Омбре. Над темрявою і світлом

Розділ IX Наталя

1947 р., весна

Україна, Кам’янець-Подільський

есна 1947-го накрила Кам’янець-Подільський своїм теплом якось раптово, одразу після останніх заморозків. Почала вигрівати, наче квочка курчат, лискучу бруківку вузеньких вуличок Старого Міста, брунити дерева, білити їхні стовбури свіжим вапном, а гілля — пахучим цвітом. Понад Смотричем аж до самого замку враз ожили верболози, і тепер, спускаючись сходами Фаренгольца, можна було милувалася їх рясною зеленню та жовтоцвітом ауринії, у який зодягнулися сірі скелі по той бік річки.

Люблінські мешкали тут, унизу. До Смотрича рукою подати. Винаймали маленьку квартирку на третьому поверсі чудернацького сірого будинку, котрий, подібно до середньовічної твердині, височів на горбі поряд зі сходами Фаренгольца.

Здавалося, все це було досить милим, аби насолоджуватися життям у Кам’янці. Та відколи вони оселилися в цьому проклятому місті, відколи Антона перевели сюди начальником контррозвідки цього триклятого дев’ятнадцятого авіаційного полку особливого призначення, Наталя Люблінська не мала спокою. Скромні потреби Антона доводили її до сказу. Мрії про забезпечене життя, яке обіцяв їй батько, щодня розбивалися об виняткову віслючу впертість капітана Люблінського! Тож Кам’янець, ще не достатньо відбудований після війни, не такий ошатний як Львів і, тим більше, не такий омріяний, як Москва, видавався Наталі вбогим стійлом, в якому її силоміць утримують сімейні узи.

Спочатку Антон не захотів їхати з нею до Москви, куди після розформування СМЕРШу перевели полковника Карпенка. Там взагалі було б усе розкішно. Під крилом батьків вона не мала б ні в чому потреби. Так ні! Антон вперся: мовляв, хоче залишитися в Україні. Далі він відмовився переїхати з нею до Львова, в якому вони мали б власний будинок і, може, навіть прислугу. У неї завжди була потреба зовнішньої естетики. Як у мами. І батько повсякчасно, навіть у воєнні роки, намагався вдовольняти ті мамині потреби. Саме тому у них в домі завжди була елегантна, хоч і трофейна, їжа, а на маминих модисток та перукарок полковник Карпенко ніколи не жалкував грошей. Наталя вже уявляла, як вранці смакує запашну львівську каву за мініатюрним різьбленим столиком, як пече вишневі пляцки для коханого за рецептом бабусі Гафїї, як відвідують з Антоном театр та вечеряють у затишному «Атласі» біля ратуші.

Таким витонченим та елегантним їй запам’ятався довоєнний Львів. Жіночі чудернацькі капелюшки, черевички на підборах до хутряного пальто й помада в тон — такими у її пам’яті залишилися довоєнні львівські пані.

Ще у 37-му разом із батьками вона бувала у Львові. Вони обідали якраз в «Атласі», у лицарській залі ресторації, такій несхожій на жалюгідні радянські їдаленьки, і відтоді, окрім Львова, не уявляла для себе більш ідеального місця для сімейного життя. Та Люблінський назвав все це міщанськими забаганками, а щодо прислуги, то взагалі розлютився не на жарт. Наталя не знала, що Львів давно був уже не той, що раніше. Якби зібрати усіх його невинно убієнних жертв докупи, то чудернацькі капелюшки могли б плисти по залитих кров’ю брукованих вуличках корабликами. У нікуди...

Наталя того не знала та й не бажала вникати, бо час від часу все ж чула уривки розмови батька і розуміла, що не всі живуть так комфортно, як її родина. Та й на спільне життя з Антоном Люблінським вона покладала великі надії, бо, звільнившись від батьківської опіки, сподівалася на сімейну казку з Люблінським. Воістину не знаєш, де знайдеш, де втратиш...

Тож тепер прийшла черга розлютитися їй, бо кожною фіброю душі вона відчувала, як Старе Місто висотує з неї сили, радість та мрії, як тисне своїми скелями, баштами та мурами, як дратує оцим убогим помешканням, котре Антон винаймає для них, гордо називаючи його сімейним кубельцем.

Тут ні для кого було надягати капелюшка, фарбувати вуста мальовидлом кольору стиглої вишні, навіть пекти вишневі пляцки, бо через віддаленість помешкання до них з Люблінським жодного разу не навідувалися гості, а рясні червоні вишневі ягоди, які вона збиралася обірвати вранці, вночі обірвали місцеві хулігани. А що вже ті казенні свята у полку, а що вже недалекі дружини його підлеглих!..

Після їх одруження минуло майже два роки, і — Наталя була в тому переконана, — якщо нічого не змінити, сплине ще півжиття, витраченого марно, бо ж в уявленні Антона у них все й так чудово: і ця жалюгідна квартирка, і його капітанське звання, і постійна відсутність удома.

Тож сьогодні, поки він вдома, сидить за обіднім столом та пиляє ножем на тарілці капустяного шніцеля, вона викаже йому все! Нехай ображається, нехай сприймає, як хоче. З неї досить такого життя!

— Я гадала, я сподівалася, що хоч із житлом тут у нас проблем не буде, що будемо мешкати у просторому вмебльованому будинку! — почала вона без передмови. Це була стара Наталина пісня. Люблінський знав її наперед, тому ще енергійніше взявся за шніцеля. — Я вже не витримую тут, Антоне! І мене дивує, наскільки тобі байдуже до того, чого прагну чи бажаю я.

Шніцель був несмачним: якісь перемелені хрящі з пайкової консерви та нашаткована капуста, яку вчора завіз Наталі додому його старшина Матвєєв. У кошику було ще з десяток яєць, трохи борошна. Звичайно, не густо. Але Люблінський розраховував, що дружина вигадає якусь більш апетитну страву, ніж оця підсмалена псевдо-котлета сумнівного смаку на тарілці.

— Та ми більше року живемо в цій убогій квартирці без вікон, без дверей... Вночі комарі доїдають, сморід стоїть від болота... Але ж тобі байдуже! Ти вдома буваєш так рідко, що й не помічаєш того.

Люблінський зітхнув і відклав убік ножа та виделку.

— Я навіть приготувати путнього нічого не можу, бо на базарі ні сиру, ні молока, ні м’яса не купити... На твоїх пісних пайках жити чи як?

— Ну вибач, люба. Трофейний кав’яр скінчився ще у 45-му, — промовив Люблінський стомлено. — Та й салямі до Кам’янця не завозять. Всю минулу ніч разом із прикордонниками ловили селян, що пруться через Збруч на Тернопільщину по харчі. Кажуть, голодують. В навколишніх селах взагалі біда робиться, працювати у колгоспах не хочуть, ховають насіння... Я цим займаюся замість того, аби виконувати свою роботу, розумієш? Повертаюся додому в надії, що ти рада мене бачити, а тут — чергова істерика...

Наталя відчула, як її ліве око засіпалося. Стала перед Антоном, підперла руками боки.

— Якби мій батько знав, в яких умовах живе його єдина донька! Антоне, ну поясни мені, чому ти відмовляєшся від його допомоги?

— Бо я спроможний забезпечити свою сім’ю самотужки, Наталю. І годі про це, — відповів різко. — В тебе терпіння — нуль!

— А в тебе — мудрості, — відрубала, як завжди. — Самотужки... Ага, тішся! Дурень думкою багатіє. Та якби не мій батько, ти б і це капітанське звання ніколи не отримав!

— Ну от я й намагаюся довести нам обом, що вартий чогось і без сприяння твого батька.

Намагаючись залишатися спокійним, Люблінський підвівся з-за столу і підійшов до розгніваної дружини.

Наталя ображено відвернулася, сіла навпроти дзеркала спиною до Антона.

Тремтячими від гніву пальцями схопила паперову коробочку з пудрою, провела пуховкою по щоці.

— Твій АПОП дорожчий тобі за мене! — додала гнівно. — Я вже не розумію, чи ти справді там ще працюєш. Якісь селяни, колгоспи, горіхові насадження... Ти взагалі начальник контррозвідки авіаційного полку чи хто? Поясни мені, дурній! Яке ти маєш відношення до горіхових посадок по дорозі на Чемерівці?

— Пряме! — почула за спиною. — Безпосереднє маю відношення.

Вона розсміялася.

— То хоч горіхів додому привези, — може, перекладанця якого спечу!

Антон підхопив її, силоміць повернув до себе.

— Що з тобою коїться, Наталю? Ти наче вередлива дитина! Часом мені вривається терпець і я ледве стримую себе...

— А ти спробуй, вдар мене, — мо’, полегшає, — огризнулася вона.

— Наталю! — Антон стиснув зуби. Ця жінка таки випробовувала його терпіння.

— То що, буде з чого горіхові пляцки пекти? — в’їдливо перепитала вона.

— До чого тут горіхові пляцки? Це важливе стратегічне завдання: усю Хмельниччину засадити потрібно волоським горіхом. Це єдиний захист від американської розвідувальної авіації, — роздратовано відповів Антон. — Он вчора хлопці знову помічали білу смугу на небі. Інверсійний слід називається. Поки ми тут дурницями займаємося та заганяємо селян у колгоспи, ці американські гади удосконалюють свою авіацію, а ми перед ними наче голі. Усе — на долоні, всі стратегічні об’єкти...

Наталя трохи пом’якшала. Іноді вона переступала межу і потім вже соромилася своєї прискіпливості та примх. Але чим Антон кращий? Що зробив він, аби якось змінити ситуацію?

Інші он чоловіки встигають і на роботі, і вдома, і для сім’ї щось придбати... Тільки не капітан Люблінський! У нього цілодобова суцільна робота! Ніколи й автомата перезарядити!

Антон зітхнув, обійняв Наталку за плечі. Внутрішньо завжди відчував, коли вона перестає гніватися.

— Люба, я теж планував, що у Кам’янці матиму більше часу для тебе, для нас, але сама бачиш, як все обертається...

Вона намагалася не подавати виду.

— Антоне, знайди нам інше житло! Не можу жити у цій дірі! — проказала з надривом.

— Чим тобі не до вподоби наша квартира? — поцікавився Антон миролюбиво. — Поряд річка, чисте повітря, вид на фортецю... Та такій місцині позаздриш!

— Набридло! — відрізала Наталя. Хочу нормальну квартиру в центрі, біля інтелігентних людей... Хочу в театр, хочу жити! Жити хочу, Антоне!

— То, можливо, нарешті зважимося на дитину? — запитав обережно. — Ти матимеш чим зайнятися. Може, і дурні думки в голову не лізтимуть...

Картонна коробочка з пудрою влучила точнісінько в лоба. Не боляче, але принизливо. Пудра хмаринкою зависла в повітрі просто перед очима. Вдихнув, розічхався. Кинув поглядом на дзеркало — не обличчя, а біла театральна маска...

— Та пішов ти, Люблінський! Хай тобі грець! — з очей Наталі бризнули сльози. Схопила пляшечку з парфумами. Тими, що привезла ще з Фастова, столітньої давності.

Антон ледь устиг ухилитися. Плящина стукнула об вікно і з дзенькотом вилетіла на вулицю, залишивши у склі круглу дірку з тріщинами, схожими на сонячне проміння.

Йому урвався терпець. Вхопив рушник, взявся витирати обличчя. Ридання Наталі стало останньою краплиною.

— Якщо тобі так зі мною погано, їдь до батьків у Москву! Я не в змозі задовольняти твої безкінечні примхи, Наталю! — проказав суворо. — Кругом — біда, розруха, диверсанти щодня з-за Збруча лізуть, а ти наче сліпа, наче нічого не розумієш... Все тобі богема в голові! Світське життя... Немає більше богеми! Нема! У всякому разі, в Кам’янці.

Повернувся, пішов.

— Трохи пройдуся! — проказав, грюкнувши дверима. Бо знав, Наталю за яку годину попустить і він зможе нормально з нею поговорити.

Може, він і справді занадто суворий із нею? Помістив у спартанські умови, відірвавши від звичного родинного комфорту... Так, справді, він не був відвертим з нею. Наталі ж невідомо, що він спеціально винайняв житло у цьому будиночку, біля сходів Фаренгольца.

Бажання розгадати таємницю не полишало його, і часто під виглядом пізнього виклику на роботу Антон Люблінський вибирався з дому лише з однією метою: віддатися думками чомусь більш приємному, ніж Наталине пиляння та службові справи. Уява малювала незліченні скарби, які лицарі-тамплієри могли привезти до Кам’янця, рятуючись від переслідувань, та заховати у котромусь із численних підземель.

За рік він і на крок не наблизився до розгадки. По правді, навіть не знав, з чого починати. Якби ж тоді не викрали ту рукописну книгу, він, можливо, вже б ішов по сліду, а так все, що вдалося відшукати, — старий напівзавалений хід, що вів кудись у напрямку Підзамча. Раніше хід був досить широким, можна було й возом заїхати. Але тепер, закиданий сміттям та камінням, підтоплений, у вельми занедбаному стані, виявився мало придатним для подальших досліджень.

Антон не мав сумніву: існували й інші ходи, пов’язані між собою. Вони, безумовно, павутиною плелися під Старим Містом, поєднуючи його пивниці, льохи, підвали... Сходилися у старому Кам’янецькому замку і знову розбігалися, котрий куди: до Хотинської фортеці, до Сатанова, Жванця, Чорнокозинців...

З усього тамплієрівського добра, що доправив до місцевого архіву, залишив собі картину у старовинній золоченій рамі. На ній були зображені ті, хто міг би йому підказати, що робити далі, — лицарі-храмовники. Кремезні фігури тамплієрів верхи на конях зачаровували його, коли вдивлявся у ті зображення. Здавалося, він там, серед них. Невидимий вітер розвіває поли їхніх білих плащів із червоними лапчастими хрестами на грудях. Крива тріщина перетинала якусь річ в руках одного з них, і Антон Люблінський ніяк не міг вгадати, що ж то таке. Лише добре придивившись, зрозумів: якась посудина. Для чого — даремно бився. Можливо, щось із тамплієрівських скарбів?

Жалкував, що не встиг сфотографувати або бодай перемалювати гравюри з тієї рукописної книги.

Так по-дурному втратити її міг тільки справжній недоумок!

Люблінський повернувся додому майже опівночі. Тиша в кімнатах та вимкнуте світло були ознакою того, що Наталя, вочевидь, заспокоїлася і вклалася спати.

Її дурне нервування та капризи часом ставали такими нестерпними, що Люблінський хотів одного: або самому піти кудись світ за очі, або щоб вона...

Вже у вітальні зрозумів: тиша в квартирі стає занадто неприємною, загрозливою. Зайшов до спальні — нікого. Ліжко застелене, наче Наталя і не вкладалася.

— Цього мені тільки бракувало!

Люблінський зайшов у тісну кухоньку, увімкнув світло. На столі лежала записка. Рівненьким вчительським почерком Наталі виведено на клапті обгорткового паперу: «Я — до батьків. В Москву. Прощай!».

Вранішня прохолода поступово змішувалася з гарячим сонячним промінням. Антон Люблінський натягнув на очі бриля. Придбав у якогось діда просто на вулиці. Так сонце не било в очі, краще малювалося. Радів, бо мазки на заґрунтованому полотні ставали рівніші, досконаліші...

На отій, зі стіжками сіна, навіть вдалося відтворити справжню гру світла і тіні... Сьогодні ж малював Кам’янецький замок. Безверхий, потовчений війною, але звеселілий.

Мав вихідний. Якщо не станеться ніякої НП, мабуть, вперше за все літо він зможе розслабитися та відпочити.

Після від’їзду Наталі до батьків у Москву він по перших порах відверто заганяв себе. Дзвонив. Слухавку завжди брала теща. Чемно вітався, просив покликати Наталю, але теща кожного разу відповідала, що Наталя не бажає з ним говорити. Теща грала вар’ята, він же просив Наталі переказати, аби повернулася до Кам’янця, бо вирушить по неї до Москви сам, та Наталина мати усякий раз незмінно відповідала: «Антоне, заспокойтеся, все втрясеться. І не думайте з цього приводу турбувати Олександра! В нього і так вистачає клопотів на роботі! Антоне, тільки не робіть ніяких дурниць! Чуєте, Антоне? Наталя побуде у нас трохи, погостює і сама повернеться».

Чисто дурів! Як це зрозуміти: побуде трохи? Побуде трохи у Москві? Покурвиться, походить по московських ресторанах та театрах, а потім повернеться до нього? Наче вона не його законна дружина, наче він порожнє місце...

Щоразу поривався зателефонувати Наталиному батькові, але спинявся, бо у голосі тещі вчувалося якась недомовленість, пересторога.

Якось несподівано для себе відчув бажання малювати.

Старшина Матвєєв вже наступного дня приніс йому мольберт та фарби. Казав, що виміняв на дві м’ясні консерви та хлібину у якоїсь кам’янецької пані антирадянської зовнішності.

Дурний він, Матвєєв! Не розуміє нічого!

Тим часом в душі радів, що так склалося і Наталя у Москві. Тут, у Кам’янці та околицях, ген аж до Збруча, робилося страшне. Тиждень тому застрелили у власній квартирі дружину майора НКДБ Протасова. Щоночі доходили звістки про повстанські загони, що безчинствували у селах на Збручі. Люди, не розбираючись, усіх називали бандерівцями. У Чорнокозинцях вбили агентку Марію Іваніхіну, яка працювала у тамтешній сільській школі вчителькою російської мови. Власне, чому ж бандерівці безчинствували? Майор Протасов гарно постарався для успішної колективізації в області. Та от парадокс: такий приємний, блакитноокий прихильник поезії Пушкіна — з виду і не скажеш, що своє звання отримав за виконання вироку над ворогами народу. Більше трьох тисяч... Товаришка Марія Іваніхіна теж немало націоналістів на той світ — того... Марія мала дізнатися, хто з місцевих співпрацює з бандерівцями. Десь прокололася. Помстилися. Однак прийшла чітка директива подати все так, що, мовляв, знущалися над нею кляті бандерівські недобитки, але їй вдалося вирватися. Тікала вночі селом босоніж, у порваній сорочці, била по шибках — ніхто не відчинив. Так її, безневинну радянську вчительку, і застрелили бандерівські нелюди — на порозі, просто перед дверима, за якими намагалася знайти порятунок.

Цікаво, а хто ж мав відчиняти? Більша половина села ще восени повтікала на Гальонщину, рятуючись від голоду, багато вимерло, а ті, хто залишився, боялися вночі й носа на вулицю показати, не те що впускати когось стороннього до хати. Марія ж для них завжди була чужинка.

Зате ідеологічно свідомі мешканці села розповідали, що вночі, коли село гасило каганці та лягало спати, повстанці переходили Збруч убрід, приходили по харчі та новини. Чи приносили харчі з того боку, з Гальонщини, бо голод накрив села по Збручу, як смертоносний туман. Вигрібали мерців як гній. Його, Антона Люблінського, кидали на підсилення то сюди, то туди. І він, начальник контррозвідки авіаційного полку особливого призначення, вже не розумів, хто він насправді.

Ще один заліт стався ось нещодавно. Запахло смаленим. Таким смаленим, що аж товариш Берія відписався. З Кам’янця, просто з аеродрому, в Одесу на курорт вилетіло таке собі подружжя Літинських. Освітяни, свідомі радянські люди! Та вже за два тижні — як грім серед ясного неба: не Літинські то, а очільник націоналістичного угрупування Роман Шухевич разом зі своєю зв’язковою! Упізнали випадково, по фотографії на медичній справі. Та було вже пізно. Шухевич, накупавшись у Чорному морі та підлікувавши виразку, разом із супутницею благополучно зникли, при перевірці на зворотньому шляху пред’явивши ті ж документи на ім’я подружжя Літинських.

Антон зробив впевнений мазок зеленою фарбою. Трава вилискувала свіжою зеленню, наче в росі. Благодать! Зрадницьки забурчав шлунок. Вже й обідати пора, а він ще й не снідав.

Люблінський задоволено потягнувся. Що там у нього на поживу? Яєчня! Краса! Матвєєв просто безцінний! Десь сала роздобув. Старого, жовтого, але піде! Тож буде яєчня зі шкварками. Петрушки скубне з сусідської грядки, засмажить із цибулькою....

Антон роззирнувся. Десь поряд мав лежати його старий планшет, куди він складав пензлики. Вдома вже повитирає їх, доведе до ладу... Обернувся, підвів очі і завмер.

Просто перед ним на горбику стояла... Наталя. У білій сукенці в рясні червоні квіти, елегантній, — за останньою, видать, модою. Білі короткі рукавички на руках, волосся по вітру розвівається... Наче його, але якась не така...

— Наталю?.. — проказав тихо.

Вона стояла, винувато ловлячи його погляд. Червоні квіти на подолі сукенки розсипалися під вітром.

— Наталю?!

Побіг, забувши про мольберт, незавершену картину, планшет. Підбіг ближче і зупинився.

Те, чого він не помітив одразу, кинулося в очі, коли підійшов ближче: Наталя була вагітна. Живіт вже гарненько вирізнявся під тісною тканиною сукенки.

Показав пальцем на ту округлість.

— Що це?

— Ти немудрий? — Наталя білозубо засміялася. — Хіба не бачиш? Я вагітна!

Люблінський якось невпевнено переминався з ноги на ногу.

— У якому сенсі? — запитав і тут же відчув себе повним ідіотом.

— У прямому сенсі, Антоне! — знову засміялася вона. — Від тебе!

— І тому ти вирішила втекти до Москви? — запитав Люблінський. Образа на дружину піднялася, наче хвиля на морі. — Звідки мені знати, що то моя дитина? — просичав роздратовано.

— Якщо вмієш рахувати, то відніми п’ять місяців від поточного і дізнаєшся.

Наталя підійшла ближче. Обійняла його за шию, притулилася до грудей.

— Ну, Антоне, не будь дурненьким! Я народжу тобі сина!

— Хочу дівчинку! — проказав, набурмосившись, він. — Ні, Наталю, ти справді шалена! Чому тоді втекла? Чому не попередила, не подзвонила, що повертаєшся? Хіба ж я б не зустрів? Чому поводишся так зі мною?..

Вона лише знизала плечима.

— Така я є, Антоне. Або звикай, або...

— Або що? Знову втечеш від мене до батьків у Москву?

— Так! — засміялася білозубо. — Так і зроблю!

Він підхопив її на руки.

— Зірка! Якщо народиться дівчинка, назвемо її Зіркою.

— Дурнувате ім’я! — Наталя наморщила носа. — Звідки ти його взяв?

— Дівчинку назвемо Зіркою! — безапеляційно повторив Антон. — Чула? Мені подобається. І посмій-но мені тільки ще раз втекти до батьків!

— Ти таки немудрий, Антоне Люблінський... Ти таки немудрий! — повторювала Наталя, цілуючи його обличчя.