Пес на ім'я Мані

У старому льоху

Потроху ми прийшли до тями і вирішили оглянути будинок. Моніка наполягала викликати поліцію. Але ж це можна було зробити і згодом… Переміг дух авантюризму. Ми обережно почали обшук, оглянули кожну кімнату, усюди виднілися такі самі сліди спустошення, однак нічого надзвичайного не знайшли.

— Цікаво, звідки міг долинати голос Біанки, коли вона зникла в будинку? — запитав Марсель.

— Десь тут мусить бути глибокий льох, — озвалася Моніка і аж затремтіла. — А ще, напевно, бездонне підземелля.

Я не стрималася від сміху, хоча на душі шкребли кішки. Ми ще раз пройшлися будинком у пошуках входу до льоху. Він виявився під сходами і скидався на двері шафи. Двері теж були прихилені. Ми обережно відчинили їх, зазирнули у темряву. Униз вели стрімкі сходи, вмикача світла ми так і не знайшли.

— У вітальні я бачила декілька свічок, — згадала я.

Марсель кивнув.

Ми швиденько принесли свічки, Моніка запалила їх, водночас відраджуючи нас від наших намірів.

— Невже ви хочете спуститися униз? Тільки без мене!

— Окей, — погодився Марсель. — Почекаєш тут разом з Віллі та Наполеоном. Я і Кіра з Біанкою та Мані дослідимо льох.

Я би теж залюбки зосталася з Монікою, але мені було неймовірно цікаво, що ж там, унизу. До того ж, я не хотіла осоромитися перед братом, щойно завоювавши його повагу. Отож ми з Марселем та собаками навпомацки рушили вниз сходами. То мусив бути дуже старий льох, голі камені стін примарно мерехтіли у світлі свічок.

Нарешті ми опинилися посеред великої кімнати, заваленої усіляким мотлохом, на численних полицях громадилися слоїки з розмаїтою консервацією. Стеля нависала так низько, що Марселеві доводилося пригинати голову. Ми уважно все оглянули, але не помітили нічого незвичайного.

— Тут нічого не знайдемо, — прошепотіла я.

Марсель показав рукою на маленькі дверцята у стіні за полицями. Я була вражена, сама зроду би не помітила тих дверцят. Ми обережно відсунули стелаж з полицями, щоб, бува, не скинути на підлогу якогось слоїка; потім спробували відчинити двері, однак вони були замкнені намертво.

— Нічого не вдієш, — розчаровано мовив Марсель. — Шкода, а так кортіло довідатись, які таємниці криються за ними.

— Може, там ховають скарб, — подражнила я братика.

— Без жодного сумніву, грошей там, як у Форті Кнокс, — захихотів Марсель.

Тієї миті Біанка штовхнула мене носом, у зубах вона тримала щось темне. Я придивилася — то був ключ! Вівчарка заметляла хвостом і випустила ключа з пащі.

— Розумна собака! — похвалила я. — Мабуть, не раз носила ключа за господинею.

Де його ховали, ми навіть не здогадувалися.

Марсель підняв ключа й повільно відчинив дверцята. Ми посвітили з порога свічками. Кімнатка виявилася меншою за першу; окрім старої скрині, там нічого більше не було.

Марсель підійшов ближче. Скриня була змайстрована з міцної деревини, оббита залізом, з великим навісним замком. Марсель оглянув замок і засміявся:

— Це я відімкну заввиграшки.

Я не мала певності, чи правильно ми чинимо, зазираючи до чужої скрині, але Марсель уже заходився коло замка. Цікавість взяла гору. Клацнувши, замок відімкнувся.

— Який там булочний сервіс! — захихотіла я. — Та ти ж справжній розбійник!

— У розбої я теж був би професіоналом, — хвалькувато сказав мій братик.

Він підняв покришку скрині, зазирнув досередини і аж присвиснув:

— Овва! Тепер я знаю, за чим полювали грабіжники!

Я теж зазирнула до скрині. Там лежав чималенький стос документів, товста пачка банкнот по 500 Ђ і купа охайно складених золотих злитків. Злитки просто заворожили мене, аж не вірилося, що вони з чистого золота. Мав таки рацію Марсель: саме те, що лежало у скрині, принадило злочинців.

— Що ж нам тепер робити? — стурбовано поцікавилась я. — Не можна усе це залишати без догляду, ану ж грабіжники повернуться.

Марсель на мить замислився.

— Твоя правда, — визнав він. — Треба викликати поліцію! Вони візьмуть скарб на збереження… Та спершу ми ретельно перепишемо усе, що в скрині. Про всяк випадок…

Ми взялися до роботи, все старанно перелічили і занотували, потім гордо переглянули складений список: 50 000 Ђ (сто банкнот по 500 Ђ у пачці), 25 золотих злитків, 78 золотих монет, 163 цінні папери, папка з листами та банківськими звітами, мішечок з 16 коштовними каменями, золотий ланцюжок та 7 золотих сережок. Марсель задоволено запхав список до кишені. Братові кортіло якнайшвидше переписати його для мене. Ми були би цілком щасливими, маючи стільки грошей та коштовностей! Щодо цього наші погляди не розходилися…

— Пані Козир нівроку багата, — захоплено мовила я.

Пані Козир мимохідь згадувала про спадок після чоловіка, але побачити увесь цей достаток власними очима — щось цілком інакше.

— Навіщо вона зберігає таке багатство тут, у льоху? — дивувалася я.

— Усі багатії так роблять, — повчальним тоном сказав Марсель. — Можу закластися, що пані Козир має набагато більше грошей, які вона десь вклала, а це, мабуть, лише запас на чорний день.

— Щось забагато коштовностей, як на чорний день… — засумнівалась я.

— Достатньо, щоб грати на біржі, — наполягав на своєму Марсель. — Згадай знаменитого качура Скруджа МакДака. Його улюбленим заняттям було купатися в грошах…

Відразу на думку прийшли численні прочитані комікси. А ще, як мама наказувала мити руки після того, як я брала гроші до рук.

— Мені здається, що багачі не сприймають гроші як щось брудне, — міркувала я вголос.

Марсель погодився зі мною:

— Я теж гадаю, що пані Козир невимовно пишається собою, заглядаючи час від часу до своєї скрині. Я би неодмінно пишався!

Я захихотіла, уявивши, як стара жінка сходить до льоху, відчиняє скриню і замилувано перебирає руками золоті злитки та гроші.

«Мені теж було би приємно начищати до блиску монети і золото», — подумала я.

Раптом Мані загавкав, до нього миттю приєдналася Біанка. Собаки стояли спинами до нас, принюхувалися убік дверей і гавкали щораз дужче. Марсель підійшов до дверей, що вели до великої кімнати підземелля, і гукнув:

— Моніко! Це ти? Йди сюди! Ми вже знаємо, за чим нишпорили грабіжники…

Мані з Біанкою перестали гавкати, натомість загарчали. Марсель раптом дуже стривожився.

— Що могло трапитися? — спохмурнів він. — Собаки не гарчали би на Моніку…

Раптом нас охопив неймовірний жах. У льоху відлунювали від стін чоловічі голоси. Хутро на загривку Мані настовбурчилося.

— Тихо, Мані, — зашипіла я.

Однак собаку годі було заспокоїти, він не переставав гарчати.

Голоси швидко наближалися й ставали голоснішими. Ми опинилися у пастці — тікати було нікуди.

Невдовзі ми побачили промінь великого ліхтаря, що примарно шугав по стінах льоху, а тоді враз засліпив мене. Я зойкнула.

— Ви тільки погляньте, кого ми тут маємо! — вигукнув чийсь бас.

— Вам тут нічого робити! — закричав Марсель.

Світло так сліпило нас, що ми не бачили того, хто тримав ліхтаря. Почувся ще один голос, басовитіший і грубіший за перший.

— Щось знайшли? То нам буде менше роботи…

Промінь помандрував до скрині. Чоловік з ліхтарем вражено скрикнув:

— Поглянь-но сюди, Бернде! Дівчинка мала рацію — тут справжній скарб!

— Заберіть свої брудні лапи звідси! Це належить одній старій жінці! — я скаженіла від люті.

— Ви щось наплутали, юна панночко! Ми — добрі сили, — засміявся перший голос. Промінь світла перестрибнув зі скрині на іншого чоловіка, і ми побачили… поліціанта.

Марсель отямився першим. Я розгублено захихотіла. Щойно тепер зрозуміла, якими напруженими були мої нерви. З невимовним полегшенням на душі, я опустилася на підлогу.

— Ота дівчинка нагорі зателефонувала до свого тата, а він сповістив поліцію, — пояснив перший поліціант.

Усе стало на свої місця.

— А де Моніка? — запитав Марсель.

— Нагорі, з батьком та ще одним офіцером.

Поліцейський увійшов до великої зали підземелля і покликав колегу, що стояв на сходах.

— Усе гаразд! Діти тут, живі й здорові!

Ми всі гуртом піднялися нагору. Щонайменше десятеро поліцейських товклося в передпокої та вітальні. Був серед них і тато Моніки, Моніка злякано тулилася до нього.

Вона розповіла, що, почекавши трохи, обережно спустилася на декілька сходинок у льох і гукнула нас, але відповіді не почула, тож вирішила, що з нами щось трапилося, і зателефонувала своєму татові.

Тато Моніки суворо глянув на нас.

— Ви повелися дуже легковажно! Треба було негайно викликати поліцію!

Ми знічено мовчали. Я глянула на Моніку, мені було її шкода — натерпілася, мабуть, страху. Переписуючи скарби пані Козир, ми цілковито забули про час.

Тим часом викликали слюсаря, і той відремонтував вхідні двері. Скриню обережно відтранспортували до відділку. Поліція ще мала достатньо роботи у будинку, і нам довелося відповісти на чимало запитань, але це вже було не страшно, бо поліціанти поводилися з нами дуже приязно і навіть похвалили нас. Вони сказали, що це, без сумніву, ми сполошили злочинців, і ті втекли.

Ми з Марселем гордо перезирнулися.

Потім поліцейські відвезли нас додому.

Мама вже хвилювалася і стояла біля вікна, коли авто зупинилося перед нашим будинком. Побачивши, як ми виходимо з поліцейського авто, вона не на жарт злякалася, однак офіцери пояснили ситуацію.

Потім вони відвезли додому Марселя та Наполеона.

Мама зателефонувала своїй сестрі, мамі Марселя, та Ганенкампам, аби вони, бува, не налякалися так, як вона сама, коли поліцейське авто зупиниться перед їхнім порогом.

Я все детально переповіла своїм батькам, знову довелося вислуховувати докори, що треба було негайно викликати поліцію. Я була надзвичайно збудженою, про сон і мови бути не могло…