Ну чисто янгол!

Ведмедик починає пояснювати

Ледь я зробила кроків зо два в зазначеному Ведмедиком напрямку, як відразу остовпіла. Казна-звідки просто переді мною виріс папуга. Та який! Величезний — завбільшки з людину, — одягнений у фрак з краваткою-метеликом і чомусь дуже блідий:

— Прекрррасно! Брравіссімо! Крраса врразлива й вимагає супррроводу! — галантно вклонилась дивина. Папуга хоч і говорив, однак робив завеликі паузи між словами.

— О ні! — простогнала Ведмедик, намагаючись вирвати мене з чіпких обіймів папуги. — Вибачте, Ангеліна — моя підопічна, і ми знаємо, куди йти.

— Кррадете перрспективи, кррихітко! — докірливо кинув папуга. — Конферрансьє, що виррішив прровести кррасуню до шатрра конкуррсанток — ррідкісне явище. І ррідкісний дарр світобудови!

— Ну, загалом, так, — понуро погодився мій Ведмедик і мовчки побрів поряд.

Зізнатися, я нічогісінько не второпала з їхнього діалогу.

— Ведмедику, поясни! — довелося благати мені.

— Шановний, ми, зрозуміло, з радістю підемо у вашому супроводі, — Ведмедик виявила справжні дива дипломатії. — Але, будь ласка, дайте нам побалакати по секрету. Знаєте, скільки всього ми з підопічною хотіли б обговорити до того, як вийдемо на загальний огляд!

— У шатррі конкуррсанток не побалакаєш по секрету! — багатозначно протяг Папуга. Як виявилося, ця фраза означала його згоду залишити нас наодинці. Важке крило неохоче забралося з мого плеча, і папуга цілеспрямовано покрокував уперед, вочевидь скривджений нашою неуважністю. Ми з Ведмедиком перешіптуючись пленталися слідом. Навкруги, скільки сягало око, розлягалися зелені пагорби, подекуди прикрашені квітчастими галявинами.

— Ти зовсім здуріла?! — у розмові зі мною Ведмедик, як і її Тамарка, виявляла надмірну тактовність. — Ми ж тебе за Ангеліну видаємо! — я по-справжньому злякалася, й Ведмедик заходилася виправлятись: — Ні, не в тому розумінні. Я й забула, що у вас в реальному світі, коли кажуть «ми тебе за такого-то видаємо», то мають на увазі, що заміж. Я маю на увазі, що всі повинні думати, що ти — Ангеліна. Тому візьми собі за правило тримати свої здивовані вигуки при собі…

— Втримаєш тут, аякже, коли така дивна істота тебе під крило бере. Ні, я не про тебе. До тебе я вже звикла, я про папугу…

— Це папуга Петруша з селища одиничних фантазій, — охоче взялася пояснювати Ведмедик. — У його селищі живуть ті, хто не підлягає жодній класифікації та не робить ніякої загальноприйнятої справи. Придумали тебе одного разу, повірили в тебе настільки, що ти реалізувався в нашому світі, а потім забули. Ось ти й залишаєшся жити в селищі Одиничних Фантазій.

— Яка ж він фантазія? Звичайний папуга. Тільки великий дуже. І якийсь блідий…

— Ще б пак! Зумисне щоранку купається у відбілювачі! Йому здається, що його натуральне забарвлення надто строкате і яскраве… У Петруші пунктик. Він хоче бути аристократичним. Ретельно стежить за собою, добирає слова під час розмови… Так що ніякий він не звичайний. До речі, він буде ведучим на конкурсі. І взагалі, він — головний конферансьє нашого світу. Проводить усі заходи. Це, до речі, дуже приємно, що він нас помітив і вирішив особисто провести до намету учасниць. Виходить, ти не серед останніх.

— У кого? І, скажи відразу, в що це мені виллється?

— У журі, звісно! Може, навіть і в самого Принца. Ото Царівна, певне, розпсихується.

— Б-р-р-р! — я зовсім заплуталася.

— Ну, дивися: що таке наш конкурс? Це, по суті, початок весілля Принца з Царівною. Ну, так уже в нас повелося, що Принц не може одружитися просто так. Він повинен організувати конкурс красунь і оженитися на переможниці. Претендентки з усього світу фантазій посилають заявки на конкурс. Найкращі з них шляхом все-народного голосування виходять у фінал. Журі під головуванням Принца вибирає суперфіналісток. Власне, за участь у суперфіналі і ведеться боротьба. Знаєш, який кльовий подарунок отримує суперфіналістка? А скільки пошани! О! Від заздрощів здохнеш! Ну, а головна переможниця — ім’я її давно відомо, бо вони з Принцем із дитинства заручені й не влаштовували б конкурсу, якби не збирались одружитися — стає законною дружиною Принца. Всі раді й щасливі, урочистий весільний бал, святковий феєрверк. Найвидатніші діячі нашого світу негайно звертають увагу на суперфіналісток і засипають їх дедалі новішими подарунками… Скажи, хіба не здорово? Ось такі в нас чудові традиції!

Ведмедик демонструвала свій патріотизм, а я й досі не до кінця з’ясувала, що ж тут врешті-решт відбувається.

— Але якщо все вирішено заздалегідь, чому ти думаєш, що Царівна засмутиться? Мені б зовсім не хотілося гнівити сильних світу цього.

— О, — Ведмедик розреготалася вголос, і Петрушу поперед нас болісно пересмикнуло. Схоже, його аристократичний слух не зносив таких різких звуків. — Наша Царівна зовсім слабенька. Вона всього боїться і до кінця й не вірить у себе. Постійно переживає: а раптом щось піде не так і журі вибере іншу королеву? А раптом Принцеві сподобається якась інша учасниця й він залишить свою нинішню кохану? О! Про переживання нашої нинішньої майбутньої Міс Чарівність уже повно анекдотів. Ось торік Королева була зовсім інша. Упевнена й нахабна. Хоча, як на мене, то нинішня куди гарніша…

— Торік?!

— Авжеж, конкурс проводиться щороку — це з огляду на ваше реальне літочислення. Цілий рік всі ми чекаємо на нову Міс Чарівність, аби повеселитися, подивитися на учасниць і, звісно, потанцювати на весільному балу після конкурсу… До речі, на бал ти теж потрапиш! Здорово?

Ведмедик, видно, очікувала мого бурхливого захвату, але мене зараз непокоїло ось що:

— Слухай-но, ваш принц що — арабський шейх? Йому можна мати цілий гарем? Ні? Але як же тоді? Якщо конкурс проводиться, щоб вибрати наречену принцеві, й проходить щороку, то значить, щорічно принц отримує по одній дружині… Якщо назвеш мені середню тривалість життя принців і віднімеш від цього вік, із якого у вас тут дозволяється одружуватися, вийде кількість дружин, яких може знайти Принц протягом свого життя… — заявила я і сама отетеріла від власних настільки логічних думок. Схоже, спілкування з Зіночкою та Оленкою все-таки було немарне… Є чим похвалитися!

— У нас просто багато принців, — по миттєвій паузі повідомила Ведмедик.

Мда! Такого простого варіанту моя логіка чомусь не передбачила. Приводів для того, щоб пишатися, відразу різко поменшало.

— Прробачте, пррибули! — і досі ще з образою в голосі заявив тим часом Петруша. — Пррошу зосерредитися на оперративному прричепурренні конкуррсантки!

Відверто кажучи, місце, де ми зупинилися в той момент, нічим особливим не відзначалося. Черговий обгорнутий акуратною травичкою пагорб — таких нам дорогою траплялося безліч. Але моя Ведмедик чомусь заметушилася.

— Ох, забалакалися! — сердито протягла вона. — І не помітили навіть, як у місто ввійшли. Гаразд, Петрушо, дякую, що провів. Ну, давай, роби видимим потрібний нам шар навколишнього світу. Ми ж бо вже біля намету, чи не так?

— Пррросто порряд, — повільно й значимо підтвердив Петруша, а по тому виголосив ще одну дивовижно барвисту фразу: — Перред ррозлукою пррошу зберрегти в секрреті, що я вас прроводжав. Прросто прроходив прросікою, зустррів і перрейнявся прривабливістю конкуррсантки. Журрі невіррно ррозцінить мої пррроводини… Зберрежете секррет?

— Та щоб нам здохнути! — урочисто запевнила Ведмедик. — Нікому не скажемо. І, до речі, вам це… Ну, спасибі там і все таке. Якби не ви, ми б ще години зо дві до міста брели. А так — опа! Видимий шар ввімкнули — й ми вже в місті. Красно дякуємо!

— Зверртайтеся! — галантно вклонився Петруша, змахнув крилом і… далі відчуття було таке, начебто з неба на мене впав цілий дурдом. Ми з Ведмедиком стояли на дощаному майданчику, поряд крутились якісь дуже дивні особи, далеко внизу, під дошками, гомоніла й тицяла в нас пальцями юрма хлопчисьок. Ліворуч підносився вгору великий гарний намет, ніби витягнутий зі східних казок.

— Поталанило! — прошепотіла Ведмедик. — Усі поважні діячі нашого світу вміють переміщуватися тут скороченим шляхом — через портали. Ну, в нас є такі місцини: начебто вона одна, а насправді — кілька. Ця здатність з’явилася в нашого світу, коли у вашій реальності почали активно освоювати комп’ютерні програми, в яких світ вимальовується шарами. Допетрала?

Я не петрала й навіть не намагалася петрати, щосили витріщаючись навсібіч. Весь цей галас-гамір-гармидер і бедлам мені зовсім не подобався…

— Так, добре… — Ведмедик почала підштовхувати мене до намету. — Не забувай: ти — Ангеліна, гідна фіналістка конкурсу і розраховуєш на суперфінал. Плечі розправ, груди вперед, підборіддя вище, посміхайся так, ніби кутики губів до потилиці прибиті! Вперед!

Зізнатися, я думала, що намет хоч трохи сховає мене від навколишнього безладу. Насправді наївно було на це сподіватися.