Омбре. Над темрявою і світлом

Розділ V Отець Люк

2016 р.

Україна, Кам’янець-Подільський

вже звикла до того, що можу бачити видіння, часто незрозумілі мені фрагменти й миттєвості чужого життя, виявляти здібності, котрі у реальному, фізичному світі вважаються неймовірними... Все воно виходить якось стихійно, некеровано, саме по собі; раз по раз дає про себе знати, накриває мене з головою, топить могутньою хвилею. Певно, це дар? Прийде час, і я більше не зможу ігнорувати його, відкидати, як непотріб. А коли дар не цінують, він може обернутися прокляттям. Гм... Я навіть точно не знаю, у чому він насправді полягає...

Та повернуся до моїх видінь. До того, яке я бачу доволі часто: вершника, що мчить засніженою долиною на такому ж білому, як сніг, коні. До його плеча, загорнута у хутряну накидку, тулиться дівчинка, зовсім дитя. Ніжне створіння, немов тендітний пуп’янок, висмикнутий з букета чиєюсь сильною рукою. Але їй добре. Вперше в житті. Світло і тепло. І вона, відчуваючи силу, що струменіє від широких грудей вершника, довірливо припадає головою до його плеча ще тісніше. Туманна завіса знову накриває мою пам’ять, не дозволяючи пригадати усі деталі повністю. Але мої видіння останнім часом стали яскравішими, насиченішими.

Тіні розпливаються, і поступово прохолода і просочене запахом гару повітря архівного підземелля повертає мене до дійсності. Знову. Це знову повторилося! Повертаю голову, аби переконатися, чи я справді все ще в архівному сховищі, а не там, незрозуміло де, у моїх видіннях...

Моя поява у цьому архіві стала цілою проблемою для директорки, Дзигальської Алли Матвіївни. Вона — яскравий приклад того, як зручно власну нікчемність прикривати посадою.

З першої миті я зрозуміла, що потрапила у якийсь псевдо-особливий, інший світ. Світ, що попри всі реформи, події останніх років та державні зрушення продовжував жити своїм зашкарублим життям.

В архіві працювало близько двадцяти панянок різного віку, три старих комп’ютери-динозаври та міський телефон.

Про зручності говорити не доводилося, бо єдина вбиральня, якщо так її можна було назвати, мало відповідала своєму призначенню у звичному розумінні цього слова. Вона являла собою старий, понівечений часом радянський унітаз, що ховався в протилежному крилі будівлі, під сходами, граючись у піжмурки з усіма, кому було невідоме місцезнаходження цього імпровізованого клозету, але виникала потреба ним скористатися. Від сторонніх очей унітаз відгороджував шматок рудого гофрованого пластику. Оце й усі зручності. Родзинкою вбиральні було те, що жінці середнього зросту на підборах треба було зігнутися у три погибелі, аби не набити собі гулю на лобі, користуючись цим «леді-румом».

— Яке приниження! — промовила пошепки я, коли вперше побачила цю конструкцію.

— А шо дєлать... — пирхнула пані Дзигальська з очевидним невдоволенням. — Все наше життя — суцільне приниження!

Однак то був лише початок.

Коли директорка вперше провела мене сюди, у підземелля, я мало не зомліла: з брудної сірої стелі просто над нашими головами звисала єдина лампа — такі, мабуть, робили ще у сталінські часи; поряд теліпався обірваний електропровід... Оце так міське архівне сховище!

Куди не ступи, всюди вкритий шаром пилюки мотлох: бляшанки, старі задубілі пензлі, ганчір’я... Стелажі із документами стоять осторонь, немов соромляться власного вигляду. Фарба на них давно облупилася, а полиці від кожного дотику хитаються, як гнилі зуби. Важкі металеві теки та ящики безладно громадяться до самого склепіння над головою. В них — почорнілі від плісняви та смалятини картонні папки — чиїсь історії, чиєсь життя...

— Це все, що вдалося врятувати, — розвела руками Алла Матвіївна. — Усе інше згоріло.

— Як можна в таких умовах зберігати архівні документи? — похитала я головою.

— Кращих умов немає, а на ремонт гроші потрібні, — відказала директорка архіву. — З власної зарплати купувати фарбу, ремонтувати електропровід, парове опалення ми не можемо.

— Тут хоча б чистоту підтримувати і провітрювати зрідка! — не здавалася я.

— Ну, голубонько, — голос пані Дзигальської нервово задрижав, — Ви мене розуму не вчіть! Вас прислали скласти опис уцілілих документів, а не читати мені нотації!

— Тоді, будьте такі ласкаві, підготуйте для мене кімнату, де я могла би працювати. Самі ж бачите: у сховищі ні освітлення нормального, ні чистого повітря, ні столу... — відказала я. Сперечатися з пані Дзигальською у мене не було настрою, та й ні до чого путнього ця суперечка не привела б.

Вона лише знизала плечима.

— Голубонько, у нас не столичний архів, де вмебльовані кабінети і килими на сходах... У нас провінційна установа і відсутність фінансування. А ще — вказівка економити кошти. Усіма можливими способами! — додала вона безапеляційно. — Самі бачите, в яких умовах працюємо... А тут ще й ця пожежа! Сталася хтозна-коли. Досі розгребтися не можемо. Ну, добре, — пом’якшала вона. — Є кімната на другому поверсі. Вона порожня. Там наша прибиральниця тримає свої швабри та відра. Але тітка Галина приходить по обіді, тож Вам ніхто не заважатиме! Занесемо стіл, який знайдеться, стілець... І працюйте на здоров’я!

— А вай-фай? — добила я її.

— Вай-фай відсутній, — добила вона мене.

На краще я й не сподівалася. От ще б хтось ті важкі теки допоміг позаносити, але директорка тоді й словом про це не обмовилася, а вже наступного дня я зрозуміла, що краще переглядати їх просто там, у підвалі, і виносити потроху нагору для більш детального опрацювання.

Наступного ранку Алла Матвіївна сама провела мене до мого імпровізованого робочого місця — маленької задушливої кімнатки з єдиним жалюгідним вікном, нічим не кращої за архівне сховище. Ось тільки замість тьмяної казематної лампи її освітлювало осіннє сонце, а обклеєні вигорілими шпалерами стіни не вкривала пліснява. Під стіною — старий диван, вкритий облізлим оксамитовим покривалом з оленями. Такими ж моя бабуся застеляла стільці на свята, коли ми заїжджалися до неї на гостину. Але на цьому покривалі оксамит від часу протерся і величні лискучі олені на лісовій галяві нагадували тепер радше зграю пошарпаних бездомних собак у занедбаному міському парку. Свій інструмент прибиральниця ховала у старій книжковій шафі без полиць. Зрештою, у кімнаті було досить чисто, що не могло мене не втішити.

Не питаючи дозволу у директорки, я віддерла смужки брудної тканини з віконної рами. Колись ними, мабуть, вперше і востаннє заклеїли це вікно на зиму; прочинила стару потріскану кватирку, протерла підвіконня вологою ганчіркою. Звідси відкривався чудовий вид на міський сквер, де росли старі каштани й акації. Мабуть, весною пахощі їх цвіту наповнили б повітря у цій кімнаті неповторним ароматом... Мить, — і осіння прохолода зациркулювала по кімнаті, заміняючи собою важкий спертий дух. Я підсунула до вікна хиткий письмовий стіл, дістала нетбук.

Ну от, вже краще! Нехай трохи провітриться тут усе. А я мала повернутися туди, до похмурого підземелля.

Довгий коридор, що починався просто за дверима мого «кабінету», вів до архівного підвалу. Я обережно спустилася по слизьких кам’яних східцях вниз, до сховища, і раптом відчула себе героїнею фільму жахів. За законами жанру, не вистачало тільки моторошного саунду та щоб хтось зачинив двері і вимкнув світло, залишивши мене сам на сам із привидами, котрі, без сумніву, мешкають тут... Від такої думки шкіра вкрилася сиротами. Я озирнулася. Металеві теки та важкі, грубо збиті ящики, наче кам’яні мегаліти Стоунхенджу, височіли навколо мене... На кожному з них при тьмяному світлі лампи можна було розрізнити синій слід старої архівної печатки з характерними відмітками. Пил, усюди пил. Шкідливий, їдкий запах горілого паперу і дерева... Одна моя колега так захоплювалася архівними дослідженнями у цьому сховищі, що тепер лікує астму.

Наступного дня я познайомилася із Іваном Трохимовичем, одним із колишніх працівників архіву. Саме він розповів мені, що раніше у цьому підземеллі були тюремні каземати НКВС. Скільки людей звідси на той світ відправили, ніхто точно не знає. Лампа наді мною — свідок усього, що тут відбувалося. З тих часів зосталася... І сьогодні працює як нова!

Від нього ж я дізналася й про подробиці моторошної пригоди, що майже знищила міське архівне сховище. Більшу частину давніх рукописних документів розпродали ще в дев’яностих заїжджим польським колекціонерам та дослідникам генеалогії і, щоб приховати збитки, хтось «нагорі» вирішив влаштувати пожежу. Ця «випадковість», взагалі-то, не повинна була викликати ні в кого здивування. Стара електропроводка, дах, що затікає, та вічно вологі стіни... Замикання могло статися і саме собою. Потім все абияк згромадили у ящики і знесли сюди, в підземелля архівного сховища, залишивши на цілих тринадцять років без усілякого намагання врятувати те, що залишилося.

Тож моє завдання — ретельно розібрати ці завали, скласти опис і зробити звіт по тому, що ще вціліло або можна хоч якось відновити. Однак я маю і власний інтерес, про який не відомо нікому.

Отож, я вже третій день працюю тут у старому одязі й давно почорнілих від кіптяви рукавичках. Зрідка зупиняюся, п’ю воду. Запаху гару вже не відчуваю. Звикла. Те, що я насправді шукаю, можливо, все ще приховане в одному з цих численних ящиків, під шаром пилу та сміття, обгорілих фрагментів сторінок. На кривоногому столі блякло світить великий електричний ліхтар — ще одне джерело світла в цьому похмурому просторі. Так, умови ще ті!

Місцеві співробітники виказують до мене вдавану повагу. Але я чую, як вони шепочуться за моєю спиною, бачу, як шпигують, як риються у тих документах, які я виношу нагору для більш ретельного вивчення і залишаю на столі у відведеній мені кімнаті.

Їхня поведінка зрозуміла. Вони тут працювали від самого початку і не бажають бачити чужинку, що копається в наслідках давно минулої скандальної події. Але я мовчки продовжую робити свою справу. Тим паче, що окрім виконання цих прямих обов’язків мене насправді цікавить ще дещо... Залишити напризволяще таємницю, яка коштувала мені наукової кар’єри та можливість розкриття якої так раптово випала мені, я вже не можу. Можливо, вцілів ще якийсь слід, можливо, я виявлю щось ще!

Поки мені доручено тут працювати, я можу не таїтися. Адже ніхто не знає, що саме я шукаю насправді...

— Як йдуть справи? Мабуть, замерзли?

Двері відчиняються, і звідкись згори на мене ллється сліпучий потік світла.

— Так... Мабуть, наступного разу доведеться взяти обігрівач, — відповідаю я без тіні інтересу до моєї неочікуваної відвідувачки. — Батареї зовсім не гріють.

Вона — співробітниця архіву, годиться мені у матері.

— З того, що я бачу, документи і до пожежі зберігалися не в ідеальному стані, — досить різко кажу я. Що це зі мною? Чому я так агресивно сприймаю цю жінку? Не вона ж крайня в давнішній історії з пожежею і вже точно не крайня в тому, що безцінні архіви зберігалися, як доведеться! — Вибачте, — намагаюся знівелювати виникле напруження. — Коли працюєш в такому похмурому приміщенні, настрій теж стає похмурим.

Але жінка мило посміхається і спускається по кам’яних східцях униз, до мене.

— Розумію... — зітхає. — А я зробила для Вас каву. І пиріжки принесла домашні, — каже вона, і її обличчя розпливається в приязній посмішці. Мені стає соромно.

— Насправді тут непочатий край роботи. Я навряд чи впораюся за місяць, як прописано. Доведеться посидіти в цьому склепі довше, ніж передбачалося, — відповідаю я на її очевидну пропозицію зробити перерву і бачу, як на мить змінюється вираз її обличчя. Розумію, що ця новина навряд чи порадує директорку архіву.

Жінка тут же мило посміхається і співчутливо киває. Ставить на кривоногий стіл філіжанку з кавою і тарілку з пиріжками. Ох!

— Вгадайте-но, хто зараз там, нагорі, розмовляє з нашою директоркою? — запитує вона із таємничим виразом обличчя. — Нізащо не вгадаєте!

Я і не намагаюся відгадувати, але набуваю зацікавленого вигляду. «Напевно, якийсь черговий комівояжер пропонує придбати окуляри чи парфуми», — вирішую я про себе. Кава така гаряча, що обпікає піднебіння. Міцна — як я люблю! Благодатне тепло розливається по тілу. За це варто подякувати, і я вдячно посміхаюся, знову відсьорбуючи кави.

— І хто ж там? Хтось з вищого начальства заявився?

— Священик! Католицький священик!

Пиріжки смачні, з домашнім сиром і кропом. Поєднання солоного і солодкого мені до вподоби з дитинства.

— Священик? А що знадобилося йому в архіві? — цікавлюся я з напханим ротом. — Цікавлять якісь документи?

— Він не зовсім священик, — повідомляє мені співробітниця архіву. — Якщо не помиляюся, він професор із самого Риму, вивчає історію католицької церкви! — піднявши догори вказівний палець, додає моя співрозмовниця. — Розмовляє польською досить добре. Наскільки я зрозуміла, його цікавлять якісь документи з історії місцевої дієцезії. Святий отець бажає зробити копії цих документів, щоб вони зберігалися в курії, — пояснює вона.

Ага... Поки тут все лежало купою сміття, ніхто особливо не цікавився тим, що тут лежить. А тільки-но поповзли чутки, що залишки обгорілого архіву будуть приводитися до ладу, відразу ж намалювався якийсь професор з Риму в попівської мантії!

— Перш ніж зробити копії, непогано б відшукати оригінали, а я поки що нічого з церковних паперів тут не виявила, — відповідаю я, допиваючи каву. — Можливо, їх уже й немає давно. Згоріли під час пожежі... А можливо, їх спродали ще в дев’яностих ось такому професору з Риму... — кажу задумливо, але бачу, як знову напружується співробітниця архіву. — Чим же я можу йому зараз допомогти? Тут чорт ногу зломить!

— Згадка про ворога роду людського не личить жіночим устам, пані! — почулося польською.

Приємний чоловічий голос долинає згори, і я здригаюся від несподіванки. От вже справді — день сюрпризів!

А між тим кам’яними східцями в обрамленні денного світла, що ллється згори, вже спускається довгоногий, наче фламінго, чоловік. Його черевик необачно зачіпає якийсь предмет, і той з гуркотом котиться вниз, просто до моїх ніг.

— Ви сходите, воістину, як Бог на гору Синай! — вигукую я польською, ризикуючи у відповідь отримати ще якусь духовну настанову на кшталт не вживати ім’я Бога всує.

Проте у відповідь чую коротенький стриманий смішок і цілком неочікувану відповідь.

— Швидше, спускаюся до Аїду, як Орфей у пошуках Еврідіки.

Нічого собі...

— Обережніше, тут повно всілякої всячини, святий отче, і погане освітлення до того ж, — додаю, аби пом’якшити першу частину мною сказаного, а поміж тим ніяковію від його відповіді.

На вигляд він мій ровесник. Який з нього святий отець? Ну, можливо, трохи старший... Господи, і це священик? Але прямокутник комірця-колоратки, єдина біла деталь на його темному бездоганному костюмі, доводить, що так воно і є.

— Ну... я залишу вас зі святим отцем, — співробітниця архіву поспішно самоусувається, забираючи мою порожню чашку. Польська, вочевидь, їй незнайома, і вона, не зовсім розуміючи нашу швидку розмову, відчуває себе зайвою...

— Мені сказали, Вас звуть Едіта, — стримано посміхається отець.

Тепер, коли він підійшов ближче, я можу краще розгледіти його добре поголене обличчя, усміхнені очі і чіпкий, проникливий погляд.

— А мені сказали, Ви — професор історії церкви з Риму...

Він ствердно кивнув.

— Так і є, пані. З Григоріанського університету. Але, пробачте, я не представився. Моє ім’я Люк. Отець Люк, — додав поспіхом.

Він простягнув мені руку для привітання. Було дивно тут, в похмурому підвалі архівного сховища, доторкнутися до чогось теплого на дотик.

— Отець Люк! — повторила я. Срібна каблучка на його пальці холодно блиснула лиш на мить, але я встигла помітити переплетену монограму «IHS».

— Орден єзуїтів? — промовила я більше для себе, ніж для нього.

— Так і є.

— А ще ви не італієць і не поляк, — посміхнулася я. Обмін люб’язностями продовжувався, але цей священик, очевидно, не був налаштований на розмову про себе.

— Француз, — відповів він, немов відмахнувшись від можливих подальших запитань з мого боку. — Едіто, мені порекомендували Вас. Сказали, що Ви можете допомогти в моїх пошуках...

Лише зараз, доторкнувшись до теплої долоні священика, я усвідомлюю, як холодно в цьому підземеллі. Розтираю руки.

— Сподіваюся, що так. Але що саме Вас цікавить, святий отче? Тут, як бачите, ще після пожежі все було звалене абияк.

Отець Люк озирається, і я бачу, як спохмурніло його обличчя.

— Та вже бачу... — вимовляє він, немов спантеличившись на мить. Але в наступну хвилину його обличчя набуває колишнього майже безтурботного виразу.

— Просто може виявитися, що Вас цікавлять документи, котрі могли загинути у вогні тринадцять років тому, — пояснюю я.

Його тон теплішає, на устах з’являється посмішка.

— Якщо Ви дозволите, я міг би Вам складати компанію... іноді...

Я знову ніяковію. Ти диви, який сміливий!

— У святого отця так багато вільного часу?

— Не так багато, як хотілося б, — починає він, якось дивно розглядаючи мене. — Але ці пошуки і є моя робота й обов’язок. Власне, тому я й тут... І я з радістю приходив би сюди, до Вас, після ранкової меси.

«Тільки священика мені тут не вистачало!» — така думка була б цілком доречна в моєму випадку, якби священик не був достатньо приємним співрозмовником. І я наважуюсь на легкий флірт.

— Я не проти, святий отче. Приходьте, коли забажаєте. Тільки одягайтеся менш елегантно, — киваю на його бездоганний чорний костюм. — Тут дуже брудно, як бачите. І, виходячи звідси, треба одразу в душ. Волосся, одяг — все потім буде просякнуте вогкістю і запахом гару...

Мій вид — старі джинси, тепла кофта і хутряна камізелька, геть у пилюці і кіптяві, — тому підтвердження, але, здається, несподіваного візитера не лякає змальована мною перспектива забруднитися по самісінькі вуха.

— Звичайно, — киває він. — Тутешні архіви дуже відрізняються від тих, у яких мені доводилося бувати. Але тим воно цікавіше. Чи не так? Який інтерес сидіти в комфортному, добре освітленому приміщенні і за допомогою різних сучасних ґаджетів вивчати старі документи, перегортати пожовклі сторінки книг? Інша справа тут: похмуро, вогко, загадково... Словом, абсолютно підходяща атмосфера.

Отець Люк поволі обвів поглядом простір сховища, та вже за мить наткнувся на густий морок у найближчому кутку.

— Знущаєтеся? — розсміялася я. — Може, атмосфера й підходяща. Але в таких місцях зберігати старовинні документи не можна. А ці пролежали тут...

— Ну, пані Едіто, то о котрій мені можна прийти сюди, скажімо, завтра? — поцікавився отець Люк, не відкладаючи справи у довгий ящик.

— О дев’ятій. Розпочинаю роботу о дев’ятій, — зітхнула я. Дурна винувата посмішка знову з’явилася на моєму обличчі. — Розпочинала б раніше, але о восьмій тут все ще зачинено.

— Тоді до завтра! — посміхнувся і він у відповідь.

— Тоді... до завтра, святий отче! — повторила я луною.

— Чудово! — отець Люк попрямував до східців, цього разу майже обережно.

Я знизила плечима, проводжаючи його поглядом, поки він підіймався кам’яними східцями.

Схоже, тепер мені нудно не буде.

Перспектива проводити архівні пошуки в компанії священика за інших обставин видалася б мені досить оригінальною. І хоч отець Люк в своєму елегантному вбранні аж ніяк не пасував до убогого інтер’єру архівного сховища, я б залюбки погодилася на таке цікавезне й незвичне товариство, хоча й розуміла: він буде відволікати мене від моїх власних пошуків...

А якщо вдасться-таки відшукати? Нащо ж мені, питається, сторонній свідок?

Однак боялася я марно. Наступного дня отець Люк не з’явився. Не з’явився і через три дні... Так минув тиждень, і я, спочатку трохи збентежена тим, що священик може не дотримувати слова, почала поволі забувати про його дивний візит до архівного сховища.

Вчора я натрапила на слід. Знайшла стару обгорілу папку із документами якогось смершівця.

А вночі це сталося знову: привидівся вершник на білому коні, що мчав по засніженому простору. Напівсон-напіввидіння, — я не могла розібрати достеменно. Але цього разу все, що я бачила, було ще реалістичніше, ніж будь-коли.

Я відчувала холод на своєму обличчі, відчувала, як дубіють мої ноги. Так, наче я стою босоніж у сніговому заметі. Чула завивання вовків, змішане із завиванням хурделиці...

Прокинулася в холодному поту і довго не могла ні заснути, ні зігрітися, поки не заварила собі трав’яного чаю з краплиною забутого колишніми постояльцями кампарі. І тут, вкрившись із головою ковдрою і насолоджуючись теплом, яке поступово розливалося по тілу, я раптом зрозуміла, чиє обличчя має вершник, котрого я постійно бачу в моїх снах та видіннях. Обличчя отця Люка! Священика, який приходив нещодавно до мене в архівне сховище...

Вранці, перестрибуючи через калюжі, я бігла на роботу і намагалася пояснити собі химерність мого нічного видіння. До чого тут отець Люк? Певно, підсвідомість зіграла зі мною один зі своїх жартів.

Раз по раз протягом дня я знову подумки поверталася у мій сон, пригадуючи нічне здивування від того, наскільки точно риси обличчя отця Люка співпадають із рисами обличчя вершника із моїх видінь.

У сховищі нарешті відремонтували й ввімкнули опалення, та спускатися до підземелля не хотілося. До того ж дорогою до архіву я зайшла в одну із численних сувенірних крамничок Старого Міста і придбала ароматичну лампу, свічки-таблетки й масло помаранчу.

Похмурий інтер’єр мого «кабінету» раптом став цілком привітним і затишним, а повітря наповнилося теплом і помаранчевим, майже різдвяним духом...

Тим часом погода на вулиці псувалася все більше. Сизі хмари клаптями чіплялися за димарі і дахи Старого Міста. Наче куделя, обмотувалися навколо Золотої Мадонни, що височіла на верхівці мінарету, наштрикувалися на хрест дзвіниці кафедрального костелу, проривалися дірами, крізь які від самого ранку лив сірий дощ.

Робочий день добігав свого завершення, а я все ще переглядала винесені з підвалу вцілілі документи, папки й книги, що стосами лежали переді мною на широкому підвіконні. До кожного з цих документів я мала зробити короткий опис-анотацію, а потім внести у архівний реєстр. Завтра я за це і візьмуся, аби хоч якось відтягнути моє повернення до того похмурого підвалу.

А тим часом на вулиці гримнуло так, що аж скло задрижало.

Кажуть, грім у листопаді — це недобре... і я вірю у такі прикмети. Однак коли зручно сидиш на підвіконні зачиненого вікна, негода за склом видається лише полотном, намальованим рукою знервованого художника.

Як подумаю, що доведеться знову виходити під той крижаний дощ, то бажання повертатися у моє тимчасове помешкання, невеличку квартирку на третьому поверсі, котру винаймаю, одразу зникає. Вона коштує мені, як героїн, але я навмисне відмовилася від дешевенького готельного номера, передбаченого угодою.

Моя квартирка має свої переваги, бо досить затишна та укомплектована всім необхідним для людини у відрядженні, що затягнулося, а будинок знаходиться тут же, у Старому Місті. Тож до архівного сховища, моєї теперішньої тимчасової роботи, добиратися від сили хвилин десять.

Отож, ще трошки затримаюся... Ледь не проливши собі на коліна гарячу каву, вмощуюся зручніше, загортаюся у теплий палантин та повертаюся до моєї таємної знахідки. Стара канцелярська папка з проштампованими пожовклими документами раніше належала смершівцю, якомусь лейтенанту Антону Люблінському. Про це засвідчує його автограф, зроблений на внутрішній частині палітурки синім хімічним олівцем. Я знайшла її випадково серед купи інших обгорілих паперів.

Несказанна удача, бо цій папці було простіше згоріти у пожежі чи назавжди зникнути, розчинитися, як і багатьом іншим документам, котрих тепер годі й шукати... Аж ні, вціліла! Подумати тільки, що я знайшла її! Наче незнайомий мені лейтенант СМЕРШу Антон Люблінський наперед потурбувався, аби якомога більше пазлів цієї загадки зійшлися одразу і полегшили мені роботу.

У папці були якісь документи, наспіх підшиті клаптики паперу з нотатками, зробленими нашвидкуруч, а ще...

Гм... У згорілому архіві могли залишитися й інші докази, але чи вціліли вони?

— Грім у листопаді — погана прикмета! — голос тітки Галини, архівної прибиральниці, змушує мене виринути із власних роздумів. — Нізащо у таку негоду не вийшла б на вулицю без потреби, — озивається вона знову. — Мабуть, ночуватимемо сьогодні в архіві обидві...

— А люди он ходять під дощем і нічого! — посміхаюся я, вказуючи прибиральниці кивком голови на здоровенну чоловічу парасолю, під якою хтось енергійно крокує повз архів. Розгледіти згори перехожого краще не можу — заважає крислата парасоля. Всипана гравієм доріжка скрипить під швидкими пружними кроками перехожого. За мить він вже проходить під вікном мого «кабінету». Мабуть, добряче спізнюється, бо не йде, а, здається, летить над скрипучою доріжкою з гравію. Раптом з-під чорного кола парасолі вигулькує щось схоже на довгу чорну спідницю...

Коли його постать трохи віддаляється, стає зрозуміло, що то священик, а те, що нагадувало мені чорну спідницю, були краї сутани.

— Наш новий вікарій, — промовляє тітка Галина, і собі ледь глянувши крізь вікно униз. — Упізнаю його здоровенну чорну парасолю. І ходу. Як по плацу марширує, — додає вона після невеличкої паузи. — Мабуть, поспішає на вечірню месу...

За мить вона зітхає і знизує плечима.

— І що їх змушує давати ту обітницю безшлюбності? — проказує, наче сама до себе.

Вікарій? Невже отець Люк?

Я відкладаю смершівську папку, бо розумію, що попрацювати «ще трошки» мені вже не вдасться. Тітка Галина безцеремонно грюкає стільцями, пересуває їх туди-сюди... Доведеться тихенько заховати документи у сумку та переглянути удома.

Прибиральниця енергійно натирає стару дерев’яну підлогу і, звичайно, нічого не помічає... Раптом рвучкий порив вітру вигинає парасолю панотця навиворіт, вихоплює її з руки і з силою кидає об землю.

Це стається знову, хоч я і не бажаю свідомо нічого такого робити...

Ну ось, тепер я можу його добре роздивитися: це справді отець Люк. Правда, у більш звичній для місцевих священиків сутані, а не у своєму елегантному чорному костюмі з білим прямокутником комірця. В одній руці валіза. То його, видно, просто не було у місті. А у іншій...

У цю мить його парасоля немов божеволіє: підстрибує, вигинається і котиться великим чорним колесом назад по доріжці із гравію, просто під вікно, з якого за всім, що відбувається, спостерігаю я...

Не знаю, чи католицькі священики займаються спортом, але цей панотець досить спритний: крутнувся на місці і, підібравши краї сутани, кидається наздоганяти утікачку. А її, наче перекотиполе, вітром жене все далі, на проїжджу частину.

Отець із грацією кугуара робить стрибок і вправно ловить парасолю у ту саму мить, коли вона ось-ось має викотитися на дорогу, простісінько під колеса автівки.

Промоклий під рясним дощем священик знову розгортає її над собою. Підіймає голову і на якусь мить ми зустрічаємося з ним поглядами.

Чи то мені здається, чи справді так, але він злегка усміхається, помітивши мене на підвіконні. Але я не можу стверджувати напевне. Може, отець Люк просто злий, що вимок до нитки так по-дурному, і то не посмішка, а його обличчя кривиться від роздратування? Я знову повертаюся у моє нічне сум’яття. Вершник із моїх видінь з обличчям місцевого священика! Можливо, той сон був якраз до цієї пригоди з парасолею?

Зрештою, даремно тоді отець Люк видався мені таким ввічливим. Мав би хоч привітатися для пристойності! Звичайно, після перегонів із парасолею під дощем йому було не до реверансів. А може, він мене просто не впізнав за склом?

— Так, це справді вікарій, — констатую стримано для тітки Галини. — Він приходив до архіву нещодавно. Шукає документи, пов’язані з діяльністю костелу...

— Красунчик! — прицмокує язиком прибиральниця, що якраз встигла побачити щасливий фінал повернення парасолі-втікачки до рук її господаря.

— Ми із сусідкою Нелькою ходимо до костелу. Там чули, що він чи то німець, чи то француз... Але добре розмовляє польською та російською. Місіонер, чи як там їх називають... Ім’я у нього дивне таке... — прибиральниця наморщує лоба. — Ніяк не запам’ятаю... Пані Едіто... — не вгаває вона. — А Ваше ймення теж не зовсім наше... То хто Вас так назвав?

— Бабуся, — відповідаю.

— Невже на честь Едіти П’єхи?

— Саме так, — відповідаю, а в душі сміюся.

Тим часом за вікном священик встигає зайти за ріг будівлі. Разом зі здоровенною парасолею він наче розчиняється у темному проході костелу...

Даю собі ще один шанс попрацювати, — може, тітка Галина нарешті залишить мене у спокої...

— Додому ще не йдете?

Потерта канцелярська папка знову лягає мені на коліна.

Я майже нічого не встигла переглянути, окрім пожовклого аркуша з побляклою смершівською печаткою у лівому верхньому кутку, з численними помітками та резолюціями. Та він, направду, на мільйон, бо то не просто аркуш, а перелік! Перелік тамплієрівських клейнодів, які я без вагань упізнала за цим детально складеним документом.

З усього тексту поглядом вибираю рядок, де йдеться про печатки із символами тамплієрів та про те, що всі ці перелічені артефакти мають знаходитися в державному міському архіві... Себто там, де я їх і надибала свого часу!

Виринаю зі своїх роздумів.

— Треба йти... — відповідаю без особливого ентузіазму. Спускаюся з підвіконня.

І справді, чого я тут сиджу? Вдома мені точно ніхто не завадить розібратися у цих записах. Тільки от змокну до нитки навіть під парасолею, поки ітиму. Та вибору немає... До будинку ходу — всього нічого. Не викликати ж таксі!

Вже переступивши поріг мого тимчасового помешкання, стріпую на килим мокру парасолю і кладу її, розгорнуту, у куток: нехай висохне до ранку. Сама ж — зуб на зуб не потрапляє — думаю лише про одне: швидше б прийняти гарячу ванну, зігрітися і нарешті засісти за ті документи! Попри офіційну заборону виносити з архіву будь-що без дозволу директорки я все ж таки взяла їх додому. Зрештою, кому відомо про цю папку, окрім мене? Нікому! Тому, поки я не внесла її наповнення до реєстру, мовчатиму та вивчу у спокійній обстановці...

Засинаю пізно, десь о третій. Просто з папкою у руках. Вночі мені знову сниться мій звичний сон... Тільки от гадати, хто той вершник, мені вже не потрібно. Я чітко бачу обличчя вікарія, отця Люка. Суворий погляд з-під великої хутряної шапки і стиснуті вуста, що наче застигли від холоду блідою хвилею. Бачу дівчинку у хутряній накидці, що тулиться до грудей вершника, чую завивання вовків, змішане із завиванням вітру... У це виття стихії і диких звірів вплітається ще один звук — звук людського голосу. Він проривається крізь вітер, наче здаля, і я помічаю того, хто раніше ніколи не приходив у це видіння — ще одного вершника. Він мчить позаду, у його руці чмихає іскрами смоляник... «Обережно, мессіре, сторожа нормандських долин!» — гукає він. І все розпливається, змішується і тане. Я прокидаюся.

— «Сторожа нормандських долин...» — повторюю дорогою на роботу вранці. — Що воно таке? Незрозуміло...

У костелі майже порожньо — будній день... Тільки дві літні парафіянки на передніх лавах сиділи, молитовно перебираючи свої чотки. На дальній примостилася я. Прийти до костелу спало мені на думку ще вранці. Зрештою, це ж не приватна територія. А бажання зрозуміти зв’язок між моїми видіннями та реальним отцем Люком не давало спокою. До того ж вікарій, що сам шукав зустрічі зі мною більше тижня тому, так і не навідався до архіву... Пропав інтерес до пошуку церковних документів? Чи, може, відлякали умови, в яких довелося б працювати?

«Ну добре, — міркувала я. — Можливо, він був відсутній. Я ж бачила, як він чимчикував того дощового дня до костелу, тримаючи у руках валізу... Але після пригоди з парасолею минуло вже кілька днів... Чому ж він не прийшов?»

Я не планувала, що зустріну отця Люка отак запросто у самому костелі, хоча й сподівалася, що мені пощастить. Та все склалося навіть краще, ніж я гадала.

Він з’явився з бічних дверей із записником в руках. Чорна сутана додавала елегантності його худорлявій, але міцній статурі.

Та ось він розгорнув свій записник, зсунув окуляри на носа і вмить перетворився з молодого елегантного чоловіка на заучку-бурсака. Я не втримала посмішки.

Тим часом отець Люк почав обходити зал костелу, заглядаючи кудись вгору, на високі стіни, й занотовуючи щось у свій записник. Я лише за мить зрозуміла, що саме, коли прослідкувала за його поглядом: через затяжні осінні дощі старий дах почав підтікати й стіни «зацвіли», особливо в закапелках, де завжди панували сутінки.

Мабуть, він мав зробити якийсь звіт або перевірити, де потрібен ремонт стелі.

Отець Люк просувався все ближче і ближче до моєї лави, і я вже було пожалкувала, що наважилася прийти до костелу. Правда, ще залишався шанс піти звідси непоміченою.

— Едіто?

Поки я вагалася, він таки розгледів і впізнав мене. Кілька кроків, — і отець Люк вже стоїть поруч зі мною.

— Радий Вас побачити знову, — проказав він приязно. — Ви дозволите? — додав, вказуючи на вільне місце біля мене.

— Так, звичайно, — відповіла я.

Отець Люк присів на лаву, поклавши записник поряд. Його довгі, наче у піаніста, пальці сплелися між собою, і я знову побачила на одному з них єзуїтський срібний перстень із монограмою.

— Мушу вибачитися, Едіто, — почав він просто. — Я мав терміново відбути до Варшави, тож не було змоги попередити Вас, що роботу доведеться відкласти на тиждень. Але ось справи залагоджено і я готовий хоч завтра узятися...

— О, то не страшно, — відповіла я. — Усі документи, пов’язані з діяльністю костелу, котрі мені вдалося знайти за ці дні у тому рейваху, я відкладала окремо, тож навіть коли поїду з міста, Ви з легкістю зможете їх переглянути.

— Поїдете з міста? — перепитав отець Люк. — Надовго?

— Ну... назавжди, — відповіла я, відчуваючи якусь збентеженість у його тоні. — Це просто відрядження, що затягнулося... На жаль, я не місцева і моя робота у архіві — лише завдання, яке я мушу виконати і повернутися до столиці, додому...

— Шкода... — сказав він. — Тоді мені доведеться відкласти деякі справи, аби мати можливість поспілкуватися та попрацювати з Вами, як я й планував. Мені дуже не вистачає товариства моїх колег з Григоріанського університету. Оце я і їздив на зустріч із ними до Варшави, адже останні п’ять років я присвятив викладацькій та науковій роботі... А цей дім Божий потребує не тільки молитов і проповідей, але й просто робочих рук... Тож із викладача я мусив перетворитися на господарника, що не усім до снаги зробити одразу. Мені так точно.

— А що Ви робите з оцим записником? Ревізію? Невже переписуєте церковне начиння? — поцікавилася я тим часом.

— Ні, ні... — похитав головою отець Люк. — Занотовую, де необхідно зробити ремонт. Он бачите сповідальню? За нею стіна вкрилася пліснявою...

— Шкода... — проказала я, перевівши погляд туди, куди вказував отець Люк. — Вона дуже гарна, червоного дерева, якщо не помиляюся.

Вікарій кивнув.

— Так, червоного. До того ж старовинна і важка. Я навіть з місця не зміг її зрушити. А волога і цвіль можуть її добряче попсувати... Тож доведеться покликати когось на допомогу, аби відсунути подалі від стіни, поки дах не полатають.

— Її не зрушать з місця і п’ятеро здорових чоловіків... — промовила я.

Оцінити вагу сповідальні було на відстані складно, але відсунути цю «бандуру» справді не так просто...

— А як Вам місто, отче? — поцікавилася я. — Чула, Ви не так давно прибули сюди.

— Що? — перепитав вікарій трохи розгублено, наче замислився про щось своє. — А-а-а, так, місто... На жаль, у мене не було достатньо часу, аби помилуватися місцевою архітектурою та краєвидами, — мовив він. — Відколи я тут, не вдалося ні разу... Але я читав дещо! Тут, при костелі, є непогана бібліотека. Багато сучасних книг про історію міста і замку... Є навіть старовинні фоліанти...

— Тоді Вам обов’язково треба порівняти, пане вікарію, написане з реальністю! — Я піднялася, бо, на відміну від отих жіночок, була одягнута досить легко і відчула, що починаю замерзати.

— То Ви вже йдете? — запитав вікарій, і собі піднімаючись. В його сірих очах, схованих за скельцями окулярів, майнуло щось схоже на розчарування.

— Так, мені пора. Ми ж іще побачимось, пане вікарію!

Він хитнув головою.

Погляд сірих очей отця Люка раптом прояснів.

— Буду завтра обов’язково!

Та я вже прямувала до важких різьблених дверей костелу.

Темрява, змішана з густим туманом, влягалася на кривих вуличках Старого Міста. Тільки жовті плями ліхтарів і фари автомобілів додавали цій флегматичній картині життя. Поодинокі перехожі, ковзаючи, поспішали додому. Наче для більш готичного антуражу годинник на міській ратуші голосно пробив дев’яту.

Я вдихнула холодне повітря. Пахло снігом, який ще не випав...

І все ж таки цікаво, що змусило його податися у католицькі священики?

Якщо він завтра прийде до архіву, обов’язково запитаю.

Едіта пішла так швидко, що він не встиг попрощатися як слід. Можна було б наздогнати її, але ж... гм... Католицький священик, що, підібравши сутану, намагається наздогнати молоду прихожанку, — м’яко кажучи, дивна картина.

Отець Люк струснув головою, проганяючи ці думки, взяв із лави свій записник і швидким кроком попрямував до сповідальні. Його чекають справи, і непогано було б покликати кількох братчиків-ченців на допомогу. Сам-один він не впорається, це вже зрозуміло!

Раптом вікарій зупинився. Що за дивина? Ні, йому не здалося: різьблена сповідальня, котра ще п’ять хвилин тому стояла впритул до стіни, була відсунута убік на добрих три кроки! Тепер навіть огрядний брат Юзеф міг завиграшки пройти між сповідальнею і стіною! Коли?.. Як?.. Хто?..

Вікарій зняв окуляри і оглянув сповідальню ще раз. Озирнувся. Літні парафіянки побожно перебирали свої чотки. Та не могла ж вона сама посунутися! Навіть якби хтось узявся совати сповідальню під час його розмови з Едітою, не помітити цього було б просто неможливо! Сповідальня ж постійно знаходилася у полі його зору!

Намагаючись не привернути увагу стареньких, вікарій втретє оглянув місце, де сталося диво, намагаючись знайти хоч якесь логічне пояснення тому, що трапилося. Даремно! Тільки на кам’яній підлозі залишився білий слід, наче хтось щосили штовхав сповідальню подалі від стіни.