Ну чисто янгол!

Тільки подумати, й по всьому

Для початку Ангеліна вирішила причепуритися, точніше зажадала, щоб я дала їй лад:

— Так! Зараз мотнуся назад до свого світу й повернуся, щойно тільки, ти знову зазирнеш у дзеркало та мене запросиш. Тільки, благаю, не витворяй зі своєю зовнішністю нічого кримінального. Краще взагалі нічого не витворяй. Просто подивися на своє відображення і все… — Ангеліна насупилася, начебто згадала щось неприємне. — Руки тобі зв’язати, чи що, перш ніж до дзеркала підпускати?

Схоже, мій янгол-охоронець чудово знав, що ледь я вгледжу своє відображення, не зможу втриматися від спокуси що-небудь поправити. У найкращому разі починаю підбивати зачіску або вирівнювати комір сорочки, в гіршому — соромно зізнатися — розколупую до крові шкіру, намагаючись вичавити невеличкі чорні цяточки, що нахабно пообсідали крила мого носа. Головне, знаю ж: до добра таке не доводить, але нічого не можу з собою вдіяти, руки так і тягнуться до обличчя.

— А без дзеркала ніяк не можна? — вирішила я спробувати вберегти себе від спокуси.

— Можна, але це набагато довше. Півгодини тільки силу на відкриття порталу між світами збиратиму.

— Та поки ми додому до дзеркала дійдемо, теж півгодини мине… — вередувала я.

— Навіщо додому? Все необхідне в нас із собою. Не марно ж я все-таки твій янгол-охоронець… Зазирни в кишеньку сумочки!

Я пробіглася пальцями по сумочці й виявила в бічній кишеньці мамину косметичку. Це ж треба! Сама б я нізащо не здогадалася її взяти!

— Не здогадалася, але взяла! — не без гордощів повідомила Ангеліна. — Я, між іншим, до сумочки й пальцем не доторкнулася. Просто напоумила твою підсвідомість зробити потрібну підказку… Знала б ти, скільки важливих і корисних речей робляться людьми підсвідомо, за порадою охоронців. Та ваш людський світ давно завалився б, якби не ми!

«Не знаю, як світ, але наш дім — точно завалився б», — мені відразу пригадалася безліч загадкових ситуацій. Адже скільки разів було зачиниш двері — й відразу згадаєш, що залишила ключі в передпокої. І розумієш, що нема жодної іншої ради, як телефонувати татові, а тому, у свою чергу, — ламати двері. А стіни в нас такі хисткі, що можуть і не витримати… Або ось, одного разу ввійшла вже в клас і раптом — бамс! — згадала, що не вимкнула праску. І довелося відпрошуватися з уроку і мчати, уявляючи собі руїни, які залишилися від будинку після пожежі. Бігла, уявляла, жалкувала, що дім — не школа і що в ній ввімкнутої праски ніхто не залишить… Зайшла в квартиру, дивлюся — праску вимкнено. Але ж, крім мене, вдома нікого не було! Тобто виходить, я її сама з розетки вимкнула. Просто «на автоматі»!

— Ага! — прочитала мої думки Ангеліна. — Всі твої «на автоматі» — моя робота. Тому я й вирішила, що маю повне право звернутися до тебе по допомогу. Адже якщо брати участь у конкурсі доведеться мені, я не витримаю! Згорю від сорому, збожеволію, провалюся крізь землю… І що ти без мене, питається, робитимеш?

— Логічно. Краще вже піду, візьму участь у тому конкурсі сама. Ну, щоб не мучитися без янгола, а відразу збожеволіти, згоріти від сорому й провалитися… Ой, мамочко!

Останній мій вигук був викликаний зовсім не страхом перед участю в конкурсі. Справа в тому, що в той момент ми з Ангеліною разом зазирнули в дзеркало й, замість двох дівчисьок побачили в ньому… кошлате чудовисько, котре хижо шкірилося, хитро мружилося й мало на голові два хвостики, що стирчали в різні боки!

— Тихше! — крізь зуби шепнула Ангеліна. — Не лякайся так відверто, вона може образитися. Запрошуй мене швидше! — відразу на повен голос звернулася вона до чудовиська. — Ми про все домовилися. Зараз тільки дам собі раду й повернуся в реальний світ, до обов’язків звичайної школярки…

— Що?! — басом прогарчало відображення. — Та ти хоча б знаєш, котра година?! Ви витратили на балаканину сорок дві хвилини й одинадцять секунд! І це в той час, коли кожна мить дорога!

— Але нам потрібно було поговорити, — розгубилася моя Ангеліна. — Обговорити справи…

— Чудово! — ображено засопіло чудовисько й так різко підняло одну брову, що я не втрималася від короткого вереску. — Вам, значиться, потрібно було поговорити про справи, а я, виходить, звичайна ледарка…

— Ну чому ж звичайна… — боязко почала Ангеліна й відразу спохопилася: — Тобто чому ж ледарка…

— О, боги-люди-звірі! — стражденно завило відображення. — Ну як тут працювати, га?!

— Ксю, ти не повіриш! Мобілки вже в косметику вставляють! Круто! Сидиш собі, морду мажеш, а сама по голосовому зв’язку тріпаєшся! О прогрес, о розвиток! — на сусідній лавці сиділа яскраво нафарбована дівчина з високою зачіскою, котра нишком косувала на нашу лаву та ошелешено ділилася побаченим зі своїм телефоном.

— Коротше, через крайню вашу неорганізованість мені доведеться брати ініціативу на себе! Віро Андрєєва, терміново підстав долоню до дзеркала! — від розгубленості я скорилася. — Настійно запрошую тебе в наш світ! Заходь — не бійся, приходь — не плач! — проторохтіло чудовисько, перш ніж до мене дійшло, що Ангеліна в цей момент нестямно кричить: — Стій! Так ми не домовлялися! — раптово виявилося, що голос Ангеліни долинає звідкись здаля. Одночасно з ним я чула переляканий шепіт дівчини з сусідньої лави:

— Ой! Ксю! Ти знаєш, я щось недобре почуваюся… Ти не повіриш! У мене двоїлося в очах! Авжеж! Тут на лавці сидить одна дівчинка, а мені секунду тому здавалося, що їх двоє! Ти уявляєш?!?

«Як одна? — насторожилась я. — А куди ж поділася Ангеліна?»

Кинула оком у бік свого янгола й отетеріла. З усього виходило, що поділася кудись не Ангеліна, а я. Бо Ангеліни не було. І дівчини з сусідньої лави теж, і самої лави, й парку…

— Ну що за людина! — почувся звідкись згори мій засмучений голос. — Мене у свій світ запрошувати боялася, а як від зовсім стороннього янгола почула прохання притулити руку до дзеркала — й не злякалась!

— Але я думала… — цього разу мій голос, як і годиться, виходив із мене. — Рукою…

— Саме так! Думала рукою, ногою, вухом! — обурювалася Ангеліна. — А треба було — головою. Просто по-нормальному подумати — і все!

Голос Ангеліни чувся із дзеркальця, вставленого в малесеньку косметичку. Точніше, косметичка була моєю і нормальною. Просто лапа, що її стискала, виявилася настільки величезною, що в порівнянні з нею все навколо здавалося дрібним і жалюгідним… Усе, крім власниці лапи — величезної, схожої на плюшевого ведмедя страшилки з хитро примруженим оком і двома хвостиками, що стирчали на голові в різні боки. Однією рукою чудовисько тримало косметичку, другою замислено чухало потилицю, третьою струшувало пилюку з яскраво-жовтих ботфорт. На волохатих грудях теліпався телефон. Я відразу впізнала Samsung D600 і… зомліла.