Необхідне зло

Три

к, чорт забирай, я поясню все це віце-королю? — ревів лорд Таггарт, гепаючи кулаком по столу.— Крон-принца суверенного штату застрелили серед білого дня у присутності двох моїх офіцерів, які не тільки це допустили, а ще й дозволили злочинцеві безкарно втекти! — Ще трохи, і вена у нього на лівій скроні лопне.— Я б вас повісив, якби ситуація не була такою серйозною!

Ми з Не Здавайся сиділи в кабінеті комісара на третьому поверсі поліцейського управління на Лал-базарі. Я дивився в очі Таггарту, Не Здавайся зосередився на своїх черевиках. У кімнаті було некомфортно спекотно, і частково в тому була винна гаряча промова комісара.

Зрідка йому уривався терпець, але я його не звинувачував. Ми з Не Здавайся працювали разом уже понад рік, і не скажу, що наразі була наша найщасливіша година. Сержанта приголомшила смерть друга в нього перед очима. Мене ж охопила лихоманка, яка буває супутницею інфлюенци, але я точно знав, що вона є проявом чогось іншого.

Загубивши вбивцю, я повернувся до Майдану і побачив, що роллс-ройс уже поїхав. Якби не сліди шин на бетоні та не скло, ніхто б не здогадався, що там щось трапилося. Я поворушив осколки скла і знайшов дві гільзи. Поклав їх до кишені, узяв таксі й поїхав до шпиталю Медичного коледжу на Коледж-стрит. Найближчий медичний заклад до місця злочину, ще й найкращий у Калькутті. Не Здавайся, напевне, повіз принца саме туди.

Коли я доїхав до шпиталю, все уже закінчилося. Лікарі відчайдушно боролися за його життя, але відколи у принца влучила куля, його можна було вже вважати мертвим. Нам нічого не залишилося, як повернутися на Лал-базар і звітувати комісару.

— Розкажи-но мені ще разок, як ти його загубив.

— Я переслідував його від Чоурінґхі,— відповів я,— провулками аж до Дхарматолла-стрит. Стріляти я не міг, бо там був натовп. На одній із вулиць я разів зо два вистрілив.

— І схибив?

Дурне запитання, враховуючи, що відповідь він уже знав.

— Так, сер.

Таггарт скептично хмикнув.

— Господи, Віндгеме! — не витримав він.— Ти чотири роки відслужив у армії. Тебе ж там учили стріляти?

Я міг би заперечити, що половину з цього терміну я провів у військовій розвідці безпосередньо під його командуванням. Решту часу я переважно сидів у траншеях і намагався не потрапити під німецькі снаряди, які летіли невідомо звідки. Чесно кажучи, за чотири роки я майже нікого і не застрелив.

Таггарт трохи себе опанував.

— Що там далі було?

— Він побіг до Дхарматолла-стрит,— відповів я,— де я його й загубив серед релігійної процесії — тисячі людей тягли якусь жахливу споруду.

— То був Джаґґернаут, сер,— підказав Не Здавайся.

— Що? — запитав Таггарт.

— Процесія, яку зустрів капітан Віндгем, сер. Це Ратха-ятра, хода на честь індуїстського божества Джаґґернаута. Щороку тисячі прихильників провозять його колісницю вулицями міста. Англійці навіть узяли це слово для позначення сліпої невблаганної сили.

— Який вигляд він має?

— Джаґґернаут? — заблимав очима Не Здавайся.

— Убивця, сержанте, не ваш бог.

— Худорлявий, середнього зросту, темношкірий,— сказав я.— Борода, довге брудне волосся, ніби його не мили кілька місяців. І на лобі якісь дивні позначки: дві смуги білого попелу, що змикаються над переніссям, із обох боків тонші червоні лінії.

— Тобі, сержанте, це про щось говорить? — запитав Таггарт.

Коли мова заходила про національні традиції, комісар, як і я, вже давно зрозумів, що за поясненнями краще звертатися до місцевих мешканців.

— Такі смуги мають релігійне значення,— відповів Не Здавайся.— Такі часто бувають у священиків.

— Гадаєш, убивця має відношення до релігійної процесії?

— Можливо, сер,— кивнув Не Здавайся.— Може, не просто є збігом, що він побіг прямо до ходи на Дхарматолла.

— На ньому була шафранова ряса,— додав я.— А в тому натовпі багато на кому вони були.

— Отже, це може бути напад на ґрунті релігії? — підсумував Таггарт. Він ніби з полегшенням зітхнув.— Господи, якби ж то так воно й було. Усе, що завгодно, аби не політичні мотиви.

— А може, сутана була лише маскуванням,— попередив я.

— Навіщо релігійному екстремістові вбивати кронпринца Самбалпура? — запитав Не Здавайся.— За той час, що ми з ним знайомі, я не помічав за ним особливої релігійності.

— Ось це ви з капітаном і маєте з’ясувати,— сказав Таггарт.— І не відмовляйтеся від релігійної версії. Віце-королю більше сподобається релігійний напад, який не має ніякого відношення до його дорогоцінних промов. За Самбалпуром піде дюжина інших штатів, і віце-король сподівається, що цей інцидент допоможе переконати декілька впертих невеличких королівств приєднатися до угоди.

Він зняв окуляри, витер їх носовичком і обережно начепив на носа.

— А поки ви мусите впіймати вбивцю і зробити це напрочуд швидко. Не вистачало, щоб усі ці магараджі й набоби поїхали з міста з переконанням, що ми не можемо гарантувати їм безпеки. У мене все, джентльмени,— закінчив він і підвівся з-за столу.

— Сер, ви мусите знати ще дещо,— сказав я.

Він утомлено поглянув на мене.

— Що я мушу знати, Семе?

— Принц отримав листи, які його дуже стурбували. Саме тому він і хотів зустрітись із сержантом Банерджі сьогодні.

Обличчя в нього спохмурніло.

— Ви бачили ці листи?

— Ні, сер. Хоча принц запевнив, що вони у нього в номері в «Ґранд-готелі».

— Тоді йдіть туди і шукайте їх.

— Саме це я і збирався робити після нашої зустрічі.

— Що ще ти збираєшся робити, капітане? — скептично поцікавився він.

— Мені б хотілося допитати ад’ютанта принца, дивана Самбалпура на прізвище Даве. Схоже, між ним і принцом було якесь напруження. І я хочу, щоб намалювали портрет нападника. Його можна надрукувати У ранкових газетах, англійських та індійських. Якщо він і досі в місті, хтось може знати, де він.

Таггарт помовчав, тоді вказав на двері: — Добре. Чого ви чекаєте?

У протилежному кінці коридора, саме навпроти кабінету Таггарта, розташувалася кімнатка, з якої, якщо вірити чуткам, відкривався найкращий вид на південну частину міста. Її варто було б віддати якомусь старшому офіцерові, але, враховуючи гарне освітлення, сюди посадили цивільного, поліцейського художника, мініатюрного шотландця на прізвище Вілсон.

Я постукав, увійшов і опинився перед славетним вікном, посеред стін, укритих олівцевими ескізами, більшість із яких — обличчя людей, переважно чоловіків і переважно індійців. Посеред кімнати за похилим столом притулився Вілсон. Сивий, забіякуватий, немов той тер’єр, прихильник пива і Біблії: книзі присвячував неділі, а більшість вечорів проводив у компанії з улюбленим напоєм. Саме поєднання цих двох речей і привело його до Калькутти. Після третього келиха він залюбки ділився історією свого життя: як у молодості найбільшим його бажанням було випити ряд келихів на барній стійці будинку розпусти в Глазго, і йому таки це вдалося, щоправда, без лікарні не обійшлося. Саме у лікарні він і познайомився з Богом, і Бог — хоча, мені здається, він просто пожартував — наказав Вілсону вирушати місіонером до Калькутти, і той узявся за це завдання з усім своїм запалом, та звичка потрапляти в усілякі негаразди не дуже в’язалася з місіонерською етикою, тому він урешті-решт розпрощався з братчиками і прибився до бенгальської поліції.

— Не часто вас тут побачиш, капітане Віндгем,— посміхнувся він. Підвівся.— Ще й з вірним сержантом Банерджі! Радий вас бачити. Прийшли помилуватися видом?

— Прийшли шукати вправного художника,— сказав я.— Чи не знаєте такого?

— Ха, дуже смішно. Розказуйте, що вам потрібно.

— Портрет. Індійця. Терміново.

— Пощастило вам, хлопці,— відповів він.— Індійці мені вдаються найкраще за все. Що ж він накоїв?

— Застрелив принца,— сказав Не Здавайся.

— Ого, це вже серйозно,— закивав він.— Де ваш свідок?

— Вони прямо перед вами,— заявив я.

Вілсон підняв брови і розреготався.

— Ви вдвох? Ви були на місці вбивства того цабе?

Я кивнув.

— І ви дозволили вбивці втекти? Господи, Віндгеме, це вже недбалість! А що сказав на це старий Таггарт?

— Він був у філософському гуморі.

— Ще б пак! Певен, він обрав для розмови з вами купу філософських висловів. Він же лається, як докер, коли розлютиться.

— А ви звідки знаєте? — поцікавивсь я.

— Його кабінет навпроти, чоловіче. Я все чую! От дідько, і ви називаєте себе детективами? Здивований, що він не послав вас регулювати транспорт та перевіряти ліцензії рикш. Ну, хлопці, беріться скоріше до роботи!

Я почав описувати нападника, бороду, смуги попелу на чолі. Вілсон похитав головою.

— Та ви ще і священика випустили? Ой, джентльмени, хотів би я це побачити!

— Цей чоловік був озброєний,— спробував виправдатись Не Здавайся.

— І твій бос був,— відповів шотландець, указуючи на мене брудним пальцем.

Вілсон устигав не лише відпускати коментарі, а й малювати, закриваючи очі злочинця волоссям, як ми просили. Нарешті я лишився задоволений.

— Непогано.

— Добре,— кивнув художник.— Я розішлю в газети.

— В англійські та бенгальські,— попросив я.— І перевірте, може, у місті друкуються газети для Одіші.

Вілсон скривився.

— Не забули, що я художник? Це ви, клоуни, детективи. Це ви мусите розшукувати газети для Одіші. На мене чекають інші підозрювані.

— Дякую,— сказав я і повернувся до дверей.

— Хай щастить, Віндгеме,— відповів він.— А вам, сержанте Банерджі, не варто вештатись із такими, як капітан. Шкода, якщо такий талант пропадатиме, перевіряючи, що там селюки у візках перевозять.

Ми сіли у поліцейський автомобіль, і Не Здавайся мовчав усю коротку дорогу від Лал-базара до «Ґранд-готелю», обличчя у нього видовжилося, немов ті ґрати на воротах «Бенгальського клубу». Не скажу, що мені самому так кортіло поговорити. Розповідати, що ти не зміг запобігти вбивству, не дуже приємно.

— Як добре ви знали принца? — нарешті запитав я.

— Досить добре,— відгукнувся Не Здавайся.— Він навчався з моїм братом у Гарроу, був на кілька років старшим за мене. Ми зійшлися трохи згодом, коли обидва були вже в Кембриджі.

— Приятелювали?

— Не дуже, хоча у школах індійські хлопці тримаються разом. Почуваються безпечніше у великій компанії. Хоч Аді й був принцом, але для інших школярів він був просто ще одним темношкірим. Боюся, ті часи справили на нього глибоке враження.

— Вас Кембридж, схоже, не налякав.

— Я був непоганим боулером,— пробурмотів сержант.— Хлопці можуть не помічати колір шкіри, якщо ти допоможеш перемогти Ітон у крикет.

— Маєте якесь припущення, чому його вбили?

Сержант похитав головою.

— Боюся, ні, сер.

Автомобіль під’їхав до прикрашеного колонами фасаду «Ґранд-готелю» і зупинився біля головного входу. Вийшов привітний лакей у тюрбані й відчинив дверцята.

Ми пройшли по алеї з мініатюрних пальм і увійшли в сяючий мармуровий вестибюль, де ледь чутно пахло квітами й поліруванням для меблів. У дальньому кінці на бездоганній підлозі стояла конторка червоного дерева, за якою привітно посміхався адміністратор-індус у фраку і з вусами. Я показав йому своє посвідчення і попросив провести нас до номера принца.

— Самбалпурські апартаменти, сер. Четвертий поверх.

— А який номер кімнати?

— Вона не має номера, сер,— відповів він.— Це апартаменти, сер. Самбалпурські апартаменти. Їх постійно винаймає штат Самбалпур.

Він так високо задирав носа, що роздивитися вираз його обличчя було важко, але він явно вважав мене дурнем. Завжди дратує, коли місцеві розмовляють із тобою дивлячись зверху вниз, але я не став робити зауважень, прикусив язика, подякував і вручив банкноту в десять рупій. Добрі стосунки з персоналом найкращого готелю в місті ніколи не зашкодять. Хто знає, може, колись він поділиться важливою інформацією.

Ми з Не Здавайся повернули до сходів, міркуючи, скільки ж коштує постійно знімати апартаменти в «Ґранд-готелі».

Двері відчинив слуга у смарагдово-золотій уніформі.

— Капітан Віндгем і сержант Банерджі до прем’єр-міністра Даве,— відрекомендувавсь я.

Слуга кивнув і повів нас до вітальні в кінці довгого коридора.

Самбалпурські апартаменти виявилися розкішнішими, ніж я уявляв; усюди золоті листочки на білому мармурі, такі ж звичні у Калькутті, як червона цегла у Лондоні, стіни оздоблені східним орнаментом і гобеленами. Таку вишуканість не часто зустрінеш у кімнатах готелю, принаймні у тих, де бував я.

Уздовж коридора я нарахував півдюжини дверей, із чого можна зробити висновок, що Самбалпурські апартаменти значно більші за мою квартиру. І плата за них має бути також величенькою.

Лишивши нас біля входу до вітальні, слуга пішов шукати дивана. Не Здавайся сів на позолочену канапу, гаптовану золотим шовком, таку собі французьку штучку часів Людовика XIV чи ще котрогось, якими краще милуватися здалеку, а не сидіти на них. Я підійшов до вікна і подивився на річку за Майданом. Звідси можна було добре роздивитися місце, метрів за п’ятсот від готелю, на південному заході, де зустрів свою смерть принц. Майо-роуд перекрили, понатягували стрічки і виставили кілька констеблів-індійців. Інші офіцери повзали навколішках, обшукуючи місце злочину, як я й наказав, хоча і сумнівався, що знайдеться ще щось, окрім тих двох гільз, які я вже підняв. Я не експерт, але бачив досить гільз, щоби стверджувати, що таких мені ще не траплялося. Вони були якимись давніми. Може, ще з довоєнних часів. Виготовленими ще до двадцятого сторіччя.

Не Здавайся мовчав на канапі за моєю спиною. Красномовством він ніколи не вирізнявся, і це мені в ньому подобалося, але мовчання буває різним, і, коли добре знаєш людину, починаєш розрізняти її тишу. Сержант був іще молодим, і хоча сам убив кількох людей — деяких, щоби прикрити мою спину,— йому ще не доводилося втрачати друга прямо на своїх очах, не доводилося безпорадно дивитись, як із близької людини крапля за краплею витікає життя.

Я ж пережив це багато разів, і в результаті зараз не відчував нічого.

— З вами все гаразд, сержанте? — запитав я.

— Сер?

— Візьмете сигарету?

— Ні. Дякую, сер.

У коридорі почулися підвищені голоси. Вони стали голоснішими, але раптом замовкли. За мить двері відчинилися, і до кімнати увійшов диван із посірілим обличчям. Не Здавайся підвівся його привітати.

— Джентльмени,— сказав прем’єр-міністр,— не заперечуєте, якщо ми обійдемося без формальностей. Самі розумієте, що сьогоднішні події надзвичайно... важкі. Буду вдячним, якщо допоможете нам перевезти останки Його Високості принца Адгіра.

Ми із Не Здавайся перезирнулися.

— Боюсь, тут ми вам не допоможемо,— зітхнув я.— Переконаний, тіло принца передадуть вам, щойно з’явиться така можливість.

Дивану така новина не дуже сподобалося, хоча щоки в нього трохи почервоніли.

— Його Високості магараджі повідомили про цю трагічну подію, і він наказав перевезти останки сина в Самбалпур без затримок. Про розтин не може бути й мови, тіло не можна оскверняти. Прохання вже передали віце-королю, і воно не обговорюється.

Перед нами була зовсім інша людина, геть не схожа на лакея, якого нам представили раніше. Десь між цими двома зустрічами у нього з’явився хребет.

— Звісно,— продовжив він,— Його Високість вимагає, щоб злочинця або злочинців покарали якомога скоріше, і в інтересах англо-самбалпурських відносин ми просимо тримати нас у курсі вашого розслідування. Відповідну ноту вже передали віце-королю, і з її змістом буде ознайомлене ваше начальство.

— В інтересах слідства,— перервав я,— ми просимо вашої допомоги у з’ясуванні декількох питань.

Диван провів нас до канапи, сам сів на стілець поруч.

— Будь ласка,— сказав він,— продовжуйте.

— Сьогодні вранці ви сперечались із принцом. Чому?

Обличчя його накрила тінь, але за мить зникла.

— Ми з ювраджем не сперечалися.

— З ювраджем? — перепитав я.

— Так на хінді називається крон-принц, сер,— пояснив Не Здавайся.— Його титул — юврадж Самбалпура Адгір Сінґх Сай.

— Із усією повагою до вас, прем’єр-міністре,— продовжив я,— але ми із сержантом стали свідками вашої сварки. Ви явно не погоджувалися з якимось аспектом переговорів із віце-королем.

— Він був ювраджем,— зітхнув диван,— а я простий функціонер, найнятий втілювати побажання королівської родини.

— Але ж ви як прем’єр-міністр виступаєте також і радником королівської родини? Схоже, ваша порада прийшлася принцові не до душі.

Він криво посміхнувся.

— Юврадж був людиною молодою, капітане. А молодь часто буває впертою, і принци — найупертіші з них. Він виступав проти того, щоб Самбалпур підписував угоду з віце-королем і вступав до Палати принців.

— Ви з ним не погоджувалися щодо цього?

— Якщо вік і дарує нам щось,— продовжив диван,— то це мудрість. Самбалпур — штат маленький, благословенний богами, отже, притягує до себе жадібні погляди. Не забуваймо історії. Ваша Ост-Індська компанія намагалася, і не раз, анексувати наше королівство. Такому штату, як Самбалпур, потрібні друзі і голос у президії. Місце в Палаті принців і дає нам такий голос.

— А що тепер буде?

Диван обміркував запитання.

— Очевидно, нам доведеться тимчасово облишити переговори. Після трауру ми ще раз обговоримо це питання з магараджею і,— майже непомітна пауза,— з його радниками.

— Не припускаєте, хто хотів смерті ювраджа?

— Припускаю,— відповів він.— Ліві радикали, баламути з партії конгресу. Вони здатні на все, аби послабити вплив королівської родини в Самбалпурі. Голова самбалпурської міліції отримав наказ заарештувати їхнього лідера.

— Чи принц казав вам, що отримав певні листи?

Диван звів брови.

— Які листи?

— Нам невідомо,— пояснив Не Здавайся,— але, схоже, вони його схвилювали.

— Він нічого не казав мені про листи.

— Він показував їх полковнику Арорі,— сказав я.

— У такому разі,— відповів диван,— нехай полковник і пояснює.

Він натиснув кнопку на стіні за спиною. Дзенькнув дзвоник, і повернувся слуга.

— Арора сагиб ко буланте,— наказав диван.

Слуга кивнув і вийшов із кімнати.

За мить двері відчинились, і увійшов ад’ютант. У новому тюрбані і з помітним бузковим синцем завбільшки з гранату збоку голови. Вигляд він мав уже не такий суворий, як раніше, ніби вбивство хазяїна фізично скоротило його дюймів на два.

— Сер?

— Як голова? — поцікавивсь я.

Він підняв руку до набряклого обличчя.

— Лікарі вважають, що череп не пошкоджено,— обережно сказав він.

— За це варто подякувати долі,— сказав Не Здавайся.

Сикх зиркнув на нього, але швидко себе опанував.

— Чим можу допомогти, джентльмени?

— Мусимо поставити вам кілька запитань щодо нападу,— відповів я, вказуючи на канапу.

Та, схоже, полковнику більше подобалося стояти.

— Ви там були,— сказав він.— Ви бачили все, що і я.

— Усе одно. Нам потрібна ваша версія подій.

— Для протоколу,— пояснив Не Здавайся і витягнув із нагрудної кишені жовтий записничок і олівець.

— Що ви хочете знати?

— Почнемо спочатку,— сказав я.— Коли ми виїхали з Будинку уряду, чому ви вибрали саме той маршрут до готелю? Навряд чи то був найкоротший шлях.

Ад’ютант помовчав, облизав тонкі губи і лише тоді відповів:

— Дороги безпосередньо до готелю були перекриті через Ратха-ятру. Ви самі бачили.

— Але чому ви поїхали через Майдан?

— Цей маршрут мені знайомий. Ми з ювраджем багато разів там проїздили. Йому подобалося їздити через парк.

— Що сталося, коли ви доїхали до кінця Майо-роуд і повороту до Чоурінґхі? Коли ви вперше помітили вбивцю?

Полковник напружився.

— Я побачив його, лише коли він ступив на дорогу перед автомобілем. Мабуть, ховався за деревом. Авжеж, я негайно загальмував. Я тоді не відчув, що автомобіль його вдарив, але він упав, тож я вирішив, що ми його зачепили. Тепер дуже шкодую, що не натиснув на газ і не переїхав ту свиню.

— Що сталося далі?

— Як ви самі бачили, я вийшов із авто, щоб перевірити, чи не постраждав той чоловік. Він лежав ниць під радіатором. Я нагнувся подивитися, чи з ним усе гаразд. А він перевернувся й ударив мене. Тоді пригадую лише постріли.

— Бачили, чим він вас ударив?

Полковник похитав головою.

— Принаймні чимось твердим.

— На місці злочину ми нічого не знайшли,— сказав я.

Він нагородив мене важким поглядом.

— Думаю, він прихопив цю штуку із собою.

— Чи впізнали ви нападника?

— Ніколи його не бачив,— огризнувся він.— Та будьте певні, що цього обличчя, я не забуду. Бачитиму його навіть на своєму похоронному багатті.

Обличчя його почервоніло. Мені стало шкода хлопця. Сором від того, що не впорався зі своїм обов’язком, переслідуватиме його решту життя, а може, й усе наступне.

— Так, Арора,— втрутився диван.— Капітан згадав листи, які нібито юврадж отримував останнім часом. Вам щось про них відомо?

— Прошу? — спантеличено заблимав він. Мабуть, і досі перед очима у нього стояли ранкові події.

— Записки, про які він казав у автомобілі,— пояснив я.

— Так. Він їх мені показував.

— Вони у вас?

Він похитав головою.

— Його Високість зберігав їх у себе.

— А що саме в них було? — поцікавивсь я.

— Не знаю. Я не міг прочитати. Вони написані на мові орія, якою розмовляють в Одіші. Ані юврадж, ані я нею не володіємо. Хіба що кілька людей при дворі. Усі справи ведуться англійською, іноді хінді. Орія? Ні, ніколи.

— Але ж це мова місцевих мешканців, хіба не так? — запитав Не Здавайся.

— Так,— відповів він,— але не мова двору.

— Чи принц не просив вас знайти когось, щоби перекласти? — запитав я.

Полковник похитав головою.

— Не просив, а я забув про записки, аж доки він не згадав про них у автомобілі сьогодні.

— Схоже, хтось йому їх таки переклав,— зауважив я.

— Так,— погодився ад’ютант,— але не через мене.

— Чи міг це зробити хтось із палацу? — продовжив я.

Він криво посміхнувся, покосився на дивана і лише тоді перевів погляд на мене.

— Обачність у палаці не часто зустрінеш.

— Чи маєте думку, хто б міг бажати ювраджу смерті? — допитувавсь я.

Ад’ютант пригладив охайно підстрижену бороду.

— Не хотів би пускатись у міркування. Це питання годилося б поставити дивану.

— Містер Даве уже поділився з нами своїми припущеннями,— відповів я.— Хотілося б запитати у вас.

Він похитав головою.

— Не можу назвати жодного імені.

— Я так розумію, ви повернетесь у Самбалпур?

Сикх подивився у вікно і повільно кивнув.

— Я отримав такий наказ.— Тоді повернувся до мене: — Я мушу відповісти за те, що не виконав свого обов’язку перед ювраджем.

— Капітане Віндегем, сподіваюся, ви розумієте, що ми обидва маємо термінові справи,— втрутився диван.— Якщо ви більше нічого...

— Мені б хотілося оглянути кімнату принца, якщо можна.

Диван поглянув на мене так, ніби я був божевільним.

— Про це й мови бути не може,— рішуче заявив він.

Не так уже й часто індієць наважується відхилити прохання британського офіцера поліції, і я не мав часу гратися в ігри.

— Якщо вам так більше сподобається, містере Даве, я повернуся за годину з двома ордерами,— повідомив я.— Один дасть мені право перевернути все в номері догори дриґом, інший — заарештувати вас за опір слідству.

— Робіть, що вважаєте за потрібне, капітане,— відповів він офіційним тоном.— Але я попереджаю, що по-перше, ви дізнаєтеся, що ці апартаменти є суверенною територією Самбалпура. Що ж до мого арешту, раджу спочатку поговорити з віце-королем, а вже тоді вживати заходів, які можуть мати сумні наслідки для вашої кар’єри.