Ну чисто янгол!

Деякі ознаки з’їжджання з глузду

Це трапилося наступного дня по тому, як зрадник-горностай виявився не птахом, — тобто в суботу. Тобто того самого дня, коли батьки з бабусею поїхали на дачу і я залишилася повновладною господинею власного часу аж до вечора.

Я обчиталася маминих журналів і ось уже хвилин сорок крутилася перед дзеркалом. Стільки, виявляється, всього цікавого можна вчинити за допомогою косметики! Я вже майже не сумнівалася, що зроблю з Тамарки красуню. Експерименти, певна річ, довелося поки що проводити на собі.

Так-так! Насамперед надам її — ну, поки що своєму, а потім уже й Тамарчиному — обличчю рівного матового тону. Виявляється, всі дефекти шкіри легко маскуються. Проти червоних плям і прищиків чудово застосовується коректор із зеленавим відтінком, проти кіл під очима чи ластовиння — з блакитнуватим…

Такого дива, як коректор, у моєї мами в запасах косметики не виявилося. Але я не сумувала.

— О! Візьму трішки тонального крему, змішаю з зеленавими тінями… — бурмотіла я сама собі. — Блискуче! Залишилося тільки попрацювати над повіками. Кажуть, якщо покласти світлий тон на внутрішній кутик ока, доможемося ефекту «сяючого» погляду… Але ж виходить! — я скінчила обробку лівого ока й відчула неймовірний захват. — Ой, сяє, сяє!

— Він у тебе й так світився. Від щастя, що дорвалася до маминої косметики, — скептично гмикнуло відображення…

— До чого тут косметика! Мені й раніше дозволяли її брати, — хоробро відбивалась я. — Просто тепер знаю, як усе це застосувати з користю! Темний тон візуально зменшує, світлий — збільшує! — для поважності я процитувала дзеркалу дещо з журналу й відразу розмріялася: — Пройдуся по Тамарчиних щоках темним рум’янком і зроблю з неї худеньку…

— Краще рубанком, — гмикнуло знову вреднюче відображення й одразу вдалося до абстрактних міркувань: — Ні, я не розумію, навіщо люди фарбуються! Дорослі жінки щоранку по півгодини замазують сині кола під очима, щоб потім намалювати такі самісінькі — тільки на верхніх повіках. Де логіка?!

Я ще кілька секунд весело посміялася з цього чарівного жарту, перш ніж зрозуміла, що діялося щось цілком немислиме. Відображення розмовляє?! Відображення?!

— А-а-а-а-а-и-и-и!!!

Минулого разу я з таким жахом відскакувала від дзеркала, коли приїхала з моря, із санаторію, де останній тиждень не було води. Дивуюся, чому сусіди не викликали міліцію.

— Тихше, тихше, — попросили із Задзеркалля. Ефекту заспокоєння не було, бо промовив це мій власний голос.

— Я збожеволіла! — від цього здогаду мені трішечки полегшало. — Напевне, треба подзвонити мамі…

— Не здумай, ти що?! — ображено заволало дзеркало. — Батьки не дадуть нам жодної можливості спілкуватися… Ти краще знаєш що зроби…

— Випити валеріанки? Лягти поспати? Приставити до дзеркала бабусину ікону? — залепетала я, намагаючись вгадати.

— Ні! Повернися сюди, глянь мені у вічі й скажи, що дозволяєш увійти до твоєї кімнати…

— Оце вже ні! — наскільки б божевільною я не була, але на такі провокації піддаватися не збиралася. — Я ж не дурепа з конопель! Я взагалі фантастику читати люблю! Тобто про те, що всяка погань тільки й чекає, коли її запросять, чувала.

Я згадала, що без запрошення ніякі темні сили до мого помешкання увійти не зможуть, і миттю відчула себе впевненіше. З дзеркала почувся дзвінкий, мелодійний сміх.

Мій сміх, між іншим. Треба буде частіше сміятися в школі. Виявляється, це в мене досить гарно виходить.

— Ні, ну ти як скажеш! — і далі реготало дзеркало. — Знайшла, ким мене назвати. Я якраз і не погань, а зовсім навіть навпаки. Я — янгол. Твій янгол-охоронець, якщо бути точною…

— Що-що? — тільки й змогла я дурнувато пробелькотіти.

— Не віриш? — дзеркало, схоже, трохи образилося. — Гаразд, будемо доводити. Банку з варенням пам’ятаєш? Ту, що ти розбила в чотири роки? Хто, думаєш, зробив так, аби ніхто з дорослих не звернув уваги на її зникнення? Або ось іще, пригадай свій шостий клас і нещасних рибок…

Усередині в мене все похололо. Я чудово пам’ятала ці історії. І головне, ніколи нікому їх не розповідала. Не через потайливість, а тому що неприємно згадувати. Про рибок — особливо.

Це було два роки тому. Я сиділа собі вдома, хворіла, нікого не чіпала, і тут доблесні однокласнички вирішили мене провідати. Танька — добра душа — частенько заходила до мене без попереження й тепер вирішила притягти з собою Зіночку, Гаврила та Якушева. Ну де ж їй було здогадатися, що в такий розгром, як у мене в кімнаті, нормальних людей водити не рекомендується. Загалом, я попросила гостей почекати в холі, а сама кинулася негайно давати всьому лад. Начебто все вийшло доволі цивільно, хлопці зайшли в охайну кімнатку, мама принесла чай… І тут Якушеву здумалося полізти на шафу по шахи.

— Фе, яка тут пилюка! — «тактовно» заявив він, демонструючи всім свою брудну долоню.

Щоб не згоріти від сорому негайно, мені довелось викручуватися:

— Що ти робиш?! — з удаваним жахом вигукнула я. — Це ніяка не пилюка! Це — спеціальний, суперроздрібнений корм для рибок. Я його сушу там, на шафі!

І для більшої вірогідності я згребла з шафи добру жменю пороху та висипала в акваріум. Рибки промовчали, але глянули докірливо…

— Як гадаєш, хто зробив так, щоб рибки не отруїлися та не повмирали? — витягло мене зі спогадів дзеркало.

Ну що вам сказати? Я не могла більше не вірити й підійшла до свого відображення.

— Заходь, чи що, — посміхнулась я. — Гостем будеш… Тільки давай підемо куди-небудь у людне місце… Ну, один-на-один із тобою бути я все-таки побоююся…

Відображення обурено запирхало, але жодних конкретних заперечень не висунуло.