Ну чисто янгол!

На стежці війни

Це було справжнє божевілля. Ми добре бачили яскраво-зелену траву на полі, якою до стін замку наближався ворог. Чи не ворог? Усіх мешканців світу фантазій було піднято на боротьбу з тими, хто пішов проти Обставин; Страхи бігли попереду й на ходу творили дедалі нові й нові знаряддя залякування. За ними смугою тяглися янголи, ще далі — жителі селища одноразових фантазій та інше мирне населення. Останні йшли неохоче і, я впевнена, за першої ж нагоди збиралися покинути поле бою.

Але далі! Далі йшли справжні стражі порядку. Безликі, міцні, добре озброєні олив’яні солдати. Вони браво крокували під ритмічний барабанний бій. Вони не мали душ, і тому були готові на все. Я відчула, що боюся їх.

Наступними йшли чудовиська. Наш Дракон теж був тут. Усі три голови зацікавлено роззиралися навсібіч. Схоже, все це їх страшенно тішило. Ще б пак! Навряд чи хтось раніше захоплював його власний дім. Поруч із Драконом ішли людина-гора, шаблезубий тигр і злобливо примружений циклоп. У величезних акваріумах олив’яні солдати несли трьох огидних спрутів. Один із них, як мені розповіла Ведмедик, і був тим самим жадібним і кровожерливим Морським Чудовиськом, котре поїдало людей за Драконові скарби.

І ось проти всієї цієї ватаги ми — шість зневірених, готових на все дівчисьок і жменька їхніх переляканих помічників — збиралися боротися. Маячня! І навіщо тільки я зчинила всю цю бучу?! І як мені тільки на думку спало, що удача може виявитися на нашому боці?!

Найстрашніше, що мені просто необхідно зараз було вірити в перемогу. Адже за умови цілковитої моєї впевненості вона могла стати реальністю! «Не дарма ж я — людина реального світу! — накручувала я сама себе. — Та ще й звуся Вірою!» На жаль, з усього виходило, що дарма…

— Як?! — божевільними очима я зиркнула на Ведмедика й не втрималася від докорів. — Як, запитується, я повинна змусити себе повірити?! Нас рознесуть на клоччя! Навіщо ти дозволила мені все це вчинити?!

Ведмедик нічого не відповіла, різко розвернулася й пішла до тих, хто готувався оборонятися. А це були няні. Здається, Ведмедик теж боялася. Мені зробилося нестерпно соромно.

— Ти б не стояла отут, як тичка! — казна-звідки взялася Яга та поманила мене кощавим пальцем. Дія замовляння вже скінчилася, й бабця походжала балконом у своїй природній красі, яка, зізнатися, мені подобалася навіть більше за кікіморську зовнішність. — Ще стрельнуть ненароком. Ходи-но отут сідай. Крізь поруччя все чудово буде видно. Місце ніби навмисно створене для глядачів, які не від того, щоб подивитися, а в пекло лізти не бажають.

— Дякую, — пробурмотіла я, всідаючись і одночасно розуміючи, що не повинна цього робити.

— Дякую?! Це ти мені кажеш?! Ні, ну нахаба, натуральна нахаба! — звично забубоніла Яга. — Я що, думаєш, добру справу зробити хочу?! Дзуськи! Просто з дитинства боюся небіжчиків. Навіщо мені тут твій холодний труп на балкончику?!

Я намагалася не розревтися, автоматично кивала й до болю в очах вдивлялася в божевілля, що панувало внизу. На стіні няні й тітоньки споруджували якісь дивні конструкції зі знайденої в замковому арсеналі зброї. Ведмедик невпинно моталася з веж на стіни, підносячи дедалі новий і новий мотлох для оборони. Царівна щось похапцем вишивала на величезному білому простирадлі й нервово поглядала на ворога, що невпинно наближався. Спляча Красуня якимось побитом повідомила Вербі, що ложе слід накрити звукоізолюючим килимом, знайденим в одній із Драконових веж. Усі знали, що Красуня виробляє голос, щоб застосувати свою таємну зброю — забійне хропіння. «Неуклюжа», щоб не поламати нічого зі спорудженого нянями, мужньо сиділа в своїй позолоченій клітці, але від палких переживань, що супроводилися лютими суперечками з нянями й тітоньками, звичайно, втриматися не могла. Жаба діловито вовтузилася зі стрілами, начиняючи їх якоюсь гидотою…

Я дивилася на них невідривно й не ворушилась, мов паралізована. Повільно, але з непоправною виразністю до мене доходило, що ось ці милі, метушливі, кумедні істоти збираються зараз загинути. Зовсім. На смерть. І все через мою маячню — вийти на стежку війни!

— О! Любі мої! — від юрби нападників як парламентер виступила наша Курочка Яба. Звукопідсилювальна мушля, що за формою нагадувала наш людський рупор, згорнутий у баранячий ріг, закривала майже всю її постать, але ми без натуги впізнали наставницю з голосу. — Ко-ко-ко-ко-кошмар! Жах просто! Що ж це робиться?! Хто ж це вас напоумив оголошувати війну підвалинам і суспільству?! Наш головний оратор Петрушенька, як почув, відразу зліг із втратою голосу. Так ско-ко-ко-конфузився! Ще не пізно! Відко-киньте цю мерзенну думку! Обставини склалися так, що вам не поталанило й рік виявився високо-кокосним! Ну то й що? Смиренність — ось визначна риса героїчної дівчини, а зовсім не бажання лізти в пляшку! Ну подумаєш, — тут у голосі нашої наставниці виразно почулися плаксиві інтонації, — ну, з ким не буває, ну з’їсть вас Дра-ко-ко-кон… Ну… — тут Курочка Яба голосно схлипнула й уже відверто ридаючи вимовила: — Ой, я не можу! Шко-ко-ко-ко-да!

Один із олив’яних охоронців волі обставин досить брутально відібрав у курки-яблука рупор.

— Переговори провалено, приготуватися до наступу!

— Що вона накоїла! — мимоволі вголос зашепотіла я. — Що вона накоїла! Потрібно було вести переговори, зволікати… О, що вона накоїла?!

Останні мої надії на щось добре згасли. Перші розсипалися в мотлох, коли я побачила величезне військо, зібране проти нас. Другі — коли відчула, що зовсім не придатна для війни й нічим не можу підтримати піднятих мною на подвиги істот. Останні — ось зараз, коли стало зрозуміло, що зволікати ніхто не має наміру, що атака почнеться негайно й нікому з сильних світу цього нас не шкода.

Яга осудливо скосила на мене око й відсунулася. Імовірно, її теж у дитинстві вчили, що краще ні в які розмови з божевільними не вступати. Я справді була схожа на одержиму. Вчепилась обома руками в бортик балкону і вся трусилася в очікуванні неминучого. У вухах скажено відлунював стукіт мого власного серця. Нападники наближалися. Страхи легко злетіли на стіну й заходилися морочити голову захисницям.

— Пішли геть! — сердито гаркнула Ведмедик. — Ми — дівчиська на стежці війни — нічого не боїмося й нікому не дозволимо нас залякати…

Страхи, знущаючись, зареготали, але відлетіли на чималу відстань. За інших обставин, ширяючи високо над землею, товстенькі дядьки в строгих костюмах і при краватках викликали б у мене посмішку. Зараз же я відчувала в їх присутності справжній жах. Найбільше вони мені нагадували голодних стерв’ятників, що кружляють над полем бою, чекаючи на здобич…

— Стріляти лише по олив’яних, наших не чіпати! — наказала Ведмедик крижаним голосом і голосно вигукнула: — Вогонь!

Стріли із самозаймистою драконячою слиною, знайденою в замкових засіках, одна за одною полетіли в середні ряди нападників. На мить у стані ворога все змішалося. Мирні жителі з лементом кинулися геть. В останніх рядах бігли… Ой, ви не повірите! Ті самі старигани, що пишуть підручники, яких я не так давно собі навигадувала. Кгм… Але ж не так уже й погано в мене з уявою!

І тут олив’яних солдатів, які вже були втратили темп наступу, почали рятувати. Хтось із чудовиськ відкрив накривку акваріума зі спрутами. Одного мокрого тулуба, розпластаного поверх палаючих олив’яних солдатів, вистачило, аби нейтралізувати всі наші стріли. За три секунди з-під спрута вже вибігали трішки пом’яті, але цілком боєздатні вояки, а чудовиська вже дбайливо вкладали спрута назад в акваріум.

— Вогонь! Вогонь! Вогонь! — запекло командувала Ведмедик. — Ми повинні не дати їм отямитися!

Я знала, чому в її голосі стільки розпачу. Шквал локальних пожеж від стріл хоч і сповільнював рух нападників, але все-таки не припиняв його. Уже три спрути працювали пожежними на полі бою, і втримувати атакуючих на відстані ставало дедалі складніше. Крім того, запас стріл ось-ось мав скінчитися. Та й знаряддя незабаром довелося б перезаряджати. Стріломети хоч і стріляли чергами, немов наші земні кулемети, все одно рано чи пізно мають потребу в заміні стрічок зі стрілами.

— Ваш вихід! — заверещали тітоньки до однієї з веж, бо помітили, що стрілометам потрібен перепочинок.

Верба скинула зі Сплячої Красуні звукоізолююче запинало.

— У-а-хрррррррр! — нечуване хропіння, що вирвалося з вуст нашої сплюхи, зчинило під стінами справжнє стихійне лихо. Звуковою хвилею олив’яних нападників відкинуло на кілька кілометрів. Тепер справа була за останніми рядами атакуючих. Величезні чудовиська трішки поморщилися від неприємного звуку, здивовано глянули на те, як відлітають олив’яні солдати, й упевнено рушили до стін Драконячого замку.

— Можна, я? — боязко поспитала Царівна у Ведмедика й зашепотіла щось своєму білому запиналу, знімаючи його зі стіни. Нічого особливого не сталося. Біла тканина, граючи в променях вечірнього сонця, легко ширяла над чудовиськами, що рішуче насувалися на замок.

Невже це кінець?! Але ні! Чудовиська підійшли вже зовсім близько до стін, але повелися дуже дивно. Циклоп, наприклад, тихенько наспівуючи якийсь ліричний мотивчик, занурив свої мозолясті стопи в рів із водою та почав тихо сміятися. Дракон і Людина-гора взялися грати в квача. Гобліни раптом заходилися збирати квіти й із виразом невимовного блаженства на обличчях (якщо, звичайно ЦЕ можна було назвати обличчями) нюхали букетики…

— Ось! Ось! — радісно й несподівано лунко закричала Царівна. — Справжня любов сіє навколо красу й робить світ добрішим! Я вклала в це вишивання всю силу свого почуття! Робила, як для коханого! — вона сяяла, і я вперше бачила її такою радісною. Закінчила свою тираду вона зовсім незвичайним висновком: — О! Виходить, я таки справді люблю його!!! — повідомила нам і щасливо засміялася.

Я спіймала себе на тому, що посміхаюся разом із нею. Але тут…

— Ха-хо-хо-хо! — скажено регочучи, один зі страхів спікірував просто на вишите Царівною запинало. — Тільки дурень вважає, що любов може бути взаємною! — прогримів він. — Якби він тебе любив, хіба не зупинив би своїм наказом цей наступ?!

Біле запинало істерично затріпотіло в обіймах страху.

— Він не міг! — Царівна сполотніла, очі в неї наповнилися слізьми, але вона ще намагалася врятувати всіх нас. — Він не міг! Він… Він… Він же ще такий молодий! Тільки Король може віддавати королівські накази! Юного Принца ніхто не послухався б!

Запинало вирвалося і, тріумфуючи, завмерло над страхом.

— Хо-хо-хо! — той не здавався. — Дівчинко моя, якби Принц хоча б на крихту любив тебе, він давно був би тут разом із усією своєї дружиною! Коханих не залишають напризволяще! До коханих мчать на поміч! Не зважаючи на заборони обставин чи батьків! А раз його тут нема, виходить, таких, як ти, в нього — тисячі!

— У… У… У… — Царівна в розпачі озирнулася й прошепотіла невпевнено: — У нього нема дружини… Зовсім… — здається, навіть їй самій це не здалося гідним виправданням Принца, який не кинувся на порятунок коханої. Царівна тяжко зітхнула й знесилено опустилася просто на кам’яну долівку. Запинало, що звивалося над нею, миттєво почорніло й почало падати.

— Кгм… Сильний, мерзотник! — тут навіть Яга не витримала. — Страх виявитися нелюбою часто набагато сильніший за будь-яку любов. Бридкий такий страх!

— Огидний, — погодилась я, дивлячись на неприємне обличчя страху. Втім, особливо розглядати його не було часу. Тієї самої миті, як запинало опустилося вниз, чудовиська прийшли до тями. Схоже, вони були дуже невдоволені, що хтось змусив їх на мить відмовитися від їхніх намірів. Двома стрибками розлючений Гоблін опинився просто біля стіни.

— Обережніше! — в один голос закричали всі ми, але запізно. Гоблін нестямно заволав, високо підстрибнув, викинув руку… Пазуряста лапа в огидних синіх прожилках зімкнулася навколо стану сумної Царівни. — Ні-і-і!

— Ні-і-і! — я підскочила, геть-чисто забувши про небезпеку бути підстреленою олив’яними солдатами, які вже повернулися в ряди. — Стій!

Гоблін здивовано завмер у найнеприроднішій позі. Червоні з люті очиці металися туди-сюди під нерухомими, напівопущеними повіками.

— Агов! — Циклоп, помітивши, що з товаришем діється щось недобре, спробував штовхнути його в плече. Гоблін нахилився, так і не змінивши пози, й важко обперся об стіну замку. Царівна при цьому лише якимось дивом не розбила голови об камінь.

— Ви не зрозуміли? — я була така люта на цих жорстоких чудовиськ. — Усім стояти! Всім! — ще голосніше закричала я. — Ясно?!

Їм було ясно. Всі чудовиська завмерли в тих позах, у яких їх застав мій лютий вигук.

— Що це було? — Царівна повернула до мене свої сповнені суму очі.

— Паралізуюче закляття, — нервово посміхнулась я. — Змушує завмерти всіх чудовиськ. Діє дві хвилини. Я його щойно придумала…

— Ну й тупа! — замість подяки закричала Ведмедик. — Чому тільки дві хвилини?!

— Для правдоподібності, — спробувала я виправдатися. — Інакше я б у нього не повірила.

— О, люди-боги-звірі! — Ведмедик демонстративно всіма трьома руками схопилася за голову, але відразу змінила гнів на милість і розпливлася в широчезній посмішці, якій могла б позаздрити навіть Чеширчиха. — А в нас гості! — заявила вона.

Ну це ж треба! З боку далеких пагорбів щосили гнав білого коня вершник у чорному плащі. Всі ми впізнали Принца.

— Швидше! — тітоньки побігли відчиняти йому ворота. — Швидше!

Не встигли засуви знову замкнутися, як Принц уже стояв на стіні з шаблею в руці:

— Мерзенне чудовисько, забери лапи від моєї нареченої! — кричав він Гобліну. — Інакше я заколю тебе на смерть!

Царівна глянула на нього, прошепотіла щось невиразне й втратила свідомість від надміру емоцій. Тіло її від цього стало зовсім гнучким і легко вислизнуло з лапи Гобліна. Принц ледве встиг підхопити наречену.

— Ой! Не відволікайтеся! Вогонь! Вогонь! — спостерігаючи за всією цією романтичною сценою, ми не помітили, як олив’яні солдати підійшли впритул до рову та вперли в стіни облогові драбини.

Принц, Ведмедик, Царівна й тітоньки кинулися перекидати їх. Але драбин було надто багато.

— Залиште це мені! — раптом зажадала «неуклюжа», й няні без заперечень розчинили дверцята її позолоченої клітки. — Розійдіться! — «неуклюжа» вийшла на прогулянку.

Вражаюче легко вона пробіглась краєчком стіни й примудрилася завдати всім драбинам непоправних втрат. Щоправда, при цьому ще трішки пошкодила кладку стіни й ненавмисне зламала зо два зубці на вежі. Няні насилу спіймали її та запхали назад у клітку.

Унизу стурбовано перезиралися олив’яні солдати.

Запитаєте, що витворяла в цей час я і чому не зупинила олив’яних у якийсь простіший, вигаданий на ходу спосіб? Відповідаю: була дуже заклопотана. Кожні дві хвилини я голосно репетувала чудовиськам: «Стійте!» А потім приходила до тями й набиралася сили для наступного крику. Зізнатися, ледь сама від себе не оглухла. Це було жахливо! З кожним разом сили, щоб репетувати, меншало…

— Страх який! Що буде, якщо я зараз зірву голос?! — з жахом прошепотіла я. Відчуваючи, що ось-ось вкотре вичерпається термін дії закляття. І відразу почула хихотіння мерзенного страху, який зловтішно кривився, віддаляючись…

О ні! Чудовиська знову атакували. Ми опиралися з останніх сил. Спляча красуня хропла, «неуклюжа» рвала волосся на атакуючих, Ведмедик дряпалася й кусалась, я хрипіла й не мала більше змоги бодай щось начаклувати, однак теж була вже в рядах бійців. Ми непоправно й однозначно програвали.

— Ет, де наше не пропадало! — раптом зарипіла Баба Яга і зробилась несподівано величезною та громоголосою. — Чого витріщаєтесь? — огризнулася відразу. — Отепер, уважайте, що вам поталанило: витрачу всю накопичену енергію на ваш захист. А наступного разу все одно омолоджувального зілля з псуванням начаклую і Принца на собі оженю.

— Але ви ж не хочете заміж, Бабусю! І потім, ви ж не любите його! — ледь чутно почала свою вічну суперечка виснажена Царівна.

— Не люблю! — легко погодилась Яга. — Тому й оженю. Щоб мучився! Знаєш, як зі мною жити кепсько? І стра-ашно! — з цими словами Баба Яга зросла ще більше. Коли зайняла собою вже всю стіну замку, тихенько потягла носом і… оглушливо чхнула. Буревій небувалої сили вмить відкинув нападників. Баба Яга стомлено зітхнула та повернулась до колишніх розмірів.

— Усе, що я могла зробити. Ось вам кілька хвилин відпочинку… Втім, що це я «вам, вам»… Нам, якщо вже бути чесною, — тут Баба Яга стала у войовничу позу та грізно примружилася: — Чаклувати я тепер довго не зможу, а ось п’ятою в око комусь заїхати ще сили знайду! Ну, нападайте, рідненькі! — один із «рідненьких» — досить великий і міцний вояк — ризикнув і був відразу перекинутий на спину спритною підніжкою. І як тільки Яга це зробила? З наступним вояком, що підбіг ближче, я вирішила спробувати те саме. Це ж треба — вийшло!

На щастя, основна маса «рідненьких» була поки що далеко.

Звичайно, цих кількох хвилин не досить було для повного відновлення наших сил, але їх цілком вистачило, щоб новий наш помічник устиг підбігти до нас.

— Не сміти кривдити прекрасних дам! — розмахуючи величезним дрюком, Снігова Людина взялася відганяти від стін чудовиськ, саме коли ті знову наблизилися. Дракон, який спостерігав за битвою більше збоку, раптом пожвавішав:

— Ах ти, зраднику! Зжерти тебе треба, та ангіну підхопити боюся! Ти що це надумав?!

Але Снігова Людина не реагувала на докори. Із чистим серцем і відважною душею вона захищала те, що здавалося найбеззахиснішим і найкращим.

— Нічого собі! — Баба Яга дивилася на Єті, широко роззявивиши рота. — Оце так-так!

І тут запала пітьма. Раптово, без попередження, не зважаючи ні на які плани наших ворогів.

— Відбій! — голосно протрубили в тилу ворога. — Уночі потрібно спа-а-ати!

— Ур-ра! — закричали всі ми. — Пе-ре-емо-ога-а!

Я боялася радіти разом з усіма. Для того, щоб перемога була остаточною, нам мусило добряче поталанити. О, як я сподівалася на це везіння!

— Справа в тому, що, як вичитала Віра, за Законами Обставин, замок, який зумів витримати облогу понад місяць, вважається неприступним, — пояснювала Принцеві та Сніговій Людині Царівна. — Якщо Його Часовість, коли кукурікатиме, назве завтра потрібну нам дату, ми виявимося в загальновизнаному неприступним замку. А виходить, зможемо диктувати свої умови. Зможемо вимагати скасування деяких Законів Обставин. Тільки б Його Часовість назвав дату, яка була б пізніше за місяць від сьогоднішнього дня!