Пес на ім'я Мані

В гостях у пана Ґольдштерна

Наступні кілька днів пролетіли, немов одна мить. Я знову змогла ліпше зосередитися на шкільних заняттях і наполегливо тренувала Наполеона. Наприкінці першого тижня пан Ганенкамп заплатив мені 7 Ђ — по євро за день, і ще 30 Ђ — за три команди, яких навчився Наполеон. Пес тепер умів за командою сидіти, лежати і подавати лапу.

Я гордо перерахувала гроші. 37 Ђ — немало. До того ж я більше впевнилася у собі і вже болісно не ніяковіла, отримуючи гроші, бо для старенького подружжя життя направду стало легшим.

Вони були такі вдоволені моїми послугами, що попросили вигулювати Наполеона ще й уранці за додаткових дві марки. Я запитала на це дозволу у батьків, і вони погодилися.

Мані якось сказав, мовляв, він має блискучу ідею, що мені робити з грішми. Отож я тим часом старанно заховала їх серед старих шкільних зошитів.

Та мене чекала подія, не менш захоплива, ніж заробляння грошей. Сьогодні був саме той день, коли мав прибути водій пана Ґольдштерна, щоб відвезти нас із Мані до нього. Я з нетерпінням чекала того моменту, мріючи ближче познайомитися з цим багатим чоловіком.

Як і домовлялися, водій подзвонив у двері рівно о 15:15. Я ледь мову не втратила з несподіванки: водієм виявилася поважного віку жінка, яка приязно мені усміхалася.

Ми сіли до «Ролс-Ройса». Я сказала жінці, що досі гадала, ніби водіями мусять бути самі лише чоловіки. Вона засміялася:

— Пан Ґольдштерн надзвичайна людина, і вчинки його теж надзвичайні. Йому цілком байдуже, що «годиться», а що — ні. Він робить собі так, як вважає за потрібне.

Це мене зацікавило. Немов розгадавши мої думки, водій повела далі:

— Пан Ґольдштерн випадково почув мою розмову з товаришкою, котрій я жалілася на своє безробіття. А що раніше він мене не знав, то поцікавився, чи вмію я водити авто. Звичайно, я вміла. «Гаразд, — мовив він. — Якщо хочете, будьте моїм водієм. Я саме підшукував когось на цю посаду». Ото й уся розмова. Навіть пробної поїздки не вимагав. Пан Ґольдштерн добре знається на людях, покладаючись при цьому винятково на власну інтуїцію.

Я була вражена.

— І ви не побоялися сісти за кермо такого великого авто?

— Розумієте, пан Ґольдштерн навчив мене, як підвищувати самооцінку. Усі його співробітники ведуть такі собі журнали досягнень.

— Я теж, — запишнилася я.

Тепер настала черга пані за кермом дивуватися. Я гордо погладила Мані, той притьмом лизнув мене в обличчя. «Треба його від цього відучити», — подумала я собі.

Нарешті ми приїхали до санаторію. Я не любила лікарень. Однак ця більше скидалася на ексклюзивний курортний готель. Ось і маєш переваги заможності.

Наша водій провела нас до покоїв пана Ґольдштерна. Він сидів у фотелі і був у чудовому гуморі.

Мані, метляючи хвостом, відразу кинувся до нього і лизнув чоловіка в обличчя.

— Він і мене так лиже, — повідомила я. — Я вирішила відучити його від цієї звички…

— Радий тебе бачити, — привітався зі мною пан Ґольдштерн.

— Я з нетерпінням чекала нинішнього дня, — щиро призналась я, хоч і сама до пуття не знала, чому так прагнула знову побачити цього пана. Щоправда, я мала надію довідатися, чому Мані вміє розмовляти людською мовою.

Пан Ґольдштерн якийсь час обережно бавився з лабрадором, певно, давалися взнаки поранення, які спричиняли біль від різких рухів. Та загалом він почувався непогано.

За якийсь час пан Ґольлдштерн знову повернувся до мене. Його цікавило все, пов’язане з Мані. Я розповіла, чим годую собаку, скільки часу ми гуляємо, про наші прогулянки з Наполеоном, про те, як Мані допомагає мені вишколювати сусідського пса.

— Я ще під час нашої першої зустрічі подумав, як добре ти вмієш знаходити спільну мову з тваринами, — задоволено кивнув головою чоловік. — Можеш собою пишатися!

— Завтра вранці я запишу це до свого журналу досягнень, — бовкнула я.

Пан Ґольдштерн вражено звів на мене очі.

— Ти ведеш журнал досягнень? Як тобі спало таке на думку? — поцікавився він.

Я густо почервоніла. Як я могла йому пояснити? Я ж не мала права виляпати Мані таємницю про його вміння розмовляти і про те, чого він мене навчив!

Чоловік відчув мою ніяковість і нерішучість, і з його обличчя відразу зник запитальний вираз.

— Про це необов’язково говорити, — запевнив він.

— Ні-ні, річ не в тому, — спробувала виправдовуватись я, та, зрештою, вирішила бути чесною. — Це не моя таємниця, я не можу її зрадити…

На моє здивування, пан Ґольдштерн без зайвих слів погодився з моєю позицією.

— Я також маю таємниці, тому розумію своїх співрозмовників.

Після такої відповіді я відразу ж заспокоїлася. Видно, цей багатий чоловік серйозно ставиться до мене.

Пан Ґольдштерн замислено дивився на мене.

— Я ось запитую себе, чим ти відрізняєшся від більшості інших дітей? Можеш мені сказати?

Я на мить задумалася. До появи Мані у нас навряд чи я зуміла би відповісти.

Тоді я була цілком «нормальною», але тепер багато чого змінилося.

— У мене інакші інтереси… Я хотіла би заробити багато грошей, щоб поїхати до Каліфорнії і купити собі ноутбука, — пояснила я, а ще розповіла про список з десяти найзаповітніших мрій, касетки та альбом бажань, про те, скільки грошей заробила першого тижня за догляд Наполеона, не забула про фінансові проблеми своїх батьків та про Марселя.

Пан Ґольдштерн уважно слухав, він умів слухати. Коли я закінчила розповідь, щиро похвалив:

— Мене дуже тішить те, що ти розказала, Кіро! Не маю сумніву, ти досягнеш поставленої мети! Тільки нікому не дозволяй збити себе на манівці…

— Мама вже посміялася з мене… — поскаржилась я і розповіла про той випадок, коли мама випадково помітила мої касетки бажань.

— Знайдуться й інші насмішники, та більшість перейметься до тебе повагою, — заспокоїв мене пан Ґольдштерн. — До того ж не думаю, що мама хотіла тебе скривдити. Просто твоя ідея видалася їй трохи безглуздою і нереальною. Іноді буває легше досягнути божевільної мети, аніж «нормальної». Ставлячи перед собою велику мету, треба, звісно, докласти й набагато більше зусиль.

Мані тим часом побіг до парку погасати у хащах.

— Ми ще не обговорили один важливий момент, — знову озвався багатий чоловік. — Ти довгий час утримувала Мані, я хотів би компенсувати ці витрати.

— За його харчування платила не я, а мої батьки. До того ж я дуже люблю Мані! — сказала я.

— Пропоную таке, — незворушно вів далі пан Ґольдштерн. — Ти передаси батькам від мене чек. І приведи їх якось мене провідати. Може, мені вдасться поговорити з ними про їхню фінансову ситуацію…

Мені наче камінь спав із душі.

Я вже і так і сяк міркувала, як би то влаштувати батькам консультацію пана Ґольдштерна.

— Ти, звичайно, також дещо одержиш… Дай-но полічити. Ти вже давно доглядаєш Мані, скоро буде рік. Як дивишся на те, що я оплачу твої послуги по 5 Ђ за день?

Така пропозиція була мені не до душі.

— Я дбала про Мані не за гроші, бо відразу полюбила його! — розсердилась я.

Пан Ґольдштерн засміявся, однак — я це відчула — не злостиво.

— Так мислять, Кіро, більшість людей, і я колись таким був. Але назви мені хоча би одну причину, чому ти не повинна заробляти гроші справою, яка приносить задоволення, — мовив пан Ґольдштерн.

Щось подібне я чула вже не раз. Правильно, і Марсель мені таке казав, і пан Ганенкамп. Та все ж я чулася винуватою.

— Хочу тобі дещо сказати, — вів далі пан Ґольдштерн. — Я готовий заплатити 5 Ђ за день саме тому, що Мані тобі небайдужий. Я певний, що лабрадорові добре у вас живеться і житиметься й надалі. Лише щира любов робить твою «роботу» такою дорогою.

Пан Ґольдштерн не цілком мене переконав, та все ж я не змогла втриматися від спокуси підрахувати, скільки зароблю за рік… Я мала дурну звичку під час лічби похитувати головою й примружувати очі. Пан Ґольдштерн засміявся, і я збагнула, що мене застукали за гарячому…

— Так, це багато грошей, — сказав він поважним тоном. — Я виплачу їх за однієї умови — п’ятдесят відсотків цих коштів ти відкладеш на зберігання.

— Та я всі заощаджу! — радісно запевнила я. — Зрештою, моя мета — поїздка до Сан-Франциско, уже наступного року!

— Я не це мав на увазі, — заперечив чоловік. — Те, про що ти кажеш, — це витрати, а не заощадження. І воно добре, бо ж саме на це призначався твій заробіток. Та, щоб стати заможною людиною, треба ще й відкладати гроші, тобто ти повинна мати заощадження, які ніколи не витрачатимеш.

— Навіщо ж гроші, якщо їх не витрачати? — здивувалась я.

— Щоб жити за них, — відповів пан Ґольдштерн. — Розкажу тобі з цього приводу одну історію.

Я зручно вмостилася — полюбляла слухати різні історії. Мані тим часом повернувся і ліг коло нас. Він, здавалося, був дуже задоволений змістом нашої розмови.

— Жив собі якось селянин, який мав курку і мріяв лише про те, щоб вона щодня несла йому яйце до сніданку. Та одного дня він знайшов у гнізді золоте яйце. Селянин спершу не повірив, звісно, своїм очам — може, хто поглузував з нього? Про всяк випадок заніс яйце до ювеліра, і той підтвердив, що яйце з чистого золота. Селянин продав яйце і влаштував бучне свято.

Наступного ранку він раніше, аніж звичайно, подався до стайні і не помилився у своїх сподіваннях: у гнізді знову лежало золоте яйце. Так тривало декілька днів. Але селянин був жадібною людиною, тож гнівався на «дурну птаху», що та не може йому пояснити, яким чином їй вдається нести золоті яйця. Знаючи, як це робиться, він і сам міг би відкладати золоті яєчка…

Чи принаймні — сердито думав він — дурна курка могла би нести й по два яйця денно, одного було йому вже замало. Охоплений люттю, він якось вбіг до стайні і розрубав курку надвоє… З того часу не було вже кому нести для нього золоті яйця. Мораль казочки така: не вбивай курку, яка несе тобі золоті яйця!

Пан Ґольдштерн вичікувально відхилився назад.

Я була вражена.

— Ото телепень! — вигукнула я. — Таж тепер не бачити йому золотих яєць!

Пана Ґольдштерна втішила моя реакція.

Мані легенько заметляв хвостом.

— То ти б такого не зробила? — запитав багатий чоловік.

— Звичайно, ні! — впевнено відповіла я. — Я ж не дурна!

— Я поясню тобі сенс цієї байки. Твої гроші — це курка. Вкладаючи гроші, ти одержуєш відсотки, а відсотки — це золоті яйця.

Я не була цілком певна, чи все правильно зрозуміла.

— Більшість людей, — вів далі чоловік, — не мають такої курки від народження, тобто не мають стільки грошей, щоб жити на відсотки…

— Але щоб жити на відсотки, треба мати дуже, дуже багато грошей, — задумливо урвала я пояснення пана Ґольдштерна.

— Насправді, ти потребуватимеш набагато менше, аніж думаєш, — відповів чоловік. — Якби ти відклала тільки 15 000 Ђ і отримувала 10 відсотків, це становило б 1500 Ђ на рік.

— Вау! — захоплено вигукнула я. — Це ж 125 Ђ кожного місяця! А свої 15 000 Ђ і чіпати не треба було б…

— Саме так! — підхопив пан Ґольдштерн. — 15 000 Ђ — це твоя чарівна курка, яку не варто вбивати.

Ідея мені сподобалася, та все ж я вагалася:

— Але якщо я почну заощаджувати на свою курку, моя поїздка до Каліфорнії відкладеться на довгий час…

— А це вже тобі вирішувати, — кивнув чоловік. — Не витримавши, ти можеш взяти гроші і витратити їх на щось. Щойно назбиравши 1500 Ђ, можеш полетіти до Каліфорнії, але тоді ти вб’єш свою маленьку курочку. Однак ти можеш обрати інший шлях — частину грошей постійно відкладати, і одного дня матимеш стільки, аби щороку літати до Каліфорнії на самі лише відсотки.

Слова пана Ґольдштерна звучали переконливо. Мені дуже кортіло полетіти наступного літа до Америки, та й від золотої курочки я б не відмовилася. А чи можливо й у подорож податися, і курочку запопасти?

— Мені дуже важко розірватися між куркою і своїми мріями, — зітхнула я.

— А розриватися і не треба, — усміхнувся пан Ґольдштерн. — Скажімо, ти заробляєш 5 Ђ. Можеш розділити ці гроші: більшу частку кладеш у банк, ще одну часточку кладеш до касеток бажань, а решту витрачаєш.

Так, це й справді було розв’язком проблеми. Я відразу ж почала прикидати подумки, як би то ліпше розподілити 5 Ђ. Справа, однак, виявилася не такою вже й простою.

— Як їх ліпше поділити? — запитала я.

— Це цілком залежить від твоїх намірів, — зразу ж відповів пан Ґольдштерн. — Якщо ти постійно відкладатимеш лише десять відсотків на курку, неодмінно станеш заможною. Якщо ж плануєш по-справжньому розбагатіти, варто відкладати більше. Я взяв собі за звичку відкладати для своєї курочки по десять відсотків від прибутку.

Я вирішила взяти пана Ґольдштерна за зразок. Його спосіб життя мені подобався.

До того ж він завжди, здавалося, перебував у доброму гуморі, хоча, без сумніву, страждав від фізичного болю.

— Я вирішила, як розподілятиму свої гроші, — впевнено сказала я. — Відкладатиму на курку п’ятдесят відсотків, сорок відсотків кластиму до касеток бажань, а десять — витрачатиму.

Пан Ґольдштерн запишався мною. Я була надзвичайно задоволена власним рішенням. Не розуміла хіба одного:

— Якщо, аби стати заможним, достатнього лише десять відсотків, то чому стільки людей мають фінансові проблеми?

— Бо вони ніколи не думали про них у такий спосіб, як ми з тобою, — пояснив пан Ґольдштерн. — Починати вчитися цього найліпше у дуже юному віці. З часом такий спосіб мислення стане цілком природною звичкою. Від самого початку слід спрямувати свої помисли у правильне русло. Піди наступного тижня до банку і відкрий собі рахунок. Коли знову приїдеш мене провідати, я тобі розповім, що робити з рахунком далі. Отоді я дам тобі чек. А тепер вам з Мані час повертатися додому. Скоро вечеря, а я трохи втомився.

Панові Ґольдштернові, здавалося, почав дошкуляти сильний біль. Я захоплювалася його привітністю та тим, з якою терплячістю він усе мені розтлумачував, незважаючи на фізичне нездужання. Я все ж не втрималася і запитала, чому він не пожалівся на свій біль.

— Що більше зосереджуюся на болеві, то нестерпнішим він стає, — відповів пан Ґольдштерн. — Розмовляти про біль — це те саме, що підкладати добрива рослинам. Тому я вже багато років як перестав на нього скаржитися.

Я сердечно подякувала панові Ґольдштернові за його поради. Сказала, як пишаюся собою. Ми швиденько попрощалися, Мані дав себе почухати, а тоді мила пані водій повезла нас додому.