Омбре. Над темрявою і світлом

Розділ VIII Де Моле

Осінь, 1307 р.

Париж, замок Тампль, резиденція лицарів Храму

ак де Моле, не кліпаючи, дивися крізь холодний осінній простір, що розкинувся над містом. Неділя. Дзвонили дзвони на всіх паризьких дзвіницях. Побожні городяни поспішали на ранкову месу, але для Великого Магістра у тім передзвоні чувся зовсім не радісний звук тріумфу віри Христової.

Він любив прохолоду. Можливо, тому, що майже все життя провів у походах на Святій Землі, де сонце палить нещадно, а тіло знемагає від спраги так само, як і від ран.

Можливо, тому, що восени і взимку до Тамплю не долітав сморід тісних вуличок, мешканці яких через відсутність каналізації виливають свої нічні горщики прямісінько на голови перехожих.

Влітку запах екскрементів стає нестерпним і від нього неможливо сховатися навіть у Луврі, а тепер осіння прохолода прибиває той сморід і дихається вільно, на повні груди.

Великий Магістр підійшов до краю даху настільки, наскільки дозволяв йому ланцюг, в який були заковані його ноги. Зіперся долонями на різьблений зубець. Там, унизу, вирує життя. Життя, яке зараз повільно, але впевнено віддаляється від нього. Чи боїться він смерті? Ні, занадто часто йому доводилося зустрічатися з нею в бою. Але то були чесні поєдинки! Смерть ніколи не підкрадалася до нього ось так, з-за спини! Ніколи не хитрувала, не діяла так підступно! Він і ворогу не побажав би такого кінця: від мук і тортур! Тільки б не кинули гнити у котромусь із підземель! Нехай тортури! Тільки не повільна смерть наодинці із темрявою підземель Тамплю!

Роки, проведені у військових походах, набутий досвід — його неоціненні скарби — зробили Жака де Моле уважним до дрібниць, розсудливим, навчили помічати пересторогу, підняли на вершину влади, рівну монархам.

І з цієї висоти, куди волею Бога він був піднятий, Великий Магістр відчував... Ні, бачив майбутнє ордену, тієї могутньої сили, яку очолював.

Чому ж тепер звична обачність і мудрість зрадили йому? Чим він прогнівив Господа?

Орден тамплієрів, на котрий і папи, і християнські монархи завжди покладалися, завершував своє існування у пекельному вогнищі.

Великий Магістр відчував, що над лицарями Храму збираються темні, тривожні хмари; він бачив, як раз по раз ті хмари розсікають блискавиці, викувані з люті і заздрості, але у нього не вистачило далекоглядності побачити, що то королівська лють, королівська заздрість!

Сором, сором! Жоден король Європи не стояв на порозі такої ганьби!

Руки затрусилися від обурення і безсилля, й Жак де Моле зціпив долоні докупи, щоб зупинити це дрижання, таке невластиве йому.

Так, він вже не той, що був колись, постарів, став немічним. Але жвавість розуму не могла покинути його настільки, щоб він не помітив пастки, яку розклав ордену лицарів Храму король Філіп! Він усе зрозумів. Тільки занадто пізно!

Господи! Тих, котрі власним життям захищали святу віру і Гроб Господній, сьогодні перетворили на горлорізів, содомітів, дияволопоклонників!

«Де Моле! — говорив йому король Філіп усього лише місяць тому. — Лицарів Храму поливають брудом. Про орден ходять погані чутки. Я знаю, що то підла брехня, але вона бентежить усе королівство! Я хочу запропонувати Вам, Великий Магістре, раз і назавжди очистити орден від нападок заздрісників. Необхідно провести показове розслідування, і Ви маєте підписати відповідні документи, що йдете на це добровільно, заради честі лицарства Храму, заради ордену! Ми разом, пліч-о-пліч подолаємо ці потоки брехні!».

«Ми слуги Корони, Ваша Величносте! — вклонився тоді Великий Магістр. — Совість ордену чиста, тому нам боятися нічого...».

«Я сам буду головувати на цьому розслідуванні, — продовжував Філіп IV. — Зберемо вчених-теологів, представників духовенства... Ви матимете слово. Потім вислухаємо найдостойніших лицарів Храму, котрих — визначите самі. Нехай мессір Х’юго де Пейро, головний оглядовник ордену, зачитає звіти, а я зі свого боку представлю лист від моєї доньки, королеви Ізабелли, Вашої похресниці, в якому вона підкреслить чесноти лицарів та її хрещеного батька. І ще за день до зустрічі необхідно буде перевезти казну із Тамплю до Лувру. Нібито для ревізії. Зробити це треба якомога гучніше, за Вашого сприяння, Великий Магістре. Нехай усі побачать, що лицарі-храмовники чисті і перед Богом, і перед папою, і перед королем!».

Того ж вечора на змиленому коні до Тамплю прибув племінник Великого Магістра, Х’юго де Моле. Він привіз страшні новини з Ліону, резиденції папи Климента V. Невеликий шматок пергаменту, а на ньому — доля ордену тамплієрів: «Король Філіп у змові з папою, Великому Магістру готується пастка. У ту ж мить, коли золото ордену покине Тампль і буде перевезене до Лувру, на лицарів Храму почнуться облави по всій Франції. Їх звинуватять у єресі і зносинах із дияволом. Король, заручившись підтримкою папи Климента, намагатиметься в найкоротші строки стерти орден з лиця землі. Уже підготовані листи до усіх владик християнського світу зі зверненням розпочати арешти тамплієрів як мерзенних ворогів Христа і папського престолу. Де Моле, поспішайте!..»

З болем у серці востаннє Великий Магістр проводжав поглядом лицарів. Один за одним під покровом темряви зникали вони у склепіннях потаємного ходу. Гінці несли наказ до пріоратів: якомога швидше рятувати орден і його статки!

Кілька ночей підземними коридорами, що ведуть з підвалів замку прямісінько до безлюдних берегів Сени, йшли навантажені золотом віслюки. Задля безпеки їм зав’язували морди, аби жоден звук не сколихнув нічне повітря. Казну ордену у рибальських човнах потай переправлять у Кале, де чекають тамплієрівські кораблі, а звідти... хто знає куди, аж до далеких незвіданих берегів... Можливо, там, на чужині, лицарі Храму збудують нову державу, де честь і братня любов буде в пошані, де не буде жадібних пап і підступних королів! Шкода, що йому, Жаку де Моле, більше ніколи не побачити ті бистрокрилі кораблі і вірних братів — лицарів, не ступити ногою на мощені вулиці святого граду, який тамплієри зведуть во славу Господа на далеких заморських берегах.

При ньому ще залишався племінник Х’юго та загін вірних йому лицарів. Та для нього у Великого Магістра була особлива місія.

Ніяке золото світу не зрівняється із тим скарбом, який зберігався в лоні однієї із розкішних статуй Тамплю, у покоях самого Жака де Моле. Чаша Омбре. Пограниччя між світлом і темрявою. Лише один ритуал відділяв Великого Магістра від всеосяжної влади. Тієї влади, про яку так марив король Філіп!

Викувана зі щирого срібла і заговорена найпотужнішими молитвами жерців древньої Саби, ця Чаша зберігала у собі велику таїну — насіння плоду Дерева пізнання добра і зла.

Кажуть, вона призначалася для самого царя Соломона, але той мав мудрість, аби жодного разу так і не скористатися тим поганським дарунком, хоч і отримав його з рук найвродливішої жінки Сходу — Білкіс, цариці Савської.

І навіть пізніше, коли розважливість покинула Соломона, а жінки-чужинки спокусили його своїми ідолами, син Давида встояв перед найбільшою спокусою — бажанням дорівнятися, подібно Люциферу, у своїй владі Богу. Скористатися Чашею Омбре, здійснивши ритуал, стати володарем світу.

Чи міг на себе взяти таку роль Жак де Моле? І хто взагалі зі світських ненажерливих володарів має право претендувати на таку високу роль?

Свого часу лицарі-тамплієри вивезли з Єрусалиму чимало дивних речей, та Чаша Омбре не мала дістатися жодному земному монарху. Це означало б згубу. Крах цього світу. Апокаліпсис.

Тож дозволити, аби містичне вмістилище добра і зла потрапило до рук короля Філіпа чи папи Климента Великий Магістр не міг. Племінник був надійною людиною і відважним лицарем. Довірити Х’юго таємницю Чаші означало те саме, що забрати її із собою в могилу.

Жак де Моле не сумнівався: аби добитися свого, король Філіп піде на все, і тортури — лише справа часу.

Його старече тіло не витримає болю та страждань. Тож Чаша Омбре буде у безпеці, коли зникне із Франції. Опиниться якомога далі від Парижа.

Її можна було б відправити разом із браттями у незвідану морську даль, але отак просто віддати цю таїну на волю вітру і хвиль Жак де Моле наважитися не міг.

Знищити ж у вогні, переплавивши срібло, означало вивільнити заховане у Чаші насіння Дерева пізнання добра і зла. Тож Великий Магістр обрав інший спосіб. Чаша Омбре має зберігатися в надійному місці і ніколи не потрапляти до людських рук. Ця таємниця стане хрестом роду де Моле, і тільки його племінник Х’юго та його нащадки знатимуть, де захована містична посудина.

Він покликав до себе племінника і наказав разом із невеликим загоном лицарів Храму збиратися у дорогу, рушати до русинських земель, до кордонів Галицького князівства, де правив князь Юрій, онук короля Данила.

Колись русинський король гарно потовк храмовників-соломоничів під Дорогочином, але після того мав мудрість укласти з лицарями Храму військовий союз, і після того багато храмовників служили при його дворі та у війську.

З лицарями Храму знався і його син Лев. Та й онук, князь Юрій, підтримував дружні взаємини. То ж чи не скористатися його люб’язністю та відправити Х’юго просити в онука короля Данила притулку та захисту?

Молодий де Моле та його супутники дізналися про пекельну ніч, коли орден лицарів Храму перестав існувати, трохи згодом. Вони розуміли, що поспішне відбуття навантажених усіляким добром тамплієрівських кораблів з Ла-Рошелі не може віщувати нічого доброго.

Рано-вранці тринадцятого жовтня до Тамплю прибули озброєні королівські загони. Де Моле та ще кількох поважних храмовників арештували і ув’язнили до часу тут-таки, в одній із башт замку. Те, що залишилося в казні — жалюгідні крихти — було вивезене в Лувр. Де Моле бачив розчаровані обличчя королівських казначеїв і в душі потішався з них. Потім, ближче до обідні, Великого Магістра під конвоєм повели на допит.

Перед очима Жака де Моле знову виникла простора зала Паризького університету, куди його сам король Франції мав запросити на зустріч. Та чи була то розмова? Ні, ганебне судилище! На оббитих червоним сукном кріслах сиділи знатні професори-теологи королівства, представники духовенства, державні мужі.

Всі вони бажали почути старого де Моле, а ще більше бажали впевнитися у тому, що він вже безсилий відвернути неминучий крах ордену лицарів Храму. Що ж до короля, Філіп IV так і не з’явився!

Великому Магістру ордену тамплієрів, наче школяру, вказали на місце посередині зали, перед зібранням, де він стоячи мав відповідати на запитання королівської комісії.

Де Моле бадьорився. Він був упевнений в своїй правоті, в правоті справи, якій присвятив життя, в чистоті братів ордену та їх намірів. Але як він міг так помилятися у Його Величності! Король замилював йому очі, вдаючи щирого друга, осипав де Моле коштовними подарунками, родичався, а в той же час за королівським наказом по всій Франції стелилося чорне павутиння брехні й наклепу!

Найстрашніші підозри Великого Магістра справдилися. Звинувачення, про які де Моле ніколи і гадки не мав, наспіх склепані свідчення-докази вини тамплієрів у всіх смертних гріхах безжально посипалися на лицарів Храму. Навіть давній герб ордену, котрий у всі часи був символом братньої любові та християнських чеснот, королівське розслідування перетворило на посміховисько!

— Два вершники на одному коні! Чи ж не содомський гріх звеличують тамплієри? І що означає обряд відречення від хреста? І чи може лицарський орден в своїх руках зосереджувати стільки влади, грошей і військової сили? Чи не пряма це загроза папі і королю?

— Гадаю, останні два запитання і є справжньою підставою для цього ганебного допиту! — відповів Великий Магістр. — Єдиною підставою. А все інше — тільки пустозолоття. То і я почну з кінця, — Жак де Моле випрямив спину і подивився на тих, хто сидів напроти. — Лицарі Храму з першої миті заснування ордену були міцною опорою для папської тіари, французької корони і трону, а не загрозою для них. Бог наш, під яким усі ми ходимо, покликав своїх синів захищати святу віру і паломників, захищати Гроб Господній від паплюження невірними. Хрест браття не цілують, бо він є шматком деревини, а не живим Богом, котрий на Небесах. Та й гріх поклонятися виробу рук людських, — так вчить нас Слово Боже. А щодо гріха содомського, чи ж не читали ви у Святому Письмі, що стало із Содомом і Гоморрою, які у тому гріху, в якому ви лицарів Храму наважилися підозрювати, жили?! Бог пролив на них дощем вогонь і сірку! І не врятувався ніхто, окрім праведного Лота із сім’єю! Дружина Лотова озирнулася на півдорозі, бо шкода було їй покидати розкіш содомську, насолоди і розпутство того міста, і стала соляним стовпом. Чи ж так Господь наш чинить із лицарями Храму?! Ні! Він благословив нас і розмножив! Межі наші проклав по чудових місцях і зробив спадок наших попередників приємним для нас! Так, Він наповнює скарбниці наші золотом, але те золото є благочинними пожертвами або ж внесками пілігримів, котрі подорожують до Святої Землі.

Чи ж не Господь у Слові Своєму сказав, що коли вірний ти Йому, то впадуть біля тебе тисячі і десятки тисяч?! У чому ж сьогодні ваші милості хочуть звинуватити тамплієрів?! У тому, що вони бережуть себе від земної розпусти, служать Богу і мають по Слову Його?!

— Жаку де Моле! Слово Боже, яке Ви цитуєте перед поважним зібранням, лиш підкреслює Вашу гордоту і демонструє, в яку єресь впали лицарі Храму, вважаючи, що вони мають достатньо мудрості, аби повчати Слову і трактувати його, як заманеться. Ви дозволили тамплієрам зневажати латину — мову, якою написане Святе Письмо! Ваші капелани провадять богослужіння будь-якою мовою, тільки не латиною! Чи ж це не єресь?!

— Не всі лицарі Храму розуміють латину, а для братів немає нічого важливішого, аніж укріплятися Словом Божим, — пояснив Жак де Моле. — Тому я доручив капеланам ордену провадити Службу Божу на зрозумілій для братів мові. Нічого злочинного у цих діях немає.

— Це єресь! Це зневага до папи Климента!

— Аж ніяк, вельмишановне панство!

— Мессіре де Моле! Того, що Ви говорите, достатньо, аби зараз же засудити Вас!

— А хіба Ви цього ще не зробили? — усміхнувся де Моле. — Хіба не суд відбувається зараз?

Обурення хвилею прокотилося рядами теологів.

— Скажіть, мессіре де Моле! Якщо Господь з орденом, то чому останні ваші діяння не принесли бажаних результатів? Чи не тому, що Господь відступився від лицарів Храму і більше не виходить воювати під їхніми знаменами?

— Господь має власне знамено, під яким і стоять тамплієри, — урочисто проказав Жак де Моле. — І якщо сьогодні справи ордену не такі успішні, як за попередніх часів, можливо, то є знаком для владик земних — об’єднатися і разом виступити проти ворогів Христа! Я звертався до європейських правителів надати півтори тисячі лицарів і п’ять тисяч піхотинців для нового Хрестового походу. Просив владарів італійських міст допомогти ордену з кораблями. Що ж я побачив? Захист Святої Землі більше не цікавить християнських королів! Їм більше до вподоби міжусобна ворожнеча! З мене посміялися, а мої наміри назвали планом старого безумця! Натомість запропонували розглянути можливість об’єднання ордену Лицарів Храму з Госпітальєрами! Чи ж не для того, щоб зруйнувати міць обох лицарських орденів? Чесне і чисте суперництво у воїнській доблесті і християнських чеснотах йде тільки на користь браттям. А подібне злиття могло б у ці важкі часи викликати невдоволення, зруйнувати все те, що будувалося віками! Нас би не зрозуміли ті, хто підтримує орден тамплієрів своїм статком. А чого варті голодні, обідрані лицарі без коней, без обладунків?!

— Ну, мессіре де Моле, Ви перебільшуєте. Усім відомо, що тамплієри — одні з найбагатших людей Європи. Ви стали кредиторами королів і пап, мессіре, а говорите про голодних лицарів в іржавих обладунках... Чи не за сприяння диявола лицарі Храму задурюють людям голови і ті несуть їм свої статки? Ось переконливі докази: зізнання колишніх Ваших братів-тамплієрів, які стверджують, що Лицарі Храму мають зносини із самим Люцифером, котрий навчив їх перетворювати каміння у золоті злитки, а маври, які прислуговують вам, вміють викликати померлі душі і пророкувати майбутнє! Дякувати Богу, сьогодні ці лицарі визнали хибність своїх переконань, відреклися від єресі і повернулися у лоно святої матері-церкви!

Підборіддя де Моле засіпалося, руки затремтіли.

— Чи не під тортурами були вирвані у братів ті зізнання?! — вигукнув він. — Чи не розпеченим залізом та палями?

Великий Магістр ледве опановував себе. Справедливий гнів горів у його погляді, клекотав у голосі...

— Наші статки зароблені у чесній справі, що забезпечує спокій пілігримів під час їхніх паломництв та важких боїв із невірними на Святій Землі за Гроб Господній. А де ви, панотці, заробляєте свої? — запитав він, дивлячись просто у вічі представників папи. — Чи не під час продажу індульгенцій, котрі гарантують лжеспасіння? Тамплієри не обманюють простаків, видаючи свинячу кров за кров великомучеників, а собачі кістки за святі мощі! Тому і є охочі складати статок свій до ніг лицарям Храму, бо люди вбачають у нас праведних мужів, а не вертеп розбійників, який Господь наш свого часу розігнав під храмом Єрусалимським! — гнівно відповів Жак де Моле. — І королю Філіпу ми служили вірно, прихистивши його у годину небезпеки в стінах Тамплю, а не видали на поталу оскаженілій юрбі! Чи не тому, що слухаємо слова царя Давида: «Нехай не буде на мені крові помазаника Божого»?!

— Тампль, як і все, що є у Франції, належить Його Величності королю Філіпу. З Ваших слів, мессіре де Моле, виходить, що замок Тампль — то окрема держава, яка з милості свого володаря, Великого Магістра, себто Вас, прихистила короля?!

— Король Філіп є володарем Франції, і орден лицарів Храму завжди був його вірним слугою. Та все, що ми маємо, нам дароване по милості Божій.

— Король наш, Філіп, виявив честь ордену, запропонувавши очолити його, а Ви відмовили Його Величності! Чому?

— Наші командори не можуть бути вибрані зі світських володарів. Так записано в нашому уставі, — відповідав де Моле. — Я так і пояснив Його Величності.

— Король Філіп зробив ласку ордену, ставши найбільшим клієнтом тамплієрівського банку!

— Найбільшим боржником, Ви хотіли сказати? Бо й досі борг не повернутий, навіть частково. Сам король обіцяв головувати на цьому зібранні, однак не наважився з’явитися! І тепер я розумію, чому! Те, що тут відбувається зараз, не спроба зупинити наклепи, які зводять на орден. Це і є зібрання наклепників, пастка, в яку мене затягнув король Філіп! Так, — продовжував де Моле, — наш король Філіп IV запропонував мені провести розслідування справ ордену, щоб звести нанівець усіляку брехню! І що ж я бачу? Замість обіцяного розслідування — ганебне судилище. Нас звинувачують у содомському гріху і єресі, зачитуючи свідчення, вирвані у братів під тортурами, а благословення Божі називають диявольськими дарами...

Великий Магістр зіщулився від холоду, але тим свіжим, прозорим повітрям не міг надихатися! Сумнівів немає, це кінець. Кінець ордену, кінець тамплієрів! А він, старий, довірливий дурень, ще сподівався, що король Франції йому друг! Чи не він, де Моле, став хрещеним батьком його доньки, принцеси Ізабелли? Чи не він рятував Філіпа під час монетного бунту в Парижі? Чи не він...

О, він добре пам’ятає, як розпочинався шалений наступ інквізиції і по всьому королівству запалали єретицькі вогнища. Чому ж не забив на сполох тоді?! На що сподівався?!

Він чув, як грабувалася скарбниця Клюнійського абатства, як гинули у вогні тисячі ні в чому не винних людей! Чому він не повірив пересторогам? Навіщо віддав орден на поталу лютим звірам?! Кому з тамплієрів взагалі вдалося врятуватися, якщо їх повсюди видають і катують?!

Навіть королів не може оминути чорна заздрість! Часи змінилися, а Великий Магістр ордену не помітив цього! Він все ще жив у минулому, коли відважне лицарство боронило Святу Землю із завзяттям, коли християнські владики йшли у бій нарівні з лицарями Храму, коли милості Божі сипалися, як з рогу достатку, а тамплієри говорили: «Не нам, не нам, Господи, а тільки Імені Твоєму вся слава!».

Минуло! Нікому більше не потрібна ні Свята Земля, ні віра християнська, ні лицарі воїнства Господнього! Колишні паломники купують свої індульгенції, тріски від «животворного хреста», «сльози» Діви Марії, «кров» Спасителя у глиняних пляшечках, мощі святих апостолів, заховані у золоті медальйони і шкіряні капшучки, просто на ярмарках! Все це можна знайти в великій кількості навіть у найглухішому французькому селі!

Від такого «правосуддя» годі чекати милості. У цьому Жак де Моле вже не сумнівався. Отже, його доля визначена і порятунку чекати більше нізвідки...

Сизий дим огортав постать приреченого до страти. Він забивав легені, важко осідаючи в них гірким тягарем, душив, гасив свідомість. Де Моле закашлявся. Серед сухих полін затанцювали червоні язики полум’я. Кат докинув поверх них ще кілька в’язанок хмизу, і полум’я ковзнуло вище, по зранених старечих ногах, підхопило поділ закривавленої сорочки, піднялося до грудей Великого Магістра. Тамплієр скорчився від нестерпного болю, а вогонь, наче хижий звір, ошаліло накинувся на людську плоть. Взявся безжально, несамовито пожирати її, пухирити шкіру, і вона зашипіла, наче шкварки на розжареній пательні...

Вогнище дихнуло на збуджений натовп смертельним, гарячим подихом, змішаним зі смородом горілого людського м’яса, але ніхто із присутніх не відвернув погляду від страшного видовища. Усі нетерпляче чекали, коли ж мученик видасть бодай один крик, та навіть стогін не зірвався з уст тамплієра.

Запах горілої людської плоті ставав нестерпним, тож король Філіп спробував затулити носа хустинкою. Це не давало ради. Як і чернь у натовпі, він чекав на крики, зойки... Не з каменю ж витесаний цей старий! Він людина із плоті і крові! Нехай волає про пощаду, нехай кричить від болю!

Своїм мовчанням він ще більше принижує його, великого короля Франції!

Та Великий Магістр лише хрипів, зціпивши зуби. Нелюдськими тортурами у нього вибили зізнання у єресі та содомії, але зараз, серед пекельного вогню, він очистить свою душу і відречеться від усієї тієї брехні, котру з нього вирвали кати.

Він спробував молитися, але страшний пекучий біль не давав зосередитися на молитві. Ще трохи. Варто потерпіти ще трохи, і він побачить світлий лик Господа, а Царство Небесне відчинить йому свої ворота!

Його життя не вартує нічого. Головне те, що він встиг врятувати: чимало братів та незліченні скарби ордену. Головне, що їхня справа житиме далі і його місія матиме продовження...

Перед тим, як вогняна завіса закрила де Моле повністю, над площею все ж пролунав його голос. Та Великий Магістр не волав про пощаду.

— Закликаю у свідки Небо! — гукнув він, зробивши надлюдське зусилля над собою. — Ти, королю Філіпе, і ти, папо Клименте! Ви відповісте за усі звірства, які вчинили проти невинних душ! Не мине і року, як я покличу вас на Суд Божий! Проклинаю вас! Прокляття на ваш рід до тринадцятого коліна!

Слова тамплієра виконалися дослівно. Рівно через місяць папа Климент сконав у страшних муках від невідомої хвороби, а король Філіп, не минуло і року, упав зі свого коня і помер у невимовних стражданнях.