Необхідне зло

Сорок два

орогу назад навряд чи можна було назвати приємною. Сонце й досі не визирнуло з-поза запони сірих хмар, але спека вже стала нестерпною. Час від часу здалеку доносилися перекотисті звуки грому.

У Будинку троянд вирувало життя. По коридорах із одного кабінету в інший бігали стурбовані люди з теками та наказами. Намагаючись ні з ким не зіштовхнутись, я пройшов до порожнього коридора перед кабінетом Ґолдінґа і відчинив двері.

Не Здавайся сидів за столом бухгалтера, з головою занурившись у купу паперів.

— Знайшли щось? — поцікавивсь я.

— Так, сер,— підвів він очі.— Ці документи я бачив ще позавчора. Але тоді вони нічого для мене не значили. Тепер же я впевнений, що зможу сказати, який із двох звітів справжній.

— Скільки вам іще знадобиться?

— П’ять хвилин. Якщо мене не відволікати, сер.

Я дав йому спокій і підійшов до вікна. З нього відкривався вид на сад і Сур’я Махаш удалечині. Над палацом і досі майорів прапор. Я відчув таке-сяке полегшення: яким би не був стан магараджі, він іще живий.

Робити було нічого, тож я взявся роздивлятися мапу на стіні, ту, що була вкрита хрестиками. Коли ми були тут востаннє, особливої уваги я на неї не звернув, бо не знав, що саме шукати. Тепер вона мене зацікавила — не тільки скупченням червоних хрестиків, імовірніше, самотнім чорним на південному заході. Я придивився пильніше. Хрестик стояв біля населеного пункту, містечка чи села, під назвою Ремунда. Я підійшов до столу і набрав номер кабінету полковника Арори. Він відповів після третього гудка.

— Арора.

— Це Віндгем.

— Чим можу допомогти, капітане? — Голос у нього був виснажений.

— Чи біля Ремунди є алмазні копальні? — запитав я.

— Навіщо вам це? Вам наказали повертатися до Калькутти. Тут вам більше нема чого робити.

Авжеж, він має рацію. Утім...

— Я не дуже старанно дотримуюсь наказів, полковнику,— відповів я.— А невеличку справу про зникнення Ґолдінґа ми так і не закрили.

— Продовжуйте.

— Ми дуже близькі до того, щоб довести причетність дивана до цього,— збрехав я.

На іншому кінці лінії запанувала тиша. Я чув дихання полковника.

— Що вам відомо?

— Ремунда,— повторив я.— Ґолдінґ позначив місце поруч із цим населеним пунктом на мапі. Там є якісь копальні?

— Ні. Алмази добувають лише на півночі, на рівнині між річками Маханаді та Брахмані. Хай би там що не було біля Ремунди, то аж ніяк не алмазні копальні.

— Мені б хотілося туди з’їздити,— попросив я.— Дізнатися, чому саме Ґолдінґ позначив це місце на мапі.

— Ремунда за двадцять миль звідси,— сказав він.

— Усе одно хочу.

— Так приспіло? Гаразд,— раптом погодився він.— Не зупинятиму вас. Навіть автомобіль накажу виділити. На коли він вам потрібен?

— Поїдемо, щойно закінчимо тут.

Я поклав слухавку.

— Що скажете, сержанте?

Він кинув документи на стіл, зняв окуляри і відхилився на спинку стільця.

— Звіт із меншими цифрами збігається з підрахунками Ґолдінґа, сер. Схоже, він і є справжнім.

— Чудово,— похвалив я його.— Якби я був людиною азартною, поставив би на те, що диван хоче показати магараджі й Англо-Індійській діамантовій корпорації другий звіт.