини, дерева, малюнкам, намальованим на полотні, незграбним подобам різних незчис­ленних чудотворців».«Християнство зробилося культом ідолів. У цей час наші мечеті та синагоги прикрашені тільки присутністю Духа правдивого, єдиного Бога і законами Пророка».Усі на світі ідолопоклонники знають, що образ (ідол) не є Бог, а тільки ікона (образ, ідол, портрет) Бога, і вони не поклоняються ідолові (образові), а тому, хто на іконі (на образі) зображений і вірять вони, що Той, хто є на образі, живе на небі, Він — Отець небесний, і в християн є це іконопочитання (ідолопочитання) — і одні люди можуть його оправдувати, інші — осуджувати, і кожний з них буде по-своєму праведний.145. Імператор Ірина (780-802) в 787 році скликала 7-й Вселенський Собор, на який прибуло 375 архиєреїв. Архиєреї (переважно грецького походження) вирішили, що віра Христова буде більш привабною, коли буде збагачена ритуалами тими, що були у храмах Богів Зевса, Аполлона, Посейдона, Атени, Деонисія.У храмах Деонисія (Бога виноградників) була свята євхаристія: греки у храмі при­чащалися виноградним вином (кров'ю Бога Деонисія), і п'яніння вони пояснювали як про­яви святої євхаристії. Грецьке слово «євха­ристія» значить «благодарність», «вдячність».146. І на 7-му Вселенському Соборі архи­єреї постановили впровадити і в церкву Хри­стову «Тайну святої євхаристії». Імператор Ірина (дружина імператора Лева 4-го) була греки­нею, виросла вона в Атенах під опікою мона­хів. Ставши імператором, вона дозво­ли­ла тим монахам, які втекли з Константино­полісу, повернутися до монастирів. Наприк­лад, в Константинопольському Студитському мона­сти­рі було тільки 12 монахів. Вони роз­біглися тоді, як імператор Константин 5-й був дав на­каз роздягненого монаха зв'язувати з роз­дягненою монашкою, і водити їх по вулицях.Тепер у Студитському монастирі знову живе тисяча монахів, вони славлять імпе­ратора Ірину.147. Ритуали старогрецької релігії, які були на 7-му Вселенському Соборі звеличені патріярхом Тарасієм, імператором Іриною і її сином, та архиєреями (греками), розгнівили Рим. Папа Лев Третій (795—816), щоб відріз­ни­ти себе і латинську церкву від констан­тинопольської, поголив бороду. Архітектам церкви Христової стало зрозуміло, що зви­чайний народ ніколи не вникав у глибини богословської науки. Він змучений борнею за хліб насущний, шукає спочинку і розваги, і знали про це давні імператори Риму. Потрібні церкві Христовій колоритні зворушливі свята, які б нагадували старі римські карнавали, обходи з свічками храму Юпітерового.148. Андрій Лихеринський, живучи в по­стійному недоїданні, має багато видінь — явище галюцинаційне. Є в його видіннях зво­рушливі образи, на основі його видінь церква Христова утвердила свято Покрови.У 813 році було придумане врочисте свято Богоявлення. Папа Григорій Четвертий при­думує «свято всіх святих».149. Імператор Лев 5-й (813-820) відмо­вив­ся цілувати ікону Бога Христа, яку йому підніс у святій Софії патріярх Никифор. Імператор сказав, що християни поділилися на дві во­рожі групи — одна група християн цілує ікону Бога Христа, а інша — кидає її в болото, топчеться по ній, зве її ідолом. Хіба може бути Візантія міцною, маючи таку віру?Патріярх Никифор в 814 році у своїй па­латі зібрав архиєреїв, щоб осудити імператора Лева 5-го. У 815 році архиєреї організували обхід навколо святої Софії, несучи в руках сотні різних ікон. Монах (архимандрит Фео­дор Студит) також улаштував шумне свято в честь ікон. Імператор Лев 5-й отримує в палаті дари, йому привезені з Києва гре­ками-купцями.150. Греки-купці кажуть імператорові, що Київ — град дуже багатий, має великий торг. На торзі купці з Ірану продають шовк, купці з Риму продають оксамит, а купці-греки про­дають паволоки, аравійці продають мечі, при­везені з Дамаску. Українці (русичі) кажуть, що в них є все, вони від чужинців нічого не хочуть, є в них бажання, щоб чужинці були їхніми приятелями. Вони вгощають чужинців хмільним медовим узваром, страва у них смачна і дуже поживна. У них є золоті миски. У них дуже пошановані їхні воїни, і особливо ті, які мають шрам на обличчі.На питання імператора Лева 5-го греки-купці відповіли, що кияни кажуть: «Ви на полотні і на дошках намалювали юдейця Ісуса в грецькій одежі. Привозите такі ікони до Києва на торг, хочете від нас круг воску чи міх пшона за ікону Бога? Дай міх пшона, ма­тимеш Бога Христа, правдиву віру матимеш, рай на небі матимеш». Вони (кияни) такі слова кажучи, голосно з нас, греків, сміються, дурними людьми нас називають, обманцями, жебраками. Вони нам дають міх пшениці, а ікону Бога Христа не хочуть брати, кажуть, що вони не захоплюються привезеними з Візантії божествами.151. Імператор Лев 5-й оглядав дари, при­везені з Києва: горючий камінь (чудодійний янтар) — мрія для принцес Візантії, білі, як перший сніг, і легкі, як вовна, хутра горно­ста­єві, хутра соболеві, хутра лисячі. Яка розкіш? Киянки одягаються пишно, у вухах мають усе­рязі (сережки) золоті, діямантові, рубінові, за­каблуки окуті золотом. Що зробити, щоб Київ навернути на віру візантійську, щоб у Києві був грек-митрополит — наставленик Візантії?Греки-купці сказали, що в Києві є купці-араби, які, так як і юдеї і кияни, сміються з візантійських ікон-ідолів.152. Імператор Лев 5-й наказав ареш­тувати патріярха Феодора, який поклоніння іконам ставить вище справ Візантії, і дати патріярхові сто ударів ремінням.Архиєреї святої Софії відчули, що й вони будуть биті, і організували змову — вранці 25 грудня (на різдво Христове) 820 року імпе­ра­тор Лев 5-й умер — ніж стримів у його спині.Імператор Михаїл (820—830) випустив патріярха Никифора і архимандрита Феодора Студита з в'язниці і сказав, що він не карає тих, які б'ють поклони до ікони Бога Ісуса і не ка­рає тих, які викидають ікони Бога Ісуса на смітник. Він журився, бачачи, що Візантія са­ма себе виснажує церковними суперечками. Він пробує християн мирити, та бачить, що вони самі на себе дихають такою ненавистю, що при кожній сварці на вулицях Констан­ти­­но­полісу зчиняються бійки. Купці (прибулі з Києва), приглядаючись до бійок, кажуть: «Гре­ки, маючи правдиву віру, правдиво один одному голови розбивають і всіх порядних лю­дей дикими варварами називають. У нас, у Ки­єві, ніхто за справи віри не сперечається, зем­­ля — мати наша, небо — батько наш, ми — їхні діти, Дажбог нам дає світло, тепло, ми в Даж­бога нічого не просимо, усе, що Дажбог дає, приймаємо і хвалимо Дажбога за дари святі.153. Імператор Феофил (830— 842) дав на­каз, щоб монахи ставали військовиками, Ві­зан­тія має таке мале військо, що не спро­можна боронити себе. Монахи, почувши про наказ імператора, порозбігалися. Розгніваний імператор Феофил наказав поруйнувати мо­настирі 20 січня 842 року він умирає загад­ковою смертю.І стало ясно, що Феодора (жінка Феофила) була таємною приятелькою монахів і при їхній допомозі тепер вона сіла на престіл імператора Візантії, біля неї її малолітній син Михаїл. У грецьких анналах зазначено, що в ці часи русичі (українці), дізнавшись, що Ві­зантія не має імператора, «завоювали Кон­стантинополіс». Оглянувши місто, вони по­вер­нулися до Києва.154. 18 червня 860 року воїни України (Ру­си) на 20 кораблях причалили до Констан­ти­нополісу. Імператор Михаїл 3-й (842—867), син імператора Феофила, кволий і переля­ка­ний, відкупився, пообіцяв давати Києву дани­ну і кращі місця на торзі в Константинополісі для купців-киян.Архиєреї винесли з святої Софії ікони Бога Христа, архистратига Михаїла, Богородиці Ді­­ви Марії і просили українців (русичів) при­йняти віру візантійську.Константин Багрянородний (внук імпе­ра­тора Василія Першого) у «Життєписі Василія Першого» пише, що українці (народ скит­ський) не хочуть приймати візантійської віри.

ДЕНЬ 18

1. О заклопотані діти плянети Земля — які ви багаті: і святощі, і гріхи ваші — це природа безпосереднього життя вашого. Так є: люди стають богами, боги стають людьми. Дій­сність стає легендою, легенда стає дійсністю.Орь і Лель — дійсність і легенда. Зара­тустра і Будда, Крішна і Конфуцій, Христос і Могамет — дійсність і легенда. Сонцеград (град Кия), Бенарес, Єрусалим, Рим, Кон­стантинополь, Мекка — дійсність і легенда.Є в легенді дійсність, і є в дійсності ле­генда. У жорстоких людей жорстока дійсність і жорстока легенда. У благородних людей — благородна дійсність і благородна легенда. Народ без легенди — значить народ без уяви. Народ поневолений чужою уявою не має права розвивати свою уяву.2. Мати-Земле моя, я твій син. Так є: коли притулю вухо до грудей Твоїх, чую гомін віків — чую легенду Первосинів і Перводочок України (Руси).І в легенді цій я бачу своє перед­народ­ження, я з Орем стрічаю сонце на березі Дніпра, веду задушевні розмови з волхвами у Київському Священному Гаю, де біля Врат Слави вдень і вночі горить Вічний Вогонь Духа Предків.З вершниками я лечу росяними духмяними степами, щоб стримати хід вторжників-ромеїв. У ратньому бою мені під ноги падає сонце — з моїх грудей пливе кров у груди Твої, мати-Земле моя. І я в Тобі стаю Тобою. І Ти, мати-Земле моя, з сонця і крови свого «я» знову родиш мене.І я, перевтілившись, живу у світлих очах потомків моїх — я — вони, вони — я. І інтуїцією мого «я» я чую (чую не розумом і не чуттями), чую навиками, які мені, як скарб надмудрости, мої предки передали — бла­гословення Дажбоже чую. І благословенням осяяний дарую внукам легенду віків.3. «Варварська Україна (Русь) підняла меч над двоголовим орлом Візантії! Три тижні тому до Константинополя привезені з Атен вино, масло, мідь, з Колхиди — золото, тка­ни­ни і раби, з Гераклеї — хліб і бавовна та фініки з Месопотамії, з Нікеї — срібло, з Кипру — папірус, з Лесбосу — вино, з Ольвії — риба і хліб, пірати привезли ладан, миро, дорого­цінні каміння, янтар.І, о непорочна Діво Маріє, суворі, як рим­ський ідол Марс, мечоносці України (Руси) оточили кораблі. І ні дзвони святої Софії, ні армія нашого імператора їм не страшні. Вони навантажили скарби на свої кораблі. І сказали: «Ромеї, не вторгайтеся на наші землі, не примушуйте нас бути месниками». І попливли вони до земель своїх» у град Кия, де вічний холод, де вічна тьма північна. З снігу ґоґи і маґоґи — русі аборигени родяться, не­скоримі скитські епігони!» — сказав Візан­тійський патріярх Фотій, читаючи Езикіела у святій Софії 860 року.4. Оріяна (Україна-Русь) квітуча долина плянети Земля. Вона осяяна лагідним сонцем — влітку немає великої спеки, взимку немає великого холоду.«Діти Дажбожої України (Руси) поставили на коліна христовірну Візантію, щоб ша­нувала сусідів своїх», — сказали воїни-кияни. І Візантія їм дала данину. І вони (внуки Дажбожі) з великими скарбами прибули до Києграда.Кияни слово «внук» (від ведійського «ану­ка») вживали в значенні «помічник», «залеж­ний». І коли вони казали «внук Дажбожий», то розуміли «помічник Дажбожий», «залеж­ний від Дажбога».І коли дід казав «мій внук», то він розумів «мій помічник», «той, хто йде після сина мого», «заопікований мною», «Ми внуки Даж­божі» значить «Ми помічники Дажбожі».5. Воєначальники (атімани) стрілися у київському Священному Гаю. (Там, де тепер стоїть Києво-Печерська лавра, був Священ­ний Гай). У Києві Священним Гаєм називався той Гай, в якому були Могили Предків. Біля Могил Предків у Великодні дні сходилися кияни, несучи писанки, квіти, печиво і вар. (Грецьке слово «лавра» значить «вузький прохід», «сліпа вулиця». Греки на сліпих вулицях будували кам'яниці з напівтемними комірками для монахів. І така кам'яниця звалася лаврою).У Священному Гаю біля Врат Слави ве­ле­людно. Стоять у шоломах атімани, знаме­но­носці ставлять бойові знамена. (Врата Слави — це врочисте місце, де цар звичайних воїнів, у боях прославлених, обдаровував золотими мечами і наіменовував їх десятниками і сот­никами).Коли святато Божедар, пророк віщий, під­няв Знамено (триєдину блискавицю — три­зуб), у Гаю стало тихо. Божедар сказав: «Си­ну­ли мої, мужні, богатирі землі Дажбожої, яр-тури і буй-тури! Славлячи Дажбога, ви з сла­вою і скарбами повертаєтеся до рідних вогнищ».6. «І стрінуть вас чада ваші, роди ваші. І племена ваші вийдуть з піснями на доли і подоли. І лелі світлоокі вклоняться вам, хліб-вар даючи. І рани ваші поцілують старшини вогнищанські.Буй-тури і яр-тури, славна знать багатої землі нашої! Воістину кажу вам: "Живіть мирно з Богами рідними (з ріками, лісами, джерелами, полями). І славте їх. І щодня па­м'ятайте — ви і Боги ваші зріднені з Духом Предків і з диханням матері-Землі.Дбаючи про мир, куйте мечі. Земля, яку нам навіки-вічні передали родителі Орь, Кімер, Скит, Сармат, Радогост, Мисокій, Бож, Рус і Кий, багата медами і молоками. Багата зерном і м'ясивом"».7. «І риб сила-силенна в наших ріках солодководих, лебединих. Качки в очеретах своїх дітей виколихують, з вираю до нас прилітаючи. На степах наших стійла усякого скоту. Щоб жити у таких розкошах, треба мати великий розум. Люди з малим розумом у розкошах стають лінивими. І слабнуть. Хво­ріють, як вода стояча.Щоднини пам'ятаймо — навколо земель Вітчизни нашої живуть чужі голодні язики. На півдні, де живуть ромеї, які з білого каменю богів роблять, або на дошці їх малюють, лежать горби, спалені сонцем. І влітку там річки висихають, скотина гибне. І гибнуть люди від голоду і спраги, є земля Сицилія, де ціле літо люди дощу не бачать.8. Заповітно кажу вам — щоб наші небесні й земні скарби були нашими, щоб наші Боги були нашими, щодня тримаймо мечі напого­тові. Коли, на пребагатій землі живучи, розніжимося і обростуть салом наші м'язи і серця, зайди будуть вас бити нашими мечами у наших домах.Вторгнуться до нас ромеї — ромеї хліб щоденний здобувають мечем. Араби з пус­тинь прийдуть, прийдуть перси і тевтони. І сядуть вони на наших землях і синів наших запряжуть як скотину в ярма. І непокірних синів наших продаватимуть у рабство. І, щоб вони не тікали, їм очі за ро­мейським звичаєм повиколюють, сліпі раби молотитимуть зерно їм.І з домів наших виводитимуть наших доньок і на наших очах соромитимуть. І ми ридма ридатимемо та сил не матимемо бо­ро­нити їх. І везтимуть доньок наших на яр­мар­ки. У гаремах арабських, у монастирях хрис­тиянських високо цінуються миловидні ки­ївські дівиці.9. «О Сонце — святилище неба нашого! Освічуй і грій наші поля і ріки, наші душі і наші серця, ми твої діти. Так, як життя ди­тини-сисулі пуповиною з'єднане з життям матері, так і ми, внуки Дажбожі, кров'ю на­шою і пуповиною нашою, і диханням нашим, і животом нашим з'єднані з Сонцем, Небом і Землею нашими. Слава вовіки і віки Богові батьків наших!»Святато (священний тато) Божедар від аті­манів отримав дари (срібло, золото, папі­рус і шовкові тканини). Дари приймаючи, він виголошував імена воїнів, які прославилися у ратніх походах: Дибач, Лілат, Слава, Крит, Полян, Крилач, Карпан, Злотодан, Дубар, Пі­тан, Свадан, Хвала, Ростун, Триріг, Страдач, Свара, Пложан, Яма, Радогош, Магавар, Лі­тун, Двавар, Родан, Горун, Сила, Сват, Вог­недар, Водотрав, Громовик, Листвич, Живо­рід, Білотур, Ладомир, Магавідь, Світокол, Ростичар, Косака, Вишезор, Колодій, Трисад, Каспаса, Орімир, Кий, Славутич, Листвич, Да­рава, Тапа, Ліпак, Пава, Снага, Ман, Суш­ка, Сарпа, Кривуля, Дівер, Рава, Ус, Скол, Мольба, Варан, Коласа, Чара, Колодій, Тато­мир, Дан, Паликоп, Стоян.10. В Оріяні (Україні-Русі) двадцять сім вогнищ (царств). І ці царства очолені царями. І сини і внуки знають: життя їхнє почалося від Тата Оря і Мами Лель. Три тисячі п'ятсот літ перед вторгненням Дарія (царя іранського) вже на землі Оріяни (України-Руси) потомки Оря і Лель мали самостійні царства.І кожне царство мало гради і храми (храми-селища) і ріки, і ліси, і гори. І на пасо­вищах — незчисленна кількість корів, овець. Біля селищ — пшеничні поля, оподаль — паслися мирно дикі коні.На берегах густі росли коноплі. На горо­дах — просо, сочевиця, часник, цибуля. У ті­нистих лісах земля була покрита грибами, ягодами.І кожне царство (плем'я) жило як одна родина. Усі юнаки — то брати, усі юнки — то сестри, і всі вони були дітьми в очах старих людей. Старі люди щиро поважалися, бо вони все знали — великий життєвий досвід вони передавали з роду в рід.Велике селище — один рід, селище має лікарів, повитух, піснярів, казкарів, гопарів, погодників, зброярів. І має славних ткаль і вишивальниць.11. Сьогодні ми кажемо «брат», у древні часи слово «одноплемінник» було синонімом слова «брат». Слово «плем'я» постало від слова «плід». Одноплемінники — значить одно-плідники. Колосок, який має п'ятнадцять зернин, народжений з однієї зернини — з одного плоду.Усі жителі вогнища вірили (і рідна віра їхня була життєвими досвідами освячена), що вони походять з одного плоду. І тому в них була розвинена кровна єдність — підсвідома спонука самозбереження. Усі жили однією радістю і одним болем — усі за одного і один — за всіх. І єдність їхня була властива харак­те­рові їхньому — і тому вони були об'єднані, нічого про єдність не говорячи.12. І сьогодні археологи знайшли оборонні вали оріянських племен. Знайдені житла — знай­дені зброя, керамічні вироби, жіночі при­краси, стріли, збруя, вози. Знайдені жертов­ники. Де знайдені?Знайдені руїни оріянських царств біля Чер­кас, біля Трипілля, біля таких сьогоднішніх міст і сіл: Савран, Нова Чортория, Моства, Красногірка, Райки, Городське, Паволоч, Ко­ло­дяжне, Шипинці, Стара Будда, Усатове, Крі­пець. Залісся, Поливанів Яр, Віталівка, Гри­нівка, Лука — Врублівська, Красноперівці, Криничка, Студениця, Волинцеве, Озаринці, Кам'яний Брід, Високе, Варковичі, Велика Мокша, Дубляни, Гатне, Стрітівка, Чаплі, Середній Стіг.Сміла, Потік, Скеля, Перун, Колодисте. Ступки, Млинище, Комарники, Грушка, Пе­решори, Кремінна, Завадинці, Запоріжжя, Ви­шеньки, Ставищани, Народичі, Хотянівка, Ка­м'янка, Дзвонецька Балка, Борислав, Вов­ниги, Львів, Ужгород, Станіслав, Тернопіль, Роксолянське Городище, Білозерське Горо­дище, Суми, Богоявленське, Сваром'я, Рівне, Попельнасте, Недогарки, Журавлівка, Сва­то­ве, Лихачівка, Любимівка, Вербівка, Трояни, Цвітне, Пересечень.13. Геродот (485—425 роки «до нашої ери») у своїй «Історії» пише, що ніякий ворог, що вторгався у Скитію (Україну-Русь), не міг погордитися успіхом. І знали про це греки.І він (Геродот) пише, що наймогутніший у свій час імператор Дарій (володар Ірану) і покоритель земель грецьких, вторгнувшись на землі Скитії (України-Руси), потерпів поразку і рятував своє життя втечею через Босфор. Сучасник Гіппократа (460—372 роки «до нашої ери») історик Фукидит пише, що скити (українці-русичі) найчисленніший народ, і царство їхнє таке могутнє і велике, що з ними не може зрівнятися жодний народ не тільки Европи, а й Азії, і ні один народ сам не в силі перемогти скитів (українців-русичів).14. Київ — найстаріший град людей білої раси, двадцять тисяч літ тому тут жили світ­лоокі роди. І Київ спочатку звався Сур'я­гра­дом, що значить — Сонцеград, або — град Сонця.Тато Орь заснував град з синами Гату­силом, Атівірою, Сумером, Гудеєм, Критом, Горинем, Парсом, Медеєм, Ліпаком, Сакиєм, Сарматом і Каспасом.І потомки назвали град Оря Сур'яградом тому, що коли вийти на світанні на гори Дніпрові, то з гір найкраще видно схід сонця. І весною тут найраніше воскресає земля — на горбах тане сніг і чорнозем покривається квітами і травами.15. І був Сур'яград славний домами, доми стояли на горбах у дубових гаях. Вони були покриті соломою, очеретом, стіни були з глини і лози. І були з дубових балок.Оріяни (першотворці і першожителі Сур'я­граду) не любили каменя. Камінь — тяжкий і холодний. І непривітний, не життям народ­же­ний. Дерево тепліше й привітніше, і рідніше, і тому вони (оріяни) свої доми ставили з дерева. Дуб — священне дерево, і доми дубові звалися священними (світлими).У домах були печі, які ми звемо «три­пільськими», вони й тепер є в наших хатах.На лежанках лежали шерстяні покривала, соболеві хутра, на долівках — рогожані ковдри або — ведмежі хутра.16. Біля стін у шкіряних міхах стояли сушені горіхи, просо, пшениця. На жертках і на стінах висіла (літом на сонці сушена) риба, висіли на шнурках гриби, у вінки заплетений часник, цибуля. І тут же — сушений полин, по­дорожник, мак, ганус, липовий цвіт, кмін, горицвіт, ромашка, льон, безсмертник.У дзбанах стояв мед з степових квітів, мед липовий, мед з вовчеягідника — отруйний, але й лікувальний він. На підвищенні, там, де були зерна пахучих квітів (у домі, де жив волхв), стояв дзбаночок з бобровою стру­ме­ною дорогоцінною. І, щоб струмена зберегла якість, дзбанок був щільно облитий воском. З Риму й Атен прибували посли, щоб дістати боброву струмену — цілющий лік для пат­риціїв.17. У домах, де жили воїни, на стінах висіли мечі, щити, наконечники стріл, бойові сокири. Мечі були зроблені рідними ковалями. І були привезені з чужих земель. Атенці, сирійці і ромеї привозили мечі і вина до Сур'яграду та золоті прикраси, щоб дістати воску, соболеві хутра, ліки. Ромеї, які хотіли жити у Сур'я­граді, і мати свої золотарні, платили данину цареві Кию. І Кий, маючи скарби, ставив нові доми. І в них селилися купці. І по рідних, і по чужих землях ішла слава про град Кия.Кий — Потомок Оря, і рід Його великий: над Дніпром численні селища огороджені високим частоколом. У селищах є зброярі, теслярі, золотарі, ткачі, гончарі. Є й дружини зброєносців — усі вони кровно зріднені з Києм. Кий — цар (вогнищанин).858 рік. Атімани (воєводи царств оріян­сь­ких) з скарбами тепер з'їхалися, розташу­вавшись на Хрещатій долині. І тут коні лишили, а самі пішли до Священного Гаю.Атімани у Священному Гаю обмір­кову­ва­ли, що ромеї, які живуть у Константинополі, набігають на наші степи і ловлять юнаків і юнок. Зв'язують їх і відправляють у Херсонес на продаж (у рабство).І втікачі, які прибули з країни Болгар, опо­відають, що ромейський цар Михаїл вторг­нувся на землі болгарські. Болгари не мали сил боронитися і з горя мусіли стати хри­сти­янами — ромейські єреї їх хрестили. І казали їм: «Ви болгари, а віра у вас Київська, тепер ви маєте віру християнську, і тому ви є людьми ромейськими».18. У Священному Гаю атімани вирішили, що треба споруджувати всюдихідні лад'ї, (шестиколесні невеликі кораблі). Кораблі можуть їхати по суші, їх тягнутимуть воли або коні. А прибувши до ріки чи моря, кораблі пливтимуть — колеса їм даватимуть рівно­вагу.У кожному кораблі сидітиме тридцять чи сорок воїнів. Щити будуть прикріплені до зовнішніх стін, спереду стоятиме знамено Дажбоже (тризуб мідяний або зроблений з товстих просмолених мотузів).19. 882-го року прибув з Новгорода до Києва воєвода Олег. Він у Священному Гаю почоломкався з святатом Божедаром. І поцілував знак Дажбожий. Атімани, знаючи, що Олег — воєвода смілий і мудрий, поо­бі­цяли нові лад'ї спорудити і військо підсилити новими воїнами.І пише літописець, що не сотні, а «тисячі кораблів» було споруджено. І частина їх сто­яла на колесах у селищах, а частина вже була спущена на воду — лад'ї погойдувалися на бе­резі Дніпра. Олег з царевичем Ігорем оглядав мечі, які навантажувалися на кораблі (лад'ї).20. Атімани вели воїнів з Древлянії, Ради­мичії, Полянії, Сіверянії, Дулібії і степових царств Дону і Кубані. Греки усі ці царства називали Великою Скитією.У Священному Гаю до атіманів і воїнів промовляв святато Божедар:«Мечоносці — помічники Дажбожі! Сила наша тільки тоді буде сильною, коли ми ути­хомирюватимемо ворогів наших. І будемо вчити їх коритися нашій правді. Покажіть Небові й Землі, що наша правда усім людям на Землі потрібна.Не зганьбіть зброї, не зганьбіть свого ро­динного вогнища. Не зганьбіть могил Предків своїх. Триєдина святість Первотата Оря і Пер­воматері Лель у ваших руках. Безстрашним чином помагайте Дажбогові тримати на Землі Правду і Волю».21. «І бийтеся так, щоб після кожного бою сила ваша сильнішала, зброя ваша славні­ша­ла, життя ваше багатшало. Усі на світі люди добрі славитимуть перемогу вашу. Ваша пере­мога — це перемога тих, які хочуть на волі родитися і на волі умирати!Ви, внуки Дажбожі, ростом вищі як ромеї, кров ваша бадьоріша тому, що ви родитеся і живете на бадьорішій землі, де сонце не змучує спекою, де води джерельні і трави соковиті, де поля багаті повноколоссям, де могутні тури гуляють, де красою і швидкістю буйногриві коні уяву людську хвилюють.Життя — це час і дія, прогайнований час — значить прогайноване життя. І той, хто життя прогайнував, бо нічого доброго для рідних людей не зробив, щезає безслідно — кому потрібний порожній колосок?Дійте, дійте, дійте! У дії сила прибуває і ро­зум багатіє. І ніколи не захоплюйтеся чужими законами, чужими обрядами, чужими вірами, чужими богами, чужою красою. Орел кра­си­вий, має він орлину красу. Лев краси­вий, має він левину красу».22. «Мудрі народи тому є мудрими, що зве­личують віру батьків своїх. У вірі батьківській є совість батьківська, мудрість батьківська, лю­бов батьківська. У жолудеві живе дуб мо­гутній, у вірі батьківській живе наша сила могутня.І греки-ромеї знають, що віра батьківська — сила велика. І щоб ви сили великої не мали, вони казатимуть вам, щоб ви вірили юдейцеві Ісусові, бо Він є добрим, правдивим Богом, розп'ятим на деревині.Воістину кажу вам — там, де люди людей на деревині розпинають, там, де люди людей, як скотину, на торзі продають, розп'яті люди і Бог у них розп'ятий.Бог є там, де люди добрі, правдиві, мирні. Бог України (Руси) — правдивий Бог, бо і земля в нас є правдивою землею, і небо наше є правдивим небом, і люди наші є правдивими людьми. Світло бо від Світла походить!»23. «Треба не серце, а камінь в грудях мати, щоб рідного брата купцям у неволю єгипет­ську продати», — так я вчора сказав грекові, який у Києві людей наших на віру юдейця Ісуса улесливо навертав, кажучи, що Бог один, а кияни багатьом Богам вірять і їм вони поклоняються, і тому вони неправдиві люди.Так, у нас в Києві є наші рідні Боги, а ми є їхніми рідними дітьми. Наші Боги — вірні при­ятелі наші, і з ними ми живемо як одна дружня велика родина. Безсовісний той чужи­нець, який загощує у наш гостинний дім, і при наших дітях наші порядки і наші звичаї обмовляє.Богами нашими є Сили Землі нашої, Богами нашими є Ріки, Гори, Ліси, Вітри наші. Богами нашими є Весна, Літо, Зима, Осінь наші. І без них ми не хочемо жити, Бог значить Датель Буття, є Буття — є Життя. Є життя — є люди.Греки-ромеї на дощині намалюють юдей­ця Ісуса з образом на дереві замученого чоло­віка напівголого і кажуть: «Це Бог правдивий, раби зі страхом і трепетом підступіте, віру правдиву матимете!» А я кажу: «Там, де страх і трепет, то не тільки правдивої віри немає, а й думання страхом затьмарене. Закони юдей­сь­кі — правдиві чи неправдиві — нам не потрібні, бо ми люди мудрі, а мудрі люди тому й є муд­рими, що в них є свої закони — свій шлях життя».24. «Благословляю правдоносні мечі ваші! Без перемоги не вертайтеся. Хто вмирає в бою за Бога України (Руси), той смертю смерть перемагає і знову народжується, і безсмертніє у безсмертності Роду свого.Хто в бою з переляку меч з рук випускає і здається в полон, стає рабом. Хто є рабом на цьому світі, той буде рабом і на тому світі.Внуки-помічники Дажбожі, поцілуйте мечі свої і мечами поміняйтеся, поцілунок — лю­бов. І землю-Матір поцілуйте. І матерів поці­луйте. І муж жену хай поцілує. І наречений наречену хай поцілує, життя нове з нею зачинаючи.Ідіть, прийдіть і поставте гречинів-ромеїв на коліна, щоб вони не вторгалися на святу землю України (Руси)! Дажбог, праведний Бог батьків наших, іде з вами, ви переможете!»25. 2000 кораблів (лад'їв) стоять біля Києва на берегах Дніпра. Літописець пише, що «в кожному кораблі було тридцять або сорок воїнів».Після промови святата Божедара, а це вже була передвечірня пора, воїни ішли до берега, де стояли кораблі, навантажені щитами, стрілами, мечами, печеним м'ясивом, солоним салом, медом, зерном, сушеною рибою.На березі рядами стояли коні. І ходили озброєні воїни. І на горбах, де стояли жінки, діти, діди, горіли смолоскипи. Горіли ясно і врочисто — був тихий вечір. І далеко у степах було видно Київські вогнища. І люди прибу­вали на човнах і на возах з сусідніх селищ до Києва, щоб ранком проваджати в ратню дорогу воїнів.26. Скандинавці-варяги були охоронцями при дворі імператора в Константинополі. І мандрівні озброєні купці (прибулі з Сканди­навії до Києва) також звалися варягами.Варяги і греки, які були купцями, і крам свій продаючи, намовляли киян зрадити віру батьківську і прийняти віру грецьку, стриво­жилися. Вони побачили у Києві багато тисяч воїнів прибулих з володінь (царств) України (Руси).Володіння (царства) України (Руси) жили незалежним життям. І простори у них не були великі, бо розміром рівнялися таким країнам, як теперішні держави Лібанон, Коста Ріко, Ґватемаля, Ізраель.Українська (Оріянська) імперія ніколи і ніким не була покорена. Ні Іран (Персія) Дарія, ні Греція Олександра Македонського, ні Рим Траяна не мали сил заволодіти землями внуків Дажбожих. Вони (чужинці) постійно вторгалися на південні береги Української імперії та, мечі свої поламавши, верталися без­славно додому.27. Варяг Хведір і його брат Аскольд та грек Афанасій (він казав, що є купцем, та справ­ді був архиєреєм-шпигуном з Констан­тинополя) насвітанку сіли на коней, укравши їх у атімана Улеба.Вони галопом летіли на південь. Та їх стри­мали атіманські ратаї, і привели до Києва. І атіман Улеб спитав царя Олега, що робити з спійманими варягами і греком?Олег сказав, що атіман Улеб може їх покарати. Улеб відібрав мечі у варягів та коли хотів у Афанасія взяти книгу, то Афанасій сказав: «Святу Євангелію християнин не дає варвару на зневагу».Атіман Улеб покликав волхва (віщуна Ма­гадара), щоб він пояснив, що в тій «Євангелії» написано? Волхв Магадар умів читати по-ромейському, бо дванадцять літ перебував у неволі в Константинополі. Він сказав: «Вар­варе Афанасіє, ти спішив повідомити пат­ріярха Візантії, що Україна (Русь) Дажбожа іде, щоб бити ромеїв? А чому, скажи, варваре-христовіре, ромеї крадуть на наших полях скот наш? І крадуть синів і доньок наших, і продають їх у рабство? Варваре-христовіре Афанасіє, у нас на Дажбожій землі скотина більше пошанована ніж у вашій Христовій землі людина. У нас є свята, і коли ми свят­ку­ємо, то і коні, і корови, і вівці святкують — ми і їх годуємо у святкові дні святковою їжею».28. І волхв Магадар, тримаючи «Єван­ге­лію», говорив: «Хто вдарить тебе у праву щоку, підстав йому й ліву. Чуєш, христовіре Афанасіє, ти цієї низької рабської правди учив киян на ярмарку в Києві. Ти киян обдурював, бо учив їх тієї віри, яку ні ти, ні твої імпе­ра­то­ри, ні твої патріярхи не практикують. Ти кия­нам казав, що юдеєць Ісус — Бог правдивий учить: «Любіть ворогів ваших, робіть добро тим, хто ненавидить вас. Усяка бо влада Бо­гом дана». Чуєш, ромеє-чолобитнику розп'я­того Бога Ісуса, «усяка бо влада Богом дана?» Влада, яка є в Україні (Русі), Богом дана. Чо­му ти нашу владу, Богом нам дану, хочеш на нашій землі зневажати, сатанинська твоя віра!»29. Улеб сказав архиєрею Афанасію: «Пі­деш з нами, Афанасіє. І коли ми наблизимося до пишного війська ромейського, ти підеш вперед. І ти, «Євангелію» піднявши, скажеш: «Ромеї-варвари, усяка бо влада Богом дана! Не беріть мечів у руки, хто бо меч візьме, від меча погибне — так говорить благий Ісус Хрис­тос!»Архиєрей перехрестився, поцілував «Єван­ге­лію» і сказав, що перед боєм кликатиме ромеїв до покори. Варяги (християни) були приведені до царя Олега і він сказав їм: «Живете на землі нашій, їсте хліб з рук наших гостинних, і християнську змову чините проти нас. Хай підступні ноги ваші більше не торкаються до святої землі нашої».І варяги (ромейські шпигуни) були пов'я­зані і вкинуті в корито, корито пливло по Дніпрі, а коли причалювало до берега, то люди відштовхували його.30. Туман котиться по воді. Тихо похиту­ються кораблі. І коли у Дніпрянських діб­ровах на світанні защебетали птахи і небосхил почав горіти, ніби з незвіданих глибин Дніпра (Славути) виринуло світило (Сонце) Даж­боже. І засіяли Київські гори. І в граді Кия озвалися мідяні сурми, і заграли гуслі, і загули бубни.І тисячі людей, святково одягнених, спі­ши­ли до Дніпра. Ішли столітні діди, ішли матері, ішла молодь. І рядами ішли у білосніжних льолях, уквітчані росяними степовими вінка­ми, дівчата ясні, як ранок. І сонце золотило їхні русі коси, їхні румяні лиця. Усі вони вийшли на гору і перед сходячим сонцем ста­ли на коліна і молилися до Бога батьків своїх.І коли святато Божедар поцілував землю, всі поцілували. Воїни брали жменю землі з собою, щоб носити її біля грудей, і щоб вона (рідна землиця) лягла на груди воїна поляглого в бою. І коли він прийде у Царство Духа Предків, то Мати Лель і Тато Орь, оглянуть землю біля рани його і пізнають по землі кров'ю окропленій, що він потомок їхній і приймуть його в Духовне Царство своє.31. І коли на київській горі цар Олег підняв меч, то меч почав горіти, підпалений сонцем, волею Божою благословлялася зброя. І аті­мани підняли мечі, стоячи на лівому і правому берегах Дніпра. І загриміли сурми, і громом озвалися бубони.Воїни сідали на баскі коні. Матері, жінки і наречені благословляли їх, долоні перед серцем складаючи і чоло склоняючи. І кидали коням під ноги квіти духмяні.Воїни, ті, що сидять на кораблях, уже відчалюють від берега. І чи то груди у них богатирські, чи серця у них левині, чи жили у них турські — їхня пісня лунала могутня, роз­лога, як світ. І пісню їхню почули люди і Небо й Земля. І на хмарах громом озвалася пісня їхня і по степах різнотравних вітри понесли їхню пісню ратню, пісню, Богом вітану.І наречені знімали з голів своїх вінки і кидали їх на хвилі Дніпрові. Пливли вінки, і воїни списами з води брали і тримали їх на грудях своїх. І шум Дніпрових хвиль, і щебет древніх гаїв Дніпрянських, і слова прощальні, і пісні, і збуджене биття сердець, і сльози, і трепет уст дівочих, і молитви волхвів, і сурми голосні, і баских коней іржання — усе творило між Небом і Землею нескориму торжественну симфонію життя.32. Ішли дні. І коли ромеї (хитроулесливі греки-ортодокси) ранком у тумані побачили біля мурів Константинополя могутню флоти­лію Великої Скитії (воїнів Української імпе­рії), вони вийшли, взявши у святій Софії ікону Ісуса, ікону Марії та Варвари.Атіман Улеб, побачивши ікони і озброє­них ромеїв, і чорноризних константино­поль­ських архиєреїв, сказав архиєрею Афана­сію, що стояв біля нього, щоб він підняв «Єван­гелію» і рік слова євангельські.Архиєрей Афанасій сказав, що вийде на сушу і на суші скаже ромеям, щоб вони мечі склали. Та коли він вийшов на сушу, то пе­рехрестився і, піднявши поли, почав кричати, що варвари у жертву своїм ідолам принесли варягів Хведора і Аскольда. Атіман Улеб пус­тив стрілу і Афанасій упокоївся.33. 907 рік. Константинополь. Архистрати­ги візантійські стрілися з атіманами України (Руси). І підійшовши до Олега, поклонилися Йому і сказали: «Від імени імператора Лева просимо, не бери столиці, полісу Констан­тинового. Візьми від нас дань, яку хочеш».І ромеї принесли печених овець, маслини, оливок. І тут же поставили дзбанки, наповнені винами, і видно, що дзбанки були принесені з святої Софії, бо на них були намальовані хрести і образи Богородиці Марії.І цар Олег дав наказ трьом воїнам-ромеям і трьом єреям, які стояли з хрестами, щоб вони пили вино. І вони (може для них таїна була незнаною) охоче пили вино, і на них пильно дивився Олег. Напившись вина, нещасні ромеї в муках умирали.Єреї тут же їх сповідали і притуляли до посинілих губ їхніх ікону правдивого Бога Ісуса Христа.34. Перелякані греки (ромеї) сказали: «Це не Олег, а святий Димитрій посланий на нас Богом». І слова ці навіки застигли на сто­рінках старих анналів.І почалися мирні переговори. Візантія дала Україні (Русі) данину: золото, срібло, мечі, дорогі тканини, вітрила, дорогі каміння, жі­ночі прикраси. І цар Олег узяв щита, на якому був зображений знак Дажбожий і прибив на вратах Константинополя.Цар Олег і імператор Лев підписали дого­вір. Імператор Лев поцілував ікону Бога Ісуса. Олег поцілував знамено Дажбоже. Лев пообі­цяв платити данину Києву, Чернігову, Лю­бечу, Новгороду та іншим царствам України (Руси).І імператор Лев пообіцяв, що купці, при­булі з Києва до Константинополя, будуть достойно трактовані, їм будуть відпущені кра­щі доми і кращі місця на пристані для кораблів їхніх.35. І тішилися візантійці, і били поклони перед образами Бога Ісуса, Богородиці Марії, святого Миколая і святого Георгія, що воїни царя Олега не приєднали град Константина до України (Руси). І в договорі Олега — Лева зазначено: «Коли хто вб'є — русич хрис­тиянина чи християнин русича — то убивець має умерти на місці злочину».Тому, що в Константинополі (христовір­ному Вавилоні) жили люди різних рас і племен (були греки, єгиптяни, фінікійці, вірмени, сирійці, римляни), і тому, що вони вже були між собою кровно змішані, існувала для всіх одна назва — християни. Тому, що в Києві жили люди однієї раси (оріянської) і всі вони були людьми однієї віри, всіх їх звали русичами (українцями).36. Коли кораблі військ Олегових зі скар­бами і піснями відчалювали від Констан­ти­нополя, атенські купці підійшли до атімана Улеба. Видно, що вони знали звичаї України (Руси), бо хоч мали на шиї хрести, підійшли до знамена Дажбожого і низько вклонилися. І аті­ман Улеб дозволив їм їхати на торг до Києва.З золото-блакитними знаменами примча­ли на баских конях перші вершники до Києва. І вони принесли вість, що рать помічників Дажбожих з перемогою вертається. Атімани, які були з Дону і Кубані, на кораблях поїхали сушею на схід.Цар Олег з атіманами Улебом, Ліпаком, Бра­таном, Сурмою, Косаком і Сарматом їдуть до Києва. Олег і атімани, прибувши до Києва, скупалися у Дніпрі. І був даний наказ, щоб всі воїни купалися.У Київському Священному Гаю було велелюдно. Олег і атімани стали на коліна перед Жертовником Духа Предків, де горів Вічний Вогонь Життя. І поцілували вони матір-Землю. І знамена Дажбожі.37. На хрещатій долині були розстелені полотна, на яких лежала їжа. І сиділи тут же кияни. За столами оподаль сидів цар Олег, біля нього атімани, їхні родини і славні богатирі (буй-тури і яр-тури). Не тільки Київ, а й Чернігів, і всі гради і селища України (Руси) три дні святкували День Перемоги.Святато Божедар на древі мідним (на вогні розпеченим) пером робить карби (самскрути). Він написав ім'я Олег. Перед ім'ям Олег стоя­ли імена древніх царів і атіманів. Їхні імена читатиме святато Божедар на святі Купала.І тут же (у підземеллі Священного Гаю) у скринях хороняться святі письмена України (Руси), договори і описи походів українців (русичів) на ворогів (на ромеїв, тевтонів).38. У Києві великий торг, є купці з країн Азії і Европи. І купці між собою говорять, що Візантія вже чотири роки платить данину велику Україні (Русі). І Київ багатіє. У Києві жінки одягнені у шовках і злототканих одіннях; взуття підкуте золотом, на золотих діядемах — дорогоцінні діяманти, і соболеві хутра майже в кожної.У Константинополі жінки мовчазні і одягнені непривабливо. Усі вони мають чорне одіння і всі вони чорняві, смуглі. І настрій у них чернечий тому, що у святій Софії щонеділі архиєреї речать, що араби грабують Кон­стан­тинополь, — відібрали багаті колонії у ромеїв. Дівчина, яка хоче бути модною і шанованою, повинна йти жити у монастир або вдома проводити час у молитвах. І щонеділі у церкві бити поклони до Богородиці Марії, і просити у Неї спасіння на небі, де немає ні спокус, ні вболівань.39. У Києві кияни люблять веселі кольори, квітуче вбрання, гаптовані і вишиті сорочки, і ставляться неприхильно до чорного грець­кого жіночого вбрання. А щодо пахощів, то молоді киянки вважають, що одяг і пахощі — справа одна, і старші кияни не хвалять їх за такий стиль життя. Найдорожчі пахощі вір­менські купці тепер везуть не до Риму й Кон­стан­тинополя, а до Києва, де дістають дорогі янтарні намиста.40. Мороз міцно скував води Дніпрові. І на санях по засніженому льоду повільно возять коні сухі дрова. Київський Священний Гай -могутня лісова площа. І сотні літ тут шумлять дуби; дуб, що вже свій вік прожив, стоїть без листя.Сухе гілля можна у Священному Гаю зби­рати. Дерево (і особливо те дерево, що росте над Могилами Предків) поєднане з Духом Предків. І сокирою не можна до такого дерева торкатися — воно затремтить і затривожиться корінь його, де лежать, вічний спокій маючи, Предки — Древні Кияни.І тому в Священному Гаю ніколи не чути гупання сокири. Усе дихає спокоєм і непо­роч­ністю, загадковою святістю. І квіти, і гриби, і ягоди, і трави, і гнізда пташині звеличують цей рай земний.І щороку на Великий День сюди приходять кияни в гості до Предків, несучи з собою пи­санки, вар, печиво, квіти. А в Клечальну (Зелену) неділю приносять з Священного Гаю (з Могил Предків) віття додому, і цим віттям заквітчують дім, ворота, двері. Є повір'я, що Дух Предків, який на віттях надмогильних ви­тає, з віттям у дім прибуває, і в домі дітей, внуків і правнуків благословляє миром і любов'ю.41. Оподаль від Священного Гаю, там, де Хрещата долина, протікає джерельний стру­мок — чиста холодна вода. І тут, на узгір'ї, стоять дубові лазні і парильні.У кожній лазні в скалі видовбане велике корито, у яке влітку і взимку струмиться вода джерельна. Є тут великі мідяні казани, у яких гріється вода. І є широкі печі, у яких гріються каміння. Гаряче каміння зсувають у кам'яні корита, творячи пару і теплу воду.На дубових і кам'яних лавах є лико, є пахуче зілля. Є парні і лазні окремо для жінок — киянки люблять плекати чистоту тіла. І вони тут в зимові вечори паряться, наваром з пахучого зілля коси миють. Купання у Києві для всіх безкоштовне тому, що купання вважається частиною обрядів існуючих у вірі київській.42. І кияни помітили, що купці (сирійці, ара­би, юдейці, вірмени, персіяни, греки) люб­лять купатися у київських лазнях. Вони сюди на відпочинок приходять у довгі зимові вечори. Приймаючи київську купіль (ликом до червоного кольору тіло натирають), вони стають бадьорими і свіжими як кияни.У Києві зайди-греки говорили, що тіла не треба мити, бо тіло — пристань гріха. Тіло треба бичувати, морити голодом. І так ділом доводити, що тіло — ніщо, дух — живо­творний. І такі греки не брали до рук мідяних гребінців, які на торзі продавалися. Юдеї і персіяни доводили, що хоч греки-ромеї і звуть Україну (Русь) варварською, нечестивою, але мандрівник може легко помітити, що в домах града Кия запах приємніший і свіжіший, ніж у домах в Константинополі, де жителі живуть, не бажаючи білити стіни. І часто замість води тіло миють святим оливковим маслом, і так чепуряться. Масло на тілі старіючи, виділяє тяжкий запах, і той, хто не звик до такого запаху, не легко його переносить.«А що таке добре, а що таке зле? — сказав вірменин. — Те, що грекам пахне, киянам смердить Те, що киянам пахне — грекам смердить. Запах — справа, яка на кожній землі по-різному нюхається».43. Вранці баский кінь мчав по Хрещатій Долині, вискочив на узгір'я. Біля дуба верш­ник Ростун прив'язав коня. І пішов до віщуна — пророка Гугула, який ось вже п'ятий день нічого (крім молока) не п'є і не їсть: ушановує пам'ять святата Божедара, який тиждень тому помер.Пророк Гугул, ставши лицем до небо­схилу, який вже благословився, волю свою в мольбі висловлював: «Сонце — святий і теплий усміх Дажбожий, освіти і освяти землю Оря і Лелі. І поклін мій від мене і чада Київського прийми. І душу святата Божедара сяйвом приголуб, і в Царстві Духа Предків осіни. Дажбоже, Ти бадьориш коріння, що п'ють соки Земні. Ти зерно снагою наливаєш. Твоїми божественними дарами живиться родина помічників (внуків) Твоїх, їм Ти дав рай земний і небесний, добрий Ти».44. Після молитви вершник Ростун піді­й­шов до пророка Гугула і сказав: «Світлий віщуне Гугуле, вчора грек Ардаґастас прибув з купцями. Він одяг має чорний, на грудях — золотий хрест. І греки, прибулі з Атен, ці­лують йому руку.Ардаґастас підійшов до Дніпра, де я коня напував, і заговорив до мене по-нашому. Він сказав, щоб я повів його до Священного Гаю. І я прийшов сказати вам про це».І сказав пророк Гугул: «Не хочу бачити єрея у Священному Гаю. Неправдомовні вони люди. Наші предки не любили їх». І сказав Рос­тун: «Але Ардаґастас має коси русі, як у мене. І світлі очі має». І він, упевнившись, що ніхто його не бачить, сказав: «Слава Дажбогу!»«Скажи, щоб він прийшов до мене», — сказав Гугул і пішов до своїх одноплемінців гугулів, що прибули з Карпат, дари принісши.І Гугул сказав гугулам: «Любі мої гугули, гордість чада Дажбожого, ви гугулите (на сурмах закликаєте) до бою ратнього. І гул трембіт душу зворушує. І тоді й кров по жилах жвавіше пливе».«Кланяйтеся від мене атіманам Гугулії Радимові, Браздові, Сколеві, Ужеві, Мукачеві, Кривулі і Сварукові. І моїм сестрам Пред­сла­ві, Семирі і Родославі кланяйтеся». І гугули, дари передавши, пішли на Хрещату долину.45. Віщий Гугул їв варену пшеницю. І пив вар (настій з лісових ягід і корінців). Арда­ґастас підійшов до Врат Слави, поклонився і поцілував знамено Бога України (Руси) — Трисуття.Віщий Гугул побачив сльози на очах гре­цького архиєрея Ардаµастаса. І сказав: «Сльо­зи — молитва душі. Якщо ти читтна (чесна) людина, то ти не справжній ромей (гречин). Знати хочу, чого волієш?»«Так, правду речеш, ми, кияни, люди ба­га­ті. У нас все є. Людині чужого язика, що при­ходить до граду нашого, ми зерно даємо, м'я­сиво, мед. І — добре слово. Без доброго сло­ва мед недобрий, доброта наша щира й весела».«Але ми нікому не даємо віри нашої і ми ні від кого віри не беремо. Наша віра — це наша борня за життя. Ми боремося, щоб жити. Ардаґастасе, чому твоя душа в сльозах?»46. І сказав архиєрей Ардаґастас: «У релігії України (Руси) є ритуал — коли в дім при­хо­дить гість дорогий, то йому ноги миють і да­ють йому свіжу сорочку. І потім його за­прошують до столу на місце почесне, стравою вгощають. І кажуть: "Чим багаті, тим і раді"».«Пані дому пере одежу, на сонці сушить, рублем-качалкою її зм'якшує. Щоб людина чужого язика у свіжій сорочці в путь виру­шала. І дають подорожньому на дорогу хліба, меду, сала. І кажуть: "Ідіть з Богом". Я прибув до града Кия і бачу — мене ніхто по-київ­ському не стрічає».47. Віщий Гугул сказав: «Покони міня­ються, життя — вічний рух змін, перетворень, старінь і молодінь. Так було — ми хліб святий давали зайдам (ромеям — гречинам — гер­манам). І вони брали хліб з рук наших, пили мед і чинили блуд. А в нас є покон строгий — за блуд тато виганяє доню з дому, доня без чести — сором для всього роду її».Архиєрей Ардаґастас спитав: «Чому Київ не любить ромеїв (гречинів)?» Віщий Гугул відповів: «Бо ромеї (гречини) чинять зло в ім'я Бога — юдейця Христа милосердного. Знають усі язики, які на сусідніх і далеких землях живуть, що ми, потомки царя Кия, багаті. Є в нас золото, срібло, залізо, мідь, дерево, ріг, віск, хутро, шкіра».«І є в нас краса наша ненаглядна — Небо святе, звемо його Сваргою, а то значить див­ною силою Самородженою і Саморуко­вод­ною. І є в нас життя наше — Земля рідна, в якій є соки для крови нашої. Береш землю нашу — значить відбираєш у нас життя».48. «Ми поклоняємося Матері — Землі святій, а ромеї (гречини) це бачать і за це зне­важають нас, звуть нас дикунами, барба­рами чи варварами, паґанусами. І ми не гніваємося, зневажаєш — зневажай, тільки Священний Гай, де могили Праотців наших, не засмічуй, не тривож лісу, Праотцям потрібний вічний спокій».«Не гніваємося на ромея (гречина), він бідний як жебрак. І коли б я був греком, то і я б у Греції не кланявся землі. Чому, питаєш? Земля у Греції не варта, щоб до неї молитися -на ній немає життя, на ній немає пшеничних ланів. Земля Греції — мертва глина, безводдя, нещастя, суховії, голод. Щоб жити, треба красти, обманювати — тяжке життя гречини мають і мені, як людині, шкода їх, хоч і знаю — прикрі вони люди».49. «Наші праотці казали "за", “жя", "зем", що значить "життя". І слово земля у нас значить “життя". Ми поклоняємося життю, розумієш? Ти, Ардаґастасе, коли є пра­вильною людиною, то видиш, що в Ук­раїні (Русі) живуть люди правильні, а не барбари. Ромеї (гречини) вузькодумні, їм треба сказати, що кожний плід має інший смак. Є плід гіркий, а є солодкий чи кислий. Не можна казати, що тільки кислий плід добрий. Якщо ромей (грек) кислий, то це не значить, що кислий смак найкращий. Вони кислі, а ми гіркі, а інший язик — солодкий, не треба ці смаки змішувати, усі вони по-своєму смачні, і хай благословиться життя їхнє».50. Архиєрей Ардаґастас сказав: «Жив я в Атенах чотири роки. Бачите, я світловолосий і сіроокий, як богиня Атена. Ще перед при­ходом гречинів до Греції, жили на землі, яка тепер зветься Грецією, пелазги — люди світло­волосі і сіроокі, і була в них богиня Атама, що значить "Нетемна", "Світла". Пелазги бачили, що єгиптяни і фінікії темноокі і темноволосі, і боги у них такі, як і вони».«Греки (а тоді вони звалися доріями і ахеями) прибули, як дикі ватаги, з Альп, вони грабували пелазгів, убивали їх, і їхні селища палили, а богиню їхню Атаму собі взяли. Атама гречинами названа як Атена».«Атама стала Атеною, а місто Любеч, яке стоїть на північ від Києва, — Телюце. Слово "Любеч" грекам вимовити тяжко, вони "Лю" вимовляли як "Те", а "че" як "це". І вони кажуть не Смоленськ, а — Мілініцке, не Чер­нігів, а — Чернігога. І такими назвами вони називають у анналах своїх гради Скитії (Руси)».«І грекам тепер відомо, що Скитія (Бо­ристенія) має молодого кира (царя) Ікмара. Вони не пишуть Ігор, а — Ікмар. Мені в Атенах здавалося, що в Україні (Русі) вже немає ук­раїнців (русичів), а живуть якісь люди, при­бу­лі з Ірану, Месопотамії, і їхнім царем є Ікмар».51. «Є в нас багато імен і всі вони від­носяться до нас, — сказав Віщий Гугул, — ми сумери (кімери), ми гаттити (гіттіти), ми ско­тани (скити). Ми скотани тому, що наші предки розводили найславніший у світі скот (швидких лошат, молочних корів, тонкорун­них овець). І тому й гречини (ромеї) нас звуть скитами (скотанами, скотарями)».«А прочитай, що тут пишеться? "Русь — це скитський брутальний народ многочислен­ний", — ці слова взяті з книги "Оміліях" (51—52), яку написав константинопольський пат­ріярх Фотій. Ми тут все про нас написане збираємо».52. Віщий Гугул сидів на медвежому хутрі біля дуба многовікового, ноги підібгавши під себе. Він торкнувся пучкою до землі і цією ж пучкою торкнувся до серця свого, і молитовно (долоня до долоні) склав руки і глянув на Ардаµастаса. Архиєрей Ардаґастас пучкою торкнувся до землі і цією ж пучкою торкнувся до серця свого і молитовно (долоня до долоні) склав руки. Вони, як рідні брати, обнялися.53. Архиєрей Ардаґастас сказав: «Ні, брате мій, я не забув хто я є, не забув я віри батьків моїх. Я син атімана-воєводи Любеча, моя родина певна, що я мертвий. Мав я дванад­цять літ, як мене гречини спіймали на березі Дунаю, біля Доростоля, де воїни тата мого сутичку мали. І тато не знав, що зі мною ста­лося: лад'я, в якій я був, плавала порожня».«Я був проданий на торзі в Констан­ти­нополі. Єрей Георгій сподобав мене, чотири роки у святій Софії я тримав кадильницю. Коли мене хрестили у святій Софії і дали мені святе ім'я Акакій, я заплакав. Архиєрей, не знаючи чому я плачу, заречав натхненно, що «Скитія (Русь) плаче з радости, що піддається під покров Христової Візантії».«Ім'я Акакій мені нагадувало смрад, і тому я плакав, і казав, що я Радогост, а не Акакій. Ім'я Радогост гречини вимовили, як Арда­ґастас. Монахи у монастирі святого Мамонта вчили мене по-грецькому писати і читати. І знаю я латину, три роки жив у Венеції. Грецькі єреї мені на шию повісили хреста, латинам мене показували. І рекли, що «варварська Скитія (Русь) вже горить вірою Христовою, Ардаґастас — базилевс Київський грецьке хрещення прийняв».54. І спитав Віщий Гугул: «Чому ромеї (гречини) хочуть нам свою віру дати? Чи тому, що їм вона не потрібна, чи якісь інші є причини?» Радогост відповів: «17 літ я прожив між ромеями (гречинами). І знаю: той, хто від гречина віру приймає, стає його рабом. Гречини хочуть, щоб Київ мав віру грецьку ортодоксальну, тобто, хочуть, щоб Київ став підлеглим Візантії: чия віра, того й град». «Ти від нас віру прийняв, значить ти став нашим рабом, і по закону віри святої ставай на коліна перед нами, молися нашим святощам, душею твоєю ми опікуємося, ти в поті чола працюй і нам на Боже дай», — з такими мислями гречини приходять до града Кия.55. «Гречини спочатку мене охороняли. Тепер вони певні, що я віру грецьку маю і гречином себе вважаю. І так воно й було. Я хрестив у Константинополі людей племени мого, котрі були заполонені і продані в рабство до Єгипту».«У Константинополі я мав стрічу з імпе­ратором, він послав мене з купцями-греками до Києва. І сказав, щоб я дослідив чи є мож­ливість при допомозі хрещення приєднати Київ під закони патріярха Константи­нопо­льського. Коли я приїхав до Києва, глянув на Дніпро, на рідних людей, на степи і діброви, усе пригадав, і стояв біля Дніпра і плакав. Це все, що можу сказати. Тепер хочу бачити царя Олега».56. У царському двірцеві Радогост побачив атіманів, вони сиділи у стравниці, пили хміль­ний мед. Попід стінами горіли світильники, під стелею — свічадо, біля столу стояли крісла, обікладені сріблом, золотом.Воїн розмовляє з царем Олегом. Цар Олег вже ждав Радогоста, стрів його зворушливо, взяв за руку, як сина, і підвів до стіни, де на кілках висіли шолом, меч, щит, куті сріблом-золотом і всипані дорогими каміннями. Цар Олег сказав: «Кланяйся, твій тато умираючи сказав: "Зброю мою передайте Радогостові", і кияни знають про це. Я кажу: "Скидай чуже пір'я, не личить воно тобі, ти син знатного атімана, іди до атімана Улеба, будеш мені потрібний"».«Атімане Дарава, скажи, щоб греки-купці забрали з торгу 20 бочок вина. Є вістка — Константинополь ограбував наших купців».57. У Священному Гаю Віщий Гугул сказав: «Вино — блуд. Коли ж хочете весе­ли­тися, то веселіться, п'ючи мед». Атімани-воє­води Коса, Сила, Сар'я, Парса, Скотана, Лу­кал, Сумир, Кіш, Бож і старий (бо вже має 87 літ) атіман Ум слухали правду Віщого Гугула.Віщий Гугул не є тільки богумил (свя­щен­нодієць, волільник), він знає таїни древніх времен, знає, що діється на землях чужих язи­ків. Він каже: «Радогост у бочці, призначеній для вина, привіз книги гречинські і латин­ські».«Є написано, що в гречинів був мудрець Платон, який навчав, що душа в людини подвійна — одна частина душі людської вічна, а друга — смертна, вічна душа живе в голові, а смертна — в серці».58. «Я кажу глупоту Платон говорить, бо немає голови без серця і немає серця без голови, в серці і голові — одна душа, і єднає вона чуття серця з чуттям голови. Тепер ти, Радогосте, говори, що бачив і що чув, атімани прийшли слухати».І Радогост сказав: «Ми, українці (русичі), живемо тими законами, що й природа, і тому наші закони правильні, і ми люди правильні. Гречини відійшли від природи, спотворили характер свій, і стали людьми жорстокими. Я бачив, як у Атенах греки-купці купляли в гре­ків молодих доньок. Без сорому (по-купець­кому) питали доню чи вона порочна, чи ні. Продана дівчина-християнка відправлялася на кораблі до Єгипту, Арабії».«У греків жінка не має права їсти страву разом з чоловіком. Вона їсть те, що не доїв чоловік — може це й добре, грекиня обожує мужа свого. Письменник Аристофан (у «Ахар­нехах», 729) описує ритуал продажу греком доньок своїх у чужі країни, у вічне рабство. Не з розкошів продає, а щоб ряту­ватися від смерти — голод умертвляє в людині благородні почування».«У нас в Україні (Русі) слово «земля» і слово «жена» походить з слова «життя», закони моралі в нас вищі, як у гречинів тому, що ми живемо на багатій землі, немає в нас потреби обманом здобувати зерно і питво, всього в нас вдосталь, і тому легко нам жити на світі, і тому ми з довір'ям ставимося до зайдів-чужинців, які нас легко обманюють.59. «Коли я був у Фльоренції, я з анналів списав таку думку анналіста Плінія про Україну (Русь): "Земля там хлібородна, по­вітря чисте й живодайне. І бористени живуть довше. І щасливіші вони від інших народів, бо не знають ні хвороб, ні злоби".І дні свої проводять у невинних безпечних розвагах і спокої. Житлом їхнім є ліси й діб­рови, а плоди дерев є їхньою їжею. Вони вмирають спокійно, і тільки тоді, коли життя втрачає для них усяку цінність.А ті, що вже є дуже старими і життя вже приємного не мають, бо чуття вже завмерли, влаштовують бенкети для дітей і внуків своїх, вінками прикрашують голови свої і кида­ються у хвилі морські».60. 911 рік. Військові кораблі України (Руси) оточили Константинополь. Імператор Леон 6-й (886— 912) посилає послів, просить миру. Архиєрєї святої Софії дізнаються від монахів-утікачів, що українці-русичі спалили селища біля Халкедону і Никомедиї. Дорога, яка йде від Константинополя до Адріанополя і Филиппи, в руках царя Олега.Корабель, в якому пливли золоті скарби з Амфиполя Македонського, схоплений воїна­ми України (Руси). Три кораблі, навантажені зерном, з Лариси, а також корабель, який віз залізо з Спарти — здалися без бою, їм нака­за­но відчалити від Константинополя, іти Босфо­ром, увійти в понт Евксинський (в Чорне море).61. Біля царя Олега стоїть атіман Радогост (архиєрей Ардаґастас), атімани (вогнищани) з Любеча, Чернігова, Новгороду, Дону, Туріва, Овруча, Дрегова. Посли імператора Леона 6-го ідуть від святої Софії, несуть ікони Ісуса Христа, монахи підняли хрести, єпарх тримає в руках символ Константинополя (мідяний двоголовий орел).На кораблях України (Руси) лопотять стяги, виблискує на сонці знамено Дажбоже (Трисуття), стоять в шоломах воїни, трима­ють у лівій руці щити, у правій — списи, меч у кожного воїна на поясі при боці. Коли загули сурми і загриміли бубони на кораблях царя Олега, візантійські посли передали письмо Україні (Русі). Візантія хоче відкупитися.62. Цар Олег сказав послам і архиєреям Святої Софії: «Візантія хоче Україну (Русь) хрестити, а це значить — поневолити її розум, її душу, її жили і навчити її бути рабинею Візантії. Стоїть біля мене атіман Радогост (архиєрей Ардаµастас), знає він ці таємні замисли імператора Леона».«Сила Дажбожа, яка тримає землю, рухає води по ріках, хвилює моря, рухає кров по жилах, всесильна! Христос і Могамет, якщо ще не знають, що без Сонця (світила Даж­божого) вони б не мали сил ходити по землі, то їм ми можемо сказати. Знамено Дажбоже я утверджую на вратах Візантії, хай бачать Христос, Могамет і Босфор, що Україна (Русь) — земля миру, світла і сили, не хоче від Візантії хліба, оливи, архиєреїв, овець, вер­блю­­дів, вина, рабів, свиней, хоче щирости і чести! Хоче, щоб Візантія знала, що Україна (Русь) велика, багата, сильна і щира! Ми, ук­раїнці-русичі, не барбари — звірообразні гіпербореї, ми люди правдоносних мечів!»63. Цар Олег і імператор Леон підписали договір. 1. Київські купці, які живуть у Кон­стантинополі, мають при собі печать града Кия і є недоторканими людьми.2. Київські купці мають право на торгах купляти товари в необмеженій кількості, і їхні товари тримає під охороною єпарх Констан­тинополя.3. Єпарх Константинополя дає київським купцям добірний харч, зручний нічліг, охо­роняє їх від піратів та інших грабіжників, які є на Босфорі і на берегах моря (від Кон­стан­тинополя до Херсонесу).Договір скріплений печаттями града Кия і града Константина, і затверджений клятвами візантійців, які вірять у Христа, і клятвами українців (русичів), які вірять у Дажбога.64. Цар Олег, прибувши до Києва, дав ца­ре­вичеві Ігореві золотий меч. І сказав аті­ма­нам-воєводам: «Україна (Русь) іде на Іран (Пер­сію). Іранці (перси) не люблять нас, ски­тів, з прадавніх часів. Чули, що говорив Ві­щий Гугул про Дарія, про Неневию, про Вавилон?»Військо України (Руси), стомлене довгою дорогою, відпочивало на берегах тихого Дону (Танаїсу). 600 кораблів (лад'їв) стоять на ко­лесах. Степами цар Олег пройшов до повно­водої ріки Ра (до Волги), Волгою ввійшов у море Каспасів. Каспаси (плем'я скитське) говорять мовою зрозумілою.65. 913 рік. 600 кораблів (на кораблях по 20 і по 40 воїнів) причалили до південних берегів Каспійського (Каспаського) моря, до Гирка­нії, Атропатени. Місто Раги, в якому живуть персіяни, стріло воїнів України (Руси) на вер­блюдах, ослах. Персіянські килими наван­та­жу­валися на кораблі царя Олега. Персіянські маги проголосили, що шах Олег — вибранець Неба і Землі. Волхв Сварг їм сказав: «Цар Олег Віщий, він завжди під стрілами воро­жими, він болісти лихої не знає, він ворогів усмиряє, світлу правду на землях утверждає».Київ. Цар Олег занедужав. Віста, Полява, Мирна і Предслава (доньки атімана-вогни­щанина Гаттусили) помили ноги цареві, вони вночі і вдень біля нього. Олег любить, щоб Віста сиділа біля нього. Краса її ніжна, душа в неї мила, очі її, як небо сині й спокійні, тіло її — васанта (весна) землі Дажбожої.Він (цар Олег) покликав Радогоста і сказав: «Хай Віста буде твоєю женою. Поклич атіманів, почекай. Віста, Полява, Мирна, Предслава, ось ключі! Оксамити, золоті вінці візьміть собі».Коли прийшли атімани, їм сказав Олег: «Слухайте віщих волхвів — хранителів віри України (Руси), слухайте, що рцить вам Небо і Земля, бороніть богів, які є ріками, полями, лісами нашими, бороніть знамено Дажбоже».66. «Безвідмовно виконуйте накази Ігоря. Коли ж почнете думати: чи наказ його, даний вам, мудрий, чи глупий, земна черв пожере вас і потомків ваших. Перемога і слава там, де сильний володар. Сильний володар там, де наказ володаря є наказом життя. Бережіть Ігоря так, як бджоли бережуть матку свою».«Ноги мої холонуть, серце хоче спочинку, заходить сонце життя мого, іду я в Зоряне Царство Предків. Не плачте. Плач роз­слаб­лює серце».67. Царевич Ігор, як вітер, пролетів по Хре­щатій долині — жахнулися воїни, побачивши, що його кінь перескочив рів глибокий і помчав між дубами. Що є? Віщий Гугул у Священному Гаю розвів духмяний запах сосновий.Ідуть атімани-воєводи, у руках щити. У білосніжному одінні шовковому, підперезана золотим поясом, на якому іскряться дорогі каміння, привезені з Персії, у віночку, з білими квітами в руці, в золотих сап'янах іде Віста, поруч з нею ідуть її сестри, несуть світильники, вар у мисі золотій.Ігор скочив з коня, скинув шолом і став на коліна перед Священним Вогнем біля Врат Слави.68. 914 рік. Град Кия плаче — помер цар Олег. Дослідник А. Я. Гаркавий у книзі «Оповідання мусульманських письменників про русичів» на сторінці 272-й пише, що араби обряд поховання в Русі (Україні) змалювали так: «Коли вмирає хтось із знатних, то вико­пують йому могилу у вигляді великого дому, кладуть в домі покійника і разом з ним кла­дуть одяг його, зброю, золоті браслети, які він носив. І потім опускають у дім цей багато харчів, посудину з напитками і карбовану мо­нету. Нарешті кладуть у могилу (у дім) живою і влюблену жінку покійника. Потім отвір мо­гили закладається і жінка вмирає ув'язнена».69. Мусульманські (чи, як кажуть українці, бусурманські) письменники, щоб жахнути своїх одновірців-мусульман навмисне (або через непоінформованість), не зовсім правиль­но описали обряд поховання.Ніхто в Україні (Русі) ніколи в могилі живу жінку не замурував — є загально відомі оріянські обряди поховання, і про них я говорю в оповіді «Поховання». Є правда, що дружина вірна і люба (жінка володаря), яка не мала малих дітей, казала: «Служила мужу своєму вірно на світі цьому, піду служити йому й на тому світі».70. Християни знають, що в їхній вірі багато говориться про «позагробне життя», але одна справа говорити про «позагробне життя», а друга справа — вірити. Оріяни вірили щиро і поступали так, як вірили — віра була їхньою дійсністю і дійсність була їхньою вірою.Муж помер у ратньому поєдинку чи на полі працюючи. Його жінка не хоче з ним розлучатися ні на цьому, ні на тому світі. І в анналах Риму, Арабії занотовано, що в Ук­раїні (Русі) жінки «на диво чесні», їхня чес­ність дивна тому, що жінка українка (русичка) прагне бути чесною сама перед собою, а не перед людьми. Вона честь свою береже тому, що честь робить її веселою, бадьорою, щасливою і гордою, і дає для її душі світлий спокій.71. Є й сьогодні в характері жінки українки почування, які проявлені в таких словах (риданнях): «Муже мій, життя ти моє, пощо ж покинув мене самую і сам в далеку дорогу відходиш, візьми й мене з собою, і що ж я без тебе робитиму, з ким життя ділитиму, з ким ділитимуся і горем, і достатками».І люди тримають жену під руки: умов­ля­ють її лишитися з родиною. Жінка, сльозами очі заливаючи, нахиляється над могилою, до мужа руки простягає, каже: «Бери й мене з собою». Ромеї, араби мають інший склад душі, помер араб — не треба копати могили, поклали покійника, прикидали камінцями — у спеку тіло їдять мухи, хробаки. Кістки згортають, і тут же кладуть нового покійника.72. У древні часи (в часи Трипільської України), десь п'ять тисяч років тому, жена пила напій, який її приколихував до вічного сну. І її ховали поруч з її мужем: така була заповітна воля чесної жінки. Греки і латини вважають, що ця жінка так поступає тому, що вона варварка-дикунка. Я хочу сказати, що греки і латини мають свої поняття духовної культури, а ми — свої.У п'єсі Вільяма Шекспіра «Ромео і Джу­льета» (і про це я ще буду згадувати) описана вірна любов — кохана хоче вмерти з коханим своїм: вона вважає, що її життя без коханого вартости не має. Що це — прояви дикого вар­варства, принесеного з України (Руси) до Італії?73. Царевич Ігор після поховальної тризни пішов з атіманами до Київського Священного Гаю, де стоять знамена з Вишгорода, Межи­божжя, Брягина, Тихомеля, Турова, Береста, Воїна, Деревича, Білої Річиці, Новгорода, Остера та з володінь приєднаних до Києва — з Мері і Чуді. І тут стоять знамена послів з Хозарії, Угрії, Болгарії.Віщий Гугул поклонився матері-Землі. Він, тримаючи меч у руці, став обличчям на Схід, і воїни мечі спрямували на Схід. Потім він став на Південь і воїни мечі спрямували на Південь, і так зробили, ставши на Захід і Пів­ніч, що означало: світ видимо (бачимо), землі рідні від вражих сил бережемо; мечами сла­вимо себе, віру і правду України (Руси).74. Віщий Гугул, меч царя Олега переда­ючи цареві Ігореві, сказав: «Дажбоже, ім'ям Твоїм і в ім'я Твоє благословляю Ігоря, знамено царя України (Руси) вручаючи йому. Царе Ігоре, ти сонце наше, ти тато наш, ти наша правда, правдою суди нас, правдою карай нас і правдою слав і ощасливлюй нас, ми вірне чадо твоє».Атімани підходили (по черзі), складали клятву. Атіман Сварг сказав: «Клянуся, що життям і смертю славитиму віру України (Руси). І ні Тебе, царю Ігоре, ні друга свого не покину на полі брані. Житиму, щоб жила Україна (Русь). Учитиму воїнів коритися наказам. Учитиму дітей, що слава, воля і скарби там, де йде мечоносець царя Ігоря».75. І цар Ігор (учень віщого Гугула) сказав: «Люди України (Руси)! Знамена наші під час ратньої брані вищі за життя наше і святіші за богів наших! Тільки Дажбог, який освітлює дорогу богам і володарям, усім племенам нашим, володіє нами, і більше — ніхто! І Небо (Свар'я) і дім Сваржий (Сваргаоко), де душі Предків царюють, благословляють знамена України (Руси)!»76. На Хрещатій долині і хрещатно, і ве­лелюдно — Київ святкує. Розстелені білі полотна, рядами горять смолоскипи, стоять квіти у дзбанках. Жінки варять страву. Ку­пами лежать приготовлені до смаження і варення кури, гуси, качки, голуби, свині, кози, вівці та інша свіжа й ситна гав'ядина.На сковородах смажиться риба (сом, щу­ка, лящ, осетер), і тут же стоїть у бочках свіжа (ще жива) риба, щойно привезена рибо­лова­ми. Дівчата всі одягнені в довгі білі льолі, і всі вони подібні на себе, ніби доньки матері од­нієї, вони у вінках, сережках, золотих поясах, це доні знатних родів Київських. Вони носять мисі, і рядами їх ставлять на полотнах, які тягнуться по Хрещатій долині аж до Дніпра, де рибаки з воїнами вивантажують з лад'їв бочки з медом — дар Чернігова і Любеча.Кияни перед тим, як сісти до страви, миють ноги і руки в джерельних струмках: хто має руки непомиті, той ображає око людське, до їжі святої потрібні чисті руки.77. Біля царя Ігоря за дубовим столом си­дять атімани-воєводи Палаза, Лукал, Скота­на, Сармат, Бужан, Ревун і Грива. Вони ведуть розмову про бистру ріку Кура, яка тече з гір Кавказьких у море Каспаське, в ній коні напував цар Олег.Атіман Гаттусила і атіман Бразд опові­дають про країну Табарістан та гради Сарі і Амуль, де персіяни (іранці) силу мають.Цар Ігор сказав, що, Дон перепливши, він прийде до Семендару і Дербенту, і потім при­боркає Табарістан, де на торгах хозари про­дають спійманих на берегах Дону українців (русичів). Хозари — смрадні люди, не хочуть жити з праці рук своїх, ловлять мирних людей і їх продають персіянам, або — грабують орачів.78. 941 рік. Радогост повідомив царя Ігоря, що греки-ромеї в Константинополі біля святої Софії пов'язали киян — полонених, які від­мовилися веслувати на каторзі (на кораблі), що курсував між Константинополем і Хер­сонесом, усім їм повідрубували голови.Купці-кияни, які пробували боронити лю­дей своєї крови і свого язика, ув'язнені, і в них відібрані скарби, сидять вони у підземеллі, занурені по пояс у воді — сидять у темноті.Візантійський хроніст Семеон Лоґотета у хроніці «Ліютиранда», описуючи життя свя­то­го ромея Василія, зазначує, що в 941 році цар Ігор бив Візантію. Бій не був успішний: греки-християни, які торгували у Києві, таємно повідомили про похід царя Ігоря. Візантія зібрала військові сили з Фракії і Македонії, і зробила засідку: 1700 українців (русичів), які плавали на водах Босфору, були «взяті з води» і на гіподромі (перед святою Софією) їх ка­рали — відрубували їм голови; ті, що мали могутні м'язи, спаслися, їм ромеї (гречини) повиколювали очі і вони стали веслярами.79. Візантія тріюмфувала, що вдоскона­лила зброю — кидала горючі іскристі кулі на лад'ї: воїни, рятуючись від вогню, скакали у воду, їх ловили і карали. Цар Ігор, не мігши ввійти в Константинополь, зруйнував Вифи­нію (Клавдіополіс) та інші міста Іраклії і Пафлагонії, і безжалісно сік ромеїв (гречинів) — мстився за 1700 покараних на гіподромі.«Варвар Ікмар, тебе переміг Христос!» — речали ромеї (греки), голови відрубуючи ук­раїнцям (русичам), — такі вісті приніс до Києва щойно прибулий купець. «Я ще буду говорити з ромеями», — сказав цар Ігор. Він відвідував київських ковалів, оглядав ковадла, молоти, приглядався до нового способу гартування мечів.80. У царському двірцеві видюща мати (знатна повитуха-пупов'язка Празна) сказала цариці Ользі: «Синула!» І пішла з Двірця, біля дуба священного молитву говорила, огляну­ла­ся — ніхто не бачить, у землі заховала пу­повину. «Боги мої, є на світі радість неска­занна — я перша стріла прихід нового царя України (Руси)», — сказала вона, і про це знала тільки вона і Боги її.81. 942 рік. У кожному домі — радість, з Києва неслася з уст до уст, від дому до дому вість — цариця Ольга сина спородила. У кожній київській хатині на покуті (там, де образ Мами Лель — Родоначальниці святої) зайнялися світильники — цар народився. Киян­ки квітами свіжими і сушеними (хатніми і польовими) заквітчали дорогу від Царського Двору до Дніпра.Віщий Гугул натхненний, пломеніючий, як живе божество. Він має бороду білу, як сніг, борода груди закриває. Він має полотняний білий одяг. Він несе в руках біля серця — несе новонародженого царя (саря). Поруч іде бліда й спокійновелична цариця Ольга, ідуть цар Ігор, знатні люди града Кия, атімани, град­ники, купці, волхви.82. На березі Дніпра священного лунають сурми бойові, кияни співають славень ново­народженому цареві. Дівчата і косаки стали на коліна. Віщий Гугул підніс дитя до всепе­реможнього Сонця! І сказав: «Дажбоже, Твоє Небо і Твоя Земля радіють! Сар (помічник-внук) Дажбожий воплотився, Небом осінився, Землею скріпився, Волею і Славою освя­тив­ся!» І Віщий Гугул занурив новонародженого царя у хвилі Дніпрові і вийняв з Дніпрової води святої, і сказав: «Царюй і обезсмерт­нюй­ся, Святая Славо наша!» (І всі кияни повто­рили: «Царюй і обезсмертнюйся, Святая Сла­во наша!»).83. І загули гудці, і зарокотали гуслярі. Пісня, як степ широка і вільна, полинула, оз­валася на хвилях Дніпрових. У Київському Свя­щенному Гаю, де стоять у боях прослав­лені знамена царств (вогнищ) України (Руси), біля заквітчаних Врат Слави, на горностаєвих хутрах білосніжних у повиточку лежав ново­народжений цар Святослав. Підходили атіма­ни-воєводи, щит ставили до колін своїх і ки­дали золоті гривні (один фунт золота — один гривень). Гривні золоті і срібні біля ново­народженого царя колом лежали, освітлені смолоскипами, вони блищали, як живі.Ольга-цариця (мати) бачила: Київ має велике свято, і це свято є вірою, святістю, древньою природою киян — свято народження нового царя.84. 944 рік. Цар Ігор знову в Константино­по­лі. Ведуться переговори. Численні кораблі щороку причалюють з купцями київськими, і навівають жах на візантійців: тепер київські купці повинні наперед повідомляти єпархові Константинополя, що кораблі не військові, і мають вони грамоту від царя Ігоря.Гречини (ромеї) випросили в царя Ігоря право мати в Києві біля торгу кирікон. З грецького слова «киріон», що значить «май­стер», «вельможа», «пан», постало слово «ки­рякон». «Кирякон» в Києві спочатку вимов­лялося як «цирякон», а потім — як «церква»; «церква» значить «майстерня», «дім вель­можі», «дім молитви».85. Іллія-пророк юдейський пошанований юдеями і хозарами, які віру юдейську мають, і пошанований Іллія християнами, і в Києві на Подолі церква була названа в честь пророка Іллії. «Хто такий Іллія?» — питали кияни. «У вас у Києві є Пар'яна (Перуна), який дає дощ, гримить, у нас цю небесну функцію виконує Іллія, на колесниці літаючи по небі», — таку чули кияни відповідь, і їм не подобалося, що по Київському царстві небесному їздить на возі юдеєць Іллія: але коли цар Ігор дозволив, то хай цим царським дозволом Іллія корис­тується.86. Станеш на задиханому коні, прикладеш руку до шолома, глянеш навколо — степи без­межні, широкі; замріяна і загадкова Україна (Русь) вічна: не зміряти земель її, не зважити сил її, не перечислити скарбів її.Іде спокійно степами військо царя Ігоря. Кіннотники милуються красою людей своїх, усі вони діти плоду (племени) одного, пра­цьо­виті, як бджоли — праця, то радість їхня; співають, працюючи. Молодь туга, соковита, не така як в Аравії чи Персії, де люди змучені на пекучому сонці, худі і кволі.87. Жінки на нивах серпами жнуть пше­ни­цю, дівчата, під червоні пояси попідтикавши кінці білих спідниць, носять снопи, при дорозі сидять діти; їм грає на сопілці дід старий, як світ Божий. Під білим нап'яттям стоять бокаті глеки з кислим молоком, хлібним квасом, варом у мисях, накритих полотниною, масло, у міхах — сало, на столику похідному — великі паляниці.Оподаль видніються села: у дібровах (бо село, як діброва) стоять білі глиняні хати; на долинах ходять стада корів, овець, під ліском стоять круглі вулики, біля яких вештаються діди у білих одіннях. На озерах — качки, гуси, з озера (після дощу, що з громом пролетів по степах) райдуга воду п'є. Ген, де хвилюється на вітрі шовкова волосиста ковила, пасуться дикі коні й тури.88. На роздоріжжі, біля розлогої балки, сто­їть журавель. Діви русокосі, високогруді, за­рум'янені щедрим степовим сонцем, дере­в'яними відрами воду беруть, наповняють глеки, несуть на ниви, де вариться пшоняна ка­ша. Воїни зняли шоломи, дівчата налили в шоломи чистої і холодної, як лід, води; тисячі, тисячі кіннотників їдуть, і кінця їм не видно, попереду бубонники, сурмачі, гуслярі, співа­ки.89. При дорозі стоять люди — щойно при­були з села, що біля балки, діди стали на коліна, руки на груди склали — вітають царя України (Руси), дівчата у вінках з пшеничного колосся, ромашків і маку. Цар Ігор їде на білому коні, горить на сонці його золотий шолом, вітер розвіває його вогнистий убір.Дід Чардар підніс дзбан, наповнений ли­повим медом, і сказав: «Цар! Чар дарую тобі цілющий, животворний! Веди синів наших, щоб жили ми вічно на землі отців наших!» Біля царя їдуть на баских конях буйтури і яртури (ратня знать). Вони гартували мечі свої під оборонними валами Гераклеї, Сино­пу, Трапезунду, Амису, Нікомедиї. Шрами на їхніх обличчях, мідяні латки на щитах і шоломах — свідки смертних поєдинків. Слава — їхнє багатство, меч — їхня воля, перемога — їхня віра.90. 944 рік. Цар Ігор без бою ввійшов у Да­ґестанію, у місто Дербент. Лад'ями по ріці Кура знову вийшов у море Каспійське, взяв град Бердав. Жителі Бердави (славного Азер­байджану) вітали українців (воїнів) морелями, яблуками, кавунами, кумисом.Цар Ігор пройшов південними берегами Каспійського моря: перед ним прослалася дорога, яка вела до Персії (Ірану), Індії. Він взяв данину від володарів Табарістану, ви­зволив з неволі дві тисячі юнаків і юнок, і вони тепер їдуть з його воїнами.Волхв Дивозор сказав, щоб цар вертався — у Табарістані лютує пошесть, є воїни, які тяжко хворіють. Воїни всі почали свій одяг мити у солоній воді і сушити в густому димові.91. Хозари (хазари) в Ітилі і Саркелі дізнавшись, що військо царя України (Руси) ослаблене пошестю, почали зненацька робити напади. Боючись почати відкритий бій, вони після кожного наскоку щезали у степах.Військо царя Ігоря, вийшовши на рідні степи, швидко почало видужувати. Воїнів лі­ку­вали видющі мами (відьми). Видюща мати Ярна з доньками Малунею, Світанною і Мир­ною у дзбанку мідяному товкачиком товкли листя подорожника і слизисту мазь клала на рани. У горнятка наливала настій з насіння подорожника і давала пити хворим воїнам.Видюща мати Ярна казала: «Воїни — подо­рожники мої, земля — матінка поблизу доріг, та на луках, та на пустирях чар-зілля родить для нас, ці семижильники-подорожники сці­лять вас од всякої черевної недуги. Воїни-си­ночки мої, до ран ваших ці листочки покла­дуть мої дочки, тримайте примочки чисті, як струмочки, хвороби — отари, ідіть на хозари, бо вони погани, нанесли вам рани, рани заживайте; дівоньки співайте, де радість багата, там чекайте свата».92. Видюща мати Ярна зібрала вродливих дівчаток, чепурних і смілих. І сказала, щоб вони співали, колом ходили, на воїв моргали, здоров'я бажали. І казала вона, що від цього рани у воїв краще заживають.Є в Табарістані страшні мухи, мухами по­кусаний воїн лежить — мучиться. Видюща мати Ярна видушувала свіжий сок із макових головок і з листя, і клала на гнійні ранки. Дівчата в полі рвали макові пелюстки, терли їх, а видюща мати Ярна їх заливала медом і сметаною: напували тих, що страждали від безсоння і були дуже сумними.«У тебе, синочку, гарячка, подай мені, до­ню, вару з горицвітом. Боже, як рана на­брякла, не журися, усміхнися, будь здоров чор­но­бров, зри — дівки, як маківки. Доню Світанно, поклади руку воїнові на чоло, щоб лихо пропало-загуло, усміхнися. Всесильна любов, де молода кров».93. Цар Ігор подарив видющій мамі Ярні золоті сережки, скриню, окуту сріблом, і килим. Вона взяла, царя в руку поцілувала, і сказала: «Я ж мати, любов'ю лікую синочків моїх, і сльозою, і росою, і мудрістю древніх мам видющих і всюдисущих».Вона рани поливала густим настоєм по­лину: полин гамує кров, затягує рану і знеза­ражує її. Старі діди ослаблених воїнів уводили в ліс, і казали, що воїнам, які пережили смертні поєдинки, спокій потрібний. Їх клали під дубами (сила дубова переходить у юнака-дуба молодого), обкладали їх полином, щоб блохи не чіпали.94. Цар Ігор, підіклавши сідло під голову, лежав на попоні: є між його воїнами і людьми, що живуть у селищах України (Руси), кровна мова, є зрідненість — усі вони, як брати і сестри. Що їх єднає? Їх, мабуть, єднає їхній (їм властивий) запах поту.У Табарістані люди смаглі, чорноокі, і всі вони мають їхній (їм властивий) запах поту. Воїни мої не любили їхнього поту і тому не никли до їхніх дів. Запах поту моїх людей подібний на запах проса, пшениці, полину; табарістанці пахнуть як лошата, або — як смажене овече м'ясиво, їм такий запах поту милий, рідний, як кумис.95. Цариця Ольга стріла мужа за звичаями древніми, київськими. Вона роззула його і в любистку помила ноги. Є дворянок много молодих і моторних, цариця Ольга миє ноги цареві Ігореві, її наслідуючи, усі жони київські миють ноги мужам своїм, які прибули з далеких ратних походів.Миття ніг — предківський обряд завітної любови людини до людини. Коли жона му­жові ноги миє, то вона сама себе ощасливлює — щастя, яке вона мужові дає, вертається до неї з серця мужа її. Муж, ощасливлений лас­ками жо­ни своєї, стає бадьорим, мудромис­лячим, кміт­ливим на праці і відважним на полі брані.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги