Омбре. Над темрявою і світлом

Розділ VII Доріан (продовження)

е ніколи малій замазурі Доріан не було так затишно і тепло! О, якби тільки її могла бачити зараз донька пані Фуа, п’ятнадцятирічна Жаннет! Вона б луснула від заздрощів! Її, нечупару Доріан, — так Жаннет дражнила малу — віз на своєму коні справжній лицар! Такий лагідний і милосердний, що навіть загорнув її промерзле до кісточок тіло у свій хутряний плащ! Блаженне тепло розлилося по руках і ногах дівчинки, і вона з великою охотою навіть задрімала б, але розуміла, що така казкова пригода може з нею більше ніколи-ніколи не повторитися, тому боялася проґавити навіть мить того, що сталося.

Лицар, високий, кремезний, у великій, насунутій на очі хутряній шапці, у чорному плащі, підбитому хутром, був таким сильним, коли її наче пір’їнку посадовив на свого коня, таким добрим, коли загорнув її у свій плащ.

Доріан доводилося бачити лицарів. Вони часто зупинялися в таверні Фуа. Замовляли багато вина, хліба, смаженої свинини чи курятини і пригощалися. Після них завжди залишалася купа недоїдків та розбитих кухлів. Іноді вони напивалися та горлали пісень, зачіпали пані Фуа чи її доньку Жаннет, сварилися з іншими відвідувачами, доходило навіть до бійки. Тоді в таверні все летіло шкереберть, вчинявся страшенний гармидер! Все те дуже засмучувало пана Фуа, особливо коли пані Фуа, його дружина, надовго зникала з кимось із гостей нагорі, де знаходилися кімнати для постояльців. Доріан знала напевне: якщо вже пані Фуа піднялася нагору, їй доведеться працювати до перших півнів. Адже пан Фуа хотів подрімати, тож наказував їй пильнувати м’ясо на вертелі і розбавляти вино у глеках, а потім прибирати в таверні, мити посуд...

Прихисток Доріан знаходився в комірчині на горищі. Там завжди було холодно, як надворі. Дірки, через які потрапляло холодне повітря, Доріан ще з осені позатикала старим ганчір’ям, але це мало допомогло. Єдиним її спасінням був товстий, сірий від пилу і сажі димар. Він завжди був теплим, особливо вночі. Біля нього Доріан і звила собі кубельце. Якийсь час гріла спину, а потім поверталася до нього обличчям і тулилася усім тілом, наче собача, доки знову не змерзала в спину. Отак і рятувалася від нічного холоду.

Димар був для Доріан єдиним другом, грів узимку, умів вислухати, не перебиваючи. Іноді Доріан була майже впевнена, що той димар — зачарований лицар, який одного разу оживе і забере її з собою в казкові краї. Про них дівчинка завжди мріяла у вільну від важкої роботи хвилинку. Вона навіть ім’я для нього вигадала — Жуель.

Донька пані Фуа сміялася з неї кілька днів, підслухавши її бурмотіння на горищі. Воно й справді дурнувато виглядало — розмовляти з димарем на ім’я Жуель. Та якщо більше нема з ким?..

Але зараз усе інакше! Навіть Жаннет не посміла б насміхатися з неї! Х’юго де Моле! Вона повинна запам’ятати це ім’я назавжди! Хто знає, чи трапиться з нею коли-небудь ще така гарна історія і чи побачить вона цього лицаря знову!

Холодний вітер жбурляв сніг великими жменями, однак Доріан було так гарно і затишно у її хутряному прихистку! Коні мчали швидко, ще швидше біг Шторм, і це також не могло не тішити дівчинку. Справжній лицарський собака! Ось вони в’їхали в селище, що розкинулося на березі вузького потічка. Звідусіль розгавкалися собаки. Селяни вже спали. Лише в кінці єдиної кривої вулички світився вогонь — у таверні Фуа.

— А що, мій пане, ми таки відірвалися від вовків! — промовив Георг до Х’юго. — Страшно подумати, але цією малою вони, напевно, поживилися б! Вчасно ми над’їхали!

Таверна Фуа, кам’яниця з вузькими, прорубаними у товщі стін вікнами-бійницями і дерев’яною прибудовою колись, мабуть, слугувала сторожовою вежею. Але війни і час не пощадили товстих стін і зруйнували їх більше ніж наполовину. Тож власникам таверни довелося наточувати верх деревом. Шторм, упізнавши дім, зупинився і привітно гавкнув.

— Ну, Доріан, ми приїхали, чи не так? — запитав де Моле у дівчинки, знявши її з теплої спини Паладдіна і спішившись сам.

— Так, пане. Ви заходьте до таверни, а я ще постою тут. Не можна, аби пані Фуа побачила, що Ви мене привезли верхи! — відповіла дівчинка.

— Дурниці.

— О, пане, Ви не знаєте пані Фуа! Її навіть пан Фуа боїться! — перелякано запротестувала дівчинка, та змовкла на півслові, бо двері таверни прочинилися, викинувши на подвір’я прямокутник тьмяного світла і білу напівпрозору пару. На порозі з’явилася пишна жіноча постать. Маленькі прижмурені очі пильно подивилися у нічну темряву, немов розрізали її навпіл, намацуючи поглядом те, що сподівалися побачити. Доріан аж зіщулилася під ним.

— Це ти, ледащице? — пролунав голос пані Фуа, ще молодий та гучний. — Не мовчи і не ховайся! Я чула, як гавкав твій клятий собака! Води принесла?

Жінка перевела погляд із закам’янілої від страху дівчинки на кремезну постать лицаря в довгому чорному плащі та худорлявого Георга де Гастона, який правицею тримав під вуздечку Ясіна, а в лівій — порожнє цеберко Доріан.

Голос пані Фуа вмить став солодким, як патока.

— О, вельможне панство! Прошу вас, заходьте, не слід отут мерзнути серед подвір’я! Мій чоловік потурбується про коней! Гей, Мартіне! — гукнула пані Фуа, не повертаючи до чоловіка голови. — Швидше сюди! Вельможне панство приїхало! Іди, прийми коней, нагодуй гарненько, — торохкотіла вона. — Та швидше, йолопе! — прикрикнула, коли пан Фуа забарився біля м’яса, що смажилося на вертлюгу.

Тим часом, покинувши на господаря Палладіна та Ясіна, Х’юго де Моле з Георгом де Гастоном попрямували до дверей. Ззаду за ними, ні жива ні мертва, тупцяла Доріан.

Невже це все і зараз станеться найжахливіше?! Звичайно, пані Фуа не буде її лупцювати при гостях. Дасть штурхана та й усе. Але неодмінно накаже піднятися у свою комірчину. А коли лицарі сядуть вечеряти, залишить із ними пана Фуа і піде по її душу. Там, на горищі, у тісній холодній комірчині, де завивання вітру приглушують крики Доріан, вона відлупцює її так, що дівчинці світ стане немилим. А рано-вранці, коли лицарі покинуть таверну, штурханами змусить піднятися і приставить слідкувати, щоб м’ясо не пересмажилося над вогнем. Добре, коли так усе скінчиться. Біля вогню можна буде відігрітися. Вогонь добрий, у теплі не так болітимуть сліди від побоїв. Ось тільки спати захочеться... Одного разу Доріан таки задрімала і не помітила, як збігла юшка. Що тоді було!

Тупий біль пронизав спину дівчинки. Потім ще один удар кулаком. Доріан зціпила зуби, щоби навіть подих не вирвався з її губ. Третій штурхан прийшовся під лопатку, туди, де знаходився позавчорашній синець. Він страшенно болів, бо пані Фуа тоді вдарила Доріан не кулаком, а коцюбою. Тупим кінцем. Дівчинка не стрималася і зойкнула.

Х’юго, що вже переступив поріг таверни, зупинився і озирнувся. Він помітив і перекривлене від болю, замурзане лице Доріан, і застиглі сльози в її очах, і злий погляд пані Фуа.

— Приготуйте нам кімнату, — наказав Х’юго де Моле, — а дівчинка нехай вмиється, одягне чисту одіж та повечеряє з нами.

Пані Фуа ковтнула повітря, як викинута на берег сомиця. Вона розгублено перевела погляд із де Моле на Доріан, із Доріан знову на де Моле.

— Вибачте, пане, але навіщо Вам за столом ця... — вона замовкла на хвильку, зваживши, що не слід дратувати такого поважного гостя. — Добре, пане, — проказала, швидко опанувавши себе. — Як завгодно Вам буде, вельможний пане!

У таверні було тепло, пахло смаженою цибулею, м’ясом та сидром. Доріан, перелякана і знічена, провела поглядом Х’юго де Моле і Георга де Гастона до грубо збитого дерев’яного столу у кутку, куди від палаючого каміну йшло благодатне тепло і линули приємні аромати з печі. В іншому кутку при світлі каганців кілька селян грали у кості, та вони принишкли, коли в таверну зайшли два вельможних лицаря. Їхній одяг та впевнена поведінка говорили самі за себе: це тобі не злидні в батьківських іржавих обладунках, котрі час від часу заїжджають до таверни Фуа, щоб перебути ніч. Такі не цураються грати в кості з селянами в надії виграти якусь копійчину; такі не замовляють собі кімнату, щоб переночувати, натомість куняючи й схиливши голову на стіл біля кухля з дешевим вином аж до ранку, а потім, згорнувши свої недоїдки, намагаються утекти, не заплативши. У таких навіть мечів немає... Хоча Марго Фуа й була жінкою, проте добре знала: справжній меч коштує недешево і придбати його до снаги лише вельможному лицарю. А у цих, мабуть, справжні, з дамаської сталі!

Пані Фуа зусиллям відірвала погляд від лицарів і повернулася до Доріан.

— Іди вже, мала сволото!

Тим часом Х’юго де Моле зняв шапку, рукавиці і підбитий лисячим хутром плащ. Очі пані Фуа округлилися, коли під тим плащем виявився інший, з цупкого білого полотна, підв’язаний шкіряним ременем. Червоний лапчастий хрест прикрашав цей плащ ззаду і спереду, і від цього фігура де Моле видавалася ще кремезнішою і вищою. Георг був одягнутий простіше: коричневий плащ без усіляких знаків, проте з не менш дорогої і якісної тканини.

«Лицарі Храму!» — прошепотіли селяни за столом, а Х’юго відчепив важкий меч, поклав його поряд із собою на лаву і нарешті всівся за стіл.

— Господи, Мартіне! — прошепотіла пані Фуа до чоловіка, котрий якраз увійшов і, вклонившись лицарям, попрямував до дружини. — Це ж тамплієри! Чи ти не бачиш? Знаєш, скільки в них грошей? Іди-но у погріб та знайди кілька пляшок отого вина, що твій покійний брат привіз із Бургундії! Та рухайся! Кому кажу?! Так... Печеня готова... — примовляла пані Фуа чи то до чоловіка, чи то до себе. — Так, хліб...

Її погляд знову зупинився на Доріан, що, зіщулившись, наче стала ще менша і брудніша, ніж завжди.

— А ти, мала, іди вмий свою огидну пику! Шуруй на своє горище! — прошипіла пані Фуа дівчинці. — У що ж її одягнути? — міркувала господиня таверни вже сама до себе. — Доведеться взяти старий одяг Жаннет... Нічого, я вирахую це з них! І де вони тільки взялися на мою голову?! Але з іншого боку... Дякувати Богу, таких чудових постояльців послав! Надолужу всі наші витрати! — потерла руки пані Фуа.

У цей час повернувся її чоловік, несучи в руках посірілі від пилюки плящини.

— Ось, любонько! — приязно мовив він до дружини. — Ось вино, як твоя душа і бажала!

Невисокий зростом, опецькуватий, з сумним поглядом і кумедними залисинами, пан Фуа був, зрештою, і натурою непоганий, але обережний в словах і боязкий. Уся таверна належала йому, бо перейшла у спадок від батька, а тому — від його батька. Але давно пан Фуа не відчував себе господарем власного обійстя. Мабуть, одразу після першої шлюбної ночі і перестав відчувати, відколи позбавив красуню Марго цноти. На тому його чоловіча влада і завершилася. З болем у серці згадував, як тоді вперше м’яв її соковиті, тугі, наче стиглі яблука, груди, як серце тріпотіло від насолоди, а він, ковзаючи то в Марго, то з неї, вдоволено думав, що отепер стане справжнім господарем. Батьківський спадок — таверна, дружина — перша в селі красуня, діточки підуть... Але тільки-но забринів ранок і його мати усьому селу довела, що її невістка дісталася сину незайманою, Марго вперше показала свій справжній характер. За рік зжила зі світу свекруху, прибрала до своїх рук таверну, а Мартінові мрії розбила вщент.

Доторкнутися до Марго пан Фуа міг лише тоді, коли вона того бажала. А Марго бажала його все рідше і рідше. Інша справа — заїжджі гості, лицарі та заможне панство, яке після кухля-другого кидало на Марго ласі погляди, а в її пазуху — золоті та срібні монети.

Пані Фуа ладнала гостям кімнати, а потім, залишивши чоловіченька унизу, йшла до вельможного панства розважитись. Що вона там з ними витворяла, — Господь їй суддя!

Мартін бажав радше не бачити і не думати про це. Одного разу, п’ятнадцять років тому, такої ж зимової ночі у таверні зупинився якийсь вельможа. Марго довго не виходила від нього. А через кілька тижнів сама прийшла до пана Фуа, вляглася у подружньому ліжку поряд із ним, її законним чоловіком, і запропонувала виконати подружній обов’язок. Зраділий Мартін Фуа не одразу допетрав, що то за ласка така у його дружини. Кохав її півночі. Знову, як вперше, палко притискався до її грудей, намагаючись не помічати її байдужого погляду, і тихо питав: «Чи добре тобі зі мною, любонько?»

«Роби своє діло, йолопе! — промовила вона таким голосом, ніби й не відчувала нічого, ніби й не кохалася з ним, а сіно громадила. — Роби своє діло, сьогодні твій час!».

Мартін не розумів тих слів. Та й не бажав розуміти! Дорвався нарешті, тож на рік наперед треба накохатись! Хто його зна, коли Марго буде ще така добра. А за три місяці по тому став помічати, що його Марго ніби погладшала, ніби ширша стала. Тонка талія почала розпливатися, груди стали ще пишнішими. Фуа зрозумів: Марго завагітніла. Та ось тільки хто батько тієї дитини: він, законний чоловік, чи той пан заїжджий, з котрим його любонька до світанку розважалася?

Коли народилася Жаннет, вже й не вгадував. Нічого у доньці з його породи не було: гостроока, як Марго, а чорнява і носата, як той гість, якого нечистий послав минулої зими. І знову змовчав. Про що ж говорити, коли так лопухнувся з самого початку! Люди ж засміють!

Через якийсь час — Жаннет тоді заледве виповнилося два рочки — сталася ще одна пригода. До них в таверну забрела вагітна злидарка. Вона просила дозволити обігрітися і хоч трохи хліба. Марго виставила злидарку за двері. Він же пожалів її. Дозволив переночувати у хліві. Вранці ж, коли пан Фуа пішов нагодувати свиней, знайшов у хліві ту злидарку мертвою. Вона лежала в калюжі крові, а поряд із нею, на сіні, загорнута в шматок ряднини, лежала новонароджена дівчинка, на диво гарненька і здорова. Біля немовляти примостився здоровенний собацюра. Він облизував дівчинку, грів власним тілом і, угледівши пана Фуа, взявся жалібно скавуліти, немов просив у нього допомоги.

Коли Марго побачила ту оказію, верещала, мов недорізана, проклинала мертву злидарку та її живе байстрюченя, але пан Фуа боявся Бога, — довелося поховати покійну на сільському кладовищі за власний кошт. Дівчинку охрестили і дали ім’я Доріан.

— Йолопе! — голос «любоньки» Марго вивів пана Фуа зі спогадів. — Повитирай ті пляшки від пилюки, вони ж брудні! Ось ганчірка, а он кухлі. Відріж гарний шмат печені, сиру та віднеси тим лицарям, а я подивлюся, що та мала нечупара робить!

— Любонько, ти відправила її вмитися? — здивовано запитав пан Фуа у дружини. — Що на тебе найшло?

— Нічого, — відказала Марго. — Ті лицарі забажали, аби вона повечеряла з ними. Вмила свою пику і одягнулась у щось чисте. Оце треба знайти якусь стару одежину нашої доньки для неї.

— І ти дозволиш Доріан вечеряти з цими вельможними постояльцями? — ще більше здивувався пан Фуа. — Чи ж це чувано, любонько?! Оця приблуда за столом вельможного панства!

— Не базікай! — відрізала пані Фуа. — Мені самій це не до вподоби.

Пан Фуа похитав головою. Такий поворот йому теж не подобався: Доріан байдикуватиме з гостями! Мала повинна розуміти, що живе тут з милості і має заробляти на своє прожиття чесною працею, а не витрішки продавати.

Підхопивши кухлі і пляшки з вином, пан Фуа потупцяв до столу, де сиділи мессір Х’юго і його зброєносець Георг де Гастон.

— Панове лицарі! — вимовив пан Фуа, боязко поглядаючи на інкрустовані дорогоцінним камінням піхви меча Х’юго де Моле. Для Мартіна Фуа цього було вже більше ніж достатньо. — Панове лицарі! — бадьоро проказав він. — Ось чудове бургундське вино! Зараз я принесу вам смаженини, сиру та хліба, а моя дружина підготує для вас найкращу кімнату в таверні! Ви самі переконаєтеся, як у нас гарно приймають заїжджих!

Не дожидаючи відповіді, пан Фуа крутнувся і поспішив до печі. Там, на подушці з тліючого жару, шкварчала свинина — вкрите рум’яною скоринкою м’ясо. Пан Фуа поклав на дерев’яну тацю велику таріль, відрізав чималий шматок смаженого м’яса — таким можна було нагодувати чотирьох, добрячий кусень сиру, паляницю і поніс все те частування лицарям.

Тим часом Марго Фуа, запаливши свічку, піднялася на горище. Там, біля комірчини Доріан, у замкнутій дубовій скрині, що належала колись матері пана Фуа, вона зберігала речі доньки, з яких та вже давно виросла. Відчинила поржавілу колодку, відкинула важке віко і хутко дістала стару спідницю і сіру поношену кофтину Жаннет. Доріан при світлі каганця вмивалася, хлюпала на обличчя крижану воду із щербатого глиняного кухля. Її довге біляве волосся було так-сяк розчесане і наспіх заплетене в косу.

— Досить, шмаркачко! — насмішкувато проказала пані Фуа. — Змиєш усю вроду, і вельможний лицар відмовиться вечеряти з тобою! Ось, вдягайся! Тільки швидко, нечупаро! Маєш щастя, що у мене зараз багато клопоту! Та нічого, я тобі ще покажу, де раки зимують! — пригрозила Марго заціпенілій від страху Доріан.

Від крижаної води, що стікала краплями з обличчя просто за пазуху, Доріан цокала зубами, але перечити пані Фуа не сміла.

«Господи! — думала вона. — Що ж буде після тієї вечері! Пані оскаженіє від люті!» Навіщо цьому лицарю вона, Доріан, здалася?! Він поїде собі, а як їй жити далі?!

Тремтячими руками Доріан взялася знімати своє брудне перелатане лахміття. Худеньке дівча, але статура вже почала формуватися.

«А що, — раптом спало Марго на думку, — чого це вона мій хліб їстиме задарма? З неї все одно ніякого прибутку, одні розтрати! Тринадцять літ — вік вже немалий! Годі їй плутатися під ногами, хай розважає гостей! Тих, які не можуть заплатити за нічліг у кімнатах для постояльців, але котрим вистачає, щоб заночувати в стодолі на соломі! Є багато чоловіків, котрим подобаються отакі малі, худі незграби! А я буду з них брати гроші за те, що вони з нею розважатимуться... — розмірковувала пані Фуа, пильно розглядаючи у тьмяному світлі огарка худе тіло Доріан. — Треба буде тільки убезпечитися, приготувати якого зілля, щоб ця мала сучка не привела мені завчасно щенят...»

Вродливе обличчя Марго Фуа перекривила зла усмішка: «Це я добре вигадала! Тих, що полюбляють отаких дівчаток, багато. Навіть серед поважних панів є. Може, й оцей лицар такий? Те, що він тамплієр, ще нічого не означає! Теж мені, святенник!» — кусаючи нижню губу, розмірковувала Марго.

Тим часом Доріан і не підозрювала, які огидні думки крутилися в голові у пані Фуа. Їй було ніяково роздягатися на очах у господині, але вона намагалася зробити це якомога швидше: затягнула на талії великувату спідницю, іржавою шпилькою застебнула кофтину і покірно підняла на Марго Фуа свої очі-маслини.

— Зараз ти спустишся вниз, підійдеш до тих панів і будеш робити все, що вони тобі накажуть! — суворо промовила пані Фуа. — Якщо надумаєш опиратися, будеш ночувати там, де народилася — в хліві, разом зі своїм дурнуватим собакою! Голодна!

— Я все зроблю, пані! — присіла у поклоні Доріан. Вона й гадки не мала, що Марго вже наперед уявила її долю — долю повії, що торгує власним тілом. Доріан зійшла по східцях вниз і несміливо підійшла до столу, за яким пригощалися зголоднілі Х’юго де Моле і його зброєносець.

Лицар на мить не впізнав у гарненькій білявій дівчинці, що дивилася на нього маслиновими очима, малу замазуру Доріан.

— Привіт! — усміхнувся їй мессір Х’юго. Його сірі очі огорнули Доріан лагідним поглядом. — Яка ти, виявляється, гарненька! — проказав лицар, відсідаючи до середини лави.

Доріан вклонилася, ніяковіючи від такого привітання, але не зрушила з місця.

— Сідай! Ти, напевне, зголодніла, — лицар ляснув долонею по широкій лаві поряд із собою. — Сідай, сідай, не бійся!

— Пане, я не можу, — ледь чутно відказала Доріан. — Я не можу, пане, хоч і вдячна за Вашу доброту до мене. Пані Фуа вранці заб’є мене до смерті...

— Здається, їй для цього не потрібно шукати причину, дівчинко, — відповів лицар. — Я бачу, вона тебе не дуже любить. Сідай, сідай.

Доріан несміливо присіла на краєчок лавки, але Х’юго де Моле обережно двома руками підняв її і всадовив зручніше.

Георг у цей час наминав печеню. Його рот був забитий смачним м’ясом. Від бургундського він вирішив відмовитися, але мессір Х’юго наказав, аби вино нагріли зі спеціями і подали гарячим. Такий напій був помічним від застуди і добре зігрівав. Георг де Гастон був ладен побитися об заклад, що так просто ця історія з маленькою прислужницею таверни не закінчиться. Мессір, людина дивного характеру, завжди робив усе не так, як належало можновладному пану. Однак після того, як де Моле вступив до ордену лицарів Храму та склав обітниці, родовий замок на півдні Нормандії залишився сестрі Катрін. Вони обоє, діти покійного Жана де Моле, рідного брата Великого Магістра ордену лицарів Храму, насправді були незвичайними людьми. Катрін де Моле відрізнялася від усіх знайомих Георгу панночок і характером, і вчинками. Вона захоплювалася такими речами, за які можна було запросто потрапити в лабети священної інквізиції: їздила верхи в чоловічому одязі, полювала, збирала лікарські трави, а ще сама готувала ліки, пахучі есенції і дивні шматки застиглої ароматичної піни, якими можна було натиратися під час умивання.

Мессір Х’юго теж кохався в науках. Його цікавило зоряне небо і лікарська справа, таємниці металів і мови; він розробляв креслення для ремонту старих веж замку, не цурався косити разом зі своїми селянами сіно в жнива і, як належить воїну, добре знався на всілякій зброї та кулачних боях. Тож Георг наминав їжу і подумки намагався вгадати, що йому спало на думку сьогодні.

— Гей, господарю! — гукнув тим часом лицар пану Фуа. — Принесіть-но кухоль молока цій дівчинці.

Власник таверни став червоним, як печений рак. Він вклонився у відповідь де Моле, наповнив молоком кухоль і поніс до столу.

— У Вашої вельможності добра душа, але даремно, пане, Ви це робите! — обережно підбираючи слова, промовив Фуа. — Ця дівчинка тут прислуга, а не хазяйська дитина, тож не слід її привчати до розкоші!

Х’юго де Моле, здавалося, не розчув слів пана де Фуа. Він поставив перед Доріан кухоль з молоком, відрізав ножем шматок м’яса та сиру і присунув їжу ближче до розгубленої дівчинки.

— Їж і нічого не бійся! — усміхнувся лицар Доріан. Вона несміливо відщипнула шматок м’якуша від скибки. Кухлик задрижав у руці дівчинки, але вона пригубила його і ковтнула молока.

— Ви, пане, напевно, янгол! — прошепотіла Доріан лицарю. — Ніхто ніколи не був таким добрим до мене!

— Їж, їж! — заохочував її лицар.

Доріан ніколи в житті не їла такої смакоти! Запиваючи свіжим молоком шматочки хліба з м’ясом, вона намагалася не плямкати губами, їсти так, щоб крихти не вилітали з її напханого рота, але Х’юго, здавалося, не помічав того.

— Любонько, вони замовили для неї молоко! — прошепотів пан Фуа своїй дружині, коли та спустилася вниз. Дивна картина відволікла навіть трьох селян, що засиділися в таверні за кухлем вина та грою в кості.

— Завтра все село гудітиме, що якийсь дурнуватий лицар годував її у нашій таверні м’ясом і поїв молоком! — пробурчала Марго. — Краще б він вином її споїв, тоді б зробив із нею все, що заманеться, а то ця дурепа наробить такого галасу, що півсела збіжиться!

Пан Фуа здивовано подивився на дружину. Тільки тепер йому стали зрозумілими її наміри та показна доброта.

— Що ти це задумала, любонько? — ще тихіше прошепотів він. — Гріх це. На тобі і на мені гріх. Не можна такого робити.

— А хто ж робить? — вдавано здивувалася Марго. — Я її за стіл із лицарями посадила чи ти?! Мати була шльондрою і донька така ж. Що ж нам, стояти і дивитися, як вона соромить наш дім? Нехай хоч якась користь з того буде. Лицарі ж однаково грошима розплатяться! І взагалі, Мартіне, я думаю, настав час цій малій шльондриній доньці самій заробляти гроші, а не їсти наш хліб задарма. Хай хоч і в такий спосіб, коли іншого нічого робити не вміє.

Пан Фуа злякано перехрестився.

— Бог з тобою, любонько! Що це ти говориш?! Гріх, любонько!

— Замовкни, йолопе! — прошипіла Марго до чоловіка. — Ніж слухати твоє базікання, краще піду запитаю, чи нічого їм не треба.

Розправивши спідницю і поправивши пишні груди, пані Фуа підійшла до столу і вклонилася Х’юго де Моле.

— Я приготувала вам кімнату на другому поверсі, панове! — єлейно усміхнулася ще раз де Моле і Георгу. — Вона, звичайно, не дешева, зате найкраща і найтепліша. Якраз для такого вельмишановного панства, як ваші милості, — знову присіла Марго у поклоні, не зводячи погляду з лицарів.

— Дякую, — спокійно відповів Х’юго. — Будьте ласкаві, постеліть ще одну постіль.

Георг здивовано подивився на мессіра Х’юго. Так, починається. Пані Фуа вкотре єлейно посміхнулася.

— Вже зроблено, пане. Я власноручно застелила ліжко для вас і вашого супутника.

Х’юго витер руки об запропонований господинею шматок чистого полотна.

— Де завше ночує ця дитина?

— Ну, не така вона вже й дитина! — проказала пані Фуа. — Вона наша служка і заробляє собі на хліб, працюючи в таверні. А спить вона на горищі, пане лицарю, коли не обслуговує наших гостей. Ви ж розумієте, пане, про що я...— Марго показала свої на диво рівні білі зуби і знову присіла в поклоні. Її пишні груди захиталися в такт сміху.

Х’юго де Моле перевів погляд з пані Фуа на дівчинку і знову на господиню таверни.

Доріан почервоніла і знітилася під тим поглядом. Їй стало соромно. Вона не зовсім розуміла, про що говорить пані Фуа, але відчула: про щось дуже погане, сороміцьке.

— Що Ви таке кажете? — перепитав Х’юго. — Це дівча зовсім ще дитина!

— О, пане, нехай Вас не вводить в оману вік Доріан. Вона така ж розпусниця, як і її покійна приблуда-мати, і добре знає свою справу, так що не соромтеся, пане... — Марго замовкла, не доказавши, бо холодний погляд де Моле нарешті змусив її прикусити язика.

Х’юго де Моле мовчки вислухав торохтіння Марго Фуа.

— Приготуйте ще одну постіль, — повторив він. — Дівчинка спатиме в кімнаті. Потрудіться виконати моє прохання швидко, бо і я, і мій зброєносець дуже потомилися. Та й дитина ця стомлена.

Марго закліпала очима. Зрозуміла: її задум не вдався. Лицар, якщо і не був, то у всякому разі вдавав святенника. Вона кивнула головою і, вклонившись, пішла геть від столу, як побитий собака.

— Що це було, мессіре Х’юго? — проказав Георг де Гастон, здивовано дивлячись на де Моле.

— Не бери до голови! — махнув рукою лицар. — Хвора на голову жінка, прости мені, Господи!

В очах Доріан блищали сльози, а руки тремтіли так, що здавалося, кухлик з молоком випаде з них на підлогу.

— Чого ти, дитя?! Твоя господиня не образить тебе, не бійся.

Але від тих слів дівчинка схлипнула і здавлено заридала.

— Ну, ну, дівчинко... Не треба плакати! — лицар погладив Доріан по білявій голівці. — Я обіцяю, дитя, тебе більше ніхто не образить!

«Он воно що! — подумав Георг де Гастон. — Он що задумав мессір Х’юго...»

Їсти Доріан більше не хотілося. Хліб і м’ясо ставали поперек горла. Та й не звикла вона до такої їжі і в такій кількості.

— Коли попоїла, то час вкладатися спати! — проказав де Моле. — Вже пізно.

Витерши Доріан сльози, він допоміг дівчинці злізти з лави, перекинув через руку хутряний плащ, узяв свій меч і попрямував із нею до східців, що вели на другий поверх таверни. Вони голосно рипіли, та Доріан здавалося, що то найкращий звук, який вона коли-небудь чула, а східці ведуть просто до раю, де, напевне, живе її мати. Рідна, справжня мати, якої вона ніколи не знала.

Селяни, що грали в кості, по одному покинули таверну, здивовано перешіптуючись. Нікому з них не доводилося бачити, щоб хтось із заїжджих гостей так ласкаво розмовляв із малою замазурою, що прислужувала в таверні. «Що то за чудасія така? — міркували вони поміж собою. — Постояльці-тамплієри, звичайно, люди Божі, але вже занадто добре ставилися вони до малої байстрючки!».

Георг де Гастон трохи затримався внизу. Вийшов надвір, провідав Палладіна та Ясіна, які мирно посопували у теплому стійлі. Біля коней дрімав і Шторм, собака Доріан. А коли Георг піднявся в кімнату, де пані Фуа постелила їм на ніч, то розсміявся.

— І оце, мессіре Х’юго, найкраща в таверні кімната? — промовив Георг, оглядаючи хоч і теплу, але досить убогу кімнатку з невеличким віконцем, затягнутим припорошеною снігом кольоровою слюдою.

Доріан, як ввійшла, так і стояла біля порогу, несміливо поглядаючи то на лицарів, то навколо себе. Скільки вона жила в таверні, ніколи не бувала в кімнатах для гостей. Пані Фуа не дозволяла їй сюди заходити. В кутку на триніжку тліла жаровня, в іншому стояло два вузьких, грубо збитих ліжка, зсунутих докупи в одне, застелених все ж чистою постіллю. Блимав каганець на грубому дерев’яному столі... Ще одна постіль лежала згорнута на пласкому віку старої дерев’яної скрині. Саме в ній колись Марго Фуа привезла чоловіку придане — сувої льняного полотна, торбинку срібняків та трохи золотих, які їй заповів покійний батько.

— Мессіре Х’юго! Я спатиму на підлозі, біля жаровні, — проказав Георг, знімаючи зі скрині набитий пахучими польовими травами товстий сінник і постільну білизну. — Пахне домом! — задоволено зітхнув він, вдихнувши аромат сінника. «І Катрін де Моле...», — додав про себе подумки, пригадавши невеличку кімнату в східній башточці замку, завішану букетами засушених трав, коріння та квітів. Там панночка Катрін готувала ліки, ароматичні есенції, пахучу застиглу піну для вмивання, а ще вночі спостерігала зоряне небо.

— Як хочеш, Георгу, тільки дивися, щоб сінник вночі не загорівся! — усміхнувся Х’юго. — Ну, Доріан, подякуй Георгу. Сьогодні ти спатимеш, як принцеса королівської крові! Георгу, відвернися, нехай ця юна панночка вкладеться спати! — проказав він, трохи відсуваючи одне ліжко, щоб добратися до іншого.

Доріан стояла розгублена, несмілива. У голові юрмилася купа думок. Що це відбувається? Чому з нею? Що їй робити завтра, коли цей добрий лицар покине таверну назавжди?

Х’юго де Моле, повернувшись до дівчинки спиною, скидав свій плащ, теплі шкіряні чоботи... Як раптом запитав Доріан:

— Дитинко, а ти б хотіла поїхати зі мною? У мене є чудова сестра. Її звати Катрін, і ти обов’язково їй сподобаєшся! Вона навчить тебе всього, що мають знати юні панночки, і навіть більше...

Він замовк, бо не чув ані шурхоту за спиною. Невже Доріан, скориставшись тим, що Георг і він відвернулися, прослизнула в двері і пішла на своє холодне горище?!

Х’юго повернувся. Ні, дівчинка стояла, як і раніше, біля дверей, а з її маслинових очей котилися сльози.

— Доріан! — тихо покликав він. Замість неї ворухнувся Георг. Повернувся обличчям в кімнату, щоб подивитися, що таке діється.

— Доріан! — повторив Х’юго.

— О, пане Х’юго! Я знала! Я знала, що Ви колись приїдете за мною! Я вірила в це, пане! — проказала крізь схлипування Доріан. — Я так молилася до Бога, щоб він швидше направив Вас у цю таверну! — Вона кинулася до лицаря, і він, піднявши її на руки, пригорнув до себе.

«Я так і думав! — подумки усміхнувся Георг де Гастон, знов повертаючись обличчям до тліючої жаровні. — Коли прибудемо в замок де Моле, обов’язково запишу цю історію у свою книжечку!».

Де Моле тим часом вклав Доріан у ліжко, зняв її розтоптані перелатані черевики і, вкривши ковдрою, погладив волосся.

— Спи! — мовив тихо. — Спи і нічого не бійся!

Сам, дмухнувши на каганець, навпомацки закінчив роздягатися і влігся на сусіднє. Ліжко важко зарипіло під його вагою. Згодом у кімнаті було чути лиш спокійне дихання чоловіків і сопіння Доріан...

Ранок видався спокійним, але морозяним. Скажений вітер ущух, а від хурделиці залишилися лише високі снігові замети. Де Моле навіть на якусь мить здалося, ніби вчорашня пригода з вовками серед долини була поганим сном. Він прокинувся раніше за Георга. Одягався тихо, намагаючись не розбудити дівчинку. Вперше в житті Доріан спала не на купі ганчір’я біля сірого комину, а у справжньому ліжку.

— Мессіре Х’юго! — почувся голос Георга де Гастона. Зброєносець протирав заспані очі. — Вирушаємо?

— Так, Георгу, але спочатку поснідаємо! З нами дитина, а дорога ще далека. Замов нам сніданок і осідлай коней...

— Ви серйозно вирішили її взяти з собою? — поцікавився Георг, хоч відповідь знав наперед.

— Так. Якщо я цього не зроблю, то картатиму себе все життя, що не допоміг, коли це було в моїх силах. Та й Катрін, я гадаю, буде рада, — усміхнувся лицар. — Може, перестане нас із тобою виховувати.

Він обережно, намагаючись не грюкати дверима, вийшов із кімнати і спустився вниз.

Там біля каміну вже порався пан Фуа. Веселі язики полум’я лизали сухе паливо, поволі наповняючи теплом вихололий за ніч простір таверни.

— Доброго ранку, пане! — чемно привітався він із де Моле. — Як спалося? Вже вирушаєте?

— Так. Скільки я винен за нічліг?

— О, то не зі мною. Зараз я покличу свою дружину, — проказав пан Фуа, витираючи руки від сажі об засмальцьований фартух. — Любонько! — гукнув він до Марго.

Пані Фуа ніби чекала, коли її покличуть. Трохи розгублена, але одягнута і зачесана, як годиться господині таверни, в яку о будь-якій порі можуть завітати гості.

— Любонько! Пан лицар хоче розрахуватися за вечерю і нічліг.

— Зараз, пане, підрахуємо! — жваво проказала Марго. — Бургундське вино і їжа на трьох, овес і стійло для ваших коней, кімната, зауважу, найкраща в таверні, чиста постіль, сінники, одяг для дівчинки, як Ваша світлість того забажала, вугілля для жаровні, вікно в кімнаті...

— Повітря... — підказав Х’юго де Моле, розсміявшись із тих дивних підрахунків.

— Що? — перепитала пані Фуа.

— Повітря, — повторив де Моле. — Ви не порахували повітря, яким ми дихали всю ніч.

Все ще усміхаючись, він дістав зі шкіряного гаманця золотий. На ньому красувався профіль короля Філіпа Вродливого.

— Цей золотий — старого зразка, — проказав він, крутнувши монету на столі перед пані Фуа. — У ньому достатньо золота.

— О-о-о! — майже простогнала Марго Фуа, не відриваючи погляду від монети, що зробила кілька обертів і від власної ваги лягла на дерев’яну стільницю. — Пане, Ви щедрий гість!

— У мене є ще одна справа до вас, — проказав де Моле, сідаючи на лаву і змушуючи тим самим присісти пана і пані Фуа. — Ким доводиться вам ця дівчинка, Доріан? — запитав лицар, пронизуючи поглядом господарів таверни.

— Вона... — почав було пан Фуа, та Марго випередила його.

— О, пане, від неї самий клопіт! Доріан доводилася донькою одній приблуді-жебрачці, яка... — тут пані Фуа подивилася на свої розчепірені пальці, — тринадцять літ тому завернула до нашої таверни... Хай би її грім побив ще в долині! Жебрачка була вагітна... І, звичайно, ми з чоловіком не могли їй дозволити залишитися в нас. Робітниця з неї самі розумієте яка... Але мій чоловік дозволив їй, на біду, заночувати в нашій стодолі. Вночі у неї розпочалися перейми і, народивши цю дитину, жебрачка померла...

— Ми, як добрі католики, — докинув і своїх п’ять копійок пан Фуа, — не могли залишити все так і покинути новонароджену помирати. Тож і взяли її в дім на виховання. У нас є власна донька Жаннет, трохи старша, тож вони і росли разом.

— А що виросло, самі бачите: нечупара, ледащиця, ще й до чоловіків дорослих ласа! І це в такому віці! — промовила пані Фуа. — Погана спадковість, пане! Знаєте, як в народі кажуть: який обруч, така бочка; яка мати, така й дочка!

— Досить, — зупинив її Х’юго де Моле. — Я хочу цю дівчинку забрати з собою.

В очах пані Фуа закляк здивований вираз, а в голові одна за одною, ніби наввипередки, побігли думки: «Гроші! Треба просити гроші!»

— Так, пане, але... — почав було пан Фуа.

— Ви самі кажете, що від дівчинки мало користі... — повільно проказав де Моле, — тож, як я розумію, вам не шкода буде розлучитися з нею.

— О, пане! — намагаючись усміхатися, відповіла Марго Фуа. — Так-то воно так, але Доріан все ж виконувала певну роботу в таверні: ходила по воду, годувала свиней і птицю...

— Тобто вона давно відпрацювала вам за вашу ласку до неї, — насмішкувато додав Х’юго.

— Ну, — покусуючи губи, протягнула пані Фуа, — можливо, я перебільшувала трохи... Усіляке траплялося... Е-е-е... Але ж і ми витрачали на неї гроші! Годували, одягали!

— Скільки ви хочете за неї? — прямо запитав лицар. — Мені ніколи довго теревенити. Поснідаємо і вирушаємо.

— Ми... Ми не думали над цим, пане! — розгублено відповіла пані Фуа. Її плани щодо замазури Доріан руйнувалися один за одним!

— Розсудімо справедливо, — проказав лицар. — Дівчинка виконувала всю чорну роботу в таверні, жила на горищі, ходила у лахмітті. А вчора, якби ми не над’їхали вчасно, її разом із тим старим собакою роздерли б вовки! Тож ви б не мали з того жодної користі.

Де Моле розв’язав шкіряний гаманець і відрахував ще три золотих монети.

— Гадаю, цього вистачить. І подайте, будьте ласкаві, щось на сніданок...

Коли Доріан ласувала шматком сиру і скибкою хліба, запиваючи те все гарячим медвяним чаєм, їй здалося, що усього того болю і принижень ніколи з нею і не траплялося! Так, вона жила новим, ще незвіданим життям.

Вранішнє сонце по-новому світило, пробиваючись у слюдяні віконця таверни, свіже морозяне повітря вривалося в двері, коли хто-небудь із селян заходив усередину...

На ній все ще була спідниця і кофтина Жаннет, а на ногах стоптані постоли, які вона взувала поверх товстих онуч із ганчір’я, але все те вже не мало для Доріан ніякого значення.

Вона дивилася то на одного лицаря, то на іншого і розуміла: все змінилося! Назавжди! І можливо, буде всіляко, але так, як було раніше, — ніколи!

Заспана Жаннет якраз спускалася сходами зі своєї кімнати, коли угледіла дивну картину: вмита і заплетена Доріан у її старій спідниці та кофтині сидить за столом з якимись панами і наминає сир! У Жаннет округлилися очі. Вона протерла їх, щоб краще придивитися, чи не сон це часом! Але ж ні! Он мати і батько шепочуться біля вертлюга зі ще не засмаженим каплуном, он місцевий пиячок дядько Граньє вовтузиться за дальнім столом біля свого кухля...

— Мамо, що це? — голосно запитала Жаннет, вказуючи пальцем на Доріан. — Що відбувається? Чому вона сидить за одним столом із відвідувачами? І чому на ній мій одяг?!

Пані Фуа сполотніла, але вичавила з себе фальшиву усмішку.

— Доню, не переймайся! То вельможне панство з великої милості дозволило Доріан поснідати разом із ними.

Марго Фуа присіла у незграбному реверансі до Х’юго і Георга, а її пишні груди колихнулися під новою сорочкою, як морська хвиля.

Жаннет, викапана матір, ще більше розсердилася. Її гострий, неприязний погляд уперся в спину Доріан, обличчя зблідло, а чорняве волосся, не розчесане після сну, тільки додало дівчині схожості із міфічною Горгоною.

Пані Фуа підійшла до доньки. Схопила її за руку і потягнула до вертелу, де стояв батько.

— Заспокойся, Жаннет! Ці пани забирають Доріан із собою. Вони добре заплатили нам, серденько.

Дівчину перекривило від злості.

— Але ж ти казала, що ми зробимо з неї повію і вона розважатиме наших гостей! Ти казала, що так збільшимо мій посаг! А тепер?! Чекати, коли хтось заможний заверне в цю діру? Чи мені накажеш спати з отим забродом, що ночує у нас? — визвірилася Жаннет на матір.

Голосний ляскіт змусив її змовкнути, а на блідій щоці Жаннет залишився слід від долоні пані Фуа.

— Замовкни, кажу тобі! — проказала вона, але Х’юго де Моле вже стояв у неї за спиною.

— Ось воно що!

Жаннет, тримаючись долонею за щоку, знітилася. Вона підняла очі на лицаря, і пекуча заздрість запалала в її серці ще з більшою силою. Жаннет була сміливішою за матір.

— То Ви, пане, забираєте Доріан із собою? — зле проказала вона.

— Так. Мій християнський обов’язок — не допустити того, щоб дівчинку змусили стати повією! — спокійно відповів де Моле.

— Але ж вона більше ні на що не придатна! — хрипко розсміялася Жаннет.

Де Моле повернувся до Георга, який мовчки спостерігав за тим, що відбувається в таверні.

— Чекай мене з дівчинкою надворі. Сідлай коней і чекай.

Зброєносець кивнув і, взявши Доріан за руку, повів її на двір.

Легенько вдягнута, Доріан зіщулилася від холоду, але Георг тільки посміхнувся, накидаючи на плечі дівчинці свій теплий плащ.

Він вивів коней і взявся їх сідлати.

— Коли ми їхатимемо через Руан, мессір обов’язково купить тобі хутряну накидку і черевички! — проказав де Гастон, намагаючись підбадьорити дівчинку.

— Чому вони мене так ненавидять, пане? — скрушно запитала Доріан. — Чому? Я ж нічого їм поганого не зробила!

Георг де Гастон стенув плечима.

— Не бери до голови такі дурниці! Вони більше не мають значення для тебе, Доріан!

— О, Шторм! — радісно вигукнула дівчинка, коли здоровенний вовкодав підбіг до неї і радісно забив хвостом об сніг. — Підеш зі мною?

— Ну, — розсміявся Георг, — йому вже точно не треба питати дозволу у господарів таверни.

Сонячний ранок розкинувся над нормандськими долинами, як радісне знамення нового, чудесного життя, котре Доріан малювала дотепер лише в своїй уяві. Вона знову сиділа попереду Х’юго де Моле, загорнута в поли його хутряного плаща. Морозяне повітря забивало подих, і дівчинка раз у раз ховала обличчя в густе лисяче хутро так, що виднілися тільки її очі-маслини. Трохи позаду скакав Георг де Гастон, а попереду біг Шторм. Таверна Фуа та усі біди, яких зазнала Доріан, живучи там, перетворившись на чорну цятку, зрештою загубилися у білій далині.