Необхідне зло

Двадцять три

відійшов від Не Здавайся й кинувся крізь натовп до неї. Церемонія закінчилася, і гості почали розходитися по своїх екіпажах, тихенько перемовляючись, як то завжди буває на похоронах по всьому світу, яку б релігію не сповідували присутні.

Пуніт розмовляв із Фіцморісом. Я відчайдушно намагався відшукати обличчя Енні, але її ніде не було видно.

За комірець скотилася цівка поту. Я зупинився й вилаяв себе, а серце стиснулося від чорного жаху, коли усвідомив, що все це мені могло примаритися. Спочатку прийняв коханку Адгіра за свою дружину, тоді побачив Енні, хоча знав, що вона має бути в Калькутті.

Та саме тут побачив, як вона прямує до автомобіля. Я з полегшенням зітхнув і, забувши про все, кинувся до неї. Дверцята автомобіля притримував водій в уніформі.

— Міс Грант! — гукнув я.

Вона обернулася, побачила мене і ледь помітно посміхнулася. Очі її заблищали. Це мене надзвичайно приваблювало.

— Капітане Віндгем!

— Що ви тут робите? — поцікавивсь я.

— Те ж саме, що й ви, гадаю. Висловлюю свої співчуття.

— Чому ж ви не прийшли на вокзал? Я вже вирішив...

Вона прикусила губу.

— Що ви вирішили, капітане?

— Що ви не поїдете.

— Чому? Бо не кинула все й не побігла за вами? Ви дійсно вважали, що я так і вчиню?

— Але ви тут.

Дурне зауваження, результат розчарування і полегшення та ще бог знає чого. Не встиг я і речення закінчити, як уже пошкодував.

— Я тут, бо мене запросила родина, а не ви. А тепер мушу вибачитись.

Вона повернулася.

— Стривайте,— схопив я її за руку.— Я не хотів... Просто не сподівався вас тут побачити. Приємна несподіванка.

Її погляд трохи пом’якшився.

— Як просувається розслідування? — тихо запитала вона.

— Погано. Віце-король наказує мені повернутися до Калькутти, а магараджа не дозволяє опитати головного свідка.

— Чому?

— Бо вона жінка з королівського палацу, а я чоловік. Проблема в тому, що я переконаний, що вбивство Адгіра планувалось тут, у Самбалпурі.

Вона замислилася над моїми словами, і обличчя при цьому в неї було таке, ніби вона вагалася, чи варто мене жаліти, немов розслідування поховали разом із Адгіром.

— Може, я чимось допоможу? — запропонувала вона.

Я мало не розреготався.

— Як?

— Ви жінку допитати не можете, а я можу. І з магараджею я вже зустрічалася. Якщо запитання ставитиму я, він може по-іншому поглянути на ситуацію.

— Ви серйозно?

Відповіддю на запитання можна було вважати вираз її обличчя.

— Так вам потрібна моя допомога чи ні?

Десять хвилин по тому я вже сидів на задньому сидінні її автомобіля, який прямував до готелю «Бомон». Не Здавайся мусив повернутися до палацу разом із полковником і почати допитувати покоївок.

Виявилося, що ще до того, як я їй зателефонував, Енні вже надіслала телеграму королівській родині, в якій висловлювала свої співчуття. Вони, своєю чергою, запросили її на похорон Адгіра. І прибуття її до Самбалпура було ще пишнішим за моє, бо подорожувати королівським потягом — це одне, а от королівським літаком — геть зовсім інше. Літака прислав принц Пуніт, і вранці вона прилетіла з Калькутти.

Енні відкрила маленьку пудреницю з люстерком і припудрилася.

— Ну, Семе, що ви рознюхали?

— Зовсім мало.

Вона клацнула кришечкою.

— Годі вам! Якщо потрібна моя допомога, доведеться розповісти більше.

Я вирішив бути чесним. І не лише тому, що вона мене попросила, а тому, що десь у глибині душі мені кортіло поділитися з нею і вразити її. Хоча у моїх досягненнях і не було нічого особливо вражаючого.

— Хтось у палаці підкинув принцу принаймні три листи, попереджаючи, що життя його в небезпеці. Місцева влада заарештувала жінку, яка винна в цьому злочині не більше за вас.

— Маєте якісь версії?

— Гадав, що маю, але чоловік, із яким я мусив поговорити, зник, а його будинок має такий вигляд, ніби його відвідали двійко розлючених японських самураїв.

Вона задумалася.

— З ким мені потрібно поговорити?

— Тобто якщо магараджа дозволить?

— Нехай, капітане Віндгем, вас це не хвилює,— сказала вона.— До того ж дозвіл мені важко буде отримати, якщо ви не скажете, із ким я мушу поспілкуватися.

— Із принцесою Ґітанджалі,— повідомив я.— Удовою Адгіра.

Побілена будівля готелю «Бомон» була схожою скоріше на океанський лайнер, який раптом опинився на березі за сотню миль від моря. Я допоміг Енні вийти з автомобіля, ми увійшли у фойє. Кахлева підлога, порожні стіни, і в одному кутку стіл і стільці, які явно бачили кращі часи. На столі спав занедбаний кіт.

— Дякую за компанію, Семе,— сказала вона.— Я зустрінусь із магараджею увечері. Спробую з ним поговорити. Як із вами зв’язатися?

— Що?

— Де ви зупинилися?

— Якщо чесно,— відповів я,— не знаю. Краще передайте повідомлення через полковника Арору з палацу.

Ми попрощались, і я простежив за нею поглядом. Вона неквапливо піднялася сходами. Раптом мені сяйнула думка.

За конторкою нікого не було, тож я подзвонив у маленький мідний дзвоник. З’явився індус у білій сорочці та краватці-метелику і криво посміхнувся до мене.

— Чим можу допомогти, сагибе?

— Маю зустріч із міс Пемберлі,— збрехав я.

— Авжеж,— кивнув він.— Якщо ви не заперечуєте, хлопець повідомить їй, що ви прийшли.

Я поклав на конторку купюру в п’ять рупій.

— Просто скажіть, у якому вона номері, і я сам піднімуся.

Чоловік озирнувся. У фойє нікого не було, крім нас із котом.

— Номер п’ятнадцять,— сказав він, ховаючи банкноту в кишеню.— Другий поверх.

Я подякував і повернув до сходів.

Коли я постукав у дерев’яні двері, ті аж ходором заходили. За мить вони відчинилися, і на порозі постала міс Пемберлі, і досі вбрана в біле сарі. У мене перехопило подих: схожість із Сарою була вражаюча. Очі в міс Пемберлі почервоніли, волосся, нещодавно так охайно заплетене, тепер розсипалося по плечах.

— Міс Пемберлі?

— Так?

Схоже, думки її були чимось зайняті. І це зрозуміло, враховуючи обставини.

— Моє ім’я капітан Віндгем. Я з Імперської поліції міста Калькутти. Ви не проти, якщо я поставлю кілька запитань?

— Навіщо вам зі мною говорити? — почала захищатися вона.

Утім, багато хто занервував би, якби його мав допитувати поліцейський.

— Я допомагаю розслідувати вбивство принца Адгіра. Наскільки я зрозумів, ви з ним були близькі. Сподівався, ви зможете мені допомогти.

Вона на мить завагалася. Мабуть, і досі приголомшена. Гадаю, вона тільки на кремації й побачила тіло принца і лише тепер почала усвідомлювати всю значущість події.

— Можна мені увійти, міс Пемберлі?

Думки її повернулися до реальності.

— Авжеж,— відступила вона вбік.

У кімнаті панував безлад. На ліжку стояли наполовину спаковані валізи, зі скрині на підлозі звисали сукні й інший одяг. Вона простежила за моїм поглядом.

— Вибачте, будь ласка, за стан кімнати,— вибачилася жінка.

— Їдете? — запитав я.

— Не маю причин залишатися тут і далі,— відповіла вона. А тоді похитала головою: — Це не правда, але залишатися мені не можна.

Я провів її до невеличкої канапки у кутку кімнати поруч зі скляними дверима, що вели на веранду. Сам улаштувався на стільці поруч.

Вона сіла й узяла себе в руки.

— Отже, капітане, що вас цікавить?

— Розкажіть, як ви познайомились із принцом.

Вона кивнула.

— Адгіра я зустріла років зо три тому.

— У Самбалпурі?

— Ні, у Лондоні. У «Східному клубі» влаштували вечірку... прийом, на честь королівських штатів, які допомагали нам під час війни. Я супроводжувала батька, який представляв Адміралтейство. Там були й Аді з магараджею. Їх ушановували за те, що зібрали загін добровольців, ну і, звісно ж, за фінансову підтримку. За вечерею ми сиділи поруч. Майже нічого не сказали одне одному, але я одразу ж зрозуміла, що сподобалася йому. Не раз ловила на собі його погляд. Досить безсоромний, до речі. Пригадую, що тоді вважала дуже неввічливим витріщатися так на мене без усякого сорому. Два дні по тому прийшов лист, де принц запрошував мене на чай у готель «Ріц». Я була молода і дурна і повірити не могла в таке нахабство. Та водночас мене це дуже тішило. Сама думка про роман із принцом... Це ж мрія кожної дівчини, еге ж? Урешті-решт я вирішила прийняти запрошення й зустрітись із ним. Очікувала побачити такого собі персонажа з «Тисячі й одної ночі», але він прийшов у сорочці від «Тернбул і Ессер» і костюмі від «Севіль Роу»; його легко було б прийняти за англійського джентльмена, якби не колір шкіри...

Вона замовкла і подивилась у вікно. Гадаю, бачила вона там не Самбалпур, а відкриту терасу ресторану готелю «Ріц».

— Міс Пемберлі? — нагадав я про себе.

Вона витягла хусточку з-поза манжети рукава блузки й обережно промокнула одну щоку.

— Вибачте.

— Авжеж,— сказав я, злякавшись, що вона розридається.

На такий випадок існує два надійні способи запобігти сльозам. Перший — чай, але телефону не було, тож і зателефонувати вниз і замовити горнятко не можна. Лишався другий. Я витяг із кишені пачку «Кепстенса» і запропонував їй одну з тих кількох, що в мене залишилися.

Вона похитала головою.

— Ні, дякую. Я не палю,— вибачилася вона.

Більше ніяких ідей у мене не було. Якщо хлинуть сльози, доведеться гладити її по спині, а то вже буде незручно для нас обох. Та я її недооцінив. Вона не розплакалася. Витерла очі і сховала хустинку.

— Ви зустрілися з принцом Адгіром у «Ріці»,— нагадав я.

— Так. Там і тоді він мені освідчився. Сказав, що ми втечемо в Індію, і я стану принцесою. Пообіцяв життя, про яке тільки мріяти можна.

— І?

— Спокуслива пропозиція. Секунд на десять. Я читала історії дівчат, які виходили заміж за індійських принців. У Лондоні — вино і троянди, але варто йому привезти тебе додому десь у глушині Індії, таке собі містечко, де вулицями воли ходять, де час зупинився ще в тисяча семисотому році, і ти в гаремі, одна з десятьох дружин і хтозна-скількох наложниць, і сама не розумієш, що це з тобою трапилося. Ні, капітане, таке життя не для мене. Я сказала, що мені дуже приємно, але ні, до Індії я з ним не тікатиму.

— Але ви тут,— луною відгукнулася фраза, яку я лише годину тому сказав Енні.

Вона знизала плечима.

— Не думаю, що Аді звик, щоб йому відмовляли. Це лише змушувало його бути наполегливішим. Він присилав мені квіти, тоді прикраси: дрібнички — сережки, намиста. Я була про них не дуже високої думки, аж доки мама не віднесла їх до ювеліра, щоб той оцінив. Урешті-решт я погодилася знову з ним зустрітися. Він повідомив, що затримався в Лондоні, щоб бути поруч зі мною. Серце моє не витримало. Я побачила його інший бік — уразливість. Наступні кілька тижнів він старанно домагався моєї прихильності, і моє ставлення до нього змінилося. Переді мною був не якийсь там розбещений принц, він дійсно прагнув кращого життя для свого народу. Урешті-решт я погодилася приїхати сюди — не як дружина, але як подруга, і лише в тому разі, якщо можу зробити щось добре.— Вона посміхнулася своїм спогадам.— Пригадую, як це його потішило: він радів, як цуценя новій іграшці. Домовився про посаду для мене у місцевій школі, і місяць по тому ми вилетіли разом. Я почала працювати у школі, викладати англійську, а Аді... Тут він був зовсім іншим чоловіком. Показав мені королівство, свій народ, природу. Полювання його не дуже приваблювало, на відміну від батька і брата. То була ідилія. Ми влаштовували пікніки у джунглях і літали в Бомбей на вихідні. Я закохувалася в нього. І мені здавалося, що тут у мене справжнє життя. Я порозумілася не лише з дітьми, а й з деякими матерями. Індія — країна дуже консервативна, але в певному сенсі люди тут на диво сприйнятливі... принаймні жінки. Та шість місяців тому все почало змінюватися. Батькові Аді стало гірше. Аді мусив узяти керівництво у свої руки. Загруз у державних справах, але все одно намагався знайти час, аби побачитися зі мною.

— Чому саме він присвячував свій час? — запитав я.

— Пропозиції віце-короля вступити в Палату принців, наприклад,— відповіла вона.— Аді був рішуче налаштований проти цього, незважаючи на тиск із боку Міністерства у справах Індії і його власних міністрів. Британці йому не дуже подобалися.

— Окрім вас, звісно?

Вона посміхнулася.

— Іноді мені здається, що Аді залицявся до мене, щоб укотре дошкулити британцям. І я його не звинувачую. Ви знаєте, що за нами стежив Скотленд-Ярд?

— Невже?

— Так. Минулого року по дорозі до Санкт-Морица ми зупинились у Парижі. Аді бездоганно володів французькою. Там він домовився зустрітися з індійцями з Берліна. Вони хотіли, щоб він підтримав їхню кампанію за незалежність Індії. Весь час, що ми там були, Аді був переконаний, що за нами стежать. Він навіть показав мені одного чоловіка, який принаймні двічі вечеряв у тих же ресторанах, що й ми. Аді казав, що чолов’ягу видав його костюм. Лише, мовляв, англійські поліцейські носять костюми від «Мосс Брос» у французьких Альпах.

Це вже цікаво. Не стільки костюм, скільки підозри Адгіра. Звісно, це ще не доказ, що за ними дійсно стежили, і були то, певне, не офіцери Скотленд-Ярду, а агенти військової розвідки, але така ситуація цілком можлива. Індійські політичні агітатори — ось головний інтерес військової розвідки. Якщо вони стежили за Адгіром у Європі, то могли встановити зв’язок і з «Відділом Н» в Індії, і це пояснює присутність майора Доусона на вокзалі в Говраху кілька днів тому.

— Чим іще він займався?

— Були ще алмазні копальні, звісно. Англо-Індійська діамантова корпорація усюди встромляла свого носа. Один із їхніх директорів майже оселився в цьому готелі, провів тут останні шість місяців. Аді каже, що вони збиралися зробити пропозицію.

— Не знаєте, чи збирався він продавати?

— Якщо ціна буде доброю.

— А релігією Його Високість цікавився? — запитав я.

— Наскільки мені відомо, ні,— знизала вона плечима.— Релігія його не дуже приваблювала. Йому вистачало й того, що люди вважали його божеством, але сам він у це не вірив. Релігійне життя королівства — парафія його мачухи, першої магарані. Вона дуже побожна. Важко навіть уявити, що магараджа одружився з такою жінкою.

Лишилося одне запитання, якого я так уникав. Важко було запитувати про це жінку в жалобі, але вибору я не мав. Я зібрався з духом.

— Чи не знаєте, хто міг би бажати смерті ювраджу?

Вона підняла на мене очі.

— Хіба це не зрозуміло?

— Будь ласка, скажіть і мені, міс Пемберлі.

— Авжеж його брат Пуніт. Тепер, коли на шляху не стоїть Адгір, законними спадкоємцями магараджі залишаються він і малий принц Алок. Пуніт є першим у черзі на престол. Враховуючи поганий стан магараджі, він посяде на нього ще до Різдва.

Пуніт очолював список підозрюваних, особливо відколи полковник Арора повідомив, що після вбивства брата принц не побажав скасувати полювання. І, як вважає Не Здавайся, мотив у нього також вагомий. Та все одно робити висновки ще зарано.

— А дружина Адгіра? — поцікавивсь я.— Як вона ставилася до того, що він стільки часу проводить із вами?

Вона підняла одну руку й почухала мочку вуха.

— Навіть не знаю,— відповіла.— Із того, що мені розповідав Адгір, відомо, що вони одружилися, коли були ще зовсім дітьми. Він казав, вона змирилася з роллю принцеси в королівському домі Самбалпура і з усим, що з цього випливає: з пурдою, наложницями, навіть із прокляттям. Ви ж чули про це прокляття?

Я кивнув.

— Отже, ви не вважаєте, що вона мала причини для вбивства чоловіка?

— Може, якби вона була англійкою, капітане. Але, наскільки мені відомо, її влаштовувало власне становище.

— А жінку на ім’я Шрейя Бідіка знаєте? — запитав я.

— Авжеж. Ми разом працювали в школі. Запевняю вас, до смерті Адгіра вона аж ніяк не причетна.

— Ви в цьому впевнені, міс Пемберлі? Міс Бідіка сама зізналася, що не є великою прихильницею королівської родини. Вона б не проти була побачити, як їх скинуть.

Жінка на мить замислилась. А коли відповіла, відчувалося, що вона намагається добирати слова.

— З міс Бідікою ми знайомі вже більше року. Це правда, ми мали певні розбіжності щодо королівської родини, але...— Вона замовкла.

— Які саме розбіжності?

— Щодо цінності магараджі і його родини для народу Самбалпура. Шрейя нарікала на їхню екстравагантність: наложниці, коштовності, марнування часу. А тим часом їхні підлеглі, селяни, ледь виживають, щодня балансують між життям і смертю. Але вона не бачила добра, яке зробила королівська родина. Налагодили зрошення, провели електрику, побудували школи... Ви здивовані, капітане? Можу додати, що королівська родина має складні і глибокі стосунки зі своїми підлеглими. Вони розкошують, але мають певні зобов’язання щодо свого народу; і до цих зобов’язань вони ставляться дуже серйозно. А Шрейя... Вона може бути ким завгодно, але не вбивцею. До того ж...— Голос її затремтів.

— До того ж що, міс Пемберлі?

Вона завагалася, знову витягла зі схованки хустинку, але цього разу піднесла її до губ. Щось у погляді її змінилося. Вираз болю замінило дещо інше: рішучість.

— Шрейя знала про наші стосунки з Аді.

— Ви про це з нею говорили?

Вона кивнула.

— Самбалпур — маленьке місто. Мені потрібно було з кимось поговорити, а Шрейя так уважно слухала. Вона порадила мені прислухатися до свого серця. Тож бачите, капітане. Я не вірю, що вона причетна до вбивства Аді. Це вас дивує? Що я довірилась місцевій жінці, хоча при дворі так багато англійок?

Сьогодні мало що здатне мене здивувати. Вона випробовувала мене, хотіла побачити, що я за англієць: той, хто вважає ставлення до індійців як до рівних зрадою нації, чи інший. Той, хто усвідомлює, що всі ці стосунки не що інше, як удавання та лицемірство, породжене відчуттям провини. Але я не маю жодної причини викривати, до якого з цих типів я належу.

— Гадаю,— припустив я,— що іноді легше довіритися зовсім незнайомій людині, ніж своїм землякам.

Вона криво посміхнулася.

— Знаєте, капітане, Шрейя була ближче до мене, ніж усі мої землячки.