Необхідне зло

Тринадцять

готовий був побачити посеред тронної зали величиною як Альберт-Гол[19] обвішаного коштовностями правителя на шовкових подушках, якого обмахують величезним віялом із павичевого пір’я. Реальність виявилася дещо іншою. Кімната, до якої ми увійшли, була трохи більшою за звичайний кабінет, уздовж однієї стіни розташувалися книжкові шафи, скляні двері виходили в сад, відчувався ледь помітний запах плісняви.

За позолоченим столом сидів магараджа, сивий чоловік у англійському костюмі та накрохмаленій білій сорочці, широкий комірець якої метлявся навколо шиї, як той зашморг. Схоже, він був зайнятий паперами. На стіні за його спиною висів гобелен із жахливою сценою якогось індуського міфу: принц у золоті зчепився у битві з двоголовим демоном. Над гобеленом — двоє арочних вікон, закритих ґратчастими віконницями. Праворуч стояв диван, ліворуч — полковник Арора і слуга у тюрбані.

Диван щось прошепотів старому на вухо, і той підвів погляд. Горе його видавала ледь помітна срібляста щетина на підборідді та почервонілі очі. Саме так і почуватиметься чоловік, син якого загинув, нехай у нього і понад двісті нащадків ще лишається.

— Містере Кармайкле,— привітався він рівним голосом.

— Ваша Високосте,— відгукнувся посол.— Дозвольте представити капітана Віндгема і сержанта Банерджі з Імперської поліції. Вони прибули висловити свої співчуття і віддати шану. Як я зрозумів, сержант Банерджі був другом ювраджа.

Очі старого просяяли.

— Ви знали Адгіра? — запитав він Не Здавайся.

— Так, Ваша Високосте. Ми разом навчалися в Гарроу, хоча за віком він був ближче до мого брата.

— Сержант Банерджі і капітан Віндгем — це ті офіцери, які вистежили і покарали вбивцю вашого сина,— втрутився полковник Арора.

Погляд магараджі посуворішав.

— Я вам винен, джентльмени,— сказав він.— Не знаєте, що змусило того чоловіка скоїти цей злочин?

— Боюсь, ні, Ваша Високосте,— відповів я.— Він вирішив не здаватися нам і позбавив себе життя. Але є докази, які дозволяють припустити, що його послали з Самбалпура.

Правитель випростався.

За моєю спиною посовався диван.

— Якщо дозволите, Ваша Високосте...— почав він, але магараджа жестом змусив його замовкнути.

— Послали? Ви підозрюєте, що хтось наказав йому вбити мого сина?

— Розслідування ще не завершене,— пояснив я,— але ми знаємо, що принц отримував листи, які попереджали, що його життю загрожує небезпека. Ці листи залишили в його кімнаті тут, у палаці.

Старий раптом пожвавішав.

— Отже, ви вважаєте, що сліди ведуть сюди? У Самбалпур?

Цей напружений вигук викликав приступ кашлю. Він зігнувся, слуга кинувся йому на допомогу, але магараджа помахав, щоб той відійшов.

— Цілком можливо.

— Ви можете знайти цих людей?

— Ваша Високосте! — запротестував диван.— Британці не мають тут юрисдикції. Боюсь, їхнє втручання може стати неприємним прецедентом. До того ж майор Бхардвадж працює над схожою версією і вже заарештував підозрюваного.

Поруч із магараджею полковник Арора переступав із ноги на ногу, немов його приголомшили новини. Я зустрівся з ним поглядом, і на мить здалося, що я можу прочитати його думки.

— Якщо дозволите, Ваша Високосте,— вступив у розмову він.— Як я зрозумів, капітан Віндгем — колишній детектив Скотленд-Ярду, і зараз він у відпустці. Може, він зможе поділитись із нами інформацією суто як приватна особа? Чи застосувати свій досвід як, скажімо, консультант майора Бхардваджа і його офіцерів?

Магараджа мовчав, але його емоції легко можна було зрозуміти з виразу обличчя. На саму думку про втручання британців у внутрішні справи його королівства він ладен був накласти анафему, але справа стосувалася вбивства сина, тож звичні правила тут не працювали. До того ж пролунали два магічні слова — Скотленд-Ярд. Не перестаю дивуватись, якого значення надають цьому закладу люди, мало не вклоняючись тим, хто в ньому працює, як колись дикі тубільці вклонялися знахарям. Та я не скаржуся.

Він прочистив горло.

— Ми вважаємо за доцільне запросити капітана та його колегу, звісно, не відмовляти в консультації, якщо таким буде його бажання, майору Бхардваджу як приватній особі. Ми, зі свого боку, вважатимемо це великою послугою королівству і забезпечимо все необхідне капітану і сержанту під час їхнього в нас перебування.

— Мені потрібен дозвіл допитувати людей, Ваша Високосте,— сказав я.— За згодою ваших офіцерів, звісно.

Щось привернуло мою увагу. Відблиск світла крізь зачинене вікно над гобеленом. Секундний спалах, і все заспокоїлося.

Диван рішуче похитав головою:

— Це абсолютно неможли...

Та магараджа його обірвав:

— Ви маєте свободу дій, капітане, включаючи право допитувати всіх, кого вважаєте за потрібне.

— У такому разі ми із сержантом раді будемо вам допомогти чим зможемо, Ваша Високосте.

Він криво посміхнувся посірілими губами.

— Домовилися. Полковник Арора проведе вас до ваших покоїв і виконуватиме обов’язки зв’язкового з потрібними офіційними особами. Сподіваюся, капітане, ви швидко відшукаєте правду. Часу обмаль. Часто навіть менше, ніж нам здається.