Ну чисто янгол!

На шляху до Дракона

А далі події почали розвиватися за ще огиднішим сценарієм. Усіх нас — учасниць фіналу та їхніх супровідників — чемно попросили перейти з намету до клітки. Події злилися для мене в якусь нереальну мішанину.

— Пррошу прройти до тюррми! — прокричав Петруша й відкинув запинало намету.

Дощаний майдан перед виходом уже було обгороджено пруттям. Цікаві — тепер не з цікавістю, а зі щирим співчуттям — спостерігали, як нас розмістили в цій дивній споруді. Якісь прислані організаторами конкурсу істоти підхопили клітку й понесли крізь юрбу. Проводжаючі махали нам хустинками й кричали щось про несправедливість. Наставниця Яба довго ще бігла слідом і ображено квоктала, обіцяючи, що спробує заперечувати проти рішення Його Часовості.

Було у всьому цьому щось таке трагічне та безнадійне, що я ледь стримувала сльози. Особливо страшно стало, коли нашу клітку поклали на якусь вантажівку й вона помчала до найбільшої хмари, що висіла над горами вдалині.

«Не до лісу, не до зелених лук, а саме до величезної страшної хмари», — прошепотіла я. І відразу один із добре одягнених чоловіків, що сиділи в кузові вантажівки, зловтішно посміхнувся:

— Але ж із хмар частенько вилітають блискавки, — вкрадливо зашепотів він. — А блискавки — це знаряддя смерті! — голос його пробирав до самих кісток. Мені зробилося відверто моторошно.

— От і добре! — раптом посміхнулася одна з тітоньок. — Вірний спосіб задурити страхам голови. Вони нас дечим і справді жахливим лякати збираються, а ми їм на зло звичайнісіньких хмаринок боятимемося:

«То значить, усі ці чоловіки в костюмах — страхи! Нізащо їм не піддаватимусь!» — подумала я.

— Ох, тітонько! — голосно потягла носом кругловида дівчина. — Нічого з цього не вийде. Як би ми не приндились, усе одно в думках у всіх страх перед Драконом сидить! Ой! — кругловида спохопилася, схопилась за косу та спробувала заткнути нею собі рота, але слова вже вилетіли.

— Царівно, та що ж це ви?! — рикнув один з нянів. — Навіщо даєте поживу страхам?!

І тут почалося. Чоловіки в костюмах позіскакували з місць та почали свою чорну справу.

— Дракон! Дракон! Смердюче дихання! Рептилії, змії, — чималий страх вистрибував сюди-туди біля нашої клітки і, вочевидь, одержував задоволення від справленого ефекту. Щоб не піддаватися на його провокації, я спробувала зібратися з думками. Вдавалося мені це на превелику силу.

— Кожного високосного року конкурс проходить інакше, ніж звичайного? — перепитувала я надто спохмурнілого Ведмедика. — Що все це означає?

— Колись давно, коли зловісний Дракон із Драконячих печер атакував наші селища й міста, як викуп йому віддали право забирати собі красунь, котрі програли, — уже далеко не вперше пошепки пояснювала моя опікунка. — Але тільки не щороку, а лише тоді, коли Його Часовості Півневі здасться, що рік буде високосний.

— Що значить, «здасться»? Високосний рік приходить кожні чотири роки. Хіба ні?

— У нас — ні, — Ведмедик була в такому пригніченому стані, що навіть не знаходила в собі сили гніватися за мою нетямущість. Дивлячись прямо перед собою, вона тихенько повторювала свої пояснення: — Наш світ влаштовано таким чином, що ми ніколи не знаємо, який завтра буде день або рік. Його Часовість сповіщає перше, що спадає на думку. Все логічно: час у нас стрибає, мов фантазії в людських головах. Мда, вперше я жалкую про це, — Ведмедик відволіклася від пояснень і пильно глянула на мене. — Хто б міг подумати? О! Я жахлива істота! Бр-р… Е, в тому сенсі… Ангеліно, накажи мені збожеволіти, повіситися й відірвати собі голову! Раз у житті! Раз у житті я хотіла зробити комусь із колег подарунок! Думала, Ангеліна візьме участь у конкурсі, отримає купу подаруночків… Я була впевнена, що роблю добру справу. А в результаті що? — Ведмедик майже ридала. — О, як я могла так кошмарно помилитися! Затягла в смердючу драконову пащеку й тебе, й себе саму…

— Ну, Ведмедику, — я не знала, як її втішити, й почувалася жахливо ніяково. — Ну, не карайся так. Ти ж не знала. І потім, ми поки ще зовсім не в драконячій пащі…

— Не хвилюйтеся, це легко виправити, — з в’їдливою посмішкою заявив страх, який так і не відійшов від нашої клітки. — Дракон так давно нікого не їв! Гострі, мов бритви, жала, знудьгувалися: вони обожнюють перетворювати м’ясо на нарізку.

— О, я не витримаю цього! — простогнала Царівна й закотила очі до заґратованої стелі.

— Тобі чого хвилю-ква-атися? — жаба, діловито перебираючи лапами по пруттях клітки, підібралася ближче. — Певна річ, до вінця з Принцем підеш. Чо-кво смикаєшся?

— Таж я співбесіди з Драконом боюся, — потягла носом Царівна. — Я від виду змій завжди непритомнію… От якби принц зараз сюди примчав та витягнув мене звідси…

— Кви-и-итягне, не кви-илюйся, — чомусь у голосі жаби не чулося й краплі радості. — Тим, що в переможниці конкурсу тебе вибере, й витягне. А я, як ква-завше, залишуся ні в сих ні в тих. А мені ж, по суті, зовсім небагато треба — лише один-єдиний поцілунок Принца. Суперфіналісткам було цей поцілунок обіцяно, пам’ятаєте? Покви-инна ж я врешті-решт перекві-ірити, зачарована я царівна чи звичайна жаба? А тепер Принц ціква-лува-ти, напевно, нікого з суперфіна-ква-лісток не буде. Нас же відразу до Дракона заберуть. Некраси-кво це якось: одній тобі При-ква-нцесі врятуватися суджено…

— Дідька лисого! — втрутилась у розмову Баба Яга. — Чого це їй рятуватися? Я Драконові за сніданок слугувати не згодна, виходить, принц мене вибере. Уже я його приворожу, будьте певні! — тут Баба Яга затнулася та вдарилась у філософські міркування: — Щоправда, не відомо, що краще — вечерею для лютого звіра стати чи на схилі віку заміж за якогось принца-дурника піти. Ох, доля-лиходійка!

— Якщо ви не любите Принца, бабусю, то вам краще до Дракона, — боязко почала Царівна.

— Дурненька ти, чи що? Невже й справді наївна така? Любиш — не любиш, а жити хочеться!

— Я б не жила, якби мене заміж віддали за нелюбого! — твердо вимовила Царівна, а по тому не знати нащо додала: — І навіщо ви взагалі на конкурс ішли?

— Щоби прославитися, звісно, — охоче відповіла Яга, — бо останнім часом народ призабув бабцю. А так я собі безкоштовно рекламу зробила б. Ну й подарунків потім нагребла, природно. А вийшло он як. Або до Дракона в пащеку, або до королів у рідню. Ет, зусібіч обложили!

— Та звідки ви взяли, що маєте такий вибір? — обурено заохкала одна з тітоньок. — Царівна з Принцем, між іншим, змалечку заручені. Він тільки її за дружину візьме! Вам би зараз не про те думати, як Принца приворожити, а про те, як на Драконовій співбесіді краще себе показати.

— Ведмедику, пояснюй! — не витримала я.

— Та що пояснювати? Високосного року всі учасниці конкурсу, котрі не виграли суперфінал, і їхні опікуни, як з’ясувалося, віддаються Драконові. Зараз нас везуть на попередню співбесіду. Ну, щоб Дракон заздалегідь графік склав, кого зараз їстиме, кого — за місяць, кого — за рік. Тут би хитрість яку придумати, щоб цей змій взагалі дивитися на нас не зміг. Та тільки голова у мене зовсім не варить — так мізки розтрусило від нервового виснаження!

— Хитрість? — гмикнула Баба Яга по останній Ведмедиковій репліці. — Непогана ідея! Зараз придумаю щось… Хоча простіше все-таки ворожіння на Принца навести. Сто двадцять років берегла свою волю, так ні ж, створили все-таки умови, щоб мене закільцювати! От іроди!

— Бабусю, — Царівна вже плакала, — не треба ворожіння, навіщо? Ви краще й справді про хитрість для Дракона подумайте.

— Ти ба, чого захотіла! — насупилась Яга. — Хоча добре… Ось для початку зміню вигляд. Чула, Дракон колись на смерть полаявся з однією потворою. Та в нього п’ятдесят років тому килим-літак на день позичила та й дотепер усе повернути забуває. Лютий ірод проклятущий тепер на всіх потвор сердитий. Не зносить їх просто. Перекинусь-но я на таку! — Баба Яга щось швидко пошептала над своєю кишенею і раптом просто на очах почала видозмінюватися. Навряд чи справедливо казати, що обличчя потвори було чимось краще за попереднє Бабусине Ягусине. Але мене вразив сам факт такого ось миттєвого перетворення. — Але ти, дитинко, не думай! — грізно насупилася Яга до Царівни. — На зілля, що причаровує, в мене сили теж знайдуться. Ще назбираю в крайньому разі. Емоції ваші повсотую. Бо хто його зна, може, Дракон саме з задоволенням їсть тих, кого не зносить. З’їсть і не вдавиться…

— Воно, ква, й на краще, коли стару шкарбунку з’їсть. Кажуть, ті, кво-го відразу не пожирають, дуже мучаться потім. Дракон, мовляв, якщо поїдання надовго відкладе, то страшенно тяжкі роботи бранцям вигадує. Навмисно, щоб м’язи накачалися та потім більше м’яса йому перепало. Він, ква, знаєте, полюбляє, кво-ли багато їжі в одній істоті…

— Це звідки такі знання?! — насупилася моя Ведмедик. Вона тут була крупніша за всіх.

— Від сестриці моєї. Ква-а-а! Минулого високосного року вона до Дракона на співбесіду попалася. Усе тут і дізналась, усе бачила. Але Дракон, ква-хвала обставинам, не француз. Жаб не їсть. Прогнав її з тією умовою, щоб, як царівною стане, приходила. Звідтоді багато років промайнуло, а ква-сестриця моя квв-все без діла сидить. Жодної стріли за цей час не спіймала! Ква-все боїться, що якийсь ква-бельбас прийде по свою стрілу, поцілує сестрицю і їй доведеться на царівну перекидатись і Драконові на вечерю йти. Ледарює моя ква-сестриця та страждає від цього неймовірно. Тільки й робить, що комарів ловить, начебто нас для того нафантазовано, щоб цих комах винищувати. А ми ж бо, жаби, створені зі шляхетною метою — для очищення болота від стріл. Адже у наших краях аматорів стрільби знаєте, скільки? Ух, давно б уже все болото стрілами засмітили, якби не ми.

— А хто цю теорію про стріли придумав? — тихенько запитала я у Ведмедика.

— Діти. У нас більшість створено їхньою фантазією. Вона ж бо найяскравіша та найпотужніша.

— Виходить, Дракона, що пожирає учасниць конкурсу, теж вони придумали? Щось недобрі в нас на землі діти, як я бачу.

— Та ти що! Дуже добрі! Просто в усіх казках Дракони їдять або викрадають Царівен. Ото ж і в нас так.

— Стривай-стривай, — забурмотіла я, від хвилювання не надто дбаючи про секретність. — Не хочеш же ти сказати, що я зараз проходитиму співбесіду, а Ангеліну потім за це з’їдять? Слухай, я так не можу. Мені терміново потрібно повернутися в реальний світ. Ангеліна б на моєму місці, певне, якось перехитрувала Дракона, а я…

— У свій світ?! — просто наді мною нависла посмішка «неуклюжі». Причому решти тіла видно взагалі не було. Я з жахом дивилася на розтягнуті в посмішці губи, а вони з нітрохи не меншим жахом перепитували: — Ти що — реальна дівчинка?!

— Тихше, тихше ти! — засичав Ведмедик одночасно й на «неуклюжку», й на мене, хоча й запізно. — Зараз усіх нас викажете!

— Тільки уявіть: тут дівчинка з реального світу! — посмішка «неуклюжі» тим часом металася від однієї претендентки на корону до іншої та урочистим шепотом сповіщала їм про мою наявність. — А що я?! Ви просили «тихіше», я виконала. Про «не кажи нікому» не йшлося.

— О, боги-люди-звірі! — Ведмедик майже як Царівна хвилину тому стражденно склала руки на грудях і закотила очі до стелі.

— І як тільки вона зі своєї клітки вибралася? — здивувалась я.

— Просто, — зітхнула Ведмедик, — коли «неуклюжу» видно цілком, вона неповоротка і вийти із клітки не може. Коли від неї залишається тільки посмішка, вона стає доволі спритною, тому тримати її взаперті нема сенсу. Посмішка спокійно просочується крізь пруття клітки, і ніхто з нянів не заперечує. Умову їй поставлено єдину: не матеріалізуватися цілком поза кліткою. Інакше вона, знаєш, скільки лиха накоїти може!

Тим часом присутні реагували на новину про мене дуже дивно. Тихо перешіптувалися, осудливо косували на Ведмедика та підкрадалися до мене ближче. Робили вони це з такими серйозними обличчями, що я мимоволі відступила за широку спину своєї супровідниці.

— Мої можливості справді майже необмежені, — якось дуже обережно почала посмішка «неуклюжі», зробившись раптом дуже напруженою, — але вони ніколи не зрівняються з можливостями істот з реального світу.

— Ага! — підтримала її потворовида Баба Яга. — Я тут енергію на охмурювальне зілля збираю, а серед нас, виявляється, живий чарівник є! Ану виручай мене мерщій! Я ж тебе від молотка, начаклованого страхом, порятувала! Стільки енергії витратила тоді, ледь не розорилася! А ти що, невдячна?!

— Но-но-но! — моя Ведмедик уже трохи оговталася, вперлась усіма руками в боки та прибрала войовничого вигляду. — Відчепіться від дитини, бо пожалкуєте! Вона нічого не вміє!

— Ну ти подумай! — гірко зітхнула Царівна. — Єдиний раз у житті мені зустрілась чарівниця, й та, виявляється, нічого не вміє. Ох, яка ж я невезуча…

— Поки ще везуча! — не змінюючи пози, похмуро промовила Ведмедик. — Ось якщо мою Віру скривдити спробуєш, тоді точно не поталанить тобі!

— Стривайте, — знову не витримала я, — не треба сваритися. Люба Царівно, ви помиляєтесь. Ніяка я не чарівниця. Я найзвичайнісінька дівчинка з реальності.

Усі присутні, крім Ведмедика, нервово розсміялися.

— Ква-а! Із ква-ареальності й ква-а-азвичайність! — реготала жаба. — Ква-треба ж ква-таке придумати!

— Якщо з реальності, значить, і є чарівниця, — Царівна, схоже, повірила, що я ні на чому такому не знаюся, та вирішила мені допомогти. — Тут, у нашому світі, всі гості з реальності — чарівники. Адже це ви все тут придумали. Отже, можете все змінити.

— Як? — певна річ, я зацікавилася.

— Це вже тобі видніше! — пирхнула Яга, котра й досі не вірила в мою невинність. — Знали б як, самі б давно все геть чисто змінили.

— Слухайте всі сюди! — Ведмедик очевидячки втрачала терпіння. — Ця дівчинка опинилася тут випадково. Вона замінює свого янгола, що боїться сцени! І ніякий це не обман, бо ж Ангеліна з Вірою однаковісінькі, а значить, журі байдуже, на кого з них дивитися й кого оцінювати! Ясно?

Ведмедик мала такий загрозливий вигляд, що, звісно, всім усе стало ясно.

— Отож! Віра не вміє змінювати наш світ. У неї досить слабенька уява. За ціле життя з її вигадок реалізувалася в нас єдина — оця сама Ангелінка. Решта придуманого цією дівчинкою не лише не втілювалася, але навіть і не надходила до нашого світу як заявка на реалізацію!

Запала тиша. Я раптово відчула себе жахливо скривдженою.

— Бідолашна! — до того ж, усі взялися мене ще й жаліти. — Це ква-а-а-гірше, ніж ква-а-все ква-життя ква-марів на болоті ловити замість стріл…

Усі знову зажурилися й втратили до мене будь-який інтерес.

— Дракон неминучий! — сичав страх трохи віддаля, й всі ми розуміли, що він має рацію.

Я подумала, що було б здорово зараз рознести клітку на порох і гордовито поцікавитися: «Це в кого там, ви казали, слабенька уява?!»

Заради жарту я навіть вирішила спробувати. Пильно глянула на пруття та взялася уявляти, начебто їх тут взагалі нема. «Порожнеча! Порожнеча! Замість вас — порожнеча!» — подумки командувала я їм, до болю напружуючи зіниці. В результаті на очі мені навернулися сльози, від яких усе навколо попливло й розмножилося. Пруття в клітки стало вдвічі більше, Ведмедик із двома головами стурбовано схилилась наді мною. Щойно вона навіщось забирала мою сумку й тепер, чемно повертаючи її назад, цікавилася моїм станом.

— Чого рюмсаємо? — Ведмедик одразу розцінила мій сум по-своєму й миттю взялася розряджати обстановку. — Є підозри, що ти сумуєш за домівкою! Мабуть, хвилюєшся, як там просувається підготовка до конкурсу?

— Ні, Ведмедику, зовсім ні, — смутно засміялась я. — Ще рано хвилюватися. З імовірністю в сто відсотків можу сказати, що Ангеліна зараз спокійно сидить удома. І навіть завтра ще нічого не відбудеться. Впевнена, вона проспить до обіду. У неділю рано — моє головне заняття. Тим більше, вдома ж нікого нема. Батьки приїдуть тільки вдень…

— Що? — Ведмедик раптом зовсім стемніла й зробилася ще стривоженішою. — Ангеліна Андрєєва не попередила тебе? Негідниця! О! Який удар! Навіть не знаю, що й казати… Але вже краще я повідомлю тобі цю сумну звістку, аніж інші…

— Що ще трапилося? Ведмедику, будь ласка, не лякай мене!

— Тримайся! Ти не бачила своїх батьків уже цілий тиждень! Крім усього іншого, час у нашому світі тече повільніше, ніж у реальному. У нас минув день, а в Ангеліни — шість…

«Шість днів! Цілий тиждень Ангеліна живе замість мене?! Ох, скільки ж усього за цей час могло натраплятися!» — серце шалено застукотіло в моїх грудях. Я справді розхвилювалася. Навіть почало лихоманити. Тільки якось дивно — спекотно було виключно на лівому стегні. Там, де висіла сумка.

— Ай! — я відсторонила сумку. — Ведмедику, як гадаєш, чи може в мене бути з собою якась невимкнена праска?

— Гаряче! — радісно констатувала Ведмедик, обмацуючи сумку. З урочистим виглядом двома руками витягла з дна мою косметичку, а третьою — повісила сумку назад мені на плече.

— Ось! Це тобі, моя дівчинко! Я подумала, раз уже ми не ховаємося більше від навколишніх, то можна й із Ангеліною поговорити, чи не так? Послала виклик, і ось бачиш, як швидко вона відповіла.