Необхідне зло

Епілог

олум’яні язики рвонулися вгору, помаранчевий вогонь піднявся над обвугленим хмизом, немов хотів перенести душу померлого прямо на небо. Це вже третій похорон, свідком якого я став у Самбалпурі,— уже майже звичка. Та якщо судити за красою церемонії, можна було б побувати тільки на цьому. Цього разу постаралися на славу. Одна річ — принц, і зовсім інша — старий магараджа.

Його тіло привезли сюди під звуки волинок і горнів на золотому лафеті, який супроводжували вершники у смарагдово-зелених туніках і золотих тюрбанах. Попереду виступали обов’язкові слони — дюжини, у золотих шовкових попонах. Вони ступали по дорозі, усипаній трояндовими пелюстками, під дощем з квітів, що летіли з дахів, до місця погребального вогню за рікою, біля храму господа Джаґґернаута. До того самого місця, де піддавали кремації двох його синів.

Похоронне багаття запалив його третій син, малий принц Алок, новий магараджа Самбалпура. Хлопчику допомагав його прем’єр-міністр, диван Гаріш Чандра Даве. Як там кажуть? Багато води спливло...

Даве стояв між принцом і гостями: принцами сусідніх королівств, британськими офіцерами з плюмажами на шоломах, Кармайклом у траурному костюмі. Але людини, яку я хотів побачити, тут не було.

Коли вогонь почав згасати, я повернувся і пішов до храму. Тут було сухіше, ніж під час мого останнього візиту, бруд затвердів під сонцем. Я подивився у блакитне небо. Уперше бачу в Самбалпурі такий колір. Новий пурда-автомобіль стояв на тому ж місці, що і старий того ранку кілька місяців тому, коли ми з Енні приїхали сюди на старенькому мерседесі. От і добре. Це означає, що я мушу лише почекати.

І точно, за п’ятнадцять хвилин двері відчинилися і на сонце вийшла стара магарані Шубхадра в супроводі священика, який пригощав Пуніта його останньою стравою.

— Ваша Високосте,— підійшов я до неї.

— Капітане Віндгем,— посміхнулася вона.— Рада знову вас бачити.

Нічим не видала свого здивування, коли побачила мене. Та й чого б їй дивуватися? Вона від початку все знала.

Жінка спустилася сходами.

— Добре, що ви прийшли. Чоловік зрадів би вашій присутності.

— Схоже, я зачастив на похорони в Самбалпурі,— сказав я.— Щиро сподіваюся, що це востаннє.

— І я,— погодилася вона.— Новий магараджа дуже молодий. Я впевнена, що він правитиме довго і щасливо.

— Під вашим наглядом, Ваша Високосте, так і буде. Власне, саме тому я і приїхав. Хотів привітати вас із посадою регентші.

Магарані ввічливо посміхнулася.

— А мені чомусь здається, що існує ще якась причина, капітане. Проведіть мене до автомобіля, будь ласка.

— Ваша Високість дуже спостережлива,— відповів я, і ми повільно пішли через двір.— Чи можу я говорити відверто?

— Іншого я від вас і не чекаю, капітане.

До цієї миті я готувався кілька днів, але тепер, коли вона настала, не знав, з чого й розпочинати.

— Принц Адгір,— нарешті вимовив я.

— Так?

— Судячи з усього, він став би чудовим правителем...

— Ви маєте запитання, капітане?

— Невже він мусив помирати? Я ще можу зрозуміти, Пуніт — слабкий, безвідповідальний. Але ж Адгір був іншим.

— Чому ви запитуєте мене, капітане? Гадаєте, я причетна до їхньої смерті? Адгіра вбили в Калькутті, далеко звідси. Пуніт помер від серцевого нападу, виконуючи свій обов’язок під час Ратха-ятри. Ви самі були свідком. Розтин підтвердив це.

— Не сумніваюся, що звіт лікарів таким і мав бути, але я на власні очі бачив, як його пригостив ваш священик.

Вона зупинилася й повернулася до мене.

— Якщо ви підозрюєте обман, капітане, звітуйте про це. Власне, ви мусите зробити це якомога скоріше. Я так розумію, ви маєте докази, що у частуванні була отрута?

— Вам чудово відомо, що доказів я не маю, Ваша Високосте. Просто відчуваю правду.

На губах її заграла легенька посмішка.

— Може, господь Джаґґернаут у своїй мудрості вирішив, що ні Адгір, ні Пуніт не годяться на роль правителя Самбалпура?

— Можливо,— погодивсь я,— але я підозрюю, що тут попрацювали інші сили. Тієї ночі, коли почалася злива, я дещо зрозумів. Саме ви були справжньою правителькою Самбалпура. Ваш покійний чоловік був магараджею, але його більше цікавили розваги. Гадаю, він був тільки радий довірити правління королівством вам.

Вона легенько поплескала мене по руці, і ми пішли далі. Ще одне коло по двору. Над нами височів храм. У яскравому сонячному світлі його мармурові рельєфи виблискували, до дощу я цього не помічав. Варто було мені роздивитися їх краще. Відповідь завжди була поруч, вирізьблена на стінах храму в усіх подробицях. Спаровування богів і смертних. Переплетені між собою тіла богів і жінок.

— Коли ваш чоловік захворів, ви зрозуміли, що ваші дні як фактичного правителя добігають кінця. Спадкоємцем трону мав стати Адгір, але він був собі на умі, маючи власні думки щодо керування королівством. Ви йому не мати. Якби були, то могли б якось вплинути на нього, але він ніколи не прислухався до ваших порад. Ба гірше, він міг легко підпасти під вплив своєї білої коханки, міс Пемберлі.

Магарані немов зіщулилася при згадуванні імені англійки.

— Тож ви влаштували його вбивство. Тривалий час я не міг збагнути, чому вбивця позбавив себе життя, чому не дозволив себе заарештувати й допитати. Таку відданість демонструють лише політичні та релігійні фанатики. Той чоловік явно був людиною побожною — на чолі в нього був знак шрічаранам, і вбивство він здійснив у перший день святкувань на честь Джаґґернаута. Та я не міг зрозуміти чому. Адгір ніколи не порушував релігійних традицій. Навіщо його вбивати? Зрозумів я лише тієї ночі, коли почався дощ. Убивця був відданим не лише Джаґґернауту, а й своєму священику. Вам. Ви дочка короля Пурі, короля-підмітальника, хранителя найсвятішого храму Джаґґернаута. Саме ваше ім’я — Шубхадра — ім’я сестри Джаґґернаута! Не будемо забувати і про бідолашного Пуніта, який помер на сходинках цього храму — храму, який збудували ви. Якби все це дійсно було волею Джаґґернаута, то ви — та посудина, яка охоче ту волю втілила у життя. Гадаю, ви переконали юну магарані Девіку приєднатися до вашого плану. Вона ще зовсім дитина, власної думки не має. Ви сказали, що з її допомогою посадите на трон її сина. Усе, що ви за це хотіли,— бути регентшою, доки хлопчик не досягне повноліття.

Магарані прибрала пасмо сивого волосся, яке вітер завівав на її обличчя.

— Цікава історія, капітане. Дозвольте запитати ось що: чи ви самі дійсно вважаєте, що Адгір був би чудовим правителем?

— Не можу сказати. Я познайомився з ним у день його вбивства.

— Тоді дозвольте трохи розповісти вам про принца Адгіра,— продовжила жінка.— Він по-своєму був таким же пихатим і дурним, як і його брат. Відмовлявся вступати до Палати принців із принципу — дуже самовпевнено з його боку. Самбалпуру потрібен голос і друзі у вищих колах, щоб вижити. Він грався із соціалізмом, вступав у дискусії з Конгресом і тими сміховинними бенгальськими радикалами. Через Адгіра ми б опинилися за межею, він би знищив довіру до нас британців і заодно наш вплив на сусідів.

— Поруч із ним були б радники,— заперечив я.— Полковник Арора, скажімо.

Цікаво, що сталося з полковником. Він зник невдовзі після смерті Пуніта. Подейкують, що його заарештували. Може, і його череп уже розтрощили?

— Радники? — сердито сказала вона.— Єдиною людиною, до якої він прислухався, була його англійська коханка. Вона крутила ним, як їй кортіло. Якби він став магараджею, навіть не сумніваюся, що вона б переконала його побратися з нею. І що тоді? Що про це сказав би наш народ? Самбалпур — консервативна земля. Зв’язок між правлячою родиною і нашими підданими ґрунтується не лише на лояльності. У його основі — віра і відданість, їхня і наша. Люди б ніколи не прийняли білу магарані. Господь забороняє їм мати дітей. Запевняю вас, капітане, у їхніх руках королівство було б у небезпеці.

— А у ваших руках воно в безпеці?

Вона зупинилась і поглянула на мене, як мати на вперту дитину.

— Гадаєте, жінка не може повести за собою націю? Повірите, якщо я скажу, що все навпаки? Двісті років ваші люди керують Індією, а наші корумповані правителі перетворились на їхніх лакеїв. У такому світі саме ми, жінки, вільні від згубного впливу ваших послів і ваших радників, ми охороняємо нашу культуру і спадок. Протягом п’ятдесяти років я присвячувала своє життя Самбалпуру і його народу. Я піклувалася про людей, навчала їх, захищала. І тепер я від них не відмовлюся. Хоча, боюсь, цього вам не збагнути.

Я похитав головою. За її словами, смерть Адгіра й Пуніта була потрібна для того, щоб королівство вижило, і її дії були майже шляхетними.

— Яке ж добро самбалпурському народу від того, що ви повернули Даве на посаду дивана? Людину, яка вкрала мільйони рупій у королівства й убила англійця, щоб замести сліди?

— Даве нічого не крав,— сказала вона, ніби це був доведений факт.

— Я бачив два звіти,— наполягав я.— Оригінал Ґолдінґа і підробку Даве, у якій вартість алмазних копалень була значно перебільшеною. Ґолдінґ викрив шахрайство Даве. І заплатив за це своїм життям.

Магарані помовчала.

— Чи вам відомо, що Самбалпур — єдине королівство в Одіші, де добувають алмази? Це одне із благословень господа Джаґґернаута нашій землі, ми вже кілька століть багатіємо на них. Кілька років ми старанно приховували таємницю — поклади алмазів у наших копальнях виснажуються. І відомо нам це, бо так сказав містер Ґолдінґ. Щороку він наймав геологів, щоб ті оцінили те, що лишилося. Як ви розумієте, своєю впливовістю Самбалпур завдячує переважно економіці, яка базується на продажу алмазів. Без них ми ніщо. На щастя, нам на допомогу прийшли британці. Сто п’ятдесят років ви намагаєтеся прибрати до рук наші копальні, сер Ернест Фіцморіс лише останній у довгій черзі бажаючих. Налаштований він був дуже рішуче. Але копальні не зацікавили б Фіцморіса, якби він знав їхню справжню ціну. Тож Даве запропонував трохи прикрасити факти. Але ні Адгір, ні містер Ґолдінґ на це не пішли б. Адгір був занадто впертим для цього, а Ґолдінґ — занадто сумлінним. Цей проект поклали на полицю, а після Адгірової нещасної кончини Даве його воскресив. Ґолдінґ, звісно, виступив проти. Ми не хотіли йому зашкодити, але під час доволі бурхливої суперечки з ним стався серцевий напад.

— Зовсім як у Пуніта,— зауважив я.

— Це правда, капітане.

— Але продаж копалень, яку б ціну ви за них не отримали, не вирішив би ваших проблем. Без них ви б точно втратили свій вплив.

— Світ змінюється, капітане,— посміхнулася жінка.— Сьогодні існують речі, цінніші за алмази.

Тут мене осяяло.

— Вугілля!

— Кошти, отримані від продажу копалень Англо-Індійській діамантовій корпорації, можна було вкласти в розробку самбалпурських покладів вугілля. Власне, Ґолдінґ першим указав на їхню комерційну цінність. Вугільні шахти — його спадок.

Мені забракло повітря.

— Ви не можете так просто вбити англійця й уникнути наслідків.

— Ніякого вбивства не було,— заперечила вона.— Він помер своєю смертю.

— Я знайшов його тіло в шахті. Воно туди також само потрапило? Він заслуговує на те, щоб за його смерть заплатили по справедливості.

— Пам’ятаєте, коли ми з вами говорили востаннє, я застерігала щодо вашої концепції справедливості. Важлива лише істина. Ви її знайшли.

— А якщо я вимагатиму справедливості? Сумніваюся, що Міністерство у справах Індії заплющить очі на вбивство британського підлеглого.

— Нічого вони не зроблять, капітане. Час, коли британці відкрито пхали носа у справи індійських королівств, уже давно минув. Враховуючи те, що відбувається зараз по всій Індії, їх хвилює тільки те, щоб Самбалпур залишався стабільним і надійним союзником, щоб ми вступили до Палати принців. Щоб вони злякалися, потрібно вбити тисячу бухгалтерів.

— Можливо,— не погодивсь я.— Але я не зможу не зазначити цього у своєму звіті.

Стара магарані зітхнула.

— Сумно було б, якби безпідставні звинувачення заплямували репутацію Самбалпура. Мені б хотілося цього уникнути.

Вона помовчала.

— Ви знайомі з однією жінкою,— продовжила нарешті магарані.— Така собі Шрейя Бідіка. Її не покарали за бунтарську агітацію попри поради дивана й голови міліції. Мені б не хотілося порушувати проти неї кримінальну справу.

Усе ясно. Я можу розповісти в Калькутті про смерть Ґолдінґа, але, як правильно завважила магарані, навряд чи влада щось робитиме. А на випадок, якщо я таки скою якусь дурницю, вона притримає Шрейю Бідіку. Тепер зрозуміло, як їй удалося п’ятдесят років тримати країну під контролем. Мушу віддати їй належне. Можливо, вона кращий правитель, ніж Адгір або Пуніт.

— А тепер,— сказала вона, повернувшись до пурда-автомобіля,— мушу вибачитися. Державні справи вимагають моєї уваги.— Вона взяла мене за руку: — Сподіваюся, ми ще зустрінемося, капітане. Не забувайте, що я вам казала. Ваша душа вимагає правди. Ви її маєте. Справедливість — справа богів.

Вона відпустила мою руку і пішла до автомобіля. Водій відчинив задні дверцята, і я побачив на задньому сидінні Даве. На чолі в нього було намальовано три лінії.

Автомобіль поїхав, а в голові моїй і досі лунали слова магарані. Я повільно вийшов за ворота, пішов до баньяна на березі, під яким на мене чекала Енні.