Омбре. Над темрявою і світлом

Розділ IV Х’юго

1299 р.

Нормандія, десь біля Руану

добре пам’ятаю завершення того дня.

Вогненно-червоний сонячний диск повільно сповзав за лінію горизонту. З темно-сизого неба повалив лапатий сніг. Останні промені сонця та чіткі обриси пагорбів сховалися за ним, наче за храмовою завісою, а долину раптом пронизало стрімке дихання північного вітру.

Все змінилося так швидко, наче хтось там, угорі, раптом передумав і ляснув у долоні, віддаючи принишклій до часу хурделиці наказ біснуватися знову.

Х’юго де Моле насунув на очі хутряну шапку, щільніше загорнувся у підбитий лисячим хутром плащ і пришпорив свого Палладіна. За ним на гнідому Ясіні ледве поспівав я, його зброєносець Георг де Гастон.

Сутеніло швидко. Встигнути б дістатися до якого-небудь селища, а то доведеться ночувати просто неба.

— Рухайся, Георгу! — гукнув мені мессір Х’юго. — Здається мені, зараз так захурделить, що далі свого носа нічого не розберемо!

— Так, Ваша милосте, починається заметіль! — відповів я, порівнявшись з лицарем. — І сутеніє надто швидко.

— Встигнемо! — відповів Х’юго де Моле, вслухаючись у тривожне завивання вітру. — Там, — вказав він рукою, — за отим пагорбом має бути селище. В ньому й пошукаємо прихистку.

— Вам знайомі ці місця? — обережно поцікавився я, бо знав, що мессір не любив, коли сумніваються у тому, що він каже. Раптом мій кінь зупинився, наче вкопаний, і, фиркнувши, став на диби. Я ледве встиг учепитися руками в його густу, запорошену снігом гриву.

— Мессіре, погляньте! Ось там, попереду!

Мессір Х’юго вже й сам помітив сірі, схожі на розпливчасті тіні, силуети.

— Сторожа нормандських долин! — прошепотів лицар тихо.

— Що, пане? — не розчув я.

— Вовки, — голосніше проказав Х’юго.

Тільки снігова пелена відділяла нас і коней від зголоднілих звірів. А ті, зачувши багату трапезу, що сама йшла їм просто до пащі, ніби застигли в очікуванні.

— Запали смолоскипи! — скомандував де Моле.

Я зняв теплі рукавиці, дістав із сідельної сакви короткі дубові палиці з просмоленими тугими жмутами вовни на кінцях. Тремтячими від хвилювання руками спробував викресати бодай іскру, але пальці тремтіли, не хотіли слухатись. Нарешті вогонь спалахнув і шалено затанцював на вітрі.

— Вважай, це твоє бойове хрещення!— гукнув мені лицар, прийнявши з моїх рук палаючий смолоскип. — Тримай напоготові меч і не відставай! Вперед, Георгу де Гастон!

Паладдін відважно ринувся крізь снігову хурделицю, а за ним, наче тінь, майнув мій Ясін.

— Непорочна Діво! — тільки й встиг я прошепотіти, як один із вовків кинувся навперейми гнідому і стрибнув, намагаючись дістати до його тріпотливої шиї. Мить, — і моя рука тицьнула скаженому звіру просто в пащеку палаючим смолоскипом. Удар мечем, — і вовк з диким завиванням відлетів убік, важко, наче міх, гепнувся об землю.

— Нехай бояться і тремтять від нас всі звірі земні! — почув я крізь завивання вітру голос лицаря. Побачив, як ще один вовк відлетів убік, уражений мечем де Моле.

— Зараз не зовсім час цитувати Святе Письмо! — захлинаючись від колючого вітру, проказав я сам до себе... і помітив наступного вовка.

Мій смолоскип ніби чхав, розсипаючи врізнобіч гарячі іскри. Я щосили кинув його в звіра. Майже наосліп ударив мечем і з полегшенням відчув, як важке вовче тіло сповзає просто під копита Ясіна.

Кінь спіткнувся, але втримався на ногах.

— Швидше, Георгу! Вони не посміють наблизитися до селища! — розрізнив я крізь вітер.

— Пане, та їх тут ціла зграя!

— Тоді, може, залишимося і порахуємо? — гукнув мені лицар, повертаючи свого коня. — Тримайся поряд, тобі кажу! Не відставай!

Білий Паладдін і гнідий Ясін, наче два привиди, майже не торкаючись землі, летіли крізь снігові сутінки, рятуючи з халепи нас, своїх вершників. За нами сірою вервечкою мчала оскаженіла зграя — шість чи сім приземистих нормандських вовків.

Ось і перевал. Звідси у добру погоду мало б виднітися селище. Але зараз за непроникною сніговою завісою навіть вогника не мріло. Впевнившись, що я не відстаю, Х’юго де Моле направив коня вниз, до підніжжя пагорба.

«Невже вовки ризикнуть переслідувати нас аж до селища? — майнуло у мене в голові. — Там же повинні бути собаки... Хоча у таку заметіль добрий господар собаку на вулицю не випустить!».

Перед очима світу Божого не видно! Доводиться покладатися на інстинкт коней. Добре, що хоч вовки, які женуться за ними, не перевертні з нормандських легенд, а звичайні собі голодні звірі. Та вони хитрі і запросто можуть обійти нас із боків. Де ж це кляте село? А може, мессір Х’юго помиляється і ми вже давно збилися з дороги, проїхали його стороною? Ні, не може цього бути!

У моїй голові малюнками пропливали сюжети старих оповідей про сторожу нормандських долин — вовків-перевертнів.

Я чув їх силу-силенну. Нормандія повнилася тими легендами. Тут їх переповідали один одному всі, кому і де заманеться: у шинках і замках, дітям перед сном і дорослим під час спільної трапези; навіть лежачи у подружньому ліжку. Так, у всякому разі, стверджував дядько мессіра Х’юго, Великий Магістр Ордену лицарів Храму Жак де Моле, коли я був ще малим.

Пізніше заради цікавості я навіть замовив собі невеличку товстеньку книжечку зі шкіряною палітуркою, куди взявся записувати усі ці історії. Той нотатник коштував чималих грошей, і мені довелося докласти зусиль, аби оплатити цю забаганку.

Коли сестра мессіра Х’юго, прекрасна Катрін де Моле, дізналася про мій записник, я навіть трохи зніяковів. А вона запрошувала мене до бібліотеки, де, зручно вмостившись у кріслі, слухала ті страшні історії. Іноді до нас приєднувався і сам мессір Х’юго. Ставало ще веселіше. При свічках, під гучне потріскування вогню в каміні я зачитував нову легенду, а коли ж такої не вдавалося почути і записати, мене змінювала Катрін де Моле, розважаючи товариство власними оповіданнями.

Коли черга доходила до мессіра Х’юго, він завжди розповідав особливі історії, котрі змалечку чув від дядька, Жака де Моле, уславленого лицаря-тамплієра. Ті розповіді полонили мою уяву, і я щиро сподівався, що коли-небудь так само, як і родич мого пана, зможу дістатися Святої Землі і звершити немало подвигів, захищаючи пілігримів та християнську віру. А поки що, повертаючись у свою кімнату, я з пам’яті записував слова лицаря у свою книжечку. Рядки були скупими, бо сторінок залишалося все менше. Тож згодом я замовив собі новий нотатник. Товстіший. Не можна допустити, щоб такі чудові історії канули в Лету.

Я зіщулився під жорстким подихом вітру. Теплий плащ на хутряній підкладці захищав тіло від холоду, але так приємно було б зараз опинитися не в цій лютій хурделиці, рятуючись від голодних вовків, а в замку де Моле, біля тріскучого вогню в каміні. Ховаючи присоромлений погляд, в трепетному світлі воскових свічок розповідати пані Катрін чергову романтичну історію про закоханого вовка-перевертня. А може, вона нарешті зрозуміє, що то я сам кохаю її. Може, дозволить бодай покласти голову їй на коліна... Нехай ніжні, витончені руки торкаються мого волосся, а голос лине, наче музика флейти... Ні про що інше я і мріяти не можу! Нехай тільки вона назве моє ім’я: «Георг»!

— Георгу! — я аж підстрибнув у сідлі. Голос мессіра Х’юго лунав зовсім поряд. — Ти що, заснув? Годі мріяти! Ще трохи — і має бути село. Не відставай, де Гастон! Ми відірвалися від них, але будь певен, вовки добре чують свою здобич, нас і наших коней, і так легко не відпустять!

— Мілорде, здається, он там миготить вогонь! — гукнув я, вказуючи рукою вперед. — Щось блимає, пане!

Х’ьюго напружив зір, але нічого не побачив. Густі сутінки, оскаженілий вітер з мокрим снігом, тільки небо ледь вирізняється вгорі...

— О, знову! Дивіться, дивіться!

Тепер уже й де Моле помітив вогник, що ледве жеврів десь за білим маревом хурделиці.

Ми рушили просто до нього як до спасіння. Де вогонь, там і люди... Але чому він самотній? Немов хтось, подібно до нас, заблукав у сніговій заметілі.

Кінь Х’юго став на диби. Голосно загавкав здоровенний собака-вовкодав, а поряд із ним заверещало якесь маленьке створіння із смоляником в одній руці і дерев’яним цеберком в іншій.

— Господи! — вигукнув лицар, зістрибуючи з коня, намагаючись роздивитися ту чудасію. Спішився і я. Собака загавкав ще голосніше, немов оберігаючи маленьку істоту.

Істота заверещала знов і кинулася тікати, але послизнулася і гепнулася на промерзлу землю, ледь встигнувши підняти смоляник, щоб не загасити його. За мить підвелася, уся в снігу, схожа на опудало, але важке цебро заважало рухатися так швидко, як хотілося б, та й довга одіж плуталася в ногах.

Лицар в один стрибок наздогнав її, обережно схопив за руку і повернув до себе.

Полум’я смоляника освітило замурзане личко і худеньку, закутану у лахміття фігурку.

— Та це ж дитина, дівчинка! — розсміявся Х’юго. — Не бійся, мала, ніхто тебе не образить! Я мессір де Моле, а це мій зброєносець Георг де Гастон! Ми добрі християни, — проказав він, усміхаючись.

— Справжні благородні лицарі? — поцікавилася мала. Її страх зник за одну мить, а в очах, що у світлі смоляника нагадували дві єрусалимські маслини, з’явилася неприхована цікавість.

— Ти що тут робиш? Заблукала? Звідкіля ти?

— Пане, — проговорила дівчинка, — я Доріан із таверни пана Фуа. А це мій собака, Шторм. Пані Фуа послала мене по воду...

— А де таверна, мала? Як ти знайдеш дорогу назад? — поцікавився я.

— Шторм виведе... Але пані... Вона вб’є мене, якщо я повернуся без води...

— Нічого не бійся! — відказав Х’юго. Він узяв з її рук смоляник, передав його мені, підхопив дівчинку і посадовив на Паладдіна перед собою. Важке дерев’яне цебро залишилося лежати на снігу.

— Моє цеберко, пане! — проговорила дівчинка перелякано.

— Георг, не забудь прихопити цеберко! — наказав мені де Моле. — Ну, дитино, попроси свого собаку вивести нас у село, до таверни. Тільки швидше, а то вовки з’їдять нас усіх, не перебираючи!

Доріан перелякано подивилася на лицаря, а Х’юго тим часом загорнув її у поли свого хутряного плаща.

— Шторме, додому! — гукнула дівчинка.

Собака одразу замовк, радо покрутив хвостом і повів нас кудись уперед, просто у невідому темряву...