Двадцять вісім

Вівторок, 22 червня 1920 року

різь скляні двері, відчинені назустріч спеці, пролилося перше світло. Небо над блакитними пагорбами стало яскравішим. Звичного сходу сонця тут не спостерігалося — імовірніше, поступова зміна відтінків від чорного до бронзово-сірого.

Над містом нависли хмари, але туман у моїй голові розсіявся. Мушу подякувати полковнику Арорі: щодо морфію він мав рацію. Ніякого ступору, схожого на кому, учора я не відчув, та й звичайна ранкова летаргія поступилася кришталево-прозорій ясності.

Ми пішли із закладу після четвертої чи п’ятої люльки, Арора висадив мене біля будинку для гостей десь о першій ночі. Я пройшов до своєї кімнати і майже відразу ж заснув.

Так добре я вже давно не почувався, тож лежав під балдахіном ліжка, вартого самого магараджі, і думав про Енні. Таке ліжко пропадає! А тоді зрозумів, що краще б уже Енні також була одна у своєму ліжку в «Бомоні», а не з... Тут я себе зупинив. Цього краще навіть не уявляти.

Тож спрямував думки до Адгіра і мертвого вбивці із символами Вішну на чолі. Якщо вбивство носило релігійний характер, відповідь можна знайти лише в одному місці. Я підвівся, швидко вдягнувся і вийшов із кімнати.

Подумав, чи не розбудити Не Здавайся, та сенсу в цьому не було. Нехай уже виспиться, удень йому доведеться добряче попрацювати. Натомість я спустився сходами і вийшов на вулицю.

Біля Будинку троянд я попросив мерседес, і незабаром він уже шелестів по гравію до палацових воріт. Я взяв курс на південь, до мосту. Але, доїхавши до перехрестя, передумав. Замість того щоб спускатися до річки, я повернув ліворуч і покотив до міста.

Дорогу біля «Бомона» вже заповнив транспорт, але сам готель, здається, ще спить. Я припаркувався й увійшов до фойє. Знову чергував мій новий приятель, хоча жоден м’яз на його обличчі не видав, що ми вже зустрічалися раніше.

— Мені потрібно дізнатися, який номер займає одна з ваших гостей,— сказав я.— Така собі міс Ґрант.

Це вже вдруге я питався в нього про номер самотньої жінки. Та навіщо йому цікавитися мотивами сагиба, особливо якщо той може змастити руку, та все одно потрібно пройти крізь усі формальності.

— Ми не можемо ділитися такою інфор...

Я не став чекати, доки він закінчить фразу, і поклав на конторку банкноту в п’ять рупій.

— Номер дванадцять, сер,— відповів він,— але леді, про яку запитуєте, ви там не знайдете.

Шлунок у мене стиснувся. У голові промайнув образ Енні з Пунітом. Невже він щось підсипав у її напій, щоб змусити залишитись у палаці? Хіба не так поводяться східні деспоти?

— Вона снідає в їдальні,— продовжив чоловік, указуючи на двері.

Я ледь не розсміявся від полегшення і вручив йому ще п’ять рупій.

Їдальня гула від розмов, що точилися за півдюжиною круглих столиків. Енні сиділа біля вікна, трохи далі від неї розмістилася Катерина Пемберлі. Її силует на тлі вікна так нагадував Сару, що серце знову кольнув давній біль. Обидві жінки поглянули в мій бік, і на мить я забув, до якої саме прийшов.

Тоді Енні посміхнулась, я підійшов до неї і запитав, чи можна приєднатися до сніданку.

— Будь ласка, капітане,— погодилася вона, відпивши з порцелянової чашечки.— Учора ви швидко зникли.

— Мусили дещо обговорити з полковником Аророю,— збрехав я.— А ви ще довго залишалися?

— Не дуже.— Вона делікатно промокнула губи накрохмаленою серветкою.— Вечір був доволі нудним, якщо чесно. Ну, розкажіть, навіщо ви тут?

— Прийшов висловити вдячність за те, що вмовили Пуніта запросити мене на полювання сьогодні,— відповів я.— І на знак подяки хочу запропонувати автомобільну прогулянку за місто, доки ще не дуже спекотно.

Вона з підозрою подивилася на мене і ковтнула чаю.

Коли ми дісталися до моста, Енні запалила сигарету.

— Куди ми їдемо?

— Вирішив подивитися на той храм.

— Старі руїни? — затяглася вона.

— Ні, новий. Поруч із місцем кремації Адгіра.

Вона так на мене глянула, ніби ляпаса дала.

— Мені здавалося, що розвалища вас більше цікавлять, Семе. Вам завжди подобалося жити в минулому.

Попереду вигулькнув із серпанку храм.

Я звернув із дороги і, здійнявши хмару пилу, зупинився неподалік від муру. На фасаді храму виблискували вирізьблені рельєфи. Енні сприйняла ці зображення як належне, на інше я й не сподівався. Хоч вона англо-індійка, але коли справа доходить до таких речей, вона більше індійка, ніж англійка. Вона підійшла до дверей, торкнулася рукою чола, тоді грудей. Щось схоже робив і Не Здавайся в присутності божества.

— Що це?

— Що?

— Ваші жести,— пояснив я, повторивши рухи рукою.

— A-а, це. Так роблять індуси. Знак пошани божеству.

— Я не знав, що ви релігійна.

— Не релігійна, але зробити богам приємне ніколи не завадить, еге ж?

Ми піднялися мармуровими сходами на поріг храму. Міцні дерев’яні двері були зачинені. Я хотів було штовхнути їх, але Енні притримала мене рукою.

— Стривайте. Ми ж не можемо так просто увірватися.

— Чому? Це божий дім. Отже, усім гостям раді.

— Це вам не церква, Семе,— відрізала вона.— До деяких храмів навіть представників нижчої касти не пускають. Як гадаєте, що вони скажуть, побачивши англійця і напівкровку?

— Ну, із такою гостинністю до віри багатьох вони не навернуть,— зауважив я.

— Індуїсти не навертають до віри,— відповіла вона,— а якби й навертали, сумніваюся, що почали б із вас.

— Це ображає мене, міс Ґрант,— сказав я. Тут двері загриміли й почали повільно відчинятися.— Може, запитаємо священика?

Але першим у ароматі ладану вийшов не священик. Процесію очолювала жінка похилого віку в простому блакитному сарі з кількома золотими браслетами на зап’ястках. Коли вона ступила на світло, я упізнав її. Магарані Шубхадра, перша дружина магараджі. Та, що супроводжувала його до вечері вчора, а тоді залишила під опікуванням юної третьої магарані.

На кілька кроків позаду від неї йшов Даве, диван. Моя присутність стала для нього справжньою несподіванкою, і аж ніяк не приємною, судячи з його реакції. Він кинув на мене сердитий погляд і спробував загородити собою магарані.

— Це священна земля, капітане Віндгем. Ви не маєте права тут бути!

Я впіймав погляд магарані. Схоже, думки наші мали багато спільного. Може, її, як і мене, розважила така реакція міністра. Я вирішив скористатися нагодою.

— Прошу мене вибачити, прем’єр-міністре,— сказав я.— Міс Ґрант захоплюється релігійною архітектурою, і я запропонував поїхати сюди, щоб оглянути храм. Звісно, якщо ми ображаємо Її Високість, ми негайно ж підемо.

Я взяв Енні за руку і повернувся до виходу.

— Капітане Віндгем,— пролунав за спиною тихий голос,— зачекайте, будь ласка. Господь Джаґґернаут у своєму храмі не бачить різниці між кастами. І мені здається, так має бути не тільки тут. Будь ласка. Ви і ваша компаньйонка можете залишатися.

Вона щось сказала дивану своєю рідною мовою, і обличчя прем’єр-міністра спохмурніло. Утім, інструкціям він підкорився, кивнув і увійшов до храму.

Удача відзначає хоробрих, як кажуть, але в Індії немає такого уявлення, як удача. Ми кажемо, що нам пощастило, а індуси вважають, що над ними змилувалась Лакшмі. Схоже, мені вона явно посміхається. Я навіть і не думав розпитувати магарані Шубхадру, аж ось вона, не на жіночій половині та й без супроводу, принаймні зараз. Мені потрібен лише якийсь привід, щоб затримати її на кілька хвилин. На мій подив, ініціативу взяла на себе стара магарані.

— Люба міс Ґрант,— сказала жінка,— чому б вам не оглянути храм, а я подбаю про капітана?

Енні посміхнулася, промовила кілька нерозбірливих слів, поглянула на мене так, ніби в саму душу зазирнути хотіла, й увійшла всередину. Магарані трошки зачекала і повернулася до мене.

— Ходімо, капітане?

Я спустився за нею сходами, ми вийшли за ворота. Вона підняла очі до сірого неба.

— Мій чоловік каже, що ви розслідуєте вбивство Адгіра. Чи багато вже дізналися?

— Мало,— зізнавсь я.— Можу сказати вам, хто не є винним: жінка, яку заарештував майор Бхардвадж,— учителька, міс Бідіка.

Магарані замислилася на мить, але нічого не відповіла на це.

— Ви знайомі з міс Бідікою? — поцікавивсь я.

— Мала з нею справу кілька разів,— сказала вона.— Вчителька вона гарна, але... занадто язиката. Так і знала, що ті ідеї до добра її не доведуть. Скажіть мені, капітане, чому ви вважаєте, що сліди ведуть до Самбалпура?

Я поміркував, скільки можна їй розповісти.

— Принцу залишали листи в його спальні, попереджаючи, що його життя в небезпеці. Це означає, що принаймні одна людина при дворі знала про змову.

— І ви знайшли цю людину?

— Не маю змоги.

Ми замовкли, минаючи двох священиків. Коли відійшли так, щоб ті не почули, магарані продовжила:

— Маєте підозрюваних?

— Двійко,— відповів я,— але вибачте мені, якщо я зараз не назву вам їхні імена.

— Я розумію,— погодилася вона.— Хочу, щоб ви знали, капітане: двір Самбалпура — цікаве місце. Мені свого часу довелось учитись, як не потонути в його мінливих водах. Якщо вам це допоможе... Якщо хочете щось повідомити моєму чоловікові, не скориставшись при цьому звичайними каналами,— вона озирнулася,— можете передавати через мене.

Доступ до магараджі в обхід дивана і полковника Арори може статися в нагоді. Це не гірше, ніж звернутися безпосередньо до нього.

— Дякую,— вклонивсь я.

Позаду пролунав голос Енні. Вона розмовляла з диваном. Часу залишалося обмаль.

— Можна поставити вам кілька запитань, Ваша Високосте?

Вона помовчала.

— Чому б вам не провести мене до автомобіля? — сказала нарешті.— Самі бачите, швидко йти я не можу. А доки ми йдемо, можете запитати, що хочете.

На відстані зграйка мавп перебирала залишки храмових підношень. Вони з осторогою спостерігали за нами з муру.

Я вагався, із чого починати, та врешті-решт вирішив запитати навпростець.

— Як я зрозумів, Адгір мав коханку, англійку. Про це в Самбалпурі багато хто знав?

Магарані зітхнула.

— На жаль, так. Принаймні, у певних колах самбалпурського суспільства.

— І що про це казали?

Вона спохмурніла.

— А ви як вважаєте, капітане? Син і спадкоємець трону залицяється до білої жінки. Це просто жах. Дозволяти собі таке в Лондоні — це одне, але привезти її сюди, поселити в готелі «Бомон»... Провокація і продумана образа традицій.

— А яка ваша думка?

Вона знову помовчала.

— Та жінка просто авантюристка. І вона не перша. За останні роки до Самбалпура приїздило кілька англійок, сподіваючись завоювати прихильність мого чоловіка. Він знав, що тут цього не терпітимуть, тож швидко відсилав їх геть. Адгір же занадто захопився цією жінкою, тим самим накликаючи на себе великі неприємності.

Мавп щось налякало. Вони заверещали й кинулись у різні боки, ховаючись на деревах і засипаючи землю під ними сухим листям.

— Неприємності?

— Самбалпур — маленьке королівство, капітане, а часи зараз неспокійні. Магараджа править лише за згоди свого народу, тож потрібно, щоб люди вважали королівську родину непорушною скелею. А такої непорушності не можна досягти, привізши сюди свою коханку.

— Ви казали це Адгіру?

Її обличчя на мить посуворішало.

— Я не маю на це права.

— А магараджа? З ним ви це обговорювали?

Ми завернули за ріг. Крізь хмари проглянуло сонце, і на мить двір перерізали тіні.

— Ось і мій автомобіль,— сказала вона.

Шофер швидко оббіг машину і відчинив для неї задні дверцята.

— Продовжимо нашу розмову іншим разом.

— Якщо дозволите, Ваша Високосте, хочу попросити вас про послугу. Вона не має нічого спільного зі справою Адгіра.

Вона замислилася.

— Гаразд, капітане.

— Ви вчора приїжджали до храму?

— Я майже кожного дня сюди приїжджаю, іноді навіть кілька разів на день.

— І вчора були?

— Так.

— Чи не бачили ви тут англійця, містера Ґолдінґа?

Вона завагалася.

— Бухгалтера? Так, схоже, я дійсно його бачила.

— Коли це було?

— Приблизно в такий саме час,— відповіла вона,— після ранкової молитви.

— Уранці? Ви впевнені, що не ввечері?

— Абсолютно, капітане.

— Чи не роздивилися ви, що він тут робив?

— Вибачте, я не звернула уваги. Може, приїхав сюди з тих же причин, що й ваша приятелька, міс Грант,— подивитися на рельєфи?

— Він був сам?

Вона похитала головою.

— Не думаю. Хоча можу помилятися.

Я почув кроки за спиною, обернувся й побачив дивана, який прямував до нас.

— Ваша Високосте,— звернувся він до магарані,— ми мусимо їхати.

— Авжеж,— погодилася вона.— Капітане, рада була вас бачити. Пам’ятайте мої слова.

Диван і водій допомогли їй сісти в автомобіль.

Вони поїхали, а я стояв і думав про те, що розповіла мені магарані. Ґолдінґ був тут, у храмі, але о шостій ранку, не о шостій вечора. Півтори години по тому він не прийшов у посольство на зустріч зі мною. Схоже, стара магарані була останньою людиною, яка бачила його до зникнення.

Я подумки перебирав версії. Він міг призначити дві зустрічі тут, у храмі, на саме той день. Одну вранці й одну ввечері. Але якщо так, чому не занотував у щоденник першу?

І тут я збагнув. Мало не розреготався, коли усвідомив, що знаю не лише відповідь, а й ім’я людини, із якою бухгалтер збирався зустрітися.

Загрузка...