Мага Віра

ДЕНЬ 41

1. Рокіт. "...Стогне Дніпр широкий, сер­дитий вітер завива". В будинку, з якого видно чарівне привілля (безкрає небо, повноводна ріка, широкополі степи, гаї), сухо і тепло. Спокійно горить вогонь. Пахне живицею. На волошковому сіні в білих льолях біля Матері Лель сидять сумні діти. В материних руках золотяться (вітрами виколихані) три пше­ничні колоски — символи життя і благотворної снаги. В її узголів'ї палають маки, пахне лю­бисток, скромний чебрець, безсмертник, по­лин. На лаві лежить веретено, мичка, днище.І скорботно говорить тато Орь: "Чадо моє, діти мої, мої соколята! Не приторкайтеся пальчиками уст Мами. Вона стала святою. Вона амріта. І там буде Її света домовина. Життя — вірабгава!" Загорілося небо, вдарив грім, похитнулися роздольні степи Орьові. Сльози падають з неба в Дунну Оря, пер­линами котяться по стеблах трав.2. Тужить небо й земля — померла мати Лель — померла високосердна трудівниця, чепурна Господиня — Родоначальниця чепур­них пле­мен білої раси — світлоока доня Даж­божа. І діти слово "мрі" слізьми змочили, ожи­вили трепетними зворушеннями і роздумами. І зачарувалися — від тата Оря довідалися, що образ мами Лель живе в їхньому образі, що Її серце живе в їхньому серці, що Мама поко­рила смерть, дітям даривши життя.Слово "мрі" створили наші предки двад­цять тисяч літ тому. Є дані твердити, що в ці часи вони вже вимовляли слова "мама", "огні", "світ", "брат", "мрі", "піті", "пека", "тапа". Сло­ва "мрі" і "мрія" мали один корінь народ­жен­ня. В санскриті ("Магабгарата") слово "мріті" означає "очищення", "блідість", "млін­ня", "мрі­яння". І звідси походить "мріш" (забу­вання, хід в недійсний світ).3. Від українського (санскритського) слова "мрі" постає словник: мерти, мертв'як, мрець, мертвеччина, мертвити, мертвотний, мерт­ві­ти, мертвець. Литовці кажуть "мірті", латини -"морс", "моріор", німці — "морд", "мор­ден", англійці — "мордер". У "Рик Ведах" — "мараті", "мамруг", "мрітаг". В "Магабгараті" — "мар­тум", в "Атарваведах" — "маряті", о яка поди­вугідна схожість дожила до наших днів, незважаючи на п'ятнадцятитисячну давність, предки Мами Лель і Тата Орь вперше над берегами Дунну Оря вимовили слово "мрі", як ховали тата Яма і маму Ямі. І живе це слово досі між народами Індо-Европейської раси.У санскриті слово "яма" означає наше "діра", "яма". Від "яма" походить "Ямата" (бут­тя "Бога Смерти"). "Ямантака" (в "Магаб­гараті") означає "Бог Смерти". "Ямаврата" (поховальна обслуга покійника). "Ямасат" (переправа до "Бога Смерти"). "Ямуна" (назва озера в Індії, що знаходиться в ямі в Зималаях (Гималаях) і славиться чистою водою). Наші далекі предки вірили, що Мама Лель і Тато Орь мали Родоначальників, які звалися — Тато Яма і Мама Ямі. Тато Яма був тією (в уяві наших предків) Перволюдиною, якою в уяві старих жидів був Адам. А Ямі? Це ж від неї старі семіти в Аккадо-Халдеї, маючи стикання з українцями (сумеріянами) в Сумерії, ство­рили оповідь про "Єву" (Ямі).4. Сьогодні ми кажемо "мерти", у "Рик Ведах" читаємо "мріта". "Мріта" в сполуці з іншими словами творить такі відомі санск­ритські поняття -"мріта дара" (мертва жінка, дара — жінка), "мріта дега" (мертва душа, людина). Слово "дега" означає "дихання" (дух). Ми кажемо "мертв'як", у "Магабгараті" (як не дивуватися?!) читаємо — "мрітака", "мріті да" (смерть дана).Слово "мара" дуже живуче. Ідучи селом, я чув — наш хлібодар, вертаючись напідпитку вночі до хати, оповідав, що його в дорозі переслідувала мара, і він їй казав: "Іди геть, мара!" Варто знову згадати, що Кутама Будда дві тисячі п'ятсот літ тому (його діди були скитами, які примандрували в Індію з Оріяни (Праукраїни) біля Гималаїв у місті Капіла­васту казав (передаю в оригіналі його слова): "Іті, Мара!" (Іди геть, мара!).Слово "мара" (і про це часто згадую) озна­чає "знищення", "спокуса", "смерть". І звідси по­ходять (санскрит) слова "маранія" (вми­рання), "марука" (час смерти), "марака" (вби­вець, вбивання). "Марія" — приналежний до "Бо­га Мріті" — співпокровитель світу покій­ників.5. Проводжаючи людину в останню до­рогу, ми часто ставимо собі питання: чому в нас є слова "гріб", "погребіння", "домовина", "моги­ла" — де таїни їхнього народження і перво­значення? "Мати мов" і тут приходить нам на допомогу. В "Магабгараті" слово "ма­гіяс" означає "старшина роду", "могутній", "мага­лака" — дід, начальник роду, "магела" (старша пані, ясно(вель)можна). І звідси похо­дить слово "могила", "могилки" (місце похо­вання "магіясів", "магалаків", "магел", тобто, могут­ніх володарів, старшин роду, місце ро­до­вої слави і чести, Святість Родової Гор­дости).Читаючи "Рик Веди", бачу, що наші пред­ки вживали слово "гріб" в значенні "житло", "гріб", "погріб", "землянка". Одночасно й слово "дам" у них означало "житло", "дім", а слова "дам таті" — дому тато, господар дому. Чому "дам"? Тому, що "дам" (дім) там, де дим. Дим там, де живе родина, мати.6. Були часи, що ми казали: "Скільки Ваше селище має димарів?" І слово "дама" виникло в часи раннього матріархату (материнського старшинства) від "дам" і "ма". Французи ка­жуть "даме", латини — "доміна". Зхристияні­зована (вірніше — зайдами греко-латинізована) українська інтеліµенція навчена без уперед­жен­ня вірити, що "дама" — оригінальна латина, або кельтизм чи грецьке "темелія". Прошу її навчитися читати "Веди" по-санскритському — які б самобутні діяманти знань зацвіли у Хра­мі Вкраїнської Науки — якою райдужною ве­лич­чю збагатилася б духовна мисль Укра­їнця?!7. Від українського "дам" походить ла­тинське "домус", "дом", (Део оптімо максі­мо!), "домус" (дім) і звідси — "кінґдом", "кріс­тендом", "англо-саксондом". Італійці кажуть — "дуомо катедрал", і звідси терміни — астро­доме, макродоме, ортодоме, доместик, домі­нен­сія, домінант, домінія, домінус.Тато Орь (у трипільському домі сухо і таємничо) біля берега Дніпрового спорудив для дружини Лель і для себе іншосвітню хату (домовину). І сини і дочки, виконуючи отчий заповіт, поховали покійного Тата Оря біля Мами Лель. І поклали біля Нього стрілу, тятиву, саку (сакиру), і "ру" (рус).8. "Ру" — знаряддя борні, змагу. Тато Орь умів з оленячого рогу робити "ру" (плуг), який був зручний і міцний, і при допомозі "ру" здійснював магічне "ру" (орання) землі. Він був Орь (Орус) і олень став його священним символом.Діти Мами Лель і Тата Оря (світлі внуки Дажбожі) створили звичай проводжати того чи іншого покійника в останню дорогу на четвертий день після смерти — проводжати у світ домовини Мами Лель і Тата Орь. Вони рекли: "Вірабгава Сварґаті!", що значить "героїчний відходить до неба". "Бгава" (сан­скрит) — дія, чин, буття, а "бгават" — величність. "Віра" — людина, натхнення; "віра­на" — нат­хненна.9. Слово "герой", як вже знаємо, грецьке, чуже воно для нас, і означає в точному пе­рекладі "надлюдський", "повносилий", "свя­тий", "владика". І греки вірили, що герої родяться від кохання дівчини з тим чи іншим "тео" (богом). Богознавець Гесіод вважав, що герой півбог. Знатні грецькі родини були певні, що їхні роди починаються божественно і тому вони вважали богів Ахила і Геракла своїми родоначальниками, а героїв "синами Божими". Християни культ грецьких героїв легко перетворили, ширячи православіє, в культ грецьких святих.Предки наші вірили, що вірабгава, помер­ши, пізнає "Сварґа двара" (Небесний Шлях), де його родинно стрічає "Сварґа Тата" (Не­бес­ний Тато) і посилає у "Сварґа око" (у ча­рівну країну Небесних Жителів) тому, що він мав достойне "Сваргін" (Вмирання). Бачимо врочистий славень післясмертному життю.10. Предки наші вірили, що зорі і сонце — живі сили, тільки душі достойних (тих, що ніколи не були рабами) достойні переселитися до Небесних Світил, де немає ні хвороб, ні зітхань, ні гріхів, ні смерти. Вони померлих бачили у сні. І здавалося їм, що то з далеких мерехтливих Небесних Світил навідуються Предки в гості, і: або нарікають, що потомки їх забувають, або висловлюють благодарн­ість. Не було ще тоді хотіння відділити сон від дійсности.Щоб нам було легше збагнути рідні об­ряди поховальні, ознайомимося з чужими. Оз­найомлюючись, проявімо почуття зрозу­міння і великодушности. У світі існує декілька способів поховання: палення, поховання у во­ді, бальзамування, погребіння в землі, спожи­вання тваринами, підвішення в шкіряному міш­ку на дереві, заривання в снігу, висушу­вання, поховання в хаті, залишення в шатрі.11. У австралійців і індіян (Америки), а також у чукчів, були звичаї допомагати умираючому померти. Вмирання страшніше, як смерть. Померлий на них діяв бентежно. Вони його ретельно зв'язували і закопували глибоко, щоб він не міг воскреснути і не шкодив живим — воскресіння з мертвих — явище жахливе.У кочових племен був поширений звичай по­кійника лишати в наметі (юрті) і якнайдаль­ше відходити. В Єгипті тіло перетворювали в мумію, в Австралії — висушували, в Америці — за­шивали у шкіряному мішку і вішали на де­реві. В Монголії виносили покійника в степ, щоб він був негайно спожитий собаками: мон­голи вірили, що людина таким ладом обез­смерт­­нюється (переходить у тіло доброї живо­ти­ни і особливо тієї, яка призвичаєна до людей).12. Визнавці парсизму (Парса — провінція в Персії) будували поховальні вежі, куди вино­сили покійника: чорні птахи, які гніздилися на вежі, негайно споживали його. Ті, що пригля­далися цій поховальній церемонії, молилися тоді, коли птахи починали кружлятися над вежею — це означало, що тіло небіжчика "під­неслося в небесні простори". (Слово "церемо­нія" походить від етруського слова "цайре" (назва містечка етруського, в якому були "це­ремонії" — правила поведінки між мешканцями городища).Вікінґи (від "вікін" — малий морський за­лив) — пірати клали покійника в човен і ли­шали в морі. Обрядове споживання небіжчика (ритуальний канібалізм) вважалося виявом "обожнюючої любови": тіло померлого вті­лювалося в тіло живих, відбувалася свята євхаристія (вдячність). І пиття "крови Божої" і споживання "тіла Божого" — обряд дуже дав­ній, народжений він глибокими почуваннями первісного життя.13. В Африці є племена, які мають звичай лишати своє улюблене селище і померлого в ньому володаря, і вирушати в невідому дорогу: там, де помер вождь, не можна жити, радіючи. Інки (плем'я, яке жило в Перу) і єгиптяни покійника ховали в найкращому одінні. Єгиптяни мають написану (гієроглі­фами) "Книгу Мертвих" (збірка поховальних пісень і примовок). Жерці клали біля покій­ни­ка згорток папірусу (вислови з "Книги Мерт­вих"). Покійник, маючи таку записку, "знав", як треба поводитися на тому світі.Тому, що українці, які роковані визнавати греко-римо-юдейську релігію, своїх покій­ників відправляють на "лоно Авраама", треба згадати про юдейські обряди поховання. Ста­рі гибреї (євреї) відправляли покійника до Ше­о­ла. Слово "шеол" (чи "шеел"?) означає "Бог Смерти", "підземелля". На Близькому Схо­­ді було повір'я, що світ "складається з трьох частин": небо, земля, дно (дно — пекло, шеол, тьма).14. Оповідання про Шеола гибреї позичи­ли від аккадів (аккади-семіти Північної Месо­потамії). Шеол — це Гад (по-грецькому "Га­дес"), тобто "ворота пекельні" (Маттей, 16, в. 18). І від імени грецького "бога-ідола" Аідаса (володаря мертвих) походить слово "ад", "гад", "аід". Слово "Аідас" означає "неві­доме". Греки звали "царство мертвих" також словами "тартар" і "ереб", а латини казали -"Орк", мітичне оповідання про "ад" було перенесене до греко-православного "ада" (пекла), яке наївних і досі жахає.Авраам був пастухом — кочовиком, жив бідно, бо не мав своїх пасовищ. Вертаючись з милою сестрою Сарою (яка також була й його дружиною) із Єгипту, він прикочував до країни Ханаан ("ханаан" — долина), яка тоді була окупована кінними військами гіттітів (українців). Гибреї звуть гіттітів "хети". Зане­дужала Сара в Ханаані й померла. "Біблія" пише, що Авраам і Сара були (1 кн. Мойсея, гл. 23) поховані "в Махпелавій печері".15. Авраам, прийшовши до землі хетів (українців-гіттітів), сказав: "Пересельник і чужинець я у Вас! Дайте ж мені в насліддя гробовище між Вами, щоб мені поховати мерця мого від мене?" Українці (гіттіти) проявили людяну доброзичливість, і Авраам купив у них печеру Махпелаву, заплативши "чотириста секлів срібла ходячого в купців", "І після поховав Авраам Сару, жену свою в печері Махпелавого поля, напроти Мамрій­щини, це Геброн у Ханаан землі" (1 кн. Мойсея, гл. 23).В "Біблії" зазначено, що й Ісаак, Ребека й Лія (1 кн. Мойсея, гл. 49, в. 30-32), а також Яків (1 кн. Мойсея, гл. 50, в. 13) були поховані на "лоні Авраама". І між гибреями виникли переконання, що вони, як гідні потомки, мають бути (хоч символічно) поховані біля своїх предків. Вони вірять, що там, де лоно Авраама "перебувають душі праведних".16. Християнська теософія зазначує, що "праведні душі" ті, які "праведно вірять в одного Господа Бога". А якщо так, то тоді Авраам, Сара, Ребека, Ісаак, Іаков не були "праведними душами" тому, що вони вірили багатьом ідолам-богам? "Не знав же Яков, що Рахеля покрала боги" (1 кн. Мойсея, гл. 31, в. 32), тікаючи від рідного батька Лабана (Білого).Лабан, догнавши зятя Іакова і свою доню Рахелю (Вівцебогиню), докірливо рік: "Пощо ж украв єси боги мої?" (1 кн. Мойсея, гл. 31, в. 30). І тут же в "Біблії" докладно оповідається, що "обшарив Лабан" усі шатра доні Рахелі, "та й не знайшов" "богів", бо "Рахеля ж узяла ідоли, та й підложила під верблюже сідло та й сіла на них" і тоді каже батькові своєму: "Не гнівайся, Панотченьку, що не можу встати перед тобою, бо звичайне женське в мене. Шукав же він та й не знайшов ідолів" (1 кн. Мойсея, гл. 31, в. 34-35).17. Мудро живуть гибреї, що в найтяжчі лихоліття, втрачаючи все — вівці, рухоме й нерухоме майно, синів своїх, берегли, як святість святости, як чудотворне джерело жит­тя, беззастережну вірність духовну родона­ча­ль­никам своїм. Були вони ідолопоклонни­ками і пристрасно сварилися за ідолів-богів: які ж рідні ті наївні сварки, ті їхні життєві турботи для вірних синів Ізраеля. Вони гордя­ться їхніми сварками, вони вірять, що "лоно Авраама", що та мітична чи півмітична Маг­пелава печера — коріння їхнього благоговіння, там "перебувають душі праведних". Я шаную кожний народ, який має культ предків.Слово "похорон" нагадує мені своїм за­кінченням слова "електрон", "барон", "нев­рон", "Харон". У грецькій мітології Харон син Ереби і Нікти (Тьми), який перевозив душі мертвих людей через річку Ахерон (Ахеронт) у замогильний світ. Він — "герой мертвих". ПОХОВАННЯ, слово краще, як "похорон"?18. У перші три століття християни не мали поховальних обрядів. Найдостойніші пра­вед­ники віри Христової були поховані без ка­дила, кропила, пісень, молитв. Померлих хо­вали вночі і поспішно, щоб ніхто не бачив і не чув. Видатним мученикам (ім'я яких було широко відоме) вони робили труну. Святого Купріяна несли вулицею зі свічками в руках.Деонісій Олександрійський пише, що пер­ші християни "обнімали померлого", "обмива­ли" і над його тілом співали "Псальми". І за юдейським звичаєм ховали без дарів земних, без зброї і знаряддя праці (5 кн. Мойсея, гл. 26, в. 14). Римляни, знаючи це, звали християн "юдейською сектою". В гибреїв був обряд іти за померлим, деручи на собі одяг. Знаємо, що цар Давид дав наказ: "Пороздирайте одежу на собі й ідіте, голосячи перед Абениром" (2 кн. Самуїлова, гл. З, в. 31).19. Умирає українець-християнин. Є обряд: коли він піп, йому кладуть у руки хрест, дякові — кадило, мирянинові — хрест, або іконку. В одинадцятому столітті був в Україні грець­ки­ми попами (грецьке слово "піп" оз­на­чає "отець") впроваджений обряд: в домовину покійникові піп клав записочку, що "гріхи відпускаються". Обряд цей позичений у жер­ців Єгипту,Люди (переважно ті, що не вміли читати) дивилися на "записку", як на магічну таїну. Вони були готові найбільші дари дати, щоб тільки піп вручив такий важливий документ покійникові, це ж його хоч трохи боронитиме від "аду" (пекла). В записці переважно були слова святого Іакова.Перед тим, як покійника-українця (право­вір­ного християнина) відправити на "Господу Богові вгодне лоно Авраама", священик-українець "облачається в епітрахиль". Слово "епітрахиль" між українцями-християнами звучить, як "тайна пресвятая"; грецьке "епі­трахеліон" ("епі" — на, а "трахелос" — шийник) означає -"нашийник". Облачившись у на­шийник, священик-українець заходжується обкаджувати "тіло мертвого", потім він бере свячену воду й кропить покійника, домовину і всю хату. Яке походження і значення цього чужовір'я?20. Стародавні дорії (греки) обкаджували мерця і те місце, де він лежав і самі себе, щоб відігнатися від злих духів, щоб уникнути хво­роб: в спекотній Греції мертве тіло про­тягом дня розкладалося і, справді, тільки при допо­мо­зі наркотичного ладану можна було до ньо­го підійти. Ті, що торкалися, прощаючись, тіла небіжчика, перескакували через дим, щоб ос­віжитися. Грецьке обкаджування мерця впро­ваджене в поховальний обряд грецького пра­вославія і поширене й на інші церковні "треби".Українець — син, поховавши тата за грець­ким обрядом, вертається з кладовища до хати і заспокоює душу, читає в "Кобзарі", що треба "кропилом хату замітати", "з кадильниць люльки палити", і появляється в нього на душі ніяковіння, яке переходить в охлялість, коли душа вбога духом, або в безпорадний бунт проти "попівських тортур" (Іван Франко). І попи ніяковіють (їхнє становище теж незруч­не), починають дихати на стадо своє ладаном недовір'я і визубрено ректи: "Всяка влада від Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться". Горе, що "блаженними миротворцями" довгі століття були в Україні монгольські хани, царі москвинські, королі польські.21. Коли покійник (українець-христия­нин) лежить у домовині, священик-українець бере "Требник" і рече: "На лоні Авраамовім, в оселях спочинку... — нехай оселить тебе Хрис­тос". Чую я, що українці-християни не дуже захоплені, що їхній ближній відправляється "на лоно Авраамове", але миротворно мов­чать, "мовчать, щоб мати повагу" в парафії. І для таких варто "Псальму" прочитати: "Чоло­вік, що має повагу, а розуму не має, рівняється скотині, що на заріз" (Псальми 49, в. 20). Бачите, людина, створена "на образ Божий", у "Псальмах" порівнюється зі "скотиною, що на заріз". Принизливо? Паршива скотина неко­шер­на, вона непридатна навіть "на заріз". Справді, там, де немає поваги (священної по­ваги) до рідних предків, а є мовчазне покло­ніння обрядове й традиційне до чужих, є ве­лика релігійність без почуттів людської гідно­сти.І далі священик-українець біля українця-покійника рече, тримаючи "Требник": "Зведи очі твої, Сіоне", "Радій нині і веселися, Сіоне" ("Требник", УПЦ, 1954, Ню Йорк). Від слова "сіон" походять слова "сіонізм", "сіоністи". Слова "радій і веселися, Сіоне" особливо до­рогі для жидів — гідних синів Ізраеля. В Єрусалимі є горб, який зветься Сіоном.22. Дослідники-бібліологи вважають, що "старі гибреї звали Сіоном шатро царя Давида", інші (такі, як славний Дж. Сімонс) твердять, що "військова споруда в Єрусалимі звалася Сіон". І так воно й є. "Давид же зайняв приступом замок Сіон, це Давидове місто" (2 кн. Самуїлова, гл. 5, в. 7).Слова "за упокій душі спочилого раба Твого" мають гарну тужливу мелодію. У греко-православії прийнята врочиста гимно­логія святого Івана Дамаскина. У "стихарах самоголосних" звучить безнадія: "Все суєта людська, що не лишається по смерти: не лишається багатство, минає й слава, бо приходить смерть і все це у ніщо обертає", тут христологи проголошують смерть всесиль­ною і ми не можемо з цим погодитися. Де ж послідовність: коли Христос воскрес із мерт­вих, значить смерть не всесильна!? А коли так — то що варті слова "Требника", що смерть навіть славу "у ніщо обертає"?23. Віруючі Індії і многолюдних країн буддизму вірять, що "В день смерти Сина Божого Крішни мертві виходили з могил", "В день смерти Будди відбувалося воскресіння мертвих". В Другому посланії св. апостола Пав­ла до Тимотея читаємо, що Ісус Христос зруйнував смерть. Смерть — руїна, хіба є по­треба руйнувати руїну? "Поставлений я про­по­відником і апостолом і учителем поган", — заявляє апостол Павло. Я кажу: не всі погани — погани.24. Кожний обряд (наш чи чужий) обу­мовлений турботами за померлою людиною. Є різні поняття турбот у різних племен, є різні поняття життя, душі, вічности і смерти. Про­довжуємо знайомитися з обрядами похован­ня, які були створені нашими Прародителями. В кам'яну добу в Оріяні (Праукраїні) покій­ників ховали переважно в печері — на лоні тата Оря, будували для нього "дам" (домовину).І ставили біля нього глек з узваром, дзбан з кашою, клали стрілу, лук, різні знаряддя праці, одяг. Щоб покійник довго зберігав свій вигляд у сухій (глиняній) печері, обличчя його прикрашували вохрою, чоло вінчали суше­ними духмяними квітами. Покійник мав таке мешкання, як жива людина. Живі свято вірили в загробне життя. Вони були певні, що померлий прийде до померлих і оповість їм про своє буття.25. Українське плем'я мало декілька об­рядів поховання. Археологи помиляються, пишучи, що то були племена "різних культур". Плем'я мало одну матеріяльну й духовну культуру. Стиль обряду поховання залежав від пори року і місця, та від того, хто помер. І як? Володарів ховали в їхніх житлах (печерах, землянках, гробах), у широких (камінням викладених домовинах), в лісах під дубом. Жило повір'я, що душі володарів всесильні — вони навіть після смерти відвідують живих і тому їм треба догоджати; їх треба на врочисті свята запрошувати в гості; їх треба поминати.Вони біля померлого володаря клали все, що він має найкраще: золото, діяманти, прославлені в боях мечі, злотом куту зброю; ставили новий віз і коней. І коли дружина володаря виявляла бажання йти зі своїм ладом у "вирай", її одягали пишно. І давали їй напій вічности. Нещодавно розкопані могили виявили казкові багатства. В жодній країні світу не знайдені такі вибагливі розкоші, такі подивугідні ювелірні вироби!26. Історики чужоземні занотували, що оріянка (українка) найвірніша в світі дружина. Вона ділила з мужем життя і смерть. Ніхто її не примушував пити напій вічности. В неї любов була вище життя, і тому вона гідно ділила долю свого лада. І ці поняття любови оріяни (українці) п'ять тисяч літ тому принесли до Індії, і там плекали їх. Англійці, окупувавши Індію, заборонили жінкам під час поховання мужа пити напій вічности.Наші предки спостерегли, що яка б не була пишна домовина, час (всевладна сила) її руй­нує. Прикре те, що до покійника приходять непрохані гості (звірі, комахи) і шкодять йо­му. Все, що живе (крім людини), боїться вогню. Виник обряд Вогняного Поховання, величний і зворушливий. У широкому степу творилася з дубових колод прямокутна гора, вища за хату. І на гору по ступеньках вино­си­лася домовина. Стояли чотири почесні вар­тові, тримаючи смолоскипи. З городищ і се­лищ ішли і їхали люди, щоб віддати останній поклін померлому.Після прощання, що супроводжувалося тужінням жінок, духовний володар (атівіра) піднімав знак Дажбожий. І всі затихали. Аті­віра торкався вічним вогнем до багаття. І всю ніч на десятки кілометрів осяювалися небеса палаючим сонцем Поховального Вогнища. Покійник перевтілювався у вогонь. Він пере­ходив у небесну Святиню Духа Предків.27. Старі єгиптяни мали три способи баль­замування: дешевий, середній і найдорожчий. Вони тіло насичували солями, речовинами, які стримували розклад, вживали ароматичні смоли. Мумії, пролежавши тисячі літ, зберег­лися. Грек Геродот у "Четвертій Книзі" пише, що скити (оріяни-українці) бальзамували сво­їх володарів, вживаючи ганус, купер, ладан, насіння селери. Наші предки мали свій (ні від кого не позичений) спосіб бальзамування.Між Нікополем і Запоріжжям мріють чис­ленні Святі Могили (Домовини Предків на­ших). На Святих Могилах росте євшан зілля, чебрець, палають маки; щоранку на них схо­дить степове ніжне сонце, вони свідки ратних змагів, народних радощів і вболівань. У Святих Могилах спочивають ті, що нам дали життя і скарби земні. Нещодавно розкопана Свята Могила володаря Тургата. Знайдені кості, біля їх хутра, одяг, віз, коні; біля узго­лів'я покійника їжа — кусні баранини, каша, м'ясо кінське у шкіряних торбинках і тут же могутній мідяний тризуб. Перед тим, як поховати володаря, вони (кмітливі предки наші) бальзамували його і сорок днів возили від одного племени до іншого, всі дарили останній доземний поклін.28. Коли ми ховаємо покійника, ми пла­тимо данину життю. Нам приємно, коли ми приємні. Нам приємно, коли ми приємно проводжаємо в останню дорогу людину при­ємно. Обряди — це квіти, оформлені хвилюван­ня, роздуми, надії, це все те, без чого людина не може бути людиною. Пам'ять не є мудрістю, але немає мудрости без пам'яти. І про це щодня пам'ятали наші предки. Володар Оріяни (Праукраїни-Скитії) славний Дантур сказав володареві Персії Дарію Першому: "Я ще ніякої людини досі не злякався і ніколи не тікав від неї. І тепер від тебе не тікаю. І нині я роблю те, що й завжди".29. І коли володар Дарій Перший спитав, чому воїни володаря Дантура не починають бій, володар Дантур відповів: "Ми маємо могили наших батьків. Знайдіть їх і попро­буйте нищити їх, о, тоді ви побачите, чи буде­мо воювати з вами за могили чи ні!" (Геродот, Четверта Книга). Предки наші вірили (у них Рідна Віра була), що могили, де спочивають серця їхніх батьків — найбільші святощі і скарби, і вони за них готові голови покласти у рівному чи нерівному змагові, і в цьому таїться військова і духовна сила кожного племени, здібного цінувати волю свого самобутнього "Я".Людині хочеться (таке прагнення доброї людини) пам'ятати людину, яка здійснювала великі подвиги, обдаровувала світ потужніми мислями і пристрасними хвилюваннями. Нещасний той народ, в якого хоріє пам'ять, або має звихнення (нездужають дії централь­ної нервової системи), має скалічений погляд на світ: стає на коліна перед мощами чужих преподобників і гадки не має спитати себе: хто я, де я, де могили предків моїх?!30. Треба, щоб українці створили Інститут Експериментальної Психології, який би всесторонньо досліджував шляхи розвитку УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОЇ АКТИВНО­СТИ (УМА). До вміння пам'ятати великих людей належить головний принцип етики (поведінки). Уміймо всюди і завжди (в найтяжчих умовах) пам'ятати самі себе. Уміймо плекати культ великих людей, уміймо їх плекати з колиски, щоб вони були нашим зразковим духом і нашою могутньою плоттю. Від того, чи ми маємо розвинений культ великих людей, залежить аристократизм чи бла­гоглупе зубожіння душ наших, наших національних манер і понять. Розвинена Духовна Пам'ять — джерело національного збудження і національної організованости.31. Там, де блаженствує велика віра в життя, смерть не страшна. У священних "Рик Ведах" читаємо: "Арії епохи "Вед" прийшли до Індії раді своєю долею, охоплені приємністю перемоги. Вони любили Життя у всій його наявності, і тому вони мало цікавилися май­бутністю душі. Життя уявлялося їм яскраве й радісне, вільне від неприємностей, які вини­кають від роздратованого духа. Їх не споку­шала смерть. Вони бажали собі і своїм потом­кам жити по сто осеней".32. На Криті критяни (оріяни), а також у догрецькій Греції (Пелазгії-Мікенії) пелазги-оріяни мали жалісні обрядові танці похован­ня. Рухами тіла вони передавали глибокі внут­рішні бентеження — страждання душі. Вони одночасно поховальними танцями стверджу­вали, що смерть не жахає їх. Вмираюча люди­на розлучається із земними клопотами, тілес­ними і душевними щемами і йде у "вирай" (у вічне царство Дателя Буття (Дажбога). Гуцу­ли під час поховання грали в трембіту, пере­магали смерть обрядовою безжурністю. Вони не примирялися з думкою, що леґінь помер.Оріянський (український-мікенський) об­ряд поховання з жалісними танцями були по­зичили собі вторжники (греки) і в потворний спосіб запроваджували його в життя сім століть. Вони улаштовували танці в супроводі арф і флут. У шостому столітті до "нашої ери" Солон (законодавець Греції) заборонив гре­кам улаштовувати обрядові танці поховання. Є в народі вислів "танець смерти". В Німеч­чині — "Тотентанз", в Іспанії — "Данза де ля мур­те", у Франції — "Дансе Макабре". Фран­цузьке слово "макабре" створене із жидівсь­кого "макабе" (молотник) від прізвища братів Макабеїв (в українців-чужовірів у честь їх влаштовується "рідне" свято Маковія), які були на хрестах розіп'яті в 170 році до "нашої ери" за участь у жидівській партизанській війні проти царя Сирії Антіофуса Епіфанія. Справді, французи більше люблять звати "танець смерти" "Вадо Морі" (Іду зі смертю). На початку 16 століття німці створили музику для "Тотентанз". Композитор Ліст написав ноти (для піано і оркестру) для "Тотентанз", а композитор Мусоргський — для "Пісень і Танців Смерти".33. Наші предки вірили, що так, як після ночі приходить день, після смерти почина­ється життя; життя померлого починається в країні Вечірнього Сонця (у царстві Духа Предків), і тому й для нас (це клич рідної духовости) жидівсько-євангельські поняття смерти виглядають безсердечними. Наприк­лад, "Псальми" (88, в. 10-12) голосять: "Хіба на мерцях сотвориш чуда? Хіба померлі вста­нуть... Хіба пізнають у темряві чудеса твої". Виходить, що мерці — справа мало­вартісна, бо на них "хіба сотвориш чуда"? Є такі, що навіть на мощах "сотворяють чуда", і про це голо­сять у церкві. "Мертві не будуть хвалити Бога" ("Псальми", 115, в. 17). "Я Бог Авраамів і Бог Ісааків і Бог Яковів. Не є Бог мертвих, а живих" (Маттей, гл. 22, в. 32). Ав­ра­ам, Ісаак — мертві. Коли так, то "на лоні Ав­раама" немає Бога? "На лоні Авраамовім, в оселях спо­чин­ку... — нехай оселить тебе Хрис­тос" ("Треб­ник"), але ж там немає Бога!? "Не є Бог мерт­вих, а Бог живих" (Марко, гл. 12, в. 27).34. Ми внуки Дажбожі і маємо "Мага Віру", де вмотивовано твердиться, що "Даж­бог — Володар Світу Духовного і Тілесного, Існуючого і Неіснуючого, Мертвого і Живо­го". І той, хто має таке поняття Дажбога, той вірить у себе, той внук Дажбожий — внук Даж­бо­жий не вмирає. Він, упокоївшись, пере­вті­люється в суцвітті і в багатонасінні грядущих поколінь; вважаю, що коли б такого перевті­лення не було, то не було б процві­­тання люд­ської духовости, не було б розвитку люд­сь­кого богатирського розуму, людина б не зба­гачувалася благотворними інстинкта­ми, і то­му була б рокована на безпорадне животіння.Обряд Поховання — вічнозелене древо, оздоблене тремтливими перлинами сліз і ду­шев­ного благоговіння. І тому я не прого­ло­шую "догм". Будучи Вашим духовним провід­ником, зазначую, не можна здійснювати об­ряду поховання, докладно не знаючи причини відходу людини зі світу цього. Рунтато (рідний український національний тато), отримавши вірогідні відомості, чому людина лишила світ, дає розпорядження її тіло шанобливо принести до Святині Дажбожої.35. У Святині Дажбожій відлунюється вро­чиста мелодія. (Композитори Бетховен і Чай­ков­ський були під впливом чарівних скарбів української народної творчости і про це свідчать їхні твори. Варто, принаймні до того часу, поки будуть створені нами похо­валь­ні мелодії, вживати дещо зі вступу симфонічної поеми "Еґмонт", дещо з симфонії Патетичної, дещо з відповідних творінь рідно­душного Лисенка, не треба обминати і рідних народних поховальних пісень, і задушевної гуцульської трембіти).36. Домовина з покійником стоїть біля жертовника Вітчизни. Біля покійника почесна варта: чотири побратими тримають свічі, які нагадують смолоскипи з віків Оріяни (Пра­україни); через плече в кожного лежить бла­китно-злота стрічка, на якій (на грудях) зо­бражений знак Дажбожий. Рунтато підходить до Жертовника Вітчизни, де горить вічний вогонь Духа Предків і стоїть хвилину в глибокій задумі. Він запалює свічу, беручи світло від вічного вогню духа Предків, і несе до присутніх. Присутні запалюють свічі. Всі опановані таїною Духа Предків Рідних.37. Покійник покритий білосніжним бла­ва­том, що означає: він відійшов від життєвих страждань, клопотів, зваб, хвороб, радощів, тривог, зобов'язань і всім все прощає, і ніхто на нього не скаржиться, не гнівається. Рун­тато бере біля Жертовника Вітчизни благо­уханний блават темно-вогнистого кольору і тримає його на піднесених долонях, осяюючи вічним вогнем Духа Предків, покриває ним домовину.38. Він (рунтато) засвічує свічі біля Матері Лель і Тата Оря. І читає: "О світлі Родона­чальники наші, Суть нашої Суті і Дух нашого Духа! Прийміть Потомка свого до священ­ного царства Духа Предків, де всі Достойні Сини і Дочки Ваші спочивають, де немає Часу, де немає Страждань, Хвороб, Старіння, а є Світи, які іскряться зорями немеркнучими, а є Світи, де досягнені всі бажання бажань, а є Сві­ти, де всі складові частини Буття не бо­ять­ся Небуття, де Добро не змагається з Добром, де Зло не змагається зі Злом, де Сила не зма­гається зі Силою, де безсмертям обезсмерт­нюється духовне "Я" народу нашого, де є Натхнення Натхнень і Вічність Вічности! Дажбоже, слава Тобі, Ти і ми — Одна сутність Духа і Тіла!"39. У Святині Дажбожій, починаючи від тихого відлуння, росте могутня жалібна мел­одія. Благодатна стіна Святині Дажбожої відтворює небесну блакить Вітчизни. Благо­дат­на стіна Святині Дажбожої роз'яснюється, ніби готується прийняти покійника у вічне царство Духа Предків. Сонце божественно вогнедише. Рунтато кладе на груди покійника мідяну платівку, на якій в обрамленні сонця вирізьблений Знак Дажбожий, вирізьблені ім'я, прізвище, місце і дата народження, і дата смерти покійника. Платівка не тільки нагадує величну оріянську добу міді, вона — символ родової пам'яти. Багато тисяч літ може вона лежати у землі, свідчитиме прийдешнім поко­лінням, що жив і відійшов у сяйво вічности внук Дажбожий. Платівку рунтато покриває блакитно-злотою стрічкою.Біля домовини стоїть побратим (він при­значений рунтатом) і тримає знамено Рідної Української Національної Віри і Заповіді РУНВіри. Рунтато тримає у правиці Знак Даж­божий, приєднавши Його до грудей. (Святинний Знак Дажбожий — мідяна ручка, на її верхньому кінці в блакитному колі (сонці) Трисуття, на нижньому — невеличка куля, яка зображає Земну плянету. На Земній плянеті викарбувана мапа України.40. Рунтато підносить (нарівні свого чола) Святинний Знак Дажбожий. Лунає проща­льна мелодія, яка підтримується святинними співцями, або — одним співцем. Рунтато під­ходить до покійника. Хвилина мовчання, не чути ні співу, ні мелодії. Утверджується святеє святих поховального обряду: рунтато біля по­кійника відчиняє первоврата Земної плянети — первоврата знаходяться там, де народилася і виколихалася Первородина народів Індо-Европейської раси — там, де зображена мапа України. І з первоврат сиплеться дещиця Землі рідної на груди покійника. Зі злотої чаші рунтато бере краплю води Дніпрової і відволожує колоски (символи життєдайних скарбів України), які лежать у руках покійної, або біля правого плеча покійника. В руках покійника — три дубові листки. Смерть безсила розлучити вірного сина чи вірну дочку з рідною Землею під небом рідним і під небом чужим. "Оріяни на землю дивилися, як на рідну матір" (Радгакрішнан).41. До рунтата підходить, кланяючись від імени родини покійника чи його ближніх дів­чина або жінка і передає йому на вишиваному рушничку яблукової величини хлібину і горня узвару. Ті, що стоять біля домовини, творять символічне коло родинне і це означає, що вони клянуться перед покійником не забувати ні його, ні його родини, їх ніколи і ніде не роз'єднає жодна позичена чи накинена релігія, чужа духовна чи мілітарна сила, або стихійне лихоліття.Рунтато цілує земні дари (хліб і узвар) і кладе їх біля плеча покійника, і благочинно го­ворить: "Внуче Дажбожий, востаннє при­йми від нас дари земні і прости нам всім, коли тебе словом недобрим та необачним свідомо чи несвідомо може скривдили, може не ждали тебе на обід, коли ти був голодний і поспішав до нас; може прагнули перейти перед тобою гордовито дорогу, може свідомо чи несвідомо провинилися, засмучуючи душу добру твою, прости, прости, прости братам і сестрам, ближ­чим і далеким, що ось у глибокому задумі стоять перед тобою, невимовне горе в душі маючи".42. Знову росте прощальна мелодія. Рун­тато продовжує промовляти: "Внуче Даж­божий, у царство Духа Предків завітавши, сповісти Маму Лель, сповісти Тата Оря, бла­госно всіх наших предків далеких і ближчих сповісти, що ми Їхні заповіти гідно боронимо від надокучливих чужих сил, щоб жодна найпривабливіша чужа сила нас не виховала бути свідомими чи несвідомими, славними чи гнаними духовними рабами, і ще сповісти, що нас окрилює і єднає Їхня свята і рідна любов, Їхня опіка і Їхня велика всюдисуща мудрість".43. У маленькому дзбаночку лежать сухі зерна ялиці: тихо в'ється духм'яний урочистий сивий димок, він символізує прощання покій­ника зі земним життям, із родичами і прия­телями і відхід його у зоряне засвіття Духа Предків. Рунтато говорить: "Внуки Дажбожі, будьмо єдинодушні, внук Дажбожий вже йде дорогою вогняними квітами квітчаною, іде дорогою Безсмертя, іде в засвіття. Він був натхненний наукою "Мага Віри", він — ми, ми — він, всі ми з ним вмираємо і всі ми з ним живемо нині і завжди. Межі між життям і нежиттям досі ніхто не знайшов, і ніхто ніколи не доведе, що в житті немає смерти, що в смерти немає життя!"44. Присутні підходять до покійника. Із Бла­годатної Стіни Святині Дажбожої розда­ється зворушлива мелодія. Хвилина прощан­ня: присутні беруть з кошика вогнисті пелюст­ки і кладуть їх у домовину, кланяються.Вони побожно торкаються пальцями до домовини. Вони побожно торкаються паль­цями до Святинного Знаку Дажбожого, який тримає рунтато. Після прощання рунтато каже "будьмо уважні" і підносить Священний Знак Дажбожий, спрямовуючи його в сторону виходу і цим оповіщає, що покійник вирушає в дорогу Безсмертя.Появляється врочиста маршова мелодія, яка неподібна на всі маршові мелодії живих людей, в ній засвітній такт, в ній засвітній хід. Дівчата і жінки стають рядами, вони спокійно ронять пелюстки на дорогу, по якій зі Святині Дажбожої виносять побратими тіло покій­ника. Вогнисті пелюстки символізують, що покійник проходить через всеочищаючий вогонь Духовного Безсмертя.45. На кладовищі над свіжою могилою похилений прапор РУНВіри. Рунтато вислов­лює промову. Він на домовині накреслює печать (три геометричні — у формі блискавиці вогнисті лінії) і цим засвідчує для стрічних на Тому і на Цьому світах, що покійник не був блудним духовним сином, не відправлений він на лоно японської родоначальниці Аматера­су, юдейського родоначальника Авраама чи інших чужоотців, а є він внук Дажбожий — вір­на духовна дитина Рідної Української Націо­нальної Віри, відтвореної в "Мага Вірі". І відходить він на священне лоно рідних — Матері Лель і Тата Оря.46. Рунтато здійснює спільно зі всіми при­сутніми останню прощальну трихвилинну мовчанку, нею звеличуючи Дажбожу Тройцю (Сонце, Землю, Воду) і біля могили запалює вічний вогник Духа Предків і пускає в могилу дещицю землиці. Кожний присутній бере в жменю крихти землі і сипле в яму і, відходячи, кладе долоню собі на серце і тихо каже: "Про­щай". (Пастори віри Христової пояснюють, кидаючи землю: "із землі прийшов, у землю й пішов". Ми з такими поняттями не погоджує­мося — покійник не прийшов із землі).47. В хаті чи в іншому приміщенні, куди сходяться люди на поминальний обід, має ви­сіти на стіні, або стояти на столі, образ по­кійного. Біля образу горить свічка, або інший вогник, що означає: душа покійного витає між живими. Після 9 і 40 днів відбуваються поминки: знаємо, що так робили наші предки декілька тисяч літ тому і цей звичай існує досі. Хто ці дні забуває, той не має достоїнства. У Святині Дажбожій рунтато кожної річниці згадує покійника, незалежно від того чи приятелі або родичі звертаються до нього в цій справі, чи ні.Весною відбувається урочистий (з він­ками) похід від Святині Дажбожої до Свяорпи (Святині Оріянської Пам'яти). На Свяорпі пам'ятники, на яких в обрамленні сонця — карбований Тризуб, перед датою народження — промениста зірочка; перед датою упокоєння — риска, яка символізує хід дорогою Вічности.Живі закривають очі мертвим. Мертві відкривають очі живим, щоб живі думали: "Добру смерть мають ті люди, які не жили для себе. Вони, живучи, перевтілювалися в душу народу, збагачували її безсмертям, і тому, померши, завдали для смерти великої шкоди — від них смерть нічого не отримала. Вони, живучи, творили добро. Добро — Безсмертя.Дорогі брати-чужовіри! Зву вас "чужові­рами" тому, що ви поклоняєтеся чужій правді (юдейському кивотові — символові юдейської історії і духовости). Слово "кивот" означає "ящик", в якому лежать духовні мудрощі староюдеїв.Ви поклоняєтеся мощам греко-латинських преподобників. У книзі "Життя святих", ви­даній греко-католицькою церквою в Канаді, зазначено, що святі преподобники Юрій, Миколай, Варвара та багато інших — це тільки "побожна вигадка для поучення вірних".Помиляються ті, які вірять, що я хочу знищити християнізм. Ні, я хочу, щоб він існував, але не прагнув панувати над душею і розумом мого народу. Інші народи, від­стою­ючи волю свого самобутнього "я", вміють спритно підпорядковувати християнізм своїм державним справам, і він їм покірно служить.Ви, брати-чужовіри, від перших років хрещення Руси (України) були позбавлені прав бути християнами-творцями. Ви, віру "от греков" прийнявши, стали перед нею на ко­ліна і загипнотизовано стоїте довгі століття. Ви не можете ні мислі свої, ні душі свої звільнити з ярма греко-латинських канонів.Хто пророкує комусь смерть, ніколи не по­винен розраховувати на вічне життя. Хрис­тиянізм греко-латинської інтерпретації запо­пад­ливо пророкував смерть українській жит­тєрадісній дохристиянській вірі. І цим він сам себе засудив на смерть. Він підняв на священній землі внуків Дажбожих меч проти Дажбога. Він вогнем і мечем гнав внуків Дажбожих у хвилі Дніпрові (силою навертав на віру грецьку). Я вирвав цей меч з його рук. І з цим мечем іду.Одні мене звуть пророком, інші — лже­пророком. Одні мене звуть науковцем, інші — неуком. Одні кажуть, що я знаю ведизм, буд­дизм, шінтоїзм, юдаїзм, християнізм, мусуль­манізм і володію глибокою душею і проник­ливим розумом. Інші кажуть, що я рефор­мував українську дохристиянську многобож­ну віру і проголосив віру в ЄДИНОГО ДАЖБОГА тому, що не читав Євангелії і зовсім не орієнтуюся в чудах Христа.Інші пишуть мені листи, в яких ставлять десятки питань. Стараються хизуватися своїм знанням "Євангелій" і прагнуть поставити мене в безвихідне становище, щоб мою науку осмішити і проголосити її безвартісною.Сьогодні на питання братів-чужовірів я даю відповідь, поклавши перед собою "Новий заповіт і Псалтир" з грецької мови на укра­їн­ську, перекладений Іваном Огієнком (мит­ро­политом Іларіоном) і виданий в 1957 році То­ва­риством для поширення Євангелій між сло­в'янськими народами і "Святе письмо Ста­рого і Нового Заповіту", видане Союзом Біб­лійних товариств в Ню-Йорку — Лондоні в перекладі П. О. Куліша, І. С. Левицького і Пу­люя. Вва­жаю, що ці переклади українцям відомі.

ДЕНЬ 42

1. "Чи знаєте ви, що Ісус був такий добрий, що не радив хліб брати від дітей і кидати щенятам?"Ханаани — старий культурний народ. Вони мали міста, селища, поля, пасовища, мали роз­винену хліборобську культуру. Вони мали свою релігію, яка відображала їхні хлібороб­ські звичаї. 3100 літ тому юдейські племена їх завоювали.На багатій ханаанській землі запанували юдейські сини і дочки. Ханаани — раби на рідній землі. У них немає майбутнього, вони приречені на загибель, юдеї не вважають їх за людей. У ханаанів створюється комплекс мен­шої вартости, бо вони переможені. У юдеїв створюється комплекс вищої вартости, бо вони переможці.Вона (бідна ханаанська мати) почула, що між юдеями появився лікар-чудодій. Вона його розшукала. Вона по-материнському благальне говорить до нього: "Змилуйся наді мною. Господи, сину Давидів, демон тяжко дочку мою мучить" (Маттей, 15, 22).Слово "демон" походить від сумеріян­ського слова "даяуна", що означає "даючий силу над родючістю", "плодовитістю", маючий впливи на хворобу і здоров'я; старі юдеї казали "даваг" (хвороба, хворий), в арабів -"дамаг" (медицина).Греки створили слово "даімон" від пер­ського — "див". Перське "див", "дев" походить від староукраїнського (санскритського) "див". Від "див" постали слова "деос", "теос", "тео". Слово, потрапляючи в многотисячолітній млин історії, утрачає своє первісне значення і звучання. Речення "демон тяжко дочку мою мучить" треба розуміти як "хвороба тяжко дочку мою мучить".Ісус Христос, будучи юдейським патріо­том, дивився на ханаанів, як на людей меншої вартости. Він байдуже поставився до горя ханаанської матері. "Він їй не сказав ані слова" (Маттей, 15, 23).Учні Ісусові, бачачи, що їхній Учитель не звертає уваги на благання матері-ханаанки, сказали: "Відпусти Ти її, бо кричить вслід за нами" (Маттей, 15, 23).Від древніх часів (навіть у півдиких пле­мен) існує неписаний закон людяности: коли ти лікар (знахар, шаман, чудодій, гіпнотизер) і в тебе благає тобі відома чи невідома мати, щоб ти допоміг хворій дитині, ти йдеш і допомагаєш, як можеш. Коли не можеш допомогти цілющим зіллям, то добрим словом облегшуєш горе матері.Мати — ханаанка, почувши, що Ісус Хрис­тос їй сказав, що Він "посланий тільки до за­гинулих овечок дому Ізраїла", не розгубилася. Вона голосом розпачу заблагала: "Допоможи мені!" (Маттей, 15, 24-25).Ісус матері-ханаанці сказав: "Не годиться взяти хліб у дітей і кинути щенятам" (Маттей, 15, 26).Горе матері-ханаанки може зрозуміти тільки та жінка, яка є матір'ю. Коли хворіє дитина, бідна мати сама стає від горя хворою. Вона готова йти на жертви, приниження, щоб рятувати свою улюблену дитину. Її мате­ринський інстинкт стоїть на священній варті продовження роду людського.Ісус Христос, бачачи благання, розпач і сльози матері-ханаанки, сказав: "Я посланий тільки до загинулих овечок дому Ізраїла". Для думаючих — зрозуміло.Ісус Христос вважав, як бачимо з Його слів, що Він своїм талантом служить тільки юдейцям (дітям дому Ізраїла), а не чужинцям-"щенятам" (покореним і знедоленим хана­анам).Явин — цар Ханаану. І "звисала рука Ізраї­лова все важче над Явином, царем Ханаан­ським, аж поки вони вигубили його" (Судді, гл. 4, 22-24). Отже "рука Ізраїлова" вигубила ханаанів.Не всіх ханаанів ізраїльтяни вигубили, ще чути ридання матері-ханаанки. Вона разом зі своїми слізьми, проковтнувши тяжку образу, благально каже Ісусові: "Але ж і щенята їдять ті крихти, що спадають зі столу панів їх" (Маттей, 15, 27). Вона погодилася, що вона (ханаанка-мати) є щеням, а юдейка-мати є дитиною. О, мати! Вона погодилася бути приниженою і благально просить тієї крихти, яка падає зі столу: просить для хворої своєї дитини. Вона просить так, як просила моя рідна мати в кімнаті зайди-слідчого НКВД Аврама Пахомова, щоб він їй дав ту крихту, яка впала з його столу, бо вдома діти голодні, а вона під слідством, а її чоловік у Сибірі.Ісус Христос, почувши, що ханаанка-мати погодилася, що вона "щеня", тобто, "собака", сказав: "О, жінко, твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш" (Маттей, 15, 28).І думаю я: значить виходить, щоб мати "велику віру", треба погодитися, що ти не людина, а щеня в порівнянні з юдейцем?Коли б я почув, що Ісус назвав "щеням" мою рідну матір, я б відповів: "Хоч Ти і вва­жаєш сам себе Сином Юдейського Саваота і твердиш, що Ти Ним посланий тільки до "дому Ізраїла", не став у принизливе стано­вище мою матір-страдницю.Я посланий тільки до овечок загинулих дому Оріяни (України), але я не можу холод­ним серцем дивитися на благальні сльози будь-якої матері (немає значення — ханаанка вона, англійка, юдейка, негритянка, японка, китайка чи індуска). Я рідну матір люблю найбільше, але страждання чужої матері мені не чуже, я вірю в Дажбога".2. "Чи знаєте ви, що Ісус, "зробивши бича з мотузків, вигнав усіх зі святині", і цим зробив порядок у юдейській святині, отак і вас треба бичем гнати!"Магдалина-Марія "обернулася та по-єврейському каже до Ісуса: "Рабуні" (Іоан, 20, 16). "Рабуні" значить "Рабіне". Єврейки, які бу­ли приятельками Ісуса, звали Його "ра­біном".Рабін Ісус зайшов до Єрусалимської сина­гоги і в ній Він "поперевертав грошомінам столи та ослони — продавцям голубів" (Мат­тей, 21, 12). Вважаю, що "перевертання столів" не є добрим способом творення порядку. Під час "перевертання столів" може статися пора­нен­ня зовсім невинних людей."Перевертання столів та ослонів" не треба було здійснювати вже хоч би й тому, що Він (Ісус) — філософ, лікар, рабін і такі вчинки вважаються принизливими навіть у примітив­ній педагогіці.Святий Іоан пише, що Ісус, "зробивши би­ча з мотузків, вигнав усіх зі святині" (Іоан, 2, 15). Він, бичуючи, "міняльникам гроші пороз­сипав" (Іоан, 2, 15). Вважаю, що таким спо­собом робити у синагозі (святині) порядок, значить проявляти необережність, емоційну неврівноваженість.Бичуючи людей мотузяним бичем, можна випадково вибити око. Розсипання грошей по підлозі також не є шляхетним вчинком. Ті, які оправдують це бичування, можуть твердити, що в Ісуса тоді був нервовий спонтанний спа­лах, але з цим не можна погодитися тому, що написано, що Він зробив "бича з мотузків". Коли б це був тільки чуттєвий спалах, то він би погас під час роблення бича.Погоджуюся, що в синагозі були "міняль­ники". Єрусалимська синагога мала рабіна. І може ті міняльники отримали від свого міс­цевого рабіна дозвіл у синагозі (у достойному місці достойно) полагодити свої фінансові проблеми, коли справді так — значить бичо­вані не були винуватими. 3. "Чи знаєте ви, що Ісус навчав рибака Симона ловити лю­дей — ви думаєте, що в цьому немає божої сили?"Так, "Євангелія" пише, що Симон цілу ніч ловив рибу і "не вловив нічого". З багатьма рибаками часто трапляється така пригода. Ісус Христос сказав Симонові, щоб він ще раз закинув невід. І сталося чудо: "вони силу риби набрали — і їхній невід почав прориватися" (Лука, 5, 6). Жах охопив рибаків. Ісус сказав тоді до рибака Симона: "Не лякайся, з цього часу будеш ловити людей" (Лука, 5, 10).Вважаю, що можна ловити рибу, звірину, птахів. "Ловити людей" — значить чинити над ними насильство, американці кажуть — "кідна­пінґ". Немає значення чи "ловля людей" відбувається духовна, чи тілесна.Всяке насильство вважається насильством. Москвини-комуністи ловили українських людей в Німеччині, щоб їх саджати, як звірів у клітку (у заґратований вагон), і вивозити на примусові роботи в Сибір. Коли ж Ісус під словами "ловити людей" мав на увазі, що рибак Симон буде проповідувати Його науку, то і в цьому випадку вживання слів "ловити людей" принижує людину. Очевидно, що це приниження здібна відчути тільки та людина, в якої розвинене почуття гідности.4. "Чи знаєте ви, яке велике чудо Ісус вчинив над фіґовим деревом?"Чи тому, що цвіт був зморожений, чи то­му, що буйні вітри його обтрусили, поламали, росло цього року дерево без плодів. Ісус Христос "до нього підійшов, та нічого, крім листя самого, на ньому не знайшов. І до нього каже Він: "Нехай плоду із тебе не буде ніколи повіки!" (Маттей, 21, 19). Не треба було це зелене придорожнє де­рев­це так суворо карати. На другий рік воно б спраглим мандрівникам могло гарні плоди подарувати.Дерево треба любити не тільки тоді, коли воно на плоди багате, а й тоді, коли воно в спеку дарує людині холодок, освіжує повітря.Учні Христові дивувалися, що так швидко від Христових слів "засохло це фіґове дерево" (Маттей, 21, 20). Христос їм пояснив, що все залежить від віри, от "якби цій горі ви сказали: "Порушся та кинься в море, то й станеться" (Маттей, 21, 21).Є перекази, що Могамет також казав, що коли людина має віру і скаже: "Горо, йди до мене, то гора прийде". І він говорив до гори, але гора стояла непорушно. Присутні з нетерпінням ждали чуда. Могамет сказав, що Він не є впертий — коли гора не йде до Могамета, то Могамет підійде до гори.5. "Чи знаєте ви, що Ісус не дбав про матеріяльні багатства?"Юнак підійшов до Ісуса і сказав Йому, що він "шанує батька і матір", "не чинить пере­любу", "не краде", "не свідчить несправед­ли­во" і спитав: "Чого ще бракує мені?" (Маттей, 19, 20).Ісус порадив справедливому юнакові, щоб він свій маєток розпродав і людям роздав. Збіднівши, як жебрак, "матимеш скарб ти на небі. Потім приходь та й іди вслід за мною" (Маттей, 19,21)Юнак, почувши, що Ісус виступає проти приватної власности, залишив Його. Христос сказав учням: "Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому потрапити в Боже Царство" (Маттей, 19, 24).Жебраки ("люмпен пролетарська маса") відчули, що Ісус ділить суспільство на два ворожі кляси: кляс жебраків — привілейований, бо він може без великих труднощів попасти в Боже Царство.Кляс заможників мало придатній для Божого Царства. Цю ідеологію Карл Маркс (внук рабуні) старанно опрацював у "Кому­ніс­тичному маніфесті". Очевидно, він замість Божого Царства, поставив комуністичне сус­пільство, він і філософію Ґегеля перелицював: де у Ґегеля стоїть слово "дух", він поставив "матерія".6. "Ісус прийшов, щоб спокій принести на землю і людей об'єднати, а ви своєю наукою українців роз'єднуєте!""Не думайте, що я прийшов, щоб спокій на землю принести. Я не спокій принести при­йшов, а меча. Я прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з матір'ю, невістку із свекрухою її", — так навчає Ісус Христос (Маттей, 10, 34-36).Очевидно, коли свекруха заможня, а не­вістка бідна, між ними постає сварка: не­вістка, прийнявши науку Христа, певна, що має більше шансів попасти до Божого Царства, у свекрухи появляється заздрість супроводжена сварками, родинною війною.7. "Те чудо, яке Ісус створив на весіллі, має більшу вартість, як ваша РУНВіра".На юдейському весіллі в Кані гостей багато. Христова добра мати на весіллі каже до Ісуса: "Не мають вина!" (Іоан, 2, 3). "Було тут шість камінних посудин на воду, що стояли для очищення юдейського, що відер по дві чи по три уміщали" (Іоан, 2, 6).Христос сказав весільним гостям, щоб вони ці "кам'яні посудини" "наповнили во­дою". І сталося чудо: Христос створив дванадцять відер хмільного напитку. Ось "такий початок чудам зробив був Ісус в Кані Галилейській" (Іоан, 2, 11).Алкогольний напиток (спотикач, горілка, вино, пиво) — це джерело дешевої радости і хай би його продукували пивовари чи самогон­щики, а не "Господь Бог Ісус". Правда, що святий Іван пише, що Ісус цим "виявив славу свою. І ввірували в Нього учні Його". Мене особисто це хмільне чудо не чудує.8. "Ісус зруйнував Старий Заповіт і створив Новий, я визнаю Новий Заповіт"."Сини Ізраїла позаймали в полон все жіноцтво Мидіянське і дітвору їх, і забрали здобичу, скотину і всі отари їх, і всі достатки їх" (4 кн. Мойсея, гл. 31, 9).І Мойсей, побачивши все це, обурився на ізраельських воєводів і каже до них: "Пощо ви оставили живими все жіноцтво? Оце ж повбивайте всіх дітей мужського пола, і все жіноцтво, що пізнало мужчину злігшись, також повбивайте. Всіх же дітей жіночого полу, дівчаток, які не пізнали ложа з чоловіком, позоставляйте живими для себе" (4 кн. Мойсея, 31, в. 9, 18- 35).Ісус Христос, добре знаючи "П'ятикнижжя Мойсея" (Закон), сказав: "Не думайте Ви, ніби я руйнувати Закон чи пророків прийшов, я не руйнувати прийшов, а доповнити" (Маттей, 5, 17).9. "Чи відомо вам, що Ісус не мав ні сестер, ні братів рідних, і тому він кожного вважав братом своїм?"Йосип жив з Марією, але він "не знав її, аж поки вона не вродила свого первенця, і дав йому ім'я Ісус" (Маттей, 1, 25). Потім у Йосипа і Марії були сини і дочки, і юдеї, чуючи, що Ісус "навчав їх у синагозі", питали: "Звідки в нього ця мудрість? Чи ж він не син теслі? Чи ж мати його не Марією зветься, а брати ж його — Яків, Йосип і Симон та Юда" (Маттей, 13, 55-56).Брати Ісусові не шанували Ісуса і Він казав, що пророка не шанується "в домі своїм". Ісус вважав, що рідні брати, які не шанують науки Його, не варті того, щоб їх братами звати. Він на учнів показав рукою і сказав: "Ото мати моя та брати мої" (Маттей, 12, 50).10. "Ісус Христос вигнав нечистих духів з людини і ввігнав їх у свиней, і про це чудо все чую у церкві, а що ви думаєте?"Євангелія пише, що демони мали пере­говори з Ісусом Христом у справах свого нового мешкання. Вони Христові сказали: "Пошли нас у свиней, щоб у них ми ввійшли" (Марко, 5,12).Не зазначено, якою мовою демони вели пе­реговори з Ісусом, але він приємно відгук­нувся на їхні пропозиції. І тому свинячий "гурт кинувся з кручі в море, а було зо дві тисячі їх — і вони потопилися в морі" (Марко, 5, 13).Юдейські пастухи, які пасли ці дві тисячі свиней "повтікали та в місті й по селах звістили" (Марко, 5, 14). Юдеї, як знаємо, свиней не їдять — може вони ці великі свинські стада плекали на експорт, щоб мати гроші на життя?Ісус, задовольняючи волю демонів (злих сил), відібрав життя у двох тисяч свиней і скривдив власників їхніх. І вода, в якій за­смерділися свині, очевидно, стала заразли­вою. Чудо, в якому так багато неприємностей, можна назвати сумним.11. Ісус Христос мав найсправедливішого небесного отця, кращого, як ваш Дажбог!"Ісус Христос упав "долілиць та молився і благав" так, як благає добрий син доброго батька. Він вірив, що "Отець Небесний" почує його благання."Отче мій, коли можна — нехай омине ця чаша мене" (Маттей, 26,39). Бачимо, що Ісус сам себе вважав вірним сином Божим. В жидів була міцна віра, що той, хто сам себе проголошує "Сином Божим", вважається богохульником, єретиком.Жиди обурливо рекли: "Він говорив: "Я Син Божий" (Маттей, 27, 43). Ватиканські лі­дери палили живцем тих людей, які відва­жу­валися не по-римо-католицькому трактувати "Біблію".Ісус не отримав від Отця жодного співчуття. Він на хресті розп'ятий говорив: "Ілі, Ілі, лама савахтані!" (Боже, Боже, чому ж Ти мене покинув?). Коли Отець не має серця до свого єдиного і рідного сина, то чи ж можна вірити, що Він має серце до людей звичайних, чужих і грішних?Отець, який любить чужих людей більше, як свого сина, або жертвує свого достойного сина, щоб грішним людям приємність зро­бити, має занедбані батьківські інстинкти. Відомий євангелист Біллі Ґрегем, пише: "У Біблії є багато такого, чого й я не розумію. Я беру на віру" (Біллі Ґрегем, "Мир із Богом", Детройт, США, 1958 р., стор. 134).12. "Ісус Христос тільки на сороковий день повної голодівки зголоднів, це ж чудо!"Ісус сорок днів "нічого не їв, а коли закінчилися вони, то вкінці зголоднів" (Лука, 4, 2). Я на основі особистого досвіду скажу, що святий Лука написав про Ісусову голо­дівку непереконливо.Коли в ДП-таборі (Бременгафен, Німеч­чина) сімдесят п'ять українських родин були позбавлені прав їхати до США (їх повернули від корабля на основі закону Мек Керена), я в обороні їхньої гідности почав в ДП-таборі в Авґсбурзі семиденну повну голодівку.Голод відчувається тільки перших три-чотири дні. Сьомого дня (на домагання лікарів) я голодівку закінчив у шпиталі, не відчуваючи жодного голоду. Очевидно, що моя голодівка мене ослабила, бо я, починаю­чи її, не був добре відживлений. І головне — я не вмів голодувати: пив час від часу холодну воду, яка виявилася шкідливою і це розвивало запалення шлунку — лікарі врятували.Можна сорок днів нічого не їсти. Кутама Будда мав таку голодівку. Але людина, яка орієнтується у голодівці, не може погодитися з думкою святого Луки, що Ісус після сорока днів повної голодівки, "коли закінчилися вони, то вкінці зголоднів".13. "Ісус тим, які його кривдили, відпо­відав любов'ю — це велика віра!"Є на світі святий закон — все, що живе, має право боронити себе і своє гніздо. І цим зако­ном жив Ісус і Його земляки (визнавці віри Мойсеевої).Ісус бичував тих, яких не любив. Він казав, що Він відцурається тих, які відцураються від нього (Маттей, 10, 33). Ісус казав учням своїм: "Я прийшов огонь кинути на землю, й як я прагну, щоб він уже запалав", "Чи ж думаєте, що прийшов Я дать спокій на землю? Ні, кажу ж Вам, але — поділ" (Лука, 12, 49-51). Справді, Ісус ніде не сказав: "Любіть ворогів моїх".14. "Я — дорога і правда й життя", — так Ісус сказав, хто має право так сказати?"Ісус учням своїм сказав: "Дана мені всяка влада на небі й на землі. То ж ідіть і зробіть всі народи за учнів Моїх" (св. Маттей, 28, 18-19). Прошу вдуматися в ці слова — "зробіть всі народи за учнів Моїх", і хай вони знають, що їм Ісус каже, що "спасіння походить з юдеїв" (Іоан, 4,22)."Я посланий тільки до загублених овечок дому Ізраїла". "Я — дорога і правда й життя" (Іо­ан, 14, 6). Великий Тарас Шевченко має право сказати: "Я — дорога і правда й життя". У Тараса Шевченка і дорога, і правда, і життя українські.Кожний народ має право мати свою до­рогу, свою правду, своє життя. Ісус прагне, щоб народи стали Його учнями і свято вірили в Ісусову правду, що "спасіння походить з юдеїв".Я вчу, "спасіння походить з юдеїв" для юдеїв, спасіння походить з англійців для англійців, спасіння походить з українців для українців. Той народ, який вірить, що його спасіння походить не з його тілеснодуховних сил, а з чужих земель, стає рабом того чужо­земного спасіння. Той, хто прагне народам накинути таку віру, щоб вони стали вічними студентами його, вважається духовним агресором.15. "З наукою Ісуса ми можемо покорити всіх ворогів України, — український націона­лізм ґрунтується на науці Ісуса!"Ісус учням своїм сказав: "Зробіть всі народи за учнів Моїх". І тим народам (для упокорення, для того, щоб вони відчували, що "спасіння походить з юдеїв", треба привити таку духовну мораль: "Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, що ненавидять вас. Благо­словляйте тих, що вас проклинають і моліться за тих, що кривду вам чинять, хто ударить тебе по щоці, підстав йому й другу, а хто хоче плаща твого взяти, не забороняй і сорочки" (Лука, 6, 27-29).Любі земляки мої — християни, з наукою Христа ви можете жити, але вільними ви ніколи не будете.Воля — Весна Священних Лицарів України (Руси). Вони її Діти. Вони мають свою Дорогу і Правду Життя — Рідну Українську Націо­нальну Віру.

ДЕНЬ 43

1. Дорогі побратими і посестри — вірні внуки Дажбожі! Кожний народ має своє сонце, сонце не позичене, не дане, не виже­бране. Народ у сонці родиться. Він живе в ньому. Ним дихає, ним вічніє. І щовесни вос­кресає сонцем! Не­має сонця — значить немає оновлення, помоло­діння народу. Кожний народ має свою землю. І в ній свої коріння, зародки своєї непро­явленої притаманности.2. Воскресають зерна, які не дихаючи, лежали під снігом. Їх воскресило Сонце! Їх напоїла животворними соками мати-Земля. І вони щедрою мовою життя загомоніли. І по їхніх жилах потекла (до Сонця!) зелена пра­кров. Вони різноквіттям закрасувалися, при­наджуючи тружениць-бджілок, хвилюючись у царстві пташиних співів. Купаючись у росі, у теплому золоті сонця. "Бог життя воскрес!" — світ славив Тато Орь.3. Слово "воскресіння" походить з кореня "крес", "крас", його синоніми — "скрес", "скре­сіння". У непроглядних глибинах мовних таїн іс­криться промінь народження слова "воск­ресіння".Воно пов'язане зі словом "вас" (санскрит) — "веселість", "весна". "Васанта" — кажуть сьо­годні в Індії. Воно пов'язане з появленням перших стеблин трави і воскресінням біло­грудої берези.У санскриті слово "ґрас" означає "пагі­нець" (перший провісник життєвідродження, який виходить із землі, посланий до сонця воскреслим зерном). І звідси німецьке "ґрас", англійське "ґресс", латинське -"ґрамен", що значить — трава. Наші предки одинадцять тисяч років тому казали "драва": від "драва" походить слово "трава", "ґрава", (ґрас).4. З Сонця постало воскресіння, — вірив Та­то Орь. Згустки сонця сховані в зерні рослин. Згустки сонця сховані в сім'ї тварин і людей оживають, благовістять життям. Птахи, які весною прилітали з далеких країн, будували гнізда в гаях над Дніпром. Тато Орь помітив, що яйце, сонцем зігріте, творить у собі крап­лю червоної крови. Кров — життя. Самопо­стала в Тата Оря віра, що життя виникло з яйця. Сини і дочки дарили один одному чер­воні яєчка (писанки) — символи життя вічного.5. Щоб з дерева, з каменя викликати іскру сонця, треба мати кресало. Треба проявляти дію — кресати, скресати. Є в нашому народі вислів, що "після зимової сплячки скресла ріка. "Олеся заговорила, неначе воскресла", — пише син природи Іван Нечуй-Левицький."У моїй голові воскресли спомини", — хви­люється окрилений мислитель Іван Франко. "В темряві ночі шумить воскресла річка", — го­во­рить коханець сонця Михайло Коцюбин­ський. "І навіть дух живий нової віри не може воскресити того трупа", — каже дочка волі Ле­ся Українка. "В найдрібнішому і щуплому зер­ні все ж закладена жива велика сила: і з-під снігу вона воскресає навесні", — ніби молиться, ніби входить у святиню воскресіння життя на землі рідній письменниця Дніпрова Чайка. "А Ігоревого храброго полку не скресити", — жур­но молиться Баян. "Воскресни, Мамо! І вер­нися у світлицю-хату", — молиться великий Тарас Шевченко, "...із мертвих воскресне Україна!" — провіщує Пантелеймон Куліш.6. Воскреснути — значить відродитися, оживитися, відновитися, прорости, дати озна­ки життя, пробудитися, самопізнатися, само­відчутися, вернутися у світ життя!Воскреснути — значить відбудуватися, ду­ховно помолодіти, обадьоритися, пригадати щось давно забуте, омолодити пам'ять, чуття, вернутися до тілесного і духовного самоутвер­дження!7. 10961 рік Дажбожий. Провесна. На мапі Манітоби випадково знаходжу село Україна. Відчуваю велике хотіння його відвідати. Ми­нувши Давфин, я побував у Сифтоні й Етель­берзі, де мешканці майже всі українці. Вони мені показали дорогу, зазначивши: "Не варто їхати, в Україні бідна земля, одна крамниця, пош­та, залізнична станція, на якій напис "Україна"".8. О десятій ранку я поставив авто біля залізничної станції Україна. Оглянув убогий ліс. Бачу — оподаль стоять глиняні фармерські хатини: у них живуть мої добрі люди.І хоч віяло морозяною північчю, мені на душі було тепло від самого слова "Україна", біля якого я стояв, як один у полі воїн. Я не чувся загубленим — думи мене повели до Дніпра, на широкі степи, згадав я діда Трохима, весь мій добрий косацький рід.9. Я відчув голод; свіже повітря і втома клонили до сну. І я задрімав у авті. Крізь сон почув, що хтось стукає. Біля мене стояла бабуся з дівчинкою років дванадцяти. "Хрис­тос воскрес. Ви тутешні?" — спитала во­на. Дівчинка тримала їжу в мисочці. Я відповів: "Дажбожий внук воскрес!"Появилося насторожене мовчання. "То ви не християнин?" — спитала бабуся. "Ні". Бабуся насторожено перехрестилася, схопила внучку за руку й приспішено пішла, й там на дорозі біля крамниці стала й задумалася.Я дивився на них. Дівчинка йшла до мене. "Вернися!" — гукнула бабуся. Дівчинка не вер­нулася. "Ви голодні? — спитала дівчинка, піді­й­шов­ши, — тут вареники, дві писанки. Бабуся там стоїть і плаче, і каже, що десь є гріх, а де — не знає. Спитає священика. Гріх угощати не­хри­стиянина і гріх лишити його голодним. Що ви думаєте?" Я відповів: "Ти скажи своїй бабу­сі, що мене народила укра­їнська жінка. Укра­їнець, який допомагає укра­їнцеві — творить свя­тість, українці — діти однієї Матері". Дівчинка пішла.10. Я сидів у затишку під дерев'яною сті­ною залізничної станції Україна, їв вареники і (вибачте, що не приховую особистих почу­вань) плакав. Чомусь так гірко стало на душі. Краплі сліз падали на мої руки, на їжу, на весь світ білий. І тоді з-за хмари виглянуло сонце. І незрозуміле збудження заволоділо моєю розчуленою душею. І спалахнула в крові сила дивна, буйна, вільна. Вона окрилила мене. І стало мені так легко, ніби тіло моє утратило вагу, ніби зі слізьми вилилася гіркота самот­ности.Я поки-що не знайшов таких слів, які б мені допомогли висловити ці почування. Їх можна назвати наднатхненням. Вони мої гості вірні, любі, несподівані, гості великого душев­ного збудження.11. І задумався я: мене не любитимуть брати (сповідники чужих релігій і поглядів). Вони не любитимуть мене тому, що я не раб, не маю ні рабських звичок, ні рабських по­чувань. Їх тривожить, їх лякає моя волелюбна вдача. Вдача не падає з неба. Вона була при­суща далеким предкам моїм (воїнам Свято­слава, воїнам Анта). Сьогодні вона обізвалася в мені і тому я втратив здібність бути таким, як всі мої брати — раби. І куди ж я з нею піду? Хто відважиться бути моїм вірним побра­ти­мом, хто відважиться піти проти тисячоліт­нього переконання, яке загніздилося у нави­ках, у почуваннях народу, у звичаях його раб­ського життя?Ніхто? Буду я самітнім, самітнім між людьми моїми, яких я так щиро і пристрасно люблю, вони і в рабстві красиві. Вони і в злиднях чепурні, співучі, закохані в квіти і сонце. Повернути б їм їхню предківську волелюбну вдачу, і вони б перебудували світ, ощасливили б людство вишуканими творами мислі і краси!12. "Христос воскрес", — говорять брати (сповідники віри чужої) і ненавидять мене, що я не поклоняюся чужим богам. Не вірю, що жид може виконувати обов'язки Бога. Їхня ненависть мене не лякає. Я їхню ненависть ослаблю. Вони вірять, що вони сильні тому, що люблять Христа і ненавидять Дажбога. Їхня любов до Христа народжена ненавистю до Дажбога. Любов, народжена ненавистю до духовности предків рідних, не є моральною!13. О думи — святі орли душі моєї, летіть у світ дня завтрашнього, летіть без спочинку, летіть без зневіри, летіть без нарікань, летіть без страху. Сонце озолотить ваші крила, лет скріпить вас і ознаменує новим духовним воскресінням!І ніколи і ніде (в годину лету священного і всеперемагаючого, у години втоми смертель­ної) я не скажу: "думи, горе мені з вами, доле моя гірка, крилечки зітру, поки море перелечу". Жебраки долі, відстороніться від мене. Я сам творець своєї долі — з її чаші п'ю солодкий і гіркий напій, я не пещене дитя долі, я син вільної Мислі і Борні!14. Думи мої — щастя мені з вами. Ви з чистого джерела Духа Нації родитеся, Ви воскресаєте вогнем великої Віри. Доле, я твій творець. Створю тебе з алмазу терпінь і мук, з вогню борні, з крови серця мого!Крила життя мого, летіть! Коли не скорите просторів незвіданих, не розженете чорні хмари, які повисли над душею народу мого, то впадіть на граніт. І не тремтіть з болю. Станьте дзвоном, який сповістить, що ви вміли летіти і вміли у леті згоріти!15. Діду мій, волхве сивоусий! Друже мій старий, як дуб столітній. І душею молодий, як весна, учителю мій, дударику Трохиме. Ти мені сказав сонячного росяного ранку (на могилі предків): "І отож внуче мій, написано, що "Бог Ізраелів Саваоф", а значить, коли Ізраелів, то не наш. У нас Дажбог, а ми Його внуки. І так воно на нашій землі завжди було і так має бути. Горе, що не всі знають про цю благу вість. Не знають та й поклоняються зайшлим богам. А коли б знали, то воскресли б, як ось весною воскресає зерно новим життям. Я печать благословення на чоло твоє поклав, її ні смертю, ні життям стерти не можна. На дні душі вона. А мені мій батько поклав печать благо­словення. А йому — твої прапра-діди далекі. І тому ми з роду в рід живемо з печаттю віри Дажбожої. Твій батько боїться тобі про це сказати, я сказав і ти благословення моє в душі хорони.І ще скажу: життя солодке, коли людина мучиться за любов до життя. А життя, то і є молитва до Дажбога, ділами багата і вдачею вільною.Рости мені на радість. А коли мене не стане, ти дітям своїм признайся, що твій дід любив Дажбога, і гордився, що коріння життя його глибоко живуть у землі рідній, у душі рідній, у небі рідному, у вірі рідній. У кожному колосочкові, що ось на ниві цій росте, живе життя моє. Не стидайся, що діда твого язич­ни­ком називають. Внуче мій, несказанна ра­дос­те моя, зачарую тебе навіки чарами віри моєї, і слово завжди стоятиме на варті душі твоєї".16. Є в житті кожної людини слова, які падають в душу і залишаються навіки в ній. І сяють, як діяманти. Сказавши, "Дажбожий внук воскрес", я почав сперечатися з собою: а хіба він був мертвий, хіба його розпинали на хресті, хіба він "син Божий", хіба можна казати: "Дажбожий внук воскрес!", хіба омо­лодження душі народу не можна назвати воскресінням?І я пішов у світ глибоких роздумів. І появилися в мене нові хвилювання. І думи родили думи. І відчинив я двері бібліотек Клівленду, Дітройту, Чикаго, Монтреалю, Мехіко Ситі, Міннеаполісу, Філядельфії, Ню Йорку, Константинополя, Багдаду, Атен, Бенаресу, Парижу, щоб знайти у книгах Близького сходу, Індії, Китаю відповідь на питання, які не давали спокою душі моїй.І, забувши про сьогодні, про вигоди "я" сво­го, я помандрував у нетрі давновідгомо­нілих тисячоліть. Уявно я був на святах Сумерії, Вавилону, Індії, Ірану, Сирії, Єгипту, Греції, Юдеї, Риму. Я стрічався з предками-оріянами на їхніх святах біля Дніпра, я відчув, що душа моя поповнішала, оновилася, воскресла!17. Я вже оповідав вам про походження і значення слів "дим", "дім", "дама", "домо­ви­на". Наші предки вірили, що є опікун дому. Він був ними названий Домуса (Домовик). Він невидимий, але всюдисущий опікун Роду (Дух Роду).Щоб урятувати чадо своє, Домуса взимку страждав. Сили тьми і смерти прагнули перемогти Його. Спільно з Ним страждало й чадо Його. Та після тяжкої борні Домуса пе­ре­магав смерть. Він, будучи півживим, від­молоджувався, відроджувався, воскресав. І своїм чудовоскресінням спасав дітей своїх — весь живий світ!18. Людина — втілення мислі. Тато Орь бачив, що восени все, що оточує чада його, вмирає. В'януть і падають листя з дерев, ги­нуть (убиті морозом) квіти, трави, відлітають у вирій птахи, в нори ховаються звірі, і там за­синають, лежать мертві комахи, холодніє за­жу­рена земля, приходять дні понурі, снігова хур­товина все померле покриває білою ковд­рою.І сидів біля вогню Тато Орь, і думав: зна­чить у природі є сили, які змагаються між со­бою. Між ними немає любови — лід не любить вогню, тепло не любить морозу. І коли б сили смерти були всесильні, їм би (людям) прийшла смерть. "Ні, — думав Тато Орь наш, — сили жит­тя могутніші за сили смерти. Із силами життя йде сонце, йде квітуче воскресіння, йде люди­на!"19. Шість тисяч років тому з Оріяни (Праукраїни) наші предки, присвоївши коня і створивши першого на плянеті Земній воза, ішли, як богатирі світу, в незвідані землі. Вони (плем'я сумеріян, тобто кімерійців) поселили­ся на плодючих долинах Тигру і Евфрату. І там вони продовжували свято берегти віру в доброго Домовика (Домуса).Семітські кочові племена (Аккади і Хал­деї), які зі всіх сторін оточували осілих жите­лів (українців — сумеріян, перших у світі хлібо­робів), приглядалися до їхніх весняних свят, які відбувалися в березні. Сумеріяни — перші хлібороби. Археологи твердять, що вони хліборобську культуру принесли до Месопо­тамії з Трипілля (України).20. 12 жовтня 72 року з Багдаду я поїхав до Евфрату. Оглянув особисто творіння предків (славних сумеріян) біля Карбаса, Гілли, руїни міста Кут (Кут, Куток), руїни міста Ур (Вар, Вода), руїни міста Умм (Ум, Умний). Між мною і предками моїми — шість тисячоліть. Є щось могутніше і святіше, як час. Є таїна, яка кличе на свято предків і потомків. Без цієї таїни людина не могла б іти вперед.21. Халдеї (предки юдеїв) навчилися хлібо­робського мистецтва від Українців (Сумері­ян). Вони в Них позичили хліборобське свято (культ Думуса), назвавши його Таммуз. Є багато легенд про Таммуза. Ніби він тридцять тисяч років тому був Володарем людей. І тому, що був добрим і терпеливим, він життям переміг смерть. І хоч щороку злі сили три мі­сяці його умертвляють, весною він воскресає. Він умираючий і воскресаючий.22. Зима — не рідна мати. Зима часто в предків наших відбирала життя. Вони вми­ра­ли з голоду і холоду. І тільки ті, які витерпіли страждання, були вдостоєні стріти квіти вес­ни. Вони стрічали весну, як нагороду за їхні зимові терпіння — за довге постування, за те, що вони не втратили віри у прихід воскре­сіння.23. Ізраельський пророк — рабін Езикіел (він пророкував у 595-573 роках до Христа) перебував, якщо вірити бібліологам, зі своїми земляками у Вавилонській неволі. Він описує, що "сидить жіноцтво, голосячи по Таммузі" (Езикіел, 8-14). Жінки Вавилону голосили, оплакуючи страсті Таммуза (Сина Життя). В "Біблії" (переклад Куліша — Левицького — Полюя) на 723 сторінці є примітка, що "Там­муз — любовник поганської богині — розпус­ниці Венери". Свята перекладацька наївність!Богиня Венера (її також звуть Афродитою) не має місця в культі Бога Таммузи. Афродита — дочка Зевса і Діони. Таммуз — Бог Богів світу древнього. Є в легендах твердження, що Там­муз споріднений з Наною (Іннаною, — казали сумеріяни, ми кажемо — Ненею). Таммуз живе у всіх народів під різними іменами, понят­тями, обрядами. Між християнами він живе під юдейським ім'ям Ісус.24. У Вавилоні культ Таммуза був перетво­рений на культ Мардука. Мардук — Бог Ва­вилону. Мардук — син Еа. Стародавньоук­раїн­ське (сумеріянське слово "Вар-дуг" (Мардук) означає "Немовля сонця" (Райдуга). Мардук — Бог Краси і Мудрости, Бог 50 імен Життя, Бог Неба і Землі. Я всюди слово "бог" пишу з ве­ликої літери, вважаю, що всі ці боги впродовж тисячоліть були в основі духовного життя наро­дів. У них ми не віруємо, але ми з них не глузуємо.У священних книгах, написаних у дев'ято­му столітті до "нашої ери" (чотириста років перед написанням "П'ятикнижжя Мойсея"), Мар­дук названий "Творцем Добра, Осново­по­ложником Милосердя". Він Зербаніту — "Зерна будівник".Володарі Ассирії Саргон Другий (722-705 роки до "нашої ери") і Ашурбанипал (669-630 роки до "нашої ери") поклонялися умираю­чому і воскресаючому Богу Мардуку. Мардук переміг нищителя Життя сатану Тіаманта. Мардук створив людину (у час світотворення) на шостий день. Далеко перед тим, як була рабінами написана легенда про те, як Єгова творив світ, вже були написані книги, в яких оповідалося і про створення світу, і про створення людини, і про світовий потоп, і про тих праведників, які в ковчегах врятувалися тому, що на таку ласку заслужили в Бога.Українці (Сумеріяни) в Сумерії (Месопо­тамії) створили першу в світі святиню Зигурат для Думуса — Покровителя Дому Людського. Долонею торкаючись до стін шеститисячо­літ­ньої Святині (на руїнах Ур), ніби видобуваю з їх ті затихлі врочисті пісні, які співали мої натхненні предки.25. Семіти зі слова Мардук створили слова "Мерадох-баладан", або "Бел-Мерадох". Жи­ди зі слова Мардук створили ім'я для патріота Юдеї, назвавши його "Мордохей". Мордохей — основоположник жидівського свята Пурім ("пу­рім" — значить "жеребки"). Мордохей усла­вив­ся між жидами тим, що був агентом царя Персії Артаксерса (464-425 роки до "нашої ери").Бог Мардук, як твердять археологи, пе­ре­дав "Святі Заповіді" володареві Вавилону Гам­мурабі (1728-1686 роках до "нашої ери"). Езикіел-Ездра із цих "Святих Заповідей" створили "Заповіді Мойсея" — моральні основи для жидів і християн.Семітський володар Гаммурабі створив заповіді на основі першого в світі кодексу, створеного українським (сумеріянським) во­ло­дарем Дунгі 4700 років тому. Кодекс Дунгі я мав можливість оглядати в музеї Конс­тантинополя (Істанбулу).26. Жиди, перебуваючи у Вавилоні, щоб урятувати свою духовну і тілесну субстанцію, вороже ставилися до будь-якої чужої релігії (хай вона буде найсправедливіша, найбожест­венніша). Вони своє "я" (своє родове, племен­не "я") не підпорядковували духові чужого "я". Вони плекали, наражаючи себе на нужду і переслідування, окремішну духовність. Вони її, як уміли, так і вдосконалювали. Вони прагнули чужі духовні сили перемолоти (майже до непізнання) у млині своєї юдейської самобутности і беззастережно підпорядкувати їх інтересам юдейського "я".27. Пророк Єремия (він жив на початку 6 століття до "нашої ери") духовно підбадьо­рював жидів. Він казав: "Говоріть: Вавилон завойовано, Вил осоромлений, Меродах по­кру­шений, осоромлено й другі образи його, порозбивано ідоли його" (Єремия, 50-2).Єремия знав, що десь на півночі живуть українці (їх він звав "маґоґами", могутніми). Жодна в світі сила досі не перемогла їхніх бистроконних армій. Українці півстоліття перед народженням Єремиї стояли на грани­цях Єгипту, володіли Сирією, Юдеєю. Вони були тоді очолені володарем Гогом. Єремия вірив, що маґоґи (українці) знову появляться "із північних земель" (Єремия, 50-9).Чому Єремия особливо підкреслював, що Мардук — "Меродах покрушений"? Мардук — символ вавилонської духовости.28. У Вавилоні стояла гробниця Бога Мардука. Весною (в березні) старший жрець, тобто, архиєрей вночі в святині врочисто молящим повідомляв, що "Господь Бог Мардук був мертвий. Він переніс великі страсті. Він переміг смерть! Мардук воскрес!" Віруючі, почувши від архиєрея повідомлення, що "Мардук воскрес!", обнімали один одного, цілувалися. Віталися окликом на вулицях Вавилону — "Мардук воскрес!" Незважаючи на неволю, всі раби (і в тому числі й жиди) під час свят Бога Мардука мали права вільних людей.29. Мардук, воскресаючи з мертвих, визво­ляв людей від страждань, холоду, зневір'я, охлялости. Він своїм воскресінням покривав землю травами. Віруючі були певні, що навіть скотина радується такому воскресінню.Вавилоняни в честь воскресіння Мардука пекли теля і спільно його споживали. Гимни врочисті, в яких звеличені страсті і воскре­сін­ня Мардука, й досі вважаються найкращими в етичній літературі Вавилону. Студенти Багдаду, з якими я говорив в музеї Ірак, гордяться ними. Вони знають, що Геродот пише, що статуя Мардука вилита з чистого золота, важила сорок вісім тисяч фунтів.30. Плутарх з Херонії (жив він у 46-120 ро­ках "нашої ери") твердить, що релігію вми­раючого і воскресаючого Бога Митри заніс до Риму славний полководець Помпей (66-62 роки до "нашої ери"). Помпей захопив у полон килікійських піратів, які визнавали Бога Митру. Купці Східних країн, раби і римські воїни, які перебували на Сході, принесли таємничі обряди Митри до Риму.В третьому столітті "нашої ери" релігія Митри була великою суперницею релігії Ісу­са. Бог Митра зображався у святинях з ков­паком (митрою) на голові. Визнавці Митри постили, під час обряду мали кропило, при­чащалися вином, хлібом. Перші християни вважали ці обряди ідолопоклонними, та потім їх також почали впроваджувати в культ Ісуса — створили обряд "святої євхаристії".31. "Пийте, це кров моя, їжте — це тіло моє", рекли жерці Бога Митри. І очевидно, що в цих словах існує велика доцільність, бо ж Бог Митра є Сонцем. Слово "митра" означає "сонце". Сік винограду — кров сонця, хліб — ті­ло сонця, ось де правильна "свята євхаристія!"Той, хто проголосив юдейця Ісуса Богом і створив ритуал пиття Його (людської) крови і споживання Його (людського) тіла, не проя­вив глибокого мислення і довершеної душев­ної краси. Ритуальне богопоїдання — явище присуще давно віджилим релігіям.У підземних храмах, освітлених свічками, відбувалося врочисте поклоніння Митрі. Ніхто не відважувався висловлювати слова погорди в сторону Бога Митри: Митра за­пліднив Землю життям. Він був мучений за любов до життя. Він воскрес і врочисто вознісся на небо. Він з неба посилає людям світло, тепло, щастя, дари. Митрадисти рекли: "Митра вічний! Митра непереможний!"Митра — Бог Ірану. Культ Митри був у Римі запроваджений імператором Каммодус (180-193 роки "нашої ери"). Архиєреєм Бога Митри був у Римі сам імператор Авреліян (270-275 роки "нашої ери"). Митра, це "Сол Інвіктус!" (Сонце Непереможне).32. Місто Библе (селище старої Фінікії, жиди казали "Гебал", греки -"Билос") тепер зветься Джебейл. Щоб побувати в Джебейлі, я примушений був 18 жовтня 72 року зректися в Бейруті пляну відвідати Єрусалим. У Джебей­лі колись люди мали розкішну святиню Бога Адониса.Слово "Адонис" помилково вважається се­мітським. Воно постало з сумеріянського слова "Андулан", що значить "Однонебес­ний", "Небесний захисник". У "Біблії" Адонис вживається в значенні "Господь", "Владика". Тисячу літ перед Ісусом фінікійці вірили в Адо­ниса. Їм цю віру принесли із Сумерії куп­ці. В Ассирії і Фінікії Адонис звався як "Адон-Таммуз", тобто "Господь Таммуз". В п'ятому столітті до "нашої ери" культ Адониса поя­вився в Греції. Греки, впровадивши Адониса у свою потворну мітологію, перетворили його в красеня, за якого дві богині (Афродита і Пер­сефона) затіяли між собою сварку таку, що тільки Зевс міг її погасити.33. Фінікійці, занедбавши слово "таммуз", Таммузові обряди приписали Адонисові. Вони свято вірили, що Бог Адонис був злими силами без вини замучений. Він страждав, люди оплакували Його страсті. Жінки (гре­чанки) у розпачі приносили в жертву Адо­нисові свої коси.У Сирії і Фінікії "страсті Бога Адониса" звалися "адонаї". У Библе (священній пристані Адониса) стояли статуї умираючого і воскре­саючого Бога Адониса. Віруючі, виходячи зі святині, віталися: "Адонис воскрес!" Вони в честь воскресіння Адониса біля хат саджали кві­ти, творили "садики Адониса", точніше — "са­ди­ки Адониса Наймана". Семітське "найман" тотожне із "еден"; "найман" значить — "сад роз­кошів". Адонис, воскреснувши, воскресив приро­ду. Він цвітінням садів ознаменував своє без­смертя. Жиди звуть свого Бога Ягве, Елог, Адонай. "Най" створене, порушуючи мовні закони, справді — "Адоні Ягв", що значить -"Пан Ягве".34. 24 березня — страсті сина божого Аттиса у старій Сиро-Фінікії. Бог Фригії (Мала Азія) народжений непорочною богородицею На­ною. Бог Аттис був смертельно мучений на­весні. Кров, яка лилася з його тіла, перетво­рю­валася у квіти, трави, сади. Тут ми ясно ба­чимо, що Аттис, це культ Домуса (Таммуза).Імператорові Риму Клавдіусові (214-270 ро­ки "нашої ери") так сподобалося квітуче вос­кресіння сина Божого Аттиса, що він про­го­ло­сив віру в Аттиса "державною релігією Риму".Віруючі, переживаючи страсті Бога Ат­тиса, самі собі наносили рани на тілі і крап­лі крови дарили святому "образові Аттиса", щоб облегшити його страсті. 25 березня — день вос­кресіння Бога Аттиса. Жерці сповіщали віру­ючим: "Радуйтеся, син Божий Аттис, воскрес!" І люди радувалися: радувалися, бачачи, що в березні долини покриваються травами і ніби оживали охлялі стада худоби, обіцяючи молоко, вовну.Бог Аттис у Римі став символом волі. Біля статуї Аттиса відбувалося обрядове відпу­щення раба на волю. У Франції (в 1789 році) революціонери вважали "фригійський ков­пак" (шапку) Аттиса втіленням волі.35. Єгиптяни кажуть "Саірі-сірі", греки це слово огречивши, вимовили "Озиріс". Бог Ози­ріс (за звичаями фараонських династій) був одружений зі своєю ніжною рідною сест­рою Ізіс (Ізидою). Єгиптяни, як твердять їхні жерці, були канібалами.Озиріс (їхній далекий родоначальник бог-фараон) навчив єгиптян вирощувати у доли­нах Нілу пшеницю і ячмінь. Ставши хліборо­бами, єгиптяни залишили навики канібалізму.За світлу науку, за створення хлібороб­ського мистецтва, за доброту і любов до людей Озиріс був жорстоко обмовлений і вбитий рідним братом Сетом (Езикіел-Ездра, пишучи "П'ятикнижжя Мойсея", назвали Озиріса Авелем, а Сета — Каїном). Сет порізав тіло брата на сорок кусників і вкинув у бурхливі води Нілу.І затужила дружина-сестра Ізида. І почув її ридання Отець Небесний Ра і воскресив свого сина Озиріса. І з воскресінням сина Божого Озиріса зазеленіли долини Нілу. Над землею почали дихати вологі вітри спасіння грішних і негрішних єгиптян, життям оновився світ.36. Бог Озиріс названий (на карбах гіє­рогліфів) "Богом Вічности", "Озиріс — король королів", "цар царів", "володар світу і роду людського". "Озиріс — Боголюдина". Озиріс був замучений, похований. Він воскрес і воз­нісся на небо. "Озиріс — Миротворець". "Спа­ситель", "віруючі в Озиріса вмирають в Ози­рісі і воскресають в ньому".Обрядова література — таїна жерців Єгип­ту. Вона так ретельно ховалася від непосвя­щен­них, що й досі її ніхто не може всебічно розгадати. Фараон Птоломей Перший (383-328 роки до "нашої ери") звеличив Озиріса під ім'ям "Серапіс" і побудував чарівну святиню (Серапеум) в Олександрії.Єгипетська громада в Римі, щоб врятувати себе в морі інтернаціональних рабів, гуртува­лася навколо світогляду віри в рідного Бога Серапіса. І цим себе врятувала від асиміляції.37. Деонисій — син найбільш розпусного в світі грецького Бога Зевса і богородиці Семели. Греки вірили, що Зевс вирвав з лона Семели маленького Деонисія і зашив собі в стегно, в якому Деонисій змужнів.Деонисій — Бог умираючий і воскресаючий. Орфики (визнавці мітологічного поета Орфея, учні Пітагора) проповідували, що Бог Део­нисій під ім'ям Загрея був народжений непо­рочною дівою Персефоною. Загрей був роз­терзаний і з'їдений титанами, і все ж він був знову народжений Семелою під ім'ям Део­нисій (враження складається таке, що одного Бога дві богородиці родили).Орфики вважали, що кожна людина має в собі частину Бога Деонисія, і не тільки людина, а й тварина: орфикам заборонялося їсти м'ясо.38. В місяці елафеболионі (березень-кві­тень) греки святкували воскресіння сина Бо­жо­го Деонисія. Їхні свята були буйні і не­стрим­ні, супроводжувалися п'янством, роз­пус­тою.У дні свят Деонисія нікого не ареш­товували. Ніхто ні від кого не вимагав боргів. Злодії, коли за них хтось ручався,, звільнялися з тюрми. У святкових процесіях переважно брали участь жінки, одягнені в шкіри звірів. Їх звали вакханками, менадами.Культ Деонисія греки позичили у пелазгів (українців — перших жителів догрецької Гре­ції). У пелазгів (пелазги — плем'я трипільців) Деонисій був Домусом. Археологи вважають, що вже в 11 столітті до "нашої ери" (тобто, тоді, коли ще в Греції не було греків) пелазги мали культ умираючого і воскресаючого Домуса.Щойно поет Гесіод поширив між греками поняття, що "вино — кров Деонисія". У Греції Деонисій був перетворений у Бога виногра­да­рів просто тому, що у греків виноградництво було головним сільськогосподарським тво­ром.Слова "домус" і "див" мають один корінь. Їх треба вважати найстародавнішими словами санскриту. Вони ровесники слова "бг" (Бог). Слово "деонисій" створене зі слова "див" (Див, Део, Тео) і зі слова "ниса". Є легенди, що Ниса "гора виноградна", яка була в Індії, дехто вважає, що в Єгипті. Део Нис — Бог виноградної гори.Українці, ставши греко-православними, почали носити ім'я Денис, воно, бачте, хри­стиянське. Імена — Святослав, Боголюб, Яро­слав були греками в Україні висміяні, як варварські, грекам не зрозумілі.39. Образом — символом Бога Деонисія була "лоза виноградна". Вона (за грецькою традицією) стала й образом нового сина Божого Ісуса. І тому й українці, які іспові­дують чужовір'я, у церквах на вратах малю­ють виноградну лозу.Греки і семіти вважали, що "виноградна лоза" втілює в собі прикмети умираючої і воскресаючої природи. Ісус так, як і всі інші вмираючі й воскресаючі боги, пов'язаний з культом природи — великої містерії життя. І тому й християни вважають Ісуса зерном, яке вкинуте в землю, проізросло.Чому ж тоді відійшли у вічність культи Таммузи, Аттиса, Мардука, Озиріса, Митри — принадні культи умираючих і воскресаючих богів, які скільки радости і зворушень при­носили душі людській і про яких я без тіні образ і погорди тут розповідав, і на їх місце (особливо в Европі) прийшов культ умираю­чого і воскресаючого Ісуса?40. Римська імперія, яка проковтнула Єги­пет, країни Близького сходу і країни Европи, живилася кров'ю і потом рабів, ставилася прихильно до всіх релігій. Та не могла вона терпіти новоствореної релігії Ісуса, базованої на юдаїзмі. У культ Ісуса (творці христия­нізму) втілили культи Митри, Адониса, Мардука, Будди, Крішни, Озиріса та інших богів і дали йому виразну політичну мету, і виразні тенденції інтернаціональної релігії.Шириться між рабськими масами блага вість, що римляни убили Бога Ісуса тому, що він хотів дати волю рабам. Римляни постав­лені в релігії християн на суд. Римські солдати — боговбивці.Римлянин любив Рим, досі жодна релігія в Римі не ганила Риму. Секта юдеїв-християн, до яких приєдналися раби різних рас і наро­дів, проповідує в Римі смерть Римові, не визнає імператора своїм владикою. Голосить, що Рим, то "Вавилон великий, мати блудни­цям і гидотам землі" (Іоан Богослов, гл. 17, 5).Визнавці Ісуса (у Римі роджені раби, які вже не знають ні рідної віри, ні рідної мови) вперше відважилися не визнати імператора намісником Божим. Вони у молитвах своїх принизили його імперський авторитет.Віра Ісусова, як віра інтернаціональна, стала політичним мобілізуючим чинником інтернаціональних рабів. Такою великою політичною силою вона була до 325 року. Як обдурити рабів? Що треба зробити, щоб їх їхня віра християнська тримала в рабстві і вважала імператора Риму намісником Божим? Відновити престиж імператора.В 325 році імператор Константин, сам не бажаючи бути християнином, бо ж на його думку, християнин — це раб, своєю імпера­тор­ською присутністю звеличує в містечку Нікея Перший собор християнських архиєреїв. Імпе­ратор Константин проголосив віру Ісуса імпер­ською релігією Риму. Він щедрими дарами обласкав архиєреїв християнізму і вони закликали рабів-християн до покори, до смиренности в ім'я Господа Бога Христа. Імператор Константин був проголошений святим намісником Божим. Він удостоївся бути "філокрістусом" (товаришем Христа).Творці релігії Христової — жиди хоч і були огреченими і златинізованими, все ж Христові дали виразні юдейські почування, настрої, звичаї і не забули для християн зазначити у "Євангеліях", що їхнє "спасіння походить з юдеїв" (Іоан, 4, 22).41. Біблійники вважають, що Ісая проро­ку­вав десь сімсот років перед Христом про прихід Христа, і в цьому містерія містерій християнізму. Читаємо: "Він.., як паросток із землі сухої", "немає в ньому ні виду, ні величности, й ми бачили його та не було в ньому вподоби, щоб нахилила нас до неї", "Він маловажний і в погорді в людей", "ми від нього відвертали лице своє, гордили ним та й ми його ні за що мали", "Він же поранений був за гріхи наші і мучений за беззаконня наші", "се кара за весь мир наш упала на нього і ми його ранами оздоровлені", "не вчинив він гріха й неправди не було в устах його", "Господу вгодно було його вбити та й віддав його на муки" (Ісая, гл. 53, вірші 2-10).Ці речення Ісаї прочитавши, ми бачимо, що він описує культ Адониса, культ Аттиса. Віруючі в Бога Аттиса сім століть перед Хрис­том у своїх святинях чули від своїх жерців ті слова про Аттиса, які так зворушливо зано­товані Ісаєю.42. Діва Іштарта оплакувала у Вавилоні страсті сина Божого Таммуза, Діва Ізида у Єгипті оплакувала страсті сина Божого Ози­ріса, Діва Нана оплакувала у Фригії страсті сина Божого Аттиса, Діва Марія оплакувала в Юдеї сина Божого Ісуса.Ми глибоко зворушені стражданням душі материнської. Кожна мати — мати. Ми бачимо, що кожна мати гірко оплакує муки сина свого. Там, де мати оплакує муки чужого сина і не цікавиться муками рідного, хворіє її добра материнська душа, і немає значення, чи ця душа віруюча, чи ні.43. Воскреснувши з мертвих, на небо во­знеслися Митра, Озиріс, Аттис, Таммуз, Адо­нис, Крішна. Вознеслися на небо Заратустра, Будда, Христос. Могамет вознісся на небо на палаючому коні. В Юкатані (Мехіко) досі жи­ве повір'я, що був непорочною дівою Чири­бирас народжений спаситель світу Бакаб. Бакаб страждав, був три дні розп'ятий на хрес­ті, воскрес і вознісся на небо.Щиро вірили мехіки в Бакаба ще перед відкриттям Америки. Їхня віра була само­бут­ньою. Їхні святині оглядаючи 27 лютого 62 ро­ку в Юкатані, я відчув, що це був народ буйної уяви і красивої самобутности.Виникає оправдане питання: чому "три дні?" Чому багато богів були мертвими три дні? Тому, що три місяці в житті матері-землі мають значення часу мертвого (неплідного), тому що три дні в житті жінки мають особ­ливо велике значення.44. В першій книзі Мойсея (гл. 4, вірш 17) читаю: "взнав Каїн жінку свою", вона "вро­дила Геноха". І цей син Каїна жив "триста шістдесят п'ять років" (1 кн. Мойсея, гл. 5, в. 22-24). І "ходив Генох з Богом".Генох жив перед Ноєм. Генох — казка, тут же йде мова про те, що рік має триста шістдесят п'ять днів.Езикіел-Ездра, пишучи "П'ятикнижжя Мой­сея", не думали про послідовність мис­лення. В них була мета — створити величну ле­генду про походження племени їхнього. На будуючих легендах можна формувати будую­чий характер народу. Я згадав тут про Геноха тому, що він був першим у писаннях "Біблії", що вознісся на небо. Генох ходив по землі і не стало його: бо взяв його Бог" (1 кн. Мойсея, гл. 5, 24).45. Слово "Еліягв" (українці кажуть по-грецькому "Ілія") означає "Мій пан Ягве". Життєпис Ілії був використаний для оформ­лення життєпису Ісуса Христа. Ілія проповіду­вав, що він перебуває на службі "Господа Саваота". Він казав: "Сьогодні покажусь йо­му" (1 кн. Царів, 18, 15). Господь Саваот так сподобав Ілію за його велику любов до Із­раеля, що забрав його до себе (на небо) на па­лаючій тачанці і палаючих конях. Вони "по­несли Ілію в бурі на небо" (2 кн. Царів, 2, 11).Юдейський "Господь Бог Саваот", якого в церквах щонеділі славлять мої брати (спо­відники греко-юдейської релігії), має дякувати величному Родоначальникові Народу Україн­ського Татові Орію. Тато Орь (і особливо Його сини і внуки) перші в світі присвоїли коней і збудували колесницю. Ними винай­де­не колесо звеличило людство і дало поштовх для розвитку культури і цивілізації народів Земної плянети.Винаходом оріян (українців) покористався юдейський "Господь Бог Саваот", беручи Ілію на небо на возі, в який були запряжені коні. Я, щиро згадуючи в "Мага Вірі" перебування українців (гиксосів-гіттітів) в Єгипті, повто­ряв істину (і її ніхто не може заперечити!), що до приходу українців до Єгипту ні юдеї, ні єгиптяни коня і воза не бачили.46. Вознісся Ілія на небо біля берегів Йорданю. Свідок Ілієвого вознесіння Єлисей тоді перелякано закричав: "Ой, колеснице Ізраїлова і візниче його" (2 кн. Царів, гл. 2, 2). Ізраел (син Ісаака, внук Авраама і Сари) не бачив ні коня, ні колесниці.Вперше побачили колесницю і коня семіти Аравії і Єгипту 3600 років тому, тобто, тоді, коли до Палестини і Єгипту прибули з України швидкі, як буря, українські кінні армії. Бібліологи вважають, що Ізраел (Іаков) "жив" чотири тисячі років тому. Ілія, воз­носячись на небо (мабуть по необережності), загубив накидку і її вдало підхопив Єлисей, і зразу ж "вдарив нею по воді... вдруге, вода розступилася сюди й туди" (2 кн. Царів, 2, 14). Вважаю, що вознесіння Ілії було більш комфортабельне, як Ісусове.47. Ілія не був слабший за Ісуса. Він умів воскрешати мертвих. Наприклад, він попро­сив Бога Саваота, щоб життя вдовиному синові було негайно повернене, і "він ожив" (1 кн. Царів, 17, 22).В жида Ґіезії занедужав й помер син, і що в такому трагічному випадку робити? Єлисей помолився до Саваота, і після цього "чхнуло хлоп'я сім разів та й розкрило очі" (2 кн. Ца­рів, гл. 4, 35). Ісус, будучи живим, воскресав мертвих. Єлисей мав ще більшу силу — Єлисей, будучи мертвим, воскресав мертвих: "...ки­нули чоловіка в Єлисеїн гріб, а він падаючи, торкнувся об кості Єлисеєні, й ожив та й знявся на ноги" (2 кн. Царів, 13, 21).Рабін — пророк Езикіел пише, що лежали кості, але Бог Саваот дав їм духа, "щоб вони поробилися знов живими" (Езикіел, гл. 37, 5). Бачимо, що в "Біблії" є багато такого написа­но, що навіть глибоко віруючий християнин, коли починає думати і хоче бути чесний зі своїм сумлінням, стає на роздоріжжі недовір'я.Всі чуда, які творив Христос, не властиві тільки Христові. Вони були творені багатьма його попередниками — земляками і неземля­ками, і одні в них вірили, інші — ні. Греки вірили, що їхній син Божий Геракл (Геркулес) сам себе спалив і в огні та в хмарах диму вознісся на небо на колесниці, в яку було запряжено "добрячих четверо коней".48. В Єгипті хрест (єгиптяни казали "анех") вважався символом життя. Богиня Ізида зображена з "анехом" у руці. Будучи в Бритійському музеї я зауважив, що воїни стародавньої Ассирії носили хрестики на шиї. Бог вогню Кветцалкоатл (Мехіко) зображе­ний з хрестом у руці.На українських вишивках відтворені хрес­тики свастикоподібні (їхнє походження сягає доби первісної культури Української (Мізин­сь­кої).Взір, який прикрашує браслет, створений з мамонтової кості, я переніс на сорочку. Я особливо гордий цим взором тому, що він, виемігрувавши з Оріяни (України), репрезен­тує культуру Індії, Сумерії, Міноса, Мікенів. Греки присвоїли собі цей взір 2400 років тому, і наші українські "вчені" (з любови до гре­ць­кого православія) вважають, що він грецький.Хрестики — символи життя; при допомозі хрестика (двох перехрещених паличок) наші предки здобували "агні" (вогонь). Свастика — палаючий хрест — символ Будди (родичі Будди були саками (скитами).49. Слово "паска" пояснюється як "страж­дан­ня", "терпіння". Паска, тобто Пасовер — свято відокремлення жидів від єгиптян. І вза­галі — від нежидів (ґоїв). Лінгвісти вважають, що слово "паска" створене греками з жидівсь­кого слова "песах", що значить "частина тіла". Інші кажуть, що "паска" походить від "спх" (умилостивлення).Чесні тлумачі "Біблії" пишуть, що їм неві­доме походження цього слова. Все ж ясно, що з ним пов'язане різання овець, "з'їдання тва­ринного м'яса на святко­вому бенкеті".50. Паска споріднюється із святом Маззот (спільне з'їдання маци) — врочисте відзначення виходу жидів з Єгипту. Історики сьогодні встійнили (в тому числі й прем'єр-міністер Бен Гуріон), що жиди з Єгипту не виходили. Вони виходили з Синаю, де працювали як раби па­ру століть у копальнях єгипетських фараонів.Справді "паска" і "маззот" староханаанські свята хліборобські. Їх позичили жиди, як прийшли до Ханаану і вміло пристосували до інтересів свого життя і богорозуміння. Паска -жидівський фестиваль, який вони святкують у місяці нісані (від 14 березня до 21 квітня).51. Єгова — бог Ізраеля, як пише "Біблія", в Єгипті став боронити чадо своє (жидів). Він "деклярував себе оборонцем Ізраеля" (Вільям Сміт, "Біблійний Словник", 1948 р., стор. 483). Єгова (Саваот) позбавляв на єгипетській землі життя — умертвляв єгипетських дітей. Він рік: "Повбиваю всякого первенця в землі Єгипет­ській, і людину, і скотину", "буде вам кров знаменням по хатах, де будете. Побачивши кров, мину вас, і не буде в вас гибелі, як каратиму єгиптян" (2 кн. Мойсея, 12, 13).Зі слів Бога Саваота стає ясно, що він сам себе проголошує Богом тільки жидів. Він запровадив пашпортизацію дворів: там, де є бараняча кров на дверях, живе жид (улюб­ленець Саваота) і його діток не буде Господь Бог Саваот умертвляти. Коли б єгиптянин ухитрився і теж намазав свої двері баранячою кров'ю, його б діти не були задушені Богом Саваотом. "Свят, свят, свят Господь Бог Саваот!" співають у церквах мої рідні брати (сповідники віри чужої), біль мені, і стид тяжкий завдають.52. "Опівночі... Господь побив усі первенці в Єгипетській землі, від первенця фараоно­вого, що сидів на престолі, та й до первенця-невольника в темниці, і всі перваки у скотині" (2 кн. Мойсея, 12, 29). Отож тільки той, хто цю Саваотову акцію шанує, їсть паску "божест­венну".Сам же бо "Господь Бог Саваот" дав своєму влюбленцю Мойсею і його братові Аронові таку "установу": "Ніякий чужинець, щоб не їв паски. Усякий же раб, куплений за гроші, як обріжеш його, їстиме її" (2 кн. Мойсея, 12, 43-44). Обрізання статевого органу — обрядовий перехід на віру Мойсея.І "заспівав тоді Мойсей й синові Ізраелеві пісню Господню: "Хто тобі подобен в бозі, Господи, хто рівен, славен святістю твоєю, страшен чудесами" (2 кн. Мойсея, гл. 15, вірші 1-11).Жидівська родина різала найкращого баранчика обов'язково "самчика однолітка" (2 кн. Мойсея, 12, 5). Спікши такого смачного "самчика", жиди обов'язково мали його їсти "похапки: Паска це Господня" (2 кн. Мойсея, 12, 11).Господь Бог Ісус Христос і його учні були жидами. Вони дуже добре знали, що Саваот "Господь повбивав єгиптян" (2 кн. Мойсея, гл. 12, 27). Отож, "приступили ученики до Ісуса, кажучи Йому "Де хочеш, щоб приготовити Тобі їсти паску?" (Маттей, 26, 17). І такі ж слова читаємо також у Марка (14, 12).Стає ясно: коли у жидів є звичай на паску колоти "самчика однолітка", то у християн на паску був заколений не баран, а людина, це "паска наша, Христос, заколена за нас" (1, До Коринтян, 5, 7). Господь Бог Христос "зако­лений за нас".53. Християнські єреї благовістять, що "Христос воскрес! Воістину Творець неба і землі і всього світу воскрес з мертвих!" Воскресіння — справа, яка хвилює людину. Ми знаємо, що воскресали з мертвих Домовик (Домус-Таммуз), Мардук, Митра, Адонис, Аттис, Деонисій, Будда.54. "Того дня, як Христос воскрес, сонце з радости не заходило, і день був великий, і тому й назва "Великдень", — таку "святу" іс­тину втверджує між українцями митрополит Іларіон (Огієнко) у своїй книзі "Дохристи­ян­ські вірування Українського Народу" (Вінні­пеµ, 65 р., стор.287).Будьмо правдомовними! Назва свята "Ве­ликдень" (у значенні "Велик день") була в Оріяні (Україні) декілька тисяч років перед Христом. Великий День ознаменовував пере­могу Дня над Ніччю.55. Людина — мисль. Будьмо людьми Мислення. До 325 року визнавці Ісуса в різні пори року святкували "Воскресіння Ісуса Христа". І щойно в 325 році на Нікейському соборі архиєреї вирішили духовно і органі­заційно об'єднати громади християнські, зни­щити між ними сварки, різні єресі, суперечливі "Євангелії" (їх було більше десятка). Вони постановили, що всі громади фестиваль "Воскресіння Христа" зобов'язані святкувати в першу неділю першого весняного повного місяця, тобто, у час воскресіння богів Там­муза, Митри, Аттиса.56. На світанку постання хліборобської куль­тури наші предки весною постили. У шкіряній торбині (на почесному місці) збе­рігалося зерно. І хоч всіх виснажував голод, зерно вважалося священною недоторканістю — весною воно буде покладене в землю. Воно проросте, вітрами виколишеться, стане злотоколоссям.У всіх народів усіх часів був піст. На­приклад, коли умирав король Гаваї, гавайці стримували всі роботи (не зривали овочів, не ловили риби, не шукали корінців). Вони постили.В Індії постили брагмани, святі мандрів­ники Брагми. Вони постом самі себе духовно вдосконалювали. Кутама Будда постив до тих меж, що вже не мав сили рухатися. Старі германи (солдати) постили перед початком бою: об'їдання спричинює лінивство, кво­лість, угодовство.Перші християни не постили. Вони глу­зували з єреїв Митри, Адониса, Юпітера, Зевса, які щиро і довго постили. І їхні посту­вання супроводжувалися видіннями, чудами. Щоб збагатити віру Христову чудами, хрис­тиянські єреї вирішили в 450 році також і між християнами запровадити пости. В 500 році папа Анастасій Третій започаткував канон Великого посту. Дев'ятинедільний піст в часи імператора Маврикія (582-600 роки) був на два тижні скорочений. Монахи, які постили, падали у світ видінь, бачили хресну дорогу Христа, вознесіння діви Марії.57. Ми знаємо, що яйце, весною зігріте сонцем, творить в собі зародок — першу ця­точку червоної, як сонце, крови. Яйце — зерно життя. Санскритське слово "пасана" (писана) означає "чудовість", "квітучість", звідси похо­дить слово — "писанка". Закінчення "ка" поста­ло в той спосіб, як і в інших словах — діва-дівка, мама-мамка, зоря-зірка.Англійці вважають, що слова "істер еґґ", "іштер" походять від імени англо-саксонської богині Еостре. Справді, "істер" походить від "іштер" (аштар, аштарес). Іштар — сумеріян­ська (трипільська) богиня Іннана (Нана, Неня). Аккади створили з культу Нани культ Іштарти, проголосивши її покровителькою війни і любови. Культ Іштарти був широко поширений на Близькому сході. Римські легіонери принесли культ Іштарти до Риму. Поширили навіть в Англії (тодішній колонії Риму). Англо-сакси ім'я Іштар вимовили, як Еостер (Істер).58. "Червоне яєчко — ознака радости вза­галі, а великодньої зосібна. Господь наш Ісус Христос, коли воскрес із мертвих, всю твар відновив своєю кров'ю, як яйцями прикрасив. На Воскресіння Господнє один одного цілує­мо з червоними яйцями і приказуємо — один "Христос воскрес!", другий — "Воістину тво­рець Неба і Землі і всього світу воскрес!"" — ось так по-чужому, будучи архиєреєм чужовір'я, трактує самобутній український обряд свята воскресіння природи митрополит Іларіон у своїй книжці "Дохристиянські вірування Українського Народу" сторінки — 287-289.59. О, Земле Рідная, Ти весною воскре­саєш, Ти дариш нам, дітям своїм, дихання своє, життєтворну кров свою, Ти душі наші надіями звеличуєш. Святая Ти! О, Земле Рідная, Твоє воскресіння осяяне Сонцем, Твоє воскресіння вище всіх умираючих і воскре­саючих богів! Твоє воскресіння — Свято Любови і Життєвої Вічности!60. Вільний дух народу мого об'явився у душі моїй. Я силами свідомости і підсвідо­мости проголошую, що Дажбожий внук воск­рес! Воскресіння Дажбожого внука — складний духовний процес у світі Його свідомости.Духовне воскресіння Дажбожого внука — поняття нове. Воно вимагає від Українця Священної Відваги, Духовного Самовідрод­ження. Духовне воскресіння потрібне укра­їн­цям так, як хліб, вода і повітря. І коли вони цього не зрозуміють, то навіки вічні задих­нуться в чаді Чужовір'я і зникнуть з лона плянети Земної. І на їхніх квітучих полях лунатиме мова чужого народу, родитимуться діти народу зайшлого з півночі, заходу, сходу.61. Дорогі побратими і посестри, ми, рун­вісти, як вільні і світлі люди, без упереджень, без злоби і без страху, світлими очима глянули на розвиток релігій світу. Жодної релігії ми не принизили, жодних релігійних почувань не висміяли, і не розпинали ми богів на хрестах, і не топили їх у річках, і ми не називали ідолів богами, і ми не називали богів ідолами. Ми, духовні богатирі Людства, підносимо на високий рівень толерантне мислення наше і світле душевне почування наше. Ми люди всесвітньо-благородного українського бого­ро­зуміння і боговідчування.62. Я вірю: всі боги Чужовір'я своєю силою прагнуть заволодіти душею Українця: той чужинець (злодій він чи добродій він), ікона він чи сатана, що панує над душею твоєю, над свідомістю твоєю, над переконанням твоїм, твій він владика, а ти його послушний, бунтівливий чи смиренний раб.Воскреснути — значить самоспастися, само­відродитися, самоусвідомитися. Самоспасти­ся — це значить відчинити свою душу для себе — для Рідної Української Національної Віри.Немає зачинених душ. Хто сам не здібний своєї душі для себе відчинити, той стає рабом того чужинця, який його душу жорстоко чи обережно відчинив і наповнив її духом Чу­жовір'я і розпоряджається нею, як власністю.63. Коли оновлення (воскресіння) При­роди зустрічає народ оновленням (воскресін­ням) Душі своєї, цвіте життя його здоров'ям мислі і тіла, творить гармонійне єднання Людини з Дажбогом, відбувається гармонійне дихання "Я" людського з диханням "Я" космічного.Матері і діти, які не хотіли поклонитися чужим зайшлим богам — іконам, що їх привіз з чужини князь Володимир, і бігли над Дніп­ром, і плакали — благали: "Видибай, Боже, ви­ди­бай!", радуйтеся — Дажбожий внук оно­вився, воскрес, з дому неволі визволився, і Ваші материнські сльози зве святими!Волхви (духовні богатирі — непідкупні і священні пророки України (Руси), які йшли на муки, обороняючи рідну батьківську віру в Дажбога, — радуйтеся — Дажбожий внук оно­вився, воскрес, з дому неволі визволився, і Ваші муки зве святими!64. Воїни (священнодіючі ратаї), які віді­йшли у Вічність у рівних і нерівних боях, обо­роняючи Славу, Честь і Волю України, ра­дуй­теся — Дажбожий внук оновився, воск­рес, з дому неволі визволився, і Ваші подвиги зве святими!Сини і Дочки, які понад все любили Ук­раїну (любили її більше, як Ісуса, Могамета, Маркса) та інших богів і жерців Чужовір'я, і за Славу, Честь і Волю України йшли на муки, радуйтеся — Дажбожий внук оновився, воск­рес, з дому неволі визволився і Вашу любов зве святою!Блудні сини і дочки України, які чинили вільний і невільний гріх, зраджуючи Україну в ім'я чужих богів і переконань, і тепер каються і вертаються до Рідної Української Націо­наль­ної Віри, радуйтеся — Дажбожий внук оновився, воскрес, з дому неволі визволився! Життя живе вічністю воскресіння (оновлення і вдосконалення)!Дажбог — Свідомість Всесвіту, ми внуки Дажбожі, в нас душа одна і тіло в нас одне, і в однині ми — внуки і в множині — ми внук, і радуємося ми, що Дажбог Великоднем Світла воскресає (оновлює) життя. Обдаровує життя Свідомістю, Красою, Волею, Натхненням. Ставить Людину в центрі Всесвіту.Усі релігії на плянеті Земля Великоднем Світла Дажбожого воскресають (оновлю­ються), обезсмертнюються, ощасливлюються.Ми, рідновіри, щасливо віруючі Україн­ські Люди. У святій любові до Матері Укра­їни-Руси ми знайшли правдиву віру в Єдиного і Всюдисущого Господа Дажбога. Радуймося! Ми спасенні! Ми у Великодні Світла Даж­божого бачимо Великдень Духовного онов­лення України (Руси)! Слава Дажбогові!

ДЕНЬ 44

1. "Учителю Лев Силенко, зустрів я осві­ченого українського чоловіка і почав з ним говорити про духовні справи народу,- а він відповів: "Справа та може й добра, але не на часі. Чужа чи рідна духовність мене не цікав­лять". Скажіть, чому освічена людина так думає однобічно і так себе відмежовує від рідних справ?"- Побратиме, не дивуйся, коли стрінеш освічену людину і бачиш, що вона проявляє однобічне розуміння справи. Не всі освічені люди розумні. Не всі розумні люди освічені.Життя вчить нас, що є благородний розум і є потворний розум. Благородний розум (освічений він чи не освічений) завжди натхненний любов'ю до Вітчизни, натхненний справами рідної духовости. Благородний розум оснащений силою життєвої інтуїції.Потворний розум (освічений він чи не ос­ві­чений) замкнутий сам в собі. Він має характер споживацький. Він живе сам для себе тому, що він не здібний жити для народних звер­шень. І коли Ти такому розумові почнеш говорити про животворні справи духовної волі, про рідне боговідчування і світоро­зумін­ня, то він обов'язково відповість: "Я тим не ці­кавлюся, справа та може й добра, але не на часі".Світлу мудрість можуть оцінити тільки люди світлої мудрости.2. "Дехто вважає, що рунвісти — це націо­налісти, і декого слово "націоналіст" лякає. Яку в цій справі давати відповідь?"- Слово "націоналіст" в перекладі на україн­ську мову значить "народник".Народник, тобто націоналіст живе в народі, живе з народом і для народу. І тому, що він народник і дорожить волею свого народу більше, як щастям особистим, він старається тримати себе гордівливо, чепурно, достойно. Він вірить, що своїм достойним життям звеличує достойне ім'я свого народу.Очевидно, є націоналіст-імперіяліст і є націоналіст-борець за волю народу. Націона­ліст, який є імперіялістом, вважається люди­ною неморальною. Між націоналістами-імпе­ріялістами і націоналістами-оборонцями волі народної — всюди точиться непримиренна кри­вава борня. Отже, справа не в слові "націо­наліст", а в тому, які хто духовно-моральні істини вкладає в це слово.Достойний націоналіст, люблячи свій народ, шанобливо ставиться до всіх достой­них синів всіх народів.3. "Чому москвини-націоналісти всюди пропагують інтернаціоналізм і самі себе вважають інтернаціоналістами?"- Слово "інтернаціоналіст" значить "між­на­родник". Двом типам людей вигідно бути інтернаціоналістами. Перший тип інтерна­ціоналіста є представником народу, який поневолив інші народи і живе їхнім трудом, і їхніми матеріяльними і духовними скарбами, тобто має паразитарний спосіб життя.Ви тільки пошкребіть такого інтернаціо­наліста і переконаєтеся, що він, як редька — зверху червоний, а всередині — білий. Такий інтернаціоналіст внутрі є націоналістом-імперіялістом, а зовні він проголошує себе інтернаціоналістом тому, що інтернаціона­лізм є вигідний для його імперіялістичної філософії життя, яка для зручности тактично зветься "пролетарським інтернаціоналізмом".Інтернаціоналіст, наприклад, імперського російського типу, всюди голосить, що "всі народи — браття, всі вони (якути, чукчі, казахи, мордвини, чуваші, алтайці, грузини, узбеки) повинні жити мирно і вірити (тобто, мати віру), що Москва — їхня рідна столиця. Вони повинні вірити, що всі вони браття "во Лєнінє", бо мавзолей Лєніна — їхня святиня, що всі вони обов'язково повинні вивчати россій­ську мову, бо це мова Лєніна — мова духовного лідера братів-народів."Навіть коли б я був негром похилих років і тоді б я вивчив россійську мову тільки тому, що нею розмовляв Лєнін", — співає інтер­націоналіст Володимир Маяковський, з імпе­ріялістичним докором звертаючись до литовців, білорусів, українців, які вважають, що в їхніх рідних селах і містах має жити рідна мова, а не чужа (россійська).При допомозі кличів інтернаціоналізму (кличі повинні бути такого приманливого змісту — "возз'єднання двох братніх народів", "народи — брати наукою Лєніна ощасливлені і збратані у вічному союзі республік-сестер"), найзручніше визискувати поневолені народи, найзручніше присипляти їхні самооборонні національні почування, приглушувати їхню оспалу національну свідомість.І кожний син поневоленого народу по­винен бути (бо така лєнінська національна політика) інтернаціоналістом "совєтського типу". Тобто таким інтернаціоналістом, який допомагає россіянинові тримати поневолені народи в покорі, в мирі.Коли в тому чи іншому народі появляться самородки (благородні оборонці прав народ­ніх), їх треба звати "буржуазними націона­лістами", "агентами капіталізму", "ворогами миру", "ворогами совєтського інтернаціона­лізму", і їх треба обезголовлювати.4. "Але ж християнський інтернаціоналізм каже, що Христос приніс доброту, щоб всіх людей поробити добрими?"- Другий тип інтернаціоналіста (міжнарод­ника) є представником інтернаціональної релігії. Буддизм і християнізм — релігії інтер­національні. Наприклад, християнин вірить (і на всіх перехрестях проповідує), що всі люди "браття во Христі", "всі рівні", "для Христа немає рас, націй".Очевидно, той, хто має розум, ніколи в ці при­манливі гасла повірити не може, чому? То­му що "браття во Христі" у своїх церквах малю­ють Христа то з обличчям німця, то з обличчям нег­ра, то з обличчям італійця, і кожний з них ста­ра­ється асимілювати Христа, старається ви­ко­рис­тати Христа для своїх національних інте­ре­сів, відібрати у Христа риси жидівського обличчя.Християнин-русскій живцем палив на вогні християнина-українця. Християнин-ла­тинянин живцем палив на вогні християнина-чеха. Браття "во Христі", як знаємо з історії, в ім'я Христа один другому знімали з плечей голови. Тарас Шевченко, знаючи про все це, написав "Наробив Ти, Христе, лиха".5. "Ісуса Христа жиди не любили, але Він був вірним сином свого народу, Він був реформатором юдаїзму".- Ісус Христос — Бог християнський — милосердний, добрий жид. Ми, рунвісти, люди достойні. Люди добрі. Доброта в нашій душі родиться так природньо, як природньо щодня родиться світання у степах нашої Віт­чизни. І тому ми чесно й милосердно звіль­няємо Ісуса від клопітного обов'язку робити нас добрими людьми. Ми, рунвісти, не можемо бути не добрими тому, що доброта є своєрідною суттю нашої віри, нашої душі. Хіба можна нас ганьбити за те, що ми не хочемо користуватися Христовою добротою тому, що маємо свою, непозичену доброту?Ісус Христос — добрий. Він своєю доб­ротою краще, як будь-який інший жид, прославив свій улюблений жидівський народ. (Жодний у світі жид не приніс стільки користи жидам, як Ісус — потомок з роду єрусалим­ського царя Давида). Він, як християнський Бог, вихований рабінами в єрусалимській синагозі, має жидівську ментальність (я не ка­жу, що це зле чи добре — я тільки стверджую всім відомі факти). Так, Він — реформатор юдаїзму.Християнський Бог жив за законами жи­дівської релігійної обрядности. Він врочисто святкував пасовер — свято, яке звеличує вихід жидів з Єгипту. Він святкував "саббат". Він у синагозі медитикував з рабінами на релігійні теми. Він усім сказав, що Він прийшов "тільки до загублених овець дому Ізраелевого" (Мат­тей, 15, 24).Наприклад, коли б президент США ска­зав, що Він прийшов тільки до англосаксів, то негри, мексікани і жиди назвали б його нацистом.В Ісуса Христа доброта жидівська. Є люди, які кажуть, що жидівська доброта найдобріша і всі повинні їй молитися. Доб­ро­та людська живе в душі людській, ті, які ка­жуть, що ми, українці, без жидівської доброти не здібні бути добрими людьми, помиляються.6. "Учителю, ви сказали, що християнізм — велика юдейська секта, жиди — творці християнізму. Вони, творячи духовні основи християнізму, запозичували багато істин з гіндуїзму, заратустріянізму і буддизму. А коли в гіндуїзмі, буддизмі і заратустріянізмі є основа староукраїнська (ведійська), то й християнізм тоді є нашим рідним, дарма що його лідерами є жиди?"- Побратиме, у россіянізмі, тобто в москвинізмі багато українізму, але россіянізм так українізм спотворив і так пристосував для своїх користей, що жодний достойний украї­нець не скаже — "я люблю россіянізм тому, що в ньому є первні українізму".Християнізм — релігія інтернаціональна і слабкість її в тому, що поділена на сотні сект, які взаємно самі себе не люблять в ім'я Ісуса Христа.Ми, рунвісти, не можемо бути інтер­націо­налістами тому, що історія нас переконала, що чужі духовні сили (незалежно від того, чи вони злі чи добрі) розслаблюють пульс душі нашої, спотворюють наш добрий націо­нальний характер. Ми не можемо сісти на чужого коня і їхати до раю. Ми так, як і япон­ці, жиди, китайці, індуси стаємо сильними і достойними тільки тоді, коли ми є самі собою, коли ми самі розпоряджаємося своєю матеріяльною і духовною енергією.7. "Чому ми повинні бути самі собою?"- І це Твоє питання цікаве. Щоб моя відповідь була зрозумілішою, я говоритиму притчами. Солодке, Гірке, Кисле, Солоне ви­рішили побрататися і створити Об'єднання. Їхнє Об'єднання це дзбанок, в якому помі­щаються чотири шклянки рідини.І в дзбанку створилася солодко-гірко-кисло-солона дружба. Одним словом — створилася рідина нікому в світі непотрібна. Смерть в ім'я смертельного рівноправства — безглуздя. "Але ж людина не рідина — людина має душу, розум?" Це правда, велика правда. З людини можна створити бога і з людини можна створити рідину, або порошок, та справа не в цьому. Головне, щоб людина мала правильне уявлення сама про себе, і не жила, то знецінюючи, то переоцінюючи сама себе.Інша притча: папуас одружився з анг­лій­кою, негритянка з німцем, жид з китайкою, щоб на ділі доказати, що всі люди рівні, що любов не має ні релігійних, ні расових гра­ниць. І створилася папуасо-англійсько-негри­тянсь­ко-німецько-жидівсько-китайська група лю­дей. І їхні діти поодружувалися між собою. І це новопостале плем'я, щоб мати силу, об'єд­налося і озброїлося в Синайській пусти­ні. І потім вторглося в Тел-Авів. І жителі Тел-Авіву проголосили вторжників націона­ліс­тами.Вторжники-націоналісти говорять папуа­со-англійсько-негритянсько-німецько-жи­дівсько-китайською мовою. Вони агресивні і горді тому, що в їхніх жилах тече кров багатьох рас.У них появилося почуття гордости — вони люди оригінальної історії. Вони, щоб зни­щити на світі націоналізм, створили групу людей, у жилах яких тече кров багатьох рас. Тепер вони, щоб бути вільною й незалежною спільнотою, стали націоналістами. Їм радять ставати громадянами тієї чи іншої країни і підпорядкуватися законам нової "прибраної батьківщини". Ні, вони осілися в Тел-Авіві. Прагнуть асимілювати всіх жидів. Вони ус­відомили, що без свого незалежного джерела життя, без своєї духовної окремішности, вони не можуть бути самі собою.8. Як створюється націоналізм — почуття окремішности і хотіння змагатися за своє окремішне "я"? — Є в світі нашому чимало таких островів, на яких живе народ посталий з різних рас. І в цьому народі сам по собі створюється націоналізм. Вони (такі націоналісти) самі створили свої окремішні звичаї життя. Вони збратані спільними життєвими інтересами і спільно вони боронять свій острів від вторж­ників. Отже, націоналізм це не є якісь по­творні почування самолюбців. Ні, це матір'ю-Природою оправдані людські інстинкти самооборони і самоутвердження.Я хочу сказати, що коли ми по своїй природі люди Гіркі, то не змішуймося в ім'я безглуздої справедливости, в ім'я сліпих біологічних почуттів з людьми Солоними чи Кислими, бо в цій мішанині ми загубимо самі себе і загубимо тих, які змішаються з нами.9. "В чому ж затаєна справжня суть людського братерства?"- Справжня суть людського братерства затаєна не в пагубній кровній чи релігійній мішанині, а в шляхетних почуваннях міжна­родної самопошани, в толеранції міжнарод­ній, яка має творитися на принципах духов­ного аристократизму — жодний народ не має права панувати над іншим народом!Було б нудно жити на світі, коли б всі квіти на світі були тільки червоними. Десять квіток цвіте в саду, і кожна з них своєрідна і кожна з них має свої кольорові притаманності, свої пахощі, кожна з них по-своєму привабна і велична. І керуючись священними законами матері-Природи народи плянети Земля повинні жити незалежно один від одного. Кожний повинен плекати свою самобутню духовну й тілесну своєрідність.10. "Як нам, українцям, жити на світі цьому, щоб жодна сила нас не роз'єднала й не покорила?"На Священній Годині Самопізнання нам треба вивчати ті методи, які ворог вживає, щоб нас роз'єднувати і, знесиливши роз'єд­нанням, робити нас рабами. Знаємо: щоб зни­щити пле­м'я, треба бити по його слабих міс­цях. Сла­бими місцями людини є голод, холод, заз­дрість, честолюбність. Особливо в людини, так, як і в тварини, розвинений інстинкт само­збереження. Ті племена, які не вміли мудро ке­ру­ватися цим інстинктом, погибли. Або, вір­ніше кажучи, їм їхні вороги помогли погибнути.Уявімо таку подію: в дубовому гаю появилася сокира. Знаємо, що сокира не може лежати без діла. Бездіяльність покриває її іржею і вона гине, стає смітником. Сокира вважає, що вона є репрезентантом цивілізації. Вона хоче довго жити, блищати красою, тішитися славою і тому шукає борні; борня — життя славних.Сокира зайшла в дубовий гай, вона то там, то там пробує вгрузнути в міцну дубову шкіру. Дуби шумлять з вітрами. Вони вільні й могутні. Вони кепкують з сокирної безпо­радності, звуть її заблудою. Не розгубилася сокира в дубовому царстві. Вона мовою при­ваб­ливою, улесливою заговорила до невелич­кого дуба: "Дубику-голубику, ти гноблений. Яка то між вами, сильними дубами, існує жорстока клясова нерівність! Один міцний, другий слабий, чи ж це справедливо? А що я правду говорю тобі (а сила там, де правда), то сам ти бачиш, що біля тебе стоять твої брати-вельможі. Небо силою вони підпирають. Грім і жар-птиця (небесна блискавиця) їм не страшні! Між братами-вельможами ти, дуби­ку-голубику, малий тому, що вони (брати-експлуататори) тобі мало неба дають. Не для мого добра, а для свого добра ти, дубику-голубику, мені свою гілку подари, і навіки возз єднаємося ми! Я зроблю з дубової гілки топорище і обороню тебе від братів-експлуа­таторів. Я дам тобі багато неба і багато землі, і ти станеш вільним господарем дубового царства!"Дубик-голубик — розум споживацький. Він, керуючись тільки своїми особистими вигода­ми, своїм честолюбством, повірив заблуді-сокирі. І дав їй гілку на топорище. Сокира, озброївшись міцним дубовим топорищем, ста­ла вдесятеро разів агресивнішою, могутні­шою. Вона почала рубати головного дуба, який був гордістю многовікового дубового плем'я.Сокира, рубаючи, приказує: "Гнані, голод­ні й принижені дубики-голубики, ваш дуб-керманич самолюб, експлуататор. Бачите са­мі, як він розрісся, як вкоренився! По-братньому кажу вам, радійте, що я його повалю, дістанете волю!"Дуб-керманич смертельно ранений сказав: "Дуби — рідні брати мої! Справді, я вко­ре­нився, розкішні шати маю. Справді, я багатий силою дубовою. Багато неба забираю, але життя моє не вічне. Ставши дідом, полисію — зелені шати опадуть і небо своє я потомкам передам. Ні неба, ні простору я на той світ не заберу, тіло моє землею стане, стане кормом для потомків моїх, і житиму я в житті їхньому.Та сьогодні сокира вгрузла в серце моє і світ потемнів у очах моїх. Брати-дуби мої, хто зрадив мене, той зрадив сам себе і сам себе жорстоко покарає. Хто з вас сокирі-заблуді дав силу дубову? Сокира, озброївшись нашою дубовою силою, смертельно ранила мене. І я, ваш тато-керманич, буду падати. Прощай, моє плем'я дубове!"І дуб-керманич упав. Загоготіла, затряс­лася земля. І стало горе в дубовому плем'ї. І диво непередбачливе скоїлося. Коли падав дуб-керманич, то найбільше постраждали малі дубики, а той дубик-голубик, який сокирі дав гілку на топорище, лежав мертвий під мертвим тілом дуба-керманича. А сильніші дуби стояли ранені, мовчазні, приголомшені, як воїни після програного бою...11. "Учителю Лев Силенко, є попами придумана казка, що по світі мандрували українські посли, шукаючи правдивої релігії для Руси (України). І коли вони очутилися в грецькій церкві, то їм дуже сподобалася грецька церковна краса. Чулися вони "як на небі", і тому вирішили грецьку віру визнати. Значить, посли не вникали у філософсько-теологічні основи грецької релігії, і не думали над тим, щоб віру шукати в душі своїй. Не було в них прагнень удосконалювати рідне розуміння Бога. Вони заполонилися церков­ною грецькою красою і стали її рабами. Чи справді краса має таке велике значення?"- Краса — сила велика, сила спокуслива. Є люди, які обожнюють красу і кажуть, що правда там, де краса, і краса там, де правда, і мудрість часто стояла на колінах перед красою. І трагічне те, що досі ще ніхто не сказав, де починається і де кінчається межа краси. І чи вона холодна чи тепла, чи вона криклива чи мовчазна, чи вона мертва чи жива, чи вона ніжна чи жорстока?Краса. Мабуть сила її в тому, що людська душа жадна на красу? А може тому, що людська душа красива і жити вона без краси не може, і красивішає вона, стрічаючись з красою. І хочеться знати — чи людина повинна служити красі, чи краса повинна служити людині?Є таке староассирійське прислів'я. Олень, п'ючи в тихій ріці воду, побачив сам себе і зачудувався: "Які то в мене красиві роги, роги — краса моя! А от ноги в мене тонкі, не красиві. Хіба їх можна любити тому, що вони мої рідні, це ж означало б, що я не розуміюся на красі".Біля куща появився лев. І олень, уздрівши такого гостя, сполохано дременув у ліс. Тонкі не красиві ноги вірно служили йому. А красиві роги, якими він щойно так гордився, під час втечі зачепилися за гілку — і олень впав. І голодний лев з ревом розкрив пащу над оленячою головою.Побратиме мій, я не кажу, що оленю роги непотрібні. Вони не тільки гарні, а й корисні. Але не можна красу сприймати тільки пристрастю. Є, як знаєш, в літописі написано, що русичі мали свою рідну предківську віру та предківська віра їх не задовольняла (при­най­мні так написав монах, який був заполонений гречинською вірою).І вони (посли-русичі) почали ходити по чужих землях, і чужих людей питати: "Яка ві­ра краща?" Очевидно, що чужі мудрі люди хвалили свої віри (кожна порядна пташка своє гніздо хвалить). І чужинці радили послам ру­сичам від них віру (мудрість) прийняти і при­йнятій вірі (мудрості) себе підпорядкувати.І перемогла краса: посли русичі зачуду­валися грецькими розцяцькованими іконами, на яких зображалися смугляві грецькі дівиці. Будучи в Атенах, я оглядав ті старі ікони, які гречини забрали з Константинопольської святої Софії. Їм десять століть. Отже, були вони намальовані в часи хрещення Руси. Справді, мовчазні дівиці мають строгі і одно­часно привабні риси обличчя. Вони оздоблені золотом, сріблом, самоцвітами. І коли горить свічка, створюється запаморочлива чарів­ність.Русичі-посли повірили в красу (в спокус­ливу ромейську церковну красу), і забули самі про себе. Вони забули, що є краса чужа і є краса рідна, є краса володарська і є краса рабська. Вони забули, що коли рідна краса не красива, то треба її зробити красивішою. Коли в ній мало божественного, то треба божественними почуваннями душі обожест­вити її. І треба зробити так, щоб рідна душа служила рідній красі, і щоб рідна краса служила рідній душі. Треба зробити так, щоб багатів і славився світ красивої і вільної душі української.12. "Учителю, є думка, що українці довгі століття, живучи у неволі, покалічили свої душі, витворили в собі почуття меншої вартости, покірности і замкнутости. Вони не щирі самі з собою?"- Є заляканість вроджена і є заляканість набута. В кожній душі людській (навіть у тій, що є найтихішою, найсоромливішою і найза­ля­канішою) є притаєний вулкан гримучий. І він, вибухаючи, дивує людей. І тоді люди кажуть: "Такий тихий і соромливий, а ось таке тут накоїв, що й сам би сатана не осмілився щось подібне довершити!" Мабуть, недаремно в нашому народі є прислів'я, що "тиха вода греблі рве".Надмірна сором'язливість і надмірна скромність у багатьох випадках спричинена комплексом меншої вартости. І ця вада деяких людей все життя не покидає. Той, хто критично усвідомив, що в нього є комплекс меншої вартости, починає сам контролювати свою поведінку, хід свого мислення. Він сам собі ставить питання: "Коли і як в мене комплекс меншої вартости появився?" Справ­ді, як це боляче визнати, що мої родичі, мої рідні родичі мені казали, що я "ні до чого не здатний". І я родичам щиро вірив тому, що читав у книзі: "хто батьків не поважає, того Бог карає". Читав, що люди цураються такої людини, "в хату не пускають"."Коли я пробував родичам про щось розповісти, думку свою висловити, вони казали: "Ти диви, який він в нас балакучий!" І казали вони мені: "Мовчи язичку, їстимеш паляничку". Я любив паляничку (а хто її не любить!), і я став мовчазним. А потім мов­чазність стала моєю набутою звичкою. І я замкнувся сам в собі.Я чув, що міліціонери поранили мого приятеля за те, що він співав у Ботанічному парку пісню "Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить". Він тікав, коли міліціонер почав свистіти. І тоді батько мені сказав: "Ех, сину, покірну голову меч не січе".І я, щоб оберегти свою голову, старався всюди бути покірною людиною. Наприклад, в душі я ненавиджу Лєніна, бо має він очі фальшиві і нагадує мені хана Батия. Але 7-го листопада я йшов у колоні по Хрещатику, і ніс на патику портрет Лєніна і покірно мовчав. І думав: "Мовчи язичку, їстимеш паляничку", і перед моїми очима стояли мої родичі померлі в тридцять третьому році з голоду.І тепер я живу у Вільному Світі, і щоб свою лякливу покірність приховати від людей, я пишу героїчні вірші і люблю бувати на Святі Героїв та чую я, що душа моя лякається всього того, що є відважне. Я усвідомив свої вади і хочу їх позбутися. Хочу лишити чужо­вір'я, але для мене це дуже тяжка справа. Діти мої не були мною виховані, бо я за працею не мав часу їх доглядати. Вони вже пішли на свій хліб і навіть не признаються, що українці".13. "Учителю, є загальна думка, що брати-чужовіри ставляться до чужовір'я нещиро. Та цю нещирість ховають один від одного, і тому вони не вірять самі собі й легко роз'єдну­ються?"- Побратиме, почуємо, що скаже людина, яка користується в парафії репутацією побожного християнина і доброго українця. Не буду ім'я цієї людини згадувати. Вона мені оповіла про свої душевні клопоти таємно, плакала й казала: "Тепер бачите, чому я негідник? Я знаю, що я чужовір — духовний раб, але я не маю відваги позбутися духовного рабства. І тому я хочу померти зі всіми тими вадами, які все моє життя мене переслідували. Маю сина, розкажіть йому про санскрит, оріянів, рідну віру, але при ньому не ганьбіть мене. Він і так вважає, що я відстала забо­бонна людина. Чи ви хочете, щоб я був вашим побратимом і таїв від людей мою пошану до вас. Ви мені в очі сказали, хто я є, і я злякався сам себе. Ви мені, як в дзеркалі, показали душу мою".Цей "побожний християнин" мені сказав, як на таємній сповіді перед своїм "я", так: "Я ріс в покорі, батьки казали "корися", піп казав "корися і внаслідуєш царство небесне", і я ко­рився. Настала "власть совєтська"", я лякався висловити свої переконання, хоч вони й були щирі, тому що я лякався тюрми, не хотів оси­ротити дітей. І я своєю покірною поведінкою здобув репутацію "порядочного ґражданіна".Живучи у Вільному Світі, я маю репутацію "побожного парафіянина". Як ця репутація створилася? Дуже просто. Я погоджувався з тими думками, яких я в душі не поділяв і люди мені вірили, що я погоджуюся щиро, і за це шанували мене. Очевидно, я погоджувався з тими чи іншими думками не в ім'я єдности, згоди, а в ім'я своєї особистої вигоди.І вірив я у те, в що мені не хотілося вірити: я в церкві цілував обличчя чужих людей (ікони), і гроші на їх придбання жертвував, хоч в душі я чув до їх відразу і сам собі тихо під ніс бурмотів: "Та й надоїло вже мені щонеділі славити всі оті жидівські сіони". І душу свою я рятував від очерствіння тоді, коли думав про рідне село, верби над ставком, росяні стежки, по яких я бігав босими ногами, і в душі моїй воскресав спів жайворонка. І чув я запах рідного степу, який, весною зігрітий сонцем, парує і ніби дихає. І мені від всього цього рідного ставало світло на душі".14. Отже, у глибинах душі жевріє любов до рідного. Усе, що він, брат-чужовір, має щире, народжене Рідною Вірою. Усе, що він, брат-чужовір, має сумнівне, лицемірне, народжене Чужою Вірою. Щоб бути побожним парафія­нином, треба бути нещирим з собою і з земляками своїми.Побожний парафіянин говорить: "Глибо­ко в душі приховуючи сумнів до всіх тих біблійних істин, про які говорив піп, я здобув ім'я побожного парафіянина. І піп мене ша­нував, заходив до мене на чарку і людям ка­зав, щоб і вони були такі христолюбні, як я. Але я в душі таїв ненависть до всього того, за що мене шанували. І тому я в душі не шанував тих, які мене шанували. Отже, я не був щирий сам з собою і не був я щирий з людьми — моїми земляками. Скажіть, чи можна мою поряд­ність назвати порядною? Та я маю право себе потішати, думаючи: "Хіба я один такий? Та ж всі ми в парафії такі, тільки не ходимо разом і не виявляємо один одному своїх почувань і думок. А коли погніваємося, то звемо один одного безбожником. І потім судимося "за образу"...І тепер мені здається, що я не можу бути вірним ні сам собі, ні приятелям, ні Вітчизні. І коли партії наші складаються з таких людей, як я, то хіба можна сподіватися, щоб вони (на­ші визвольні партії) мали таких україн­ських "гайджекерів", які б примушували москвин­ські джети кружляти над Атлантикою до того часу, поки не будуть з концтаборів привезені до Америки Лук'яненко, Чорновіл, Мороз.Тепер у мене появилася віра, що Україна — безталанна мати наша. І я безталанний, і мені сподобалися в пісні такі слова "долю виплачу сльозами". І тепер я плачу багато і часто. І та­ким я вже й помру, бо такими були і мої батьки".15. "Яка приголомшуюча сповідь! Яке духовне зубожіння!"- Побратиме мій, сповідь цього побожного парафіянина приголомшуюча тому, що в ній ми бачимо раба, по жилах якого, як писав Тарас Шевченко, тече "сукровата кров".І гніватися на раба не треба, і оплакувати його долю гірку не треба. Треба творити но­вих людей — кращих людей, людей одержимих — натхненних Рідною Українською Національ­ною Вірою. Тільки плем'я, створене з нових людей, буде здібне довершити богатирські под­виги і втвердити новий стиль Україн­ського Життя!16. "Учителю Лев Силенко, мене питають недруги: "Скільки нас є і яка в нас мета?""- Побратиме, життя — жива сила. Свідома сила має свідому мету. Ідучи до мети (немає на світі людей без мети), треба знати, які чинники корисні для мети, а які — шкідливі. Шкідливі чинники (незалежно від того, якого вони походження) треба перемагати.Корисні чинники (незалежно від того, якого вони походження) треба підсилювати, треба їх старанно плекати.Іти до мети треба з силою вольовости, відважно, з великою вірою у велич мети. І тре­ба вміти уявляти мету в стадії її завершення.Чим більша мета, тим більше перешкод в дорозі до неї. Мудрі люди, перемагаючи пере­шкоди, міцніють, збагачуються досвідами борні, загартовуються.Орли, вовки, олені, бджоли мають свої території. Мати-природа, даючи життя, дає й право боротися за життя, за життєву тери­торію, за місце під сонцем. Хто не здібний боротися за життя, умирає. У людей, які натхненно вміють боротися за життя, красиве життя. І смерть у них красива.Хто не має своєї території, той не має дже­рел життя (не має їжі, повітря, шляхів, гнізда). Народ має свою територію (без території він не може бути народом, плем'ям). І він матір'ю-Природою покликаний свою територію любити і боронити її своїм життям — всі способи оборони рідної території достойні.Ми, рідновіри, маємо багато ворогів тому, що ми вірні сини і дочки багатої Вітчизни. Ми покликані ніколи і ніде не служити чужим авторитетам, які прагнуть жорстоко і улес­ли­во вторгатися в душу народу нашого і воло­діти територією народу нашого.У нас є мета — ми прагнемо знати про воро­гів нашої Вітчизни все — скільки їх, хто є їхнім провідником і які в них фонди та які в них методи борні, і що вони плянують робити, щоб нас на нашій території поневолити.Вороги наші не повинні знати, скільки нас є, і які в нас фонди, та які в нас методи оборони і які в нас пляни."А хіба не можна так жити, щоб не мати ворогів?" Можна. Та коли ми житимемо так, що в нас не буде ні великих ворогів, ні великих приятелів, то це означатиме, що ми не варті ні злого слова, ні доброго.Коли ми люди достойні (вміємо жити і вміємо вмирати), то наступ ворогів проти нас повинен нас зміцнити, сили наші мобілізу­вати, або прославити, як тих велетнів люд­ства, що полягли на полі бою, обороняючи гідність свого волелюбного "я". Коли ми готові жити достойно і готові вмерти достой­но, значить ми краща сила світу. І до нас ітимуть люди великих пристрастей і подвигів — їх магнетизуватиме наша правильна філосо­фія життя, наша священна рідна віра.17. "Учителю, я визнаю науку вашу, вели­ка вона, та скажіть мені, скільки я повинен да­вати грошей для Рідної Української Націо­нальної Віри? Я тут вживаю слово "повинен" тому, що немає на світі людини без повин­ностей. Народжений повинен жити. Щоб жити, він повинен виконувати умотивовані природою закони життя".- Побратиме, перш за все ти повинен зна­ти, що без Рідної Української Національної Віри ти не є ти, твоє "я" не є твоє.Чому я так кажу? Тому, що людина (кожна в світі людина) йде туди, куди веде її думка. Наприклад, коли ти визнаватимеш грецько-католицьку релігію, значить ти матимеш думку католицьку і ця католицька думка тебе вестиме до Риму; ти є такий, яка в тебе думка, віра.У Рідній Українській Національній Вірі закодоване твоє минуле (минуле предків твоїх), твоє сучасне (духовна й тілесна сила твоя і дітей твоїх) і твоє майбутнє (духовна й тілесна сила потомків твоїх). Отже, в Рідній Українській Національній Вірі — твоя вічність, твоя рідна думка.І в цій вічності проявлений твій розум, проявлена містика твоєї інтуїції і психічні властивості твоєї душі.Тепер став перед собою питання — скільки ти повинен дати сам для себе, щоб бути собою, щоб мати достойне місце на землі? Для Рідної Української Національної Віри не давай більше, ніж ти можеш дати і не давай менше, ніж ти можеш дати.18. "Учителю Лев Силенко, що ми, рід­но­віри, повинні знати про точність? Яке її зна­чення в житті людини?" — Побратиме, в родині Рідної Віри, по­винен панувати порядок. Порядок є там, де є точність. Між рідновірами буде високо ціну­ватися точність тоді, коли вони стануть людь­ми високої культури. Високу культуру треба плекати щодня так, як садівник плекає свій улюблений сад.Усяка культура починається від точности. Точність — культура людської душі; точність — дисципліна людського розуму. Знаємо, що латинське слово "дисципліна" означає "поря­док", "виховання", "освіта".Людина душевної культури, доброго виховання любить точність просто тому, що вона (точність) є частиною її характеру, її філософії життя. Полководець Помпей вва­жав, що втратити життя — горе не велике, але втратити точність — значить утратити щось більше, ніж життя.Точність — це добра звичка; спізнення — зла звичка. Хто спізнюється без важливих при­чин, той безсовісний. Безсовісний завжди має бажання оправдувати своє спізнення ("забув", "заговорився з сусідом", "кінчав учора почату справу"). Людина, яка оправдує свою неточ­ність, має не високі душевні вартості — вона оправдує свою нікчемність.Коли людина спізнюється, маючи важливі причини, їй треба співчувати. Адже вона не спізнилася, вона стала жертвою перешкод.Хто спізнюється (спізнюється часто і без важ­ливих причин), той чинить злочин. Він при­мушує своїх побратимів тратити час на чекан­ня. Він їм псує настрій, який особливо потріб­ний тоді, коли обмірковується важлива народ­на справа. Добрий настрій — щастя людське.Є такі люди, які спізнення оправдують прислів'ям "спізнився я, та краще пізно, ніж ніколи". Це прислів'я залиште ворогам своїм, щоб воно їх розслаблювало. Сіяти пізно -значить взимку сидіти без хліба. Їхати на яр­марок тоді, коли люди з ярмарку вертаються, значить показувати свою нікчемність.Людина, яка спізнюється, сама до себе витворює недовір'я, сама себе принижує і приятелів своїх; тяжко таку людину шанувати.19. "Учителю, але ж у світі немає точності, світ постав з хаосу, точність — це поневолення, нещастя, насильство, точність створена людь­ми, диктаторами. Щасливі, вільні люди на годинник не дивляться. Я люблю абсолютну волю, і хочу робити що хочу і коли хочу. Я не люблю тієї науки, яка мене вставляє у рамки точності".- Побратиме, ні, ні, в світі є точність, велика точність, і світ постав з точности. І в людині закодована світова точність, І щас­лива та людина, яка її свідомо чи несвідомо має у властивостях своїх інстинктів.Коли б наше Сонце ішло, як хотіло і коли хотіло — коли б наше Сонце під час свого руху спізнювалося за сто років хоч на одну годину, в світі порушився б порядок, постала б катастрофа в сонячній системі. Астрономи устійнили, що комета, яка до нашої Земної плянети загощує раз на десять століть, не спізнюється й на секунду.І людина збудована за законами, які існують у Сонячній системі. Уяви, що тобі твоє серце сказало: "Іду я довгі роки точно, та тепер мені не сподобалася та наука, яка мене вставляє у рамки точності! П'ять хвилин не йтиму, спізнюся!" Мозок, п'ять хвилин не отримуючи від серця свіжої крови, зазнає таких змін, що його вже ніколи не можна воскресити. "То як же тоді дивитися на чудо з Лазарем, який, як пише "Євангелія", був тру­пом і вже смердів, та Ісус Христос воскресив його"? Казка про воскресіння Лазаря при­нижує людський розум своєю наївністю й достойні люди в цю казку очевидно не вірять.Усяке хотіння повинно мати порядок, а коли воно постає в обдарованої людини, воно має ще й натхненну красу. Невпорядковане хотіння — нещастя. Наприклад, ти маєш авто. Отже, керуючись "любов'ю абсолютної волі" і необмеженим хотінням (що хочу, те й роблю), ти можеш їхати, не звертаючи уваги на світла, дорожні знаки, але твоєю, зупинкою буде лікарня, або в'язниця.Правда, що є точність вимушена, точно о п'ятій годині ранку будять українця (політич­ного в'язня) криком "падйом!". І він, висна­жений і голодний, іде в ліс на працю, це поневолення, насильство. На законах точнос­ти (вимушеної точности) збудована тюрма народів і вона буде знищена тільки законами точности (добровільної точности).Точність — шлях волі. Там, де немає точ­ности, немає цивілізації, немає культури, немає держави, немає поступу.Українці (яке це велике горе!) виховані в понурій школі духовного рабства. І тому вони свої свята, збори, концерти і навіть важливі справи починають з великим спізненням. І самі себе розважають словами "та ж це вже всім відома українська точність".Значить, всім відомо, що українці звикли до неточности, до нікчемности, до рабських по­нять життя і вперто цих звичок тримаю­ться, бо не здібні самі свої звички контролю­вати.О, які ці звички потворні! А дехто зве їх традицією, "рідною традицією". І каже: "Та що там Лев Силенко нові порядки заводить — у Рідній Вірі учить точности. Що має спіль­ного віра з точністю?! Мій батько не любив годинника, був він грецько-православним, ну й любив пити "православну". І я таким є, віри не зміню, хоч ви мені тут що!"Ти добре знаєш, що батько твій ходив у ярмі, як животина — чужа влада гнітила його; він корився, бо мав правдиву віру грецько-православну, яка вчила його, що "всяка влада Богом дана". Він не знав, хто є творцем його нещастя і потішав себе горілкою, яку ти на­зиваєш "православною". Він був жидівським шабесґоєм (попихачем Яремою). І ти хочеш таким бути? Немає в тебе бажання бути лю­диною духовно вільною, поступовою? Немає в тебе наміру потішити свого батька, що в тебе є бажання вийти з тьми на сонячний шлях?Між щастям і нещастям є тільки одна хвилина, інколи — секунда. Точність і доклад­ність — це шлях, який дарує людині життєвий успіх, облегшує перемагати перешкоди.Точні люди продуктивні, бо вони вміють мудро розпоряджатися найбільшим скарбом життя — часом. Точні люди викликають довір'я до себе. А довір'я — багатство.Точність — одна з головних рис характеру великих людей. Неточних людей точні люди не люблять. Неточна людина ніколи не буває мудрою, чесною, благородною.Ніколи не буває в неволі той народ, який має синів, призвичаєних до точности, точність — значить вірність, докладність, впевненість.Ніякий у світі годинник не показує ні зав­трашнього, ні вчорашнього часу. Годинни­кова стрілка показує час теперішній. І ми, рід­новіри, живімо теперішнім часом, сьогод­нішнє не відкладаймо на завтра, бо зав­трашній день має справи завтрашні.Український народ довгі століття, не будучи господарем на рідній землі, охляв розумом і душею, і користується він не точним національним годинником.Український годинник спізнюється (і є такі, які кажуть, що спізнюється на декілька століть), і показує він нездорові прикмети народу. Треба його (фальшивий національ­ний годинник) негайно віддати до архіву і придбати новий, правильний годинник. Укра­їнському народові потрібний, як хліб і вода, точний національний годинник, потрібна достойна українська точність, і ми, рідновіри, покликані її утвердити сьогодні і передати її, як цінний скарб життя, грядущим поколінням.20. "Учителю, всі прагнуть єдности, а єдности немає; хто хоче, щоб ми, українці, були роз'єднані?"- Сила любови сьогодні всесторонньо до­сліджена. Є відомо, що любов стала зруч­ним зна­ряддям політики, і часто — політики брутальної.Наприклад, дитині прищеплюється любов до тих людей, які вбили її матір. І робиться це тільки тому, щоб дитина, ставши дорослою людиною, не мала ненависти до гнобителів своїх.Московитія використовує любов, як зброю поневолення. Московитія вчить укра­їнців, щоб вони любили Москву і вірно їй служили, і не любили тих українців, які є гре­цько-католиками чи грецько-православними.Ватикан використовує любов, як зброю поневолення. Ватикан вчить українців, щоб вони любили католицьку релігію і вірно їй служили, і не любили тих українців, які є грецько-православними, або визнавцями москвинського комунізму.Архиєреї грецької ортодоксії викорис­то­вують любов як зброю поневолення. Архиєреї грецького православія вчать українців, щоб вони любили грецьку ортодоксію і вірно їй служили і не любили тих українців, які є грецько-католиками, або визнавцями моск­винського комунізму.І коли той чи інший архиєрей співає "Боже, нам єдність подай", фарисей він; він є глаг­ольщиком нечистої совісти, він не має на увазі єдність Українського Народу навколо рідної духовости. Він має на увазі єдність Україн­ського Народу ту, яка є під владою папи рим­ського, або під владою авторитету грецької ортодоксії. Архиєреї москвинського комунізму прагнуть єднати (силою слова і силою пістоля) Український Народ під владою москвинського авторитету.Знаємо, що українець грецько-като­лиць­кої релігії ніколи не стане грецько-право­славним. Він має огиду до грецько-право­славної релігії тому, що вона була жорстоким знаряддям в руках православних москвин­ських царів, які силою зрусифіко­вували укра­їнців.Знаємо, що українець грецько-православ­ної релігії ніколи не стане грецько-католиком. Він має огиду до грецько-католицької релігії тому, що вона була жорстоким знаряддям в руках польських католицьких королів, які силою зпольщували українців.Знаємо, що українець, звільнившись з яр­ма москвинського комунізму, не стане гре­цько-католиком чи грецько-православним. Він (коли він думаюча достойна людина), бачитиме, що ці релігії не задовольняють його душі. Відомі вони, як релігії, які служили окупантам України.Чужовір'я має руїнницький вплив на особистість українців: українці не здібні чужі релігії поставити на службу своїм (укра­їнським) інтересам.Я вчу, що ми, українці, маємо право мати Рідну Українську Національну Віру в єдиного Бога. Ми вміємо творчо мислити. Ми маємо право самі (без чужих амбасадорів) молитися до єдиного Бога. Ми розумом і душею здорові люди — нам не потрібні чужі релігійні чи антирелігійні опікуни.Ми вміємо самі собою опікуватися. Ми, українці, потребуємо вільної і тільки вільної єдности, збудованої на законах рідної моралі, рідної мудрости, рідної віри.Щоб між українцями, які прагнуть волі, вільної волі, добробуту, достоїнства постала вільна єдність, українці віддають чужі релігії й ідеології чужинцям. І єднаються в Рідній Українській Національній Вірі. І цей шлях єднання єдиноправильний, єдинорозумний, єдиноморальний, єдиноспасенний і єдино­священ­ний!