Омбре. Над темрявою і світлом

Розділ II Підопічний кардинала Соркоццо

Листопад, 2016 р.

Західна Україна, Кам’янець-Подільський

ьогодні минало рівно п’ять місяців із дня смерті колишнього вікарія, отця Стефана. Він помер раптово, від серцевого нападу, одразу після ранкової меси. Для парафії то була значна втрата, бо вікарій, незважаючи на похилий вік, був жвавою, енергійною і комунікабельною людиною. Умів ладнати з усіма та усьому давати лад. Навряд чи хтось зуміє замінити його найближчим часом рівноцінно. Отець Ігнатіус — чи не єдиний можливий претендент. Людина різка, прямолінійна. Прихожани його недолюблювали, а часом і скаржилися на нього парафіяльному єпископу Антоніо Кармеллі.

Надмірні суворість та аскетизм отця Ігнатіуса ніяк не компонувалися з демократичністю та лояльністю парафіяльного начальства. Тож його превелебність добре розумів: з приходом на посаду цього новоявленого Савонароли[1] у парафії розпочнеться становлення такої собі фанатичної «автономної Флоренції» часів Ренесансу.

Як і його кумир, Джироламо Савонарола, отець Ігнатіус був домініканцем, представником ордену, з котрого явилися світу не лише філософи Альберт Великий[2] та Тома Аквінський[3], але й автори знаменитого «Malleus Maleficarum»[4] («Молоту відьом») Гайнріх Крамер та Якоб Шпренгер. «Щось у нього таки від Крамера та Шпренгера було, як не крути», — іноді після чергової суперечки з отцем Ігнатіусом подумки жартував сам із собою єпископ Кармеллі.

Зрештою, час спливав, а єпископ Кармеллі все не міг визначитися, бо тільки-но з’являлася якась вірогідна кандидатура із місцевого священства, як тут же з’являвся отець Ігнатіус і, потрясаючи Святим Писанням, грозив усіма карами небесними і єпископу, і парафії, обіцяючи викриття чергової «наготи».

Миролюбець та дипломат за натурою, єпископ Кармеллі менше за все жадав скандалів усередині парафіяльного священства, а тому тягнув час та молився, аби Господь у якийсь спосіб навчив його виходу із цієї складної ситуації — не розпалюючи отця Ігнатіуса, знайти достойного вікарія, що не стане брати на себе роль місцевого пророка-викривальника. Зрештою, прийняти таке рішення, аби і вовк був ситим, і вівці цілі, все більше видавалося неможливим, бо отець Ігнатіус на посаді парафіяльного вікарія не влаштовував нікого із служителів, а вони, відповідно, не влаштовували його. З іншого боку, природна дипломатичність єпископа Кармеллі не дозволяла, аби коса найшла на камінь. Тож, поміркувавши, отець Антоніо вирішив, що обходитиметься якийсь час без парафіяльного вікарія.

Але кілька тижнів тому дещо сталося. В кабінеті єпископа Кармеллі з’явився він — приємний молодик із доброзичливою посмішкою і спокійним, розсудливим поглядом сірих очей з-за скелець старомодних окулярів. Єпископ Кармеллі, котрий полюбляв витонченість в усьому, подумав про себе, що ці окуляри прибулому аж ніяк не пасують, і він ніколи б не надягнув такі навіть у своєму поважному віці. Та хоча його превелебність не дуже довіряв першому враженню, простота у спілкуванні й скромність молодого священика припали йому до душі.

Була все ж одна заковика, що дратувала Кармеллі. Маючи власні амбіції, єпископ терпіти не міг, коли священнослужителів його парафії надсилали вищі чини без попереднього погодження з ним, як то кажуть, «через голову». Таке траплялося вкрай рідко і лише за особливих обставин. Та за молодого священика клопотав не абихто, а сам кардинал папської курії Лучано Соркоццо. Він особисто подзвонив єпископу Кармеллі і цілком зрозуміло натякнув, що посада парафіяльного вікарія для отця Люка — справа, вирішена на достатньо високому рівні. Тож, поміркувавши, єпископ Кармеллі дійшов думки, що його молитви нарешті були почуті, і без довгих роздумів підписав призначення.

До того ж, окрім знання кількох мов та покровительства високоповажного римського кардинала, новопризначений вікарій мав ще одну незаперечну перевагу: із собою з Ватикану він привіз чималу пожертву на відновлення старого костелу, де служив отець Ігнатіус. Оце вже для єпископа Кармеллі стало справжньою несподіванкою! Востаннє Ватикан виявляв таку щедрість до цієї парафії хіба що у часи папи Юлія II. Але привезені кошти, міркував єпископ, могли не лише задобрити роздратування бунтівного отця Ігнатіуса, але й покрити витрати парафії на хронічні реставраційні та ремонтні роботи костелу, у якому він правив службу Божу.

За все життя отець Ігнатіус і половини цієї суми не зумів зібрати. Тож, отримавши таку манну небесну, єпископ Кармеллі неабияк зрадів.

Одного лиш він ніяк не міг збагнути: чому благодійник новопризначеного вікарія, кардинал Лучано Соркоццо, запхав молодого освіченого священика у це маленьке провінційне містечко на заході України, а не прилаштував десь у себе під боком — у Римі чи у самому Ватикані. Скидалося на те, що кардинал хотів мати саме у цій парафії свою людину.

Зробивши деякі дзвінки, Антоніо Кармеллі зміг-таки дещо дізнатися про отця Люка. Новопризначений вікарій зростав сиротою і доводився кардиналу далеким родичем — сьома вода на киселі. Багато об’їздив світу з католицькими місіями, а останнім часом викладав у Папському Григоріанському університеті у Римі, бо мав наукову ступінь.

Відповіді на запитання почали поволі вимальовуватися. Схоже, стезя богослова отця Люка не задовольняла і кардинал Соркоццо вирішив впритул зайнятися кар’єрою свого підопічного. Але щоб ніхто його не зміг звинуватити у просуванні родича драбиною церковної ієрархії, кардинал, вочевидь, вирішив зайти здалеку: посада парафіяльного вікарія, потім висвячення на єпископа... Отже, молодий священик цілком може виявитися тим, хто стане наступником його превелебності! Пообіцявши собі пильно стежити за діяльністю новопризначеного вікарія, єпископ Кармеллі заховав сумніви за доброзичливою посмішкою старого досвідченого дипломата.

Однак сподівання єпископа Кармеллі на лояльність отця Ігнатіуса до появи нового вікарія виявилися марними. Сприймаючи будь-які пертурбації вельми чутливо, отець Ігнатіус не на жарт обурився тим фактом, що його двадцятирічні намагання зібрати достатньо коштів для ремонту і реставрації старого костелу в одну мить перекреслила поява якогось кардинальського протеже з купою грошей!

Подібний до громовиці, що от-от вразить блискавкою кожного, він відслужив вечірню месу і, повернувшись у свою кімнату, не знаходив місця від розбурханих думок.

Отець Ігнатіус прочинив схоже на прострочену плитку шоколаду вікно свого помешкання, що слугувало йому одразу і оселею, і робочим кабінетом. Коли на вулиці волого, старі скрипучі рами бубнявіли і просідали, тож відчинити їх можна було, лише докладаючи чималих зусиль. Нарешті у вузькому просвіті між стінами, ніби прометене перед настанням ночі, блиснуло жменькою дрібних зірок вечірнє небо.

Кардинал Лучано Соркоццо... Що доводилося йому чути про цього високопоставленого служителя? Знання отця Ігнатіуса не сягали так далеко, аж до папських кардиналів. Однак дещо він все-таки чув. Розповідали, що кардинал — персона вельми ексцентрична: сам колекціонує вартісну старовину, за великі гроші скуповує старовинні полотна та давні артефакти для Ватикану.

Обурення марнославством отців у самому серці оплоту католицької церкви, їх владою, що контролювала навіть віддалені дієцезії, так розпалили отця Ігнатіуса, що за якісь кілька хвилин він вже геть не знаходив собі місця.

Якби він тільки міг, якби тільки міг добратися до них та вивести на чисту воду!

Його роздуми давно перейшли у роздратування, а далі — у розмову із самим собою. І хоч він не раз давав собі слово більше не попускати цьому, не виходило! Мир та благочестиві думки випаровувалися, залишаючи обурення та роздратування, а їх було непросто вгамувати.

Аби трохи остудити свій праведний гнів, отець Ігнатіус виглянув з вікна. Задер голову, підставив розпашіле обличчя прохолодному вітру, і тієї ж миті здоровенна крапля зірвалася з краю черепиці і впала йому на ніс. Холодна ляпанина скінчилася, а сум’яття в душі отця Ігнатіуса, навпаки, наростало.

— Гм... — наморщив лоба священик. Якби у костелі була хоч якась вартісна старовинна ікона чи скульптура, то, без сумніву, можна було б сказати, що новопризначений вікарій... ну, скажімо... агент кардинала Соркоццо, присланий вивезти ту старовину до Ватикану. Тоді кошти на реставрацію костелу можна було б розцінювати як плату єпископу Кармеллі за мовчазну згоду.

Але нічого такого древнього та вартісного, окрім так до пуття і не відреставрованих облізлих стін, у костелі немає. Мусульманський амвон середини XVII століття кардиналу Соркоццо точно ні до чого... У чому ж тоді справа? За що є платнею ця щедра кардинальська пожертва?

Хай там як, а він, отець Ігнатіус, рано чи пізно про все дізнається. Ніхто не може отак просто перекреслити його багаторічну працю! Бог втрутиться — і все стане на місце. Він буде головою, а не хвостом, як і обіцяно йому Господом. Відданий Богу служитель, що називає речі своїми іменами та не боїться викрити навіть вище духовенство, не буде посоромлений!

Сон не йшов, тож отець Ігнатіус, одягнувшись, перейшов галереєю та спустився до холодної кам’яниці костелу. Тут пригадувалося все до найменших дрібниць: якими зусиллями йому доводилося піднімати цей храм після пожежі, працювати над відбудовою, коли коштів не вистачало ні на що...

Його обурювало і те, що розпорядником щедрої ватиканської пожертви був призначений цей зайда, а не він, місцевий служитель із досвідом, що знав кожен закапелок костелу! Значить, йому не довіряють. Ба навіть більше, його зневажають, намагаються підірвати авторитет серед парафіян! Чи не це доказ його тривожних здогадів?!

Але найбільше дратував той факт, що єпископ Кармеллі залишався таким спокійним і усім задоволеним.

Звичайно... Хіба не Антоніо Кармеллі має з усього цього найбільше зиску?

Помолившись на розарії та попросивши просвітлення, отець Ігнатіус повернувся до свого помешкання. Однак думки, одна за одну химерніші, хробаком точили його мозок.

Може, той молодий вікарій, родич кардинала Соркоццо, накоїв якихось неподобств і його треба сховати до часу у провінційній дієцезії? Чи ще гірше: молодий священик — байстрюк кардинала, існування якого його преосвященство намагається приховати у такий простий і невибагливий спосіб.

Хай там як, треба запастися терпінням та не спускати з цього вистрибка очей. Рано чи пізно правда вийде назовні. От тоді вже він, отець Ігнатіус, зробить усе, аби вона стала відома аж до Риму!