Необхідне зло

Тридцять п’ять

ауптвахта виявилася приземкуватою будівлею неподалік від Будинку троянд. Потрапити до неї можна було через арочні двері та коридор, у якому смерділо ваксою та потом. За наказом Арори нас провели в камеру два охоронці. В’язень лежав у дальньому куті на койці. Арора кивнув, і охоронці відімкнули двері, тоді взяли чоловіка під руки і поставили на ноги. Голова в нього безвольно звисала. Арора підійшов, схопив бранця за волосся і відкинув голову назад. Очі розплющились, але погляд його залишався несфокусованим.

— Мусиш відповісти на кілька запитань,— сказав Арора.— Хто тебе послав?

Чоловік не відповідав.

— Яке твоє ім’я? — Полковник ще більше відтягнув назад голову в’язня, і той застогнав.— Ми виб’ємо з тебе правду!

Арора відпустив чуба, і голова чоловіка знову повисла. Полковник зайшов іззаду, щось пробурмотів незрозумілою мовою і вдарив по нирках. В’язень зігнувся від болю, але охоронці знову його випрямили. Полковник підняв руку, але я перехопив, не давши нанести наступний удар.

— Стривайте,— сказав я.

Він повернувся і витріщився на мене. Очі його виблискували від люті.

— У цьому немає сенсу. Ми хочемо розпитати його, а не перетворити на шматок м’яса.

— Можете запропонувати щось краще? — прогарчав полковник.

— Покличте лікаря. Нехай подивиться рану на голові, тоді дайте йому поїсти. Допитаємо його вранці.

Арора подумав.

— Гаразд,— погодився він.

Він віддав накази охоронцям і вийшов. Ті безцеремонно кинули в’язня на підлогу камери, вивели нас і замкнули двері.

Ми з Не Здавайся повільно вирушили до будинку для гостей.

— Що робитимемо, сер? — запитав він.

— Дотримуватимемося плану,— сказав я.— Вечеряємо з принцом, тоді повертаємося до кабінету дивана шукати звіт Ґолдінґа.

— Гадаєте, диван причетний до сьогоднішнього нападу? — поцікавився сержант.

— Не знаю,— зітхнув я,— але якщо його підозрюють у вбивстві Адгіра, автоматично він стає підозрюваним і в нападі на Пуніта.

— Існує ще одна версія, сер,— продовжив Не Здавайся.— Що, як цілили не у принца? Що, як жертвою мали стати ви?

— Справа і так заплутана, щоб ускладнювати її ще й такою імовірністю,— відмахнувсь я.

— Я серйозно,— не відступав він.— І ще. Що, як кабінет дивана — це пастка?

— Поясніть,— зупинивсь я.

— Полковник Арора, сер. Не можу забути, як він вагався перед тим, як ударити снайпера. Вважаєте, йому можна довіряти?

— Саме він переконав магараджу дозволити нам проводити розслідування,— заперечив я.— Навіщо йому це робити, якщо він не хоче дізнатися правди?

Сержанта це не дуже переконало.

— А його сьогоднішній вчинок? Можете якось його пояснити?

Я почухав потилицю.

— Повірити не можу, що він причетний до вбивства самбалпурського принца.

Не Здавайся на мить замислився.

— А якщо він причетний лише до замаху на другого принца? — тихо промовив він.

— Що?

— Може, він вважає, що принца Адгіра вбив Пуніт. Хоче помститися.

Цікава теорія. Пояснює, чому Арора мало не дозволив снайперу втекти, але все одно хотів, щоб ми допомогли знайти винуватого в убивстві Адгіра. Якщо Не Здавайся має рацію, це означає, що Пуніт і досі залишається підозрюваним у вбивстві Адгіра. Якщо Арора найняв другого вбивцю, щоб усунути Пуніта, це пояснює його завзятість забити в’язня до смерті, аби той нічого не розказав.

— Яка ваша думка? — запитав Не Здавайся.

Я зітхнув.

— Пильнуватимемо за полковником Аророю.