Ну чисто янгол!

Моя дружба з Тамаркою та інші неприємності

Сталося все це дуже давно. Так давно, що іноді здається, начебто й не було його зовсім… Так давно, що багато чого вже не пригадується… Загалом, ще в першій чверті.

Танчик того дня влетіла в клас хвилини за три по дзвінку. Як завжди зажадала тиші, відібрала зо два щоденники… А потім розгублено озирнулася на двері й лагідно покликала:

— Ну чого ж ти, заходь! Не соромся, наш клас дуже дружний. Аго-ов!

Тетяна Миколаївна говорила так ніжно, що ми очікували побачити, щонайменше, пухнасте голодне кошенятко. Замість нього в клас ввалилася Тамарка Крючкова. Вона завмерла на порозі, при цьому заповнила собою весь отвір дверей і, не відриваючи погляду від носків своїх черевиків, виразно потягла носом.

— Ой, та проходь-бо! — Тетяна Миколаївна підбігла до Тамари, взяла її за руку й підтягла до свого столу.

— Танчик із причепом! — тихенько гмикнув Азаренков із задньої парти.

— Прошу уваги! — слів Танчик не розрізнила, але попри це, звісно, запідозрила недобре. — Отже, любі мої, це Тамара, ваша нова однокласниця. Як бачите, вона дуже сором’язлива…

Цієї миті новенька відкинула назад чубчик з лоба й відкрила своє щокате, веснянкувате обличчя з абсолютно дурнуватою посмішкою.

— Ги! — багатозначно сповістила вона, а по тому звернулася до ошелешеного Танчика: — Та ні, ви що! Я не сором’язлива. Просто впасти боюся. Ну, щоб нога повз туфлю не ступнула. Ух, і небезпечна ж ця справа — на підборах ходити!

Тут всі ми не витримали й розреготалися. І новенька Тамарка — голосніше за всіх. Нітрохи не бентежачись свого різкого басовитого сміху.

До речі, це був перший і останній раз, коли ми бачили Крючкову в пристойному вигляді. Мабуть, вона вирішила, що потрібне враження вже справила, й наступного ж дня влізла в старі, витерті на колінах джинси, начепила величезні стоптані кросівки й завершила цей вражаючий прикид байковою картатою сорочкою на випуск і темною хусткою на шиї. Хустки й сорочки змінювалися на Тамарці десь раз на тиждень, джинси й кросівки — ніколи. І, як не дивно, на наших хлопчисьок цей вигляд справив магічну дію. Всі як один потоваришували з новенькою. Вважали її «своїм хлопцем», без суму програвали їй у армрестлінг і щиро пишалися, що в їхньому класі вчиться «той самий Крюгер, який забив учора на шкільному дворі гола одинадцятому „Б“.» Усе це було б цілком нормально й навіть кумедно, якби Тамарка від такої пошани не знахабніла та не взялася викидати вже зовсім неприпустимі коники. То ніби жартома перекидалася з хлопчиськами Зіноччиним портфелем, то найголосніше іржала, коли Танька посадила на новенькій спідниці пляму, бо сіла на підкладений Гаврилкіним бутерброд. А то ще ледь не довела до інфаркту баскетбольну команду суперниць на фізкультурі: Оленка, котра відзначалася особливою влучністю, вже мала намір забити гол, аж тут Крючкова скорчила їй таку пику, що відмінниця впустила м’яча та в сум’ятті кинулася геть від кошика.

— Дівчатка, присягаюся, я перелякалась мало не до смерті! — скаржилася потім Оленка. — Вона як зиркне на мене! Очиська чорнющі й такою злістю горять! А губи стиснуті! І волосся сторчма навкруг голови…

— І навкруг губів! — ми з Танькою, звичайно, спробували тоді розрядити обстановку. Але це не надто й допомогло — фізкультурник уже виставив команді, яка програла, на бал нижчі оцінки, ніж тій, що виграла.

Одним словом, ця «сором’язлива новенька» виявилася найсправжнісіньким монстром. Усі дівчата класу раптово й справедливо її незлюбили.

А я й поготів. Бо нам із нею було по дорозі.

Раніше на Кварталі з нашого класу жили тільки троє — я, Гаврилкін і Якушев. Іноді дорогою додому теревенили про щось пусте. Іноді — спокійно йшли порізно й нічим одне одному не заважали. Але звідтоді як на Кварталі оселилася Фредді Крюгерша, походи додому перетворилися на суцільну муку. Якушев, Гаврилкін і Крючкова неодмінно йшли за кілька кроків позад мене й голосно обговорювали якусь дурницю та абсолютно недоречно починали реготати. Мені увесь час здавалося, що сміються з мене. Я гарячково обмацувала одяг, намагаючись перевірити, чи все гаразд, і разів зо п’ять за дорогу діставала з сумки люстерко. Щодня перед виходом зі школи подумки обіцяла собі не зважати на цих навіжених клоунів, але щоразу смикалась та заливалася фарбою від чергового вибуху їхнього гоготіння. Це було жахливо!

І ось одного разу, наприкінці другої чверті, трапилася досить дивна історія. Цілий день у мене був чудовий настрій. Я правильно розв’язала двоє завдань біля дошки й примудрилася при цьому не забруднитися крейдою. Я не забула покласти в сумку дезик і, хоча й голосила разом з усіма: «Кому спало на думку ставити в дорослих людей ще два уроки після фізкультури? Та в нас у класі тепер наче в газовій камері!» — однаково почувалася свіжою і бадьорою. І навіть відображення в дзеркалі шкільної роздягальні здалося мені того дня достатньо чарівним: така тендітна дівчинка з великими сірими очима й акуратними світло-попелястими кучерями, викладеними в коротке каре.

Отже, я додала обличчю сумовитого виразу — чомусь мені дуже пасують «сумні очі», — ретельно зав’язала шкіряну шапку-банданку, попрощалася з дівчатами й подалася додому. Позаду, як завжди, іржала Крючкова, попереду — завивала хурделиця. Це ж треба, як швидко настала зима! Я й не помітила!

Уже перейшла пожвавлене шосе, за яким починалася територія нашого Кварталу, і в обличчя тисячею дрібних голочок врізався жахливий порив вітру. Уф! Я рвучко розвернулася спиною до заметілі й отетеріла.

Крючкова борсалася посеред дороги, мов корова на льоді. У буквальному розумінні. Ожеледь уже вступила у свої права, й Тамарка розмахувала руками, намагаючись підвестися, але знову ослизалась, щойно її підошви стикалися з трасою.

За три кроки від Крюкової, на тротуарі, стояв стовпом Гаврилкін і дико верещав. Не від сміху — від жаху: на всій швидкості, не в змозі вже зупинитися, просто на Тамару мчала величезна вантажівка й оглушливо верещала клаксоном.

Не знаю, що на мене напало, але встояти на місці не вдалося. З невимовною зловтіхою в душі я підскочила до ненависної однокласниці, схопила її за чубчик, що вибивався з-під плетеної шапки, та потягла на тротуар. Ну коли, скажіть, будь ласка, коли б ще мені трапилася нагода видерти нашому Крюгерові трішки патлів?!

Вантажівка, не перестаючи сигналити, промчала зовсім близько й спочатку огорнула нас теплою бензиновою парою, а по тому — добірною лайкою. Точніше, лайкою нас поливав водій, котрий вискочив, щоб дізнатися, чи з нами все гаразд.

— Та вас у міліцію треба здати! — волав він, коли довідався, що ми з Крючковою цілісінькі. — Паска вам всипати, щоб мало не здалося! Ти ба, придумали таке — під колеса пертися. Та я вас!!!

— Я послизнулася, — з Крючковою досі не бувало такого, щоб вона виправдовувалася. Причому не перед водієм, а переді мною. — Я не хотіла! — бідолашна й досі ще сиділа на землі, в її чорнющих очах мені навіть ввижалися сльози. — Ох! Ти ж могла через мене потрапити під машину! — розгублено повторювала вона. — Ти, ти! А ти! — останнє Крючкова кинула в бік Гаврила. До речі, досить загрозливо. — Верещав, як баба! Тьфу!

— Що «тьфу»? Що «тьфу»? — заторохтів Гаврилкін, нарешті остаточно отямившись. — Це я тобі про небезпеку, між іншим, сигналив. Я через тебе горло надірвав, а ти ще й пащекуєш…

— Та кому воно потрібне, горло твоє… — процідила Тамарка, встала, обтрусилась і раптом повідомила мені найжахливіший вирок: — Ось так, Вірко. Вони всі слабаки, а ти — людина! Я тепер за тебе — горою! Ми тепер із тобою справжні, вірні подруги. Затямила?

Що ця фатальна фраза — вирок і означає засудження до каторжних робіт, я зрозуміла того ж таки вечора. Телефон протяжно завив і низьким голосом Крючкової повідомив, що збирається робити уроки разом зі мною.

— Мучитися, так разом! Тим більше, живемо ж бо поряд… — пояснила своє бажання Тамарка й напросилася в гості. Мені якось не спало на думку відмовити.

І почалося…

Уроки Тамарка вчила найжахливішим із усіх можливих способів: ретельно. Про те, що можна прочитати двійко перших речень із кожного абзацу й скласти приблизне уявлення про зміст параграфа, ця ненормальна навіть не здогадувалася. Вона з маніакальною заповзятливістю уважно вивчала кожне слово й переказувала мені потім усе, що запам’ятала.

— Навіщо? Адже історик ставить лише ті запитання, що в кінці параграфа. Давай їх і розберемо! — намагалась я поділитися досвідом.

— Ти що?! — від такої пропозиції Тамарка вжахнулася. — Я так нічого не зрозумію! Ні, ви чули, — мою маму, що зайшла, аби запропонувати чаю, відразу ж було закликано у свідки. — Віра — геній! Вона вміє, не читаючи параграфа до кінця, відповідати на запитання…

— Вірочко, де твоя совість?! — мама, звісно, засмутилася. — Хтось так старався, писав підручник… Та якихось сто років тому люди життя віддавали за те, щоб здобути знання. А ти, маючи все під рукою, носом крутиш!

Мені миттю уявилися немічні старці, які витратили все життя на пошуки знань, і перед самою смертю поквапливо, тремтячими руками кинулися друкувати на допотопних ноутбуках наш підручник з історії. Вони так поспішали записати свої знання, аби я не зосталася цілковитою дурепою…

Загалом, я засоромилася.

І внаслідок усього цього, коли Тамарчин тато зателефонував і повідомив, що Крючкова уже на цілі півгодини запізнилася додому, ми вивчили тільки три уроки з п’яти заданих. І, звичайно, незробленими лишилися головні — інгліш і алгебра. Я ледь устигла списати їх в Оленки на перерві й жахливо перехвилювалася.

І хоча потім я привчила Тамарку робити спочатку найважливіші уроки, вдвох із нею ми все одно витрачали на домашку непристойно багато часу. Але не виганяти ж Крючкову? Адже вона так щиро вважала, що потрібна мені.

На жаль, виконанням домашніх завдань наша «дружба» не вичерпувалася. Відтепер і назавжди Тамарка вирішила піклуватися про мене та захищати від будь-яких глузів.

— Андрєєва, про що замислилася? — якось історик невдало пожартував, здивований моїм очужілим поглядом. — Про принца на білому коні? Та ти йому сто років не будеш потрібна, якщо історії не вивчиш. Принци — вони освічених цінують…

Хтось із хлопчаків бридко захихотів.

— Та ви що! — вся затрусилась від обурення і аж підскочила Тамарка. — Ви ж не знаєте, про що вона думає. Може, саме про історію. Навіщо ж відразу принижувати!

— Тамаро, перестань! — я змушена була втрутитися. — Я не про історію… Потрібна вона мені! Заспокойся!

Врешті-решт обидві ми отримали зауваження й ще довго вважалися істориком головними нахабами в класі. Або ось іще дурнуватий випадок.

«Мені потрібен труп, ура, я вибрав вас, зустрінемось невдовзі, Фантомас!» — хтось підкинув мені на парту цю ідіотську записку.

— Хто це зробив?! — на весь клас загриміла Крючкова. — Хто?! Ти? — чомусь почерк здався їй схожим на Якушевську писанину. — Ану йди сюди!

І до самого дзвінка Тамарка скаженою гієною стрибала кабінетом, трощила все на своєму шляху, а Якушев реготав і корчив неймовірні пики, ганяючи поміж парт, періодично падав на коліна та знущаючись кричав мені:

— Не вели стратити, живота прошу! Відклич свою кілершу, поки не покусала! Ну ж бо, скомандуй мерщій: «Крюгере, до мене!» Рятуй мене, грішного!

Не знаю, як вам, а в мене такі сцени викликають нудоту. І хоча Якушев потім вибачився і за записку, й за дурнуваті глузи, згадувати про таке від цього не стало менш неприємно. Поза очі хлопці почали дражнити мене «рабовласницею». А Тамарку більше не вважали «своєю» і давно вже охрестили «чокнутою».

Крім того, Крючкова зовсім не стежила за своєю мовою:

— Годі ріпу чесати! — на всю роздягальню волала вона до мене, якщо я збиралася поправити зачіску перед виходом на вулицю. — Пішли вже! Ми ж на тебе чекаємо!

Або:

— Ану припиняй молоти язиком! Набалакалися вже. Нам додому треба! — це якщо я затримувалася, щоб потеревенити з дівчатами.

Пояснювати Тамарці, що я можу дійти додому й без неї, ніяк не можна було: ніхто не знав, наскільки засмутиться наша Крюгерша й чи не розгромить із цього приводу всю школу. І потім, Тамарка справді вірила, що мені сумно йти додому самій, і переконувати її в протилежному було безнадійною справою.

Згодом клас звик до вибриків Крючкової. Тим більше, Тамарка перестала чіплятися до дівчат, навіть навпаки — частенько захищала нас від хлоп’ячої частини класу, коли та нахабнішала.

А в ті дні коли 9-А чергував по школі — що й казати! — Крючкова поводилась як справжня героїня. Не боялася ніякої роботи, із задоволенням бралася за прибирання поверху й покірно тягала туди важкелецькі відра з водою примовляючи:

— Ви в нас панянки тендітні, то вже нехай і я!

Врешті-решт ми, загалом, полюбили Тамарку.

Всі, крім Тетяни. Їй не давало спокою те, що Гаврилкін ходив за новенькою невідступно. Адже раніше, ще з третього класу — й про це всі знали — Гаврило був по вуха закоханий у Тетяну й ніяких інших дівчат не визнавав. Таньці, звісно, кривдно було втрачати залицяльника.

— По-моєму, Гаврило вляпався, — з вдаваною байдужістю заявляла Танька, коли ми передзвонювалися, щоб поділитися секретами. — Ніколи не думала, що в нього такий кепський смак!

— Облиш! — заспокоювала я. — Тамарку він просто давно знає. У них же батьки дружать з дитинства. Ну, тобто з Гаврилкіного дитинства. Він звик до неї, ось і спілкується по-людськи… А тебе соромиться, тому…

— Та мені що, — гидливо обривала Таня, начебто й не сама починала цю розмову. — Ну їх обох куди подалі. Краще розкажи, що там у твоєму журналі про дієту пишуть. Бо розтовстію ще, стану, як Крючкова, Гаврило знову причепиться… Його ж тягне на гладух…

— Та годі тобі, — знову заводжу я свою пластинку, намагаючись її заспокоїти.

Але одного разу ми з Танькою помінялися місцями. Уже не вона мені, а я їй скаржилася на Тамарку. Може, й дарма. Але з ким же ще я могла поділитися своїми неприємностями?!

— Уявляєш, — я так щиро засмучувалася, що навіть забула вдати, начебто недавня розмова з Крючковою зовсім не зачепила мене за живе. — Вона мені вчора повідомила, що… Ти не повіриш! Що вона закохана в Сємєчкіна!!!

— У твого Сємєчкіна?! — зойкнула Танька на тім кінці телефонного дроту.

— І зовсім він не мій! — згадала я про правила пристойності. — На фіг треба…

Втім, поділитися своїм обуренням все-таки було необхідно, тому довелося продовжити.

— Це ще не все! — зітхнула я. — Вона вважає, що це в них взаємно! Каже, вона йому теж очевидячки дуже подобається. Мовляв, він, коли її зустрічає в шкільному коридорі, відразу оживає весь і посміхається…

— Подумаєш, — пирхнула Танька. — Я, коли її бачу, теж насилу сміх стримую, то що тепер? Може, я теж у неї закохана?

Скажемо прямо, Танька мене тоді втішила. Я вирішила не звертати уваги на Тамарчині брехні й навіть шляхетно не розірвала з нею дружніх стосунків, як і раніше, допомагаючи з уроками та вислухуючи її історії про велику й світлу любов, вичитані в якихось допотопних романах. Але на душі в мене постійно було тяжко. А раптом Сємєчкін і справді посміхається нашому монстрові? Раптом у нього вроджений несмак! Ех…

І ось тепер Танька — єдина, хто знає, наскільки тяжко мені буває іноді з Тамарою, — зумисне підколює мене… Навіть охрестила Справжнім Вірним Другом Крюгера…

Що ж, як то кажуть, цю халепу переживемо. Хочеться Таньці попащекувати — її проблеми. Зрештою, я ж виступаю за добру справу. Тамарка ж не навмисно таке витворяє. А вже наша школа — й поготів ні в чому не винна. Ні в дивацтвах Крючкової, ні в тому, що решта дівчисьок побоялися брати участь у міській «Міс Чарівності».

Отже, чи то на злість Таньці, чи й справді з бажання відстояти честь школи я мовчки прийняла роль відповідальної за Тамарину підготовку до конкурсу.

І це виявилося найбільшою дурістю, на яку я тільки була здатна!