Ну чисто янгол!

Наш зразковий 9-А

— Ж-ж-ж-ж-ж! Пеу! Пеу! Ти-ххх! I тут я я-а-ак кудихтихнусь!

— Не те слово! А я підзагон уже визагнався і однаково… Ж-ж-ж-ж! Ж-ж-ж-ж!

— Ото ламери! Не так треба! Учіться, поки я живий: Ж-ж-ж-ж! Ж-ж-ж-ж!

Не бійтеся, ви не в дурдомі. Просто наші хлопчики люблять пообговорювати свої віртуальні успіхи. Імовірно, в них колективний склероз: увечері сидять у комп’ютерному залі й «мочаться» один із одним в ігри, а наступного дня в школі один одному ж і нагадують, як усе це відбувалося.

— Тьфу! Ну от уяви, що ти прямокутний трикутник — невже в тебе медіана б за спину полізла?

— І полізла б, якби я була така тупа, як ти!

— Та не можеш ти бути така тупа! У тебе ж один кут уже 90 градусів!!! Виходить, два інші — гострі…

Це теж не ваші слухові галюцинації. Просто Зіночка з Оленкою — наші відмінниці. Як завжди, після контрольної з математики, вони голосно сперечаються, яка відповідь мала вийти в сьомому завданні. Даремно сперечаються! Зрозуміло ж, що ніякій нормальній людині й на думку не спаде розв’язувати сьоме завдання, коли вищу оцінку ставлять за шість.

— Мутер! Мутер!

Це Тамарка в черговий раз відібрала в Якушева плеєр і вмикає його на повну потужність — перекриває всю нашу маячню піснею «Рамштайна».

Решта — я серед них — просто сидять і спостерігають за всім, що відбувається, іноді для повноти звучання постукуючи лінійкою по партах, ногами по підлозі або вмикаючи яку-небудь мелодію на своїх стільникових.

Загалом, чули ви коли-небудь бойовий клич диких індіанців, помножений на потужне ревіння мотоциклів, тріскотняву пострілів і гортанні завивання скривджених орангутангів, — і не оглухли при цьому? Що ж, тоді можете сміливо заходити в наш клас на перерві.

Саме на перерві, бо на уроках учні здебільшого мовчать або мимрять біля дошки щось тихесенько, а право голосу переходить до вчителів. Тоді в нас діється щось дійсно небезпечне для слуху. Ось як зараз:

— Це як розуміти, я вас запитую?! — незмінна наша класна керівниця до того ще й викладає літературу. Ця обставина істотно ускладнює наше з нею взаєморозуміння. — Хто дав вам право бути такими нездарами?! Та я б на вашому місці згоріла від сорому!

Отут вона не права. На нашому місці Тетяна Миколаївна — вона ж Танчик — не зробила б жодної помилки у творі, а отже, горіти від сорому їй не довелося б.

— Що це за ганчірочка! — Танчик тим часом гнівно потрясає в повітрі зошитом Гаврила. — Яке місце ти витирав цим, Гаврилкін?!

— Я не витирав! — спалахує Гаврило. — Я просто підкладав. Ми на футбол ходили, а там сидіти холодно. Усі на газетах сидять, а я… Ну…

Танчик так обурена, що навіть не знаходить відповіді і переключається на наступні пункти наших провин.

— Я старалася, вибирала для вас цікаву вільну тему! Та будь-який учень позаздрив би класові, що пише твір «Які конкурси потрібно проводити на позакласних заходах». І що в результаті?! Ганьба! Ось, Гаврилкін, ти пишеш: «Випробовуваний заходить у темний кабінет, а посередині лежить темний труб із ножем у спині…» Куди це годиться?!

— Це випробування… — шепотить Гаврилкін уперто. — Це перевірка, в кого найміцніші нерви. Це щоб виробити хоробрість…

— «Труб із ножем у спині»?! — не вгаває Танчик. — Хто такий цей «труб»? Шматок труби? Звідки в нього спина, і яким чином туди помістили ніж? Приварили?! Ти хоча б перечитував, що написав?! Або ось Андрєєва, — я напружуюся, як завжди, коли вчителі звертають увагу на мою скромну персону. Щосили намагаюся залишатися незворушною, але все одно відчуваю, як по-зрадницьки заливається фарбою обличчя. — Ти хочеш провести конкурс фантастичних оповідань. Вельми похвально. Але що за дивні «Люди Зимлі» зустрічаються у твоєму тексті?

— Це помилка… — я захищаюся, але Танчик ніколи не слухає наших виправдань.

— Чим так не догодила тобі рідна планета? Ти про множину взагалі чула?! Перевірне слово «землі» тобі коли-небудь зустрічалося?! Там же очевидний наголошений «е»! Чи ти зазвичай «зИмлі» кажеш?

— Зимлі, Зимлі! — хихотять підхоплюючи хлопчиська, і я відчуваю, що мене ще довгенько дражнитимуть цим дурнуватим словом.

— А про твір Крючкової нема чого й казати, — безжально провадить Танчик. — Мало того що в її тексті зустрічається місто «Пітербург»! То вона ще й ім’я головної героїні — своє ім’я — пише з помилкою! Вона в нас «Томара» виявляється! Чим ти думала, Крючкова?

— Пітер! — обурюючись, вигукує Тамарка, миттєво вкриваючись потом. — Перевірне слово «Пітер». А до мого імені — Тома… Мене так удома звуть!

— Петербург названо на честь його засновника — Петра. Петро — ось головна перевірка… А про ім’я — ох, тут і справді казати нема чого! Заглянь у будь-який свій документ! — Танчик уже виговорилася й потроху заспокоюється. — Випробування на хоробрість?! — і далі бубонить вона. — Це ж треба таке придумати! Так ніякий «труб із ножем» не налякає інтелігентну людину більше за перегляд ваших зошитів!

Цей «розбір польотів» міг би тривати ще дуже довго, але Тетяна Миколаївна кидає оком у свій записник і вмить змінює напрямок.

— А нас ще вважають гарним класом! — зітхає вона цього разу не без гордощів. — Я ж недарма дала вам таку тему. Нам випало взяти участь у надзвичайно цікавому конкурсі. Дивно, що ніхто з вас не написав про нього у творі, — Тетяна Миколаївна замовкає і пильно оглядає клас. Від цікавості кожен з нас ладен розірватися на тисячу дрібних шматочків. — Вітаю, — нарешті глузливо повідомляє Танчик. — Як найзразковіший клас паралелі ми запрошені до участі в районному огляді…

— Класно! Здорово! — одночасно вигукують кілька голосів. Зізнатися, всілякі змагання ми обожнюємо. У КВК 9-А немає рівних. У спортивних естафетах — теж. І навіть у міських «Що? Де? Коли?» ми значимося серед найкращих команд. Останнє, щоправда, виключно завдяки Зіночці та Оленці. Ці дві ходячі енциклопедії примудряються відповідати в той час, коли інші «знавці» ще навіть не зрозуміли запитання. Конкурси — це чудово! «Рулез»! — як сказали б наші хлопчики. По-перше, тому що будь-який конкурс є чудовим приводом, аби прогуляти цілий день занять, по-друге — підносить наш 9-А до небес.

— Цього разу ми братимемо участь у районному «Міс Чарівність»! — урочисто повідомляє Тетяна Миколаївна.

— Упс! — після цієї красномовної реакції в кабінеті западає могильна тиша. Хлопчиська виразно кривляться, мов, хто ж із наших дівчат зможе претендувати на таке звання. Дівчиська розгублено перезираються.

Звичайно, кожній приємно було б перетворитися на титуловану Міс… Зізнатися, про такий поворот подій і я мріяла багато разів. Адже це найвірніший спосіб довести Вані Сємєчкіну з 10-Б, що він — дрюк! Він тоді кусатиме лікті з досади, що не запросив мене танцювати на торішній дискотеці. Він, звісно, привітає мене з перемогою й попросить номер телефону. Але я буду неприступна, як і годиться справжній Міс. Отоді вже він у мене попобігає! Зрозуміє, що втратив, і залишиться на все життя з дощенту розбитим серцем…

Щоправда, це тільки в разі мого виграшу. Але ж можна й програти! І наші «добрі» хлопчаки, авжеж, заплюють мене тоді за невідстояну честь класу. Та що там хлопчаки! Деякі дівчиська теж. Спочатку від заздрощів здихатимуть, що мене вибрали для участі в конкурсі, а потім в’їдливо перешіптуватимуться за спиною. Мовляв, «ха, на голові три волосини, та й ті в різні боки, а вона в Міс пройти мріяла!» — щось на кшталт отаких жахів. Ото вже ні-і-і…

І якщо відверто, навряд чи клас вибере мене. Я, звичайно, чудовий товариш і гарний друг, але для всіляких там чарувань і зачарувань не підійду, це точно. Це я ще з тієї дискотеки зрозуміла, коли Ваня Сємєчкін…

— Отже, кого виберемо в учасниці? — урочисто цікавиться Танчик і відразу, знаючи нас, грізно зсовує брови: — Тільки, будь ласка, без фокусів! Хлопців не висувати, свійських тварин не пропонувати! Отже?..

Тиша змінюється бурхливим потоком сповнених твердої переконаності вигуків:

— Та навіщо це нам, Тетяно Миколаївно! Насмішити кого чи там обігнати — це до нас. А так… Знеславимося, та й по всьому! — це навперебій вигукують хлопчиська.

— Ото ще, хвостом перед усіма крутити! — це наша найперша модниця і моя гарна подруга Таня. Вона, звичайно, впевнена, що врешті-решт клас все одно вибере її, але налаштована трішки покапризувати. Мовляв, благайте мене, вмовляйте, то, може, я потім — куди ж вас усіх подіти! — погоджуся. Тільки всі претензії у разі програшу, самі собі висловлюйте… Хитрюща! Нічого не скажеш, розумно придумала.

— Якби олімпіада чи «Що? Де? Коли?» — ми б із задоволенням, а так… — нудно тягнуть відмінниці. — Може, відмовимося?

— Не виправдаємо довіри директора?! Начхаємо на честь школи? — Танчик вкрай обурена. — Добре ж я вас виховала! Не хочете добровільно — діятимемо жорсткіше.

Танчик хижим рухом розкриває класний журнал, і в мене починається роздвоєння особистості. «Тільки не мене, тільки не мене!» — подумки кричу я і відчуваю при цьому, як у підсвідомості пульсує зрадницька, ганебна думка: «Ну хай же хоч раз поталанить, нехай починає за списком… Не Азаренкова ж тоді виберуть…» Нишком оглядаю клас і помічаю, що решта наших дівчисьок, схоже, так само розриваються від змішаних почуттів.

— Отже, добровільно ви не хочете, — загрозливо тягне Танчик.

І тут стається немислиме. Навіть неприпустиме. Ба — й зовсім катастрофічне…

— Я хочу! — впевнений Тамарчин басок розпорює напружену тишу. — А чо? Я в дитинстві моделлю мріяла стати…

— О! — багатозначно видає Гаврило й навіть присвистує для більшого ефекту.

— Кандидатуру прийнято, — з незворушною посмішкою оголошує вирок Тетяна Миколаївна. І відразу береться до справи: — Що ж, Тамаро, піди, будь ласка, до завуча, забери опис конкурсу. А ми всі разом поки що подумаємо, чим можна допомогти тобі в підготовці.

І ось наш місцевий Фредді Крюгер, він же Тамара Крючкова, рвучко підіймає над стільцем своє важке тіло й гордовито несе його до дверей. Усвідомлюючи відповідальність моменту, Тамарка напружено сопе й важко шльопає кросівками.

На щастя, двері за Тамаркою зачиняються раніше, ніж 9-А починає висловлювати свою думку.

— Ви з глузду з’їхали! Цього не можна допустити! — навперебій кричать дівчата.

— Ми ж не в зооконкурсі беремо участь, ніхто не зрозуміє, навіщо ми виставили на сцену бегемота! — Таня, здається, не на жарт ображена. Вона й так не зносила цієї Тамарки, а вже тепер…

— Зате поприколюємося! — миролюбно гмикає хтось із хлопців.

— Та годі вам! — я, звісно, не витримую такої несправедливості. — Раз такі розумні, себе б і пропонували! Людина не побоялася, зважилась на ТАКЕ, а ви ще й знущаєтеся! Не сміятися треба, а думати, як допомогти Тамарці!

— Без психотерапевта не обійдемося, — зауважує хтось.

— Ах так?! — Таня обурена моєю поведінкою. — Ти за неї, так?! Ти?! Захищаєш її, то сама з нею і панькайся! Ви ж із Крючковою… — Таня глузливо мружиться та вдавано посміхається, — не розлий вода! Ти ж — її справжній вірний друг, чи не так?

— Ну й панькатимусь! — спалахую я. Взагалі, Танька — нормальна дівчина. Ну, іноді буває нестерпна… От як зараз. Але вона ж чудово поінформована, чому я значуся в Тамарчиних подругах, і, крім того, їй достеменно відомо, скільки клопоту мені це завдає…

До речі, несправедливо! Якась Танька знає, а ви — ні. Це необхідно виправити.