Ну чисто янгол!

Повернення

— Ми повинні, повинні напружитися й усі разом відкрити цей портал! Адже разом ми — сила! Ми — колишні дівчиська на стежці війни! Дівчиська-переможниці! А отже, можемо все! — упевнено налаштовувала нас Царівна.

— Усі-усі! — підтвердила «неуклюжа», котра теж зголосилася брати участь у моєму відправленні додому.

Річ у тім, що почесна грамота переможниці, яка дарує право на прохід у реальний світ без будь-яких дзеркал, ще не набрала достатньої сили, щоб легко відкривати портал між світами. Я ж дуже квапилася додому. Хвилювалася за Ангеліну й батьків. Переживала за свій клас і особливо — за розбишакувату Крючкову. Загалом, як не просила Царівна залишитися на весілля, я все-таки вирішила повертатися. І ось тепер ті, хто був «дівчиськами на стежці війни», взялися допомагати мені підживлювати грамоту додатковою енергією.

— Три-чотири! — голосно скомандувала Ведмедик і стисла в кулаки всі три свої руки. Було видно, що вона страшенно силкується допомогти. Шерсть у неї на лобі вмить змокла.

— Я зараз розірвуся на безліч дрібних жабенят, — простогнала жаба, яка теж віддавала всі сили моєму порталові.

Переможниці конкурсу дружно, всі як одна, віддавали для мене свої останні сили. Але ж їм ще належало гуляти на весіллі й мати бадьорий вигляд! Які ж вони все-таки добрі й чудесні… Які… Крізь насунуту на очі завісу сліз я вже бачила арку порталу.

— Любі мої, рідні, гарні… — збиваючись, почала я, намагаючись і віддячити, й підбадьорити одночасно.

— Досить! — різко обірвала Ведмедик. — Нема коли язиком ляпати. Все, дірка готова. Давай, поринай. Сама туди, а до нас Ангелінку жени, поки портал не завалився.

Я слухняно ступнула до порталу.

— І це… Ну, як його… Коротше, спасибі тобі, ось! — Ведмедик раптом оглушливо потягла носом, і я не витримала, кинулася до неї обійматися. — Щось у ніздрю потрапило, — виправдовувалася моя плюшева подруга. — Вія, мабуть. Лоскоче там, ото ж ніс і сльозиться…

Я теж ридала… І ніхто, уявляєте, ніхто з присутніх не квапив мене й не скаржився на втому! З добрими, теплими посмішками всі колишні недоторканні капризулі дивилися на Ведмедика, яка плакала вперше в житті, й мовчки чекали, коли я наберуся сили, щоб розлучитися з нею.

— Час! — Ведмедик сама відліпила мене від своїх м’яких грудей, ще мить потрусила всіма трьома ручиськами мою долоню, а по тому рвучко вштовхнула мене в портал.

Усе навколо мене закрутилося й пішло різнобарвними плямами.

— Упс! — перша, кого я зустріла, поспішаючи шкільним коридором, була Танька. Вигляд вона мала, скажемо прямо, найдивовижніший — одне око було яскраво нафарбоване, друге ховалося під спущеним чубчиком. Нігті на одній руці були довгі та яскраво червоні, на другій — коротко підстрижені й ненафарбовані. Сукню було пошито з двох половинок — одна сіра, від якогось строгого вбрання, друга — строката, вочевидь, від кричущого напіввечірнього.

— А чого це ти зовсім не по-святковому? — насупилася Танька. — А як же виділятися й пропагувати асиметрію? Ти підводиш команду!

— Е-е-е… — оце вже справді я не знала, що сказати. — Пробач, жахливо поспішаю! Не хвилюйся, я ще асиметрируюсь. Ось побачиш!

Я рвонула далі коридором. Щосекунди моя паніка наростала. Я виразно відчувала, що сили в друзів, які тримають портал, дедалі меншає, і не могла пробачити собі, що досі не знайшла Ангеліну.

— Ось ти де! — хтось міцно схопив мене за руку. — Будь ласка, поговори зі мною!

Крючкова мала просто чудовий вигляд! Ні, ну правда! Хто б міг подумати, що під звичайними її сорочками-разлітайками ховається цілком навіть пристойна талія! І обличчя начебто витяглося? Невже такі гарні макіяж і зачіска? І якось не помітно, щоб вона була особливо нафарбована… Може, Тамарка просто схудла від хвилювання перед конкурсом?

Величезне пудове ручисько важко опустилося мені на плече. Я присіла від болю. Ні! Тамарка не схудла ні на грам!

— Не йди, я страшенно хвилююся! Благаю, поговори зі мною! Про що завгодно! Про погоду, про книжки, про собак або навіть про Якушева з Гаврилом… Якщо ти негайно не заговориш мені зуби, я залишуся без них! Розумієш, від хвилювання я вся тремчу, від цього сильно клацаю щелепою, і, по-моєму, вона зараз цього не витримає, трісне навпіл, і всі мої зуби розсиплються!

Я намагалася вирватись, але Тамарка стискала руку дедалі дужче. Часу на пояснення не було.

Ляп! Підніжка в стилі Бабусі Яги — і Крючкова летить в обійми Якушева — як добре, що я вчасно помітила його наближення! Поки Якушев із Тамаркою з’ясовували, що сталось, я помчала далі.

— Раз-два, три-чотири! — нарешті я почула свій власний голос, що долинав — ну, звісно, куди ж іще її могло занести?! — з жіночого туалету. Цікаво, кому це вона там рахує? І головне, що вони там під цей рахунок роблять?!

Я тихенько прочинила двері й зазирнула всередину. Оленка, Зіночка та моя Ангеліна стояли в невеличкому туалетному тамбурі перед дзеркалом, що висіло над умивальниками, та кумедно розмахували руками під команду мого янгола-охоронця.

— Андрєєва Ангеліно! — намагаючись зробити свій голос якнайнижчим, прогула я з-за дверей. — Тобто, Віро! Негайно до мене!

Розумниця Ангеліна відразу все зрозуміла. Кинула нашим відмінницям щось на кшталт: «Потренуйтеся ще самі» та кулею вилетіла в коридор.

— Що? Куди? Звідки ти? — скоромовкою заторохтіла вона. — Я тебе з дзеркала чекаю — не відходжу ні на крок. Ось, навіть для дівчисьок це дурнувате тренування придумала. Нібито репетируємо рухи Тамарчиних уболівальниць. А ти — ось де… Що трапилось?

— Портал у підвалі! Дівчата тримають його з останніх сил! Швидше! Страхи перекрили всі дзеркальні канали, а моя-твоя почесна грамота поки що без підживлення не працює!

Двічі повторювати не довелося. Все-таки моя Ангеліна була дуже кмітлива.

— Ах вони… Та як вони!.. Добре, я побігла, а ти продовжуй репетицію, щоб Оленка з Зіночкою нічого не помітили. Тільки… Зроби що-небудь із собою асиметричне. Я ж і справді створила чудову, строкату команду вболівальниць, котра виділиться серед якої завгодно юрби… — Ангеліна бігла задом вперед і говорила, не вмовкаючи: — Так… І дякую тобі! Я ж тепер довго не зможу входити з тобою в контакт. Але ти, це… Ну, не забувай, що я завжди з тобою і, чим зможу, завжди допоможу… Ну, втім, як завше…

Ангеліна добряче врізалася спиною в стіну й відлетіла вбік.

— Ну що ж це таке! У всіх янголи як янголи, а мені вічно свого рятувати доводиться! Це хто ще кому охоронець, якщо розібратися… — забурчала я, кидаючись до неї. Ангеліна спробувала схопитися за простягнену руку, схопила замість неї за манжет, рвучко скочила й відірвала при цьому рукава від моєї блузки. Неуважно покрутила його перед очима, посміхнулася, мовляв, «ну, з ким не буває» — і остаточно зникла.

Із хвилину я мовчки дивилася їй услід. Потім тяжко зітхнула, загнала назад сльози, які знову навернулися на очі — ні, зовсім не блузки мені було шкода, а диво-пригоди, яка скінчилась, — а потім рішуче взялася начісувати волосся з одного боку та прилизувати з іншого. Асиметрія вийшла цілком правдоподібна. Скажу, розмазала ненавмисно туш і змила косметику… Ет, але ж стільки усього потрібно було ще розповісти Ангеліні! Від скількох халеп застерегти! Втім, люба моя Ведмедик, напевне, зробить це краще. Ет…

— Віро! Ми вже все відрепетирували! Чого стоїш? Хвилюєшся? Та нічого, ходімо, бо спізнимося й підведемо всю команду…

Новий клопіт не дав мені розкиснути.