Необхідне зло

Два

оїм першим бажанням було кинутися до принца, але часу не було, у револьверові вбивці залишилися кулі.

Я упав на землю, і він вистрілив учетверте. Не можу сказати, куди влучила куля, знаю тільки, що крізь мене вона не пройшла. Я знову пірнув за відчинені дверцята роллс-ройса, убивця вистрілив знову. Куля стукнула об дверцята прямо на рівні мого обличчя. Мені вже доводилося бачити, як кулі розривають метал, немов паперову хустинку, тож справжнє диво, що ця застрягла у дверцятах. Згодом я дізнався, що роллс-ройс принца був обшитий срібними пластинами. Гроші зробили свою справу.

Я змінив позицію, очікуючи на шостий постріл, але з полегшенням почув клацання порожнього барабана. Отже, револьвер має п’ять комірок, або ж у вбивці лишилося п’ять куль, хоча перше трапляється нечасто, про останнє взагалі ніхто не чув. Не зустрічав я ще такого вбивці, якому б куль бракувало. Скориставшись нагодою, я витяг із кобури свого «Веблі», прицілився, вистрілив і не влучив, куля увійшла у стовбур найближчого дерева. Нападник уже тікав.

На задньому сидінні Не Здавайся схилився над принцом, намагаючись зупинити кров із його грудей, своєю сорочкою. Полковник Арора непевно підвівся, тримаючись рукою за скривавлену голову. Йому пощастило. Схоже, основну міць удару взяв на себе тюрбан. Без нього він узагалі не підвівся би.

— Везіть принца до шпиталю! — крикнув я йому і кинувся за злочинцем.

Той мав фори у двадцять п’ять ярдів і вже встиг добігти до кінця Чоурінґхі.

Вдале він вибрав місце для нападу. Чоурінґхі — вулиця дивна. Протилежний тротуар був найжвавішим у місті: у крамничках, готелях, під аркадами було повно перехожих. Цей бік був на сонці, потрапити з нього можна було лише на Майдан, тож зазвичай на ньому нікого не було. Наразі крім парочки кулі, котрі були задалеко, а вони не ті люди, що кинуться на допомогу, почувши постріли.

Я побіг за вбивцею, ледь ухиляючись від автомобілів на проїжджій частині на чотири смуги. І легко загубив би його серед натовпу під білими стінами Індійського музею, якби не яскраве помаранчеве вбрання. Стріляти у натовп занадто ризиковано. Та й у будь-якому разі, стріляти в людину в рясі індуїстського святого перед стількома людьми — божевілля. У мене і так проблем чимало, щоб іще й релігійне повстання зчиняти.

Убивця пірнув у лабіринт вуличок на схід від Чоурінґхі. А він у непоганій формі, принаймні кращій, ніж я, тож дистанція між нами збільшувалась. Я вибіг на вулицю, спробував угамувати дихання і гукнув, щоб він зупинився. Особливих надій я не плекав: убивці з револьвером та непоганою форою не часто поводяться слухняно, але він, на мій подив, підкорився. Зупинився, розвернувся, підняв зброю і вистрілив. Певне, перезарядив на бігу. Вражає. Я кинувся на землю, і куля увійшла в стіну за моєю спиною, обсипавши мене градом битої цегли. Я підвівся і вистрілив у відповідь, та знову влучив у повітря. Чоловік розвернувся й кинувся у хитросплетіння вулиць. Повернув ліворуч, і я загубив його з виду. Я побіг уперед. Там стояв якийсь дивний галас: урочисті голоси та ритмічний бій барабанів. Я вибіг з-попід дерев і повернув за ріг на Дхарматолла-стрит. Стоп. Усю вулицю займала процесія родичів убивці. Від галасу можна було оглухнути. Під барабани вигукували якийсь релігійний гімн. На чолі процесії рухалася жахлива споруда на колесах три поверхи заввишки, що нагадувала індуїстський храм. Споруда просувалася повільно, її тягла на мотузках група чоловіків. Я закрутив головою, намагаючись відшукати вбивцю, та марно. Натовп був занадто щільним, і забагато народу було у шафранових накидках. Чоловік зник.