Омбре. Над темрявою і світлом

Розділ I Папська вежа

1518 р.

Франція, замок Кло-Люсе

знав, що повільно помираю. Я відчував себе жалюгідним, бо не був готовий до смерті. Мій розум відмовлявся дряхліти разом із тілом і як ніколи гостро відчував непідйомну вагу думок, що роїлися у голові. Картини минулого раз у раз тривожили мене.

Навіть уві сні я споглядав креслення, щось занотовував... А прокинувшись, брався перебирати свої старі зошити і просто невпорядковані сторінки, на яких поспіхом лишав відмітки, замальовки, фрагменти креслень... Скільки їх? Сотні! Кому я залишу всі ці викладені на папері думки? З ким поділюся своїми винаходами?

Колись я свідомо обрав світське життя, відрікшись від тих, котрі вважали мене своїм братом. Я був вільний від обітниць, що складав перед поважними пріорами, але не був вільним від таємниці, яка сковувала мою душу.

Король Франциск — єдина втіха, духовний син, посланий мені Небом на старості років. Коли його величність відвідував мене тут, у Клу — замку у мальовничій долині Луари, люб’язно наданому мені у якості резиденції, то я губився, намагаючись хоч якось віддячити моєму доброму покровителю. Ангулем забезпечив мені безбідну старість, можливість творити вдень і вночі, як я завжди і прагнув, але не міг врятувати від неминучої смерті. І все ж, хоч моя правиця відмовлялася функціонувати як раніше, я не відмовляв молодому королю в жодній його забаганці. Шульга від народження, я з легкістю писав та креслив лівою рукою, забував про свої недуги, що повилазили тут, у Франції, одна за одною, як на зло... Я вигадував і втілював для Франциска все, що тільки спадало йому на думку. Та все більше задумувався над тим, що достойнішого хранителя моєї таїни, ніж Франсуа Ангулемський, я не знайду. А отже, змушений буду забрати з собою в могилу, якщо не наважуся відкрити її Франциску. Мова йде про таємницю, про яку було відомо ще одному величному государю і яка з моєю смертю, якщо тільки я промовчу, має усі шанси загубитися у товщі віків назавжди.

Отже, сьогодні був саме такий день. Король Франциск прибув до Клу у супроводі своєї юної чарівної коханки, доньки англійського дипломата Томаса Болейна. Здається, цю легковажну пишнотілу красуню звали Марією. Вона страшенно нудьгувала у нашому товаристві, бо розмови між мною та королем точилися навколо креслень мережі каналів, які я задумав побудувати для болотистих низин Луари, завдяки чому зайва вода відійшла б звідти у більш засушливу місцевість, де була нестача вологи. Король, як завжди, у захваті, вже подумки бачив моє творіння у дії! А тим часом красуня-англійка, наче кошеня, ластилася, поклавши йому на коліна біляву голівку. Довгі тонкі пальці Франциска гладили її золоті кучерики, щоки, мимоволі обводили пишні вуста, аби Le Petit Марі, як король називав доньку Болейна на французький манер, не засумувала без його уваги.

А я подумки вже сердився на нерозважливість Франциска. Ну як можна приїжджати до мене зі своїми дамами серця, витрачати мій дорогоцінний час, якого у мене залишилося зовсім мало?..

— Ваша Величносте... Маю дещо Вам розповісти, — стиха проказав я, нарешті наважившись. — Але наодинці, якщо дозволите. Чи не згодиться мадемуазель Болейн...

Франциск, вочевидь, зрозумів мене без слів, не посмів відмовити, бо, глянувши згори вниз на Марі, ніжно прошепотів їй:

— Моя Le Petit, чи не погодитеся прогулятися трішки без мене? Може, мсьє Мельці Вас супроводить до річки, аби Ви могли насолодитися краєвидами?

Марі, жвава і усміхнена, догідливо піднялася на ноги і присіла перед королем у поклоні, наче мріяла про те, що її випроводять звідси, увесь цей час.

— Так, мій друже, — лагідно проказав Франциск. — Слухаю Вас уважно. Ми тепер одні, маленька Марі не заважатиме, допоки я не покличу її. Але вона нічогісінько не тямить у тому, що Ви розповідаєте. Її таланти полягають зовсім в іншому... — з посмішкою додав король.

Я спробував і собі усміхнутися, але зрадницьке кашляння завадило.

— Маю розповісти Вам, Ваша Величносте, одну таємницю.

— Таємницю? — Франциск примружив блискучі темні очі, і я не міг не помітити, як у них зблиснули вогники цікавості й одночасно недовіри. Певно, про себе він подумав, що я поволі втрачаю глузд, бо останнім часом мій стан здоров’я залишав бажати кращого і, чого гріха таїти, я добряче набридав Мельці своїми старечими забаганками.

Однак я продовжував.

— Так, мій королю. Таємницю. Той, хто причетний до неї, — проказав я, важко дихаючи після чергового нападу кашлю, що викручував мої легені вже втретє за якихось півгодини, — не такий вже й чужий Французькому королівству. Я відкриюся Вам, а далі, по моїй смерті, робіть з цим, що забажаєте. Поховайте разом зі мною навіки, або ж дійте, як Вам заманеться.

Я заінтригував Франциска. Це було помітно по тому, як звузилися його зіниці і почастішав подих. Французький монарх перебував у тому щасливому віці, коли таємниці були хлібом насущним.

Ну що ж... По вашій смерті, мій пане, я мав якось жити із цією таїною далі, але товариство Лицарів Лангедоку не стало моєю родиною. І тепер, стоячи однією ногою в могилі, я довіряю її Франциску І, помазанику Божому.

Тож, аби не випробовувати довше терпіння короля, я неспішно почав свою розповідь...

На таку авантюру міг наважитися тільки він. Його світлості довелося довго бесідувати зі мною, вмовляти, ба навіть погрожувати. І я відмовлявся раз за разом, бо, по-перше, наші з герцогом ділові стосунки давно добігли до логічного завершення. По-друге, я добре знав: де його світлість, там суцільний неспокій, метушня, небезпека. Це не по мені. Ходиш, немов по лезу ножа і не знаєш, чи доживеш до ранку. А я ніколи не був прихильником небезпеки або шукачем ризикованих пригод... Його ж світлість, навпаки, дихав ними, як повітрям!

Разом з тим, як не дивно, найбезпечніше місце сьогодні було тут же, поряд з його світлістю. Бо, мабуть, у всій Італії не було таких відданих людей, котрі слугували йому, новопризначеному гонфалоньєру папи Юлія II, герцогу Валентино. Шпигуни делла Ровере снували всюди, та в найближче оточення Чезаре Борджіа їм двері були зачинені лише тому, що герцог нікому не довіряв. А якщо й довіряв, то все одно тримався на певній відстані. Можливо, я та ще флорентійський посланець, сеньйор Ніколо Макіавеллі, були тими винятковими персонами, кого Валентино допустив занадто близько до себе та своїх думок і планів. Він пишався дружбою із нами, а ми — привілеєм знати його.

Я роздумував кілька днів, міркував, що, приставши на вмовляння герцога, я зраджу власним переконанням. Хто боїться небезпеки, той не загине через неї! Я знав це напевно.

Та все ж потім вирішив, що у мандрівці, якою мене з майстерністю едемського змія спокушав його світлість, я матиму досхочу часу, аби робити необхідні нотатки. В мене залишалося ще багато нереалізованих ідей і креслень, котрі просилися на папір, а я просто не мав часу перенести їх, бодай зробити намітки. Тому в такій подорожі, якщо герцог Валентино, звичайно, не буде всю дорогу відволікати мене власним баченням та мріями про об’єднану Італію, я зможу хоча б схематично занотувати те, над чим хотів би працювати найближчі роки.

Разом із тим, як казав вже згаданий мною давній друг і неофіційний радник герцога Валентино пан Макіавеллі: «Усі ми станемо тлінню, а ім’я його світлості пам’ятатимуть у віках». Я не дуже погоджувався із цим твердженням, бо якому митцю приємно чути подібне про когось, а не про себе! Тлінню у розумінні сеньйора Макіавеллі я ставати не збирався, для цього мав занадто великі амбіції та плани, але рацію флорентійський дипломат все-таки мав. Проте якщо вже наші нащадки згадуватимуть про Чезаре Борджіа, то згадають і про мене, Леонардо да Вінчі, бо доброю частиною своїх останніх військових успіхів у Пйомбіно, Чезені та Урбіно герцог Валентино був зобов’язаний саме мені.

Отже... Ми розмовляли з його світлістю під велетенським дубом. Густа крона захищала нас від рясного літнього дощу. Герцог говорив неспішно, дивився собі під ноги, перевертаючи носаком чобота з дорогої іспанської шкіри торішні опалі жолуді. Він був не в настрої. У Римі все йшло шкереберть. Амбітні плани Борджіа, що ось-ось мали втілитися, знову поволі перетворювалися у ніщо... Його світлість це дратувало, ніби він наперед відчував можливість майбутньої поразки; немов вицвілі, бліді жолуді у свіжій зеленій траві були гральними костями долі, що кинула їх програшними гранями просто перед очі Чезаре Борджіа. Він щось відчував, та боявся зізнатися самому собі. У душі все ще вірив у свою щасливу зорю. А разом з тим вселяв надію і в мене, невиправного романтика.

Його вроджена поштивість мене завжди підкупала. Та я добре знав: герцог Валентино зовсім не легковажний дурень, а тому ще більше дивувався його запалу.

— Якщо поїду з Вами, то маю знати, куди і навіщо! — твердо мовив я.

Мінливий настрій герцога Валентино, що завжди так майстерно володів собою, мене все ж таки трохи бентежив.

— Звичайно, друже Леонардо, Ви маєте повне право знати, куди і навіщо, тим більше, що успіх нашої подорожі цілковито залежатиме саме від Вашого генія і Божої милості, тому я розповім Вам усе або майже усе. Отже, Вам добре відомо, що сталося 13 жовтня 1307-го року у Франції, чи не так?

Я на мить замислився. Так, звичайно, ця дата була мені добре відома — розгром ордену лицарів Храму, тамплієрів! Через 200 років ця трагічна подія сприймалася як далека й не така вже важлива. Та якби не сталося те, що сталося, історія цілої Європи могла б розвиватися по-іншому...

— Так от, — продовжував Чезаре, — у тому ж таки 1314-му році до русинських земель прибув невеликий загін лицарів-храмовників, очолюваний племінником великого магістра ордену Х’юго де Моле. Вони попросили у володаря тієї землі політичного притулку, натомість обіцяючи мечем захищати його інтереси. І князь Юрій, що правив тоді у русинських землях, прихистив їх. Храмовники були на службі ще у його діда, короля Данила, і не раз доводили свою відданість, тож князь Юрій направив тамплієрів до одного з прикордонних міст нести службу у тамтешньому замку.

Я нічого не розумів. До чого тут лицарський орден, котрого вже 200 років як не існує, і яким чином це могло бути пов’язане із герцогом Валентино? Та Чезаре продовжував.

— Відчуваю, друже Леонардо, що Ви збентежені, однак слухайте далі! До русинських земель загін тамплієрів прибув не просто так. Великий магістр Жак де Моле передчував, що насувається темрява, і незадовго до свого арешту встиг дати племіннику, єдиному продовжувачу роду де Моле, важливе доручення: вивезти з Тамплю найбільшу таємницю і скарб ордену — Чашу Омбре! Ту саму, яка наділена владою розділяти та змішувати світло і темряву. За легендою, за її допомогою можна змінювати хід історії та володарювати над цілим світом.

Герцога, вочевидь, неабияк потішив вираз мого обличчя. А я лише розгублено тер лоба.

— І Ви, мій пане, вірите у ці легенди? — нарешті пробурмотів я. — Боюсь, якби нашу розмову почув сеньйор Макіавеллі, то був би вельми розчарований, бо завжди бачив у Вас людину тверезих поглядів.

— Яка різниця, у що вірю я! — відповів герцог Валентино, трохи роздратований моєю нетямущістю. — Головне, у що вірять люди! Легенди, символи та містичні артефакти — все це досі має владу над суспільством. І якщо тільки вдасться знайти... Якщо тільки вдасться знайти цю Чашу!.. Леонардо, чи розумієте Ви це? Ми з Вами здійснимо мрію мого батька, папи Александра, об’єднаємо Італію, запануємо над світом!

— Але ж Вашому батькові, якщо мені не зраджує пам’ять, вже начебто підносили спис Лонгіна, Господню плащаницю... Кажуть, Ваша світлість були настроєні тоді більш скептично, — обережно мовив я. — Пан Макіавеллі розповідав, що Ви навіть кепкували з покійного папи Александра та його марновірства у чудодійність подібних речей. Звідки така віра, що цей артефакт не звичайна вигадка? Звідки у Вашої світлості така упевненість, що він взагалі існує? Їхати за тридев’ять земель у пошуках того, чого насправді, може, ніколи й не було...

— Я гадав, Ви краще мене знаєте, друже мій! — герцог Валентино невесело усміхнувся. — Чи став би я морочити собі голову, якби не мав хоч найменшого підґрунтя для того? Ви згадали часи, коли моєму покійному батьку, папі Александру, звозили з усього світу ті чудодійні і священні речі... Чи були вони справжніми, я не знаю. Та й взагалі, коли у скарбниці Ватикану потекло золото, бодай одного разу хтось запитав про їх автентичність? — знизав плечима Чезаре Борджіа. — Що є основним у Ваших картинах, друже Леонардо, як не натяки, знаки, символи? Що потрібно Італії, як не символ, котрий об’єднає її? Як бачите, делла Ровере зробив усе, аби змішати із багном увесь рід Борджіа, і мені не так легко сьогодні робити те, що я з легкістю робив за життя папи Александра.

— Ваша світлосте, Вам усе ще вірять, Вас все ще люблять, за Вами все ще ідуть... Пан Макіавеллі... — почав було я.

— Полиште флорентійця у спокої, друже Леонардо, — Чезаре Борджіа якось безрадісно зітхнув. Але одразу ж знову посміхнувся, цього разу веселіше, немов раптово повернув собі присутність бадьорого духу. — Я ціную прихильність пана Макіавеллі та його поради, але він зробив мені ведмежу послугу, і тепер я мушу відповідати тому, що Ніколо понаписував у своєму трактаті про мене. Я читав той рукопис і, зізнаюся... — герцог задумливо погладив свою акуратну, доглянуту за останньою модою борідку, — хоч бачення нашого флорентійця, викладене у трактаті, мені імпонує, а в певних місцях і відверто лестить, папа Юлій ніколи не дозволить, аби такі книги ширилися Італією. Я давно зрозумів, друже Леонардо: моя великодушність щодо делла Ровере зіграла зі мною прикрий жарт.

Останнім часом, треба сказати, його світлість і справді виявляв дивовижну легковажність — і найперше у тому, що підтримав кардинала делла Ровере на виборах, фактично піднісши йому папську тіару на срібній таці.

Чому він виявляв таку шляхетність до ворога роду Борджіа, не знав ніхто. Темні очі герцога наповнювала така жага помсти і біль, що я нарешті усвідомив: яким би мені безглуздим не видався його план, для герцога він такий же реальний, як цей день.

Гм... Так, так. Чезаре Борджіа приписували багато рис, які були йому притаманні у певній мірі, але не в тому об’ємі, аби він, за словами теперішнього понтифіка, міг стати уособленням вселенського зла. Підлість, марнославство, підступність... Хіба кожен з нас не має цієї закваски у собі? До того ж колишньому кардиналу папської курії Юлію делла Ровере насамперед слід було витягнути колоду з власного ока, бо шляхетності сину покійного папи Александра, ім’я якого теперішній святійший отець змішав з гумусом, точно було не позичати. Я знаю, бо не раз бачив вияви тієї шляхетності та великодушності на полі бою чи по його завершенні. Ось і тепер я бачив в очах герцога Валентино потаємний прихований сум. Такий нуртує у душах людей, коли втрачено безліч надій, сподівань, шансів і їх годі вже повернути назад. Я думав, чи це справді той самий юнак, студит, котрий старанно вивчав теологію та право в університетах Перуджі й Пізи; чи він той самий юнак, що позував мені колись для образу Христа з моєї «Тайної Вечері»; чи то в його очах я міг побачити стільки світла, лагідності і мрій, якими, здавалося, можна було огорнути увесь світ. Пізніше, роки по тому, я дізнався, що мені позував не абихто, а позашлюбний син самого папи Борджіа. Тепер же я зобразив би Чезаре хіба що в образі розгубленого зрадника Юди, котрий не мав сили прийняти благодать Божого прощення подібно своїм товаришам, відступнику Петру та боягузу Іоанну.

— Погоджуюся з усіма Вашими словами, мій пане, — промовив я. — Та Ви не можете заперечувати, що тоді всі ці чудодійні і священні речі зносили Вашому батьку до Ватикану, а тепер Ви самі ладні рушати на край світу за якимось міфічним артефактом, якого, може, ніколи й не існувало...

Чезаре важко зітхнув.

— От не думав, друже Леонардо, що Ви раптом виявитеся таким недовірливим! Я ж сказав Вам, що маю тверде підґрунтя для того, аби стверджувати, що Чаша Омбре існує. Ба навіть більше, ніхто з теперішніх правителів не має таких чітких інструкцій, як маю я, аби знайти її!

— Інструкцій? Яких же інструкцій, мій пане?

— Чи задовольнить Вас, друже Леонардо, якщо я скажу, що у моїх руках опинилися записи особистого зброєносця Х’юго де Моле, якогось Георга де Гастона? Чи буде це для Вас гарним доказом того, що я не з’їхав з глузду і не втягую Вас у якусь дурню? Цей Георг де Гастон разом із племінником великого магістра покинув Францію і, опинившись у русинських землях, ніс службу у Кам’янецькому замку. По смерті свого командира він повернувся до Італії, де прийняв постриг і завершив життя ченцем у Римі.

— По смерті свого командира? — перепитав я. — Тобто Х’юго де Моле, племінник великого магістра, якщо, звісно, я правильно Вас зрозумів, помер на чужині?

— Так! І Чаша Омбре залишилася там, разом із ним, захована десь у склепіннях замку! Георг де Гастон дуже жваво описує все їхнє життя-буття і навіть зазначає, що поховав де Моле особисто, а на могильному камені власноруч вирізьбив півмісяць із профілем свого пана та сонце — герб тієї землі, де він навіки спочив.

— Припустімо, все так, як Ви говорите... — почав було я.

— А не треба припускати. У русинських землях я маю вірну людину, і Ви, друже мій, добре знайомі з цим паном. Роджіо Аліканте! Нещодавно він прислав мені звістку, що йому вдалося знайти місце захоронення Х’юго де Моле, — промовив Чезаре Борджіа.

— Ого... — тільки і спромігся вимовити я. Авантюра, котру мені пропонував Валентино, набувала цілком реалістичних обрисів. — Але хіба Ваша світлість не знає, що як гонфалоньєр папи Ви не можете покинути Рим, а тим більше Італію без відома делла Ровере? — поцікавився я.

— Знаю, тому матимемо з делла Ровере ідеальне прикриття, — не криючись, продовжував герцог Валентино.

— Ви з делла Ровере? — перепитав я, не приховуючи подиву.

— Так, я з делла Ровере, — безапеляційно відказав Чезаре. — А що робити? Краще, аби він думав, що я повністю у його владі, ніж я програю цю гру, навіть не розпочавши. Тому я розповів йому про Чашу Омбре, і тепер Юлій чекатиме, що я знайду і привезу її просто у Ватикан. Отже, слухайте, друже Леонардо, — сказав він. — Офіційна причина нашої подорожі буде наступною: папа Юлій нещодавно призначив на ремонт того самого замку данину Святого Петра, а я відвезу його пожертву особисто і переконаюся, що усе йде як слід.

— Але хіба це серйозна підстава для того, щоб самому гонфалоньєру папської армії вирушати Бог зна куди лише для того, аби відвезти кошти на ремонт замку, котрі й так збираються на місцях? — подивувався я нерозважливості герцога у такому простому питанні.

— Так, не підстава... Але делла Ровере так жадає моєї смерті, що погодився навіть на мою відсутність. Адже шлях не близький, а за час моєї відсутності йому ніхто не перешкоджатиме змішувати ім’я Борджіа з багном. Він ніколи не грав чесно, тож обов’язково приставить до мене своїх людей, аби на зворотному шляху за можливості вбити.

Я вже нічого не розумів. Те, що розповідав мені герцог Валентино, видавалося маячнею, але ніяк не гарним планом досвідченого стратега, яким я знав Чезаре Борджіа.

— Друже Леонардо! — герцог дружньо поплескав мене по плечу. — Ця Чаша Омбре вартує всіх скарбів Риму і варта того, аби через неї ризикнути життям. Скажу Вам більше: аби приспати пильність делла Ровере, я навіть погодився на умову папи відмовитися на час подорожі від послуг мого вірного Міколетто, залишивши його під охороною у замку Святого Ангела. Навіть моя мати перебуватиме під пильним наглядом людей папи Юлія, не кажучи вже про кількох представників родини. Делла Ровере має повірити у моє цілковите смирення перед ним. А чому б і ні... З його точки зору, я втратив усе. Ну, майже все. Смиренний герцог Валентино у повному розпорядженні святого престолу! Чи ж не цього він бажав понад усе?

Я дозволив собі засумніватися вголос.

— Заповітна мрія папи делла Ровере, перепрошую пана, — Ваша смерть, а не смирення! І це Вам добре відомо! Але хто ж Вас захищатиме в дорозі, Ваша світлосте? — мало не в розпачі запитав я, усвідомлюючи, що моє честолюбство таки втрапило у розставлену Борджіа пастку. Без військових талантів Міколетто... тобто сеньйора Кореллі, ми будемо наче зовсім голі.

— Ви, мій друже. Ви захищатимете мене, як і раніше, — проказав у відповідь герцог Валентино. — Покладаюся на Ваш розум, талант та уміння.

«Ви мене переоцінюєте, Ваша світлосте», — хотілося заперечити мені, бо писати картини чи сидіти над кресленнями фортифікаційних споруд — це не те саме, що їхати у невідомість в пошуках міфічного артефакту. Нехай і з самим Чезаре Борджіа.

— Майте на увазі, пане, якщо ми не повернемося назад до Італії живими, світ втратить генія! — зітхнувши, проказав я.

— Двох геніїв, — додав Чезаре Борджіа, ледве стримуючи сміх. — Ви забули про себе, мій добрий друже Леонардо. Але не хвилюйтеся, Макіавеллі щось накрапає про нас на згадку для нащадків. Про нас із Вами... і про Ваш винахід.

Недобре передчуття стиснуло мені груди.

— Про мій винахід?

— Не будьте наївні! — майже сердито вигукнув герцог Валентино. — Чи Ви вважаєте, що я настільки дурний, аби витрачати майже рік на подорож туди й назад до кордонів Польського королівства, коли є бодай примарна можливість скоротити його удвічі? Та у мене й години зайвої немає! Ми вирушимо з Риму, як і годиться, верхи. Але далі я доручаю своє життя у Ваші руки. Я про той механізм, креслення якого Ви показували мені якось за кращих часів у Чезені. Не соромтеся, скажіть тільки, що Вам ще знадобиться — і отримаєте все сьогодні ж!

— Але ж... це тільки креслення та кілька макетів, Ваша світлосте, два з яких не пройшли випробування!

— Ну що ж, тоді доведеться повірити у Вашу виключну геніальність, — безапеляційно заявив Чезаре Борджіа, — і сподіватися, що той механізм, який Ви так старанно приховуєте від сторонніх очей в майстерні Вашого помешкання, допоможе нам здійснити подорож.

— Який механізм, Ваша світлосте? — проказав я повільно, намагаючись зрозуміти, наскільки Чезаре поінформований щодо моїх експериментів. Однак відпиратися було марно. Як і марно думати, що я міг обманути всевідаючого герцога Валентино.

— Мій друже Леонардо, то Ви подали у відставку й покинули мене, але не я Вас! — Чезаре стиха розсміявся. — Мої люди завжди непомітно спостерігали за Вами, тож я в курсі всього, що Ви робите, над чим працюєте. Особливо мене порадувало, що Ви знайшли можливість підняти грішне людське тіло у повітря за допомогою отих двох велетенських крил... — примружившись, мовив Валентино. — Ви, здається, забули, що моя мета — об’єднана Італія. Для досягнення цієї мети, мій друже, всі засоби добрі, особливо коли вони такі геніальні, як Ваш винахід! Тож і Ви для мене на вагу золота.

Тільки тепер я розумію, яким правим був герцог. Він наче передчував свою неминучу скору загибель, тож поспішав жити, немов навіжений. Тільки тепер я розумію, що дні для нього були спресовані у години, а місяці — у дні. І, звичайно, я тоді розумів, що єдиний можу йому допомогти подолати чималу відстань від Риму до Польського королівства у найкоротший строк. Єдине, чим я втішав себе, коли дізнався про загибель Чезаре Борджіа під Віанном, що то не я і не мій пекельний механізм став причиною його смерті. Вона знайшла герцога, як годиться, на полі бою — одного проти всіх. Чи ж не так мають гинути легенди?

Повертаючись до моєї розповіді, я досі не можу повірити, як піддався на авантюру Чезаре Борджіа. Якийсь особливий внутрішній зв’язок, давно встановлений поміж нами, не давав мені покинути сина Александра Борджіа напризволяще.

І хоч герцог дав мені занадто мало часу, я, на свій подив та наперекір власним звичкам, з ентузіазмом узявся за виготовлення копії такого ж літального механізму, який вже створив одного разу і за допомогою котрого можна було, подібно до міфічного Ікара, злетіти у повітря.

Механізм цей у зібраному вигляді нагадував два з’єднаних між собою велетенських кажанячих крила. Усі мої замовники, святенники, що у всьому вбачали прояви ворога роду людського, точно охрестили б цей винахід «крилами Люцифера». Але чим мені імпонував син покійного папи Александра, то це тим, що будь-яка, навіть найбожевільніша моя ідея знаходила у нього відгук та бажання безвідкладного її втілення. Він довіряв мені й був, безперечно, людиною дня прийдешнього. Можливо, тому й прожив так яскраво, але так мало. Якби не рука Провидіння, що переслідувала його останнім часом, та не трагічна загибель під Віанном — і тут я згоден із флорентійцем Макіавеллі абсолютно, — Італія отримала б найвизначнішого правителя з часів Юлія Цезаря. Отримала б свою ідилію.

Та повернусь до крил, які мали перенести нас із герцогом Валентино до далеких, незнаних мною русинських кордонів. Їх каркаси я виготовив із міцного й напрочуд легкого бальзового дерева, що росте тільки на протилежному боці світу, відкритому старій Європі іспанськими мореплавцями, серед яких найвідоміший — Христофор Колумб.

Про властивості бальзової деревини я дізнався випадково, під час знайомства з одним теслею, що недавно повернувся з Нового Світу, — так ми, європейці, прозвали далекі береги по той бік безкрайнього океану. З його слів, місцеві тубільці видовбували з бальзи надлегкі човни, здатні витримувати бурхливі хвилі та придатні для довгих подорожей водою.

Це наштовхнуло мене на думку, що властивості бальзового дерева могли б стати у пригоді і у моїх експериментах з літальними механізмами. І я не помилився. На щастя, мій знайомий мав гарне чуття на ґешефт і привіз із собою невелику кількість бальзової деревини. Тож я викупив її за шалені гроші, збагативши свої запаси цим рідкісним матеріалом.

Тепер за допомогою шнурівок з кінського волосу та волових жил до кістяка тих крил я прикріпив з’ємні полотнища, зіткані з міцного китайського шовку. Уся конструкція легко розбиралася й збиралася, мала додаткові кріплення зі шкіряних ремінців з металевими пряжками. Та найголовніше те, що в дії мій літальний механізм підкорявся одному з тих дивовижних законів Усесвіту, які я все ще не можу сповна осягнути.

Я неодноразово спостерігав, як ширяють у небі птахи, дивувався тому, як вони тримаються в повітрі, розкинувши крила. Вивчав їх політ, замальовував, креслив, намагався проникнути у таємницю, що не давала мені спокою. Як, як це у них виходить?

Аналізував, помилявся, знову експериментував.... І ось, коли у мене нарешті вийшло, цей винахід має пройти найсерйозніше випробування — політ мало не за тридев’ять земель! Від такого можна було просто збожеволіти, та не поряд із Чезаре Борджіа.

Виготовленням копії механізму я займався вдень, вночі ж на прохання герцога Валентино вивчав карти невідомих мені країв, намагаючись визначити найбільш прийнятний, безпечний та короткий маршрут нашої майбутньої подорожі. Так, аби у скруті в нас із Чезаре не виникало проблем із допомогою. Прокладав маршрут вздовж населених місць та русел річок, сподіваючись, що у скрутну хвилину зможемо врятуватися, впавши у рятівні обійми води.

За моїм задумом, вирушати ми мали із Венеції, орієнтуючись за компасом на Удіне, а далі на Відень. З Відня — через Угорське королівство, поміж Карпатські Татри на Брно, аж до Кракова і Перемишля. А звідти вже рукою подати до Львова, що колись прихистив бідних лицарів Христа, та до містечка, назву якого я ніяк не міг запам’ятати, — Розматинча. Так мав виглядати наш майже кінцевий план польоту, а далі — над русинськими землями вниз по Збручу, аж до самого Кам’янця-Подільського, міста, що, як я чув, за античних часів називалося Клепидавою — містом злодіїв.

З усіма зупинками, ночівлями та відпочинками наша подорож мала розтягнутися місяців на три якнайдовше в один кінець. У той час, подорожуючи верхи, герцог Валентино міг витратити добрі півроку, аби дістатися до Кам’янця.

Отже, у призначений день ми вирушили з Риму загоном у дванадцять осіб — людей, вірних та відданих герцогу Валентино, та я не сумнівався, що поміж них все ж може критися той один юда, котрому було наказано зрадити нас на зворотньому шляху. Папські гроші та обіцянки завжди уміли творити чудеса, на відміну від «святих» мощів. Ми вирушили в дорогу, залишивши у заручниках Міколетто Кореллі — найвірнішого слугу й охоронця герцога, а також деяких представників роду Борджіа, отримавши в дорогу, як не дивно, благословення самого папи делла Ровере. Благословення, яке було варте прокляття.

Ми рушили неквапно, наче попереду у нас були не місяці складної і небезпечної подорожі, а якась легенька прогулянка, проте люди Борджіа вже давно навчилися не дивуватися забаганкам свого командира чи його планам. Я ж не міг подолати внутрішньої спокуси і, пам’ятаючи підступність делла Ровере, подумки намагався визначити, хто ж із людей герцога міг продатися папі. Валентино, схоже, прочитав мої думки. Бо, під’їхавши майже впритул, проказав:

— Ви такий напружений, мій друже! Не нервуйте, зараз ми у цілковитій безпеці. Крім того, не обов’язково зрадники — серед моїх людей. Ними може виявитися хто завгодно потім, коли повертатимемося.

Подолавши шляху днів зо три, за які я майже не спілкувався з Чезаре, ми зупинилися у передмісті Венеції. Тут герцог ще за дня розквартирував своїх людей, забезпечивши їх усім необхідним на час нашої відсутності, та наказавши не надто «світитися», а ми тим часом, коли засутеніло, рушили верхи далі, до нашого справжнього пункту призначення, туди, куди, за словами його світлості, потайки поперед нас доставили моїх «пташок».

Вірний Мельці, що не раз допомагав мені у моїх дивацтвах, прибув сюди разом із «пташками» так само таємно і вже встиг зібрати літальні механізми, тож мені залишилося лише перевірити місця кріплення та пересвідчитися, чи все добре тримається.

Мене било, наче у пропасниці. Ніколи не задумувався над ризиком для власного життя, але ж тепер зі мною своїм життям мав ризикувати ще й герцог Валентино!

— Заспокойтеся, мій друже! — Чезаре Борджіа проказав до мене майже лагідно. — Якщо нам судилося розбитися, то мене втішає одне: я загину, випробовуючи Ваш винахід. А загинути, ставши у пригоді генієві, дорогого вартує!

Мельці шморгнув носом, не менш збуджений та занепокоєний.

— Краще повертайтеся обидва живі та неушкоджені, Ваша світлосте! Я переконаний: і Ви, і мій сеньйор варті того, аби жити ще багато років.

Поки я обмацував кріплення та перевіряв, чи добре рухаються крила, герцог Валентино, погладжуючи борідку, уважно спостерігав за роботою механізму.

— Отже, ці штуки піднімуть нас у повітря завдяки конструкції крил? — перепитав він.

— Так, Ваша світлосте, — потроху заспокоюючись, відповідав я. — Ми будемо ширяти, наче птахи, — пояснював я далі, в той час, як Мельці повторно обмацував кріплення. — О, так... теплі потоки повітря допомагатимуть нам тримати потрібну висоту, як птахам у польоті, а розгорнуті крила допоможуть триматися вгорі. Нічого складного, мій пане.

— Так, нічого складного, — луною насмішкувато повторив Чезаре Борджіа. — Майже як їхати верхи. Головне, аби ноги раптом не вхопили корчі! — розсміявся він.

— Ми зможемо злітати, підхопивши потік вітру, з будь-якого підвищеного місця і приземлятися за бажання чи потреби, — зазначив я, — тягнучи ось за ці петлі. Виходячи з маршруту польоту, таких підвищень на нашому шляху буде предостатньо. До того ж тканина легко знімається з каркасу, який сам по собі майже нічого не важить. Тож за потреби зможемо і пішки пройтися.

— Ну... досить розмов! — герцог Валентино раптом став таким, яким я його бачив раніше: зібраним, суворим. — Пане Мельці, допоможіть надягнути ці крила! Нам час рушати.

Як? Вже? Просто зараз? Але, опанувавши своє хвилювання, я мовчки кивнув. Тут, на пагорбі, над урвищем, ми маємо злетіти просто з росяної трави, полинути над нічною Венецією і далі, далі, тримаючи курс на північний схід, доки вистачить сил. Головне — вдало приземлитися, аби не поламати ноги...

Чезаре Борджіа тим часом вкляк на колінах. Прошепотів молитву рідною каталонською мовою. Перехрестився, поцілувавши зігнутий вказівний палець. Щодо мене, то я тоді занадто мало вірив, аби звернутися до Бога у молитві, хоч і не раз зображав його. Мотузяні стремена боляче стиснули мої руки і ноги. Чезаре Борджіа порався просто переді мною, надягаючи свої крила, а Мельці тим часом ходив навколо, обережно перевіряючи надійність кріплень та міцність ремінців.

— Бережи вас Бог, панове! — голос Мельці тремтів. — Я зробив усе, що від мене залежало, а далі нехай Господь вас оберігає!

Чезаре Борджіа раптом хрипко зареготав. Вітер розмаяв його довге темне волосся.

— Ну, чого чекаєте, пане Мельці? Відійдіть, дайте розвернутися! — напівжартома скомандував Чезаре. Ніщо у його рішучому погляді не видавало ні страху, ні хвилювання! «Ідеальний випробувач моїх винаходів!» — захоплено подумав я.

Він першим розгорнув крила і ступив крок, другий, побіг, розганяючись, просто до краю пагорба. Вітер уже підхопив його крила, і тепер, коли він наближався до краю над урвищем, то майже не торкався ногами трави.

— Вперед, друже Леонардо! — почув я, розганяючись услід за ним.

Холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Моє нутро наче перевернулося і завмерло.

На якусь мить я завис над прірвою і побачив темні обриси дерев, що росли вздовж урвища. Щось смикнуло, заскрипіло. То герцог Валентино зачепив мене своїм крилом, намагаючись призвичаїтися до польоту.

Мене ж трусонуло, я нахилився вперед, потім знову добряче струснуло, і я... поплив! Поплив у нічному повітрі вперед і вгору, набираючи висоту.

— Ми летимо! Летимо! — вловив я захоплений вигук Чезаре Борджіа. — Пресвята Діво, ми летимо-о-о! О Господи! Ми летимо!

Я й сам кричав від захвату, наче безумець.

Ми справді летіли — рівно, досить плавно, без якихось особливих зусиль.

Міцні треновані ноги герцога Валентино промайнули майже перед моїм носом.

— Спробуйте впіймати потік вітру, мій друже! — гукнув мені герцог. — Піднімемося трохи вище!

Що? Новачок у польотах, герцог Валентино давав мені поради? Його жвавий розум, як завжди, швидко навчався та всотував нові відчуття і знання.

Я спробував вирівняти політ. Крила на якусь мить наче стали потужнішими, немов невидима кров потекла по чорних швах, скріплених міцними воловими жилами. «Пташка» підняла мене вище, ще вище... І тут, глянувши вниз, я ледь розрізнив на землі маленьку темну пляму — фігуру мого вірного Мельці, що, певно, задерши голову й затамувавши подих, спостерігав за нашим маневром, поки нас можна було вгледіти на тлі неба.

— Ви летите, мій пане! Летите! Юху-у-у! — доніс до мене вітер його гукання, та вже скоро шурхіт кажанячих крил заглушив голос унизу і темні обриси Мельці злилися із ніччю позаду мене.

Хто може описати відчуття польоту? Хто може передати те, коли ширяєш небом, наче вільний птах? Мабуть, саме під час нашої небесної подорожі з герцогом Валентино я задумався над тим, чи справді я настільки невіруючий, чи справді переконаний, що людською долею керує сліпий випадок.

Коли ти відірваний від твердої опори, коли твоє життя підтримує кілька шовкових полотнищ та шматок деревини, тоді найбільше відчуваєш свою залежність від чогось більшого і вищого, ніж удача, везіння та власні здібності. Однак до розуміння цього більшого я дійшов набагато пізніше, а тоді просто насолоджувався тим, що дорівнявся до самого Творця, порівнював себе з Дедалом. А герцог Валентино тим часом тішився польотом, як мале дитя. Він швидко призвичаївся, зметикував, як краще управляти «пташкою», як ловити теплі потоки повітря, що підіймали його вище.

Я подумки милувався ним, бо, відчайдух на землі, він не мав би рівних і в повітрі.

— Ваш винахід, друже Леонардо, має зробити переворот у військовій справі, — казав Чезаре Борджіа. Тому, якщо повернемось живі до Риму, я замовлю у Вас кілька десятків таких крил. Ми ще покажемо делла Ровере, де раки зимують!

День за днем ми пролітали землі за землями, лякаючи селян та опускаючись для перепочинку або ночівлі біля найближчого пагорба, звідки можна було злетіти знову. Герцог залишався біля наших «пташок», а я рушав у найближче поселення, аби роздобути харч та підкріпитися.

Благо, його світлість, справжній вояк, був не вельми перебірливим у харчах під час походу. А наша мандрівка чим не похід? Я сподівався, що колись таки опишу усі наші пригоди. І шалену громовицю над Віднем, і ризикований політ над Карпатськими Татрами, де нам, новачкам у небесних польотах, розбурхана стихія мало не надавала копняків.

Ми ледве встигли затягнути наших «пташок» до вузької печери в скелі, котру я помітив згори, як ринула така злива, що світ на якусь мить просто зник у пелені дощу.

Я запропонував герцогу відпочити, а сам, тільки-но скінчилася злива, вийшов, аби роззирнутися. Найбільше мені хотілося детально оглянути тутешній краєвид, аби залишити його у своїй пам’яті, а потім колись, за нагоди, зобразити на полотні. Так, він був вартий того, аби слугувати тлом найкращим мадоннам Італії! Пробираючись угору, я назбирав якихось темних ягід, котрі завзято дзьобали пташки. Ягоди були соковитими, мали делікатний смак і такий темний колір, що, бризнувши, краплина соку розпливлася чорнилом на оборці рукава моєї сорочки. Але щойно я напхав тими ягодами рота, як віддалік почулося потужне ревіння й крик Валентино.

Моє серце закалатало від страху, я чимдуж побіг у напрямку печери, де залишив Чезаре Борджіа. Я біг навмання, не обираючи дороги, крізь чагарі, шпортаючись у заростях та перечіпляючись об каміння, навіть не дуже розуміючи, чи у той бік я біжу.

Голос Чезаре Борджіа пролунав знову і знову. Його поглинуло ревіння. Захлинулося, і луна повторила його вже тихіше. Я відчув, як кров холоне в моїх жилах.

О Господи, що там таке?

— Чорт забирай, друже Леонардо, де Ви блукаєте? Я був за крок до загибелі!

Герцог Валентино говорив майже спокійно, якби не так важко дихав. Він сидів на камені біля входу, витираючи брудними руками спітніле обличчя. Поряд, біля його ніг, лежав ведмідь. Кинджал Валентино стирчав у закривавленому бурому хутрі, а сам звір все ще тремтів у передсмертній агонії, стікаючи кров’ю.

— О Господи! — тільки й видихнув я знову, намагаючись розгледіти, чи Валентино не поранений. — Ви цілі, Ваша світлосте? З Вами все в порядку?

— Так, кілька подряпин. Чого не скажеш про цього нахабу, — кивнув він у бік ведмежої туші. Лише тепер я помітив, що бік ведмедя було проштрикнуто кілька разів. З глибоких ран струменіла ще гаряча темна кров.

— Врятувало те, що я помітив його першим, — з притаманною йому байдужою посмішкою відповів Валентино.

Ведмідь захрипів востаннє. Його лапа востаннє здригнулася — і звір сконав. Герцог закашлявся, розтираючи собі груди. Дістав кинджал, обтер його лезо об ведмежу шерсть...

— Матимемо на вечерю м’ясо, друже Леонардо, — проказав коротко. — Справжню червону дичину!

Зізнаюся, того вечора ведмеже м’ясо мені заледве лізло у горлянку, хоч смакувало непогано. Ніч ми провели у печері, а на ранок, щойно зійшло сонце, знову рушили в дорогу.

Так поступово, перелітаючи з місця на місце та слідуючи компасу, ми невпинно наближалися до нашого пункту призначення.

Торгівельне містечко Розматинча, про яке розповідав мені герцог, було наступним пунктом нашої зупинки. Тут нас мав зустріти давній знайомий, італійський купець Роджіо Аліканте, що тримав у Розматинчі свої сховища з крамом. Однак безлюдне Розматинча курилося чорними димами від згарищ. Безлюдна площа з невисокою ратушею, безлюдні зачумлені вулиці. На окраїні містечка догорали житла простого люду та торгівельні склади купців. Гіркий сморід згарища забивав памороки.

Чума! Герцог скрушно похитав головою.

Шукати сеньйора Аліканте серед розгулу чорної моровиці було б верхом безумства, як і блукати спорожнілими вулицями, на котрих залишила свої відмітини правиця смерті. До того ж ні мені, ні герцогу русинська мова не була відома. Однак тільки-но ми зрозуміли, що чекати допомоги нізвідки, на дзвіниці костелу, що виднівся віддалік, вдарив дзвін. Важко, глухо, як стогін людини, що конає у муках. Йому вторив підголосок, трохи дзвінкіший, схожий на дитячий зойк.

— Ходімо, ходімо, друже. Там має бути хтось, хто бодай латиною володіє. І якщо він здатен бити у дзвін, то здатен буде і відповісти нам... — проказав Валентино.

Прикриваючи обличчя рукавами, ми рушили у напрямку костелу.

— Чому бути, того не минути! — філософськи вголос розмірковував Чезаре. Я ледве розбирав, що він говорив, затуливши рукавом півобличчя. Дим виїдав очі та обпалював легені. — Але якщо мені судилося померти від чуми, — проказав герцог Валентино, — то це буде занадто щедрий дарунок долі для делла Ровере, чи не так?

— Не жартуйте так, мій пане! — відповів я. — Гірше те, що коли чума тут, то й Кам’янця вона може дістатися так само. Ті, хто тікали звідси, могли рознести її по усьому королівству.

На подвір’ї костелу було порожньо. Тут не смерділо згарищем, як у місті, бо хтось накосив чимало полину, склав у стіжки навколо будівлі, і вони, неначе велетенські кадила, пахкали на вітрі гіркуватим ароматним димом.

Слушний спосіб очистити повітря від згубного смороду, але я не дуже покладав надію на подібні простонародні засоби. Тим часом Валентино почав гукати дзвонаря-відчайдуха, що бив у дзвони серед чумного міста.

«Не будеш боятися ні страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні.... — почулося раптом звідкись згори. — Впаде тисяча зліва від тебе і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!..»

Дзвонар латиною вголос проказував дев’яностий псалом, що разом із полиновими куріннями мав відлякати чорну смерть. Проте чи мені було кепкувати зі слуги Божого та його віри у Давидові псалми?

Ним, до слова, виявився літній чернець-домініканець на ймення Юстиніан, що непогано розмовляв італійською. Вгледівши нас із дзвіниці, він доказав псалом до кінця і спритно спустився драбиною донизу.

Запросив нас всередину до костелу, розповів, що моровиця у Розматинчі почалася два тижні тому. Було схоже на те, що завезли заразу якісь купці разом зі східним крамом, тож багато хто, зібравши пожитки, потікали з містечка.

— У людей не вистачає віри в те, що Господь сильний їх охоронити, — скрушно пояснив нам отець Юстиніан.

За його словами, сеньйор Роджіо Аліканте, ризикуючи підхопити хворобу, зволікати довго не міг, хоч і очікував до останнього появи якихось людей. Тож, як і інші купці, разом із крамом він виїхав із Розматинча до кращих часів, повернувся у Чорнокозинецький замок, де за потреби завжди гостює у подільського біскупа. Це вниз по Збручу, як пояснив чернець, і тепер, очевидно, туди пролягала й наша дорога. Ну а він, слуга Божий, зостанеться тут, у Розматинчі, аби втішати тих, кому тікати нікуди, та ховати тіла померлих. У містечку залишилося не так багато люду, але ті, що вирішили перечекати моровицю, приходять сюди, у дім Божий, та моляться за порятунок.

— У Вас зовсім немає страху, отче, але чи здатні ці стіни зупинити чуму? — іронічно проказав герцог Валентино, озираючись навколо. — У Неаполі я бачив величні палаци, в які чорна смерть проникала так само легко, як у хатини злидарів.

— Стіни, побудовані людиною, не зупинять чуму, — погодився отець Юстиніан. — Але сила Божа здатна утримувати її за межами цього святого місця, запевняю!

Він повів нас ближче до вівтаря. Там у променях сонця тьмяною позолотою світилася старовинна ікона. Такої мені ще не доводилося бачити, і мої очі одразу вихопили найнезвичніші елементи сюжету полотна: силует Христа, викривлений у неприродній позі, що роздирав пальцями власну плоть.

— Тіло Господа нашого, Христа, за нас ломиме, — смиренно проказав отець Юстиніан, запалюючи нову свічку від майже догорілої. — Шкода, що вони усі повтікали, бо кожен, хто приходить сюди з вірою, отримає захист та допомогу!

— Це саме те, отче, що нам потрібно зараз найбільше! — герцог Валентино нахилився до обкладу, провів пальцями по тьмяній позолоті полотна. — Неймовірно... Звідки вона тут... ця ікона?

— Це нерукотворний образ Ісуса Милосердного, — отець Юстиніан благоговійно поглянув на ікону. — Він з’явився у нас два століття тому. Його під час полювання в колючих заростях терену знайшов один мисливець із сусіднього села, і відтоді кожен, хто вірує в чудотворну силу цього нерукотворного образу, отримує Божий захист.

— Ну, на рахунок його нерукотворності я б міг посперечатися, — прошепотів Чезаре Борджіа, роздивляючись полотно, — так, аби тільки я зміг його почути. — Я бачив такі картини у Франції, в Луврі, у короля Людовіка XII.

— Невже? — подивувався я, оглядаючись, чи отець Юстиніан не слухає нашу розмову, та священик якраз був заклопотаний тим, що запалював інші свічки.

— Саме так, друже. Король Луї мало кому показував ті картини, — продовжував Чезаре. — Та до мене у нього на той час була особлива прихильність. Я привіз йому дозвіл папи на таке жадане ним розлучення, а у Людовіка було забагато марнославства, аби не похизуватися переді мною тими ганебними трофеями французьких монархів.

Я здивовано подивився на герцога Валентино, намагаючись второпати, про що він говорить.

— Ганебними трофеями? — перепитав я.

— Так. Ті картини були вивезені за наказом Філіпа Вродливого з Тамплю, резиденції лицарів-храмовників, під час розгрому ордену. Їх малювали тамплієри. Як відомо, вони не вшановували лики на іконах. Тож на них, як і на усьому, що у ті темні часи було пов’язане з храмовниками, лежала анафема папи Климента.

— То ця картина... — проказав я.

— Так, ця картина, яку отець Юстиніан вважає чудотворним образом, я переконаний, одна з тих, вивезених з Тамплю! — відповів мені Валентино. — Ми на вірному шляху, мій друже! Вони були тут, тамплієри на чолі з де Моле. І ця ікона для нас — знак Божий!

Після того, як герцог Валентино звершив молитву, чернець провів нас у плебанію, де запропонував перепочити й заночувати. Там вже пригостив нас місцевим світлим пивом, солонуватим козячим сиром та напрочуд свіжим хлібом, котрий напекла для нього котрась із прихожанок.

Серед смороду згарищ та небезпеки отець Юстиніан мав такий жвавий та впевнений вигляд, що мені подумалося, чи не плід нашої уяви ця хвороба, що раз по раз котилася землями Європи. Можливо, вона брала початок не з якихось темних невідомих джерел, а з нашого страху? І раз віра однієї людини здатна підтримувати віру багатьох, то чи не можливо її тією ж вірою побороти остаточно?

Вранці, щойно зійшло сонце, отець Юстиніан розбудив нас передзвоном із дзвіниці храму. На довгі роздуми та розмови не було часу. У трапезній плебанії вже чекав сніданок, а далі нам якнайшвидше треба було слідувати за течією Збруча до містечка Чорнокозинці, де знайшов прихисток від чуми сеньйор Роджіо Аліканте.

Прокуривши наш одяг полиновим димом та отримавши благословення отця Юстиніана, ми подалися із Розматинча до каменоломні неподалік, де залишили наших «пташок».

Далі на якийсь час ми забули і про чорну заразу, і про те, що в Розматинчі нас запросто міг торкнутися її смертоносний подих. Летіли над такими мальовничими місцинами, що аж дух забивало — над широкими долинами та заливними луками, що дихали на нас прохолодою, над високими горбами, порослими густим лісом, над могутніми твердинями, зведеними і такими, що тільки зводилися.... Земля ця була настільки прекрасною, що й сам герцог захоплено оглядав її, і я розумів його без слів. Але він споглядав не тільки її мальовничість. Валентино захоплювали ці простори, порізані горбами, так схожі на італійський ландшафт. У нього в голові крутилися одні й ті ж думки. Амбіції, уміло підігріті Макіавеллі, не давали йому спокою навіть під час польоту. Він був природженим державотворцем від маківки голови до підошви ніг і все навколо бачив лише з цієї точки зору. Він бачив території, що могли б слугувати його владі та силі, а натомість приносили чималий дохід його запеклому ворогові делла Ровере.

Роджіо Аліканте, неаполітанський купець, час від часу гостював у літній резиденції подільського біскупа, Чорнокозинецькому замку над Збручем, та користувався усіма благами, призначеними його превелебності: покірливими служницями, мисливськими угіддями та усіма вигодами відстороненого від гамірного Кам’янця поселення. Герцог Валентино знався з ним не перший рік, ще з часу перебування сестри його світлості, сеньйори Лукреції, заміжньою за Альфонсо Неаполітанським. Наскільки я пам’ятаю, сеньйор Аліканте виконував тоді якісь таємні доручення Чезаре Борджіа. Так само, як і тепер, бо продовжував слугувати герцогу своїм розумом, зв’язками та можливостями, а разом з тим користувався прихильністю свого нового патрона — подільського біскупа.

Зі слів сеньйора Роджіо, його превелебності вельми лестило те, що вино та їжу, а також книги, одяг та усілякі необхідні розкішні дрібнички йому доставляли аж із самої Італії обози неаполітанського купця. До того ж Аліканте мав непогані дипломатичні здібності, зв’язки у Ватикані, що дозволяло біскупу Подільського воєводства вести через нього вельми жваве неофіційне листування з папою та кардиналами консисторії, ще й користуватися з того певними вигодами. Правда, папа Борджіа свого часу переймався більше об’єднанням італійських земель, ніж добробутом далекого Подільського воєводства. Зате папа Юлій, посівши святий престол, одразу взявся інспектувати та укріплювати окраїнні форпости католицької віри, до яких належав і Кам’янець.

Поки Чезаре Борджіа вів тиху та неспішну розмову із сеньйором Аліканте, я милувався чудовим краєвидом, що вразив мене, ще коли ми кружляли над замком, обираючи найбільш зручне місце для приземлення.

Тоді ми налякали чимало місцевих селян, що працювали на полі. А краєвид, що відкривався мені із прочиненого вікна особистих покоїв купця, направду був неперевершеним: досить глибока, пласка долина, смарагдово-зелена, розрізана навпіл тихоплинними водами Збруча. Замок, нерівно чотирикутний у своїй основі, суворий і цілком неприступний, із важкого сірого каменю, як мені пояснили пізніше, з місцевих каменоломень, височів на одному із високих стрімких пагорбів, що звивистим хребтом обрамляли долину, сходячи ген удалині нанівець.

Мені було усе цікаво, і поки герцог Валентино вивідував то те, то се, я намагався після довгих перельотів находитися по землі. Швендяв обійстям твердині, намагаючись оглянути усі закутки, роздивитися особливості кам’яної кладі та міцність фундаментів потужних стін.

Чомусь пригадалася твердиня Форлі у Романьї, котру його світлість підкорив більше хитрістю, ніж гарматами. Тут, узявши в облогу Чорнокозенецький замок, довелося б ламати голову так само, бо сходу підкорити цього сірокам’яного неприступного боввана було до снаги хіба що за допомогою моєї «пташки».

— Перепрошую, мій пане, — звернувся Роджіо Аліканте з вибаченнями одразу, як ми постали перед його очима. — Я чекав, скільки міг, але подумав, що живим я Вам більше стану у пригоді, ніж мертвим, — зітхнув він. — Тому вирушив сюди, до Чорнокозинців.

— Так, у Розматинчі чума розгулялася не на жарт, будьте обережні, аби не дісталася і до Вас, — проказав Чезаре, обіймаючи сеньйора Аліканте. — Якщо, звісно, ми її на собі не привезли!

Роджіо, не гаючи часу, наказав підготувати усе, аби ми могли добряче помитися, а наш одяг служниці випрали у ядучому розчині із кінської сечі, полину та сірки, а потім довго полоскали його у кількох водах, аби збити той сморід.

— Ну, тепер нам і чорна смерть не страшна. У всякому разі, від нас смердітиме кінською сечею так довго, що вона навряд чи наблизиться, — похмуро пожартував Чезаре Борджіа, однак покірно підкорився усім процедурам.

Італійську челядь так-сяк розуміла, бо сеньйор Аліканте переходив на русинську не дуже охоче. Та й біскупу з купцем було зручніше спілкуватися рідною мовою.

Тож я без особливих намагань дізнався від замкової челяді про все, що мене цікавило. А цікавила мене, звичайно, фортифікація, облаштування та секрети твердині.

І тут я вдався до хитрощів. Ніколя, один із челядинців біскупської резиденції, що трапився мені під руку, виявився справжнім подарунком долі.

Найбільше Ніколя зацікавила конструкція наших «пташок», бо він, за його словами, вже давно придивлявся до польоту птахів і мав надію зробити такі крила, за допомогою яких можна злітати з висоти Чорнокозинецького замку та ширяти над долиною.

Я вхопився за цю його зацікавленість, пообіцявши подарувати йому креслення. Але натомість зажадав мені усе тут показати та розповісти.

Тож Ніколя провів мене у підземелля замку. Як і годиться, тут у просторих прохолодних пивницях рядами влягалися бочки з добрим італійським вином та менші з оливою, що Аліканте замовляв біскупу, а той не шкодував йому за них ні грошей, ні свого благовоління. Далі — здоровенні шмати солонини — в’яленого м’яса, котре заготовляли для біскупа тут же, у містечку Чорнокозинці, місцеві м’ясники; важкі кружала сиру — теж з Італії, в’язанки ароматного базиліку, лаванди, м’яти та іссопу, інших, наразі невпізнаних мною висушених трав. Пан біскуп, схоже, банував за батьківщиною і намагався створити собі тут, у замку, якщо не маленьку її частину, то бодай відтворити італійську атмосферу у трапезі.

— А це що? — поцікавився я у Ніколя, вказуючи на низенькі масивні двері в останній пивниці, куди він мене завів.

— Це, пане, хід. Біскуп ним користувався, може, разів зо два-три, а так двері зачинені, і ключа я не маю.

— Хід? Для чого ж його превелебності хід? І куди він веде? — поцікавився я.

— Я ніколи тим не цікавився, але тут є один чоловік на ймення Левон, який знає то досконало. Він завше супроводжував пана біскупа у таких прогулянках. То він каже, що цей підземний хід має кілька напрямів. Один — попід русло Збруча, аж до Хотина, до тамтешнього замку. Інший — кудись у ліси, а ще інший — до кам’янецької твердині. А там сполучається з різними ходами і снує попід Кам’янцем, як здоровенне павутиння, аж до Меджибожа. Чи то правда — мені не відомо. То направду знає лише дядько Левон, але він завжди застерігає навіть намагатися самому туди лізти, бо можна заблукати й навіки згинути у нутрощах тих склепінь.

Облазивши все, що мене цікавило у замку, я заплатив Ніколя за його послугу, зобразивши вуглиною на пласкому камені замкової стіни креслення крил для польотів, над якими я працював ще раніше, але тільки з появою відповідної деревини довів до пуття.

— Над ними ще треба працювати, розумієш? Підібрати правильну деревину. Тут така порода не росте, — зауважив я до хлопця. — Маєш на це зважати, бо інакше розіб’єшся насмерть!

Тож тепер я стояв собі, прихилившись до кам’яного підвіконня, вдихав на повні груди пахуче повітря і, мимоволі вслухаючись у розмову Чезаре Борджіа та Роджіо Аліканте, котрі бесідували за багатим обіднім столом, роздумував над тим, як швидко добереться чума до цього благодатного місця.

— Як Ви і веліли, Ваша світлосте, — казав сеньйор Роджіо Аліканте, — я не втрачав жодної миті чи нагоди, намагаючись знайти хоч якісь сліди гробниці із вирізьбленими сонцем та місяцем. Я завів дружбу з комендантом замку, з місцевим єпископом, наймав людей, вигадавши байку, що шукаю могилу свого предка... Та все марно! І ось, коли мене вже був охопив відчай, ми знайшли її! Ту саму кам’яну плиту! Все, як Ви казали, Ваша світлосте: півмісяць із чоловічим профілем і сонце — герб цього краю!

— Чудово, Роджіо! Чудово! — герцог Валентино не приховував своєї радості. — Це чудова новина! Як я вже Вам казав, папа доручив мені доставити єпископу пожертву на ремонт замку, тому я міг би хоч сьогодні відкрито в’їхати до Кам’янця. Але мені не хотілося б так одразу розкривати себе... Що порадите?

— Розумію... — проказав сеньйор Аліканте. — Я можу порекомендувати Вам одного православного священика, Габріеля Лісовського, вельми порядного чоловіка. У нього, коли бажаєте залишатися інкогніто, й зупинитися можете.

— Залишитися інкогніто, гостюючи у православного священика? — перепитав герцог. — Це все одно, що одразу в’їхати до міста через головну браму з папським штандартом в руках!

— Аж ніскілечки! — заперечливо похитав головою сеньйор Аліканте. — Аж ніскілечки, мій пане! Панотець Габріель, не маючи власної парафії у Кам’янці, заробляє на життя студіюванням та перекладами. Щодня до нього приїжджає чимало ділових людей з усієї округи, бо він вельми освічений, добре знає латину, тож серед відвідувачів Габріеля Лісовського Ви легко зможете залишитися непоміченим. Особисто я кращого способу і не шукав би. Усі вважатимуть Вашу світлість... наприклад... моїм компаньйоном, італійським купцем.

Герцог Валентино якусь мить обдумував пропозицію сеньйора Аліканте, та все ж не міг приховати лукавої посмішки.

— Ви завели тут гарні зв’язки, сеньйоре Роджіо, — посміхнувся у бороду Чезаре. — Такі люди завжди були мені потрібні в Римі. Тож тільки-но все скінчиться, не гайте часу, повертайтеся до Італії!

Аліканте скрушно зітхнув.

— Ви мене знаєте, я людина Ваших поглядів і завжди радий служити Вам. Та моє перебування тут, Ваша світлосте, вимушене. Що ж до приятелювання з панотцем Лісовським, якого я Вам рекомендую, то я знайомий з ним десь із півтора року. Він прихистив мене у своєму домі, коли ще був священиком у Чемерівцях — містечку неподалік Кам’янця. Я тоді якраз їздив по крам до Розматинча. Того разу мені привезли на замовлення всілякі східні дрібнички, прянощі, олії та шовки. Але, видно, про мою поїздку стало відомо кому не слід. Обоз із крамом натрапив на злодійську засідку, ледве вдалося відбитися від тих нелюдів. Мене тоді ще поранили. Пам’ятаєте, я писав Вашій світлості про той прикрий випадок? Увесь крам я втратив, але найприкріше, що в полоні у злодюг залишилася і моя донька Єлена. Я одразу став шукати зустрічі з тими пройдисвітами, пообіцявши викупити Єлену вже наступного тижня. Однак виявилося, що злодюги не дотримали слова і Єлену продали татарам. Тепер вона у Стамбулі. Кажуть, її купив якийсь паша з гарему султана Селіма. А я, дякуючи його превелебності, веду перемовини з турками через наших монахів-тринітаріїв, котрі займаються звільненням Єлени. Торік же, коли татари попалили Чемерівці та усі ближні поселення, я допоміг панотцю облаштуватися з родиною у добротному будинку у Кам’янці-Подільському. Власне, якби не отець Габріель, то я і не знайшов би той могильний камінь з місяцем та сонцем. Він добре орієнтується у місцевих підземеллях, тож у Кам’янці він і покаже усе, що Вас цікавить.

— Ваша світлосте, є спосіб дістатися до Кам’янця взагалі непоміченими, — дозволив собі встрягнути у розмову герцога з Аліканте і я. — Тут один хлопець із челяді, Ніколя, показував мені пивниці та підземелля цього замку і обмовився, що звідси до самого Кам’янця веде підземний хід, котрим за різних обставин не раз користувався навіть біскуп.

Чезаре задоволено потер долоні.

— Бачу, друже Леонардо, Ви часу не гаяли. Якщо той хід справді існує, то чого б ним не скористатися?

— Так, так, підземний хід! — ляснув себе по лобі сеньйор Аліканте. — Це було б чудово!

— А у Чорнокозинцях, — продовжив я, — мешкає чоловік на ймення Левон, котрий, зі слів Ніколя, супроводжував пана біскупа у його підземних подорожах. Певно, він має знати все щодо того підземного ходу.

Вже за якийсь час перед нами стояв той самий Левон — кремезний чолов’яга з рудою, як у лева, копицею волосся на голові та блідими сірими очима. Мовчки потирав руки, поки Роджіо Аліканте ламаною польською пояснював йому суть справи.

— Ти проведеш підземним ходом сеньйорів до самого Кам’янця.

— Без дозволу його превелебності я не можу користуватися тим ходом! — затявся чолов’яга.

Лише коли герцог пояснив, що він везе гроші на відбудову замку від самого папи, Левон неохоче погодився.

Аліканте тим часом написав листа Габріелю Литовському і наказав Левону доправити нас просто до самого дому панотця.

Ми рушили надвечір, трохи перепочивши, покунявши та підкріпившись на дорогу. З собою мали зброю, гроші та найбільш необхідне, довіривши «пташок» нашому другові, неаполітанському купцеві.

Підземний хід, яким ми мали дістатися аж до Кам’янця, на початку нашого шляху був сухим та достатньо просторим, досить прямим, з укріпленими каменем стінами та покатою земляною підлогою. Здавалося, наче ми без східців сходимо вниз, все далі і далі заглиблюючись у надра русинської землі.

Левон, освітлюючи собі дорогу смоляником, йшов упевнено, без тіні тривоги чи відчуття невпевненості. Користувався таємним ходом не вперше, тож знав усі його вигини та розгалуження. А ми слухняно слідували за ним, іноді на ходу перехоплюючи шмат хліба з солониною та сиром.

Зупинятися було ніколи. У всякому разі, тепер, коли герцог Валентино, як сам він вважав, був на відстані витягнутої руки від Чаші Омбре.

Він ні краплі не сумнівався, що та слухняно чекає на нього у кам’яній кладі давніх пивниць, у стінах місцевого замку. І хоч ми не мали чіткого опису того сховку, все вказувало на те, що племінник магістра ордену замурував його десь у стінах місцевого замку.

План герцога був простим, хоч і досить наївним: заволодіти Чашею Омбре, таємно повернутися додому, зібрати прихильників і знову заявити права на свої володіння, оголосивши, що у його руках, руках сина папи Александра, одна з найбільших християнських святинь, від якої залежить подальша доля італійських земель. Не знаю, які ритуали мав проводити герцог з віднайденим містичним артефактом, та у ситуації, що склалася в Італії, цей план таки міг спрацювати.

Люди все ще вірили у Бога і боялися його гніву, а слава і відчайдушність герцога Валентино все ще мала прихильників. Крім того, з Чашею Омбре Чезаре міг розраховувати і на відновлення прихильності свого тестя, французького короля Людовіка XII.

Ми сподівалися, що доберемося до Кам’янця досить швидко, однак наша мандрівка видавалася мені нескінченною. Двічі чи тричі я добре чув, як десь угорі шумить вода. Певно, над нашими головами, просто над кам’яним склепінням, протікав потічок чи пролягало русло підземної річки, а ми рухались вперед і вперед, долаючи навпростець під землею цілі милі.

Нарешті наш мовчазний провідник Левон зупинився і подав нам знак зробити те саме. Хід попереду розгалужувався в обидва боки. Левон пройшов кілька кроків уперед і прислухався. Не знаю, що він намагався почути, бо навкруги панувала глибока тиша. Однак він зосереджено вслухався, а далі махнув нам рукою, і ми знову слухняно послідували за ним.

— Як гадаєте, друже, куди виходить цей підземний хід? — поцікавився герцог Валентино. — Куди заведе нас цей чоловік?

— Уявлення не маю, Ваша світлосте. Але, гадаю, ще трохи — і ми самі все зрозуміємо, — відповів я майже бадьоро, бо поведінка Левона попереду ясно вказувала на те, що наша підземна мандрівка вже скоро має скінчитися.

— Гм-м.... — тільки й промовив Чезаре Борджіа.

А поміж тим ми підійшли до пласкої кам’яної плити, що перекривала нам подальший рух. Левон почав обмацувати її, наче шукаючи щось. Присвітив собі смоляником і рішучіше натиснув на її центр. Плита піддалася і поволі відійшла з одного боку, наче здоровенні кам’яні двері.

Ми налягли втрьох, і вони прочинилися остаточно, вивільняючи за собою суцільну темряву. Левон ступив уперед, і під його ногою щось хлюпнуло.

Наш провідник вилаявся собі під ніс, але знову кивнув нам, запрошуючи слідувати за ним. Чезаре ступив першим і теж вилаявся. Коли вслід за герцогом переступив поріг я, то зрозумів, що так збентежило його світлість. Ми стояли у похмурому підземеллі по коліна у холодній воді. Ще крок — і води було вже до поясу.

— Хотів би я побачити, як його превелебність отут у своїх рясах чалапає! — недобре проказав герцог Валентино.

— Не думаю, Ваша світлосте! — відповів я. — Певно, його превелебність тут очікує якийсь човен абощо...

— Але ж вода занадто холодна, аби плисти. Та й навряд чи Левон не знав про те, що підземелля заповнене водою... — відповів мені Чезаре.

А Левон поміж тим намацував щось попід стіною ногами.

Не маючи змоги пояснити нам зрозумілою мовою, він вважав за доцільне просто мовчки робити те, що вважав за потрібне, а ми могли лише довіритися йому.

Те, що шукав Левон, було таким собі кам’яним підмурком вздовж стіни. Достатньо широким, аби ним могла пересуватися людина.

Піднявшись на цю стежину, ми рушили за Левоном далі. Вода тепер заледве доходила нам до кісточок. Але все ж рухатися цією кам’яною стежкою було вкрай незручно.

Ми слідували за нашим провідником далі. Те, що спочатку ми вважали підземеллям, виявилося довгим просторим коридором із достатньо високим кам’яним склепінням. Його підлогою, схоже, текла підземна річка. Враз стишений плюскіт змусив нас зупинитися. Щось наздоганяло нас позаду. Левон теж завмер, примружив очі, вслухаючись у лише йому зрозумілі звуки. Подав нам рукою знак, і ми зупинилися в очікуванні.

Що то було? Наче якась дивна здоровенна риба з блискучими очима, розсіваючи навколо себе примарне світло, пливла слідом за нами.

— Що воно таке? — проказав герцог Валентино, вдивляючись углиб кам’яного коридору позаду нас.

Та Левон залишався спокійним, не виявляючи ніякого хвилювання.

— Що воно таке? Що то є? — перепитав герцог латиною в надії, що Левон його зрозуміє.

— Човен! — відказав Левон. Ми тільки перезирнулися.

Нарешті примарне світло почіткішало, і тепер ми могли вгадати обриси човна з ліхтарем на носі, що рухався в наш бік. У човні стояв кремезний чоловік та направляв веслом човен серединою кам’яного коридору, відштовхуючи його від стін, вочевидь, для того, аби він не напоровся на мілину.

— Ху-у-у... — видихнув Чезаре. — Це було гірше, ніж зустріч із ведмедем, друже Леонардо. Я вже було подумав про нечисту силу, що блукає цими підземеллями.

Тим часом Левон, упізнавши того, хто кермував човном, знову гукнув йому і той запрацював веслом енергійніше. Вже за кілька митей незнайомець порівнявся з нами і ми змогли розгледіти його міцну статуру та дивний одяг. Голову човняра прикрашав великий чорний берет.

Левон щось запитав незнайомця русинською. Той відповів. Левон знову заговорив, вказуючи на нас.

Ми ж із герцогом відчували себе цілковитими дурнями, не розуміючи з їх розмови ні слова.

Однак незнайомець люб’язно, хоч і досить похмуро, всміхнувся і направив свого човна веслом ближче до стіни, де на кам’яному підмурку стояли ми.

— Здається, цей добродій запрошує нас до свого човна, Ваша світлосте! — здогадався я. А тим часом Левон вже показав нам приклад, погасивши свій смоляник та стрибнувши до човна.

Слідом за ним туди один за другим ступили й ми. Левон присів на дерев’яну дошку, що слугувала у човні лавкою, а наш перевізник тим часом відштовхнувся веслом на середину коридору. Схоже, наше хвилювання було даремним. Підземний коридор слугував такою собі водяною дорогою, якою можна було діставатися до міста.

Слідуючи прикладу Левона, Чезаре, ледь не перечепившись, присів на лавку, а за ним і я. Герцог тим часом озирався навколо. Наш перевізник виявився таким же небагатослівним, як і Левон. До того ж ми тільки й могли, що спостерігати його кремезну спину та потилицю у чорному береті.

Поміж тим герцог Валентино нахилився, намацуючи, за що зачепився ногою. Щось довге, важке, замотане у товсту вовняну тканину, лежало на дні човна.

Користуючись тим, що Левон теж сидів спиною до нас, Чезаре обмацав той незрозумілий предмет через тканину, обережно потягнув за край, легенько розгорнув і знову обмацав.

— Руків’я меча! — прошепотів він мені на вухо. — Руків’я здоровенного катівського меча! Ми пливемо у човні ката, мій друже Леонардо!

А поміж тим наш човняр неспішно кермував і світло ліхтаря повільно розсівало густу темряву навколо нас. Вочевидь, поміліло, бо човен раз чи два кресонув по кам’яному дну і врешті зупинився, напоровшись на мілину.

Левон піднявся і подав нам знак зробити те саме. Зіскочив просто у воду. Її виявилось вище стегон. А за ним зістрибнув і власник човна. Нам залишалося лише узяти з них приклад. А незнайомець тим часом відмотав кінець мотузки і потягнув човна до протилежної стіни. Там, поміж каміння, стирчав здоровенний гак, до якого він і прив’язав човна.

Далі відчепив ліхтаря, сягнув рукою через край, дістав загорнутого у тканину меча, перекинув через плече торбину і повернув до нас.

Левон тим часом знову показав нам рухатися за ним.

Брести по воді у компанії мовчазного провідника та не менш мовчазного місцевого ката було не найкращим товариством, але вибирати не доводилося.

Нарешті ми звернули убік, в темний вузький хід, і опинилися на слизькій, викладеній каменем підлозі. З обох боків вглиб його стін врізалися східці. Хто знає, куди вони вели. Біля одних таких, позначених білою фарбою, наш човняр зупинився, гукнув Левона та подав йому ліхтаря.

Схоже, незнайомець турбувався, аби ми не заблукали у темряві без світла.

Мить — і він розчинився, залишивши нас у підземному коридорі. Та Левона, схоже, це не лякало.

Він щось бурмотів собі під ніс, торкаючись кожного проходу зі східцями, який ми проминали. Та ось він зупинився біля чергового проходу і знову показав нам слідувати за ним.

Ми піднялися вузькими східцями вгору, втрапили у такий же коридор, звернули, а потім ще. І ось.... Дивна й похмура картина відкрилася нашим очам.

— Таке враження, що ми знову у Римі, у некрополі, що під собором Святого Петра... Я бував там кілька разів... — прошепотів Чезаре. І герцог був цілковито правим. Кам’яниця, у яку ми увійшли, була справжнім некрополем, підземеллям для поховань. Повітря тут було сухим і пропахло ладаном.

У численних нішах містилися загорнуті у посірілі тканини висохлі тіла мерців.

— Хай йому грець! — тільки й вимовив герцог Валентино.

А Левон тим часом впевнено вів нас звивистими галереями, аж поки ми раптом не опинилися на відкритому кам’яному майданчику просто на березі річки.

Чезаре вдихнув повними грудьми. Повітря було прохолодним, незвично свіжим після підземної мандрівки.

— Слава Богу! — проказав Валентино.

Левон тим часом повів нас далі підтопленим берегом річки. Ми увійшли під кам’яні склепіння брами, оточеної башточками та бійницями. Левон щось пояснив охоронцям, що стояли на чатах. Мабуть, представляв нас, як його навчив сеньйор Аліканте, італійськими купцями. Нас пропустили.

На жаль, ми не зрозуміли з тієї розмови ні бельмеса. А тим часом запали сутінки.

Ми рушили далі сходами вздовж безкінечно довгого муру, поки не вийшли на просторий плац. Озирнулися і завмерли від несподіванки. Обриси могутньої фортеці на тлі потемнілого неба звідси виднілися, як на долоні. Десь там, у її могутніх стінах, ховалася таїна, заради якої ми з герцогом Валентино подолали цей небезпечний шлях, — Чаша Омбре. Освітлена примарним сяйвом смоляників, відділена довгим, але достатньо широким кам’яним мостом, фортеця видавалася особливо неприступною та суворою. Хотів би я просто зараз пройтися повз її мури, роздивитися цю величну фортифікацію... Професійна цікавість інженера не полишала мене навіть у цій небезпечній мандрівці.

— Оце так! — проказав Чезаре. — Яка велич!

Та Левон не дав нам обдивитися. Гукнув і повів нас повз ікластий бастіон у нутро міста. Проте не пройшли ми і десяти кроків вимощеною бруківкою вулицею, як до нас долинув людський гамір.

Площа біля ратуші, до якої ми наблизилися, була переповнена. Чулися крики та вигуки. Аж раптом той шум, наче по команді, затих і до наших вух долинув чийсь спокійний голос. Ми не розуміли ні слова, аж поки не підійшли ближче. Левон на якусь мить уповільнив крок, бо тепер нам доводилося пробиратися крізь юрбу.

— Подивіться, друже Леонардо, чи то не наш човняр отам? — штовхнув мене Чезаре Борджіа.

Я перевів погляд. На дерев’яному помості, навколо якого юрбилися усі ці люди, у світлі смоляників було неважко роздивитися постаті священика, якогось поважного пана, що зачитував вирок, та нещасного, приреченого до страти, що, стоячи навколішки, зневірено вдивлявся крізь людський натовп. А поряд — нашого перевізника-човняра, того самого кремезного чоловіка у кумедному чорному береті. Тільки тепер його обличчя приховувала темна маска з прорізами, а руки стискали здоровенний катівський меч. Той самий, об який перечепився герцог Валентино, сідаючи у човен.

Левон рухався крізь натовп, наче ніж крізь масло. Люди відступали на півкроку, даючи йому можливість пройти, а ми слідували за ним, не відводячи погляду від дерев’яного помосту, де наш знайомий човняр, що виявився місцевим катом, мав позбавити життя якогось нещасного.

— Цікаво, за що його... — пробурмотів герцог Валентино. — Більше за все боюся загинути отак по-дурному, перед натовпом, якому делла Ровере перед тим організує масове відпускання гріхів.

— Пане, — промовив я, — Ви навряд чи так помрете. У крайньому разі я знайду вірну людину, що передасть Вам кинджал або отруту. Але, гадаю, такі як Ви відчайдухи мають помирати гідно: або у бою, або у родинному колі серед онуків та правнуків.

Ми проминули натовп, і дерев’яний поміст, на якому орудував наш знайомець у чорному береті, вже зник із нашого поля зору. Тільки по голосному зітханню, що наздогнало нас крізь вечірні сутінки, ми зрозуміли: голова приреченого щойно була відділена від шиї одним змахом катівського меча.

А Левон тим часом вів нас далі і далі, повз кам’яницю-церкву, що швидше нагадувала неприступне укріплення. Її бійниці-вікна роздивлялися миготливими зіницями вогників у різні боки, наче ота споруда була стозрячою. Ми рушили кудись вниз, аж поки Левон не вивів нас до маленького будиночка.

Крізь його причинені дерев’яні ставні мерехтіло світло, що раз у раз перекривала чиясь жвава постать.

Левон подав знак, і ми зупинилися. Він же впевнено рушив уперед і загрюкав у двері.

Чекати довго не довелося, бо скоро їх відчинив чоловік. Однією рукою він тримав запалену свічку, іншою притримував двері, намагаючись видивитися у темряві нас.

Левон привітався і подав чоловікові листа, складеного сеньйором Аліканте. Той присвітив собі, пробіг очима кілька рядків та, ризикуючи підпалити густу коротку бороду, підняв свічку вище.

Ми терпляче чекали. Аж раптом чоловік підвів очі, заховав листа кудись у поли своєї одежі і промовив майже досконалою італійською:

— Ласкаво прошу, сеньйори! Друзі пана Аліканте — мої друзі!

Габріель Лісовський, а то був саме він, якраз вкладався разом із родиною спати, але неждані гості змусили його змінити плани.

Тільки-но ми зайшли до його простої, але вельми чепурної оселі, він щось проказав до пишнотілої пані, певне, своєї дружини, і та кинулася накривати на стіл.

— Перепрошую, чим багаті... — зніяковіло мовив він. — Сеньйори, певно, зголодніли, тож не погордуйте, розділіть нашу скромну трапезу.

Поки господиня накривала на стіл, отець Габріель бідкався, що немає можливості, аби прийняти поважних гостей як належить. Але і мені, і герцогу Валентино смакота, яку наш господар називав варениками, припала до душі. Цієї страви господиня внесла повнісіньку велику глиняну посудину. Ще теплі, з тонкого тіста, заліплені ріжками та наповнені підсоленим коров’ячим сиром, — їх слід було спочатку занурити у сметану, а потім — до рота.

Герцогу ця водночас проста та вигадлива страва дуже смакувала.

— Завтра проведете нас до могили Х’юго де Моле та до замку. Маємо усе обдивитися! — пробелькотів герцог Валентино з напханим ротом. — Я переконаний: те, що ми шукаємо, знаходиться у замку!

— Воно так, але могила вельмишановного шляхетного лицаря знаходиться в башті Польської брами, — пояснив Лісовський. — Я сумніваюся, що ось так просто туди можна втрапити... Вашим милостям краще оголосити про свій статус та пройти і до Польської брами, і до замку папськими легатами, а не подорожніми...

— Подумаємо над цим, — проказав Валентино. — Та перш ніж розкривати своє інкогніто, я маю побачити усе, а потім розкривати карти.

Тим часом до кімнати, де ми вечеряли, зазирнула дівчинка років десяти-дванадцяти. Рудоволоса, у довгій простій сорочці, що виглядала з-під вовняної ковдри, яку вона накинула собі на плечі.

Отець Габріель щось проказав до неї, а потім додав італійською.

— Моя донька Настуня. Вчу її усього, що знаю сам. Хоч і не знаю, навіщо воно дівчині і чи згодиться у житті.

— Згодиться, — відповів герцог Валентино. — Моя сестра вельми освічена, і повірте, їй то у житті згодилося не раз.

— Погоджуюсь, мій пане, — Лісовський згідно кивнув головою. — Але Ваша сестра — донька самого папи, князівна. А моя Настуня — попівна. Донька священика, що живе тут з милості і навіть власної парафії не має. Одна надія, що скоро дістану парафію у Рогатині і переїдемо туди. Але кому там, у маленькому містечку, потрібна освічена попівна?

Чезаре поманив дівчинку до себе. Вона сміливо підійшла. Отак як була: загорнута у вовняну ковдру, з рудим розмаяним волоссям.

— Як тебе зовуть? — усміхнувся Чезаре.

— Анастасія, — відповіла дівчинка з гідністю. — Анастасія Гаврилівна Лісовська.

— Ти красуня і розумниця, тому варта найкращої долі, — проказав герцог, торкаючись долонею її рудого волосся. — Можу посватати її, панотче, за нашого спільного друга, сеньйора Роджіо Аліканте. Він ще не старий і вельми шанована людина, як Вам відомо. Кращого зятя Вам годі шукати у цих краях. А у мене талант влаштовувати шлюби, — розсміявся у бороду Чезаре.

Габріель Лісовський аж стрепенувся.

— Е-е-е... як люб’язно з Вашого боку, пане. Та сеньйор Аліканте — католик.

— То й що... — пхикнув герцог Валентино. — Бог все одно єдиний. Чи у католиків, чи у протестантів, чи у вас, православних. Ну... — наче стрепенувся Чезаре Борджіа. — Годі базікати. Час відпочивати. Ми втомилися, ще й Вас спокою позбавили. Добраніч, юна панночко! — усміхнувся він дівчинці, що здивовано не відводила від нього очей.

Поки ми вечеряли, дружина панотця постелила нам у кімнатах, а нашому провіднику Левону — на горищі.

Зі скромності він відмовився вечеряти, але отець Габріель таки наказав дружині віднести йому кухоль молока та шмат хліба.

Утомлені безкінечною мандрівкою, ми вклалися на чистих постелях й поснули сном праведників.

Ранок зустрів нас недобрими новинами. Поки ми спали, Габріель Лісовський повернувся з міста.

— Біда, панове! — проказав він, увійшовши до нас. — Біда! Не втрапити вам до замку! Міські брами теж закрили, нікого не впускають і не випускають...

— У чому річ? — пробурмотів заспаний Валентино.— Що сталося, мій друже?

— Чума! У місті чума!

— Запізнилися... — герцог стиснув зуби і роздратовано вдарив кулаком по ліжку. — Добре... Тоді одягайтеся, Леонардо, наше інкогніто скінчилося. Ходімо до замку... Мені як гонфолоньєру папської армії не можуть заборонити туди потрапити...

— Вас туди просто не впустять, аби не піддавати ризику Ваше життя, мій пане! — проказав Габріель Лісовський. — Чума почалася саме із замку, хтось отруїв воду у тамтешньому колодязі.

Чезаре потер обличчя долонями.

— Схоже, доля проти мене... Я роблю крок, а вона вже на крок попереду! Одягайтеся, друже Леонардо! Маємо щось робити...

Таким засмученим я його ніколи не бачив.

— Отак, Ваша Величносте, — проказав я до короля Франциска, — безславно завершилася наша подорож із герцогом Валентино. Вже до наступного дня чума збирала містом свій урожай. Герцогу нічого не залишалося, як відкритися та віддати пожертву на ремонт замку подільському біскупу. За ті кошти, після того як чума видихлася, була відремонтована одна із башт замку, якій, за іронією долі, дали ймення папи Юлія. Ми ж повернулися таємним ходом до Чорнокозинців, а звідти — назад, на батьківщину. Подальша нещасна доля герцога Валентино Вам відома, Ваша Величносте, — зітхнув я, відчуваючи страшенну втому.

— А що з Чашею? — жваво поцікавився Франциск.

— Вона й досі там, у Кам’янецькому замку.

— Ви переконані, мій друже? — не вгавав він.

— Так само, як і у тому, що Ви — король Франції, — запевнив я монарха.

— А чи можливо, що Чашею уже хтось скористався, як гадаєте? — поцікавився король.

— Ні, мій пане, ми б усі одразу те помітили... Самі основи світу захиталися б... Можливо, й краще для всіх, що Чаша залишилася там, у склепіннях Кам’янецького замку... Можливо, й краще, що герцог Валентино не зміг віднайти її.

— Чому ж, мій друже? — лагідно запитав Франциск. — З Ваших слів, той, хто заволодів би Чашею, без сумніву, сам став би основоположником світових уставів.

— Так само свого часу думав Люцифер, мій королю, — стомлено зітхнув я. — Та Чаша — його витвір! Для нас же, людей, велика немудрість користатися силою, якої не розумієш...