Омбре. Над темрявою і світлом

Розділ XVII Омбре. Над темрявою і світлом

о далі? — поцікавилася я у Люка.

Він енергійно крокував до нашої автівки, не випускаючи мою руку зі своєї.

— Чесне слово, Едіто, відчуваю себе так, наче я якийсь розстрига... — мовив він напівжартома. — До усього звикаєш, і, як не дивно, я навіть був призвичаївся до розміреного життя священика. Певно, тому, що останні роки жив так само розмірено. Можна сказати, мені навіть сподобалося бути священнослужителем.

— А тепер поясни, звідки ти дізнався про Іова Претфуса? — поцікавилася я. — Ніколи не думала, що табличка на стіні Східної башти може бути доказом того, що Претфус був одним із Лицарів Лангедоку.

— Я теж про це не знав. Багато документів, що стосувалися нашого товариства, були втрачені під час Другої світової війни. Тамплієрами та їх спадщиною цікавилися з "Аненербе". Фашисти вивезли з Лангедоку та інших тамплієрівських святинь чимало цінних документів та артефактів. Однак на цю думку мене наштовхнула ти. Пам’ятаєш, Едіто, тоді ми так і не встигли побувати з тобою у замку на екскурсії і я не зовсім чемно спровадив тебе на таксі?

— Ну, так... — відповіла я. — То було не нечемно, а дивно.

— Ти поїхала, а я повернувся назад, до фортеці. На стіні Східної башти я побачив ту табличку, а на ній — ім’я Іова Претфуса.

Зі щоденників Георга де Гастона мені було відомо, що Х’юго де Моле на замовлення князя Юрія Львовича займався реконструкцією замку, а отже, як ми й говорили, під час ремонтних робіт у нього була чудова можливість створити або знайти надійний сховок для Чаші Омбре...

Значить, подумав я, той, хто займався капітальною реконструкцією замку після Х’юго де Моле, міг теж бути, по-перше, членом товариства Лицарів Лангедоку, а по-друге, міг знайти та перезаховати Чашу або ж вивезти її звідси.

Мені було відомо про той колодязь, але Георг де Гастон дуже неточно описує місце сховку Чаші, вказуючи лише, що вона надійно захована на території Кам’янецької твердині. Із чистої цікавості я вирішив дізнатися, які ж найпомітніші реставраційні роботи проводилися у замку після Х’юго де Моле. І ось випливло ім’я: Іов Претфус. Про його перебування у Кам’янецькому замку в якості головного інженера збереглося достатньо інформації. Ну а табличка з його іменем на стіні Східної башти лише утвердила мене в цій думці. І знову у моє поле зору втрапив замок та колодязь. Уточнити, яке відношення мав Іов Претфус до ордену Лицарів Лангедоку, було лише справою кількох годин. Із Франції від лангедокців я отримав електронного листа із докладним викладом усього, що мене цікавило. Я дізнався, що місією ордену Лицарів Лангедоку було не вивезти Чашу Омбре до Франції, а перезаховати її більш надійно. Скласти всю отриману інформацію докупи було не так складно.

Отже, Іов Претфус мав переконатися, що артефакт на місці та за потреби перезаховати його. Але кому прийде в голову шукати Чашу на дні 40-метрового колодязя? Я переконаний, Едіто, Чаша десь там, вмурована в скелю.

Тим часом ми були вже поряд із Кам’янецьким замком.

— Маємо нагоду пересвідчитися, чи добре тут готують, — запропонував мені Люк. — Ти, напевне, зголодніла, та й, по правді сказати, я б теж не відмовився бодай від гарячої кави.

Кинувши погляд на табличку з автографом Іова Претфуса, я почимчикувала за Люком крізь дерев’яні ворота замку.

Територію ще не встигли розчистити від снігу повністю, тільки прогорнули доріжки до башт та підходи до експозиційного залу. У замку було спокійно, тихо. Жодного відвідувача навкруги, тільки рум’янощокий працівник ресторану вправно розчищав невеличкий майданчик під мангал.

— Чи можемо ми у вас пообідати? — поцікавився Люк польською у хлопця.

Той чемно посміхнувся і відповів:

— Так, пане, звичайно, проходьте, офіціанти все Вам скажуть.

Ми зайшли у затишний зал, зайняли столик біля вікна, з якого відкривався чудовий вид на подвір’я замку. Навпроти — здоровенна плазма, що трохи недолуго повисла на мурованій кам’яній стіні. Але український музичний канал транслював приємну музику.

Якщо чесно, у мене зовсім пропав апетит. Сьогодні збігав строк, даний мені Князевичем. Згідно його плану, я мала подзвонити йому та передати щоденники Георга де Гастона. Навіть присутність Люка не заспокоювала мене. Я справді не знала, як діяти далі. Можливо, Люк і мав якийсь план, однак мені він нічого не розповідав.

Пошуки містичної Чаші Омбре могли б завершитися тут, просто біля Східної башти. Для того, аби знайти її на дні 40-метрового колодязя, необхідне було спеціальне спорядження. Можливо, механізми, які б викачали воду. Хто дозволить провести такі роботи? Навіть у Люка не вистачить впливу, щоб організувати у Кам’янці щось подібне.

Та й чи дійсно та Чаша має такі властивості? Вся ця історія починала нагадувати квест для туристів, що невдало затягнувся.

Підійшла офіціантка. Люк поцікавився, що б мені смакувало. Замовили банош із грибами та каву.

— Можу я запитати, що ти збираєшся робити далі? — поцікавилася я у мого супутника, наважуючись озвучити свої сумніви. — Навіть якщо Чаша все ще на дні колодязя, як дістати її без спеціального спорядження, дозволів?..

Люк лише знизав плечима.

— Повір, це не найскладніше.

Нам принесли замовлення, і тільки-но офіціантка взялася викладати тарілки і горщики з таці на стіл, як Люк торкнувся моєї руки.

— Поглянь...

За розмовою ми не помітили, як працівники відчинили дерев’яні ворота замку і на його подвір’я заїхав знайомий мені "Ленд Ровер" Юрія Князевича. Важко відсапуючись, припаркувався біля входу до приміщення адміністрації, і з нього вийшли... Юрій Князевич, отець Ігнатіус та пані Зірка...

— Оце так добірне товариство! — проказав Люк. Його звичний м’який погляд став якимось сталевим.

— А хто це, проше пані? Якесь поважне панство? — поцікавився у офіціантки.

— О... — дівчина навіть зашарілася від виявленої уваги. — Це депутатка нашої міської ради, пані Зірка Люблінська. Прикольне ім’я, еге ж? Кажуть, вона збирається балотуватися у мери нашого міста. Якби то їй вдалося! — заторохтіла вона. — Така розумна жінка... До того ж завжди залишає великі чайові, навіть коли замовляє тільки каву. Отой чоловік у сутані — ксьондз Домініканського костелу, отець Ігнатіус, та якийсь дивний приїжджий пан. Бачу його втретє. Він розповідає усім, що збирається взяти територію нашого замку в оренду, інвестувати чимало коштів на його реставрацію. Це знайомий пані Зірки. Вона рекомендувала його нашій дирекції як дуже гарного мецената. Він планує створити у нас якісь небувалі атракції.

— Стара пісня, — промовив Люк до мене.

— Перепрошую? — перепитала офіціантка.

— Ні-ні, нічого, дякуємо, розрахуйте нас одразу! — галантно посміхнувшись, проказав до офіціантки Люк.

Дівчина подалася за рахунком, а він схопив мене за руку.

— Едіто, нічого не бійся. Що б не сталося, не виходь звідси. Зрозуміла? Обіцяй, що залишишся тут! Не виявляй себе, поки я не прийду за тобою!

— А ти?

— Я... Все нормально, — відповів Люк, підіймаючись з-за столу. — Очевидно, час істини настав. Я повернуся за тобою, тільки-но все минеться.

Офіціантка принесла рахунок, він розрахувався. Залишивши мене у залі ресторану, вийшов у двір.

Тим часом трійця, очолювана пані Зіркою, попрямувала до дверей, за якими розміщувалася адміністрація.

Я бачила, як Люк, на ходу одягнувшись, вирушив за ними. В мені все похололо. Я зовсім розгубилася. Мій мозок закипав від страху та безпомічності...

— Пані, невже не смакує? — офіціантка, білозубо всміхаючись, підійшла до мого столика.

— Ні, ні... Все гаразд... Дякую, — розгублено промовила я. — Все добре...

Якби ж воно було добре...

Князевич зібрав непогане товариство навколо себе! Навіть отцю Ігнатіусу голову задурив! Вочевидь, з панотцем його познайомила саме пані Зірка. Схоже, вона ладна й чорту душу продати, аби лиш досягнути свого. Що міг пообіцяти їй Князевич? Гроші на майбутню виборчу кампанію? В обмін на що? На можливість мати вільний доступ до території Кам’янецького замку?

Я прослідував за ними, в душі втішаючи себе, що Едіті вистачить здорового глузду не покидати безпечне приміщення ресторану.

Вже у похмурому коридорі дістав зброю, переховав за пояс, за спину. Раптово фантомне відчуття болю накрило мене. Те, про яке я, здавалося, вже забув; у всякому разі, давно не згадував. Я знову бачив людину, яка всадовила мене на кілька років до інвалідного візка, — Юрія Князевича, чи як він називався у ті роки, Князева. Офіцера ФСБ, що приїхав для обміну досвідом у нашу паризьку контору, а насправді — координувати російсько-французький наркопотік. Цей перевертень занадто дорого обійшовся нашій спецслужбі. Життям кількох офіцерів.

Я прислухався. Розмова точилася в кабінеті директора музею.

— Я можу поручитися за пана Князевича, — промовила пані Зірка.

— О, це дуже люб’язно з Вашого боку, пані Люблінська, — голос Князевича звучав бадьоро та впевнено. — Але я представляю таких поважних людей, що їхні імена не потребують жодного поручительства.

— Поміж тим, — і пані Зірці це прекрасно відомо, — вступив у розмову, вочевидь, директор музею, — ми живемо у такий складний час, що будь-які дії та навіть найблагіші наміри керівника установи, такої як наш музей, можуть бути сприйняті громадськістю викривлено. А далі — скандал на всю країну! Тому без резолюції мера та згоди депутатського корпусу я нічого не можу вирішувати.

— Отже, Ви нам відмовляєте? — перепитала вона.

— Пані Зірко, при всій повазі...

— Отже, відмовляєте... Ну, тоді доведеться зачекати, пане Князевичу, зовсім трохи. Коли стану мером я, точно не відмовлю Вам у такому благому ділі — врятувати ці руїни від остаточного занепаду.

— Пані Зірко... Зрозумійте мене правильно! — почав було директор музею. — Я ж ні в якому разі не хочу образити Вас чи Ваших друзів. Отче Ігнатіусе, — майже благально промовив директор. — Ви теж маєте над собою церковну ієрархію... Ви ж знаєте...

— Коли мова йде про благу справу, я ігнорую ту ієрархію! — чітко промовив отець Ігнатіус, відчутно зрадівши, що і йому, нарешті, випало вставити бодай слово у цю поважну розмову.

— Помилуйте, такі рішення не приймаються одноосібно... — відповів директор. — Пані Зірко, ну Ви ж сама знаєте, як у нас заведено...

— Ходімо! — звернулася вона до Князевича та отця Ігнатіуса. Схоже, пан Огінський не розуміє, про що ми йому торочимо. Про які вигоди йдеться... Нічого, пане Князевичу, до виборів чекати залишилося не так уже й багато!

Я ледве встиг збігти східцями вниз та заховатися у ніші за розпатланим муляжем мушкетера, як чобітки пані Зірки зацокали по коридору.

— Я розчарований, пані Люблінська, — скрушно мовив Князевич. — Все так йшло гладко... Я запропонував цьому бовдуру чималі прибутки... Перепрошую, отче... Але я називаю речі своїми іменами. Що від нього вимагалося? Нічогісінько! Підписати угоду про співпрацю!

— Пане Князевичу, — перебила Юрія пані Зірка. — Ви прекрасно пам’ятаєте, який скандал учинився, коли Ви вперше з’явилися у цьому місті зі своїми тамплієрами... У Вас занадто скандальна репутація, мій друже. Але, — додала вона, — це не проблема! Тільки-но я стану мером, Ви зможете проводити в замку усі можливі атракції і навіть підписати договір про оренду. Я усім своїм так кажу, — торохкотіла вона без упину. — Хлопці, дайте мені стати мером, а далі робіть, що хочете!

— У мене немає часу чекати, поки ви станете мером, пані Люблінська! — роздратовано огризнувся Князевич. — У мене є терміни, зрештою, люди, інтереси яких я представляю. Ви обіцяли мені, що ніяких перешкод не виникне. Маю сказати, що угода між нами скасовується.

— Тобто... — голос пані Зірки зазвучав сталевими нотками, — Ви відмовляєте мені у фінансуванні моєї передвиборчої кампанії? Отче Ігнатіусе, Ви чули таке?

— Зрештою, Ви небідна жінка! Продайте свій маєток на Парковій, авто... Тих грошей вистачить і на президентську рекламну кампанію, — насмішкувато-роздратовано відповів Юрій Князевич.

Пані Зірку наче заціпило.

— Якщо забажаєте, я викличу Вам таксі.

— Та пішли Ви!.. — проказала пані Зірка. — Чхала я на Ваше таксі! Стільки часу витратила даремно!

Отець Ігнатіус потупцяв за нею, на ходу вмовляючи одуматися і не бути такою різкою.

Я вийшов зі своєї схованки, послідував за Князевичем. Він не встиг далеко відійти. Стояв тут же, біля входу, комусь телефонував.

Едіті! Безперечно, їй! Вона ж сьогодні мала би передати йому щоденника Георга де Гастона! Вона, очевидно, не виправдовувала його сподівань, бо Князевич виглядав роздратованим.

— Дурна курка! — наче на підтвердження моїх думок, проказав Князевич. — Вона ще гратиметься зі мною!

Він заховав свій мобільник і швидким кроком попрямував до воріт. Навіщо? Адже його авто було припарковане поруч. Я обережно виглянув і помітив, як Князевич зникає у проході Східної вежі.

Наздогнати його було справою кількох секунд. Та на верхньому ярусі башти Юрія не було. Чорт! Куди міг зникнути цей покидьок? Не спустився ж він у своєму напрасованому костюмі та напуцованих черевиках в колодязь?

Я вибіг назовні і спустився у прохід нижнього ярусу. Обережно пройшов уздовж стіни всередину, відчуваючи, як мій "Rhino" перестає бути єдиним цілим зі спиною. А я вже й забув це відчуття... Коли працював у ДСТ, під час операцій завжди відчував за спиною зброю перед тим, як доводилося її застосовувати. Поганий знак...

— Пане Люціусе! Яка приємна зустріч! Ви сьогодні без сутани? — Князевич з’явився, наче нізвідки. До моєї скроні притулилося холодне дуло. — І головне, як вчасно! — додав Князевич, виштовхуючи мене ближче до колодязя. — Невже Ви люб’язно погодилися доставити мені книгу замість Вашої прекрасної супутниці?

— Щось таке, — відповів я, розуміючи, що ані те, що ми знаходимося у громадському місці, ані те, що сюди можуть будь-якої миті зайти відвідувачі замку, Князевича не зупинить. — Однак не розумію, — почав я, — чому ти так поспішаєш. Бачиш, жінки не люблять тих, хто поспішає. Одна леді вже пішла від тебе, а інша навіть прийти не захотіла. А щодо книги... До речі, Князевич, звідки тобі стало відомо про неї?

— Люку, ти ж не дурний! — відповів він. — У нас є повний перелік артефактів лицарів Храму, знайдених в 45-му у Фастові татусем отієї леді, що пішла. Ти ж сам розумієш, на рахунок всілякої містичної трахомудії контррозвідка мала в першу чергу відчитатися Сталіну. А у Москві всі документики підшивалися акуратно. Та й про того Претфуса нам відомо. Він залишив достатньо слідів. Словом, друже, ти програв! Увесь цей час я йшов на крок попереду тебе, хлопчику.

— Ну, не скажи... — я усміхнувся. — Якби ти йшов на крок попереду, то не чекав би, поки Едіта викраде у мене книгу. До того ж... Навіщо вона тобі? Книга, маю на увазі. Вона написана старофранцузькою. Сумніваюся, що ти володієш нею.

— У нас є кому перекласти, — запевнив Князевич.

— У нас? — перепитав я. — Тобто ти досі працюєш на ФСБ?

— Менше слів, Люку... Зброю! Дістань зброю та поклади перед собою. ФСБ — лише офіційне прикриття значно поважнішої організації, куди древнішої за твоїх лицарів Лангедоку.

— Юрію, — продовжував я, відтягуючи час, — щось я не бачу логіки. Тобто ти збираєшся чекати, поки тобі у Москві зроблять переклад рукописів, але не можеш зачекати, поки пані Зірка стане мером? Щось не клеїться.

— Зброю, де Моле, зброю — перед собою.

— Що таке, Князевич? Чому ти так поспішаєш? Чи, може, отець Ігнатіус погодився тобі бути замість перекладача? Так там не латиною...

— Це тебе не обходить, Люку. Ніяк не обходить, — відповів Князевич. — Хай там як, я дістану Чашу Омбре. Вона потрібна для значно виразніших цілей, ніж твої.

— Виразніших цілей? — розсміявся я. — Яких же? Світового панування вашого ненормального карлика, який загрався у царя? Адже ти для нього намагаєшся віднайти Чашу Омбре?

Князевич лише стенув плечима.

— Цьому світові потрібен сильний володар. Той, кому я служу — такий. Він змішає світло і темряву, підніметься над усіма, він змінить устави і закони Всесвіту і стане єдиним, кому вклонятимуться усі народи... Нікому до нього не вдавалося здійснити задумане, але він здійснить, бо він є Очікуваний!

— Не вірю своїм вухам! — намагаючись зберегти у голосі іронію, проказав я. — Юрію... Ти себе чуєш? Ти зараз нагадуєш одного із тих ненормальних релігійних фанатиків, про яких час від часу у Голівуді знімають чергове апокаліптичне кіно... Одна справа — працювати на російські спецслужби, інша — нести оцю фантастичну ахінею! Ти ж наче безумець, що цитує витягнуті із контексту книги пророка Даниїла рядки про антихриста...

Князевич похитав головою.

— Люку... це міг би казати хтось інший, але не ти, приналежний до таємного ордену, що добре знає, яку потужну силу має Чаша Омбре. І що ця сила — реальна. Тобі усе відомо! Тож не вдавай дурника, Люку... Я лише виконавець. Чаша Омбре має дістатися ЙОМУ, моєму панові! А не комусь іншому. Він один достойний.

— Князевич, не має значення, у що я вірю. Але навіть якби Чаша не мала жодної містичної сили — це не доведе світ до добра! — похитав я головою. — Не знаю, що за бовтанка у тебе в голові, але ти маєш усвідомити: той, для кого ти взявся дістати Чашу Омбре, ніколи не стане володарем світу. НІКОЛИ. Бог не дасть...

Обличчям Юрія Князевича майнула тінь роздратування.

— Та-а-ак... — протягнув він. — Прецеденти були. Заволодіти Чашею Омбре дійсно бажали чи не наймогутніші державці. Та мій пан не бажає бути на місці одного із них — тих, хто був за крок до здійснення бажаного, за крок до Чаші і малодушно, боягузливо відступив... Він матиме Чашу Омбре, бо я дістану її для нього! Якби твої тамплієри, Люку, мали хоч дещицю розуму у своїх закованих у залізні шоломи головах, то самі б скористалися силою Чаші Омбре, а не покинули її напризволяще у цій кам’яниці. Створили той світ, про який торочили не одне століття — Царство Миру та Справедливості. Хто ж твоїм предкам не давав цього зробити? Чаша віками була у їхніх руках!

— Бо вони добре знали, — перебив я Князевича, — що людині втримати таку могутню силу не до снаги, а тим більше — керувати нею! Чаша призначена не для людей. І твій пан, як ти його називаєш, здобувши Чашу Омбре, лише загубить світ. Він занадто нікчемний у своїх прагненнях, Юрію! Яку ж дурню вкладають тобі й таким як ти у голови, але отой карлик, що вдає із себе володаря великої держави — не месія, не рятівник світу, не очікуваний. Він — псих, що жадає безмежної влади.

— Мій пан вищий за усе це. Він обранець. Я увірував у це, відколи побував у Помпозі! — вигукнув Князевим. — Ти, святеннику, згадай фреску із того бенедиктинського монастиря. Згадай, чиє обличчя зобразив Вітелло де Болонья... Світ знає мого пана. Світ віками чекав на його явлення.

— Явлення, кажеш? — голосно розсміявся я, хоч від згадки про зображення антихриста на стіні, про яке нагадав Князевим, у мене похолоділа спина.

Так, пригадалося. Того літа мене направили до Італії на якісь чергові професійні навчання, що проводилися у містечку Помпоза, у закритому респектабельному готелі. Нас, працівників спецслужб, що з’їхалися з цілої Європи, не відпускали за периметр готелю три дні. Врешті перед відльотом до Франції у мене знайшлося трохи часу, аби помилуватися краєвидами і місцевими історичними пам’ятками. Разом із Князевичем, із яким познайомився під час сніданку, ми блукали вуличками Помпози.

Він пристойно володів англійською, тож ми швидко порозумілися.

Втамовуючи спрагу прохолодним безалкогольним мохіто, ми забрели до старої церковці, що колись належала бенедиктинському монастирю. Її стіни, прикрашені майстерними фресками, цілковито захопили мою увагу. Я був у Помпозі вперше, як і Князевич, представник спецслужб Росії, тому для нас усе було тут незнайомим. Проте Юрій добре знав, що шукав. Власне, він і звернув мою увагу на зображення, створене рукою майстра Вітелло де Болонья ще у XIV столітті.

— Поглянь, Люку! — проказав він тоді — Наші туристи, що побували у Помпозі, розповідають... наче оцей демон на фресці зовнішністю нагадує... сам знаєш кого. Навіть не знаю, тішитися тому чи ображатися.

Я підняв погляд на зображення, зрозумівши, про кого мова. Подібність і справді була неймовірна. Характерні вузькі розрізи очей, високі вилиці... Усі риси і справді нагадували обличчя російського карлика.

— Ну... Вітелло де Болонья навряд чи міг знати в обличчя... Того, хто житиме через віки після нього, — дипломатично відповів я. — То просто так йому вдалося.

— Усім би такого президента! — похмуро відповів тоді Князевич, не приховуючи роздратування. — Він змінить цей світ! Ось побачиш!..

— Кажу тобі, отямся і зупинися! — промовив я, виринаючи зі своїх спогадів про Помпозу. — Подумай, що стане наслідком твого діяння і твого служіння.

Князевич роздратовано сіпнувся.

— Хай там як, я дістану Чашу. Мені навіть лізти у колодязь не доведеться. Дістану за допомогою твоєї паранормальної подружки Едіти.

— Едіта? Навіщо вона тобі? Що за епітети ти знайшов для неї? — промовив я, намагаючись вигадати зручний момент.

— Як, вона тобі не розповіла? — якось по-дурнуватому промовив Юрій Князевич, намагаючись намацати на мені зброю. — Не розповіла красунчику Люку про свій невеличкий секрет? Не відкрилася, що вміє рухати предмети поглядом та робити інші паранормальні штуки? Оце так...

— Що за дурню ти мелеш, Князевим? — перепитав я.

Князевим дістав з-під пальто мого револьвера.

— То що, не зізналася? Таки не зізналася, — проказав Юрій. — Вочевидь, ти викликаєш у неї менше довіри, ніж я. А шкода, у твоєму арсеналі завжди було більше засобів. Правда, вона могла просто соромитися говорити з тобою про такі ремі. У неї це не завжди добре виходить, але, гадаю, коли жінка перебуває у стані стресу, такі штучки їй вдаються краще.

Я все ще намагався второпати, про що це белькоче Князевим. Ситуація ставала загрозливою. Я по-дурному дав йому себе упіймати, у нього був мій револьвер, але найбільше мене хвилювала Едіта. Тільки б вона не почала діяти на власний розсуд!

Та в той момент, коли я згадав про Едіту, вона з’явилася сама. Я побачив її у просвітку входу. Разом із нею наче сонце зайшло у похмуре підземелля колодязного ярусу.

— О, а ось і леді... Підходьте, Едіто, бо у нас із паном де Моле якась нудна розмова виходить, — проказав Юрій.

— Навіщо ти прийшла, Едіто? Я ж просив тебе залишитися на місці!

— Люку, я...

— Розумієш, Люку... — замість неї промовив Князевим. — У мене було два плани. І обидва пов’язані із жінками. Це взагалі-то дурна звичка, але нічого не можу із собою вдіяти. План А — пані Зірка Люблінська. Від сьогодні Кам’янецький замок мав би знаходитися у моїй тимчасовій власності. Мої люди підготували необхідне спорядження, ми мали просто заїхати, спуститися на дно цього довбаного колодязя та знайти Чашу. Але бовдур-директор в останню мить налякався і зіпсував мені увесь розклад. План Б... А от у план Б тобі повірити буде складно, але доведеться. Едіто, — звернувся він до неї. — Чому ти не поділилася зі своїм другом про те, якими здібностями володієш? Я розумію, у тебе було так мало часу! Але такому шляхетному лицарю ти могла б відкритися.

— Про що він говорить, Едіто? — намагаючись обернутися й подивитися на неї, запитав я. Князевич боляче тицьнув мені дулом у скроню.

— Люку...

Я відчув, як вона несміливо підійшла ближче.

— Пам’ятаєш парасолю, яку ти ледь впіймав біля дороги?

— До чого тут парасоля? Тоді була страшенна гроза...

— А ту сповідальню в костелі?

Я внутрішньо занімів.

— Ну, мої голубки, я бачу, ви нарешті зрозуміли одне одного, — торжествував Князевич.

— Едіто, цього не може бути! Я не вірю...

— Люку, — проказала вона, підходячи зовсім близько до мене, — якщо ти віриш у містичну силу Чаші Омбре, то чому тобі так складно повірити у мою силу?

— Тобто увесь цей час ти... дурила мене? Ти від початку була із ним?

— Мені шкода, Люку.

Я глибоко вдихнув. Самозакоханий бовдур! Як міг ти повірити жінці, якої навіть добре не знав? Жінці, яка була лише приманкою, а ти увесь час знаходився на гачку, будучи переконаним, що сам полюєш на жертву.

— Ну-ну, Люку, — Князевич криво посміхнувся, тицьнувши мій власний револьвер мені у спину. — Я добре тебе розумію. Твоє розчарування, твій відчай. Я навіть розумію, як тобі неприємно пошитися у дурні, так тупо втрапити у мої сіті. Але ж ти і так давно мав би гнити у могилі! Тобі просто випав другий шанс. Вважай, що ти не скористався ним мудро і замість того, аби попивати вдома, на Ле Маре, вино, тепер маєш повернутися туди, куди не дійшов з першого разу — в могилу! Мені навіть неприємно виконувати цю місію повторно, де Моле. Тому я доручу її комусь іншому.

— Чи не можна стисліше, Князевич? — крізь зуби процідив я. — Мені набридло слухати твої дурні бравади. Роби, що маєш робити.

— А ти не поспішай, Люку! Твій годинник і так вже зупинився. Дай мені насолодитися цією миттю! — відповів Князевич.

Він кивнув Едіті, і вона підійшла зовсім близько до колодязя. Тепер я міг її добре бачити. Вона була зовсім бліда, але рішучість читалася у її погляді.

Невже я як дурень буду спостерігати, як Князевич і його спільниця заволодіють Чашею Омбре у який би то не було спосіб?

Думки із шаленою швидкістю завертілися у моїй голові.

— Ну, давай... — проказав Князевич. — Давай, моя люба! Доля всього світу у наших із тобою руках!

Вона наче застигла. На мить її обличчя стало геть блідим, як посмертна маска. Едіта простягнула руки над колодязем, і неймовірне напруження скувало її тіло.

Там, унизу, на самому дні колодязя, щось загуркотіло, дерев’яний настил затремтів під ногами.

— Едіто, зупинися! Що ти робиш?! — вигукнув я, та мої слова заглушив голосний шум. Стовп води і каміння вирвався з колодязя з неймовірною силою. Я відсахнувся і, зачепивши руку Князевича, вирвав його зброю. Він інстинктивно натиснув на спусковий гачок, і куля з мого револьвера пролетіла в якомусь метрі від Едіти.

— Едіто, зупинися! — вигукнув знову я, намагаючись перекричати наростаючий шум та гуркіт. Вона була незворушна, ніби час зупинився навколо неї, і мій голос розтанув у тому гуркоті.

Я повалив Князевича на підлогу, намагаючись "вирубити" його. Стовп води та каміння з силою вдарив у стелю верхнього ярусу, вивільняючи собі дорогу, пробив його та вкритий ґонтом дах башти, уламки дощок й каміння посипалися просто на нас.

Намагаючись ухилитися від цього кам’яного дощу, я покинув Князевича та інстинктивно відскочив до стіни. Встиг побачити, як падає під тими уламками Едіта.

За хвилину я прийшов до тями. Лежав на мокрому деревинному настилі, всипаному камінням. В кількох кроках від мене лежав закривавлений Князевич. Ще далі — Едіта. В її руках була Чаша Омбре — кругла срібна посудина на трьох драконячих лапах. Уламки каміння та дерев’яний ґонт засипали її маже до поясу, з розбитого чола текла кров.

Господи... Я кинувся насамперед до неї, намагаючись витягнути з-під уламків. Едіта не випускала з рук Чашу, вчепившись у неї закам’янілими пальцями.

— Едіто, Едіто!

Вона із зусиллям відкрила очі.

— Затемнення... Люку! Затемнення! Прокажи закляття! Знищ Чашу!

Раптом здогад прошив мій мозок, як промінь сонця прошиває темряву. Закляття! Я згадав про закляття, яке вчора увечері зачитував для неї з книги Георга де Гастона.

Я взявся за Чашу з іншої сторони і голосно проказав рядки закляття, як пам’ятав. Відчув, що холодний мокрий метал під руками нагрівається, наче у Чаші запалав невидимий вогонь.

Едіта випустила Чашу з рук, закричавши від болю. Я відкинув її убік, поглянув на руки. Мої долоні, як і долоні Едіти, були обпечені тим невидимим вогнем.

Я підняв очі вгору. Крізь розбитий дах башти проглядало сіре, змарніле небо, наче присмерк упав на землю, наче ми пробули тут, на нижньому ярусі колодязя, не якісь хвилини, а кілька годин. Наче зовні, надворі, настав вечір....

— Люку! — прошепотіла мені Едіта.

Я нахилився і поцілував її, відчувши на губах смак крові.

— Хай Чаша Омбре навіки зникне! Розтане, як ці сутінки! Їй немає місця у цьому світі так само, як зараз немає ні дня, ні ночі! І ніхто ніколи більше не зможе скористатися її силою. Ні на благо, ні на зло! — проказав я, відчуваючи, як морозяне повітря крізь отвір у стелі проникає всередину башти і сонячне проміння засліплює мені очі.

У тому сонячному світлі Чаша Омбре, вмістилище темряви і світла, раптом стала втрачати обриси, прозорішати, срібною парою піднімаючись вгору, назустріч сонячному промінню, поки не розчинилася у ньому остаточно...

"Надзвичайна ситуація сталася сьогодні на території Кам’янецького замку. Під час астрономічного явища, сонячного затемнення, яке анонсували усі українські ЗМІ, на території Старого Міста відбувся потужний землетрус. В одній із башт фортеці, у Новій Східній, стався обвал. Варто зазначити, що це вже не перший обвал у замку, але жертв та постраждалих, на щастя, жодного разу не було. Однак цього разу на нижньому ярусі башти перебували відвідувачі, два чоловіки та жінка. Зараз вони..."

Я клацнув пультом, і екран телевізора згас.

— Я хочу дослухати, що там із ним.

— Із Князевичем? — перепитав я, схилившись над Едітою.

— Так.

— Його арештували. В українських колег завдяки нам достатньо матеріалу, аби засудити його на довічне... Тільки б ваші не спустили справу. Але будемо то контролювати. У французької сторони теж достатньо доказів, тож Князєв сидітиме чи тут, чи у Франції.

— А Чаша? — прошепотіла Едіта.

— Вона зникла, Едіто. Закляття подіяло. Вона просто зникла, розчинилася у повітрі! Ніколи б не повірив, що срібло може випаровуватися, наче вода, якби не побачив того на власні очі. Чи варто було стільки віків танцювати навколо цієї Чаші танці з бубнами?..

Едіта зітхнула. Її пальці торкнулися моєї руки.

— Я звільнилася від свого дару, Люку. Коли ти говорив закляття, я подумки повторювала його за тобою, бо не мала сили говорити. Я попросила, аби ці містичні здібності зникли.

— Це добре... — усміхнувся я. — У тебе і без них чимало талантів! Лікар сказав, що тобі потрібен відпочинок, Едіто, тому постарайся заснути! Ми поговоримо пізніше, коли прокинешся. Я буду тут, із тобою. Ти маєш поспати.

— Я не хочу спати. Я хочу тобі пояснити...

— Тс-с! Я й так усе зрозумів, — відповів я. — Ти почула про затемнення по телевізору у ресторані, коли я пішов слідом за тією трійцею, і сама запропонувала Князевичу спробувати дістати Чашу. Я чув, як він телефонував тобі. Просто не второпав одразу...

— Так... То був шанс, — кволо проказала вона.

— Але як Князевич дізнався про ці твої здібності?

— Випадково. Я розповіла йому якось. Вважала, що він друг...

— Друг... — із посмішкою промовив я.

— Що тепер буде, Люку? — проказала вона.

Я торкнувся її волосся, провів пальцями по обличчю. Обпечена долоня вже не боліла.

— Все буде добре, — відповів, цілуючи її. — У всякому разі, з нами. Більше ніяких таємниць і світло-тіней. Просто життя. Я і ти. Разом. Над темрявою і світлом...

12.11.2016

Кам’янець-Подільський