Омбре. Над темрявою і світлом

Розділ XVI Претфусів компас

не чула, коли він прокинувся. До мене долинав лише приглушений дзенькіт тарілок та апетитні аромати з кухні. Схоже, Люк готував ранній сніданок і це було йому в задоволення. За вікном ще стояла густа зимова темінь.

— Едіто, часу зовсім немає! Прокидайся! — почула я замість привітання з кухні.

Загорнулася у простирадло і, збентежена таким простим звертанням, тінню майнула до ванної кімнати. Вже там, нашвидкуруч умившись, привівши до ладу волосся та одягнувшись, несміливо увійшла до кухні. Хотілося зникнути, розщепитися на атоми та злитися з повітрям. І хоч учора ввечері не сталося нічого такого, що могло б здивувати дорослих людей, відчувала себе вкрай напружено.

Його спокійний як ніколи погляд випромінював упевненість. Люк варив каву.

— Де я можу сісти? — збентежено запитала не до ладу. — Де тобі зручно, — відповів Люк. — Тут або тут... — вказав на лакований табурет та на крісло, встелене м’яким пледом, поряд із його стільцем. — Я б сів отут, — додав він, плескаючи долонею по кріслу. — Отут тобі було б зручніше.

Кава у турці зашипіла, зійшла пінкою. Поки я стояла розгублена, наче старшокласниця, що вперше провела ніч із дорослим чоловіком, Люк спритно розлив каву по філіжанках. Обернувся і здивовано підняв брови.

Підійшов до мене, обійняв, і я мало не зомліла, занурившись обличчям у його м’який светр. Він пахнув гарним парфумом і свіжістю.

— Що з тобою, Едіто? — мовив Люк, нахилившись до мого вуха. — Ти наче вперше мене сьогодні побачила. Що не так?

Я відчула, як мені відлягає від серця, на душі стає легко-легко... Ох, це споконвічне жіноче ранкове сум’яття...

— Зачекай! — Люк підняв моє підборіддя. — Не може бути! Ти... ти мене соромишся? Чи я щось не так зробив?

— Ні, все так.

Все було аж занадто так. Але ж не могла я йому прямо так і сказати.

— Я тут намагаюся вразити тебе своїм кулінарним хистом, — напівжартома промовив він. — А у тебе такий вираз, наче ти вже спробувала ті нещасні грінки і вони тобі не до смаку.

— Дуже до смаку! — відповіла я. — Просто...

Та він вже знову обійняв мене і поцілував.

— Єдине, що я забув, — то це сказати тобі: "Доброго ранку!". Саме в той момент я так обпік пальця... — прошепотів Люк між поцілунками. — Тож ти просто не маєш права на мене ображатися!

Я з’їла б ті грінки, навіть якби вони були з торішнього хліба. А вони були запашні та рум’яні. До них — свіжозварена кава, сир та оливки. Повний комплект блаженства.

Поснідавши, він вийшов прогріти автівку, а я все ще сиділа за столом, зачудована, з горням недопитої кави. Щось незрозуміле відбувалося в моєму житті. Але чи не про це мене попереджав Князевич? Так, він негідник, але поки що Люк ні на міліметр не відступив від того, про що казав мені Юрій.

Люк повернувся вже за десять хвилин, накрутив мені на шию свого шарфа і допоміг одягнути куртку.

— Маємо поспішати, нас чекають... — проказав він.

Ми рухалися порожнім ранковим шосе. У прогрітому салоні було затишно, до того ж Люк раз у раз зачіпав мене рукою, усміхався і знову брався за кермо.

— Я відчуваю, що у тебе в думках якесь сум’яття, Едіто, — проказав він раптом. — Що б не було його причиною, облиш це. Я щасливий, що ти поряд... І мені б хотілося, аби ти відчувала те саме. Але, схоже, тебе щось бентежить. Може, розкажеш мені?

— Добре, — відповіла я після хвилинного мовчання. — Скажу. Князевич. Вся причина у ньому. Вірніше, у тому, що він сказав мені. Він попереджав, що так і буде. Що ти будеш галантним кавалером і...

— Вкладу тебе у ліжко? — промовив Люк із дивною інтонацією. — Так, вочевидь, ти вважаєш... А ти не поцікавилася, Едіто, звідки у нього така турбота про тебе?

— Я... я не... Я просто не хочу обманюватися. Розумієш? Я не прихильниця випадкових зв’язків, навіть якщо зараз ми... е-е-е... у нас є спільні справи. І так, тобто ні. Я не питала Князевича про такі речі.

Люк якось прохолодно усміхнувся.

— То я тобі розповім, аби розвіяти твої сумніви і збентеження. Я знаю тебе, Едіто, набагато довше, ніж ти мене, — проказав він. — Ти навіть не підозрювала, що я існую на світі, а я вже знав, якого кольору твоє волосся, очі, яку каву ти полюбляєш, які музеї відвідуєш і чим займаєшся. Спочатку це було звичайне вивчення об’єкта, який цікавить в ході справи. Ти знала про тамплієрів у Кам’янці більше, ніж я. Ти володіла інформацією, яка мене цікавила понад усе. І для успішного виконання задуманого я мав знати про тебе все, аби прихилити тебе на свій бік.

Ти розумієш, що з моєю колишньою роботою знати про тебе якомога більше не складало особливих труднощів. Але те, що сталося вчора, — це зовсім інше. Бо відколи я тебе побачив в тому закіптюженому підвалі архіву, зрозумів, що ми з тобою одне ціле. Тільки-но похолодало, ти почала носити кожушок. Тож коли ми бачилися з тобою там востаннє, я встановив тобі під комір кожушка маячок, аби мати змогу відслідковувати всі твої переміщення та чути твої розмови, аби при потребі бути поряд. Міг тільки молитися, аби ти не одягнула щось інше. Тож коли Князевич зустрівся з тобою, залишати надалі тебе у небезпеці я не міг. Нехай краще він думає, що ти налякана і все йде за його планом. Та й критися від тебе мені більше не було сенсу. Я був певен, що Юрій насамперед повідомить тобі, хто я насправді. Так і сталося. Зрештою, — проказав Люк, — через те, що я вдавав із себе священика, я не міг навіть позалицятися до тебе як слід! Але не вчора, коли ти була зовсім поруч, як зараз. Тож я маю єдине прохання. Давай завершимо цю справу і тоді поговоримо про нас та майбутнє, якщо ти, звичайно, не будеш проти...

Його тепла долоня накрила мою руку.

— А щодо Князевича, — продовжив він, — моє поранення було не випадковим. То він стріляв тоді у мене. Ми розкрили канал постачання наркотиків, який працював під прикриттям російських спецслужб. Наркотики постачалися у Францію і мали широку мережу збуту серед емігрантів та біженців. Князевич працював тоді на ФСБ, його прислали у ДСТ нібито для обміну досвідом. Він здав усіх нас, провалив операцію. Загинуло троє моїх колег. Просто диво, що він схибив і куля пройшла, зачепивши хребет. Та цього було достатньо, аби я довгий час не міг рухатися і ледве не втратив надію на те, що буду ходити знову. Він якийсь час переховувався в Росії, навіть спробував інсценувати власну загибель. Потім він наважився приїхати до Парижу. Злочинців, кажуть, завжди тягне на місце скоєного злочину. Думаю, для Князевича стало справжньою несподіванкою, коли він дізнався, що я залишився живий і навіть граю на аукціонах старовини. А потім, коли я почав шукати інформацію про тамплієрів, що знайшли прихисток в Україні та дізнався про твою знахідку, ми стикнулися з ним у Києві під час наукової конференції, на якій ти мала доповідь. Оту, останню, після котрої почалися всі твої кар’єрні негаразди... Впізнати мене було неможливо, я був загримований до невпізнання, але я упізнав Князевича, котрий не очікував мене там побачити чи зустріти.

Люк повернувся до мене.

— Що ще тобі розповісти? Скажи. Я маю бути впевненим, що ти довіряєш мені.

Він з’їхав убік, зупинив авто і знову повернувся до мене, узявши мої руки в свої.

— Едіто! Я маю почути відповідь, перш ніж сьогодні ми продовжимо пошуки Чаші Омбре разом. Інакше нічого не вийде.

Замість відповіді я потягнулася до нього. На якусь мить втратила відчуття часу, реальності, фізичного виміру.

— Майже повірив, — проказав Люк. На його обличчі була задоволена посмішка.

Ми в’їхали на Турецький міст, коли вже зовсім розвиднілося. Заспане місто поволі прокидалося. На площі Вірменський ринок панувало якесь дивне пожвавлення. Здоровенні безформні кольорові маси лежали просто на бруківці, навколо них метушилися люди. Кулі! Повітряні кулі! Люк залишив авто у тісному провулку біля Домініканського костелу, і ми попрямували на площу. Деякі з куль різнокольоровим шматтям ще лежали, розстелені на припорошеному снігом камінні, а декотрі вже напиналися від потужних струменів гарячого повітря, росли, збільшувалися в об’ємі...

— Отам наша! — показав рукою він на здоровенну блакитну кулю, що похитувалася над містким кошиком. Звернувся французькою до бороданя, що вправно напускав гаряче повітря із сопла просто в отвір кулі. — Знайомся, Едіто. Це наш капітан, Етьєн Бовенуа.

Я не відчувала страху ні тоді, коли Люк допоміг мені залізти у кошик, ні коли ми втрьох почали повільно підніматися над Вірменською площею. Нас уже наздоганяли три чи чотири повітряних кулі. Поступово площа наче стискалася, зменшуючись у розмірах, поки не перетворилася на сіру пляму в оточенні мерехтливих вогнів заспаного міста.

Люк обійняв мене, пригорнув до себе.

— Не боїшся? — запитав із посмішкою.

Я роззирнулася. Старе Місто під нами нагадувало електронну карту. Я розгледіла дах міського архіву, подвір’ячка приватних будинків, які ховалися за високими мурами. У кошику, в обіймах Люка, було зовсім не холодно. Висота не відчувалася абсолютно. Так, наче ми застигли у повітрі і не рухалися з місця. Гаряче повітря з гудінням виривалося із сопла і прямувало вгору, наповнюючи нашу кулю літальною силою. То Етьєн піддавав жару.

— Хочеш поглянути в обличчя Золотій Мадонні? — поцікавився Люк. Звернувся французькою до Етьєна, і він спрямував нашу кулю в бік кафедрального костелу, простісінько до фігури Діви Марії, що височіла на мінареті. Її обличчя здавалося застиглим від холоду. Босоніж, по кісточки в снігу, вона стояла на золотому півмісяці незворушна, як завжди.

— Вражає... — вимовила я. — То повітряна куля і є твій сюрприз? Чудовий!

— А ти чула про Іова Претфуса? — Люк запитав мене, одночасно даючи французькою якісь вказівки Етьєну.

— Звичайно, це військовий інженер, що реконструював Кам’янецький замок у XVI столітті, — відповіла я. — А навіщо тобі Претфус?

— Зараз усе зрозумієш, — відповів Люк.

Етьєн направляв нашу кулю у бік Кам’янецького замку. Сходило яскраве помаранчеве сонце. День обіцяв бути морозяним і сонячним.

— Поглянь, Едіто, — Люк вказав на обриси кам’яниці, що, залиті ранковим сяйвом, повільно пропливали під нами. — Оце і є Претфусів компас.

— Що? — не зрозуміла я.

— Бачиш оцю п’ятикутну башту?

— Східну, маєш на увазі? — перепитала я. — Оту, що над колодязем?

Я знала, що її збудував Іов Претфус. Але уявлення не мала, чому Люк називає її Претфусовим компасом.

— Дивись, Едіто, — проказав Люк. — Іов Претфус, аби підказати нам місцезнаходження Чаші Омбре, застосував певну числову символіку. Ця башта п’ятикутна в своїй основі. Ти пам’ятаєш, що символізувало число п’ять для лицарів Храму?

— Наскільки мені відомо, п’ятикутник для тамплієрів символізував п’ять ран Ісуса, або ж, у цифровому тлумаченні, суму Святої Трійці і подвійної природи Христа — людської і божественної.

— Молодець! — похвалив мене Люк. — До того ж аналогічної форми башту Іов Претфус збудував і з протилежного, західного боку замку.

— Пам’ятаю! Нова Західна,— погодилася я. — Вона майже така сама за формою, як і Східна над колодязем.

Люк нахилився над краєм корзини і провів у повітрі уявну лінію між Східною та Західною баштами Кам’янецького замку.

— Задум Претфуса був простим: Східна башта символізувала Святу землю, Єрусалим, де розпочалася історія ордену тамплієрів і звідки беруть початок усі їхні святині, а Західна — землю, яка замінила їм батьківщину — Галицьке князівство, Україну, — пояснив він. — Претфусів компас був призначений, аби звернути увагу того, хто шукає Чашу Омбре, саме на нову Східну башту. Так, ніби вона знову повернулася туди, звідки була привезена — до Франції.

— А якщо в цих деталях немає ніякого сакрального змісту, Люку? — поцікавилася я. — А якщо Претфус був просто щирим католиком, що вшанував Творця власним талантом?

Він скривився.

— Едіто, люба, тобі добре відомо, що люди часів Середньовіччя велику увагу приділяли символам та деталям. Піддавати сумніву цей незаперечний факт — марна справа! До того ж на стіні Східної башти, з боку нових воріт, Іов Претфус залишив табличку з різьбленим надписом "1544. Господи, Тобі тільки вся слава. Іов Претфус. Будівничий".

— Так, дев’ятий вірш 113-го Псалма! Легендарний девіз ордену лицарів Храму, — погодилася я з Люком.

— Я довго думав, — продовжив він, притуляючись теплою щокою до моєї прохолодної щоки, — де міг Х’юго де Моле заховати Чашу Омбре так, аби Іов Претфус зумів її перезаховати у кращому місці... І зрозумів, коли перечитав, яку саме реконструкцію він проводив у замку. Ця Східна башта була на той час справжньою інновацією, бо на відміну від традиційної середньовічної форми більше нагадувала бастіон. Її креслення, проект належали ще Х’юго де Моле. Іов Претфус втілив їх у реальності. А ще Претфус звів башту над колодязем, видовбаним у суцільній скелі. І скажу тобі, я більше ніж переконаний: від того колодязя веде таємний хід кудись униз, до берегів річки.

— Ти не далекий від правди, Люку, бо внизу, он там, бачиш, біля самої річки видніються залишки вежі, яка носила назву Водної. Всередині неї був колодязь, а також потаємний хід, що сполучав башту із замком, — відповіла я. — Залишки його збереглися й досі. Правда, він майже засипаний і ним під землею до колодязя у Східній вежі не дістатися, але якщо розчистити, то цілком можливо, що саме так і було.

— Я в тому переконаний! — запевнив Люк. — Отой хід Іов Претфус використав як каналізаційний шлюз, спустивши воду з колодязя під час будівництва Східної вежі через Водну башту просто у річку, — проказав він. — Для такого умілого інженера, як Іов Претфус, це стало б ідеальним прикриттям у пошуку місцезнаходження артефакту.

— Тобто ти маєш на увазі...

— Маю на увазі, — продовжив Люк, — що Чаша Омбре на дні колодязя, Едіто! Розумієш? Більше того, Іов Претфус не перезаховував її. Годі шукати кращої схованки, ніж дно 40-метрового колодязя! Він просто спустив воду, переконався, що Чаша на місці, але шукати для неї новий сховок не став. Х’юго де Моле знайшов свого часу для Чаші ідеально безпечне місце, де її ніхто ніколи не знайде, і Претфус лише переконався у тому, що Чаша в безпеці.

— Як же ми дістанемо її?

— Зачекай трохи. У нас ще є одна невідкладна справа, — відповів мені Люк.

Етьєн Бовенуа тим часом вправлявся з кулею, переказуючи своєму напарнику, куди саме слід за нами виїхати. Ми приземлилися недалечко біля замку, і позашляховик французьких повітроплавців легко дістався до нас по замерзлій землі. Поки бородань Етьєн згортав кулю та пакував її у чохол, його друг доставив нас із Люком знову до Вірменської площі. Перекинувшись із Люком кількома фразами, він поїхав собі, а ми продовжили свою дорогу у напрямку до костелу.

— Нас чекає єпископ Кармеллі, Едіто. Матимемо з ним цікаву розмову, — повідомив мені Люк, та мені не давало спокою одне питання.

— Де ти знайшов французів із повітряною кулею, Люку?

Він лише знизав плечима.

— Фестиваль повітроплавання у Кам’янці, наскільки мені відомо, носить статус міжнародного, чому ж тебе дивує, що у ньому беруть участь і мої земляки?

Я не втрималася від запитання:

— Тому вони не взяли з нас оплати за політ?

— Еге ж, солідарність між французами понад усе! — весело відповів Люк.

Тим часом ми були вже перед біскупським будинком на території костелу.

Сніг додавав якогось особливого готичного шарму його стінам та різнокольоровим вітражам, засніженим туям, але милуватися тим не мала часу, бо Люк тягнув мене за руку, швидко крокуючи мало не на два кроки попереду мене.

— Його превелебність Вас чекає, отче! — миловидна черниця впустила нас у знайомий мені аскетичний передпокій, звернувшись до Люка, як і раніше. В її погляді майнув легкий подив — Люк тримав мене за руку, — але вигляду черниця не подала.

— Ні, єпископ Кармеллі на другому поверсі, у своєму покої, — випередила нас вона, коли Люк повернув у вітальню, наповнену мерехтливим світлом, що проривалося крізь скельця вітражів. — Єпископ сьогодні нездужає, — додала черниця, — але його превелебність переказав, що прийме Вас, тільки-но Ви з’явитеся.

Ми піднялися на другий поверх будинку, просто у покої єпископа Кармеллі.

Оманливий своєю простотою передпокій біскупського будинку залишився позаду. Тут, на другому поверсі, було по-справжньому затишно та вишукано. Люк обережно прочинив двері. Запахло ліками та мандаринами. Кармеллі, трохи блідий, у щоденній чорній сутані, вкритий теплим пледом, сидів у зручному кріслі. Тут-таки, перед ним, стояла пляшечка з корвалолом, лежали мандаринові шкуринки, на таці парував трав’яний чай. Побачивши Люка, він спробував підвестися, але безсило знову опустився в крісло.

Ми увійшли, привіталися. Кармеллі знесилено махнув рукою.

— Підійдіть до мене, сину мій, — проказав він майже скрушно. — Служити своїй батьківщині — це добре. Дякувати Богу, що Вам вдалося уникнути стількох небезпек. Але як Ви могли наважитися на таке святотатство?!

Люк зробив крок до єпископа Кармеллі, а той аж скривився, розглядаючи світське Люкове вбрання.

— Раз ця панянка з Вами, сину мій, — продовжував Кармеллі, — то я так розумію, що можу не критися?

— Так, Ваша превелебносте. Пані Едіта в курсі усього.

— Його преосвященство кардинал Соркоццо усе розповів мені, — так само скрушно промовив Кармеллі. В його погляді читалося велике розчарування. — Я... я просто не знаю, що сказати. І кардинал дав Вам своє благословення на такі дії?

— То тільки заради справи, Ваша превелебносте! — відповів Люк. — Ніхто б не наважився виявити таку легковажність без вагомих на те причин.

— То великий гріх — видавати себе за служителя церкви, не будучи ним, — перебив єпископ Кармеллі Люка. — Незалежно від того, наскільки серйозна небезпека.

— Так, Ваша превелебносте! — смиренно промовив Люк. — І якщо Ви будете згодні прийняти мою сповідь...

— Ні! — єпископ Кармеллі аж підстрибнув у своєму кріслі. — Ні, не готовий! Нехай Вас сповідає, сину мій, Ваш покровитель, кардинал Соркоццо. Я і так взяв гріх на душу. Ви втягнули мене у жахливий обман! Це ж справжнє блюзнірство — так чинити!

— Чому ж, панотче? — поцікавився Люк. — Чи мають право люди заради порятунку життя інших не вдатися до такого засобу? До того ж пожертва, яку я привіз від кардинала Соркоццо... ті гроші належать дієцезії, і їх ніхто не збирається повертати назад.

— Справді? — вимовив єпископ Кармеллі якось силувано, та все ж із більшим ентузіазмом. — Це, звичайно, пом’якшує Ваш гріх. Але...

— Ще... картина. Старовинна картина з лицарями, яку я викупив для Ватикану у пані Зірки. Згідно документів, які знайшла пані Едіта, вона ще до війни належала костелу. Батько пані Зірки неправомірно заволодів нею у 1945-му. Картину завтра ж доставлять Вам сюди.

— Це добре, — відповів Кармеллі. — Це значно пом’якшує Вашу провину, Люціусе. Але Ви, мій сину, маєте подумати про Вашу безсмертну душу. Всі ці тамплієри, масони — відступники від віри Христової. А Ви, як сказав мені кардинал Соркоццо, входите до їхньої конгрегації.

— Але ж Вам відомо, Ваша превелебносте, — обличчям Люка майнула майже непомітна посмішка, — його святість ще задовго до своєї кончини попросив прощення в усіх конфесій за спричинене їм католицькою церквою зло, а серед них — і у лицарів-храмовників. Та й усі звинувачення, висунуті ордену папою Климентом, були фікцією...

— Це так... — погодився єпископ Кармеллі. — Це так. Але жінка... Ви...

— Я не давав обітниці безшлюбності, Ваша превелебносте, — швидко проказав Люк, оглядаючись на мене. — Тож якщо Ви...

Єпископ Кармеллі майже знесилено махнув рукою.

— Ідіть з Богом, сину мій. Правда, коли отець Ігнатіус дізнається про все... Він проїсть мені діру у потилиці! Я знову маю взяти гріх на душу, не відкриваючи йому всієї правди!

— А навіщо йому знати усі подробиці нашої справи, Ваша превелебносте? — запитав Люк. — Передайте Домініканському костелу в дар картину пані Зірки та призначте отця Ігнатіуса замість мене. Якщо, звісно, буде на те Ваша воля. Він, без сумніву, буде втішений.

— І то правда! — погодився єпископ Кармеллі. — Так і зроблю. Бо інакше шукати зайвого кута доведеться мені. А це не з моїм серцем.

Вже біля дверей, коли ми з Люком були готові покинути покій єпископа, він важко зітхнув.

— Перстень... Перстень ордену єзуїтів, — промовив. — Не носіть його більше, сину мій!

— Так, Ваша превелебносте!

Люк слухняно зняв з пальця срібний перстень з єзуїтською монограмою "IHS".

— Залишаю його Вам, Ваша превелебносте, на знак мого повного смирення та розкаяння в усіх негідних вчинках!

Кармеллі тільки важко зітхнув. Поманив Люка до себе. Той підійшов і, слідуючи повелінню єпископа Кармеллі, вкляк на коліно.

Зітхнувши, Кармеллі благословив його, зобразивши на Люковому чолі знак хреста.

Вже вийшовши за поріг його покоїв, ми почули, як він проказав:

— Брате Ігнатіусе, завітайте до мене після вечірньої меси. Маю новину, котра, без сумніву, Вас втішить і стане для усіх нас благословенням!