Омбре. Над темрявою і світлом

Розділ XIV Зізнання

це жахливе відчуття, коли прокидаєшся і відчуваєш себе наче загубленою у часі. Ліхтарі на Зарванській тільки ввімкнули, і вони ще не встигли наповнити мою кімнату м’яким жовтим світлом. Отже, ще не так пізно. Здається, я сп’яніла від тих кількох ковтків кампарі і заснула, проспавши увесь день. У голові, наче стоп-кадром, виникло обличчя Князевича. То це не сон? А я підсвідомо мала надію, що вранішня зустріч із Юрієм і вся ота розмова — лише химерний сюжет сновидіння.

Я піднялася і мало не впала, перечепившись за крісло. В цю мить із кухні пролунав якийсь звук. Я завмерла. Може, я двері не зачинила і прийшли господарі, бо злодії навряд чи будуть отак орудувати — при світлі та ще й на кухні.

Але вони б попередили, подзвонили... Про всяк випадок озброївшись важкенькою бронзовою статуеткою, що стояла на комоді, я навшпиньки рушила до кухні. Там горіло світло і пахло свіжозвареною кавою.

Що за... Отець Люк?!

— Сподіваюся, Ви не сердитиметеся на мене за те, що я вдерся до Вас без запрошення? — проказав він з незмінною спокійною посмішкою на вустах, піднімаючись мені назустріч.

Був у своєму священицькому костюмі з білою колораткою. Взяв із моєї руки бронзову статуетку і обережно поставив на стіл.

— О, ні-ні! Це зайве, Едіто! Я ж не грабіжник, — проказав примирливо. — Каву будете? Я не хотів Вас лякати, будити отак зопалу, тож подумав, можливо, поки я зварю нам кави — Ви прокинетеся.

— Як Ви сюди потрапили, отче? Двері ж були зачинені!

— Увійшов, — відповів він просто, розвівши руками.

А, так, я пригадала, як з легкістю отець Люк... чи як мені тепер його називати... нещодавно прочинив для мене вхідні двері архіву. Хіба китайський замок може стати перешкодою для людини, яка має такі навички?

— Правду кажучи, в нас з Вами не так багато часу, аби лишатися тут. Едіто, — промовив отець Люк, — Ви маєте залишити це помешкання. І що швидше, то краще.

— З якого це дива? — поцікавилася я, відчуваючи, як всередині мене піднімається хвиля роздратування. Ні, обурення!

Ці жахливі чоловічі ігри, в які я втягнула себе, сама того не відаючи, увесь час вибивали мене з колії, а тепер і змушували відчувати страх за власне життя.

— З якого це дива, отче?

— Ну, хоча б тому, аби не напиватися на самоті, — усміхнувся він. — Я, у всякому разі, можу скласти Вам компанію. Та й оце «палене» кампарі, як на мене, не найкращий напій для леді.

Я відчула, як червонію від сорому.

— О Боже... Отче... Я не вживаю алкоголь! Я зробила всього кілька ковтків... І взагалі... чого я маю виправдовуватися перед Вами?

— Не потрібно виправдовуватися, Едіто. Просто візьміть необхідні речі і їдьмо звідси, — знову повторив він, нічого достеменно не пояснюючи.

— Навіщо і куди я маю їхати? Я винаймаю цю квартиру...

— Забудьте про квартиру, Едіто. Тут Вам залишатися небезпечно.

— Пане Люку... Вам не здається, що для початку я маю зрозуміти, що відбувається? Вам не здається, що... — вперлася я.

— Так, звичайно. Здається. Але я поясню Вам усе трохи пізніше. На місці.

— На якому місці?

— Побачите, — відповів мені отець Люк. — Прошу, візьміть необхідні речі, інакше мені доведеться винести Вас звідси просто у тому, в чому Ви є.

Його обличчя, як завжди, мало впевнений вигляд. Вранішня розмова з Князевичем знову видалася мені поганим сном.

— Отче... — почала я, але він, ковтнувши зі свого горнятка кави, лише показав мені жестом швидше збиратися.

Вкинула зопалу у дорожню сумку кілька речей, спортивний костюм, кросівки, косметичку.

— Ви нічого не забули, Едіто?

Огледілася. Він стояв за спиною, як херувим із мечем при воротах едемського саду. Поглядом показав на кухонний стіл.

Папка! Смершівська папка увесь цей час залишалася у мене вдома! Я переглядала її вчора тут, на кухні.

Схопила її, вкинула у сумку. Отець Люк похитав головою.

— Ходімо вже, Едіто! — скомандував він. У прихожій накинув мені на плечі кожушок і, відчинивши двері, взяв з моїх рук сумку і вийшов першим.

Біля під’їзду стояло припарковане авто — срібляста «шкода».

— Сідайте, — проказав отець Люк, відчинивши переді мною дверцята.

Я слухняно сіла, але вже за мить, щойно він сам усівся за кермо, повернулася до нього.

— Може поясните все-таки, що відбувається?

— А Ви все ще не розумієте, Едіто? — поцікавився він, рушаючи автівкою з місця. — Я знаю, що Ви сьогодні зустрічалися з деким, і здогадуюся, про що була розмова, — не відповідаючи на моє запитання, продовжував отець Люк. Наша автівка поміж тим виїхала з двору і рушила принишклим Старим Містом.

Я все ще не розуміла, чи то мені критися, чи визнати правду.

— Куди Ви мене везете?— запитала натомість.

— Туди, де безпечно. Де я можу бути спокійним, що Вам нічого не загрожує.

Яка вичерпна відповідь! Ну що ж... вочевидь, ставити запитання доведеться мені.

— Отже, Ви, як і говорив Юрій Князевич, не священик?

— Ні, — відповів він. — І прошу, пробачте, що довелося так незграбно дурити Вас, Едіто.

— Чому ж незграбно? — не втрималася я і з сарказмом додала. — Слід віддати належне, у Вас все виходило досить елегантно.

— Я справді про це жалкую, — тихо промовив Люк. — Я не священик, не вікарій і навряд чи став би видавати себе за служителя церкви, якби не обставини...

— Та невже? — сікнулася я. — А хто ж Ви, пане? Ви не священик, не вікарій... А хто ж Ви?

— Невже пан, з яким Ви спілкувалися вранці, не представив мене Вам? — усміхнувся він, не відриваючи погляду від дороги. — Моє ім’я — Люціус Антуан Серж де Прейзі де Моле, — проказав Люк. — І хай як химерно це звучить, я нащадок старовинного нормандського роду де Моле, до якого, як Вам відомо, Едіто, належав Великий Магістр ордену тамплієрів Жак де Моле, а також його племінник Х’юго. Я нащадок Х’юго де Моле, того самого, який за наказом свого дядька прибув у супроводі загону лицарів Храму, шукаючи політичного притулку. Того самого, який привіз до Кам’янця Чашу Омбре, про яку Ви мені так люб’язно розповідали.

— У Вас є совість? — обурилася я, намагаючись опанувати себе. — Для чого був цей театр? Ви ще скажіть, що нащадки Х’юго де Моле зростали і мешкали у Кам’янці-Подільському!

— Ні, інакше б я мав можливість народитися в Україні. Або в Сибіру, — відповів Люк. — Але, гадаю, Вам буде цікаво дізнатися, що мій предок справді мешкав тут, у цьому місті. Він помер від туберкульозу у Кам’янецькому замку. Перед смертю забажав, аби його колишній зброєносець Георг де Гастон відвіз його сина Годфруа на батьківщину під опіку лицарів Лангедоку, останнього оплоту тамплієрів. І, наскільки я розумію, більше він сина не бачив.

— Цікаво... — відповіла я, намагаючись бути спокійною, але від хвилювання мене теліпало, як у пропасниці. — І що ж далі?

— Розповім, але спочатку скажіть: Ви точно пробачили мені? — запитав Люк, торкаючись моєї руки. Вона була холодна, і він загорнув її своєю теплою долонею. На якусь мить.

— Все залежить від того, наскільки Ви будете зі мною щирі тепер, пане Люку.

— Буду, — проказав він. — Можете запитувати у мене все, що забажаєте. А щодо продовження історії Х’юго де Моле, то у Кам’янці залишилася його вдова Доріан, яка згодом стала пані де Фруа. Увесь рід де Моле було винищено, за винятком Годфруа. Як Вам відомо, після арешту і страти багатьох тамплієрів король почав прибирати до рук володіння та маєтки ордену та їхніх родин. Сестру Х’юго де Моле Катрін звинуватили в єресі і спалили на вогнищі. Отже, якби не Годфруа, його син, що зростав у Лангедоку, нас, теперішніх де Моле, просто не було б на світі, — завершив Люк.

Я потерла лоба.

— Звідки Вам відомі такі подробиці?

— З щоденників самого Георга де Гастона. Тих самих, про які згадував у своїй праці професор Ле Блан... Пам’ятаєте? — усміхнувся він, вочевидь, пригадавши мою розповідь. — Щоденники збереглися напрочуд добре. Деякий час ці записи були втрачені для ордену, але після Другої Світової їх знову вдалося розшукати. Професор Ле Блан використав цілком загальні факти, але, як бачите, їх було достатньо, аби Вас зацікавити.

Люк — бо надалі звертатися до нього як до священика мені не повертався язик — зітхнув і поглянув на мене.

— Ви маєте довіряти мені, Едіто! Просто вірте! Я розумію, що все це схоже на божевілля, але Ви мусите повірити мені. Юрій Князевич — мій давній знайомий, ФСБ-шний служка, працює на російську розвідку. Ви ж самі знаєте, з ким тоді він приїхав до Кам’янця презентувати свою місію.

— Так, але поки що Ви мені нічого нового не сказали, Люку. Тільки те, про що я й так знала або ж сама розповідала Вам.

— Трохи терпіння, Едіто. Ми скоро будемо на місці і я доведу Вам, що не брешу.

— А на які спецслужби працюєте Ви, пане Люку? Юрій Князевич казав, що Ви теж любите погратися в Джеймса Бонда.

Люк усміхнувся кутиками губ. Не відриваючи погляду від нічної дороги, продовжив, але зовсім не з відповіді на моє запитання.

— Георг де Гастон у своїх щоденниках дуже детально описує життя тогочасних тамплієрів та історію життя самого дідуся Х’юго. Однак у книзі є багато загадок, відповіді на які я шукав... — Люк замовк на якусь мить. — І тут з’являєшся ти, — проказав він, вперше звернувшись до мене так неофіційно, — як можливий ключ до всіх таємниць! Я прочитав твої дослідження, почав слідкувати за тим, що відбувалося у Кам’янці, та не випускав тебе з поля зору. Я ніколи не бував в Україні, а події останніх років мого життя взагалі могли перекреслити будь-яку можливість взятися за розгадку цієї справи. Та, відповідаючи на твоє запитання, Едіто, на які спецслужби я працюю, відповім: це честь мого роду і честь товариства, до якого я належу — товариства «Лицарі Лангедоку». Крім того, у мене є власні рахунки з Князевичем.

— То розкажи про себе, Люку. А то якось нечесно виходить. Все, що я знаю про тебе, — або, м’яко кажучи, неправда, або з чужих слів..

— У словах Князевича є тільки частина правди, Едіто, — Люк зітхнув, перевів погляд з дороги перед собою на мене. — Добре... Ось моя історія. Я народився у заможній родині, але батьків своїх пам’ятаю дуже мало. Коли мені було чотири роки, вони загинули в автокатастрофі. В родині ніхто не вірив у те, що то був нещасний випадок, але заради моєї безпеки тітка і дядько не вимагали детального розслідування. Справу закрили. Як я вже казав тобі, мій рід веде свій початок від Жана де Моле, брата Великого Магістра ордену тамплієрів. Графський титул нам дістався від наших предків і передавався з покоління в покоління. Я не дуже ним переймався, хоча титул є титул і з пісні слів не викинеш. Мій батько був науковцем, лінгвістом. Викладав у Сорбонні. Мати я пам’ятаю краще. Та, зрештою, усе, що я знаю про батьків, — з фотоальбомів та зі слів моїх дядька Реньє й тітки Клер. Тітка Клер — молодша сестра мого батька. Після трагічної загибелі батьків тітка замінила мені матір, мріяла, аби я теж подався в науку. Я таки вступив у Сорбонну на факультет психології. Паралельно — у розвідувальну школу при Головному Управлінні спостереження — Direction de la Surveillance du Territoire. По закінченні університету я почав працювати у ДСТ.

Тітка Клер жартома називала мене «блукаючим нейроном», бо мене майже ніколи не було вдома. Під час однієї з операцій мене серйозно поранили. Куля зачепила хребет, і три роки я був прикутий спочатку до ліжка, потім — до інвалідного візка. Мені тоді заледве мало виповнитися тридцять. Як я міг прийняти таке?

Як ти розумієш, Едіто, до поранення у мене було досить енергійне, насичене та цікаве життя. Крім того, сама приналежність моїх предків до ордену тамплієрів спонукала мене вступити до товариства «Лицарі Лангедоку», що займалося історичними пошуками, геральдикою та вивченням діяльності ордену. Коли я був прикутим до ліжка, — продовжував Люк, — то обдумував різні варіанти свого подальшого буття. Лікарі не дуже вірили у те, що я знову почну ходити. Тож я про всяк випадок розробив справжній план дій. Мені не хотілося бути тягарем для Клер та Реньє, та, залишаючись в нормандському маєтку, я не зміг би цього уникнути. Тож таємно від усіх я придбав собі будинок у старовинному кварталі Ле Маре і переїхав до Парижу. По правді сказати, я мав чітку мету: дізнаватися про всі престижні аукціони, виставки та їх експонати. Давно мріючи про створення власної колекції, я почав досконало вивчати історію, мистецтво, живопис — все, що відволікало мене від мого жахливого стану та інвалідного візка. Найкращі експонати були придбані саме тоді, коли я пересувався на ньому і захоплювався аукціонами, не жалкуючи грошей. Хоча навряд чи такі покупки можна назвати марнотратством... — гмикнув Люк.

— Це правда, — погодилася я. — З часом вартість артефактів тільки збільшується. Але як тобі вдавалося? Як ти грав на аукціонах?

— Через посередника. Телефон, Інтернет.... — відповів Люк. — У Франції це добре налагоджено. Спочатку було дуже цікаво...

— У мене просто немає слів! — проказала я вражено. — Але ж усі ці шедеври потребують неабиякої охорони.

— Певна річ, — погодився Люк. — Неповносправний в інвалідному візку — а саме таке майбутнє мені пророкували лікарі — навряд чи міг би захистити самотужки своє набите безцінними раритетами житло. Тому я нашпигував усе електронікою. Камери спостереження — данина моїй колишній роботі. Винести звідти щось зможуть хіба що кіношних тринадцять друзів Оушена. Я гадав, що все це колекціонування відволіче мене від жалюгідних реалій мого буття. Але знаєш, я помилявся, — раптом проказав Люк. — Серед усіх цих витворів мистецтва можна почуватися страшенно самотнім і стомленим. Потім... потім раптом з’явилася надія, що я буду ходити. І, як бачиш, батл з інвалідним візком завершився моєю перемогою, слава Богу!

Ми вже давно виїхали з міста і рухалися по нічному шосе. Куди? Під час розповіді Люка я не дуже слідкувала за дорогою. Хвилювання минуло. Раптом відчула себе з ним у безпеці. Зрештою, хотілося вірити, що все, про що він розповідав, — правда. Юрій Князевич — ось хто насправді не викликав до себе довіри.

— Ти, Люку, не залишив мені іншого вибору, як повірити тому, що розповідаєш, — нарешті після довгої мовчанки проказала я. — Після вранішньої розмови з Князевичем я була вже сама не своя.

— Маю надію, що ми нарешті почнемо довіряти одне одному, — відповів він. — Князевич небезпечний, Едіто. Розумієш?

— А що з картиною пані Зірки? — поцікавилася я. — Де вона зараз?

— Вона там, куди ми зараз їдемо. Скоро її побачиш сама.

Я повернулася, дістала з заднього сидіння свою сумку, а з неї — смершівську папку Антона Люблінського.

— Що ж, Люку... тоді відвертість за відвертість, — промовила я. — Цю папку я знайшла в архівному підвалі... випадково. Не думала, що таке могло вціліти. В ній — перелік предметів з того ящика, про який тобі розповідала. Ну, в якому були знайдені клейноди ордену тамплієрів. Така собі довідка від СМЕРШу.

Люк кинув погляд на папку, перегорнув однією рукою сторінку.

— Це справді цікава знахідка. Диво, що ця папка вціліла в тій пожежі.

— Диво в іншому, Люку. У цьому переліку міститься картина, яку тобі продала пані Зірка. Розумієш? Картина була в переліку артефактів, що належали ордену Храму.

На його обличчі відобразилося здивування.

— Маєш на увазі, що картина належала до переліку тих речей, котрі фашисти готували вивезти до Німеччини?

— Так. А вивозили їх з костелу. Саме там зберігалися до війни усі ті цінності. Не хочеш поцікавитися, як картина опинилася у приватній колекції пані Зірки?

— Ну...— Люк стенув плечима. — Судячи з усього, ця пані Зірка вельми авторитетна у своєму місті. Може, картину їй подарували або вона її якось тихенько прибрала до рук... А що?

— Все набагато простіше, — я розгорнула папку. — Бачиш цей автограф? Тут написано: «Лейтенант А. Люблінський». Ця папка належала йому. Я переконана, що саме він знайшов усі ці артефакти і він же складав даний опис.

— Лейтенант Люблінський? — повторив за мною Люк. Потер долонею лоба. — Дуже знайоме прізвище... Здається, таке прізвище носив той смершівець, у якого в 1945-му агенту ордену Лицарів Лангедоку вдалося викрасти щоденник Георга де Гастона... Члени товариства мали намір провести пошуки Чаші Омбре, таємно вивезти з України усе, що належало ордену. Майже все було готово, але почалася Друга світова війна, і вони запізнилися. А потім щось зробити вже було нереально. У цій книжці — ключ до розгадки таємниці Чаші Омбре, розумієш?

— Розумію, — відповіла я. — А хочеш ще одну несподіванку?

— Несподіванку? Яку?

— Хочеш дізнатися, хто такий смершівець Антон Люблінський? — поцікавилася я, дістаючи свій мобільник. — Просто дивуюся, чому я раніше цього не зробила!

Люк знову перевів погляд на мене. — Чого саме?

— Хвилинку!

Я поглянула на годинник. Година була вже пізня, але присутність Люка мені додала сміливості. — Алло Матвіївно?

Голос на тому кінці слухавки щось сонно пробурмотів.

— Едіто? То Ви? — почула я нарешті у слухавці. — Чому телефонуєте так пізно? Що сталося? Як Ви почуваєтеся?

Алла Матвіївна говорила розгублено, наче скоромовкою.

— Дякую, вже краще. Маю одне запитання до Вас. Перепрошую, що турбую так пізно. Не підкажете, яке повне ім’я пані Зірки? У мене зустріч із нею завтра вранці. Якось не гарно спілкуватися з людиною, не знаючи, як її зовуть.

— Ем-м-м.... — пані Дзигальська замислилася на мить. — У Вас завтра зустріч із пані Зіркою? Вона нічого мені не казала.

— Певно, тому, що це стосується, пані директорко, тільки мене, — відповіла я.

— Ам-м-м... Пані Зірку зовуть Люблінська Зірка Антонівна, Едіто, — голос Алли Матвіївни звучав розгублено. — А Ви де?

Та я вже поклала слухавку.

— Ну от, Люку... смершівець Антон Люблінський доводився батьком нашої поціновувачки художнього мистецтва. Тобто вона збиралася продати єпископу Кармеллі картину, що і так належала костелу. Власне, у 1945-му всі артефакти мали повернутися у міський архів, та, вочевидь, деякі з них Антон Люблінський вирішив залишити у себе.

Люк лише похитав головою.

— Просто вечір відкриттів! Власне, ми вже на місці, Едіто. Приїхали.

То була якась приватна заміська садиба на березі озера, на території котрої, як виявилося, Люк винаймав окремий дерев’яний будиночок — затишне невеличке житло в обрамленні верболозів. На відстані двадцяти метрів стояли інші такі ж будиночки з окремими пірсами, під’їздами та кованими мангалами. Певно, навесні та влітку тут мало бути чудово. Зараз же озеро замерзло, а припорошений снігом будиночок, освітлений ліхтарями, виглядав, як на різдвяній листівці. Одна розчищена доріжка вела в бік озера, до слизького металевого пірсу. Інша — до будиночку. Я вдихнула морозяне повітря, озирнулася, та Люк вже відчинив двері, підійшов, подав мені руку.

— Ходімо, замерзнеш...

Всередині було затишно і тепло. Крихітна кухонька та дві вмебльовані кімнати. З вай-фаєм, телевізором, сенсорною плитою та електричним чайником. Зрештою, все це не мало особливого значення, але чомусь нагадало мені певні епізоди зі старих голлівудських бойовиків на кшталт «Розбірки в маленькому Токіо». За законами жанру, тут серед ночі мали би з’явитися хлопаки з якудзи чи інші хрестоматійні негідники. Однак навколо панувала тиша та спокій. Біля хазяйської садиби тьмяно світили ліхтарі, у сусідніх будиночках — порожньо. Кому у нас прийде в голову винаймати подібне житло напередодні Різдва?

Люк насамперед заніс мої речі, запропонував мені сісти у застелене теплим пледом ротангове крісло, увімкнув електрочайник.

— Хочеш її побачити? Картину?

— Звичайно!

Вона була розкішна. У тьмяній старовинній рамі, де-не-де ще вкритій старою позолотою.

Потемніле від часу полотно все ж збереглося досить гарно. Кремезні фігури тамплієрів верхи на конях були зображені вельми реалістично. Здавалося, невидимий вітер розвіває поли їх білих плащів з червоними лапчастими хрестами на грудях. Один з них тримав у руках щось схоже на чудернацьку посудину, але підступна тріщина пройшла якраз по її зображенню.

— Чаша Омбре? — перепитала я у Люка.

А він обережно дістав зі шкіряної валізи пакунок, у якому виявився фоліант у старезній грубій шкіряній палітурці, тонкі білі рукавички і якийсь довгий срібний інструмент, що нагадав мені скальпель або ж маленький кинджал.

— Для перегортання сторінок, — пояснив він. — Не забувай, ця книга за віком старша за нас із тобою і наших батьків, разом узятих!

Я підійшла до столу і, затамувавши подих, нахилилася над фоліантом, натягнула рукавички, обережно підняла тим срібним інструментом палітурку. Під нею виявився пожовклий пергамент і чудернацькі закарлюки, виведені незнайомою рукою майже сім століть тому.

— Я залишу тебе на кілька хвилин, Едіто, — усміхнувся він, присуваючи до мене кухлик чаю. — Піду, вкрию нашу автівку тентом. А ти насолоджуйся. Коли я повернуся, перекладу тобі все, що забажаєш.

Він зник за дверима, а вони м’яко стукнули об одвірок, ніби пастка, що зачинилася. Я уважно придивилася до тексту, намагаючись відігнати похмурі думки та спробувати перекласти бодай кілька знайомих слів. Дарма, бо не знала старофранцузької мови, якою писав автор. Юрій не збрехав: у моїх руках справді був ключ до таємничої Чаші Омбре. А це означає те, що Люк великодушно надав мені трохи часу для вибору, аби я остаточно вирішила, на чию сторону маю пристати: його чи Князевича. Від цього мені стало моторошно. Я підсунула ближче стілець і невидющими очима втупилася в рукопис.

Повернувся Люк.

— Князевич наказав мені викрасти цей фоліант у тебе, — мовила стиха, заплющивши очі від хвилювання. — Інакше погрожував проблемами моїй родині, зрештою, мені... Розумієш? Поки я ховатимусь тут...

Теплі Люкові долоні опустилися мені на плечі.

— Не турбуйся. Твої рідні зараз у безпеці, повір мені. Я все зробив для того, аби їм нічого не загрожувало. Моя робота була гарна тим, що залишилося багато дружніх зв’язків у дипслужбі. Їх охороняють не гірше за пана Макрона. Дуже непомітно і дуже пильно, — додав він із посмішкою.

Я підвела голову.

— Чому ти одразу не сказав мені про це?

— Бо хотів дізнатися, чи можу довіряти тобі повністю. Ти з першого дня була, як мені здалося, щирою зі мною. Але після візиту Князевича щось могло змінитися, Едіто.

Люк неквапно відкрив переді мною свій нетбук. Знайшов потрібний файл.

— Ось переклад рукопису Георга де Гастона, — сказав він, — зроблений найкращим знавцем старофранцузької, моїм батьком. Правда, переклад зроблено сучасною французькою, але мої перекладацькі здібності цілковито до твоїх послуг.

— Якщо дозволиш, я перегляну поки оригінал, — попросила я.

Зрештою, стягнула рукавичку і легенько провела пальцями по палітурці фоліанту. Подумати тільки! XIV століття! Його торкалася рука людини, яка стала для нас майже легендою...

Люк сів навпроти, відсунув книгу вбік і накрив мої руки своїми.

— Послухай мене, Едіто. Я повторюся, але скажу це ще раз: ми маємо довіряти одне одному. Я розповів тобі про себе стільки, що й на співбесіді у ДСТ не розповідав! — м’яко промовив він. — Ось уже тричі протягом останніх трьох років цю книгу намагаються викрасти з мого паризького будинку. Спочатку діяли професіонали, але підіслати тебе, молоду жінку, у якої все написано на обличчі... Це на Юрія Князевича не схоже.

— То ти знайомий із ним?

— Знайомий. Колись ми були... щось типу колегами по роботі на службі сусідніх держав. Я познайомився з ним під час однієї операції. Це не важливо! — відмахнувся він.

— Чому ж це? Для мене все важливо. Я знаю, що Князевич не такий простий, яким видається, знаю, що у його товаристві тоді, під час першого візиту до Кам’янця, були відставні офіцери-ефесбешники. Але ж ти так само, як і він, наскільки я розумію, колишній офіцер контррозвідки. Ти працював на французькі спецслужби. Чим ти кращий за нього? Зрештою, навіть якщо та триклята Чаша замурована десь у склепіннях Кам’янецького замку, вона належить народу України, представляючи історичну цінність. Є закон...

— Вона нікому не належить, Едіто, — проказав Люк без тіні роздратування. — Вона нікому не належить. Чаша Омбре — це річ, яку можна використати тільки в один спосіб: бажаючи світового панування. Як ти гадаєш, до кого потрапить у руки ця реліквія, якщо нею заволодіє Князевич?

Люк зітхнув і відхилився назад, не випускаючи мої руки зі своїх.

— Але я не на службі у французьких політиків, Едіто. Я належу до давнього товариства, яке присвятило себе тому, аби охороняти таємниці ордену тамплієрів і віднайти Чашу Омбре, аби ніхто і ніколи не міг скористатися нею.

— Ви мало нагадуєте наївного ідеаліста, пане графе! — відповіла я. — Хто ж у такому разі скористається Чашею? Адже нею має хтось скористатися! Напевно, ложа Лицарів Лангедоку? Тобто управління світовим порядком перейде до французьких масонів? Не вірю, що твої колеги по ложі настільки кришталево чесні, що ніхто не спокуситься хоч спробувати провести той обряд з Чашею!

— Дурниці... — зітхнув Люк. — Кажу тобі! Ні, обіцяю! Ніхто нею не скористається! І найперше тому, що ми знищимо її самі. Разом із тобою.

— Її не можна знищити. За легендою, у ній знаходиться насіння плоду Дерева Пізнання добра і зла. Вогонь лише вивільнить його силу.

— Знайдемо інший спосіб.

— Який же? — поцікавилася я.

— А тебе цікавить, що пише Георг де Гастон у своєму щоденнику? Він бачив Чашу Омбре, міг її роздивитися та замалювати те, що на ній зображено! Поглянь на цю гравюру, Едіто!

Він присунувся ближче до мене, обережно перегорнув кілька сторінок фоліанту, потім ще, дійшов майже до кінця і розгорнув книгу. Я побачила майстерно виконану гравюру — дивну пласку посудину на трьох драконячих лапах. У її центрі знаходилось щось схоже на чудернацький фонтан.

— Овва... Я уявляла, що Чаша Омбре схожа на чашу. А це... якийсь фонтан у тазику на лапках! — промовила я здивовано.

— Фі, як неделікатно! — розсміявся Люк. Перегорнув наступну сторінку і знайшов потрібний рядок. — Ось що тут написано:

— Ого... — я не повірила власним вухам. — Я в шоці! Це ти серйозно? У мене просто мороз по шкірі! Ти серйозно вважаєш, що це діє?

— Тут так сказано, Едіто! — запевнив мене Люк. — І якщо це правда, то сама розумієш: звичному порядку у світі прийде кінець, варто Чаші опинитися в потрібний час в руках нашого знайомого, Юрія Князевича. Хоча дуже сумніваюся, що то він для себе старається.

Я обережно перегорнула кілька сторінок. Мою увагу привернула наступна гравюра із зображенням місяця і сонця. Сонце нагадувало геральдичний символ Поділля, а от місяць було зображено у своїй спадаючій фазі з людським обличчям.

— Знаєш, де я бачила схожі зображення? — запитала я. — У дворі будівлі архіву. Там лежить дві важелезних кам’яних плити зі старовинним різьбленням: місяць із чоловічим профілем та сонце з обличчям в анфас... Ось, зачекай, я навіть сфотографувала їх на мобільний. Поглянь! Їх знайшли, коли рили якісь канави для тепломережі.

— Справді? — Люк тихо розсміявся. — Скільки всього знаходять люди, коли починають рити серед міста канави... Ти, мабуть, в курсі, що віднайдення праху Чезаре Борджіа та Ричарда III завдячують саме тому, що хтось одного дня взявся вирити канаву для водопроводу. Може, й прах мого предка Х’юго очікує така доля?

Я мала щодо цього сумніви, якими поділилася з Люком. Кам’яні плити знайшли біля Польської брами, далі перетягнули до міського архіву. Призначення їх так і не було визначене напевно, але, за словами Люка, саме такі могильні плити прикрашали саркофаг Х’юго де Моле. У всякому разі так стверджував у своєму щоденнику Георг де Гастон. Ба більше, чоловічий профіль місяця був, власне, портретом самого Х’юго де Моле, вписаний у зображення спадаючої фази місяця.

— Ну... На сьогодні досить, Едіто, відкриттів. Тепер я мушу потурбуватися про тебе, раз у буквальному сенсі змусив тебе скласти мені товариство. Ти ж від ранку, напевно, нічого не їла.

Мої заперечення виявилися марними. І поки я розглядала гравюри щоденника Георга де Гастона, Люк запросив мене до вечері.

— Я не знав, що тобі подобається, але вирішив, що від запеченої з лимоном форелі ти точно не відмовишся. Тож попросив, аби мені приготували її, — промовив він, дістаючи з термосумки два запакованих судки, в яких справді виявилася форель, чудово запечена з травами, морквою та лимоном. А ще — пляшку білого вина, хлібець та сир.

— За наше справжнє знайомство, Едіто, нарешті... — виголосив він тост.

Я пригубила вино і одразу відчула, що насправді страшенно зголодніла.

— Ум-м-м, дуже непогано! — похвалив Люк старання місцевого кухаря. — Форель виявилася навіть смачнішою, ніж я сподівався. — Господарі сказали, що розводять її просто тут, у цьому ставку.

— Господарі? Вони в курсі, що ти тут не один? — поцікавилася я.

— Звичайно... Але не турбуйся, для них ми лише безтурботна закохана парочка, що вирішила усамітнитися, — пояснив він безтурботно.

Гм... Хороше пояснення.

По вечері, поки я заварювала чай, Люк увімкнув телевізор. Судячи з усього, він непогано розумів українську. Місцевий канал розповідав про наближення Різдва та про те, що Кам’янецький замок та ресторан, що працює на його території, на час різдвяних та новорічних свят буде відкритим для усіх бажаючих.

— Не знала, що там добре готують! — простягаючи Люку чашку з трав’яним чаєм, промовила я.

— Ото завтра і перевіримо, — відповів він, вказуючи мені на місце поряд із собою. — Нехай Князевич думає, що ти налякана і його план працює.

— Але ж він хоче, аби я викрала в тебе рукописи Георга де Гастона...

— Добре, — погодився він. — Але не раніше, ніж ми з тобою знайдемо Чашу Омбре.

Здивування відобразилося в моєму погляді.

— Ти хочеш віддати йому рукописи де Гастона?

— Без Чаші вони Князевичу не потрібні. Без Чаші книга — просто джерело використаної інформації. Але чому б ні... Нехай шукає собі далі. Після того, як Чашу знайдемо ми.

— Люку... Ти хочеш сказати, що знаєш, де шукати Чашу Омбре? — здивовано запитала я. — У тебе є ще якась інформація?

Він всадовив мене біля себе.

— Здається, так. Я отримав деяку інформацію. Але завтра, Едіто, перевіримо мою теорію. І якщо вона виявиться правдивою, Князевим дуже пожалкує, що взявся за цю невдячну роботу — змагатися з нами у пошуках Чаші Омбре.

Він енергійно заклацав пультом. Мабуть, вперше я відчула якусь тривогу та невпевненість, що струменіла від нього... На екрані один за одним замиготіли телеканали.

— Люку... Ти, здається, нервуєш? — з посмішкою перепитала я.

Він здивовано підняв брову.

— Чого б це? Теж мені, привід для хвилювання... — відповів удавано байдуже. — Ні, Князевим, звичайно, не хлопчик з дитсадка, але... Облишмо це. Та й ранок за вечір мудріший.

Люк замовк на мить і уважно подивився на мене.

— Едіто, пам’ятаєш, ти запитувала мене, що означає вираз «сторожа нормандських долин»?

— Так. Ти ще тоді відповів, що так у середньовічній Нормандії називали вовків, — проказала я.

— Але це ще не все. Перші де Моле були нащадками норманів. Нормандські вовки, сторожа нормандських долин, — геральдичний символ мого роду.

Я не встигла здивуватися чи щось відповісти, бо Люк нахилився до мене і торкнувся моїх губ своїми...