Омбре. Над темрявою і світлом

Розділ X Екскурсія

2016 р.

Україна, Кам’янець-Подільський

вікарієм ми домовилися зустрітися на вулиці Зарванській, якраз навпроти невеличкої затишної кав’яреньки. Я обрала це місце невипадково і навіть дещо з егоїстичних міркувань. Отець Люк одного разу вже не дотримав слова, тож якщо у нього раптом зміняться плани, мені не доведеться далеко повертатися додому. Тут, на Зарванській, розташовувалися гарненькі будиночки «під старовину», в яких зазвичай зупинялися приїжджі, аби не завдавати собі клопотів готельною метушнею. В одному з них, якраз навпроти кав’ярні, я винаймала своє помешкання.

Ще на світанні випав перший сніг, і ранковий приморозок дозволив йому залишитися на тротуарах і бруківці пухкою білою ковдрою. Аби не змушувати отця Люка чекати на мене, я вирішила цього разу все-таки повірити у його пунктуальність і спустилася на п’ять хвилин раніше. Однак минали хвилина за хвилиною, а отця Люка все не було.

Що за невихованість? І скільки можна змушувати себе чекати? Однак десять хвилин ввічливості давно минули, і я, ледь стримуючи роздратування, відчула, що, стоячи на місці, починаю мерзнути навіть у теплих чобітках. Зрештою, можна було просто піти додому, але філіжанка гарячої кави могла ще задобрити мій зіпсований очікуванням настрій. Тож я вже зібралася попрямувати до кав’ярні, коли раптом підбори зрадницьки ковзнули по вкритій снігом ожеледі, тіло втратило рівновагу. Ще мить, — і я б добряче впала, та хтось міцно схопив мене й втримав на ногах.

— Вибачте мені, заради Бога! Я змусив Вас чекати на холоді, мені дуже соромно! — прозвучав над вухом знайомий голос.

Мало не підстрибнувши від несподіванки, я рвучко повернулася. Таке видовище було варте мого очікування. Переді мною стояв отець Люк... Проте отцем його назвати було ще складніше, ніж тоді, під час його появи у підвалі архіву.

Високий, русявий, стрункий, із привітною посмішкою, він мало чим нагадував очкарика-вікарія з костелу. Окуляри тепер видавалися модною забаганкою, елементом стильного образу, якби вікарій не був таким природнім у своєму короткому сірому пальто, картатому шарфі вузлом і теплій сірій кепці на голові. Так, у француза елегантності не відбереш, навіть коли цей француз — католицький священик.

— Моє запізнення не має виправдань, Едіто, але все ж я спробую пояснити, — проказав він скоромовкою. — В останню мить робітники привезли різдвяний вертеп, і я мусив допомогти нашим ченцям розкласти конструкцію на подвір’ї костелу. Ще раз прошу — пробачте!

Я не знала, що й відповісти, тільки подивилася на отця Люка, відчувши дивну радість від його появи.

— Ви ж, певно, зовсім замерзли. Може вип’ємо по горнятку кави? — наче відгадавши моє недавнє бажання, він втягнув носом повітря. — Пахне Різдвом!

Озирнувся.

— Ви ж казали, десь тут має бути кав’ярня!

Я не встигла заперечити чи погодитися, бо він схопив мене за руку і, не чекаючи відповіді, як людина, що звикла сама приймати рішення, повів за собою до дверей кав’ярні, з яких і справді виривався на морозяну вулицю божевільний різдвяний аромат кави, кориці та шоколаду.

Всередині було порожньо. У вихідний день сюди мало хто зранку ходив кавувати. Незважаючи на те, що Кам’янець був містом, де, ймовірно, турки вперше заварили каву на українських теренах, культура й традиції її споживання були не такими популярними, як у Львові. Прикро... Совєти спромоглися свого часу позбавити місто не лише місцевої інтелігенції, але й такої цілком буржуазної звички, як ранкові кавування поза домом. Ця думка знову нагадала мені про смершівця Люблінського, його папку з документами та картини у вітальні пані Зірки.

В повітрі кав’ярні витало все те ж солодке кавове божевілля, переплетене з тужливим голосом Шарля Азнавура.

Вітрина кав’ярні, прикрашена ялиновими гілками та мерехтливими гірляндами, спокушала чудернацькими тістечками, трюфелями у золотих і срібних обгортках та зацукрованими кільцями помаранчів. Отець Люк знову кумедно втягнув носом повітря і змовницьки глянув на мене.

— Обожнюю цей аромат! Присядемо? — він вказав на затишне місце біля вікна, обережно повертаючи мене за плечі. Прийняв моє пальто, зняв своє і примостився навпроти. Тепер я побачила, що під його елегантним «цивільним» одягом був знайомий мені чорний жакет і чорна сорочка з традиційною колораткою.

— Я маю впевнитися, що Ви не сердитеся на мене, Едіто! — винувато проказав він. — Повірте, я запізнився не навмисне!

— Вже не серджуся, — посмішка сама зрадницьки з’явилася на губах. Хіба на нього взагалі можна розсердитися? — Відверто кажучи, я вже було почала думати, що це погана ідея — вирушати на екскурсію містом такого холодного дня і Ви просто передумали! — відповіла неспішно.

— Ні, звичайно, ні в якому разі. Та й день сьогодні прекрасний! — отець Люк глянув у вікно. — Гарний початок зими! Я люблю зиму! В Нормандії, звідки я родом, сніг довго не тримається або й зовсім не випадає. Зате там буяють цвітом нескінчені яблуневі сади. То Ви будете пити каву чи, може, чай? — поцікавився він із чисто французькою галантністю.

— Каву, — відповіла я. — Без молока і з кардамоном.

Дівчина-офіціантка вже стояла поряд і здивовано переводила свій погляд то на мене, то на отця Люка, точніше, на білий прямокутник його колоратки.

— Дві кави, будьте ласкаві, цукор окремо і смачне тістечко для дами, — проказав Люк, не звертаючи уваги на мої заперечення щодо тістечка. Дівчина записала замовлення і поспішила до барної стійки.

— Я постую, — розвів руками отець Люк. — Адвент. Але Ви, якщо не дотримуєтеся посту, то не смійте відмовлятися! Сьогодні 13 грудня, День святої Люції, моєї покровительки... І мій День народження, — додав він із посмішкою. — Тож я сьогодні начебто маю вихідний, і мені буде приємно цей день провести у Вашому товаристві, Едіто.

День народження? Оце так неочікувано!

— То я вітаю, отче! Шкода тільки, що дізналася про це лише зараз і не маю для Вас подарунка... — розгубилася я від несподіваної новини. — Бо, напевно, не вийшла б із дому із порожніми руками, якби знала наперед.

— О, ні, ні! Ви й так мені робите приємність, погодившись на цю зустріч. Певно, у вихідний день Ви могли б собі відпочити, а не мерзнути, очікуючи на мене.

У вікарія сьогодні був якийсь дивний, піднесений настрій. Можливо, то й справді через день народження, але мені хотілося вірити, що то через нашу зустріч. Його очі просто світилися, змінивши сіро-сталевий відтінок на м’який, майже блакитний колір. Тільки сліпа не змогла б помітити, що він вельми вродливий чоловік як на священика.

— Знаєте, Едіто, — раптом промовив отець Люк, зробивши паузу, поки офіціантка викладала з таці каву та розкішне тістечко в шоколадній поливі. — Все не було нагоди розповісти Вам. Після тієї нашої розмови в костелі сталося дещо дивне.

— Дивне? — перепитала я. — Що саме?

— Пам’ятаєте, коли ми з Вами сиділи та розмовляли про те, що самотужки сповідальню відсунути неможливо? А хтось її таки відсунув! Я помітив це одразу після того, як Ви пішли.

— Що ж тут дивного, пане вікарію? Це могли зробити... наприклад... ченці.

— У тому-то й річ, що не могли, — отець Люк на мить замислився, вочевидь, пригадуючи події того вечора. — Після вечірньої літургії ченці одразу пішли до себе в гуртожиток. Крім Вас, мене та кількох літніх бабусь у приміщенні костелу нікого не було! До того ж сповідальня весь час знаходилася у полі нашого зору. Відсунути її непомітно і нечутно просто неможливо. Особисто я там ченців не бачив. А ви?

Я знизала плечима.

— Не пам’ятаю, пане вікарію, я ж із Вами в ту мить розмовляла.

Отець Люк потер лоба.

— Оце мене й дивує, Едіто! Містика якась!

— А Ви погано ставитесь до містики? — запитала я, але тут же спробувала виправити себе. — О, вибачте, я сказала дурницю. Ви ж священик, ще й до того ж єзуїт!

Отець Люк тихо розсміявся.

— Натякаєте на мою причетність до Святої Інквізиції? Повірте, полювання на відьом однозначно не моє, — усміхнувся він. — Але у мене просто немає логічного пояснення щодо тієї сповідальні! — додав вікарій. — Скільки не думаю, не можу знайти відповіді...

— Тоді залиште без відповіді, — порадила я. — У цього «дива», швидше за все, дуже просте пояснення. Наприклад, сповідальню могли відсунути від стіни ще раніше, а Ви просто не помітили.

— Та ні... Цього бути не може! — отець Люк заперечно похитав головою.

— Поговорімо краще про вчорашній вечір у пані Зірки, — запропонувала я. — Дивнішого вечора у мене в житті не траплялося.

— Так, вечір був справді більш ніж дивний, — стримано посміхнувся отець Люк. — Ну... розповідайте.

Мені не вдалося приховати своє здивування.

— Я вже й так вчора розповіла Вам забагато. Можливо, й не варто було стільки говорити.

Вікарій раптом посерйознішав.

— Ви про картину? Хочу, аби Ви знали: я її купую. Для Ватикану. І це, звісно, таємниця. Тож Вам не доведеться ставати посередником у цій мутній справі.

— То Ви вчора бачили її? — не втрималася я. — Картину, маю на увазі.

— Звичайно, бачив, — отець Люк примружив очі. — Прекрасна робота. Диво, що вона збереглася у такому ідеальному стані.

— А звідки вона насправді у пані Зірки? Мені вона сказала, що отримала картину у спадок.

— Ну... мені вона нічого не сказала. Хоча, я гадаю, у спадок таку картину отримати було б досить дивно, мешкаючи в Україні, — отець Люк на мить замислився. — Час від часу закордоном грабують приватні колекції, а потім переправляють викрадені полотна подалі, продаючи за безцінь... Картина пані Зірки цілком могла пройти той самий шлях, перш ніж опинитися у неї на мольберті, — продовжував він. — У мого друга італійця сталося щось подібне. Він великий шанувальник полотен епохи Ренесансу. Має безцінну колекцію. Але одну з картин викрав його садівник. Просто з помешкання, кострубато вирізавши полотно сокирою з рами. Робота кінця XVI століття, «Каштановий бенкет». Уявіть собі, яка то розкіш! Як він її вивіз, не можу уявити...

— Але картина у пані Зірки має раму. Вона ж не вирізана абияк?

— Так... — погодився отець Люк. — І рама, здається, теж автентична.

— А там справді зображені лицарі-тамплієри? — обережно запитала я.

Він подивився на мене зовсім серйозно.

— Наскільки я зрозумів, у Вас теж буде шанс побачити цю картину ще до того, як я її придбаю. Пані Зірці потрібні гроші на виборчу кампанію. Їх у неї немає, тож вона хоче продати цю картину, аби мати кеш, — відповів отець Люк, відпиваючи каву.

Легкість нашого спілкування наче вітром здуло. Тепер воно мені більше нагадувало ділову розмову з якимось присмаком небезпечної таємниці...

Мені раптом страшенно захотілося розповісти отцю Люку все, що було відомо і про картину, і про смершівця Люблінського. Але чи варто? Чи можу, власне, я йому довіряти?

— З чого ми почнемо нашу екскурсію? — раптом поцікавився вікарій.

Я усміхнулася:

— Самі обирайте: картинна галерея, музей інквізиції, будинок турецького паші...

Отець Люк зробив удавано серйозне обличчя.

— Почнімо з музею інквізиції! Я помилявся, все-таки мені це близьке.

— Боюся, як би Вас не розчарувати, отче, — відповіла я. — П’ятнадцять років моїх архівних заслань зробили своє... Але мені, як і раніше, подобається розповідати про ті сторінки історії, які зазвичай на офіційних екскурсіях оминають. Багато хто вважає ці історії вигадками, легендами. Але ж диму без вогню не буває.

— Це правда, — погодився вікарій. — І які саме з цих історій Ви мені сьогодні розповісте?

Я знизала плечима:

— А про що Вам, пане вікарію, більше кортить дізнатися? Про османське золото, підземні ходи Старого Замку чи, може, про тамплієрів і Чашу Омбре?

Вікарієва рука з горнятком кави на мить застигла у повітрі.

— Про тамплієрів і Чашу Омбре?

— Так, — кивнула я. — Ця тема у Кам’янці офіційно замовчується навіть сьогодні, але то не означає, що нею ніхто не цікавиться...

— Неочікувано! — промовив отець Люк. — Тамплієри? Тут? У Кам’янці? І ця чаша... Як Ви її назвали?

— Чаша Омбре.

— Ombre Bowl... — повторив він французькою. — Вибачте, що перебиваю, Едіто, — промовив отець Люк. — Ви ж знаєте, я француз й історія тамплієрів — це частина історії моєї батьківщини. Я чув легенди лише про Saint Graal — Святий Грааль... Але що лицарі-храмовники робили тут, на Західній Україні? Наскільки мені відомо, їх притулком стали на той час малозаселені Шотландія та Ірландія. Припускаю, що ці відчайдухи могли навіть випередити Христофора Колумба і першими потрапити до Нового Світу. Але сюди... Навіщо?

Гм... Спокуса поділитися хоча б дрібкою того, що я стільки років не мала можливості винести на широкий загал або ж хоча б кому-небудь розповісти, була занадто велика. Гм... Я буду обережною, аби не розповісти йому забагато з того, що мені відомо. Отець Люк видавався мені людиною щирою. Та й, зрештою, хіба його інтерес простягається далі простої цікавості?

— Я почала займатися дослідженням цієї теми випадково, — почала я. — Після однієї закордонної поїздки і, відверто кажучи, добряче постраждала через неї. Мене фактично поставили перед вибором: або я припиняю всі свої пошуки і продовжую працювати, або звільнення. Я тоді була ще зовсім «зелена», не мала друзів, котрі б підтримали мене. Був непевний час, і ніхто з колег не насмілився виступити на мій захист. Тож я вирішила, що поховати себе в архівних сховищах — не таке вже й погане прикриття для науковця, який насправді не збирається полишати заборонені дослідження.

— Так, архів — непогане місце для науковця, що вичікує слушної миті, — погодився отець Люк.

— Як Вам, напевно, відомо, члени ордену тамплієрів, рятуючись від сваволі папи Климента V та короля Філіпа Вродливого, опинилися і в наших краях, знайшовши політичний притулок у галицького князя Юрія Львовича. Багато хто з лицарів-храмовників оселився тут, на Поділлі, і, ймовірно, саме на території Старого Замку розміщувався їхній окремий військовий гарнізон.

— Оце так! — вражено мовив отець Люк. — І у Вас є серйозні докази?

Я перевела подих і відчула непереборне бажання розповісти йому все. Хто знає, чи скоро мені випаде нагода поділитися з кимось цією історією? Його очі світилися непідробною цікавістю, він так уважно слухав, що...

— Бачте, панотче, — продовжила я, — та закордонна поїздка стала мені наче дороговказом, куди рухатися далі. Ба навіть більше, офіційний доступ в архівні сховища під приводом ревізійних перевірок відкривав нові можливості, яких я раніше просто не мала. Як то у нас кажуть: «Щуку кинули у річку».

Отець Люк усміхнувся.

— У нас кажуть: «Renard dans le poulailler» — «відчувати себе лисом в курнику».

— Щось таке, — погодилася я.

— І? — вікарій запитально глянув на мене. — Ви щось знайшли?

— Так, мені справді вдалося натрапити на дивну знахідку — опечатаний дерев’яний ящик № 31-616. Він уцілів після пожежі в місцевому архівному сховищі, а потім його вивезли до обласного архіву. В реєстрі він значився під грифом обмеженого доступу. Звичайно, я не могла не перевірити, що там всередині.

— І Ви знайшли...

— Це була така собі капсула часу, запакована в 1945-му році працівниками контррозвідки «СМЕРШ», — клейноди з символами лицарів храму і гербом Поділля, сонцем. Напевне, фашисти в роки війни готували ці артефакти на вивіз до Німеччини, але доправити їх туди, вочевидь, перешкодив наступ радянських військ.

— Тобто смершівці у сорок п’ятому повернули їх на місце, до Кам’янця? — уточнив вікарій. — А після пожежі вони опинилися в обласному архіві?

— Саме так, — продовжувала я, вирішивши поки мовчати про знайдену мною серед згарища папку Антона Люблінського з переліком того, що мало бути у ящику. — Звичайно, я спробувала оприлюднити інформацію про ці артефакти, навіть провела експертизу моєї знахідки, зробила наукове обґрунтування і написала кілька статей до історичних видань, та жодну з них в Україні не опублікували. Мої колеги просто крутили пальцем біля скроні й казали, що знайдені артефакти — фальсифікація! Ніхто навіть поглянути на них не хотів у відповідь на мої намагання довести, що знайдені речі не підробка. Єдині, хто зацікавився моїми дослідженнями, — представники сучасного ордену тамплієрів, як вони себе називали, очолюваного таким собі Юрієм Князевичем.

— Сучасний орден тамплієрів? — перепитав отець Люк, не приховуючи здивування.

— У всякому разі, так ці панове себе позиціонують, — продовжувала я. — Вони виникли наче нізвідки, приїхали до Кам’янця, почали тут влаштовувати презентації та прес-конференції, запросили мене на одну з тих зустрічей та розпитували про мою знахідку, тамплієрівські клейноди.

Однак то було дивне товариство. Я б сказала, здебільшого воно складалося із колишніх офіцерів російського ФСБ та якихось незрозумілих осіб невизначеного статусу та професії. А далі пан Князевич заявився у повному образі — повірте, одягався він вельми фактурно — на засідання місцевої ради та намалював місцевим чиновникам заманливі перспективи співпраці. Пообіцяв реставрувати найбільш зруйновані башти Кам’янецького замку в обмін на знайдені тамплієрівські клейноди та можливість вести на території замку діяльність ордену. Клейноди ж мали виставлятися для усіх охочих, але знаходитися під їх опікою та охороною.

Наші державні мужі розгубилися, а ще більше перелякалися. Проти новоявлених лицарів Храму повстало місцеве духовенство, почали ширитися чутки про їх сумнівну поведінку, їх звинуватили у масонстві та сатанізмі, зчинився великий скандал... Про це писали у всіх газетах...

Отець Люк якось непевно гмикнув.

— Ви, звичайно, можете подумати, що в мені говорить ображений науковець, — промовила я. — Так воно частково і є. Мої дослідження тоді відхилили, я попрощалася з офіційним науковим визнанням та кар’єрою, хоча до цього часу не розумію, чому всі, кому не лінь, вкладали мені палиці в колеса.

Отець Люк похитав головою.

— Можливо, Едіто, ця тема для когось має значно більше значення, ніж Ви гадаєте, якщо з усіх боків була така протидія...

— Можливо, так воно і було... — відповіла я. — Тільки з того часу на цю тему не вийшло жодної наукової роботи, жодної статті... Ніхто тим не скористався.

— Ви ж знаєте, як воно буває, — похитав голою вікарій. — Часто люди прагнуть чогось, допоки воно у чужій руці. Заздрять, намагаються заволодіти бажаним. Але потім, коли мети досягнуто, вони не знають, що далі з ним робити. Не вистачає снаги та розуміння. Божого помазання, як сказав би кожен священик. Як, Ви кажете, звали того пана з ордену сучасних тамплієрів? — поцікавився отець Люк раптом.

— Юрій Князевич.

Вікарій уважно подивився на мене крізь окуляри.

— То пані Зірка хотіла продати картину саме цьому пану, чи не так?

Я кивнула у відповідь.

— Можливо, Едіто, — раптом вимовив отець Люк, — Господь сам відвів Вас від небезпеки... Або ж запланував інший, слушний час для того, аби Ви явили своє відкриття світу. Бо ж Ви не зупинилися, чи не так? Ви продовжили пошуки? — додав він за мить, піднімаючи свої окуляри на лоба. — Чомусь мені здається, Ви не з тих, хто мириться з перешкодами.

З піднятими на лоба окулярами вікарій виглядав досить кумедно, але тепер мені ніщо не заважало ще раз добре розгледіти його обличчя. Здавалося, зараз він був далеким від традиційної серйозності кліриків, якими я собі уявляла вищих католицьких священнослужителів, чи то просто хотів видаватися таким. Це мене у вікарієві бентежило і вабило водночас.

— Так, не зупинилася, — бадьоро запевнила я отця Люка. — І не зупинюся, поки не відтворю всю картину подій до кінця.

Ознайомитися навіть поверхово зі всіма історичними пам’ятками протягом кількох годин виявилося нездійсненним завданням. Ми пройшли до Кушнірської вежі, побували у склепіннях музею Інквізиції, досить побіжно оглянули експозицію картинної галереї та спустилися до Руської брами. Далі швидко почало сутеніти.

— Знаєте, Едіто, — проказав отець Люк, коли ми, стоячи на оглядовому майданчику, споглядали засніжені шпилі Кам’янецького замку, — я хочу віддячити Вам за чудове товариство та цю неперевершену екскурсію. У нас в костелі є непоганий архів і чимала бібліотека, куди ніколи не допускали науковців. Я міг би спробувати виклопотати у єпископа Кармеллі дозвіл для Вас! Не обіцяю, що Ви там знайдете розгадку таємниць ордену тамплієрів, але, гадаю, Вам буде цікаво...

Я не тямила себе від радості. Оце справжній королівський подарунок!

— Давно мрію про таке, отче! Чула, після того, як згорів міський архів, єпископ Кармеллі і на дух не підпускав наших науковців до церковного сховища. То я можу стати першою, кому це буде дозволено...

Вікарій ствердно кивнув головою.

— Я докладу всіх зусиль, аби єпископ Вам надав такий дозвіл.

Годинник на міській ратуші пробив шосту вечора. До нас крізь сутінки долинув його невиразний приглушений бій, тож встигнути до закриття фортеці оглянути всі її закапелки було марною справою.

Знову пішов сніг, і в надвечір’ї освітлений червоними вогнями замок наче стікав кров’ю. Ми обережно спускалися вниз по слизьких металевих східцях, встановлених прямо на схилі валу.

— Едіто, Ви так і не розповіли мені до кінця про свої дослідження ордену тамплієрів! І у замку ми ще не побували... — проказав він.

— Це легко виправити, панотче! До того ж Ви обіцяли мені безцінну річ, — додала з усмішкою. — Можливість покопатися в архіві дієцезії... Погодьтеся, пропозиція нерівна, тож я винна продовження екскурсії.

В якусь мить я зрозуміла, що отець Люк занадто довго дивиться мені в очі.

— Можна, я зателефоную Вам, коли все узгоджу з єпископом? — запитав він тихо і якось трохи розгублено. — Який Ваш номер?

Я продиктувала цифри. Вікарій тут же набрав їх на своєму телефоні.

— Гадаю, найкраще буде, якщо я викличу Вам таксі... — раптом проказав він. — Вже пізно, мусимо попрощатися.

— А Ви хіба не поїдете? — поцікавилася я. — Та й тут майже поряд...

— Ні-ні, за мене не турбуйтеся. Я із задоволенням пройдуся пішки, — усміхнувся вікарій, посилаючи мені виклик, аби переконатися, що він вірно записав мій номер. — Сьогодні у мене стільки вражень! Тож я назад пройдуся пішки. Є над чим подумати...

Я зупинилася і відчула себе трохи по-дурному: мені не хотілося покидати отця Люка самого серед зимових сутінків Старого Міста. Як можна священику бути таким?

Поки він викликав для мене таксі, я думала про те, що, захопившись отцем Люком, я зроблю найбільшу дурницю у світі і що історія «тих, що співають у терні», — точно не для мене.

Таксі не забарилося. Авто під’їхало до нас майже впритул, мигнувши вогнями, подало сигнал.

— Ну от... До побачення, Едіто! — отець Люк відчинив дверцята авто, немов намагаючись швидше мене позбутися і залишитися наодинці зі своїми думками. — Ми ж прощаємось ненадовго, чи не так? — запитав, простягаючи водію купюру. — Я зателефоную Вам!

Я злегка кивнула. Сіла на заднє сидіння. Якесь дивне прощання. Чому він раптом вирішив отак спровадити мене?

Водій розвернув автівку. Я оглянулася: темний силует вікарія почав віддалятися, губитися у сутінках.

— Зачекайте хвилинку! Одну мить...

— Так, будь ласка.

Я відчинила дверцята і, вийшовши з авто, побігла назад, до отця Люка.

— Що, Едіто? Ви щось загубили? — запитав він стурбовано, напевно, гадаючи, що могло б означати моє повернення.

— Ви ж француз? — запитала я.

— Так... — усміхнувся отець Люк трохи збентежено.

— І говорили, що родом із Нормандії...

— Саме так... А що Вас цікавить, Едіто?

— Мене цікавить... Можливо, Ви тоді знаєте, що міг би означати вираз «сторожа нормандських долин»? — випалила я, дивлячись отцю Люку в очі.

— «Сторожа нормандських долин»? — перепитав він французькою.

— Так... Хто це? Що означає цей вираз? — запитала я знову.

— «Gardiens des vallees normandes», — проказав отець Люк. — «Сторожа нормандських долин»... Так у середньовічній Нормандії називали вовків.

Мені враз пересохло у горлі. Підвладна якійсь незрозумілій внутрішній силі, я повернулася й пішла до таксі.

— А чому Ви питаєте? — гукнув отець Люк мені навздогін.

— Так, просто... — відповіла я. — До зустрічі, отче, чекатиму Вашого дзвінка!

«Сторожа нормандських долин! Обережно, мессіре!»... Я прокинулась серед ночі від крику, що все ще, здавалося, лунав у моїй голові. Той самий сон про двох вершників, котрі мчать засніженою долиною, переставав бути просто сном. Він дедалі більше ставав реальністю, матеріалізуючись у фізичному вимірі. Але вранці відчуття незрозумілої тривоги видалося мені якимось примарним, як то завжди буває із нічними страхами. Кольоровий перекидний календар, завбачливо почеплений власниками моєї квартири в кухні, вперто показував наближення Різдва, і цей факт вносив свої корективи не тільки у мої думки, але й у найближчі дні мого перебування в місті.