Необхідне зло

Сорок сім

дощ Самбалпур являв собою сумне видовище.

Ліхтарі освітлювали залиті водою порожні вулиці, прапори, якими прикрасили будинки в день похорону Адгіра, пообвисали, місцями порвалися, або їх і зовсім змило водою.

Залізничний вокзал здавався таким же покинутим. Наш автомобіль зупинився під тентом. Ми з Не Здавайся зайшли всередину, водій пішов шукати носія для наших валіз.

У напівпорожній будівлі вокзалу службовці падали з ніг, намагаючись утримати воду, але тут і сам Канут Великий[29] нічим би не зарадив.

Не було незчисленого натовпу, солдатів і пишності, якими був відзначений наш приїзд. Не було королівського поїзда, замість нього стояв локомотивчик, що швидше нагадував дитячу іграшку, і вагончики, які більше б згодилися розважати відпочиваючих у Брайтоні.

Пасажирів сьогодні було небагато. Кілька місцевих торговців, комівояжери-європейці з валізками зі зразками товарів, селяни, що поверталися додому з ринку з порожніми кошиками та клітками для курей.

— Я думав, наші квитки у Кармайкла,— марно шукав я посла.

— Може, він забув? — висловив припущення Не Здавайся.

— Що ж нам тепер робити? — запитав я.

Не Здавайся показав на гладкого чоловіка у формі та гостроверхому капелюсі.

— У нього точно мають бути.

Я не став нічого запитувати. В Індії часто трапляється, що найтовстіший чоловік у кімнаті — начальник. Так воно було й зараз. Не Здавайся пішов до нього, щось сказав, передав кілька рупій і повернувся із двома прямокутничками вологого брунатного картону. Одного він передав мені. На папері були надруковані якісь незрозумілі слова.

— Квитки,— пояснив сержант.— Перший клас.

Розплатившись із носієм, ми підхопили свої валізи і забралися у вагон металевими сходинками.

Усередині тхнуло пліснявою, дерев’яні ослони за багато років контакту з людськими тілами набули масного блиску. На щастя, крім англо-індійця, що дрімав у дальньому кутку, не було нікого. Не Здавайся підняв наші валізи на вузеньку полицю над головою, а я сів і спробував улаштуватися зручніше, хоча в цій битві сьогодні на мене також чекала поразка.

Не Здавайся зайняв місце навпроти, та раптом рвучко підвівся.

У мене спалахнула іскорка надії. Невже він побачив на платформі Енні?

— Що сталося, сержанте? — Я ледь стримався, щоб не вискочити.

— Чай! — вигукнув він.

— Га?

— Подорож до Джхарсуґуда триває кілька годин. Неправильно було б починати її без горнятка чаю.

Він кинувся до виходу і вийшов на платформу.

«Якщо є чай, є надія»,— сказав колись якийсь жартівник.

Не Здавайся покрокував до старого у червоному тюрбані з велосипедом-чайною. За кілька хвилин повернувся із двома горнятками чаю.

— Ось,— передав одне мені.— Вам стане краще.

Я виразно подивився на нього, але нічого не сказав.

Залізничник на платформі дмухнув у свисток. Зашипіла пара, потяг повільно рушив з місця. Я відкинувся на спинку сидіння, зробив ковток чаю і подивився у вікно. Не жалкую, що доводиться їхати із Самбалпура. Мою справу — вбивство ювраджа, самбалпурського принца Адгіра — було закрито тієї миті, коли вбивця пустив собі кулю в голову на даху готелю в Говраху. Якби я тоді відступився, це задовольнило б усіх, віце-короля в тому числі. Але я не міг відступитися так просто. Магарані Шубхадра назвала мене шукачем істини. Гарні слова, але Самбалпур навчив мене, що я не більший шукач істини, ніж канарка. Істина, коли до неї дійшла справа, виявилася такою ж неприємною для мене, як і для всіх інших: що англійка могла закохатись у індійця; що жінка з гарему мала владу вбити принца; що я можу програти фату. Усе це було правдою, але мені не хотілося її визнавати.

Потяг торохкотів уночі до залізничної станції, де нас пересадять у вагони широкої колії і повезуть назад до Калькутти. Злива барабанила по даху і змушувала згадати дощ у траншеях, що вистукував свої мелодії на касках солдатів.

Їхали ми нестерпно повільно, усьому виною комбінація дощу і жалюгідного слабкого двигуна. Та попри все це, із кожною милею дух мій піднімався. Самбалпур залишився позаду. Енні також, але це, може, не так уже й погано.

До Джхарсуґуда ми прибули вже після першої ночі, хоча повірити в це, дивлячись на кількість народу на станції, було важко. Ми з Не Здавайся взяли валізи і вийшли на платформу, попленталися за прочанами, носіями та священиками у шафранових плащах. Вигуки торговців, які рекламували свої товари, перемішувалися з мантрами індуїстів.

— Не знаєте, що відбувається? — поцікавивсь я у Не Здавайся.

— Ні, сер. Спробую знайти якогось залізничника.

Він пішов по платформі і скоро зник із виду серед моря людей.

— Капітане Віндгем! — пролунав позаду мене голос із акцентом.— Яка приємна несподіванка!

Я обернувся й опинився віч-на-віч з антропологом, із яким познайомився на вечері у Кармайклів.

— Містере Портеллі,— привітавсь я.— Оце так сюрприз. Що ви тут робите посеред ночі?

— Схоже, те саме, що й ви, капітане,— посміхнувся він.— Чекаю на потяг, який повезе мене далі.

— Прямуєте в Калькутту?

Він похитав головою.

— Ні, сер. Як і більшість народу тут, їду до Пурі на останній день свята Джаґґернаута, якщо колись цей потяг узагалі з’явиться. Схоже, дощі розмили частину залізниці на сході. Уже минув день, як звідти не доїхало жодного потяга. Але прочани із заходу під’їжджають, і доводиться їм стирчати тут.

— Вам краще було б залишатись у Самбалпурі,— поспівчував я.— Здається, завтра у них буде таке ж свято.

— Ваша правда,— кивнув Портеллі,— але в Самбалпурі буде лише одна колісниця. У Пурі ж цілих три: Джаґґернаута, його брата Балабхадра і їхньої сестри Шубхадри.— Очі його так і засяяли: — Пурі, може, і не має такого політичного значення, як Самбалпур, але він є центром культу Джаґґернаута, і саме там розташовані найважливіші його храми. З релігійної точки зору, це найважливіше місце в усьому регіоні. Настільки важливе, що король Пурі вважається вищим за всіх місцевих магарадж, навіть вище за наших приятелів у Самбалпурі, а завтра — визначна дата календаря. Коли колісниця Джаґґернаута повертатиметься до свого храму, король виконуватиме свій обов’язок і замітатиме дорогу перед нею золотою мітлою. Його називають королем-підмітальником.

Ці останні слова... Немов відлуння чогось важливого, слів, сказаних пошепки не так давно. Що ж то було? Я відчайдушно намагався пригадати. Ця інформація зовсім поруч, у моєму мозку, тільки схопити її не можу. Тут мене осяяло.

Емілі Кармайкл.

Я пригадав слова дружини посла під час вечері, коли ми познайомились із Портеллі.

«При дворі якось я чула, що вона дочка підмітальника, якщо цьому можна вірити».

Мова йшла про дружину магараджі. Тоді я вирішив, що це п’яні дурниці. Король ніколи не одружиться з дочкою підмітальника. Але одружиться з дочкою іншого короля. Усе стало на свої місця, і мене ледь не знудило, коли я усвідомив, яку помилку скоїв.

— Капітане? З вами все гаразд?

Я потрусив головою.

— Усе гаразд, містере Портеллі.

Я подякував йому, квапливо вибачився і побіг шукати Не Здавайся. Нарешті помітив, як він іде назустріч у супроводі залізничника в картузі й з бакенбардами.

— Не Здавайся! — гукнув я.

— Це містер Купер,— представив він.— Начальник вокзалу Джхарсуґуда. Він каже, що потяг до Каль...

— Забудьте про Калькутту,— перервав його я.— Пуніту й досі загрожує небезпека.— Я повернувся до начальника: — Нам потрібно передати повідомлення в Самбалпур, терміново.

Чоловік ворухнув щелепою і похитав головою.

— Боюсь, це неможливо, сер. Останні три дні жодна з ліній зв’язку із Самбалпуром не працює. У них там якісь проблеми.

От дідько! Авжеж, не працюють. Саме на моє прохання їх і відключили.

— У такому разі негайно повертаємось у Самбалпур. Автомобіль маєте?

Начальник вокзалу витріщився на мене так, ніби я попросив позичити його дружину.

— У Джхарсуґуді автомобілів немає. Місцевий цегельний завод має вантажівку, але зараз друга ночі. Водій спить.

— Водій нам не потрібен,— відмахнувся я.— Лише вантажівка.

— До них п’ять хвилин по головній вулиці на велосипеді,— заперечив він,— але в таку зливу я туди не поїду!

— Тоді дайте нам два велосипеди,— попросив я.

Ми з Не Здавайся, мокрі до нитки, покотили по головній вулиці на велосипедах, позичених у залізничників. Не помітити цегельний завод було б важко. Ми взяли курс на найвищу трубу в містечку.

У дворі, який дощ перетворив на справжнє ірландське болото, стояла старенька вантажівка. Дурван, усюдисущий вартовий у кожному індійському закладі, який зазвичай вибігав, коли ледь з’являвся сякий-такий натяк на проблему, дрімав у сарайчику. Не Здавайся потрусив його і приголомшив новиною, що ми реквізуємо автомобіль.

Бідоласі, мабуть, здалося, що йому все наснилося. Він відкрив рота, щоб заперечити, аж тут побачив мене. Побачивши білу людину, ще й мокру з голови до ніг, він геть розгубився, бажання стати на заваді випарувалось. Я написав записку, в якій повідомляв його начальство, що автомобіль реквізовано Імперською поліцією і забрати його можна в королівському палаці Самбалпура. Тим часом Не Здавайся пробрався крізь бруд, відчинив дверцята водія і забрався в кабіну.

— Де ключі? — гукнув він.

— Подивіться під сидінням,— крикнув я у відповідь.

Не встиг я зайняти пасажирське сидіння, двигун заревів. Не Здавайся глянув на годинник. За кілька годин зійде сонце, почнеться день, коли Пуніта проголосять ювраджем.

Лишається сподіватися, що ми приїдемо вчасно, щоб попередити вбивство.

— Чого чекаєте, сержанте? — гримнув я.— Вперед!

Не Здавайся здав назад, виїхав на головну дорогу і повернув на південь, до Самбалпура.