Необхідне зло

Десять

о потяга я дістався майже одночасно із військовим кортежем. Наш кулі був уже там, щось доказував залізничному службовцю. Старий тицьнув у мене пальцем, і залізничник нарешті дозволив йому пройти.

Диван обговорював щось із офіцером, який командував процесією. Тоді щось кинув своєму помічнику, той кивнув і повів кортеж по платформі до п’ятого вагона.

— Прем’єр-міністре Даве,— гукнув я.

Він повернувся і змінився на обличчі, немов отримав ляпас.

— Капітане Віндгем? Я не отримував інформації, що ви нас супроводжуєте. Я так зрозумів, що офіційним представником Імперської поліції призначено вашого колегу, сержанта Банерджі.

— Саме так, сер,— підтвердив я.— Мій візит має особисту мету. Я хотів висловити співчуття на похороні ювраджа.

Якусь мить він із підозрою дивився на мене.

— Добре. Так навіть краще, вважаю. Ви із сержантом Банерджі схопили вбивцю ювраджа. Можливо, магараджа захоче вас бачити.

— Принаймні, ми його знайшли,— відповів я.— Він вирішив за краще застрелитися, ніж дозволити нам його схопити.

Диван вимушено посміхнувся.

— Мені сказали, що, імовірніше, він був якимось релігійним фанатиком. Хто знає, що там у мозку такої людини...

Мені кортіло відповісти, що в нашому випадку у його мозку куля від старого револьвера, але не думаю, що він зрозумів би мій жарт.

Він покликав полковника Арору, який саме розмовляв з індусом у формі, що вийшов із вагона. Полковник перервав розмову і покрокував до нас.

— Капітане Віндгем,— привітався він,— радий знову вас бачити.

— Капітан їде з нами,— повідомив диван.— Будь ласка, знайдіть йому купе.

— Як бажаєте, сагибе диване,— сказав полковник.— Капітане, якщо ваша ласка, ідіть за мною.

— Отже, ви вирішили їхати з нами до Самбалпура,— почав Арора, щойно ми відійшли від дивана і пішли вздовж платформи.

— Подумав, що непогано було б подивитися на справжнього індійського магараджу у природних умовах.

— Он як, капітане? — усміхнувся він.— Ніколи б не сказав, що ви антрополог.

— Та куди вже мені,— відмахнувсь я.— Хоча зізнаюся, останнім часом мене приваблюють мови південної Індії. Можна сказати, що їду до Самбалпура задовольнити свою цікавість писемним словом.

Арора натренованим поглядом дивився кудись уперед.

— Що ж, сподіваюся, ви проведете час із користю,— відповів він.

Полковник зупинився біля входу до одного з вагонів і жестом запросив мене заходити.

Я піднявся залізними сходинками в кокон, обшитий панелями з волоського горіха і застелений товстими килимами, більше схожий на вестибюль доволі дорогого кінотеатру, ніж на залізничний вагон.

Вийшов слуга у бездоганно скроєній зелено-золотій уніформі, склав руки у привітанні.

— Знайдемо вам купе,— сказав полковник.

Він перемовився кількома словами зі слугою, той на мить завагався, а тоді повернувся до мене:

— Ідіть за мною, будь ласка, сагибе.

Я залишив полковника і пішов за ним довгим коридором повз відполіровані до блиску двері купе.

— Чи подобається вам наш потяг, сагибе? — запитав він.

— Значно кращий за той, що від’їжджає до Паддінгтона о восьмій п’ятнадцять,— відповів я.

Чоловік вирішив залишити мої слова без коментарів і пішов далі.

— Це купе вільне, сагибе,— нарешті зупинився він перед дверима і відсунув їх.— Чи потрібно вам іще щось?

— Гадаю, мій колега, сержант Банерджі, також займає купе в цьому вагоні.

— Так, сагибе. Цей офіцер у сусідньому купе.

— Можливо, до нас приєднається іще одна особа,— продовжив я.— Жінка. Їй також знадобиться місце.

— Я розпоряджуся, щоб усе підготували, сагибе.

— І, будь ласка, попросіть сержанта зайти до мене.

Я увійшов і зачинив двері. Купе духмяніло трояндовою олією. Біля стіни з одного боку стояло ліжко — справжнє, не якась там полиця. Поруч розташувався стілець оббитий пурпуровим оксамитом і секретер у стилі рококо, весь у вензелях та закрутках, які немов порозпливалися від спеки. Навпроти ліжка стояла лакована шафа горіхового дерева, поруч із нею — двері до ватерклозету з мармуровою раковиною і такою кількістю золотих оздоблень, що «Східний експрес» порівняно з цим потягом здавався таким собі поїздом, неначе для перевезення худоби.

За вікном відкривався геть інший світ. На платформі навпроти влаштувала собі тимчасове житло родина індійців. Старша дитина, дівчинка років п’яти, з косичками, із захопленням спостерігала, як вуличний торговець насвистує мелодію на бляшаному свистку. Молодший хлопчик, років двох, майже голий, обперезаний чорною мотузкою, з обведеними чорним очима, витріщався на мене, але квапливо сховав обличчя у складках материного сарі. Жінка старанно розкладала якісь тканини, намагаючись спорудити ліжко для дітей. Чоловік її тим часом похмуро дивився, як із даху платформи на мокрі рейки тече вода.

Я стягнув кітеля, кинув його на ліжко і пішов умитися. Вода була холодною, дійсно холодною, а це у Калькутті справжнє диво. Замість рушника висіла якась хмаринка з ароматом сандалового дерева.

У двері постукали, і після ввічливої паузи увійшов Не Здавайся з таким виглядом, немовби провів кілька раундів із Джеком Демпсі[13]. Ліва щока в нього набрякла, окуляри в тоненькій оправі ледь трималися на носі.

— Із вами все гаразд, сержанте? — запитав я, запрошуючи його сісти на стілець.

— Так, сер.

— Добре попрацювали, до речі. Вам удалося відвернути увагу. Доусон утік, як побитий собака, коли усвідомив, що ви його помітили. Гадаю, поквапився покинути вокзал, щойно його горили за вас узялися.

— Так, сер,— похмуро погодився він.— Кремезні хлопці.

Ось у чому секрет операцій «Відділу Н». Це солдати у цивільному, яких переманили до своїх лав більшою платнею і швидким підвищенням. Біда тільки в тому, що цим шестифутовим громилам із Чандиґарха і Лахора важко було загубитися серед населення Бенгалії. Усе одно, що наказати борцям проникнути у банду жокеїв.

Сержант узяв окуляри і спробував повернути їм форму. Без них очі його були на диво маленькими.

— Судячи з величини його охоронців, сер, ви мали рацію, припустивши, що майор не у відпустку зібрався.

— Не думаю, що Доусон має ті відпустки,— сказав я.— Сумніваюся, що він узагалі спить.

— Вважаєте, що його присутність пов’язана з убивством ювраджа?

— Можливо, хоча якщо він тут офіційно, чому б не прийти у мундирі? І навіщо так швидко зникати?

— Він міг опинитися тут з якоїсь іншої причини. Може, вистежує терористів?

Я поміркував над цим. Вокзал Говраха — в’їзд до міста. Більшість людей потрапляє до Калькутти саме через нього.

— Усе може бути,— відповів я.— Хоча у такому разі цілком природно було б йому з’явитись у формі. Він же не оперативник.

Із платформи пролунав свисток. Я поглянув на годинник. Десята. Не Здавайся надів окуляри.

— Міс Ґрант часом не бачили? — поцікавивсь я.

Запитання, схоже, його збентежило.

— Я її не видивлявся, сер.

— Авжеж,— кивнув я, і в моєму животі щось ворухнулося, коли я зрозумів, що Енні не поїде. Так навіть краще, сказав я собі, бо важко було б зосередитися на справі, якщо весь час відволікаєшся, але пілюля все одно виявилася занадто гіркою.

Потяг м’яко здригнувся і повільно рушив від вокзалу, починаючи свою подорож у ніч повз довжелезні ряди мокрих будинків Говраха.

Не Здавайся посовався.

— Якщо це все, сер, я б хотів піти до свого купе.

Мене це цілком улаштовувало. Потрібно поміркувати, обдумати причини присутності Доусона на платформі. Але побути на самоті хотілося не тільки тому. Ми домовилися зустрітися за годину на вечері, сержант пішов, і я зачинив за ним двері.

У купе раптом стало дуже тихо. Я витяг валізку і поставив її на ліжко. Відкрив замочки, дістав сорочки й інший камуфляж, під яким лежала лакована дерев’яна скринька зі срібною ручкою й оздобленням зі слонової кістки. Сама вона була з червоного дерева зі срібним замком у вигляді голови дракона. Ручка була ніби продовженням дракона. Скринька була напрочуд гарною, і я трохи помилувався нею. Та зовнішня краса — ніщо порівняно з тим, що всередині.

Я витягнув із кишені маленького срібного ключика, уставив його в замок і повернув. Механізм тихо клацнув, і я ледь здригнувся. Підняв кришку і зазирнув під неї: лампа, керамічна люлька, набір тонких голок та інших інструментів і, звісно ж, бамбуковий держак для опійної люльки з порцеляновим мундштуком. Усе це елегантно лежало на червоному оксамиті. Подорожній набір для куріння опію, і я закохався в нього, щойно побачив у антикварній крамниці на Парк-стрит. Одразу зрозумів, що він мені край потрібен, хоча ніколи нічого схожого й не бачив. Навіть не думав, що колись він мені знадобиться — аж доки не помітив кульку опію серед речей застреленого вбивці. Ще ніколи я не готував опію сам. Справа це була складна, вимагала певного досвіду і майстерності, і в потязі, що рухається, цього навряд чи можна було навчитися. Більше того, брати скриньку із собою було дуже ризиковано. Що, як мою валізу буде пошкоджено й усі побачать, що всередині? Вистачить, щоб скомпрометувати офіцера поліції, навіть якщо він офіційно у відпустці.

І тут я зрозумів, що взяв її із собою, бо не міг із нею розлучитися. Немов ляпаса отримав. Я швидко зачинив скриньку, прикрив її одягом і витяг чисту сорочку, штани і напівпорожню пляшку віскі, яка теж там лежала.

Змінивши мокрий одяг, я налив собі порцію віскі й поставив склянку на секретер. Сів, зробив ковток. На вулиці лив дощ, час від часу за вікном мерехтіло світло, то потяг проносився повз будинки.

Це мій перший візит до індійського штату. Власне, узагалі перша подорож Індією. Початок був геть непоганий, і якщо кудись і їхати, то чому не в Самбалпур. Та щось мене непокоїло. Трохи занепав духом, коли не з’явилася Енні, та й поява майора Доусона на платформі мене надто непокоїла. Не міг позбутися відчуття, що його присутність якось пов’язана з убивством ювраджа. Відколи до наших рук потрапили листи з попередженнями, які надіслали Адгіру, я впевнився, що сліди мусять вести до Самбалпура. Але той факт, що ми зустріли на вокзалі Доусона, додавав іще одну можливість: до справи має відношення «Відділ Н» або його керівництво. Присутність Самбалпура у Палаті принців була, урешті-решт, важливою частиною планів віце-короля. Чи можливо, щоб хтось із уряду дав санкцію на те, щоб позбутися принца, сподіваючись, що його спадкоємець буде більш поступливим?

У мене аж скрутило шлунок від думки, що це означає. Якщо вбивство принца має політичне підґрунтя, так просто його не розкрити. Якщо за ним стоїть «Відділ Н», шукати правду буде небезпечно, якщо взагалі вдасться її знайти. Навіть гірше, якщо тут замішана військова розвідка, то потяг до Самбалпура везе мене не до відповідей на запитання, а зовсім у протилежний бік.

Я зробив іще один ковток і подивився в темряву за вікном. Думки мої повернулися до листів. Написані вони мовою орія, доставив їх принцові хтось із палацу. Навіть якщо тут і були будь-які сліди британської змови, то певна людина, яка володіла місцевою мовою, мусила щось дізнатися про цю змову і попередити принца. Велика ймовірність, що людина ця саме в Самбалпурі. Знайти її — моє завдання номер один.

За півгодини у двері постукав Не Здавайся. На ньому була чорна краватка і дорогі шкіряні черевики, які сяяли так, що могли б запросто замінити кораблям маяк.

— Ви зібралися в оперу? — поцікавивсь я.

— Мені здалося, що ви хотіли пошукати вагон-ресторан, сер.

— Так,— погодивсь я,— але ж ми йдемо не на офіційний прийом.

— Це офіційний потяг,— знизав він плечима.— Хочете, я перевдягнуся?

— Ні,— зітхнув я.— Ходімо. Я зголоднів.

Сержант відчинив двері до сусіднього вагона. Дощ не вщухав, і вода стікала з дахів вагонів бурхливою річкою. Я швидко перестрибнув майданчик і заскочив у інший вагон, Не Здавайся за мною.

Більшу частину вагона-вітальні займав бар із дзеркалами і великий чорний рояль, на ньому ніхто не грав. Перед ним розставили з дюжину крісел, оббитих зеленою шкірою, і маленькі столики зі слонової кістки. За одним із цих столиків сидів диван із сивим європейським джентльменом, який, якщо вірити смокінгу, цілком міг бути англійцем. На вигляд йому було років шістдесят, він мав обличчя маршала і манери банкіра. Він холодно мене оглянув, як лікар прокаженого, і повернувся до розмови, а ми з Не Здавайся продовжили мандри потягом.

Вагон-ресторан був оздоблений темними панелями та полірованим деревом, вікна прикрашали цупкі занавіски з пурпурового оксамиту із золотистими ламбрекенами. Він був порожнім, якщо не брати до уваги офіціанта у лівреї, який розкладав прибори, і полковника Арору за одним із півдюжини столиків, застелених білими скатертинами, у компанії самотньої орхідеї у вазочці. Обличчя у нього було напруженим, Арора дивився у вікно, зосередившись на темряві. Легко можна було здогадатися, що думки в нього не дуже приємні. Як на мене, не так уже це й погано. Можна багато чого дізнатися, перервавши процес міркування.

Я гукнув до нього:

— Полковнику!

Він обернувся і глянув на мене, на мить в очах промайнула лють. Я витримав його погляд, намагаючись збагнути, що за ним криється. Певне, він це зрозумів, і негайно вираз його обличчя змінився: він опанував свої емоції.

— Капітане, сержанте,— кивнув він.

— Не заперечуєте, якщо ми до вас приєднаємося?

— Авжеж,— ввічливо відповів він.— Прошу.

Тихо дзенькнули прибори: потяг пролетів місце з’єднання рейок.

Офіціант відірвався від ножів і виделок і підійшов до нас.

— Принести аперитив?

Неввічливо було б відмовлятися.

Він повернувся із двома келихами шампанського на срібній таці.

— Саме час повечеряти,— сказав Арора, звірившись із годинником.— Що у нас сьогодні?

— Гороховий суп із м’ятою, печеня з дикого кабана, а на десерт «Ітонська суміш»[14].

— Добре, добре,— покивав полковник.

Щось страви у потягу, який належить індійській королівській родині, аж надто англійські.

Офіціант відійшов, і я повернувся до полковника.

— Хто той англієць, що зараз сидить із диваном у вітальні?

— Сер Ернест Фіцморіс,— відповів Арора,— член ради директорів Англо-Індійської діамантової корпорації і, як сам нас запевняє, щирий друг королівства Самбалпур. Ми маємо тривалі та плодотворні відносини з корпорацією,— продовжив він.— Вони купляють майже дев’яносто відсотків нашої алмазної продукції. Коли Ост-Індська компанія намагалася нас економічно задушити, вони першими порушили ембарго, таємно вивозили нашу продукцію, коли ще жодна інша англійська компанія не наважувалася навіть торкнутися її. Це на їхні гроші утримуються самбалпурські школи та клініки, не кажучи вже про автомобілі магараджі.

А може, і вино, подумав я, судячи з того чудового каберне, яке супроводжувало головну страву, і оксамитового журансону, який подали до десерту. Бесіда набула цікавого забарвлення: полковник ділився оповідками із самбалпурської історії, розповідав, як його правителі чинили опір завойовникам-моголам. Урешті-решт ми піднялися, щоб повернутися до своїх купе.

— Не влаштовуйтеся занадто зручно, капітане,— сказав Арора.— За кілька годин ми доїдемо до Джхар-суґуда, де здійснимо пересадку.

— Королівський потяг Самбалпура не їде до Самбалпура? — здивувавсь я.

— Не може,— відповів полковник.— Ви, британці, не дозволяєте прокладати широкі колії у суверенних штатах. Уряд боїться, що, коли їх прокласти, не уникнути перевезення військ і зброї, які можна використовувати проти вас.

— Абсудр,— зауважив я.

— Авжеж,— погодився полковник.— Але факт залишається фактом. Тож у Джхарсуґуді ми сядемо в інший королівський потяг вузької колії і вже на ньому проїдемо останні п’ятдесят миль до Самбалпура.

І точно, дві години по тому потяг зупинився на відгородженій оксамитовими стрічками платформі на вокзалі Джхарсуґуда, і я вийшов у задушливу ніч. Дощу не було, колія залишалася сухою. Схоже, мусон ми обігнали.

Потяг, що повезе нас до Самбалпура, виявився мініатюрною версією того, з якого ми щойно зійшли, і ми розсілися по вагонах без усіляких церемоній та фанфар. За нами гвардія винесла труну ювраджа і понесла її по платформі.