Омбре. Над темрявою і світлом

Розділ III Віднайдені клейноди

1945 р.

Україна, Фастів.

Відділ контррозвідки СМЕРШ 5-ї ударної армії

озвольте, товаришу полковник?

— Заходьте, Люблінський, заходьте. Ну, що там у Вас?

Ад’ютант полковника Карпенка, старший лейтенант Люблінський простягнув віддрукований аркуш.

— Все, як Ви наказували. Ось повний перелік... «Дивно це якось... служити під начальством свого майбутнього тестя, — міркував він, спостерігаючи, як полковник Карпенко переглядає складений ним документ і чухає потилицю. — Швидше б уже одружитися із Наталею та й до Кам’янця-Подільського...».

— Дурня! — полковник Карпенко відсунув подалі аркуш. В його голосі вчувалося роздратування, яке він намагався стримати. — Ми контррозвідка чи історико-краєзнавче товариство? Ви як, товаришу старший лейтенанте, вважаєте?

— Так точно! Контррозвідка, товаришу полковнику! — відчеканив Люблінський.

Карпенко потягнув за тісний комірець сорочки і витер картатою хустинкою спітніле обличчя.

— Спека яка! Червень тільки розпочався, а припікає, ніби в жнива... Ех, на ставок би зараз та порибалити... Ну а раз ми контррозвідка, Антоне, то нехай викличуть науковців і розберуться без нас! Тут не знаєш, що завтра буде, а Ви мені якісь дурниці підсовуєте.

— Все ж я гадаю, Вам, товаришу полковнику, треба самому все побачити, — серйозно проказав Люблінський. — А то припишуть нам якусь «політику»... Та й наказ у нас: про подібні знахідки одразу доповідати в Москву, — Антон багатозначно вказав пальцем на стелю. — Але мені цікаво стало, відверто кажучи... Я, знаєте, до війни захоплювався такими речами, все-таки історичний факультет закінчував.

— Ну, якщо Вам цікаво, товаришу старший лейтенанте, то й займіться цими, як Ви їх там називаєте... арго... арто... тьху!

— Артефактами, товаришу полковнику.

— Ну-ну. Ними самими. Ваше діло молоде. Та й бачу, розумієтеся Ви на цьому. Огляньте всі ящики, звірте з описом ще раз і надішліть у Кам’янець-Подільський. У них же там до війни був краєзнавчий музей чи то архів... Не все ж розбомбили, здається. От нехай їхня професура, якщо залишилася, і розбирається, що до чого... А ми... знайшли, передали і все. От якби там дійсно щось путнє було: списки завербованих агентів, солярка або м’ясні консерви... А то... Словом, ідіть, розбирайтеся самі зі своїм попівським причандаллям!

Люблінський пом’явся.

— Ну, у Вас ще щось?

— Ні, товаришу полковнику. То я одразу на склад, все підготую... Чи як?

— У будь-якому разі, по цій справі до мене — тільки за підписом. Я, знаєте, далекий від ваших археологій і «атрофактів», — байдуже відмахнувся полковник Карпенко.

— Артефактів, — знову поправив Люблінський.

— Та мені все одно. Зробіть усе, що потрібно. У нас тут не «Аненербе», щоб вивчати всіляку трахомудію.

Старший лейтенант Люблінський козирнув. Сперечатися не став, хоч на обличчі і майнула тінь розчарування. Пояснювати полковнику Карпенку, що то не просто церковне начиння, марна й невдячна справа. Та йому і справді тепер не до того. Для Люблінського не було секретом, що останнім часом полковник Карпенко постійно «на нервах». Якось воно простіше, зрозуміліше було під час війни, а тепер майбутнє видавалося геть невизначеним. Після перемоги розформування армії та більшості військових частин неминуче, і безприв’язних полковників радянськими просторами можна буде табунами ганяти. До того ж Люблінський відчував, що так просто все це не закінчиться. Почнеться дроблення та перетягування ковдри для усіх, хто має за що тягнути. Вже почалося!

Карпенко, звісно, мав непогані зв’язки у Москві, це допомагало йому вистояти у зовсім темні часи перед війною, тож плекав надію, що його точно не кинуть скніти на якомусь провінційному режимному об’єкті. Служба в НКДБ — це куди солідніше для його віку та заслуг.

А от Люблінський поки що все те марнославство не встиг всотати в себе. Можливо, з часом воно проявить себе і у ньому, та поки мав єдину просту мрію — одружитися з Наталею і забратися кудись подалі від впливового тестя.

Зовсім потаємною мрією було повернутися до науки, але це бажання у ситуації, що складалася, видавалося геть-абсолютно нереальним. Навіть зараз, коли йому вдалося знайти ці дивовижні артефакти, його майбутній тесть не розумів, що поміж ретельно розфасованих по дерев’яних ящиках книг та музейних експонатів, які фріци ще у 42-му приготували на вивіз, ця знахідка може виявитися справжнім скарбом!

Та ні, все він добре розуміє. Інакше перелік не надсилався б самому Сталіну в Кремль. «Товариш Васильєв» — традиційний псевдонім, яким користувалися при листуванні з Москвою лише у випадках, коли вдалося отримати вкрай цінну інформацію. Тож не слід недооцінювати полковника Карпенка. Якби не розумів, то не вимагав би від нього, Люблінського, такого детального опису знайдених раритетів. Просто хоче те зсунути зі своєї голови чимшвидше, ото й усе.

Трохи розчарованим Антон Люблінський повернувся у свій захаращений кабінет, причинив двері. Важкі дерев’яні ящики, котрі за його розпорядженням занесли до кабінету, як і раніше, лежали на підлозі.

Занурив у один із них руку. Перше, що намацали пальці, був ланцюжок подвійної печатки. На одній її половині — сонце з широкими пелюстками-променями. На іншій — відтиск двох лицарів на коні. Дивно...

Лейтенант Люблінський всівся просто на підлогу поряд із ящиками, почав діставати одну за одною та гортати книги, здебільшого, церковні, написані латиною.

А ось ця, мабуть, найдавніша, схожа на записник у товстій старовинній шкіряній палітурці. Антон пробігся очима по рядках — не розібрати. Сторінки благі, пожовклий від часу пергамент все ж тримав форму; чорнило де-не-де розтеклося, та й написано не латиною. Пишні кучері почерку то стрімкі, то розлогі, — годі намагатися скласти їх у слова...

Деякі сторінки були немов заповнені поспіхом, не вельми охайно, інші — навпаки, ретельно виведене кожне слово, а деякі рядки хиткі та невпевнені, наче їх писали, їдучи верхи.

Люблінський обережно перегорнув ще кілька сторінок. Шкода, що все це добро треба повернути назад, до Кам’янця. Він би із задоволенням узявся вивчати, кому належали ці дивні печатки та записник.

«Та ж не обов’язково повертати все по списку!» — думка з’явилася наче нізвідки, але виявилася такою комфортною, що Люблінський, здавалося, відчув, як вона м’яко розливається у голові... Не обов’язково ж повертати! У всякому разі, у Кам’янці, тільки-но вони з Наталею осядуть там, можна буде знайти когось із науковців й дізнатися більше про дивні лицарські клейноди. І, можливо, перекласти записи із середньовічного «записника». Його він залишить обов’язково! Забере собі. Приховає. Бо інтуїція йому підказує, що цей середньовічний щоденник — ключ до усіх тих артефактів! Шкода, що сьогодні вже не вдасться їх сфотографувати.

За кілька годин на робочому столі полковника Карпенка лежав новий документ. Синя смершівська печатка красувалася у лівому верхньому боці аркуша.

— Ну, оце я розумію! — схвально промовив Карпенко. — Чітко, зрозуміло. Залишається тільки підпис поставити, — промовив він, виводячи чорнильною ручкою на аркуші свій розлогий автограф. — Вам би, Люблінський, наукою займатися! В крові у Вас це... не думали?

Антон зам’явся.

— Та нехай, товаришу полковнику, все трохи устаканиться, а то непевно все якось... А науками... я встигну...

— Непевно, кажеш? — Карпенко простягнув йому документ. — Війну ми виграли! От що головне! А все інше — справимось! Нічого, не тужи, Антоне, я вас із Наталею без допомоги не залишу. Аби у мене все вигоріло як слід, то й вам буде добре. А ти знайшов якийсь попівський реквізит і радієш, наче дитина!

— Дозвольте іти, товаришу полковнику?

— Не забудь, ми з Іриною чекаємо тебе сьогодні на вечерю. Нагадати просила.

— Дякую, товаришу полковнику! — промовив зніяковіло Люблінський. Він все ще ніяковів, коли Карпенко отак запросто перестрибував у розмові зі справ служби на особисті. — Дозвольте іти?

— Іди вже! — розсміявся Карпенко. — От для моїх Ірини та Наталі твої «атрофакти» в самий раз! Жінки люблять всілякі історії слухати. А мені більше такого клопоту на голову не шукай! Завтра ж організуй їх повернення до Кам’янця-Подільського та прослідкуй, аби все було прийнято згідно опису.

— Так точно, товаришу полковнику!

До вечері залишалося ще з півгодини. Якраз аби привести себе до ладу: поспішити додому, поголитися, одягнути свіжу сорочку та перейти двір — Карпенків розквартирували навпроти, у сусідньому будинку.

Антон загорнув прихоплений з кабінету «записник» у шмат грубого паперу — не слід залишати його на виду. Перев’язав навхрест шнурком. Добра схованка у його тимчасовому помешканні навряд чи знайдеться, хіба що ця стара грубка... Тож, не гаючи часу, Люблінський заховав туди свою знахідку, тепер схожу на невеличкий пакунок. Зачинив дверцята. Чудово!

Зустріч із майбутніми тестем і тещею трохи напружувала, тим більше, що в штабі над ним відверто посміювалися: обрав найлегшу дорогу — одружитися з донькою командира! Зрештою, коли він із нею познайомився, то не відав, що її прізвище Карпенко, а батько — начальник відділу контррозвідки «СМЕРШ».

Вечеря у Карпенків проходила невимушено. До майбутнього зятя Наталині батьки ставилися приязно від початку його залицянь до дівчини, тож і Антон відчував себе цілковито у своїй тарілці.

Єдине, що дратувало його, — це бажання полковника Карпенка спланувати їхнє з Наталею майбутнє на власний розсуд.

Але зараз у родинному колі Карпенків Люблінський гнав похмурі думки і роздратування.

Мати Наталі готувала неперевершено. У цьому Антон вже не раз пересвідчувався, плекаючи надію, що коли й Наталя перейняла той кулінарний хист хоч трохи, то він по-справжньому пануватиме.

А ще у Карпенків завжди водилися делікатеси. Здебільшого трофейні, бо на станції віднайшлося чимало вагонів, напакованих чудовими рибними консервами та тушкованим м’ясом. Траплявся кав’яр, зацукровані фрукти, шоколад, навіть французьке вино... Офіцерня Вермахту розкошувала на широку ногу. А тепер і радянські офіцери. Звісно, ті, хто мав до того добра доступ.

Полковник Карпенко мав.

Тож на столі, окрім запеченої картоплі по-селянськи та курки під горіховим соусом, рецепт якого дружина Карпенка дізналася ще до війни, коли вони родиною відпочивали у Батумі, красувалися канапки з кав’яром, овочі, завбачливо перекладені з трофейних німецьких консервних банок у скляну салатницю, тунець у маслянистому соку та сливи у шоколаді.

Після вечері, викуривши з майбутнім тестем по цигарці, Антон перевів красномовний погляд на Наталю. Йому кортіло залишитися з нею наодинці, подалі від батьківських очей. Поговорити, обійняти...

Вона допомагала матері прибирати зі столу і теж винувато зиркала у бік нареченого, розуміючи, що визволити його з батьківського товариства майже неможливо. Бо полковник Карпенко так захопився розмовами про службові справи, що родинна вечеря майже перетворилася у нараду.

— Олександре, облиш хлопця у спокої! — втрутилася Ірина. — Хоч зараз не говоріть про службу! Нехай краще з Наталею поспілкуються. Чи для вас недостатньо часу говорити про роботу на роботі?

Антон Люблінський прикусив губу. Нарешті! Хоч у когось світла думка!

— Ідіть, справді, прогуляйтеся... Такий приємний вечір сьогодні! — знову проказала мати Наталі. А та ніби чекала, — випурхнула з кухні зі смиренним обличчям й бісиками в очах.

Антон зніяковіло посміхнувся, але у відповідь майбутній тесть лишень поблажливо поплескав його по плечу.

— А справді, чому б вам із Наталею не прогулятися? Поки молодий, маєш знаходити час і для служби, і для нареченої!

Та хіба ж він проти? Ці безкінечні розмови у товаристві майбутнього тестя про службу, про перспективи, про те, де було б краще їм із Наталею оселитися після весілля... Кам’янець, Львів, Тернопіль... Авторитет тестя наразі відкривав для нього гарні перспективи. А він жадав тільки одного, і зараз це затьмарювало усе інше. Він жадав її!

Та не можна! Треба трохи зачекати. Зовсім трохи, до весілля. Бо донька начальника відділу контррозвідки «СМЕРШ» — це не якась тобі дівиця з фастівського клубу залізничників!

Вони з Наталею і так майже перейшли межу. Тож до весілля — ні-ні! Антон знав: він розпалив, заінтригував її! Відхилив завісу того, що й вона так прагнула пізнати, у що хотіла зануритися, подібно до нього, — у близькість. Справжню, дорослу, пристрасну. Ту, якою він поманив її кілька місяців тому, коли Наталиних батьків не було вдома.

Було водночас нестерпно жадано і страшно. Відчуття небезпеки хапало за горло, змушувало кров шугати у голову, пульсувати у скронях...

Антон тоді поцілував її у вуста, далі торкнувся шиї, спустився нижче, до грудей і, незважаючи на її, Наталині, слабкі протести, почав пестити через тонку тканину ліфчика пружні груди.

— Чому ти мене соромишся, Наталю? Я тобі майже чоловік! Нам слід потроху привчатися одне до одного.

— Я... я не соромлюся... — здавлено відповіла вона. — Хоча ні, не так! Мені то незвично, непросто... Але то не сором. Щось мене стримує, наче підсвідомо змушує зупиняти тебе, коли ти заходиш надто далеко.

— Я, — прошепотів Люблінський, — не зайду! Не бійся! Ти станеш моєю, як годиться, у першу шлюбну ніч. Але зараз я хочу пестити тебе, цілувати, торкатися твого тіла у тих місцях, які скоро стануть цілковито моїми.

— Ненормальний! — захихотіла Наталя, коли він подихом почав лоскотати її груди, а далі, задерши поділ сукенки, пройшовся пальцями вздовж стегон, наче вимальовуючи вісімки навколо трикутника її гарненьких трофейних німецьких трусиків.

Антон не зупинявся. Переводив вуста від її уст до грудей і назад, наче відволікав Наталину увагу від того, що намагався зробити нижче, під шовковим подолком її сукенки.

Наталя скрикнула, зітхнула, застогнала від тих доторків, а він пестив її, знемагаючи від бажання більшого. Може, усе б і скінчилося його угамуванням, хто знає? Хто при здоровому розумі здатен зупинитися, опанувати себе у такі миті?

Ніхто! Якби не зрадницький скрип ключа у замковій щілині. Дружина полковника Карпенка, Ірина, повернулася так невчасно! Чи навпаки, вчасно. Навіть дуже!

Наталя підскочила, як вжалена, швидко поправила сукенку, волосся, кинулася до рукомийника, тремтячими руками ввімкнула воду і кинулася терти ганчіркою тарілки, одночасно намагаючись опанувати розбурхану Антоном у ній пристрасть.

Йому ж поправляти було нічого. Він залишався ідеально випрасуваним, випуцуваним, як нова копійка. Вхопив якусь газету, прикрився нею, мовби читав, поки Наталя поралася з тими клятими тарілками.

«Чо-о-о-о-орт!» — кричало тоді все його нутро. «Чо-о-о-о-орт!» — наче відлунювало у відповідь роздражнене пестощами тіло Наталі.

Але сьогодні, опинившись наодинці на сходах, Наталя ухопила його за руку і потягнула вниз, до виходу. Він послідував за нею покірно, бо передчував: її нетерплячість стане йому нагородою.

— Батько хоче, аби ми таки оселилися у Львові, — прошепотіла вона йому десь поряд із вухом, коли вони опинилися надворі. — Він сказав, там багато порожніх будинків, розкішних, як палаци. З повним умеблюванням, із усім необхідним... Батько сказав, що допоможе тобі зі службою...

— Я не хочу до Львова, — відказав Антон. — Ті будинки принесуть нам нещастя. Їхні господарі гниють у безіменних могилах або скніють десь у таборах. Не можна будувати своє щастя на такому!

— Але я хочу! — безапеляційно проказала Наталя. — Ті люди — вороги народу! Зрадники! — знову прошепотіла вона. — Ти ж знаєш це краще за мене! Як ти можеш вірити у такі дурниці? Вони всі бандерівці! Націоналісти! Жиди і поляки! Вони ненавиділи радянську владу! Чому ти такий дурненький? Антоне, Львів — чудове, вишукане місто!

— Тобто, — перебив він її, — Львів — вишукане місто, а його мешканці — вороги та націоналісти...

Люблінський обхопив її тонку талію і повів у густі сутінки, під липову крону.

— Ти дурненький! — знову прошепотіла Наталя, шукаючи вустами його щоку. — Чого ти хочеш? Чому тобі не подобається план мого батька?

— Бо я хочу жити в Кам’янці! — проказав Антон, притягуючи її до себе міцніше. — В Кам’янці, а не у Львові.

— Там розруха! — відрізала вона. — Тато якось обмовився, що наша авіація побомбила там усе, що можна було, німці такого не наробили! І що я буду там робити, у тому понівеченому, поруйнованому місті?

— Жити зі мною, кохатися зі мною, народжувати мені дітей... — поблажливо відповів Антон.

— Кажуть, там жидів багато...

— Їх розстріляли німці. Львів, до речі, був більше жидівський, — відповів Люблінський. Ці вмовляння починали його вже потроху втомлювати. — Та й у євреїв є чому повчитися, поміж нами кажучи, — додав він. — А ти хочеш чогось іншого, Наталю? Чого?

— Взагалі чи саме зараз? У цю мить? — пошепки поцікавилася Наталя і змовницьки глянула на нього.

— Взагалі, — було промовив Люблінський, але солодкий запах її тіла і здогад, що Наталя зовсім не про те веде мову, змусили його відступити. — Ні, не взагалі. Зараз, у цю мить!

— У цю мить, — прошепотіла Наталя, — я хочу до тебе! У нас є трохи часу!

— Ні, ні, Наталю! — почав було Антон і аж сам собі подивувався. А чому, власне, ні? Його будинок поряд, у них і справді є трохи часу... Батьки Наталі впевнені: вони вийшли прогулятися, подихати свіжим повітрям. — Ходімо, — впевнено проказав Люблінський. — Я телепень, а ти маєш рацію, розумнице.

Притиснув її до себе, відчув, як тремтить в обіймах її тіло. Тремтить від бажання, тремтить від передчуття.

Безкінечні сходи, сходи... Тремтячою рукою ледве втиснув ключ у замок, відімкнув двері.

— Тихо, Антоне, не вмикай світло! — прошепотіла Наталя вкрадливо. — Ми ж на прогулянці, чи не так? Батьки можуть помітити світло у твоїй квартирі.

О, звісно, так! Підхопив її на руки і поніс у кімнату, до старого хиткого ліжка.

— Я не буду заходити занадто далеко, — прошепотів, вкладаючи її горілиць. Хочу тебе страшенно. Але не заходитиму далеко! — повторював, наче закляття.

Наталя допомогла стягнути із себе сукню. Лежала на ліжку, на тлі білого простирадла, у примарному нічному світлі, спостерігаючи, як він роздягається. Ні, дражниться, бо роздягнувся лише до поясу.

Зімкнула ноги і слухняно дала стягнути з себе білизну. Люблінський став навколішки, почав виціловувати її груди, залишаючи вологий слід на шкірі. Подався нижче, нижче, поки не спустився до межі.

Наталя відчула, як помутніла її свідомість. Вона звилася, наче змія у руках Люблінського. Але його пестощі тільки починалися.

— Я тебе хочу! Тут! Зроби ж це нарешті! — прохрипіла Наталя. Але Люблінський лише похитав головою.

Завмирала, міцно обхопивши його собою, відповідала пристрасно на поцілунки, тулилася до його тіла. Люблінський був задоволений собою.

Минуло з півгодини, поки вони прийшли до тями.

— Тобі час! — скомандував Антон.

— Чого це ти мене гониш? — поцікавилася Наталя, хихикаючи. Його тон, їхнє заборонене єднання мало її бентежило. Вона була переконана: Люблінський ніколи не зрадить і не покине її. Вона — донька полковника Карпенка, тож він має пам’ятати це.

— Що я казатиму твоїм?

— Що ми кохалися, — відповіла вона. — Ну, майже... Не думала, що можна так... не по-справжньому. І що буде так хороше.

— Так і буває, коли двоє кохають одне одного, — наче вчитель учениці, відповів Антон. — Але у нас усе попереду.

— Ти ненормальний! — знову захихотіла Наталя. — Як ти так стримував себе?

— Бо я кохаю тебе і хочу, аби все було як слід, — знову по-вчительськи відповів Люблінський. — Якщо ти не знала, жінки від цього вагітніють. А я не хочу, аби у нас це сталося до весілля.

— У тебе були раніше жінки? — поцікавилася вона, застібаючи ґудзичок на комірці сукенки. — Бачу, що були. Ти такий досвідчений! Багато?

— Що за дурні запитання? Були, не були... Навіщо тобі це, коли я вкотре повторюю, що кохаю тільки тебе?!

— Ну, добре! — Наталя вдоволено потягнулася і почала нишпорити по ліжку руками, шукаючи в темряві трусики. Натрапила на них аж по той бік хиткого ліжка.

Антон тим часом надягнув сорочку та брюки. Мовчки вправив пасок.

— Тобі було добре зі мною? — поцікавився за мить.

— Ти немудрий?

— Припини мене так називати!

— Хіба ти не зрозумів, що було? — відрізала вона. — Це як із тим, про що запитувала у тебе я.

— Про що саме?

— Чи були у тебе жінки. Навіщо запитувати про те, що очевидне без слів?

— Я проведу тебе до дверей квартири, Наталю, — проказав Антон якось винувато. — Дивись, аби мати не помітила, яка ти... гм... окрилена.

— Гаразд. Я прошмигну одразу у свою кімнату. Чи краще — у ванну. Зачинюся, увімкну воду, буду вмиватися...

— Добре, — погодився Люблінський.

Він раптом відчув у всьому тілі таку невивільнену напругу, таке невдоволене бажання, що майже пожалкував, що не вчинив так, як просила Наталя.

— Іди вже, іди, — майже простогнав. — Ти отримала те, що хотіла, але не я, і мені важко. Майже боляче.

— Бо ти немудрий! — хихикнула вона у відповідь.

Притиснув її до дверей, поцілував.

— Добраніч! — сказав тихо, торкнувшись її вуха.

Вона випурхнула з його обіймів, усміхнулася і зникла за дверима.

«Немудрий!» — промайнуло в голові. Тепер хоч напийся!

Збіг по сходах, перейшов двір.

Вже біля свого будинку поглянув на будинок Карпенків. Там, на потрібному поверсі, світилося вікно батьківської спальні та маленьке віконце ванної кімнати. Значить, Наталина хитрість вдалася, вона таки прошмигнула непоміченою.

Ну, тепер — спати! Але хіба заснеш? Напруга у тілі, все всередині гуде, наче трансформатор.

Люблінський поволі піднявся на свій поверх, відчинив двері, клацнув вмикачем. І скам’янів.

Коли з годину тому у темряві відчиняв у своє помешкання двері і, охоплений пристрастю до Наталі, поніс її у спальню, він не помітив... Та й як міг помітити?..

У кімнаті, де завжди все було ідеально, панував безлад. Перекинуті стільці, розкидані старі газети, папери...

— Що за чортівня? — вигукнув Люблінський і озирнувся.

Наче буревій пройшовся його помешканням. На кухні — відчинені шухлядки, наче щось шукали. Ретельно і цілеспрямовано.

У спальні, де ще недавно пестив Наталю, — так само... Він не помітив у темряві нічого, бо думав не головою, а іншим місцем.

Хто ж посмів? Хто посмів отак нахабно провести обшук? Хто наважився? Він же співробітник СМЕРШу! Антон ковтнув повітря і знову перейшов у вітальню. Подумки намагався відтворити картину того, що сталося. Зрозуміти, хто міг таке вчинити і навіщо.

Полковник Карпенко, Наталин батько? Перевіряє майбутнього зятя? Ні, дурниці! Хто ж тоді? Хто? Хто?

Невже його в чомусь підозрюють? Але у чому? Що він зробив? Невже йому плетуть личаки? Скільки разів доводилося бути свідком такого!

Раптом погляд Люблінського впав на відчинені дверцята грубки, куди кілька годин тому він власноруч заховав пакунок, загорнутий у грубий папір. Кинувся до грубки, зазирнув всередину. Встромив руку, пальці намацали чавунні пруття й залишки холодного масного попелу... Невже?.. Не може цього бути!

Антон зігнувся майже в дуту. Заглянув у прочинені дверцята грубки знову. Порожньо.

Не переймаючись, що вимаститься у сажу, знову почав нишпорити рукою у грубці.

Нема! Нічого нема. Записник, той самий старовинний записник у шкіряній палітурці зник, наче його ніколи тут і не було...