Омбре. Над темрявою і світлом

Розділ XIII Князевич

о Ви там накоїли, Едіто? — замість привітання голосно поцікавилася директриса архіву, тільки-но я з’явилася на роботі. Її сердите обличчя не пророкувало нічого доброго. — Ходімо до мене в кабінет, є розмова.

— А про що йдеться? — здивовано перепитала я.

— Після такого дзвінка можна інфаркт отримати. Не дасте спокійно до пенсії допрацювати! — Алла Матвіївна шарпнула двері і увійшла до свого кабінету. — Оце понеділок удався...

— Поясніть, нарешті, у чому справа? — я швидко прокрутила у пам’яті події останніх днів. Єдиною крамолою було те, що я підслухала розмову пані Зірки з єпископом. Невже там, на сходах, була встановлена відеокамера?

— Кілька хвилин тому мені телефонували з СБУ! — очі директорки округлилися, ніби підкреслюючи вагомість сказаного. — Цікавилися Вами, розпитували, скільки Ви у нас працюєте, чим конкретно займаєтеся.

— І що?

— І нічого! — знервовано відповіла Алла Матвіївна. — Просто я здогадуюся, звідки ноги ростуть.

— Алло Матвіївно, будьте люб’язні, поясніть мені, в чім справа. Або ж я йду собі працювати, — спромоглася я відповісти якомога спокійніше.

— Знову Ваші тамплієри? Вам же веліли покинути ці дослідження! Ну є там якісь печатки та інші тарахкальця... Ну і хай будуть. Лежали собі з часів Другої світової і нехай далі лежать! Далися Вам ті лицарі Храму! Так ні, Ви все копаєте, шукаєте вчорашнього дня. То у Золочеві, то у Середнянському замку... А тепер знову у нас?

Директорка відкашлялася і тремтячою рукою накапала у воду валер’янки.

— Ви по-людськи не розумієте, що у нас в місті ці тамплієри — тема, яку не варто чіпати заради ж власної безпеки? — верескнула вона. — Чи гадаєте, що Ви розумніша за усіх?

— Алло Матвіївно, все одно не зовсім розумію, у чому справа.

Я хитнулася на підборах і до болю в пальцях стиснула спинку стільця.

— Не розумієте, голубонько? — директорка піднялася з-за столу. Мабуть, аби бути на одному візуальному рівні зі мною. — Ви гадаєте, якби все так просто було, мої підлеглі не зайнялися би цим дослідженням без Вас? — блимнула вона на мене важким поглядом.

— Ось у чому річ, Алло Матвіївно! — відчуваючи, як кров все дужче пульсує у скронях, промовила я. — То я в чомусь перехопила хліб у Ваших співробітників?

— Пані Едіто, Ви, здається, не зрозуміли, про що я Вам повідомила, — повторила директриса. — Мені через Вас сьогодні телефонували з СБУ.

— Ну то й що? — холодно перепитала я. — СБУ не НКВД. До того ж якби вони мали щось до мене, то телефонували б мені, а не Вам.

Запал Алли Матвіївни почав потроху спадати, але в очах все ще відбивався непідробний, первісний, совдепівський страх.

— По-перше, Алло Матвіївно, звідки Ви знаєте, що то справді телефонували з СБУ? Хіба Ваш апарат визначає номер? — поцікавилася я, киваючи на старий телефон.

— Чоловік, що телефонував, представився.

— То й що? Може, то мій залицяльник, з яким я знатися не бажаю, — розсміялася я. — Хотів, аби мене напевне покликали.

Алла Матвіївна зблідла.

— Ваш кавалер працює в СБУ? — з надією в голосі запитала вона.

— Ну, нехай телефонували з СБУ, — я знизала плечима. — Зараз XXI століття, а не часи сталінських репресій!

— Це Ви так, любонько, вважаєте! Їм приколупатися — раз плюнути, тим більше сьогодні! Я все життя тут пропрацювала і не хочу наостанок через Вас потрапити у якусь халепу.

— Тоді поясніть, чому Ви вважаєте, що справа у тамплієрах? Я справді займалася цією темою. Колись. Але ніяк не доберу, до чого тут Ви, СБУ чи ще хтось, — вдавано байдуже проказала я.

Директриса важко опустилася в крісло.

— Наша співробітниця знайшла опублікованими на якомусь закордонному науковому сайті Ваші матеріали! Там Ваше ім’я та фото навіть є... Публікація цьогорічна, весняна. Вам же заборонили цим займатися! — гаркнула директорка знову. — Тим більше публікувати свої недолугі теорії на іноземних ресурсах!

Я відчула, як моє ліве око сіпнулося.

— Перепрошую! Можливо, я розчарую Вас, та мені такого ніхто не може заборонити. І раз мої матеріали публікують на іноземних сайтах, то, напевно, вони не такі вже й недолугі... — з останніх сил зберігаючи спокій, проказала я.

— Так, недолугі. Те, про що Ви там пишете, — витвір Вашої уяви, не більше! Ніякого підґрунтя, ніяких доказів! Ваші дослідження ніхто не визнає! — Алла Матвіївна перейшла майже на крик.

— То у чому ж річ, якщо мої дослідження нічого не варті? Навіщо так нервувати?

— Ви, я бачу, зовсім страх втратили! — промовила директорка, скрушно хитаючи головою. — У Вас є якийсь надійний «дах»? СБУ не цікавлять дрібниці! Певно, Ви копаєте занадто глибоко, Едіто, а це може комусь не подобатися! Та біс із Вами. Чому через Вас маю постраждати я? Ви добре пам’ятаєте, яка буча здійнялася, коли ці новоявлені тамплієри десять років тому спробували офіційно діяти в місті!

— Так, пам’ятаю. Але то були інші часи, і мої дослідження...

— Ідіть! — вигукнула Алла Матвіївна. — Ідіть, щоб я Вас не бачила! Мало мені свого клопоту! Попереджаю Вас, Едіто, не лізьте туди, куди не можна!

Я мовчки вийшла з кабінету. Оце так-так! Що ж такого могло статися? Дурня якась! Схоже на чийсь поганий жарт! Тільки Алла Матвіївна могла повестися на такий дзвінок, як школярка, але хто ж тоді телефонував до неї?

Я так достеменно і не з’ясувала, про що запитував у директорки архіву той, хто представився співробітником СБУ. Та пані Дзигальська була зараз надто налякана, щоб спокійно переказати мені зміст телефонної розмови.

Намагаючись взяти себе в руки, я спустилася на перший поверх архіву і вийшла на свіже повітря. Треба було поміркувати.

Так, ранок сьогодні веселенький, нічого не скажеш!

Я вийшла на вимощене сірим камінням архівне подвір’я. Морозяне повітря охолоджувало думки. Може, варто самій поїхати до СБУ та дізнатися, у чому річ? Не з’їдять же мене там, справді!

— Едіто! — низький чоловічий голос несподівано перервав мої роздуми. Я повернула голову. Просто на подвір’ї архіву стояв розкішний чорний «Ленд Ровер». Незнайомець років сорока п’яти кивнув мені і рушив назустріч. Я зупинилася. Хто б це міг бути? Поки він наближався, я могла його добре роздивитися: чорний костюм, бузкова краватка в тон сорочки, ретельно виголене обличчя... Дивний персонаж. Моє серце забилося, як навіжене.

Та це ж Юрій Князевич!

— Пане Юрію? — намагаючись втихомирити дрож, промовила я. — Що Ви тут робите?

Від нього війнуло гарним одеколоном. І хоч обличчя чоловіка розпливлося у люб’язній посмішці, погляд світло-сірих, ніби вицвілих очей здався мені риб’ячим, скляним.

— Маю до Вас розмову, але волію, аби вона відбулася не тут, не у дворі архіву.

— А де?

— У моєму автомобілі.

— Це Ви телефонували директорці архіву, розпитували про мене? — не рухаючись із місця, поцікавилася я.

— Так.

Князевич знову посміхнувся, втупившись у мене своїм риб’ячим поглядом.

— А навіщо представилися працівником СБУ? — продовжувала я, намагаючись виграти трохи часу та пригадати хоч щось про те, як потрібно діяти у подібних ситуаціях.

— Довелося так представитися, — ввічливо відповів мені Князевич. — Ваша начальниця — така законослухняна пані! Слухала і відповідала, коли я про щось запитував. Відчувається вишкіл радянської епохи! Не те що Ви... Тисяча запитань в секунду.

Я гмикнула, але так і не зрушила з місця.

— То що, пройдімо до мого авто? — чоловік вдав, що не розчув мого запитання.

— Чого б це я мала сідати до Вашого автомобіля?

— Бо мова йде не про каву і побачення, а про Ваше життя, — чітко проговорив незнайомець.

Жарт, якщо це був жарт, затягнувся і ставав схожим на епізод з поганого американського трилера.

— Що Вам від мене треба? Поясніть нарешті, інакше розмови не буде, — проказала я Князевичу, намагаючись триматися впевнено.

— Можу Вам розповісти багато цікавого щодо останніх подій із Вашого життя.

— Чого Вам від мене треба? — запитала я вкотре.

— Не поводьтеся, як дівчинка! — почав дратуватися Юрій. — До того ж я не займу багато Вашого часу, — похитав він головою. — Зрештою, Вам вирішувати, чи будете Ви надалі у безпеці.

— А що зі мною може статися?

— Поки що нічого поганого не сталося... — єлейно посміхнувся Князевич. — Та якщо Ви будете й надалі робити те, що робите, можуть статися погані речі. Все, що Вам потрібно, — сісти до салону автомобіля і вислухати мене.

Я роззирнулася навколо: нікого, жодного свідка. В архіві працює так багато співробітників, але невже ніхто не побачить, як я сідаю у цю кляту машину? Десь по той бік будинку прогудів автомобіль, ще один... Мої ноги стали немов ватяні, і я ледве змусила себе зробити крок до «Ленд Ровера». Думки, одна за одну жахливіші, крутилися в голові.

Господи, куди я вляпалася? Що взагалі відбувається? Зрештою, якщо мене хотіли б викрасти чи вбити, то зробили б, напевне, це інакше...

Джип зірвався з місця і виїхав на дорогу. Проминули «Рейкарц», Вірменську площу. На пропускному пункті Князевич простягнув купюру, розплатився за проїзд. Це мене мало порадувало. За день цю будку минають сотні автівок, бажаючи скоротити шлях через Старе Місто. «Ленд Ровер» Князевича — лише одне з тих авто. Хто його запам’ятає? Та, можливо, нічого страшного не станеться і я просто «кіпішую»? За кілька хвилин ми були під валами старої фортеці. Навколо ні душі. «Ленд Ровер» заїхав просто у вузький засніжений тунель поміж валами і зупинився.

Я повернулася до Князевича і запитально глянула на нього, чекаючи пояснень.

— Ну от, Едіто, — проказав Юрій після хвилинного мовчання, — тепер поспілкуймося.

— Кажіть, чого Вам треба.

Він зітхнув.

— Ось такі ви, жінки, незрозумілі. То вам прелюдію подавай, то все й одразу. Але я почну без передмов...

Юрій на мить замовк, ніби збирався з думками.

— Вашими дослідженнями зацікавилися дуже поважні люди, Едіто, — нарешті почав він.

— Моїми дослідженнями?

Я знову відчула, як холонуть ноги і руки. Значить, Алла Матвіївна була права: справа таки в клятих тамплієрах!

— Ви ж розумієте, про що я кажу? — бліді риб’ячі очі запитально подивилися на мене.

— Відверто кажучи, не розумію, — похитала головою я.

— Про Ваші дослідження. Про перебування ордену тамплієрів на Поділлі, — наче першокласниці, пояснив мені Юрій. — Тепер зрозуміло? — усміхнувся він.

— Ви цікавитеся архівною пилюкою? — запитала я вдавано байдуже.

— Ні, тільки пилом століть, — знову усміхнувся Юрій. — А чого б і ні?! Тема цікава... тим більше, що її дослідниця — така вродлива жінка. — Він нахилився до мене так близько, що я відчула ментоловий запах жувальної гумки з його рота.

— Ви не схожі на маніяка, — відсуваючись на безпечну відстань, промовила я. — Не втручайтесь у мій особистий простір, будь ласка. Кажіть, чого Вам треба, і я піду.

— Ну, не так швидко, — Юрій перехилився і дістав із заднього сидіння великий пластиковий конверт. — Я вже говорив Вам, Едіто, що Ваші дослідження зацікавили дуже поважних людей... Я представляю інтереси...

— Приватних колекціонерів? Якоїсь спецслужби?

— Як Вам зручніше думати, так хай і буде... — примирливо сказав Юрій. — А тепер я спробую Вам усе пояснити.

Він знову замовк. Схоже, перед кожним реченням, сказаним уголос, він якусь мить збирався з думками.

— Кілька років тому, — почав він, — під час ревізії Ви знайшли в архівних сховищах контейнер із церковним начинням, викраденим фашистами в 1943-му з місцевого єзуїтського храму. Серед латинських книг та інших предметів були тамплієрівські клейноди: печатки, бланшфори тощо.

— І що з того? — я все ще бадьоро знизала плечима. — Ніхто не робив ніякого секрету з тих артефактів, тим більше, що на печатках були зображення тамплієрівських символів і подільського геральдичного сонця... Навпаки, я намагалася якнайширше висвітлити цю знахідку у пресі. Це ж сенсація! Зрештою, Ви самі звернулися до мене, аби я виступила на Ваших презентаціях у Кам’янці!

— Так, — продовжував Юрій. — Адже Ваша знахідка — незаперечний доказ того, що в період Галицького князівства у Кам’янці-Подільському розміщувався гарнізон лицарів-тамплієрів. Здається, так написано в одному з Ваших матеріалів. А потім, — продовжував він, — коли у місті з’явилися мої люди... Пам’ятаєте той скандал?

Я добре все пам’ятала.

— Так, — відповіла я. — Ви зі своїми людьми тоді ще заявили права на історичну пам’ятку — Кам’янецький замок, а точніше, на одну з його башт, обіцяли впорядкувати, залучивши чималі інвестиції та перетворити її на резиденцію ордену.

— Саме так, — підтвердив Князевич.

— Тоді до чого тут мої статті та дослідження? Мало в які ігри можуть бавитися дорослі заможні чоловіки...

Юрій незадоволено гмикнув. Напевне, його дратувало те, як я повільно міркувала.

— Згоден, — погодився він. — Але Ваші дослідження вже наробили багато галасу.

— Багато галасу наробили Ви своїми заявами збудувати на даху вежі Кам’янецького замку вертолітний майданчик, пане Князевичу. А ще зухвальством, з яким Ви спілкувалися з місцевими ЗМІ і чиновниками, — обурено заперечила я. — Навіть якщо ця організація — забава дорослих заможних чоловіків, Ви мали б поводитися більш коректно.

— Ваші дослідження наробили багато галасу, — повторив тим часом Юрій Князевич. — І не тільки в цьому місті чи країні.

Моя брова здивовано поповзла вгору.

— Та невже? То це не Ви підставили мене, запросивши до участі у скандальному проекті, який не зуміли навіть пристойно подати? То це не через Вас я втратила можливість працювати над темою, яка мене цікавила? Крім того, невже за кордоном все ще можуть привернути чиюсь увагу дослідження якогось рядового архіваріуса з України?

— Гм, Ви себе недооцінюєте, — похитав головою Юрій. — Якщо я не помиляюся, Вам вдалося встановити, що міським гарнізоном у ті часи керував такий собі лицар Х’юго де Моле, можливо, племінник самого Великого Магістра ордену Жака де Моле, спаленого на вогні як єретика. Найбільше, — продовжував Юрій, — нас зацікавили Ваші міркування з приводу того, що Х’юго де Моле міг перевезти на Поділля не стільки скарби ордену, як дещо інше, набагато цінніше... — Князевич затягнув ефектну паузу. — Містичний артефакт, за допомогою якого можна перевернути уявлення про світовий порядок, Чашу Омбре.

— О Боже... — вдавано легковажно закотила очі я. — І Ви вірите в подібні байки? Це тільки легенда, не більше. Та й моя теорія не обов’язково повинна мати реальне підтвердження! Ця Чаша справді могла якийсь час перебувати в Кам’янці, а могла і не перебувати. Це тільки моє припущення, гіпотеза... Хто знає, може цим артефактом вже давно розпорядилися? Пам’ятаєте «12 стільців»?

Здається, згадка про Остапа Бендера трохи розрядила атмосферу, бо Юрій розсміявся, а я полегшено зітхнула.

— Так, я читав Ільфа і Петрова. Та чи думали Ви над тим, що нащадки Великого Магістра і сьогодні можуть бути живі і навіть носити прізвище де Моле?

Моя брова поповзла вгору.

— Ну, — почала я, — теоретично подібне цілком можливо. Європа залишається Європою. Хоча... хто його знає.

— А тепер на мить уявіть, моя люба, — голос Юрія став вкрадливим, — що та Чаша Омбре справді існує. Лежить собі десь замурована у стінах Кам’янецького замку, чекає свого часу... А в Англії чи Франції знаходиться нащадок роду де Моле, такий собі сучасний тамплієр...

— Гадала, то Ви, Юрію, — насмішкувато промовила я.

— ...котрий має незаперечні орієнтири, дороговкази... — продовжував Князевич. — Словом, знає, де шукати той артефакт.

— Хіба таке можливо? — розгублено запитала я.

— Давайте поки що все розглянемо теоретично! — усміхнувся Юрій.

— Але ж минули цілі століття! Зрештою, є закони України щодо скарбів та знайдених цінностей.

— Так, є, — погодився Юрій. — Та уявіть, що цей спадкоємець вирішить іти до кінця.

— Боїтеся міжнародного скандалу? — нервово розсміялася я.

— Нарешті! — зітхнув Юрій. — Нарешті Ви почали мислити логічно! Так, сорому не оберешся. І якщо справа дійде до рук міжнародних правозахисників, це сильно нашкодить іміджу нашої країни. І нема гарантії, що артефакт залишиться тут. Самі розумієте, в який час живемо! А якщо до того ж Чаша виявиться активною...

— Сумніваюся, — вставила я, дивлячись Юрію прямо у вічі. — Сумніваюся, що тих, чиї інтереси Ви представляєте, насправді турбує міжнародний імідж держави чи щось у такому роді. Ви розмовляєте зі мною неофіційно, погрожуєте. Гадаю, якщо Чаша Омбре таки існує, вона навряд чи потрапить до державної скарбниці! Ви просто знаєте щось більше... І хочете «затихарити» спадок тамплієрів, якщо знайдете. Чи не так?

Погляд Юрія знову став скляним і байдужим.

— От бачите, — промовив він. — Ви самі говорите про спадок тамплієрів як про річ, що існує насправді, а не лише у вигляді теорії. Ви розумна жінка. Переконаний, власне життя Ви цінуєте більше, ніж артефакти якогось середньовічного ордену, тому допоможете нам. А тепер до справи, — наче й не було нічого, промовив Юрій.

— Я не збираюся Вам ні в чому більше допомагати! Взагалі співпрацювати з Вами!

— Ну, ну, це ж несерйозно! — обличчя Юрія скривилося у холодній посмішці. — До того ж, Едіто, у Вас немає вибору.

Я подивилася на нього переляканими очима.

— Що Ви таке говорите?! У чому річ? Що за дурня...

— Дурня полягає в тому, що Ви, Едіто, щодня ходите по лезу бритви і самі того не відаєте.

— Ви мене шантажуєте?

— Попереджаю, — розсміявся Юрій.

— Я справді нічого не розумію, Юрію. Ясніше, будь ласка, поясніть.

— Ви молода, розумна, цікава жінка, маєте наукову ступінь... — завів Князевич знову своєї.

— Я не здобула її і цим завдячую Вам.

Юрій стомлено покрутив головою, так, що в шиї почувся хрускіт.

— Зовсім забув, пані професорко. Ось документи, що засвідчують Ваш науковий ступінь... — він простягнув мені прозорий пластиковий конверт, в якому, очевидно, справді були якісь документи.

— Ого... Скільки компліментів і щедрот за один раз, — твердо проказала я. — Тим більше з уст людини, що погрозами змушує мене до співпраці, суть якої навіть не намагається пояснити.

— З Вами нічого поганого не станеться, якщо будете поводитися чемно, — відрізав Юрій, — і виконаєте наше доручення. Зовсім нескладне завдання, Едіто.

— Маю підірвати президентський кортеж чи пограбувати Лувр?

Юрій розсміявся:

— О, нарешті Ви жартуєте! Ми починаємо домовлятися.

— Яке завдання?

— Ось! — Юрій дістав із пластикового конверта якесь фото. — Це відомий колекціонер, у минулому — працівник французьких спецслужб. Його ім’я граф Люціус.

Я перевела погляд на фотокартку і відчула, як моє горло стиснули невидимі лещата: на мене дивився елегантний, усміхнений сіроокий... На мене з фото дивився отець Люк!

— Граф Люціус? — повторила я, намагаючись зібрати свої думки докупи. — Люціус... Дивне ім’я для чоловіка!

— Саме так. Люціус. Старовинне латинське ім’я. Але Вам він більше відомий як отець Люк, вікарій місцевого костелу, чи не так? — відповів Юрій мені насмішкувато. — Такий елегантний священик, що люб’язно спілкується з вродливими прихожанками... Такий собі сучасний Араміс!

— Що за дурня? — розгублено почала я, все більше розуміючи, що таки дійсно вляпалася з головою. — Що за маячню Ви городите?

— Не хвилюйтеся так, Едіто! — випередив мене Князевич. — Єдине, що відрізняє його від знайомих Вам українських чоловіків, — графський титул і манери. Ну, і його блакитна кров, гени... — він розсміявся. — Та пан Люціус чудово володіє і англійською, і російською, і польською, тож я переконаний, мовного бар’єру у вас не виникло... До того ж є те, що притягує його до Вас, наче магнітом... Інформація, яку знаєте лише Ви. Ви потрібні йому у пошуках Чаші Омбре.

— Ви маєте на увазі те, що цей чоловік, граф Люціус, і вікарій костелу, отець Люк, — одна і та ж особа? Нащадок Жака і Х’юго де Моле, лицарів ордену Храму?

— Саме так. Де Моле — старовинне прізвище його роду по материнській лінії, Едіто. Граф Люціус Антуан Серж де Прейзі де Моле. Таке його повне ім’я.

Тепер голос Юрія звучав зовсім тихо.

— Ваше завдання — продовжити ваше чудесне знайомство з мсьє графом, втертися в довіру, можливо, навіть переспати з ним, аби дізнатися, що відомо йому, якою інформацією він володіє, що планує робити далі... Нам потрібно знати про кожен його крок!

Я обурено подивилася на Юрія і сутужно ковтнула повітря.

— Ну, не будьте занудою! Ви ж молода вродлива жінка! — розсміявся він. — Я б на Вашому місці скористався таким рідкісним шансом. Французькі графи на кожному кроці не валяються!

— То, можливо, граф — гей і у Вас є шанс? — вигукнула я зопалу.

Юрій прокашлявся.

— Едіто, — проказав він. — Нас цікавить навіть не стільки сам граф, як один із його фоліантів, рукописна книга, в якій розповідається про життя-буття Х’юго де Моле, його предка-тамплієра. Книга надзвичайно цінна, бо написана таким собі Георгом де Гастоном, зброєносцем, ще за життя самого Х’юго де Моле. Маємо інформацію, що граф привіз її із собою. Ви маєте її викрасти.

— Я? — мій голос затремтів осиковим листом.

— Так, Ви, моя люба. А викравши, передасте мені. Далі повертайтеся додому і живіть собі, ніби нічого не трапилося.

— Про що Ви говорите? Викрасти книгу в отця Люка?! Навіть якби я погодилася на таку маячню, звідки мені знати, що це саме та книга?

— Не хвилюйтеся, граф Люціус сам покаже її Вам. Він це зробить обов’язково. Ви ж йому так потрібні для пошуку Чаші! — криво усміхнувся Юрій. — Гадаю, Ваші паранормальні здібності стануть Вам у пригоді, чи не так? Тільки-но книга опиниться у Вас, одразу зателефонуйте мені. Просто зусиллям волі наберіть мій номер. Ось він, до речі.

Мій мобільний тут же завібрував, отримавши виклик від Юрія Князевича.

— На все маєте щонайбільше два дні. Я не буду довго чекати, Едіто, — додав він. — Не затягуйте, будьте ласкаві, бо у нас часу обмаль. Та й у Вас також. І Ваші фокуси Вам навряд чи допоможуть.

— Але я не злодюжка! І ті речі... вони не залежать від мого бажання. Я не практикуюся на них. А якщо мені не вдасться? Якщо я не зможу? — благально промовила я.

— Ви все зможете! Коли я їхав на зустріч із Вами, ще сумнівався. Але Ви настільки приваблива жінка... — Юрій замовк і пильно подивився на мене. — Настільки, що зможете закрутити голову будь-кому. До того ж два дні — ідеальний проміжок часу для бурхливого роману, який ні до чого не зобов’язує. Зрештою, у Вас буде дуже гарний стимул постаратися, — він багатозначно подивився на мене. — Ваша власна безпека та безпека Ваших рідних.

— Ви здуріли, пане Князевичу? — проказала я, відчуваючи, як сльози навертаються на очі.

— Ні, просто намагаюся Вам пояснити, наскільки все серйозно, — саркастично промовив Юрій. — Це не гра, Едіто. Люди зникають і за менших обставин, тож скористайтеся шансом! До того ж граф Люціус, чи, як Ви там його називаєте, отець Люк — справжній красень! Та й у ролі клірика його привабливість безперечно зростає! — гиготнув Князевич.

Він натиснув на газ, дав задній хід і, виїхавши з тунелю, розвернув свого «Ленд Ровера». Я незчулася, як ми вже були поруч із будівлею архіву.

— Пам’ятайте, Едіто, — проказав Князевич, забираючи з моїх колін пластиковий конверт із документами мого «професорства» та фотокартками отця Люка, — Ваш чудесний знайомий — не той, за кого себе видає. Він використовує Вас, до того ж дурить, видаючи себе за католицького священика. Йому потрібні не Ви, а Ваші знання. І тільки-но Ви допоможете йому знайти те, що він шукає, він зникне, прихопивши із собою священну реліквію, історичну цінність, небезпечний артефакт — вважайте, як Вам завгодно. Подумайте, чи втішить Вас як науковця і громадянку такий фінал. Я вже не кажу про морально-етичний бік справи — розбите жіноче серце...

Юрій вдавано скрушно зітхнув.

— Словом, — проказав Князевич жорстко, — увімкніть мізки і робіть те, що я Вам кажу, інакше за Ваше життя ніхто не дасть і шеляга. А це, — Юрій показав на папку, — до часу залишиться у мене. То Ваша винагорода, Едіто. Не забувайте, заради чого старатиметеся!

— Щось Ви мене занадто дешево оцінюєте, пане Князевичу, — проказала я.

— Повірте, я міг би і цього не пропонувати, — Юрій перевів на мене свій риб’ячий погляд. — Це просто приємний бонус на знак нашої приязні та поваги до Вас. Повірте, життя молодої жінки в нашій країні важить так мало.

Я мовчки, наче уві сні, вийшла з авто, побрела до приміщення архіву.

Все почуте за останні десять хвилин крутилося в голові і намагалося вкластися в якусь реалістичну матрицю. Що за дурня? Як могло таке трапитися? Як могли звичайнісінькі наукові дослідження привести до такого?

Отець Люк... Католицький вікарій з приємною посмішкою, що дивував мене своєю щирістю та доброзичливістю. Людина, якою я навіть посміла захопитися на рівні підсвідомості. Він — людина, що видає себе за іншого, користуючись моєю довірливістю! Ба навіть більше, він — нащадок роду де Моле!

Якась фантасмагорія! Дурня! Брехня!

Як там його звати?.. Люціус Антуан Серж де Прейзі де Моле... Уф-ф-ф.... Думки в голові гуділи, як набат. Як таке може бути?

Поволі піднялася до Алли Матвіївни в кабінет.

— Погано почуваюся. Мабуть, тиск. Піду додому, бо зовсім сьогодні без сил.

— Ну, зарплатню плачу Вам не я, — проказала пані Дзигальська, хитаючи головою, — тому не смію Вас затримувати.

Вираз її обличчя наче промовляв до мене: дограєшся, Едіто!

Добрела до свого будинку. В квартирі було затишно і сонно. То я в цій грі? Чи просто зараз треба тікати звідси світ за очі? І куди?

Князевич ясно натякнув, що у випадку мого дезертирства постраждають рідні. Постраждаю я сама... Що ж мені робити?

Князевич ніколи не викликав у мене довіри. А як все, що він намолов мені, неправда? А якщо...

Стоп... Невже він та його компанія справді вірять у містичні властивості Чаші Омбре?

Я дістала з шафи плед і подушку. Кинула на диван, всілася, відкрила нетбук, намагаючись зібратися з думками.

Ого... Якщо Чаша Омбре насправді являє собою мало не зброю масового ураження, артефакт, містичною силою котрого можна змінити світовий лад, то навіть на картах кидати не треба, хто зі світових лідерів зажадав би заволодіти нею.

Все видавалося ще більш фантасмагоричним і нереально дурнуватим. Здається, Князевич сказав, що отець Люк... тьху, як там його насправді, граф Люціус працював на французькі спецслужби.

Боже... Куди я втрапила? У яку «гру престолів»?

Сили наче покинули мене. Дістала недопите кампарі, потягнула просто з горла. Ще і ще. І знову.

Відчула, як гіркота лікеру торкнулася мого язика, далі потекла по горлу. Закашлялася. Ніколи його так не вживала, та й алкоголь — явно не моє, але кампарі — все, що у мене було з напоїв. І кілька ковтків мені виявилося цілком достатньо. Далі відклала нетбук, знеможено лягла на ліжко, вкрилася пледом і за мить відчула, що засинаю.

Отець Люк — граф Люціус Антуан Серж де Прейзі де Моле, нащадок Жака та Х’юго де Моле! Коли прокинуся, все це виявиться лише сном...