Омбре. Над темрявою і світлом

Розділ XI Чаша Омбре

априкінці року я завжди почувалася виснаженою від безкінечних поїздок та архівних ревізій, тож мала вирішити, де зустріну Різдво: у Кам’янці, в своєму винайнятому помешканні на Зарванській, чи повернуся до Києва зустрічати свята у родинному колі. Поки одна частина мого єства напружено відшукувала правдоподібні причини, аби залишитися, інша якимось чужим голосом виговорювала мені, що затія ця геть-зовсім дурна. Дурна, бо абсолютно не пов’язана з робочим настроєм та прозою архівних перевірок. Навпаки, вона стосувалася тієї тонкої матерії, котру найкраще було б згорнути у сувій просто зараз і ніколи більше не розгортати.

Я раптом усвідомила, що приїхала в це маленьке містечко, не чекаючи ніяких особливих подій. Так, вчергове потішити себе думкою, що мої пошуки можуть колись привести до цілком реальних результатів. Можливо, за ці роки я втратила віру у себе, розгубила запал, тому вже й сама не сподівалася, що з того щось путнє може вийти... По правді сказати, я майже змирилася з тим, що, навіть розкривши таємницю, покладу її у шухляду і, можливо, хтось десь колись наважиться оприлюднити її по-справжньому, бо мені просто не дадуть цього зробити...

Однак це місто мало не з першого дня почало втручатися в моє життя по-своєму, неочікувано, наче жива істота: своєю історією, своїм буттям, своїми людьми та інтригами, що вирували у ньому не з меншою силою, як і багато століть тому.

Старе, як світ, дводонне, воно підштовхувало мене вперед, спокушало новими віднайденими пазлами таємниці, котру я намагалася розгадати. Але ж одного разу я вже зазнала поразки! Що із цим робити?

— Залишитися тут, у Кам’янці, і слідувати далі, — почула я наче наказ самій собі. — Тоді у тебе не було нікого, хто б тебе підтримав, хто б тобі допоміг! Нікого, кому ти була б цікава як жінка, а не просто як людина, котра щось знає та вміє.

— А зараз хіба є?

— Так.

— Хто?

— Отець Люк...

Я переконана, що іншого імені моя підсвідомість і не могла витягнути назовні. Однак свідомо я не погоджувалася із цим. Отець Люк — не ключ від усіх дверей. Він навіть не чоловік. Він священик, що виник якогось біса на моєму шляху зовсім неочікувано.

Примостившись біля вікна за філіжанкою ранкової кави у затишному «Рейкарці», куди час від часу забігала перед роботою, я продовжила внутрішній діалог сама із собою.

Добре, що сюди можна зайти на каву у будь-який час доби. Моя улюблена рейкарцівська кава з кардамоном, уміло зварена для мене у джезві на гарячому піску, — маленький ранковий ритуал, котрий я завше дозволяла собі у Кам’янці. Вона завжди просвітлювала думки, налаштовувала на робочий лад. Однак не цього разу.

Поява отця Люка у моєму житті збивала мене з пантелику, бентежила, змушувала відчувати те, що у даній ситуації лише заважало рухатися вперед.

— Ти закохалася у нього, дурненька! — говорив мені внутрішній голос. — І він до тебе небайдужий.

— Це неправда! Нехай я, але не він! Він католицький священик. Йому не можна закохуватися! — відповідала я собі. — Сан отця Люка унеможливлює будь-які, навіть платонічні відчуття і з мого, і з його боку.

— Але хіба католицький священик не жива людина? Та й ти... все розумієш, але ж не можеш заперечити того, що він тобі подобається.

Я знала себе. І це був не той випадок, коли закоханість відрощувала тобі за плечима крила. Я закохалася у отця Люка! Яка дурня! Що я собі думаю, дозволяючи такому гніздитися у голові? Ось чому в моїх снах все так чудернацько переплітається, наче має якийсь символізм, наче взаємопов’язане...

Та ось, усупереч моєму сум’яттю, мобільник завібрував. Від несподіванки я мало не впустила філіжанку з кавою. Телефон задзвонив раз, вдруге. Я заніміло подивилася на свій ґаджет. Там висвітилося: «Отець Люк». І я ледве встигла вхопити слухавку, аби відповісти на дзвінок.

— Єпископ Кармеллі не дуже охоче, але дав свій дозвіл, — вікарій говорив швидко, певно, мав небагато часу для розмови. — Ви можете прийти, Едіто, хоч сьогодні по обіді.

Вже на роботі я роздрукувала відскановані документи, котрі він переглядав кілька днів тому в архівному сховищі. Не вдаючись у подробиці, сказала Аллі Матвіївні, що маю справи і потрібно відлучитися з архіву.

Тут, у Старому Місті, все було поряд. Перейти якихось п’ятдесят метрів, — і ось воно, принишкле подвір’я кафедрального костелу. Сонне, безлюдне... Припорошені снігом вічнозелені туї, почорнілі мармурові надгробки... Я поволі обійшла костел, аби дати собі час перед тим, як побачу вікарія, зібратися з думками та помилуватися цією застиглою готичною красою. Колись у Кам’янці було своє католицьке кладовище, не гірше за Личаківське у Львові, із розкішними склепами та мармуровими надгробками. Але у радянські часи його переорали бульдозерами і на кістках звели новий мікрорайон. Все, що польська спільнота зуміла врятувати, перенесла сюди, на територію костелу.

Кілька років тому я вже тут була. Тоді мене вразили дві жіночих статуї. Про себе я охрестила їх Марією та Єлизаветою. Вони видалися мені такими подібними до цих біблійних героїнь! Стояли, розвернуті одна до другої, наче в неспішній бесіді: літня жінка і зовсім молода. Чиї могили увінчували вони колись? І як дивно розпорядилася доля, звівши їх для безкінечної мовчазної розмови у цій кам’яній ніші!

Поруч із головним входом до костелу було розкинуто якийсь навіс. Лише підійшовши ближче, я зрозуміла, що то різдвяний вертеп, — мабуть, той самий, через котрий отець Люк в неділю запізнився на зустріч зі мною. Навісом він видавався лише ззовні, бо всередині я побачила подобу справжньої печери із кам’яним склепінням, а над нею — небо, всипане зорями. На синьому тлі, підчеплені на волосінях, пурхали янголи із золотими сурмами в руках. В імпровізованій печері, наче живі актори, що застигли в очікуванні, коли відкриється театральна завіса, стояли майстерно розмальовані гіпсові фігури Святого Сімейства, вівчарів та волхвів — кожна на своєму місці. Я підступила ближче. Запахло свіжою соломою та хвоєю. В центрі — дерев’яні ясла, в них — немовля Ісус на вишитих пелюшках... Поруч — важкі лави. Можна присісти, наче ти один із учасників дійства, що розгортається у вертепі.

— Саме так усі тут і фотографуються.

Обернулася на знайомий голос і побачила отця Люка у чорній довгій сутані та окулярах, що виглядав із дверей біскупського помешкання. Сутана додавала йому серйозного, академічного вигляду, проте у погляді вікарія світилася радість, наче він зустрів давню знайому.

— Я принесла віддруковані копії документів, котрі Вас зацікавили в архіві, — відповіла я трохи збентежено. А бентежитися було чого. Безглуздість мого вранішнього романтичного настрою стосовно отця Люка тепер була цілком очевидною і невідворотною.

Його погляд швидко ковзнув по мені.

— Добре, що Ви прийшли, Едіто!

Він впустив мене поперед себе, і я опинилася у передпокої старовинного біскупського помешкання. Побачила оббиті дерев’яними панелями стіни, по ліву руку — важкі дерев’яні сходи, що вели кудись нагору. Під стіною — лава для відвідувачів, столик із католицькими журналами та брошурами... Невибагливий, простий, очікуваний інтер’єр. Поряд знаходилася кухня. Я зрозуміла це через апетитні запахи, що сочилися у хол з-за її дверей. Там, за скляним віконцем дверей, біля плити, поралися дві монахині-уршулянки, не без цікавості поглядаючи, кого це вікарій запросив увійти до будинку.

— Я побачив Вас, тільки-но Ви зайшли під арку, — мовив отець Люк. — Тож вирішив зварити нам кави, якщо Ви не проти. Пройдімо у бібліотеку, там найзручніше буде спілкуватися.

Прочинивши двері, він жестом запросив мене увійти до приміщення, яке назвав бібліотекою, і я, переступивши поріг, наче пройшла крізь дивовижний портал, котрий відгороджував майже аскетичний хол біскупського будинку від внутрішньої аури цієї кімнати. Увійшла і завмерла від побаченого.

Світло зимового дня потрапляло у бібліотеку крізь кольорові вітражі вікон. Падаючи на вибілену стелю, відбивалося, фарбуючи все навколо прозорими, але масткими червоними, синіми та зеленими променями. У кутку блимала жива різдвяна ялинка, у підсвічнику на столі горіли свічки, кілька ароматичних ламп, розставлених просто на підлозі, наповнювали повітря тонким запахом помаранчу.

Я роззирнулася, підійшла ближче до скляної гірки із різноманітними дрібничками: гіпсовими великодніми баранцями, всілякими церковними сувенірами, старими фотокартками та іконками у срібних рамках. Певно, все те належало єпископу Кармеллі і зберігалося дуже ретельно — ні порошинки на склі... Далі, під стіною, стояли книжкові шафи. Корінці товстих фоліантів щільно тулилися один до одного на різьблених полицях. За кілька хвилин увійшов і отець Люк, обережно тримаючи за довгий дерев’яний держак стару мідну турку. Я ж захоплено розглядала цей книжковий рай, вдихаючи його особливий аромат — запах шкіри та старого паперу, змішаний із запахом помаранчу.

— То лише мала частина книжкових скарбів його превелебності, — знайома посмішка торкнулася уст вікарія. Він поставив турку на дерев’яну підставку та підійшов ближче, став поруч, схрестивши руки на грудях, і сам не без захоплення розглядав ряди книг.

— Тут здебільшого церковні праці латиною та польською. Є надзвичайно цінні, рідкісні видання. Є книги з автографами покійного папи, подаровані єпископу Кармеллі у Ватикані, — промовив він. — Але те, що могло би зацікавити Вас, Едіто, — внизу, у церковному архіві. Я проведу Вас туди. Та спочатку складіть мені товариство, вип’ємо кави. Від ранку ніяк не можу це зробити! До того ж, — продовжив отець Люк, — поки у мене є трохи часу, я б із задоволенням послухав продовження Вашої розповіді про сліди тамплієрів у Кам’янці.

— Обережно, отче, Ви тішите моє марнославство, — з посмішкою відповіла я, хоч мені і лестила його цікавість. — Та я розповіла Вам усе, що знала. Майже усе...

Вікарій недовірливо посміхнувся у відповідь, запрошуючи мене до столу, а сам узявся розливати каву у старомодні порцелянові філіжанки.

— Я страшенний кавоман, Едіто, — ніби виправдовуючись, проказав отець Люк. Обережно, наче жіночий зап’ясток, його пальці стискали тендітну порцеляну кольору слонової кості із витонченим золотавим вензелем. — Ось, спробуйте, це справжня, колумбійська. Такої в місті Вам ніде не зварять. Визнаю, ця пристрасть не дуже личить священикові. Особливо в піст, — додав він трохи винувато. — Але без кави мій мозок до вечора просто відмовляється працювати.

— Так само і мій, — погодилась я. — Гадаю, пристрасть до кави — найменший із людських гріхів, отче, — само злетіло з мого язика.

В очах вікарія майнули якісь невластиві священикам, дивні мефістофельські вогники.

— Я теж... на це сподіваюся, — з легкою іронією у голосі відповів мені він так, наче сам кепкував над собою. Та, зробивши ковток кави, раптом запитав:

— Едіто, пам’ятаю, Ви казали, що зацікавилися тамплієрами після якоїсь закордонної поїздки...

Це ж треба! Він запам’ятав!

— Так, після того, як побувала в Угорщині, — відповіла я. — Там у книжковій крамниці мені на очі трапилася праця одного французького науковця-історика, спеціаліста по тамплієрах, якогось Ле Блана. Книга коштувала чимало, грошей у мене було обмаль, тож довелося просто біля полиць нашвидкуруч фотографувати її сторінки, і вже вдома перекладати текст за допомогою ґуґл-перекладача.

— Ви... Ви перефотографували всю книгу? — здивувався вікарій.

— Не всю, звичайно. Всього кілька розділів, — винувато зізналася я. — Зате яких! У них ішлося про одного тамплієра на ім’я Х’юго де Моле.

— Х’юго де Моле? — перепитав отець Люк.

— Так, автор книги стверджує, що серед тамплієрів-утікачів був дехто на ймення Х’юго де Моле, — розповідала я далі. — Освічений дворянин, знавець інженерної та фортифікаційної справи.

— De Molay... — задумливо повторив отець Люк. — Hugo De Molay... Таке саме прізвище мав Великий Магістр ордену тамплієрів Жак де Моле, котрого спалили за наказом Філіпа Вродливого... Чи не так?

— Саме так, — погодилася я. — Тому прізвище «де Моле» наштовхнуло мене на думку, що цей лицар міг би доводитися Магістру ордену родичем, а можливо, й довіреною особою.

— Не обов’язково... — сказав вікарій. — Але хід ваших думок цікавий.

— У тому розділі йшлося, що більшу частину скарбів тамплієрам таки вдалося врятувати і вивезти, як Ви і говорили, у напрямку Шотландії, — продовжувала свою розповідь я. — Можливо, їм дійсно вдалося навіть перепливти океан і дістатися Нового Світу... Але після знайдених в обласному архіві тамплієрівських клейнодів я схиляюся до думки, що раз у Кам’янці існував їхній гарнізон, то вони могли частину скарбів перевезти й сюди. До того ж професор Ле Блан вказує на одну важливу деталь: мессір Х’юго де Моле перебував на службі у галицьких князів. Конкретно у Юрія Львовича. Займався реконструкцією фортечних мурів та башт... А Кам’янець у той час насправді відходив до Галицького князівства.

— Якщо так, — задумливо промовив отець Люк, — цілком ймовірно, що Кам’янець міг стати тим містом, де Ваш герой-тамплієр і ніс свою службу. Фортечних мурів та башт тут мало бути предостатньо, тож роботи йому, вочевидь, не бракувало.

— Так, — погодилася я. — Шкода тільки, що сьогодні ми бачимо лише жалюгідні залишки колишніх фортифікаційних укріплень. Але я не про те, отче. Уявляєте, скільки варіантів надійних схованок для вивезеного скарбу було у Х’юго де Моле, якщо він справді займався реконструкцією фортечних мурів та самого замку?

Отець Люк злегка посміхнувся.

— То Ви, Едіто, припускаєте, що скарби тамплієрів чи принаймні їх частина були ним заховані у Кам’янці? — проказав він, відпиваючи охололу каву. — Що ж... цілком правдоподібно.

Я стенула плечима і задумливо перевела погляд на різнокольорові вітражі вікон.

— Гадаю, так, отче. Але шукати ці скарби — все одно, що голку в копиці сіна. Хто знає, де Х’юго де Моле міг їх замурувати чи просто заховати. Старе Місто, по якому ми з Вами ходимо, побудоване на іншому, підземному, котре не поступається йому своїми розмірами. Сьогодні немає повного дослідження навіть наземних укріплень, ну а щодо підземних склепінь та ходів, то вони так ніким і не були вивчені. Кажуть, з боку річки існували галереї, якими човном можна було дістатися аж до підземель Ратуші, в саме серце Старого Міста.

— Нічого собі! — отець Люк не зміг приховати здивування. Схоже, він зовсім забув і про свою каву, і про те, що обіцяв показати мені церковний архів.

— Але скарби тамплієрів — то лише половина таємниці, — продовжувала я. — У цій землі може ховатися дещо цінніше за срібло та золото. У всякому разі, так вважає Ваш співвітчизник, професор Ле Блан.

— Дещо цінніше за срібло та золото? — перепитав отець Люк. — Що ж це? Ота містична Чаша Омбре? Ви справді у це вірите?

— А що Вам, пане вікарію, відомо про Чашу Омбре? — поцікавилася в свою чергу я. — Неможливо, аби, вивчаючи історію церкви, Ви жодного разу не чули про цей артефакт.

Отець Люк зручніше вмостився у кріслі.

— Коли Ви згадали про цю Чашу Омбре у кав’ярні, пам’ятаєте, Едіто, я вперше почув про неї. Тому увечері, аби задовольнити свою цікавість, відправив мейла моєму другу, отцю Алоїсу, з проханням допомогти у пошуку інформації. Ми разом викладали у Григоріанському університеті в Римі. Відповідь не забарилася. Насправді відомостей про Чашу Омбре небагато навіть у Ватикані. Вона не така відома, як інші містичні артефакти. Про неї не написано стільки книжок, як, скажімо, про Святий Грааль, але, здається, її теж уявляють у вигляді ритуальної посудини. Хоча, на мою думку, це, швидше за все, знову якийсь символізм, — отець Люк розвів руками, явно підшукуючи потрібні слова. — Зрозумійте мене правильно, хоч я і католицький священик, однак в дечому таки погоджуюся з Деном Брауном. Роль жінки як умістилища Божої Сутності могла від самого початку бути куди більшим благословенням для християнства, якби тим не керували себелюбні чоловіки.

Здивована такою відповіддю вікарія, я запитала прямо, ризикуючи образити його релігійні почуття:

— Себелюбні священики-чоловіки, Ви хотіли сказати?

— І священики теж, — з іронією в голосі проказав отець Люк. — Священики, як і решта людей, не можуть похвалитися досконалістю у всьому і так само потребують Божої милості і милосердя.

— Тобто Марію Магдалину у Браунівській версії Ви, отче, теж визнаєте? — не втрималася я.

Отець Люк похитав пальцем.

— Едіто, я католицький священик, — проказав він. — А тому визнаю канонічність і вчення католицької церкви, а не апокрифи або чиїсь літературні фантазії.

Якщо я підсвідомо все ще чекала якоїсь відповіді на свої душевні порухи, то ця відповідь прозвучала більш ніж ясно та зрозуміло. Він — католицький священик і ніколи не стане іншим.

— Можливо, розчарую Вас, пане вікарію, — проказала я, зусиллям волі проганяючи думки, які паралельно крутилися у моїй голові, — але Чаша Омбре таки дійсно ритуальна чаша. Так, у всякому разі, стверджує професор Ле Блан. За легендою, її викувано із чистого срібла. Вона — уособлення пограниччя між світлом і темрявою, в її товщі заховані насінини Дерева Пізнання добра і зла. Тож кожен, хто заволодіє нею, має можливість зробити вибір: на сторону якої сили стати, чию владу обрати і кому служити. З Чашею Омбре можна провести ритуал Переходу, зробити вибір між духовною темрявою або духовним світлом.

— Так, — погодився вікарій. — «Ombre» французькою означає «затемнення», перехід від світлого до темного чи навпаки. Але історія про цю Чашу явно суперечить біблійному вченню, — проказав він. — За Біблією, Бог не світло і не темрява, Він вищий за ці дві субстанції. Він НАД ними! Він — Абсолютна Любов. Джерело всього.

— Не знаю, що й відповісти... — проказала я.

— Ось дивіться, Едіто, — продовжував отець Люк. — Пізнання добра і зла — це те, що в Едемському саду ворог роду людського видав Адаму і Єві за бажану істину.

Вікарій взяв паперову серветку, дістав авторучку і швидко зобразив знайомий кожному символ інь та ян — коло, у якому змішуються два одвічних початки, дві субстанції.

— Впізнаєте? — запитав він, домалювавши під символом стовбур із гілочками. — Оце і є Дерево Пізнання добра і зла, Едіто. Перші люди спокусилися на оце саме, — продовжив отець Люк. — Всі світові релігії та вірування поділяють світ на чорне і біле, на добро і зло. На цьому вони побудовані. Ми їмо плоди з Дерева Пізнання добра і зла, ходимо по колу, не більше і не менше, допоки не пізнаємо Христа.

— Отче, я вірю в Бога, — проказала я. — Але не вважаю, що християнство — єдиний шлях до Його пізнання.

— Цілком згоден із Вами, що кожна зі світових релігій представляє собою шлях, вигаданий людьми, аби досягнути Бога, — проказав отець Люк з посмішкою. — Але християнство — єдиний шлях, завдяки якому, Едіто, Творець сам досягає людей.

Гм... Якщо отець Люк хотів мене вразити, це йому вдалося.

— Професор Ле Блан пише, — продовжувала я, зібравшись з думками, — що Чаша Омбре дісталася Соломону у подарунок від цариці Савської, коли та навідалася до нього в гості. Так вона прагнула довести йому свої почуття.

Легка іронія прозвучала у голосі отця Люка.

— Воістину жіночий спосіб завоювати увагу чоловіка, — сказав він. — Особливо зважаючи на те, що у Соломона було все, окрім цієї Чаші. Але ж він нею не скористався? Чи не так?

— Саме так, — відповіла я. — Соломону вистачило здорового глузду не мірятися з Богом силою та міццю.

— І Ви, Едіто, гадаєте, що вона може сьогодні знаходитися тут, у Кам’янці? — поцікавився вікарій. — Тобто що Х’юго де Моле, цей безстрашний тамплієр, заховав її тут?

— А чим Кам’янець був гірший за Рим чи Париж? — з посмішкою проказала я. — Наші предки так не вважали. Самі розсудіть: під час гонінь лицарі-тамплієри у буквальному сенсі шукали політичного притулку у галицьких князів. Про це відомо вітчизняним історикам, про це у своїй книзі згадує професор Ле Блан. Далі... В обласному архіві знаходяться артефакти, які могли належати лише тамплієрам: печатки, на котрих зображено їхні символи, двох вершників на одному коні, поєднаного із зображенням сонця, геральдичного символу Поділля. Якщо скласти все докупи, отче, то, виходить, тамплієри були у Кам’янці зовсім не на «пташиних правах». Ті артефакти свідчать, що вони тут мали своє управління з усіма регаліями і визнавалися Юрієм Львовичем «де юре». Що, як цей Х’юго де Моле насправді доводився родичем Магістру Ордену і, очоливши загін тамплієрів, привів їх сюди? Адже Великий Магістр міг доручити йому врятувати не лише лицарів Ордену, але й Чашу Омбре, і заховати там, де король Філіп не зміг би її дістати. Галицьке князівство, в такому випадку, було ідеальним місцем для притулку лицарів, а Кам’янець — для сховку Чаші. Така моя теорія.

Отець Люк замислився. Він не зводив з мене погляду і, схоже, зважував мої слова.

— Теорія цікава. Хоча б для того, аби її з Вами обговорювати, Едіто, — нарешті сказав він. — Виходить, для цього Х’юго де Моле політичний притулок у галицьких князів міг слугувати прикриттям справжньої місії?

— Саме так, отче. На мою думку, тамплієри прибули до Галицького князівства не стільки заради того, аби врятувати свої життя, як заради врятування безцінного артефакту, котрий до сьогоднішнього дня може бути захований десь у підземеллях Старого Міста чи у склепіннях Кам’янецького замку.

Ми давно допили каву, а наша розмова добігла до логічного завершення. Я зовсім втратила лік часу у цьому різнокольоровому просторі, що панував у бібліотеці єпископа Кармеллі. Тож коли отець Люк нагадав мені про церковний архів, слухняно послідувала за ним поміж книжкових шаф у кінець кімнати, дивуючись, куди він веде мене. Жодних дверей, окрім тих, у які ми увійшли сюди, в бібліотеці не було, але вікарій впевнено пройшов до останньої шафи і натиснув дерев’яний важіль, розміщений на одній із бокових стінок. Шафа відділилася від стіни і повільно, наче старі неповороткі двері, відхилилася убік.

— Ого... — тільки й змогла я вимовити від захоплення. — Оце так!

За шафою, просто у вибіленій стіні, з’явилася арка чи, правильніше сказати, потаємний хід. Вікарій клацнув вмикачем.

— Хай буде світло! — майже урочисто промовив він. — Ходімо! — І, не чекаючи на відповідь, узяв мене за руку і повів за собою.

— Під біскупським будинком — старі пивниці XVI століття, — без натяку на будь-яку таємничість пояснив вікарій. — Мабуть, колись вони використовувалися як винні погреби, але місцеві біскупи з часом пристосували їх для зберігання різних церковних документів. Так мені, у всякому разі, розповідав єпископ Кармеллі, — додав він, не випускаючи мою долоню зі своєї. — Можливо, в непевні часи тут хтось переховувався... не знаю.

— Ніколи б не подумала, що тут є такі потаємні ходи... — промовила я і сама злякалася свого голосу. Відтворюваний луною, він звучав якось дивно.

— Та Ви ж самі розповідали мені про подвійне дно Кам’янця, підземне місто, на якому він збудований! — озирнувся отець Люк. На його устах знову з’явилася посмішка, за яку я була ладна навіки залишитися з ним у цьому підземеллі.

— Як Ви дізналися про це місце? — намагаючись додати собі сміливості, поцікавилася я.

— А Ви як думаєте? — розсміявся вікарій. — Єпископ Кармеллі показав, звичайно. Кожному служителю костелу відомо про місцезнаходження архіву дієцезії.

Тим часом ми спускалися вузьким проходом, у котрому могла би поміститися щонайбільше одна не дуже огрядна людина. Якщо тут і справді переховувалися священики у непевні, як сказав отець Люк, часи, то, напевно, лише ті, хто багато постував. Одначе цвіллю та вологою тут і не пахло. Натомість склепінням над головою слугувала суха вибілена стеля, а під ногами — широкі кам’яні східці, достатньо зручні, аби не послизнутися та не підвернути ногу.

Моя рука в теплій руці вікарія, певно, здригнулася, бо він обернувся і з посмішкою сказав:

— Не бійтеся, Едіто. Тут абсолютно безпечно і, як бачите, сухо і тепло. Не так, як у тому жахливому підземеллі, де працюєте Ви. До того ж усе освітлюється електричним світлом. Є вентиляція, вода, туалет... Словом, усі умови. Ще кілька сходинок вниз, — і ми на місці.

— І Ви мене тут залишите? — перепитала я з відчутним ляком у голосі. — Саму?

— Так, у мене ще є трохи роботи, — бадьоро відповів мені вікарій. — Я попереджу сестер та не зачинятиму хід, і Ви у будь-який час зможете самі піднятися нагору. Я ж буду у костелі, напроти біскупського будинку.

Внизу нас чекала добре освітлена кімната. Суха, тепла, із достатньо свіжим повітрям, як і обіцяв отець Люк. З кількома столами, стільцями та книжковими шафами. Навіть привітна, якщо не враховувати відсутність вікон і денного світла. У повітрі ледь чутно гуділа вентиляція... Певно, вона вмикалася автоматично, разом із електрикою.

— Ви ж знаєтеся на латині? — поцікавився вікарій. — Тут майже всі книги й документи польською або латиною. Можете не поспішати. Я випросив у його превелебності для Вас кілька днів. До того ж церковний архів в ідеальному порядку. Є навіть бібліографічний покажчик. Тож я би радив почати з нього. Так Ви складете для себе загальну картину того, що тут є і що би Вас могло зацікавити.

Отець Люк справді не збирався залишатися зі мною. Вказавши рукою на письмовий стіл та приземисту шафу, у якій розміщувалися картки бібліографічного покажчика, він повернувся і вже мав намір ступити під склепіння підземного ходу, яким ми сюди спустилися, як я зупинила його.

— Отче... забула Вас спитати. А картина... Що з тією картиною пані Зірки?

— Я її придбав, Едіто, за чималі кошти і чекаю, коли її привезуть сюди, до костелу. Звичайно, я її Вам покажу перед тим, як вона поїде до Риму, — відповів на моє питання отець Люк. Вочевидь, пані Зірка вирішила не ризикувати з Вашим знайомим, Князевичем.