Омбре. Над темрявою і світлом

Розділ VI Пані Зірка

анкові сутінки поволі розступалися. Я, поспішаючи, зійшла з тротуару на доріжку з гравію, аби не послизнутися на гладкій від нічної вологи бруківці.

Сьогодні п’ятниця, і я напередодні вихідних вирішила прийти на роботу раніше. Директорка архіву, неначе впевнившись у тому, що у мене немає мети обкрадати архівне сховище, нарешті спромоглася виписати мені дублікат ключа від вхідних дверей, і тепер я могла розпочинати роботу раніше за всіх, не залежачи від працівників архіву, а отже і додому могла повертатися раніше.

Ковзнувши ключем по замковій шпарині, я зрозуміла, що не все так просто і відчинити старі двері архіву мені навряд чи вдасться самотужки. Обережно спробувала знову крутнути ключем вліво, потім вправо... Куди там! Він ледве повертався...

— От же ж дідько! — пробурмотіла я собі під носа. — Схоже, я щось зробила цьому замку і тепер матиму ще й неприємності від директорки!

— Негоже згадувати ворога роду людського з самого ранку, — раптом почула я над вухом й аж підстрибнула від несподіванки. Рвучко повернулася, мало не послизнувшись на обмерзлій бруківці. Хтось мене схопив і втримав на ногах. Постать у темній сутані... Отець Люк!

— Якщо дозволите, я спробую допомогти відчинити цей замок...

— Отче... Ви мене налякали! — майже розгублено вигукнула я, звівши очі на нього. — Що Ви робите тут о цій порі?

— Йду на вранішню месу, — відповів він із тією ж дивною посмішкою, забираючи мою руку зі злощасного ключа, що застряг у замковій щілині. — Костел поряд із архівним сховищем, тож я просто проходив повз. А чому Ви так рано прийшли на роботу? — поцікавився він. Не зводячи з мене погляду, обережно, наче намацуючи зазубринами ключа замкові нутрощі, отець Люк спробував порухати самим ключем. Натиснув на нього, трохи відсунув назад і повільно крутнув убік. Нерухомий у моїх руках, ключ раптом піддався і поволі повернувся у замковій щілині. Потім ще і ще раз... У замку щось клацнуло, і двері прочинилися.

— Вирішила попрацювати, доки нікого немає... — зніяковіло відповіла я. — Дякую, що допомогли відчинити ці кляті двері.

— Ну-ну, це всього лиш задубілий на холоді замковий механізм, який до того ж, схоже, давно ніхто не змащував, — відповів отець Люк, простягаючи мені ключа. — Якщо Ви не проти, Едіто, як і казав, я прийду одразу після меси до архіву.

— Добре...

Ото й усе. Священик пішов собі далі, до костелу, а я, спантеличена, продовжувала ще якусь мить стояти перед відчиненими дверима. Увійшовши, зачинила їх за собою. Це вже було нескладно.

У сховищі майже темно. Тож я, присвічуючи собі мобільником, піднялася нагору, до свого «кабінету», прочинила двері, увімкнула світло... І тут я зрозуміла, що сама нізащо не спущусь униз, у глуху темінь підвалів архіву. І про що я тільки думала?! Невже збиралася у тій моторошній тиші працювати до приходу решти працівників?

«Саме так!» — проказало моє сумління. Вмикачі всі на щитку при вході, тож ввімкнути світло поверхом нижче та у підвалі буде нескладно...

Я знову вийшла у темний коридор, притримуючись хитких перилець, почала спускатися вниз, до виходу... Якась дурня! Наче я хочу всю роботу за сьогодні переробити! Навіщо пертися раніше за всіх у цю темінь?!

У архівному сховищі було справді моторошно. Нарешті світло мобільника вихопило у темряві щиток із відхиленими дверцятами. Тепер би ще розібратися, що тут і де... Ось він, жовтий паперовий квадратик із написом «Коридор». Клацаю одним вмикачем, іншим, над яким такий самий квадратик із написом «Підвал»... Світло не вмикається... Що таке? Чому? Однак всі мої зусилля марні. Світло не бажає вмикатися. Я збираюся з думками. Набираю повні груди повітря, намагаючись сконцентруватися. Нічого не виходить... Може, справді краще зачекати, поки хтось прийде і ввімкне це кляте світло? Але тільки-но я повільно видихаю, приміщення архіву заливає примарне світло енергозберігаючих лампочок. Поволі яснішає. Тепер вже не так моторошно, і я прямую у підвал. Старезна, сталінських часів лампа під склепінням горить, все на місцях, як я і залишила учора... Ну що ж, тепер можна переодягтися та спуститися сюди, до праці...

Незабаром всі посходилися. До мене з коридору раз по раз долітали чиїсь кроки та голоси: «Дивно... На щитку все вимкнуто, а у коридорі та підвалі горить світло... Знову щось із щитком коїться!»

Я ж тим часом виклала на столі цілий стос обгорілих папок та документів, котрі планувала передивитися сьогодні. Якщо отець Люк справді вирішить прийти, то його чекатиме чималий кавалок роботи... Проте було вже о пів на десяту, а вікарій все не з’являвся.

Зате мене вельми ввічливо запросила до себе директорка архіву Алла Матвіївна. На столі її не дуже ошатного кабінету вже парувала кава, і директриса люб’язно запропонувала присісти.

— Які маєте плани на вечір, Едіто? — поцікавилася вона.

Дивне запитання. Та й люб’язність директорки, яка за весь цей час мене майже демонстративно не помічала, теж була досить дивною.

— Плани на вечір? — мої брови здивовано поповзли вгору. — А що саме Вас цікавить, пані директорко?

Пані Дзигальська підсунула свій стілець ближче до мого і простягнула мені філіжанку з кавою.

— Мене сьогодні запросили на гостину до однієї вельми поважної і шанованої дами у нашому місті, — тихо, по-змовницьки проказала вона.

Ні, з Аллою Матвіївною щось явно було не так.

— Гарно, — відповіла я, намагаючись зрозуміти, куди хилить Алла Матвіївна. — А до чого тут я?

— Ви запрошені також, — з дивним блиском захоплення в очах повідомила мені директорка.

— Я? — моєму здивуванню не було меж. — А чому я? Абсолютно чужа людина у цьому місті... Ні-ні, думаю, то незручно, до того ж...

— Не будьте впертюхом, Едіто! — перебила мене директорка. — Пані Зірка з тих місцевих поважних персон, яким не відмовляють, коли вони запрошують до себе на гостину, — продовжила змовницьким голосом вона. — А робить пані Зірка це вкрай рідко і запрошує не усіх підряд...

— Пані Зірка? Чому Ви так називаєте цю жінку? — поцікавилася я.

— Бо це її ім’я — Зірка! — майже урочисто повідомила директриса. — Ви ж чули про ті часи, коли дітей називали Октябринами та Ленініанами? Ось батьки пані Зірки і назвали її так. Отож, сьогодні, я гадаю, Вам варто піти з роботи на годину раніше та причепуритися. Я заїду за Вами на таксі, Едіто, і вже разом поїдемо до пані Зірки.

Нічого собі... Отак нахабно розпланувати мій вечір я не дозволяла нікому вже давно, навіть власній мамі... Чому я маю їхати до якоїсь місцевої «поважної особи» на гостину? Навіщо мені це?

— Не знаю, Алло Матвіївно, чи я зможу... — здалеку почала я. Але директриса навіть слухати не стала мою нашвидкуруч вигадану відмовку.

— І не думайте відмовлятися, любонько. Вважайте це обов’язковим заходом! — проказала мені директорка архіву впевнено. — Інакше пані Зірка вважатиме, що ми виявили до неї неповагу.

— Ми? Мова тільки про мене...

Та Алла Матвіївна навіть не звернула уваги на мої слова.

— Іноді вона збирає у себе вдома вишукане товариство, ми спілкуємося... — продовжувала вона натхненним тоном.

— Алло Матвіївно, але до чого тут я? Я навіть не знайома з цією дамою...

— То Ви не знайомі! — відмахнулася від мене начальниця. — А вона, певно, вже все про Вас знає. Словом, самі все побачите. Отож, тепер гайда, допивайте свою каву й до роботи, а ввечері, так і знайте, жодних відмовок!

Трохи спантеличена, я знову повернулася до архівного підземелля. Хто така пані Зірка? Що потрібно місцевій матроні від мене, приїжджої людини? Знайти відповіді на всі ці питання я могла, лише погодившись піти з Аллою Матвіївною на вечірку. «Та й зрештою... — міркувалося, — що я втрачаю?»

— Як бачите, я виправляюся! — його голос пролунав саме у ту мить, коли я діставала важелезну теку з металевого стелажа. — Ваші колеги мені сказали, що Ви, мабуть, у підвалі. То ось і я...

— Ви сьогодні вдруге лякаєте мене, отче! — проказала я, ледь не впустивши теку з несподіванки. — Але Ви знову з’явилися вчасно, бо ці металеві теки страшенно важкі.

Я повернулася до отця Люка і тут мало не впустила теку вдруге, бо замість священика, якого я очікувала побачити, до мене по східцях спускався вельми привабливий молодий чоловік у темних джинсах й светрі. Зовсім не схожий на того вікарія у довгій чорній сутані, з яким я сьогодні зіштовхнулася біля дверей архіву.

— Дозвольте... Таки важкенька! — отець Люк похитав текою і примостив її на край столу. Заіржавілі обідки залишили на його шкіряних рукавичках брудний слід.

— Ну ось, можете починати.

Та він і сам одразу підсунув ближче один зі стільців, всівся і почав обережно по одній діставати обсмалені папки.

Декотрі кришилися в руках, деяких вогонь майже не торкнувся.

Він уважно переглядав уміст кожної і, не знаходячи нічого цікавого для себе, складав у акуратний стос, котрий опісля я мала винести нагору і переглядати вже вдруге.

Мовчанка, що залягла у склепінні, не була незручною, швидше — діловою. Тож я цілком поринула у роботу, на якусь мить навіть забувши, що отець Люк тут же, поряд, за хитким столом. Час у підвалі сховища минав непомітно. Він діставав теку за текою, і ми переглядали їхній вміст. Він — у пошуках церковних документів, а я...

— А що Ви шукаєте, Едіто? — раптом поцікавився він, перервавши мовчанку.

— Я? — і чого він запитує? — Нічого... Здається я вже казала Вам, отче, що маю просто привести ці документи до ладу та зареєструвати кожну папку...

— Ви зовсім не схожа на людину, що виконує казенну роботу... — отець Люк раптом відклав папери вбік, трохи нагнувся і подивився на мене з-під звисаючої лампи. — Ви так захоплено переглядаєте кожен аркуш... От у мене і склалося враження, наче Ви теж шукаєте щось серед цих обгорілих документів...

— Просто люблю свою роботу, — зніяковіло стенула я плечима. — А за кожним таким аркушем стоїть чиєсь життя... Ви ж мене, напевне, розумієте...

— Аякже, — отець Люк ствердно кивнув, проте до перегляду паперів не повернувся. Переплівши свої довгі пальці, він продовжував дивитися на мене з якоюсь дивною цікавістю.

— Ви обіцяли мені екскурсію, пам’ятаєте? Мої пізнання історії цього міста майже мізерні... То, можливо...

Я здивовано підняла очі на отця Люка.

— Я би із задоволенням, — проказала у відповідь, — та, на жаль, не сьогодні. Сьогодні я маю йти на нудне збіговисько до якоїсь місцевої матрони...

— До якоїсь місцевої матрони? — перепитав отець Люк.

— Саме так. Директорка архіву просто змусила мене і сказала, що відмовок не прийме...

— Тоді, можливо, завтра... — проказав безтурботно отець Люк. Жодного підступу у його словах вловити було неможливо. — Я поки що зовсім чужий у цьому місті, тож хотілося би знайти друзів, які б розділяли моє захоплення історією, — пояснив він просто свою настирливість. — Шкода, що скоро Вам доведеться повертатися до столиці... Але часто буває так, що наступна зустріч відбувається швидше, ніж ти думаєш, — раптом додав із посмішкою.

— Так... буває іноді, — зітхнула я. — Завтра — будь ласка.

Допомігши занести відкладені папки нагору, отець Люк ще раз переглянув знайдені цікаві йому аркуші, попросив мене їх відксерити і приязно зі мною попрощався. Ну ось, схоже, тепер мені додавалося роботи. Я мала ще й зробити ксерокопії з тих документів, котрі його зацікавили. Та легке невдоволення губилося у незрозумілому дивному передчутті в очікуванні завтрашньої прогулянки містом із отцем Люком. Ще ніколи мені не доводилося проводити екскурсії для священиків. Однак, судячи з усього, отець Люк був абсолютно щирим у своєму бажанні відволіктися від усіх цих обов’язків прораба, що неждано звалилися на нього. У Римі йому навряд чи доводилося займатися таким.

Я побачила з вікна, як він вийшов з приміщення архіву, підняв голову і, вгледівши мене, злегка помахав рукою. Я мимоволі подумала, що якби він був мирянином, то я, не задумуючись, попросила би у начальства продовжити моє відрядження ще хоч на тиждень. А так... що взяти з католицького священика? Навпаки, доводиться кожної миті нагадувати собі, що він не звичайний хлопець, з яким можна перекидатися жартами, фліртувати чи піти на каву.

Увечері Алла Матвіївна, як і обіцяла, заїхала по мене на таксі і разом ми вирушили до нашого пункту призначення. Всю дорогу директорка помітно нервувала, підправляючи то макіяж, то зачіску. Я ж ніяк не могла зрозуміти, звідки така знервованість, і тільки переступивши поріг дому пані Зірки, второпала: для пані Дзигальської це запрошення було своєрідним пропуском у місцеве світське життя. Звідси і знервованість, і сукня, яку вона, вочевидь, одягнула вперше і почувалася у ній вкрай незручно.

Я ж не стала якось особливо викаблучуватися: чорна спідниця-«олівець», така ж чорна водолазка та шовковий смарагдовий шарфик, скріплений вінтажною брошкою. Достатньо просто і непретензійно як для людини, що збирається провести вечір у незнайомому товаристві.

Маєток пані Зірки стояв на тихій вуличці, навпроти спуску до міського парку. Нічогенький триповерховий будинок скидався на справжню фортецю з двома готичними башточками по боках, оточену височенним кованим парканом.

Сама пані Зірка, вже немолода гостроока жінка в чорній сукні та справжніх перлах, що обмотували її шию кількома низками, виглядала досить елегантно.

— Оце і є наша Едіта, — відрекомендувала мене директорка господині маєтку, і пані Зірка приязно усміхнулася. Я ж відчула себе професором Плейшнером, що не помітив на підвіконні горщика з квіткою і потрапив на провалену явку.

— Сподіваюся, я не відірвала Вас від важливих справ? — поцікавилася господиня маєтку. — Бо маю до Вас дещо, тому й передала Аллою Матвіївною запрошення від свого імені до нашого невеликого товариства.

Пані Зірка провела нас у хол, а далі — у простору вітальню, заставлену горщиками із буйною зеленню, різноманітними вазами в марокканському й античному стилях, скульптурами янголят та барельєфами із зображеннями взяття чи то Трої, чи то Карфагену. А ще — картини... Їх було, мабуть, штук із двадцять — ціла приватна галерея.

Я мимохідь кинула оком: сільські пейзажі, натюрморти та зображення місцевої фортеці у різних ракурсах. Складалося враження, що пані Зірка побувала на пленері вихованців художньої школи, а потім всі їхні роботи без розбору забрала собі.

— Подобається? — поцікавилася вона, мабуть, прослідкувавши за моїм поглядом, і тим самим поставила мене у вкрай незручне становище. Картини, вочевидь, не представляли ніякої особливої художньої цінності, і я не дуже розуміла, як пані, котра може дозволити собі такий маєток, прикрашає стіни вітальні настільки звичайними полотнами. Але, можливо, люди, що створювали ці картини, мали для пані Зірки якесь особливе значення. Тому я лише стримано посміхнулася.

— Я не здобувала художню освіту, — промовила раптом пані Зірка. — Пишу картини, як умію і тоді, коли є настрій.

— То це Ваші? — не могла стримати здивування я і вже уважніше обвела поглядом полотна.

Мабуть, після такого сміливого зізнання гості починали розсипатися компліментами художниці... Я ж вирішила помовчати, аби подумки насолодитися чудесним ефектом виразу збентеження на обличчі господині маєтку, що не отримала своєї традиційної порції підлабузництва.

— Так, так, Едіто, — Алла Матвіївна, про присутність якої я майже забула, подала голос. — Пані Зірка захоплюється живописом. Правда ж, чудесні роботи?

Я внутрішньо розсміялася, бо уявила якусь бідну сироту, що знаходиться під опікою пані Зірки, і так пишається її роботами, що прикрашає ними стіни власної вітальні. Тільки таке могло б виправдати цю імпровізовану картинну галерею, котру вона мені так захоплено демонструвала під очевидне підлабузницьке нахвалювання Алли Матвіївни.

Я не стала говорити про свої сумніви вголос та, наблизившись до картин, знову дещо помітила: в кутиках полотен, де зазвичай мав би бути автограф художника, чорніли прямокутники.

— А що це? — поцікавилася я у пані Зірки.

Її погляд на секунду знову розгублено забігав. Чи не забагато сюрпризів для неї приніс мій перший і, напевне, останній візит? Але вона себе миттю опанувала, і я почула у відповідь дивну, ще більш незграбну, ніж оті її картини, брехню.

— Знаєте, кожну свою роботу я підписую рядком з якогось улюбленого вірша чи афоризму, а потім замальовую, так що про написане знаю лише я. Це допомагає, якщо виникають проблеми з авторством.

З авторством? Вона знущається? Навіть якщо усі ці картини й справді належали б її пензлю, невже вона всерйоз вважає, що хтось спокуситься видавати їх за свої?

— Пані Зірка бере участь у дуже престижних художніх виставках. В Голландії її роботи були оцінені в шалені гроші... — знову встряла у розмову пані Дзигальська. Увага патронеси до моєї скромної персони Аллу Матвіївну, вочевидь, бентежила, і вона раз по раз намагалася нагадати про свою присутність бодай компліментом на адресу господині маєтку.

Господи, яка «пурга» вкладається у вуха місцевим «поціновувачам мистецтва»! Я міцно прикусила губу, аби не сказати нічого зайвого. Ні, я не сумнівалася у тому, що, з огляду на показну розкіш у маєтку, пані Зірка могла собі дозволити бувати у Голландії і навіть купувати там полотна, дійсно варті уваги. Сумніви викликало інше. Оці картини, котрими обвішані стіни її вітальні, користувалися там шаленим попитом? Якась дурня...

— Так...— вголос промовила я. — Нечасто зустрінеш такі автентичні роботи...

Чи то мої слова прозвучали якось двозначно, чи то мені здалося, але по обличчю пані Зірки майнула тінь роздратування. Проте вона посміхнулася і взяла нас з Аллою Матвіївною під руки.

— Я чула, Ви розбираєтеся у художньому мистецтві, Едіто? — звернулася вона знову до мене якось обережно, мов намацуючи потрібний фарватер для подальшої розмови. — І маєте гарні зв’язки серед поціновувачів живопису?

— В живописі я не фахівець, там свої нюанси, — заперечила я. — Та й серед художників особливих зв’язків не маю.

— О, я мала на увазі не стільки художників, скільки поціновувачів, розумієте? — не вгавала пані Зірка. — Людей, які мають приватні художні колекції та цікавляться старовинними полотнами.

— Навіть так одразу не пригадаю когось... — намагалася я, не полишаючи ввічливого тону, з’їхати з теми.

Оце причепилася! І чого їй потрібно від мене?

— О, — проказала господиня маєтку зовсім тихо. — Пані Дзигальська хвалила мені Вашу скромність, однак є речі, де скромність недоречна.

Я здивовано перевела погляд на пані Зірку.

— Я поясню, Едіто, — не вгавала вона. — Скажіть, Ви часом не знайомі із таким собі Юрієм Князевичем, масон чи хто він там... Пам’ятаю, він наробив чимало шурхоту тоді у нас в місті... — розсміялася вона.

Я внутрішньо напружилася.

Історія з Юрієм Князевичем, через яку я пройшла легеньким курсивом років із десять тому, була відома цій жінці. Цікаво, чого їй від мене все ж таки треба?

— Ну, він позиціонує себе пріором сучасного ордену тамплієрів, — відповіла я.

— Так, так, тамплієрів! — погодилася пані Зірка. — Хоча з нього такий тамплієр, як з мене балерина, — знову розсміялася вона, показавши досконалий рядок штучних зубів. — Та все ж, хай там як, у цього хлопа непоганий смак на вартісні речі. Справа ось у чім, Едіто! — господиня маєтку довірливо, наче стара подруга, взяла мене під руку і, залишивши Аллу Матвіївну позаду, повела у протилежний куток вітальні. — Я маю одну старовинну картину, що дісталася мені у спадок. Річ вельми вартісна, однак я не маю жодного офіційного документу, що засвідчував би її цінність. Та для колекціонера, що розуміється на живописі, вона стане бажаним поповненням приватної галереї!

— Навіть не знаю, що Вам відповісти... — промовила я. — Ви маєте на увазі цього пана Князевича як потенційного покупця?

— Ну а чому б ні? — усміхнулася пані Зірка. — Він же, як Ви там його назвали, тамплієр. А на тій картині якийсь середньовічний сюжет. Я переконана, його б зацікавило таке полотно.

Боже... «якийсь середньовічний сюжет»... Оце так мистецька обізнаність!

— Я справді знайома з паном Князевичем, — чесно зізналася я. — Однак зв’язки з ним ніякі не підтримую і навіть номера телефону його не маю. То було давно, коли ми з ним якось мигцем спілкувалися з приводу...

— Так, з приводу спадщини тамплієрів на Поділлі! — завершила пані Зірка замість мене. — От бачите, Едіто, я про Вас багато знаю.

— Це знають усі, — відповіла я. — Коли Князевич із командою організовували у Кам’янці презентацію їхньої місії, моє ім’я було серед доповідачів.

— То Ви допоможете мені зв’язатися з ним? — знову запитала пані Зірка.

— На жаль, не маю його контактів, — повторила я знову. — Але не думаю, що для жінки Вашого статусу стане проблемою знайти контакти пана Князевича.

Пані Зірка, вочевидь, була розчарована моєю кричущою незацікавленістю допомогти їй. Власне, я не розуміла, чому вона потребувала моєї допомоги, бо могла контакти Князевича при бажанні дізнатися й самотужки.

— Ви не розумієте, Едіто! — проказала пані Зірка, намагаючись приховати легке роздратування від того, що я ніяк не погоджувалася. — Звісно, я могла б дізнатися координати цього пана і через своїх знайомих. Але мова йде про делікатну справу... розумієте? Мені не потрібен зайвий розголос. Ось чому, дізнавшись, що Ви перебуваєте у нашому місті, я попросила Аллу Матвіївну запросити Вас до мене.

— Тепер зрозуміло, — кивнула я. — Гаразд, спробую дізнатися номер телефону цього пана, хоч і не гарантую нічого, бо давно ні з ним, ні з тими, з ким він товаришує, не спілкувалася.

— От і добре, Едіто! — рука пані Зірки поплескала мою руку. Вона повернулася, запитала про щось у Алли Матвіївни і та, зрадівши, що увага місцевої матрони знову належить їй, кинулася відповідати.

Я ж відчувала себе досить дивно, наче втрапила у якусь пастку.

Юрій Князевич... Не думала, що ім’я цього пана спливе сьогодні! Тим часом, підкорившись волі господині маєтку, ми пройшли у ще одну вітальню, просторішу, із довжелезним столом у центрі.

За ним вже гомоніли кілька чоловіків та жінок. Жодного знайомого обличчя. Однак Алла Матвіївна попрямувала до того товариства, бо, вочевидь, була знайома з ними усіма.

— Не знаю, чи зможу бути Вам корисна, пані Зірко, — проказала я, аби остаточно завершити почату нею розмову. — Спробую, але нічого не гарантую.

Вона ж стиснула мою руку і вказала на вільні місця за столом.

Мабуть, пані Зірка не вважала за потрібне представляти мене своїм гостям, чи мені гостей. Усе тут крутилося навколо неї. Я тихо присіла на вільний стілець в кінці довгого столу і прислухалася. Розмови точилися про майбутні вибори до місцевих рад, про якісь міські справи та плітки, котрі, за словами господині маєтку, поширюють про неї недоброзичливці. Хатня прислуга пані Зірки, жвава жіночка з типовою зачіскою сільської бухгалтерки брежнєвських часів, почала розливати чай та каву, викладати на стіл фрукти й канапки.

А де ж розмова про мистецтво, світська бесіда, котру мені обіцяла Алла Матвіївна? Тепер вона цілковито забула про мою присутність і знаходилася в самій гущавині розмови про якісь агітки, партійні справи. Господи, та я втрапила на збори місцевих підпільників! Правда, один із присутніх за столом чоловіків вказав пані Зірці на мене: мовляв, хто вона така? Але та, навіть не глянувши у мій бік, відповіла: «Це не на часі!», — і її співрозмовник слухняно замовк.

Зробивши кілька ковтків кави, я подумала, що з радістю пішла би собі, якби вдалося вийти з-за столу непомітно. Може, вдати, що я йду до вбиральні, а потім попрямувати до виходу... Я вже шукала поглядом ту саму хатню робітницю, яка б підказала мені, де та вбиральня, аж раптом сталося те, чого я найменше очікувала.

— Прийшов єпископ Кармеллі, пані Зірко! — проказала жіночка-прислута, і пані Зірка стрепенулася. В одну мить з її обличчя зникла стурбованість, з’явився привітний вираз, такий самий, як в момент знайомства зі мною. Вона відклала чашку з кавою, встала з-за столу, а тим часом до вітальні зайшов літній католицький єпископ. Пурпурова шапочка на сивому волоссі, чорна сутана, перехоплена таким же пурпуровим широким поясом...

— Здоров’я вельмишановному панству! — проказав він майже урочисто. — Пані Зірко, — єпископ приязно усміхнувся до господині маєтку, — я не міг не відгукнутися на Ваше запрошення, але чому не у мене? Хіба в мене гірша хербата?

Поки господиня обмінювалася люб’язностями із гостем, за спиною єпископа Кармеллі з’явилася ще одна постать у чорній сутані. Мене навіть в жар кинуло від несподіванки, бо цей високий білявий священик був мені добре знайомим. Отець Люк!

Він сів поруч зі мною в той час, як єпископ Кармеллі подався в голову столу, аби сісти на запропоноване почесне місце поряд із господинею і долучитися до загальної розмови.

— Едіто? — здивовано проказав отець Люк, вгледівши мене. — Що Ви тут робите?

— Те саме можна було б запитати й у Вас, отче, — з посмішкою недовіри глянула я у сховані за скельцями окулярів сірі очі отця Люка. — Про своє запрошення до пані Зірки я Вам розповіла ще вдень. Ви ж про своє промовчали.

Мої слова вікарія аж ніяк не знітили.

— Чесно... я не знав, що мова йде про візит до однієї й тієї ж особи, — миролюбиво відповів він, наче присоромлений кавалер. — Навіщо мені було б робити з цього таємницю? Та й взагалі не знав, що доведеться кудись супроводжувати його превелебність. То до слова у мене прийшлося, що часом нова зустріч трапляється швидше, ніж очікуєш.

І справді, чого це я завелася?

Мабуть, отець Люк, як і я, почувався досить дивно за цим столом. Присутні нас ніби не помічали. Вони продовжували гомоніти про своє, а ми, сидячи скраю столу перед тацею з канапками і фруктами, були наче відокремлені невидимою стіною від решти.

— Я вже збиралася йти звідси, бо ненавиджу проводити вечори у компанії незнайомих людей, — проказала я невпевнено. — Якби мене хто попередив, що доведеться отак бездарно провести вечір...

— Але ж ми з Вами знайомі, — отець Люк посміхнувся. — Тож поспішати не варто. Може, все ж залишитесь, аби скласти мені товариство, бо я тут, окрім Вас та єпископа Кармеллі, теж нікого не знаю... Як бачите, його превелебність має якісь справи до господині дому... Та й найцікавіше зазвичай трапляється при кінці.

Ох вже ці пророцтва від отця Люка!

Ледь стримуючи роздратування, я знову зиркнула на вікарія.

— При кінці чого?

— Будь-чого.

Схоже, він був у доброму гуморі і просто дражнив мене.

— Отче, як хочете, то залишайтеся, а в мене є куди цікавіші справи, ніж сидіти за цим столом незрозуміло навіщо. До того ж я вже поспілкувалася з господинею, тож далі мені тут робити нічого.

Рука отця Люка раптом стиснула під столом мою руку.

— Зачекайте. Якщо Вас сюди запросили, то для цього є якась причина. Едіто, Ви не дізнаєтеся, у чому справа, якщо просто встанете й підете...

— Вона мені вже відома, отче.

Насправді мені перехопило подих від несподіванки, коли він торкнувся моєї руки, але забирати свою руку з його долоні я не поспішала. Він сам розтиснув пальці.

— Невже?

— Так. І повірте, причина насправді дуже банальна.

Отець Люк посміхнувся.

— То може так видатися лише на перший погляд, Едіто. Ви ж бачите... і Ви, і я наче зайві за цим столом, — продовжував отець Люк польською майже пошепки. — Але раз ми тут, то це для чогось потрібно. Ця пані Зірка не та людина, аби запрошувати на гостину сторонніх людей... Навіть єпископ Кармеллі почуває себе в цьому товаристві ніяково, — додав він за мить.

— Це ж натуральне свинство! — відповіла я, все більше жалкуючи, що не можу те саме проказати смачніше, українською.

— Ні, це звичайна манера поведінки місцевої провінційної знаті, — усміхнувся одними кутиками уст отець Люк. — Ставтеся до цього з іронією. Слухайте, спостерігайте — і Ви зможете зробити для себе багато цінних відкриттів.

— Де Ви навчилися такого, отче? — здивувалася я. — Ви ж не місцевий. Звідки Вам знати особливості натури цих людей?

— Гм... — отець Люк нахилився до мого вуха. — Відкрию Вам секрет Полішинеля: люди скрізь однакові. Все, що я знаю про людей, — то лише завдяки тому, що ніколи не поспішаю вставати та йти. Та якщо бажаєте знати, ось що мені відомо: скоро у місті вибори, і оця пані, — отець Люк вказав поглядом на господиню маєтку, — збирається балотуватися до місцевого муніципалітету. Ці люди — її команда.

— Єпископ Кармеллі її команда? — не втрималася я. — Він же католицький священик!

— Говоріть тихше, — отець Люк нахилився зовсім близько до мене. — Саме так, він єпископ і має авторитет серед прихожан. А католиків у цьому місті досить багато... Тепер розумієте?

— І він згоден на таке? Згоден агітувати за пані Зірку в костелі?

Отець Люк подивився на мене, як на нерозумну дитину.

— Все залежить від того, що йому запропонують. Дієцезія завжди чогось потребує.

Оце так... Щось я нічого не второпала. Старовинна картина, місцеві вибори... Щирість отця Люка мене підкупала. Він не видавався мені наївним, та все ж був відвертим і, схоже, бачив у мені свого союзника.

— Отче, відвертість за відвертість: я тут, бо господиня маєтку бажає продати одну старовинну картину з якимось середньовічним сюжетом і вважає, що я можу їй допомогти у цьому, хоч, направду, контактів людини, яку б та картина потенційно могла зацікавити, я не маю. Ось так.

— Гм, — проказав отець Люк. — Тим більше, зостаньтеся. Мені здається, все це може бути між собою якось пов’язане. Цікаво, як. От і дізнаємося разом.

Ставало все цікавіше. Картини із зафарбованими автографами художників, котрі господиня маєтку видає за свої; збори виборчого штабу, єпископ, котрий згоден підтримати кандидата на виборах залежно від того, що йому за це запропонують, старовинне полотно, якому господиня маєтку таємно шукає покупця...

— Ви читали Льюїса Керролла? — поцікавилася я у отця Люка.

— Вибачте, що? — він здивовано подивився на мене крізь скельця своїх окулярів.

— Ну, «Алісу в Дивокраї», — нагадала я. — Книгу, в якій вона потрапляє до Чирвової Королеви...

— А... так, читав. У дитинстві.

— У мене таке враження, що Аліса сьогодні я.

— Тоді дозвольте, я буду сьогодні Вашим Білим Кроликом, — проказав отець Люк зі своєю дивною посмішкою, дістаючи мені з таці канапку. — Послухаєте мене, і я Вам покажу, наскільки глибока кроляча нора.

— А канапка виконує роль червоної чи синьої таблетки? — поцікавилася я, бо на Білого Кролика отець Люк аж ніяк не тягнув. А от на роль Морфеуса з «Матриці» — навіть дуже.

— Червоної.

Схоже, отець Люк не тільки читав Льюїса Керролла, але й був фанатом «Матриці». Що ще могло мене більше здивувати сьогодні?

— Гаразд, я залишаюся. Однак Ви все одно мене випустите на хвилинку.

Вікарій, сама галантність, допоміг відсунути стільця. Я майже безшумно вийшла з-за столу. Попрямувала до виходу, маючи на меті запитати прислугу пані Зірки, де знаходиться вбиральня. Шукати її не довелося довго. Ось вона: двері з мініатюрною мармуровою фігуркою хлопчика, що справляє нужду у горщик. Прочинила двері. Ого!.. Та тут можна жити! Тонкий ненав’язливий аромат троянд, дорогуща сантехніка.

Я подивилася на своє відображення в дзеркалі. Дивний він, отець Люк. В житті не зустрічала таких священиків. Хоча чому дивуватися? Він європеєць. Можливо, це все й пояснює. Чекати? Чого? Що ще може статися сьогодні? Але я дала слово, тож порушити його було б, як мінімум, неввічливо.

Цокання підборів за дверима та голоси вивели мене з роздумів. Хтось наближався до вбиральні, а я не зачинила за собою двері... Та цокання пролунало вздовж стіни, а далі — по дерев’яних східцях, що вели на другий поверх.

Я обережно прочинила двері і виглянула, встигнувши захопити поглядом краї чорної сутани єпископа Кармеллі та ноги в елегантних черевичках пані Зірки...

Цікавість підштовхнула мене вперед, і я нечутно вийшла в коридор. Обережно скинула взуття та босоніж стала підніматися слідом за пані Зіркою та її супутником.

— Подивіться, хіба вона не прекрасна? — почула я голос господині маєтку крізь шурхіт тканини. — Я не знаю точно, скільки їй років, але, схоже, вона досить старовинна.

Боже, що я роблю? Чому я тут? Але цікавість знову взяла своє. Я піднялася на сходинку вище, а потім ще і ще. Звідси, з прольоту між східцями, відкривався вид на одну з кімнат — мабуть, робочий кабінет пані Зірки. У ледь причинені двері виднівся край масивного столу червоного дерева, ніжка мольберта та хвилі сірої тканини, недбало скинутої на підлогу.

— Так, пані Зірко, судячи з усього, картина й справді старовинна. І рама далеко не нова... Але... якщо Ви бажаєте продати цю картину, — голос єпископа Кармеллі звучав стурбовано, — на жаль, я не знаю, чим Вам допомогти.

— Це чудова інвестиція для костелу! — промовила пані Зірка.

Та єпископ Кармеллі стояв на своєму.

— На жаль, це не старовинна ікона, яка зможе виправдати затрачені на неї кошти пожертвами прихожан та паломників. Це просто картина, пані Зірко. Гарна, старовинна картина... Але вона не представляє релігійної цінності.

Єпископ Кармеллі намагався пояснювати м’яко, спокійно, але пані Зірка, роздратована тим, що не виходить так, як їй хочеться, вже помітно нервувала.

— Але ж придивіться уважніше, панотче! Ці вершники... Вони лицарі. Більше того, вони схожі на хрестоносців чи тих, як вони... тамплієрів!

— Тим більше! — проказав єпископ. — Тамплієри — відступники, єретики. Такими, в усякому разі, їх визнає католицька церква.

— Подивіться, один з них в руках тримає якусь чашу! — продовжувала пані Зірка. — При бажанні Ви могли б видати цю картину за якусь середньовічну ікону... Ну, не знаю... Ікону Чаші Граалю чи щось у такому дусі.

— А лицаря, який тримає цю чашу, за Святого Дунстана! — розсміявся єпископ Кармеллі. — Ні, моя люба пані Зірко, на таке я не піду. Та й фінанси у костелі, як Ви розумієте, не належать мені персонально. Жоден із священиків парафії не погодиться на такий ґешефт.

— Але мені потрібні гроші, панотче, — голос пані Зірки не просив, а, здавалось, наказував. — Мені потрібні гроші на вибори! Інакше мені не буде чим заплатити цій зграї, що сидить внизу та жере мої канапки. У мене не буде грошей на те, аби провести гідну рекламну кампанію!

— Але пані Зірко!

— Знайдіть мені гідного покупця! — наполягала вона. — Ви ж знаєте багатьох колекціонерів в Італії, звідки Ви родом! Невже нікого не зацікавить це полотно?

— Пані Зірко... — то, здавалося, молив уже єпископ Кармеллі. — Все не так просто! Я священнослужитель і не можу брати участь у таких оборудках. Звідки мені знати, що то за картина і звідки вона у Вас? Та й ситуація у державі... Як ту картину вивозити? Зрозумійте, я ризикую усім! І безсмертною душею в першу чергу!

Швидкі кроки по кімнаті туди-сюди. Вочевидь, пані Зірка добряче нервувала.

— Чорти б Вас ухопили, отче! — в серцях вигукнула вона. — Я ніколи не відмовляла Вам у допомозі, коли Ви просили! Ніколи не підводила Вас. Гравій, бензин, солярка, цемент... А сьогодні, коли Вашої допомоги потребую я...

На єпископа Кармеллі такий дрібний шантаж не подіяв.

— Ви могли відмовитися від того, аби допомагати дієцезії, у будь-яку мить, — тихо проказав він. — Вас ніхто ніколи не примушував до доброчинності.

Внизу щось зашаруділо, і я ледь не оступилася на сходинці.

Кішка! До мене, плавно вигинаючи спину, наближалася кішка — чорна, з такими ж гострими блискучими очима, як у пані Зірки, наче у цій кішці була її душа.

— Картина чиста, панотче, не сумнівайтеся, — голос пані Зірки зазвучав холодним металом. — Але світити її по всіляких столичних оцінниках я не бажаю, бо вони через одного працюють на СБУ. І якщо Ви мені відмовляєте у допомозі, то я... я... я звернуся до отця Ігнатіуса! Він давно марить ремонтом костелу і з радістю видасть цю картину за священну реліквію. Я завтра ж її відвезу панотцю. До часу. З умовою, що він одразу виплатить мені певну суму готівкою з того, що у нього є, а далі — десять відсотків від усіх паломницьких пожертв. Як гадаєте, скільки коштів ми з отцем Ігнатіусом зберемо на Різдво, виставивши картину для паломників?

— Пані Зірко!

Я розчула у голосі отця Кармеллі пересторогу. Кішка тим часом обвила хвостом мою ногу і зрадницьки нявкнула.

— Пані Зірко, так не можна! — вигукнув єпископ Кармеллі, вже не приховуючи емоцій, та власницю маєтку зовсім понесло.

— Ще й як можна, Ваша превелебносте! Люди сьогодні як ніколи потребують чудес. А ці лицарі на картині чим не уособлення сучасних воїнів? — пані Зірка розсміялася, наче посипала колючими голками. — Як там сказано у Євангелії? Вчора буквально читала: «А взявши чашу і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: „Пийте з неї всі, бо це кров Моя...“» Як бачите, на картині і воїни, і чаша присутні. Чим не ікона-оберіг для військових на Сході? Та я таку легенду для цієї картини вигадаю, що отець Ігнатіус буде мені довіку вдячний! Шкода, що я замість нього покликала сьогодні Вас, отче Кармеллі.

Єпископові наче заціпило.

Будь-якої миті на сходах могла з’явитися служниця пані Зірки, а тут я: стою босоніж, тримаючи взуття у руці, та підслуховую приватні розмови господині маєтку.

— Гаразд, більше я Вам нічого не скажу, — вигукнула пані Зірка роздратовано. У відповідь — стурбоване сопіння панотця.

— Ви не вчините так, пані Зірко! — нарешті вичавив із себе єпископ Кармеллі. — Зрештою, Ви забуваєте, що єпископ дієцезії я і в моїй компетенції не дозволяти такі речі. Це проти усіх правил, людських та Божих!

Та пані Зірка тільки розсміялася.

— Ой, тільки не лякайте мене Божим гнівом, єпископе. Лякана! Ви не посмієте вчинити скандал, бо тоді у чистій воді й сам не вмиєтеся. А воно Вам не потрібно — бруднитися в такому поважному віці. До того ж, знаючи «любов» до Вас отця Ігнатіуса, передбачаю, що він зробить усе, аби Ви більше не почувалися комфортно та спокійно. Адже я часто розмовляю з ним і мені відомо, як отець Ігнатіус прагне реваншу над Вами, бодай морального. А якщо я запропоную йому ще й матеріальну вигоду...

Я не бачила виразу обличчя пані Зірки і отця Кармеллі, але мені здалося, що господиня маєтку у цій суперечці могла святкувати перемогу.

— До того ж це не єдиний вихід! — продовжувала вона. — Пані Дзигальська, директорка архіву, привела до мене дівчину, науковця. Вона знає одного пана, що добре мені заплатить за це полотно. Та я не думаю, що Ви захочете втратити таку нагоду — придобритися перед своїми старшими отцями. У Вас же безперечно є такі священики, яких би зацікавили подібні раритети! Або ж я попрошу допомоги в отця Ігнатіуса, як і обіцяла, і Ви не посмієте зупинити мене. Вам же не потрібен скандал! — викладала свої аргументи пані Зірка далі. — А хочете... — додала безапеляційно вона, — я влаштую невеличкі археологічні розкопки у підвалах Домініканського костелу, і цю картину студенти виявлять замурованою у стіну... Ви ж не посмієте сказати привселюдно, що та знахідка — фікція. І не сумнівайтеся, ми з отцем Ігнатіусом зуміємо все обставити як слід!

Якщо єпископ Кармеллі і не здався внутрішньо, то слова його були вельми погідливі.

— Які дурниці Ви кажете! Зачекайте! — раптом проказав він. — Здається, я знаю вихід, пані Зірко. Вихід, який би міг влаштувати Вас повністю, себто цілком.

— Але найперше цей вихід влаштовував би Вас, чи не так, отче? — господиня маєтку, мабуть, всілася в крісло, бо її нервові кроки по кімнаті стихли.

Тим часом кицька знову нявкнула, а мені вдалося вивільнити ногу зі спіралі її хвоста.

— Оцей молодий священик, — продовжував єпископ Кармеллі, — у супроводі якого я, нічого не підозрюючи, прийшов до Вас як до давньої знайомої, представляє вельми серйозних людей у Ватикані, котрі колекціонують подібні речі. Можливо, якби я переговорив із ним...

— Ми, ми переговорили, Ваша превелебносте! — поправила пані Зірка панотця. — Кличте його сюди, чого чекаєте?

Я, наче підхоплена вітром, мало не підвертаючи ноги, помчала східцями донизу. Боже, Господи, тільки б не потрапити нікому на очі!

Опинившись біля вбиральні, шарпнула за двері. Вона виявилася вільною. Швидко натягнула чобітки і попрямувала у вітальню, де сиділи колеги пані Зірки та отець Люк. За час моєї відсутності нічого не змінилося: партійці обговорювали свої справи, а мій священик попивав каву.

— Я думав, Ви вже пішли, — отець Люк повернувся до мене. Я всілася на своє місце за столом, поряд із ним, і він опинився від мене так близько, що я навіть встигла розгледіти родинку на його щоці.

Коли я виходила з вбиральні, згори вже долинало сопіння єпископа Кармеллі, що спускався до отця Люка, виконуючи розпорядження пані Зірки.

Я схопила отця Люка за руку.

— Слухайте, отче, ні про що не питайте. Зараз сюди ввійде єпископ Кармеллі. Він запросить Вас нагору, до кабінету пані Зірки. В кабінеті є картина... Та сама, про яку я Вам казала. Судячи з усього, старовинна. Ймовірно, із зображенням тамплієрів...

Отець Люк зачудовано дивився на мене.

— Едіто? Що трапилось?

— Отче, та картина, певно, дуже цінна. Пані Зірка намагається її продати. Якщо не через мене, то якимось Вашим друзям у Ватикані, бо їй потрібні гроші на вибори... Ось як усе це пов’язано!

Уста отця Люка склалися в тонку лінію, а очі за скельцями потемнішали і набули сталевого відтінку.

— Заспокойтеся, все добре... Я зрозумів. Дякую, що попередили. Але Ви... Ви там були?

— Ні, я... я...

Рука єпископа Кармеллі лягла на плече отця Люка.

— Так, Ваша превелебносте! — слухняно проказав вікарій. — Ми вже йдемо?

— Ні. Пані Зірка має до Вас справу, мій друже! Перепрошую, що доведеться перервати вашу розмову з цією милою пані.

— О, нічого, нічого... Я вже збиралася йти, тож не буду заважати. Всього Вам доброго, Ваша превелебносте! — намагалася я бути спокійною та безтурботною, але серце в грудях стукало так шалено, що єпископ Кармеллі, не будь він зараз весь у своїх клопотах, мабуть, почув би той стукіт. Отець Люк — ось хто почув його точно!

Він на мить повернувся і, кивнувши на прощання, промовив стиха:

— Пані Едіто, приємно було побачитися з Вами. Тож завтра, о дванадцятій, як Ви обіцяли, екскурсія по місту? Підійду, куди скажете.

О, так, так, екскурсія! Як я могла забути!

— Звичайно, ми ж домовилися, — відповіла я. — Зустріньмося на Зарванській, біля кав’ярні. Знаєте, де це? Розминутися там неможливо.

— Добре, — погодився отець Люк. — На Зарванській, біля кав’ярні... Я знайду.

Справді добре. Значить, завтра я матиму нагоду обговорити з отцем Люком усі подробиці цього дивного вечора. Тепер я мала потурбувати директорку архіву, відірвати її на мить від якихось списків, котрі вона жваво обговорювала з іншими гостями пані Зірки, та повідомити, що йду додому.

— А пані Зірка? Ви ж із нею вже розмовляли? — мимохідь цікавиться Алла Матвіївна, одночасно ставлячи на аркушах паперу напроти кожного з імен якісь позначки.

Їй, вочевидь, зараз не до мене. Не втримаюся, аби у понеділок не виказати їй своє «фе» з приводу змарнованого вечора. Але чи змарнованого?

— Ми трохи поспілкувалися, так... — відповідаю.

— Я гадаю, вона придивлялася до Вас, Едіто. Вона захоче з Вами зустрітися ще окремо... — Алла Матвіївна знову поринула у свою роботу.

Я взяла свою сумочку і попрямувала до виходу. Треба викликати таксі... Вулиця Паркова, 12. Добре, що я запам’ятала адресу!

Здається, сьогодні за один вечір я наблизилася до розгадки таємниці ближче, ніж за час усього мого перебування у місті.

— Вибачте, я могла би отримати моє пальто? — цікавлюся у тієї жіночки зі старомодною «хімією» на голові. Вона, наче консьєржка, сиділа при дверях вітальні на крісельці і гортала якийсь журнал.

— Звичайно, зараз принесу, — приязно відповіла вона і зникла десь у гардеробній. Я ж на кілька хвилин залишилася сама у тому залі з янголятами, вазонами, античними барельєфами та амфорами. І картинами, звичайно, картинами!

Синє небо на одній з них наче потемніло, насупилося. Рука художника була не дуже вмілою, але загальне враження від пейзажу-натури передати змогла. Жовті стіжки сіна на зеленій траві. Здається, на них зараз поллє рясний серпневий дощ, якщо, звісно, то на картині пора жнив, серпень... і потворний чорний прямокутник в правому нижньому кутику. Додуматися ж до такого!

Я похитала головою: чудасія та й годі. Ця пані Зірка... У неї явно щось не так із психікою! Видавати картину за старовинну ікону... шантажувати місцевого єпископа! Це ж треба! Стільки вражень за один вечір я в житті не отримувала.

Мимоволі я сфокусувала погляд на чорній застиглій фарбі прямокутника на картині. Було видно, що ім’я того, хто зобразив цю пастораль, замальовували нашвидкуруч.

Ще трохи, ще... чорна фарба почала тьмяніти, ставати прозорішою. Я вдивлялася у обриси чорного прямокутника, і фарба танула, наче віск, вивільняючи з-під себе клаптик зеленої трави та чіткі, з нахилом вправо, каліграфічно бездоганні літери: «А. Люблінський. 1947 рік».

«А. Люблінський»? Я закліпала очима. «А. Люблінський»... Що це сьогодні за вечір такий?

— Ось Ваше пальто, пані... — я мало не підстрибнула від несподіванки, але вчасно зробила крок у бік наступної картини, вдаючи, ніби зацікавлено розглядаю її. Чорний прямокутник, як і раніше, був у правому кутку картини з копицями сіна.

Жіночка простягнула мені пальто, і я від хвилювання ледве втримала його.

— Усього Вам найкращого! Переказуйте вітання пані Зірці! — проговорила майже оціпеніло. Вийшла на вулицю. За мною зачинилися двері, і я зітхнула полегшено.

Мощена доріжка вела просто до воріт, за котрим вже апельсиново світилася жовта «шашка» таксі. Дякувати Богу, довго очікувати не довелося!

Лише в салоні авто я спробувала зібрати думки докупи.

Картина авторства А. Люблінського... Як таке можливо? А решта? Хто є автором решти картин?

Прибувши додому, я в першу чергу кинулася до смершівської папки, котру ще ввечері залишила на ліжку. Відколи я розшукала її серед інших документів, надпис, зроблений на її звороті синім хімічним олівцем, не раз кидався мені у вічі. Чітко виведений каліграфічний надпис: «Лейтенант Антон Люблінський». Чи можливий такий збіг? Чи міг той смершівець бути автором пасторалей у вітальні пані Зірки? Схоже на те. Але чому вона позамальовувала його ім’я чорною фарбою та видає його картини за власні? Безумовно, картини Люблінського могли б опинитися у її вітальні лише з однієї причини: якщо представляють для господині маєтку якусь цінність. Тому вона не наважується їх зняти. Вони дорогі її серцю. Але пані Зірка не справляла враження сентиментальної або чутливої особи, і її розмова з єпископом Кармеллі, підслухана мною, підтверджувала це. Хіба що... «Хіба що лейтенант Люблінський доводиться їй родичем!» — сяйнула мені думка. Батьком чи рідним дядьком... По часу це могло бути правдою. Лише в такому разі пані Зірка могла б зберігати ці картини на видному місці у вітальні. Було б добре якось дізнатися, чи в родині пані Зірки не було Люблінських. Що, як це її дівоче прізвище або прізвище по матері?

Роздумуючи отак, я стала перегортати документи у смершівській папці. Мимохідь пробігала поглядом надрукованими побляклими текстами. Листи, накази, якісь рахунки... Ось той документ!

Стоп, стоп! Мене наче струмом прошило. І як я одразу не згадала про цей запис! Картина! Картина із зображенням лицарів у старовинній золоченій рамі! Вона є у переліку з папки Антона Люблінського! Отже... картина, яку пані Зірка намагалася продати єпископу Кармеллі, картина з тамплієрами, і є та сама картина, що була знайдена серед артефактів, підготовлених фашистами до вивозу в Німеччину!

Я відчула, як мій мозок закипає від розуміння того, що окремі пазли нарешті вишиковуються в ряд, поволі створюючи єдиний візерунок.

Спочатку мені пощастило натрапити на тамплієрівські артефакти, а тепер — на папку Люблінського, в якій знайшовся цей документ — список клейнодів, котрі у 45-му мали бути повернуті до міського архіву. Але що у той скрутний післявоєнний час могло завадити лейтенанту Люблінському привласнити декотрі з них, як-от картину у золоченій рамі? Люблінський міг просто залишити її собі або виміняти у працівників музею на продукти, — на що більше вистачило б нахабства... Хто в ті часи у Кам’янці став би сперечатися із офіцером контррозвідки! Що ж до пані Зірки, очевидно, картина чи ще щось із того переліку просто дісталася їй у спадок разом із пасторалями родича.

Я пригадувала, як пані Зірка намагалася продати єпископу Кармеллі картину, котра і так належала католицькому костелу, бо саме з нього її свого часу вивезли. І цей документ із переліком усіх цінностей у моїх руках — тому підтвердження. В такому разі, — розмірковувала я, — смершівська папка до часу має залишитися у мене. Адже Алла Матвіївна пов’язана з пані Зіркою. Можливо, їй і про родинні зв’язки пані Зірки зі смершівцем щось відомо... Тож папку Люблінського ніяк не можна повертати до архіву.

Тепер отець Люк... Його поведінка була доволі дивною. Він поводився, наче друг, що зацікавлений допомогти мені. Варто бути обережною з ним, допоки я не дізнаюся усієї правди про ті картини.