Пес на ім'я Мані

Білий лабрадор

Я вже віддавна, не пам’ятаю й відколи, прагнула мати песика. Але жили ми в орендованому помешканні, і наш господар суворо заборонив три мати вдома собаку. Мій тато спробував поговорити з власником помешкання, проте марно. Бувають же такі люди, з якими просто неможливо розмовляти. Власник стверджував, що іншим винаймачам не до вподоби тварини в будинку. Повна дурня! Я знала одну родину на другому і ще одну — на третьому поверсі, які охоче завели б собі чотирилапого друга. Насправді ж, то сам господар не терпів собак.

Якось мій тато сказав:

— Йому йдеться зовсім не про собаку. Він не любить навіть сам себе, тож і щастю інших не радий.

Згодом я уважніше придивилася до власника будинку. Він справді мав якийсь похмурий і невдоволений вигляд. А після того, як моя мама при нагоді знову заговорила з ним про собаку, він надіслав нам рекомендованого листа з погрозою виселити з помешкання.

Я ще й нині вважаю, що жодна людина не має права забороняти іншій заводити удома пса, а сенс купувати дім полягає також і в тому, щоб там тримати домашніх тварин.

Минуло трохи часу, і мої батьки купили будиночок із садком. У мене з’явилася власна кімната, я була на сьомому небі від щастя. Однак мої батьки не почувалися надто щасливими. Усе виявилося набагато дорожче, ніж передбачалося. Звісно, я збагнула, що грошей обмаль, тому вирішила на декілька тижнів обмежити свої забаганки. Хоча найдужче мені бажалося таки собаки…

Одного ранку мене розбудила мама, вона була дуже схвильована.

— Кіро, вставай хутчіше! Унизу перед будинком лежить поранений песик і спить…

Я миттю зірвалася з ліжка й кинулася надвір. І справді, на розі будинку та гаража лежав білий пес. Він міцно й неспокійно спав. На спині, біля задніх ніг, він мав криваву рану десь зо шість сантиметрів завдовжки. Скидалося на те, що його покалічив інший пес. Мабуть, він доклигав сюди і, знесилений, заснув. Мені стало неймовірно шкода бідолаху. «Який же мерзотник понівечив його?» — подумала я собі. Раптом пес прокинувся і глянув на мене великими очима, а тоді ступив кілька кроків у мій бік. Однак він був надто слабкий, лапи у нього тремтіли й ковзали на слизькому камінні — він плюхнувся на живіт. Я відразу полюбила його.

Ми обережно занесли собаку до авто й відвезли до ветеринара. Зяючі рани зашили і зробили кілька заштриків. Заспокоєний, він заснув. Лікар пояснив нам, що йдеться й справді про укуси, але рани швидко загояться. А ще він розповів, що це за пес. Приблуда був лабрадором. Дуже добродушна й інтелігентна порода. Любить дітей. Завдяки своєму характеру, лабрадори найкращі поводирі для сліпих.

Доки лікар говорив, я гладила білого собаку. Яке м’якеньке хутро він мав! А який симпатичний!

Він спав до самого дому. Ми обережно перенесли його на підстилку в кухні. Я не зводила з нього очей. «Сподіваюся, він одужає», — подумки просила я.

Даремно я хвилювалася. Пес одужав дуже швидко. Однак постала інша серйозна проблема: ми ж не знали, звідки він узявся, хто був його господарем. Чи можна залишити його в себе? Нараз мене скувало страхом. А що як мої батьки не захочуть тримати собаку? У нас і так не надто багато грошей…

Звісно, слід було пошукати власника, хоча потай я сподівалася, що ми його ніколи не знайдемо. Мій тато насамперед подав оголошення, а ще зателефонував до навколишніх притулків для тварин. Але ніхто не зголосився. З кожним днем, проведеним у нас, собака щораз більше полонив серця моїх батьків. І, зрештою, ми вже не уявляли нашого життя без нього.

Лабрадор тим часом цілком одужав. Одного дня я бавилася з ним до повної знемоги. Потім ми снідали, і мова знову зайшла про гроші. Такі розмови були мені не до душі. По-перше, я нічого не розуміла у фінансових справах, а по-друге, усіх засмучувала ця тема.

Дочекавшись слушної миті, я перевела розмову на дещо важливіше:

— Як, власне кажучи, звати нашого пса?

Усі нараз зрозуміли, що ми не знаємо імені лабрадора.

На мою думку, то було неправильно. Пес не може жити без імені. Я задивилася на білий вовняний клубок, що міцно спав на підстилці за три метри від мене. Однак жодне ім’я не спадало мені на думку. Я замислилася…

Батьки ж тим часом знову завели балачку про гроші. Раптом тато голосно зітхнув:

— Мані, мані, мані… Усе залежить тільки від грошей!

Лабрадор зненацька скинувся зі сну й незграбно зашкандибав до тата.

— Він відгукується на ім’я Мані! — скрикнула я. — Мані!

Пес миттю кинувся до мене.

— От і буде Мані. Сам собі обрав ім’я! — зраділа я.

Однак мама не поділяла моєї радості.

— Такого слова немає у мові, — заперечила вона. — Не гоже називати собаку Грошима.

А тата ім’я розвеселило.

— Чом би й ні? Цілком непогано… Ми називатимемо його Мані, і гроші потечуть до нас рікою, а ми позбудемося усіх клопотів…

Тоді він, звісно, навіть не підозрював, якими близькими до правди виявляться його слова. Ось так лабрадор став називатися Мані.

Минуло шість тижнів, а ми все ще не знали, звідки взявся Мані. Щоправда, я й знати про це не бажала, бо, знайшовши власника, ми би мусили віддати собаку. Я усім серцем бажала, щоби Мані назавжди залишився з нами. Мої батьки теж дуже пригорнулися до нього.

Мані зостався у нас. Однак мене не полишав підсвідомий страх, що одного дня на порозі нашого будинку з’явиться справжній власник і заявить про свої права на Мані…

Треба було довести всім, що ми з Мані стали нерозлучними друзями.

Це трапилося через півроку. Мані був неймовірно лагідний, терплячий і мудрий пес. Він мав такі розумні очі, яких я ще зроду не бачила. Інколи мені здавалося, що він розуміє людську мову.

Усі лабрадори залюбки плавають, але, мабуть, жоден з них не талапався у воді стільки, як Мані. Він не проминав жодного потічка, жодної калюжі.

Хотілось би мені бачити, яке враження справило б на нього справжнє море з високими хвилями та піщаними пляжами. Однак батьки сказали, що наразі про море годі й думати, бо справи тата йдуть не найліпше.

У неділю ми часто гуляли понад берегом великої ріки, яка котила свої води через наше місто. Річка була така широка, що навіть трохи скидалася на море. Під мостом течія була особливо рвучка й небезпечна.

Не знаю, що тієї неділі найшло на Мані. Увесь ранок він був чемним та слухняним, а коли подалися на прогулянку, раптом утік від мене. Ми розпачливо кликали його, повсюди шукали і раптом побачили в ріці. Й досі не уявляю, як він потрапив у воду, бо ж добре знав, що в цьому місці не можна заходити в річку. Течія була надто стрімкою і несла його просто до моста. Між двома палями було напнуто сітку, ось у ту сітку й упіймався Мані. Хвилі захлюпували його. Собаці бракувало повітря. Його голова дедалі на довше залишалася під водою.

Я мусила якось порятувати Мані. Бачити, як він тоне, було понад мої сили. Здоровий глузд покинув мене, і я кинулася у воду. Часу на роздуми не було. Я повинна була добратися до Мані. Усе відбулося дуже швидко. Я наковталася води, мене охопила паніка. Навколо брудна, холодна ріка, і не відомо, де верх, а де — низ. А потім мені потемніло в очах, і я вже не пам’ятала, що відбувалося далі.

Згодом батьки розповіли, що течія віднесла мене до тієї ж сітки, до якої потрапив Мані. На щастя, неподалік курсував човен річкової поліції. Я, вочевидь, перш ніж втратити притомність, міцно обійняла Мані. Так нас удвох поліція і вирятувала з пастки.

Поліцейській команді поталанило вернути мене до життя. На щастя, довелося провести в лікарні лише пару годин. Та ще кілька днів я почувалася недужою і відлежала в ліжку.

Мані очухався швидше й ні на крок не відходив від мене. Він годинами сидів перед ліжком, не зводячи з мене напрочуд розумного погляду.

Багато людей навіть не здогадуються, яким вдячним може бути погляд собаки. Мані подовгу дивився на мене з любов’ю та вдячністю.

Звичайно, я й не здогадувалася, що трапиться далі…

Мені виповнилося дванадцять років. Нічого не змінилося. На морі ми так і не побували. Мої батьки усе ще перебували під «пресом», як вони це називали, маючи на увазі, що економічна ситуація в країні відповідальна за наші фінансові проблеми. На запитання, чому ж батькам моєї товаришки Моніки ведеться щораз ліпше, хоч несприятлива економічна ситуація в країні стосується і їх також, батьки роздратовано відмовчувалися. Мій тато ще упродовж багатьох місяців мав проблеми на своїй фірмі. Настрій удома часто бував надзвичайно гнітючим. Іноді мама бурчала, що ліпше було взагалі не купувати будинок, але, як на мене, такі балачки — даремне марнування часу, бо ж минулого не змінити. До того ж якби не власний будинок, я не змогла би залишити собі Мані. Тож добре так, як є.

Одного дня сталося дещо неймовірно дивне. Я вирішила, побачивши номер телефону в телевізійній рекламі, замовити найновіший CD із записами пісень моєї улюбленої групи.

Та тільки-но хотіла набрати номер, як почула голос:

— Кіро, спершу подумай, чи й справді можеш дозволити собі цей диск!

Я злякано роззирнулася по кімнаті: двері замкнені, я сама в кімнаті, тобто поряд жодної людини, та ще, ясна річ, Мані. Може, мені причулося? Я знову підняла слухавку, яку з переляку поклала на місце, однак не встигла набрати номер, як знову почувся голос:

— Кіро, якщо купиш CD, то витратиш майже всі кишенькові гроші, виділені на цей місяць…

Мані стояв переді мною, ледь схиливши набік голову. Голос, здавалося, належав йому. Але ж цього не може бути! Мене вкинуло спершу в гарячий, а потім в холодний піт.

«Собаки не вміють розмовляти, навіть такі розумні, як Мані», — подумала я.

— Колись давно всі собаки трохи вміли говорити, але не так, як люди, однак згодом цей талант у них майже пропав, — Мані глянув на мене. — Я ж його не втратив…

Якось по телевізору я бачила верблюда, який умів розмовляти, але ж то було кіно. А тут не кіно — дійсність! Раптом мені спало на думку, що, можливо, усе це мені сниться. Я ущипнула себе за руку. Ой! Боляче! Отже, я не сплю.

Мані не зводив із мене очей.

— Може, нарешті поспілкуємося, — знову сказав голос, — чи ти й далі щипатимеш себе від дива?

Не знаю, як це пояснити, але раптом те, що Мані розмовляє, видалося мені цілком звичним і нормальним, наче ми вже роками ведемо балачки. Ось тільки розмовляв Мані досить-таки кумедно: він зовсім не розтуляв писка…

— Ми, собаки, можемо спілкуватися на значно вищому рівні, аніж люди. Щоб донести інформацію, ми просто посилаємо думки у мозок інших, — пояснив Мані. — Тому я також знаю, про що ти думаєш.

Ось тепер я по-справжньому злякалася.

— Хочеш сказати, що читаєш усі мої думки? — запитала я і швиденько пригадала, про що ж, власне, щойно думала.

Мані урвав мої міркування.

— Звісно, я знаю, про що ти думаєш. Дві близькі істоти завжди можуть знати думки одна одної, до певної, щоправда, межі. Тому я знаю, як сильно тебе засмучують фінансові проблеми батьків. А ще я бачу, що ти починаєш робити ті самі помилки, що й вони. Те, чи вміє людина обходитися з грошима, з’ясовується у дуже ранньому віці. Правду кажучи, мені не слід було би розмовляти з тобою. Якби науковці довідалися про це, вони б негайно запроторили мене до клітки, щоб піддати розмаїтим тестам. Тому я ніколи нікому не розповідав про свої здібності. Але задля тебе я готовий зробити виняток, бо ти врятувала мені життя, ризикуючи власним. Та ніхто не сміє довідатися про нашу таємницю.

Мені кортіло засипати Мані запитаннями: звідки він взявся, ким є його попередній власник, хто його поранив…

Але пес не дав і слова мовити.

— Те, що ми маємо можливість спілкуватися, — великий дарунок… Згодом ти ліпше це збагнеш. Тож не будемо гаяти часу на порожні теревені. Пропоную вести наші розмови лише на тему грошей. Не хочу зайве ризикувати…

«Але є деякі теми, які значно більше цікавлять мене», — подумала я. До того ж мама часто казала, що гроші — не найважливіше в житті.

— Я теж так не вважаю, — відразу відгукнувся на мої думки Мані. — Однак гроші мають надзвичайно велику вагу, якщо їх бракує на кожному кроці. Згадай, як ми обоє тонули в річці. Рятуватися треба було будь-якою ціною, усе інше ж —

другорядне. Щось схоже відбувається з твоїми батьками. Їхнє фінансове становище таке погане, що вони тільки про нього й говорять поміж собою — образно кажучи, тонуть у ріці безвиході. Я ж хочу допомогти тобі не потрапити в таку ситуацію, повестися інакше. Якщо захочеш, я покажу, як гроші можуть стати чудовою силою в твоєму житті.

Про фінанси я ще ніколи серйозно не замислювалася. Звичайно, мені хотілося, щоб батьки заробляли більше… А ще я трохи сумнівалася, чи може пес бути найкращим фінансовим консультантом.

— Час покаже, — знову урвав мої роздуми Мані; здавалося, він навіть дещо поблажливо усміхнувся. — Однак за однієї умови: я зможу тобі допомогти тільки тоді, якщо ти сама по-справжньому цього захочеш. Ви, люди, часто вводите самі себе в оману, гадаєте, що хочете одного, а насправді — чогось зовсім іншого. Тому я пропоную тобі час від часу робити деякі нотатки. Скажімо, до завтрашнього ранку напиши десять причин, чому ти хочеш стати заможною. А о шістнадцятій годині по обіді підемо на прогулянку до лісу.

Я вважала себе ще надто юною, щоб вивчати складну фінансову науку, та й на прикладі батьків бачила, що гроші нічого приємного зі собою не несуть. Мані, ясна річ, прочитав мої думки і цього разу.

— Твоїм батькам ведеться несолодко, — почула я його голос, — бо вони, коли ще були в твоєму віці, не навчилися ними користуватися. Китайська мудрість каже: «Роби великі справи, коли вони ще є малими, бо все велике починається з малого». З грошима не все так просто, з ними пов’язані свої таємниці і закономірності, які я й хочу тобі розтлумачити. Тож неодмінно знайди десять причин, а до того часу ми не розмовлятимемо.

Решту дня я провела в глибоких роздумах. Було про що подумати… У кожному разі я твердо вирішила нікому не розповідати про своє відкриття.

Мені аж ніяк не хотілося, щоб Мані став жертвою незчисленних наукових експериментів. У моїй уяві малювалися жахливі картини, як бідолашного пса замикають у тісній клітці і підключають до купи шлангів. Ні, такого не можна допустити! Отже, про вміння Мані «розмовляти» у жодному випадку не можна нікому казати. А ще я вирішила не надокучати моєму улюбленцеві запитаннями, звідки він узявся і що це за чудо таке — пес, який уміє спілкуватися. Підсвідомо я відчувала, що розпитування нічого не дадуть.

Я усе ще не мала певності, що мені вже слід серйозно замислюватися над проблемою грошей, але потім я згадала сентенцію мудрого китайця: «Роби великі справи, коли вони ще є малими…» Що би це мало означати?

Та ось мені прийшла до голови ідея. Можливо, це так, як із Генрі, сусідським тер’єром. Він з’явився у родині аж у п’ятирічному віці і зовсім не слухався господарів. Сусіди завжди казали, що тепер уже важко його перевиховати. Навчити пса послуху можна хіба тоді, коли він ще зовсім цуценя. Може, мої батьки були схожі в тому, що стосувалося грошей, на Генрі? А ще скидалося на те, ніби Мані добре знає, про що каже.

Отож треба було знайти десять причин, чому я хочу стати заможною. А це не так легко, бо, щоб здійснилася більшість моїх бажань, надто багато грошей не треба.

За три години я склала ось такий список:

1. Гірський велосипед з 18-ма передачами.

2. Я могла би накупити стільки музичних дисків, скільки б душа забажала.

3. Я змогла би купити собі кросівки, до яких уже давно приглядалася.

4. Я могла би довше вести телефонні розмови з моєю найліпшою товаришкою, котра мешкає за двісті кілометрів від мене.

5. Улітку я могла би за навчальною програмою обміну поїхати до США. Це поліпшило би мої знання з англійської…

6. Я могла би потішити своїх батьків, подарувати їм гроші й допомогти розквитатися з їхніми боргами.

7. Запросити родину на святкову вечерю до італійського ресторану.

8. Допомогти убогим дітям, яким живеться не так добре, як мені.

9. Чорні модельні джинси.

10. Комп’ютер.

Упоравшись зі списком, я подумала, що таки варто прагнути до «заможності». Заможні люди можуть, без сумніву, купити усі перелічені речі та ще й зробити безліч цікавих справ. А ще, переглянувши знову список, я подумала про Єнні, свою товаришку, і вирішила запитати в Мані, чи можна з нею поділитися своїми знаннями про гроші. Я й незчулася, як наблизилася четверта година по обіді. Скоро я довідаюся, як стати заможною…