Ну чисто янгол!

Вихід запасний, але непотрібний, як і решта наших метань

— Ой, дивіться! Віро, Дракон, виявляється, нормальна людина! Він зовсім не вважав тебе за розумну! — я була так заінтригована, що навіть не образилася на цю Ведмедикову заяву.

— Що трапилося? Що ти там виявила? — ледве ми почали пошуки Запасного Виходу, як їх було негайно припинено. — Ой, схема!

Загалом, шукати нічого не довелося. Практично в кожному коридорі висіла схема розташування кімнат замку. Написи «Запасний вихід» і «Таємний підземний хід» свідчили, що ми знайшли те, що шукали.

— Усі бояться, тому ніхто добровільно працювати сюди не йде. Доводиться Драконові періодично жадати від околишніх селищ тимчасових слуг. Для них він і розвісив схему приміщень замку на кожному повороті. Ну, щоб нові люди легко орієнтувалися й краще справлялися зі своїми обов’язками, — урочисто пояснила Ведмедик, розглядаючи свою знахідку.

— А ти звідки знаєш? — здивувалася Баба Яга.

— Я не знаю, я складаю, — гордо посміхнулася Ведмедик. — Зате як гарно й вірогідно, чи не так? Ет, Віро, якби ти так уміла, то, певне, навчилася б змінювати наш світ під свою уяву… У руках людини реального світу такі вигадки — страшна зброя… Але, на жаль, твій практичний склад розуму не дає волі уяві…

— Перше, що я б начаклувала, якби могла — це хоч трохи ввічливості для тебе, — буркнула я у відповідь.

Розмова ця відбувався вже дорогою до підземного ходу, через який ми вирішили залишити замок. Ми з Ведмедиком гарчали одна на одну, решта учасників походу мовчки переживали все, що відбувалося. Дядьки й верба, крекчучи, волокли ложе з Красунею. Клітка з Чеширчихою перекочувала до турботливих Тітоньок. Жаба, як у себе вдома, розляглася на широкому плечі мого Ведмедика та невдоволено трусила губою, осудливо поглядаючи навсібіч. Здавалося, Драконова порада втекти із замку була далебі не найкращою ідеєю.

— Стривайте! — Царівна затрималася біля чергової схеми замку. — Дивіться, ось тут поруч кабінет Дракона. Там напевно є пристрої прямого зв’язку. Можна, я зв’яжуся з Принцем? Потрібно попередити його про наш план… Бо уявляєте, що він подумає, коли довідається про мою втечу з конкурсу?

Ми саме стояли на першій сходинці з похмурих кам’яних сходів, що вели до лункого вогкого підземелля, звідки віяло жахом і чувся чийсь стогін. Загалом, думка податися до Драконового кабінету була досить дурнувата, але ми її прийняли з радістю. Чого не зробиш, аби тільки відтягти необхідність спуску в страшний підземний лабіринт. Тим більше, в мене раптом виникла одна ідея. На ходу змінюючи план дій, ми помчали влаштовувати сеанс зв’язку.

Велике вікно, зашторене важкою чорною тканиною, виявилося екраном. Няні покрутили якісь ручки на підвіконні перед ним, посперечались про те, які важільці натискати, й зуміли-таки налагодити зв’язок із палацом. За невеликим столиком у просторій, звідусіль заскленій і дуже світлій кімнаті сидів тендітний білявий юнак. Сонячні проміннячка, відбиваючись від предметів навколо нього, перестрибували на його кучері й вовтузилися в них. Юнак не помічав нас. Він зосереджено майстрував солдатиків з паперу.

— Добридень, Принце, — тихо мовила Царівна, і я не впізнала її голосу. Якісь нові, ніжні й трохи сумні інтонації звучали в ньому.

— Що?! — Принц стрепенувся, насупився, однією рукою рвучко сховав за спину всіх солдатиків, безжально мнучи їм кінцівки, іншою спробував поправити свою зачіску. — Ох, Царівно, ви з’явилися так несподівано… Та ще й із гостями… Принц кивнув нам. Схоже, бачив він нас, як і ми його, теж десь на вікні. — Мої, кгм… важливі стратегічні справи, що вершать долі імперії, не терплять такого різкого втручання. Але вам, люба моя, можна все! — Принц раптом густо почервонів, зробився зовсім хлопчиськом і нервово розсміявся. — Ет, не вдається мені поважна мова, чи не так? Тато каже, мені жахливо бракує солідності… Насправді мені бракує окремого замку й незалежності, але про це нікому знати не потрібно, — Принц підморгнув нам і закохано глянув на Царівну. — Кажи, люба моя, що ти хотіла!

— Попередити, що втікаю, — боязко почала вона.

— Ні, — в голові моїй кілька секунд тому дозріла чітка пропозиція, і я виклала її Ведмедикові. Тепер та безцеремонно втрутилася в розмову закоханих, — вона хотіла викласти нашу пропозицію всьому журі та організаторам конкурсу.

— Добре, — принц відразу взявся натискати якісь кнопочки. — Зараз усіх зберемо.

І ось у кожному вікні кімнати виникло по зображенню. Сонячні промінчики ображено вискочили, бо вікна для доступу світла в кімнату просто не залишилося. Все налаштовувало на складну, ділову розмову. У найбільшому вікні, просто поруч із Принцем, світилося зображення Короля. Якби хтось надув Принца, мов гумову іграшку, вийшов би Король — так вони були схожі зовні, але настільки ж відрізнялися вдачами.

— Слухайте-но, — тоном, яким зазвичай звертаюся до однокласників на класній годині, почала я. — Дракон не хоче нас їсти, ми — не хочемо бути з’їденими, ви — не хочете, щоб весілля Принца й Царівни було затьмарено чиїмись смертями, Його Часовість не хочуть, щоб ми залишалися темною плямою на його сумлінні…

— Звідки ти це знаєш? — Ведмедик якось примудрилася вивернути кутик губи в мій бік.

— Я не знаю, я складаю, — чесно відповіла я. — Ну, для правдоподібності…

Ведмедик скосилася на мене око з подивом і повагою та відразу повернулася до переговорів:

— Коротше, усі не хочуть нашої смерті, але всі її навіщось провокують, о! — підбила вона підсумок моїм думкам.

— Ми пропонуємо вирішити цю проблему миром. Вам потрібно, щоб відбувся конкурс? Будь ласка, хай відбувається. Вам потрібно, щоб ті, хто програє, пішли комусь на поживу? Нехай так і буде. Потрібно просто зробити, щоб таких, хто програє, не виявилося серед нас. Знаєте, як у модних журналах? Оголошується конкурс, усі шлють свої фото. Думаєте, там залишається одна переможниця? Ні! В кожному конкурсі мінімум десяток номінацій. Міс Екстравагантність, Міс Оригінальність, Міс Права Брова, Міс Лівий Нижній Зуб… Та мало там скільки ще можна придумати титулів! І все — чесно. Брови в Міс Права брова й справді найгарніші з-поміж усіх конкурсанток. Розумієте, до чого ми хилимо? Дайте кожній учасниці конкурсу якийсь титул. Сама Міс Чарівність — ну, тобто наша Царівна — отримає в нагороду Принца, решта — призи й пошану. Не буде таких, що програли, то й Дракон не отримає нічого й буде, уявіть собі, дуже задоволений. Ну? Згодні?

Тиша, яка була відповіддю, мало не оглушила мене. На жодне запитання у своєму житті я ще не чекала відповіді так напружено.

— Ні! — тяжко зітхнув Король. — Обставини склалися так, що…

— Та що ж це за такі обставини? — не витримала я.

— О! Та ви, як я бачу, агітуєте за революцію? Бунт проти обставин? Вас потрібно заарештувати як державного злочинця, дитинко…

— Не вийде, я вже заарештована як фіналістка конкурсу, — доволі різко відповіла я.

— Обставини в нас тут найголовніші. Найпотужніша людська віра — це віра у владу обставин. Колись обставини складалися так чи інакше й від цього народжувалися закони нашого світу. На варті цих законів тепер стоїть безліч істот. Висловлюватися про обставини зневажливо є порушенням закону, — все це шепотіла мені в спину Ведмедик. — Ніхто не може глузувати з них або порушувати їхні закони. Навіть Король у власному королівстві не може піти проти волі обставин.

— Сподіваюся, ти вигадуєш? — без жодної надії на успіх запитала я. Ведмедик тільки похмуро гмикнула у відповідь.

— Не потрібно нікого страчувати, тату! — втрутився Принц. — Дівчинка зробила чудову пропозицію. Багато номінацій у конкурсі — це ж той самий необхідний нашому королівству гуманізм! Уяви: в інших королівствах будуть скривджені, які програють у конкурсах красунь, а в нас — не буде. Ми прославимося, як ніхто у світі!

— Ви чудово засвоїли уроки дипломатії, сину мій, — холодно мовив Король. — Але я залишуся непохитним. Переможниця буде одна, решту фіналісток, віддаючи данину традиціям, ми пошлемо…

— Годі! — не витримала Царівна. — Припиніть негайно! Як ви можете так спокійно говорити про те, що посилаєте людей на неминучу загибель?!

— Не так уже й спокійно, — образився Король. — Я трішки нервую, про що свідчать аристократичне здригання кінчиків пальців. Вам хіба не видно?

— О! Які там пальці, про що це ви? Скасуйте конкурс, скасуйте високосний рік, скасуйте одну переможницю! — Царівна майже кричала. — Через вашу гру в традиції можуть обірватися чудесні життя!

— Чудесним життям — чудесне обривання, — замислено промовив Король, а по тому раптом насупився: — Але ви, здається, грубіяните мені, дівчинко?! Мені! Самому Королю! І після цього ще плекаєте надію стати моєю невісткою? Виключено! Я не дозволю синові одружитися із грубіянкою! — Король розійшовся не на жарт.

— Але тату! — підхопився з місця Принц.

— Нас ображають, сину мій, а ми повинні їх слухати?! Негайно повідомляю набір нових учасниць для конкурсу…

— Не можна, тату! — Принц із останніх сил намагався залишатися спокійним. — За законами обставин, поки не скінчився один конкурс, наступного починати не можна! Ми повинні довести все до фіналу…

— Кгм… Проти обставин не підеш. Гаразд. Тільки я все одно скористаюся своїм батьківським правом і забороню тобі одружуватися. Якщо вона зараз — ще в статусі нареченої — вже намагається всіх нас виховувати, уявляєш, що буде, коли стане дружиною!

— Якщо ви зараз, коли я вам ще ніхто, вже намагаєтеся знищити всіх моїх подруг, то уявляєте, що буде, коли я стану членом вашої родини?! — не вгавала Царівна.

— Жах! Хамство! Варто, схопити її! — обурився у відповідь Король.

— Кошмар, кошмар, що ж робити? — голосив Принц. А ми всі з роззявленими ротами й відпалими щелепами спостерігали цей майже сімейний скандал і розуміли, що саме так, через якісь безглузді образи та зопалу кинуті слова, руйнуються чиїсь життя…

— Годі! — раптово усе згасло й замовкло. У напливі почуттів Царівна висмикнула якийсь шнур із розетки. — Ніколи, ніколи, ніколи більше з ним не розмовлятиму! Це не король — це справжній деспот!

— А ква-як на мене, звичайна кводорослина, що пливе з волі ква-обставин…

— Ах, це не має жодного значення! — Царівна стискала пальцями скроні й була очевидячки в напівпритомному стані. — Головне, що він не погодився прийняти таку чудову пропозицію про номінації, — вона підняла на нас повні сліз і рішучості очі. — Що ж, тепер і справді залишається тільки втеча…

І ми побігли… Щоправда, тільки спочатку. По мірі просування вогким кам’яним лабіринтом темп уповільнювався, а настрій похмурнішав. Чи то місцина була надто моторошна, чи усвідомлення непоправності того, що відбувалося, дедалі більше гризло кожного з моїх супутників.

Неспокійно металося полум’я смолоскипа… Й раптом воно торкнулося якогось напису в вибої на стіні. «Тут був Вася!» — повідомляли нашвидкуруч видряпані літери.

— Ось! — на Бабу Ягу та Царівну той напис чомусь справив неабияке враження. — Ось! — в один голос кричали вони, й два пальці — один вугласто покорчений, а інший рівненький і охайний — зі священним жахом вказували на стіну. — Ось! Що сталося з усім відомою Василісою Премудрою! Пригадуєте? Те саме загрожує й нам…

Із плутаних пояснень я зрозуміла наступне. Колись давно Василіса Премудра теж волею обставин потрапила на сніданок до Дракона й теж примудрилася втекти. Як тепер здогадалися мої супутниці, оцим-таки підземним ходом. Три роки промайнули для Василіси в страшних поневіряннях. Ніде вона не могла знайти собі пристанища. Адже той, хто пішов проти волі обставин, не може почуватися в безпеці. Законослухняні жителі країни фантазій неодноразово намагалися схопити Василісу й повернути її Драконові. Зрештою, вона так стомилася, що прийшла до нього сама. «їж, — каже, — вже мене швидше. Краще смерть, аніж таке життя, коли кожен зустрічний на тебе недобре косує та так і пантрує, аби варті передати». Добре, що все добре скінчилося. Виявилось, Дракон із самого початку не збирався їсти Василісу. Її до нього на сніданок привели, щоб два філософи могли продуктивно поспілкуватися. Тобто Дракон мав потребу у Василісі, як у співрозмовниці, а ніяк не в їжі…

— Пощастило їй! — зітхнула жаба. — А ква-наша роль при Драконі, на жаль, виключно ква-кулінарна…

— Зате наслідки втечі для нас будуть такі самі, — перейнялася загальним сумом «неуклюжа». — Ні в рідний дім не прийти, ні вулицею спокійно погуляти… Станемо тепер пустельниками, ізгоями…

— А Принц не те що одружитися, навіть і вітатися з кимось із нас не матиме права…

— І де б ми не сховалися, обставини все одно наздоженуть і покарають напевно…

— І…

— Стоп! — я не витримала цього потоку песимізму. — Якщо втікати так погано, навіщо ж ми тоді втікаємо? Ще тільки й бракувало, щоб я все життя докоряла собі за ваші зламані долі. Самі ми не знаємо, що робити. Тоді давайте спробуємо з кимось порадитися…

— Є тільки одна архімудра та добросердна істота в нашому світі, яка не зважає на волю обставин… — замислено почала одна з тітоньок. — Ти, Віро, земна людина. Тобі з Ним і говорити…

Щось підозріле було в тому, як вона це сказала, але відразу я не звернула уваги.

— Гаразд: кажете поговорити, то кажіть, із ким говорити — поговорю! — я трохи заплуталася, але погодилась. — Що, знову в кабінет до Дракона перебиратися?

— Навіщо ж? — урочистим шепотом за всіх відповіла Царівна. — Ти — людина. Розкрий серце й говори з Богом.

— Агов? Чого ви так серйозно на мене дивитеся? — мені стало якось незатишно. Навіть Ведмедик не вправлялася зараз у своїй звичайній горе-дотепності, а дивилася серйозно й дуже уважно.

— З ким, з ким — з Богом! Пояснили ж! — напружено буркнула Баба Яга.

— А… — тільки й змогла вимовити я у відповідь. — А як?

Утім, зрозуміло. З ким ще може порадитися доведена до розпачу людина? До кого ще звернутися? Мізками я все це розуміла, але у відчуттях і близько не було уявлення про те, як це робиться.

— Відійдіть подалі! — попросила я за мить майже благально. Сказати по правді, я не знала жодної молитви. Якщо й зверталася колись подумки до Бога, то робила це досить екзотично. Ну, щось таке: «Добридень, Боже, як там твої справи? Не дуже відволікаю? Не знаєш часом, як цю задачу розв’язати?» Бог найчастіше не знав і радив моїй підсвідомості зазирнути в підручник. Порада ця, звичайно, виявлялася правильною, але ніяких гарантій того, що я дійсно спілкувалася із Всевишнім, не давала. І ось тепер мені належало…

— Добридень, Господи, якщо ти мене зараз чуєш, подай який-небудь знак, будь ласка. Ми тут усі опинилися в досить скрутній ситуації. Нерозумно, звичайно, відволікати тебе через такі дрібниці, як наші життя, але… — безтямно витріщаючись у склепіння над головою, я навіщось прошепотіла собі під ніс отаку маячню. А потім ще додала для більшої надійності: — Амінь!

Зрозуміло, ніхто мені не відповів. Я не здивувалася й не засмутилася, але тут пролунало:

— Дивіться, дивіться, напис! Можу заприсягтися, хвилину тому його тут не було! — заголосили мої супутники.

«Ім’я Віра спроста не дається. / У цьому імені — сила століть. / Світ не простий, але тобі піддається… / Якщо можеш, читай поміж слів…»

Якщо відверто, я навіть трішки розлютилася. Про те, що люди з реального світу можуть творити у світі фантазій усе, чого захочуть, я вже чула. І уяву напружувала щосили, та тільки користі з цього не було жодної!

— Виходить, буде! Цей порадник марно не порадить! — підбадьорливо ляснула мене по плечі Ведмедик.

— Вір у себе, Віро! — слізно попросила Царівна.

Здається, свої попередні думки я навіщось вимовляла вголос.

«Пошукай у засіках обставин те, чим можна картини змінити. Забагато взято зобов’язань тими, хто повинен тебе зрозуміти», — цей напис з’явився на протилежній стіні.

— Чудово! Справа набирає неабияких обертів. Мені радять зазирнути в книжку, — я ще намагалася пожартувати. — Агов, знавці цього світу, що може означати вислів «Засіки Обставин»?

— Як це що?! Звід Законів, ква-записаний за Обставинами їхніми ква-вірними служителями, — не замислюючись, відповіла жаба. А решта закивали.

Жарт виявився «в тему». За мить один із Дядьків уже перегортав переді мною Звід Законів Обставин, який у цьому світі зберігався в кишені кожної гідної поваги істоти. Решта моїх супутників тим часом захоплено спілкувалися зі стіною.

— Ті, хто повинен її зрозуміти, — це організатори конкурсу? — запитували вони. — Ну, тобто Король, Принц і все журі, так?

— Скажіть, а Обставини не розгніваються за те, що ми намагаємося уникнути їхньої волі, не хочемо бути з’їденими?

«Обставини — сукупність умов, у яких будь-що відбувається. Тлумачний словник», — стіна вирішила взятися до просвітницької діяльності.

— Тобто?! — ошелешено перезирнулися мої супутники. — Ви що, хочете сказати — таких істот взагалі не існує?!

«Найневразливішим, а виходить, і дужим є те, чого нема. Китайська мудрість», — люб’язно повідомила стіна.

— Але звідки ж тоді взялася решта наших зведень законів, усі ці правила й традиції? Адже вони були створені волею Обставин — сутностей, у могутність яких люди вірять найбільше… — Ведмедик була настільки захоплена, що примудрилася вибудувати таку складну словесну конструкцію.

«Випадковий збіг обставин часто здається логічним і приймається дурнями за звід законів. Життєва правда».

— Та ква-я-аак же таке-ква може бути?

— Виходить, ми можемо діяти, не боячись покарань за порушення?

— Стривайте! Але ж у нас є безліч вірних Слуг Волі Обставин! — не вгавав Ведмедик. — Той-таки Король і його воїни… Чию волю вони охороняють?! Тих самих прихвоснів? Кому вони скаржитимуться, якщо Дракон порушить усталені традиції?

— А він хоча б раз порушував? — Баба Яга вирішила не стомлювати Вищі Сили й відповісти самотужки. — Адже не було цього, чи не так? Усі настільки бояться виявитися порушниками, що й скаржитися нікому не доводиться. А якщо відступники все-таки знаходяться, Король збирає військо та їх карає. Ніхто ніколи прямо не спілкувався з нашими шановними Обставинами! Рятуйте! — по мірі оформлення своїх думок у слова Баба Яга, схоже, й сама очманіла. — Ми підкоряємося вигаданим силам! Усі наші закони — фікція! Ой, ненько!

«Головний наш закон — сумління. Головний глас його — серце…» — трішки виправила Ягу стіна.

— Ну, та це й так ясно, — відмахнулася перекірлива Баба. — Ви мені про інше відповідайте! Ми вірно зрозуміли, що ніяких обставин як таких не існує? Ну, тобто, що вони існують, але ми самі можемо їх навколо себе змінити? Так?

І тут, ви не повірите, рівно половина стіни вкрилася добре знайомими всім людям реального світу інтернетівськими смайликами:

«:):):):)» повідомили нам Вищі Сили й більше на запитання не відповідали, мабуть, вирішили, що в нас і так уже досить інформації, аби не боятися й діяти.

Усе це я відстежувала вже краєчком ока, бо заклопотана була іншою не менш важливою справою: вивчала Звід Законів Обставин. На мене буквально зійшло осяяння. У кожній рамці, в яку ставили нас Обставини, я бачила благо, яке можна було з користю застосувати. Буквально за півгодини я простягла своїм супутникам аркуш, на якому були виписані такі Закони:

«1.3. Щоранку Його Часовість Півень повідомляє, який нині буде день, місяць і рік.

2.12. а) У випадку, якщо облога замку триватиме більше місяця, подальша боротьба вважається безглуздою, замок оголошується неприступним, а воюючі сторони повинні вирішувати справу миром.

2.14. б) Із настанням темряви будь-які військові дії припиняються, бо ніч необхідно віддавати поповненню сил».

— Ось ті закони, які допоможуть нам гідно вийти з ситуації! — урочисто проголосила я і взялася викладати свій план. Ризикований, складний для виконання, але єдино можливий за таких обста… тьфу, загалом, у нашій непростій ситуації.

За сорок хвилин ми вже забарикадували всі входи й оголосили Королю, що Замок захоплено й ми не збираємося залишати його, поки журі конкурсу не погодиться на наші умови.

За п’ять хвилин по оголошенні Король по всьому світі фантазій проголосив екстрений збір війська, покликаного звільнити житло Дракона, схопити нас і змусити виконувати одвічну волю обставин.

І ось тут почалося все найстрашніше.