Необхідне зло

Двадцять два

а годину ми з Не Здавайся сиділи в позолоченому візку, який тягло півдюжини коней, кожен з яких запросто став би переможцем Дербі. Їх міцно тримав за віжки кучер у тюрбані та смарагдово-золотому одязі. Це само по собі вже було вражаючим видовищем, та до нього додавалося ще зо два десятки візків, у яких розташувалися члени королівської родини.

Попереду процесії крокував слон, прикрашений гірляндами, з бивнями у срібних футлярах. На спині в нього, у позолоченому сідлі, сиділо два індуси й дули в комбус, велику трубу, яка видавала дивні для того розміру високі звуки. За ними марширували воїни у повному парадному вбранні. Вони тягнули лафет, на якому лежали тлінні рештки ювраджа Адгіра Сінґх Сая. Труни не було, тіло просто загорнули до шиї у тканину і накрили самбалпурським прапором і безліччю гірлянд жовтих та помаранчевих квітів.

Процесія просувалася вулицями, заповненими людьми. Обабіч дороги стояли чоловіки і хлопці, малі діти повсідалися на гілках дерев, а жінки виглядали з балконів та вікон будинків, повз які рухався кортеж. Із дахів дощем сипалися квіти.

Навпроти мене сидів полковник Арора.

— Маю для вас добрі новини,— нахилився до мене, щоб я почув його в галасі натовпу.

— Не звикли ми до добрих новин,— відповів я.— Це щось новеньке. Цікаво.

— Я передав Його Високості ваше прохання відрізати Кармайкла від світу на кілька днів. Радий повідомити, що йому ця ідея здалася напрочуд кумедною. Він погодився відключити на кілька днів телефон і телеграф. Власне, він вирішив удаватися до таких заходів частіше. Каже, заради того, щоб побачити обличчя нашого любого посла, можна стерпіти незручності.

— Приємно чути,— посміхнувсь я.— Лишилася тільки одна проблема: Кармайкл витурив нас із посольства.

— Тож ви тепер безхатченки?

— Хіба що ви зможете домовитися про номери для нас у «Бомоні».

Полковник усміхнувся.

— Маю кращу пропозицію.

Процесія вийшла на край міста і почала переправлятися по мосту через Маханаді. Дальній берег річки був не таким забудованим, тож квіти згори вже не сипалися. Серед натовпу обабіч дороги стояли слони з розфарбованими вухами й у шовкових попонах. Коли повз них проїхав лафет, пролунала команда погонича, і слони разом опустилися на коліна.

— Погляньте, сер! — вигукнув Не Здавайся.— Можу присягнутися, он той слон плаче.

Я хотів було розсміятися, аж помітив, що у сірого велетня дійсно стояли сльози в очах.

— Ви здивовані? — запитав полковник Арора.— Коли Син Неба повертається додому, чому ж тваринам також не сумувати?

Кортеж рухався берегом на південь. Удалечині завиднівся храм, який я помітив із камери Шреї Бідіки. Його білі мармурові вежі здіймалися високо в небо.

Коли ми наблизились, я побачив, що вся будівля вкрита різьбою: боги і смертні сплелися у коханні безліччю можливих способів. Ваш вікарій такого й уявити собі не зміг би, не кажучи про те, аби прикрасити такою ліпниною фасад церкви! Утім, вікарій був би вельми задоволений ґарґулями та вітражними зображеннями грішників, що горять у пекельному вогні. Я замислився. Як сталося, що християни з такою огидою ставляться до зображення сцен кохання? Чого так бояться наші кардинали та архієпископи?

Коло воріт храму процесія зупинилися. Біля них стояв струнко почесний караул, немов шеренга екзотичних олов’яних солдатиків. Гвинтівки вони тримали прямо перед собою, золотисті тюрбани виблискували на сонці. Позаду них... місце погребального вогню. Більше, аніж я очікував. Купа хмизу, яким запросто можна було б заповнити трюми кліпера[21].

Із візків почали вилазити сановники. Старі у білих капелюхах і білих куртах похмуро прибрали гірлянди з тіла ювраджа, поклали їх із одного боку з такою урочистістю, ніби то святі мощі. Тоді солдати підняли тіло з лафета й обережно перенесли до місця поховання.

Магараджі допомогли спуститися два помічники, ще один тримав над його головою чорну парасольку. Перед багаттям було зведено щось на кшталт трону — поміст, оздоблений червоним оксамитом і вкритий подушками. Поруч із ним стояв священик із поголеною головою у шафрановій мантії. На чолі у нього були намальовані дві білі лінії, що сходилися на переніссі, між ними — тонша червона лінія: знак прихильників бога Вішну.

Помічники, тримаючи магараджу за руки, обережно довели його до помосту, а чоловік із парасолькою пильно стежив, щоб королівської голови не торкнувся жоден промінчик сонця.

Священик опустився на коліна і звернувся до магараджі. Його Високість роззирнувся, тоді вказав на чоловіка в білому, дуже схожого на покійного принца. Схоже, то Пуніт, молодший брат Адгіра, і саме він проводитиме похоронну церемонію.

Присутні підвелися, і священик повів принца Пуніта до місця, де горів вогонь. Поруч стояла невеличка торбинка із ряднини. Принц сів, схрестивши ноги, перед вогнем, а священик підняв торбинку і витягнув звідти срібну посудину, в яку налив води з глиняного глечика. Я запитливо подивився на Не Здавайся:

— Вам зрозуміло, що відбувається?

— Приблизно.

— Та ви ж брахман! Мені здавалося, що ви мусите знати трохи більше, ніж приблизно. Що б сказав на це ваш батько?

— Багато слів витрачати не став би, сер. Він атеїст. А от мати...

— Забули,— зітхнув я.— Просто поясніть, що зможете.

— Гаразд,— погодився він.— Ми не віримо у воскресіння тіла. Це лише земна оболонка душі, яку потрібно звільнити, щоб вона мала змогу продовжити подорож. Для цього душу потрібно нагодувати. Для неї готують їжу — кашу з рису та кунжутного насіння.

Принц тримав сталевий казанок над полум’ям, а священик ворушив багаття бамбуковою паличкою. З кінчика палички потягнулася вгору смужечка білого диму. Священик узяв у Пуніта казанок і щось йому прошепотів. Принц устав і повільно рушив навколо погребального багаття, доки священик промовляв мантри, час від часу зупиняючись і чекаючи, доки принц повторить за ним слова. Молитву закінчили, Пуніт знов зайняв своє місце поруч зі священиком. Він узяв із казанка жменьку рису з кунжутом, зліпив кульку і поклав на губи мертвого брата. Священик передав йому гілочку. Принц занурив її у воду і, примовляючи іншу молитву, почав бризкати на тіло Адгіра.

Священик узяв горщик із розтопленим маслом, гхі, опустив у нього пальці й накреслив на чолі Адгіра три лінії. Три лінії, подумав я: такі ж мав і чоловік, який його вбив, а також має і той, хто проводить цей останній ритуал.

Священик повернувся до вогню і почав приспівувати, тоді запалив смолоскип і вручив його Пуніту, який швидко підійшов до купи хмизу і підпалив її. Хмиз швидко підхопив вогонь, певне, його заздалегідь чимось побризкали, полум’я розгорілося, і монотонний спів священика став голоснішим. Я перевів погляд на поміст. На очах магараджі виблискували сльози. Обличчя ж Пуніта не видавало ніяких емоцій. Тихо примовляючи, він пішов навколо багаття, незабаром до нього приєдналися інші плакальники.

Ніздрі залоскотало від запаху горілого сандалового дерева, від чорного диму защипало очі, монотонні слова барабанним дробом відбивались у моїй бідолашній голові. Я відвернувся і побачив у натовпі білу жінку. Власне, вона була там не одна: були кухарі, няньки, інженери, інші служки з палацу, усі вдягнені у траурний чорний колір. Але ця жінка відрізнялася. Вона стояла трохи осторонь, серед індійців, і на ній було біле сарі. Натовп розступився. Я зміг роздивитись її обличчя, і серце моє мало не зупинилося. Вона так нагадувала Сару, мою дружину, що на мить мені здалося, що я побачив привида. Сара померла у 1918 році, але тієї миті біль мій був таким нестерпним, ніби від її смерті минуло не кілька років, а кілька тижнів. Я перевів подих.

— Що то за жінка? — запитав я у полковника Арори.

Арора похмуро кивнув.

— Оце, капітане, і є пасія ювраджа, міс Катерина Пемберлі.

Молитва священика стала голоснішою, натовп зітхнув. Люди подалися вперед, і я її загубив.

Я обернувся до Пуніта, і побачив, як той увіткнув у голову покійного брата кілок. Побачивши моє здивування, полковник пояснив:

— Він пробиває череп Адгіра.

— Навіщо?

— Щоб душа могла звільнитися.

Полум’я трохи заспокоїлося. Плакальники на чолі з Пунітом продовжували кружляти навколо багаття. Підійшов священик і побризкав на згасаючий вогонь водою. Залишки води вилив на обвуглені останки, поворушив їх бамбуковою паличкою. Раптом він нахилився і двома пальцями витяг із попелу щось маленьке і чорне.

— Набхі,— пояснив Не Здавайся.— Пупок. Ми віримо, що він має особливе значення. В утробі він через пуповину поєднує нас із матір’ю, а після смерті, на багатті, де температура така висока, що плоть і кістки перетворюються на попіл, він чомусь не згоряє. Це дуже цікаво. Ми віримо, що він містить нашу сутність, і його потрібно повернути в землю.

Я дивився, як священик узяв пупок, обліпив його глиною і поклав до глиняного глечика. Передав його Пуніту, той узяв і увійшов у річку. Зупинився він, аж коли вода досягла рівня діафрагми, тоді відпустив глечик. Плакальники заголосили. Принц повернувся на берег, підійшов до помосту і приєднався до сановників, сівши на вільний стілець поруч із Фіцморісом. Такого я не очікував, але попереду для мене була ще більша несподіванка.

Одразу ж за ними, поруч із Емілі Кармайкл, сіла Енні.