Пес на ім'я Мані

Яким чином мій двоюрідний брат заробляє багато грошей

Після розмови з Мані я впала в глибоку задуму. Лежала на ліжку і міркувала. Надто вже мені хотілося віднайти спосіб заробляння великих грошей. Але як і з чого почати? Те, що вдалося Дарилові, — справжнє диво. Однак він, вочевидь, виняток із загалу. Та й в Америці все простіше. До того ж, Дарил один із тих хлопчиків, яким батьки більше дозволяють… І я, мабуть, ще надто юна… І знову мені згадалися слова Мані про самодовіру. Якщо я більше віритиму у власні сили, справа піде легше. Я ледь знову не потрапила до тієї ж пастки, що й учора, тож швиденько вирішила попрацювати над своїм журналом досягнень. Два пункти, які можна записати до списку вдалих справ, прийшли на гадку відразу:

1. Умію зберігати таємниці.

2. Не опустила рук, коли з мене поглузувала мама.

Я на мить замислилася і згадала ще кілька своїх «успіхів». Занотовуючи їх до журналу, думала про те, чи не знаю когось, схожого на Дарила. Було би чудово поспілкуватися з такою людиною!

Раптом я згадала про Марселя, мого двоюрідного брата, лише на десять місяців старшого за мене. Ми бачилися раз чи двічі на рік. Наскільки пам’ятаю, він завжди був при грошах. Неприємна особа… Ми ніколи не вміли мирно бавитися, але, можливо, тепер він мені допоможе.

Хоч було вже досить пізно, я кинулась йому телефонувати.

На щастя, Марсель ще не спав.

Щойно він зняв слухавку, я відразу, без передмов, виклала йому суть справи.

— Привіт, Марселю! Це Кіра. Мені треба порадитися з тобою. Наступного року я маю намір поїхати за програмою обміну до Сан-Франциско. Для цього потрібні чималі гроші. Батьки не в змозі допомогти, тому доведеться заробляти якось самій.

— Це надзвичайно просто! Але мушу визнати, ти мене приголомшила. Я завжди вважав тебе такою собі дурненькою гускою, яку цікавлять лише ляльки. Тому ніколи й не намагався розмовляти з тобою поважно. І ось ти телефонуєш з цілком розумного приводу.

Я вже готова була кинути слухавку.

Яке нахабство! Ото зарозуміла жаба! Я ледве опанувала себе.

— Ґречним тебе не назвеш! Та, може, все-таки довіриш мені таємницю, чому в твоїх кишенях завжди є гроші?

— А я вже подумав, що ти кинеш слухавку і будеш ревіти. Видно, не така вже ти й гуска, як я собі гадав. Гм… Знаєш, заробляти гроші дуже просто.

Якби той братець знав, яких зусиль коштувало мені стримати сльози.

Але я постаралася, щоб він нічого не помітив.

— Просто? — перепитала я.

— Заробляти гроші можна всюди, — пихато буркнув Марсель. — Треба тільки роззирнутися навколо.

Він нагадував мені тієї миті Дарила, яким я його собі уявляла. Але я не поділяла його самовпевненості.

— Як гадаєш, Марселю, скільки моїх друзів теж хотіли би заробляти гроші, але щось нічого їм не трапляється…

— Бо вони погано шукали. Можливо, занадто багато граються ляльками, — пирхнув Марсель.

Я вже не на жарт починала сердитися. Якщо він ще раз згадає про ляльок…

Натомість далі Марсель повів серйозну розмову.

— Послухай, Кіро, ти вже хоч раз по-справжньому шукала роботу? Я маю на увазі, чи бувало таке, що усе післяобіддя ти тільки й думала про те, як заробити грошей?

Довелося мені чесно визнати, що ніколи навіть години не присвятила цій проблемі. Навпаки, я завжди дуже швидко приходила до висновку, що таке мені не під силу.

— Ось бачиш, — вів далі Марсель. — Тому ти нічого й не знайшла… Хто не шукає, той не знайде, хіба казково пощастить… Я скажу, звідки у мене гроші. Я маю власну фірму.

— Але ж тобі лише дванадцять років. Як і мені… — моєму здивуванню не було меж.

— То й що? Фірму я таки маю, розношу булочки і маю вже чотирнадцять клієнтів, — пояснив Марсель.

— Чудово фірма, нічого не скажеш! — тепер настала моя черга потішатися. — Ти як хлопчик-газетяр, тільки замість газет розносиш булочки.

— Та в тебе мізки квочки, — обурився Марсель. — Усе зовсім не так, як ти собі уявила. Я розношу булочки тільки в неділю, тоді вони коштують дорожче, ніж у будень, а більшість людей лінуються у вихідні їздити за ними до пекарні. Я ж пропоную їм доставляти замовлення додому. Наш пекар, дуже милий чоловік, підказав добру ідею: він продає мені булочки за звичною ціною, як у будні дні, отож на кожній булочці я заробляю приблизно десять центів. Крім того, за кожне замовлення отримую від клієнтів кошти на проїзд — 75 центів. Якщо підсумувати, то по неділях я працюю лише дві або три години і заробляю понад 70 Ђ за місяць.

— Сімдесят євро! Очманіти можна! — вражено вигукнула я.

— І це ще не все! — захоплено розповідав далі братик. — Три вечори на тиждень я працюю у нашому будинку для старих.

— Де-де працюєш? — не повірила я своїм вухам.

— У будинку для старих. Купую для дідусів та бабусь харчі, ходжу з ними на прогулянку. Інколи просто розмовляю чи граю в якісь настільні ігри. За це отримую від дирекції закладу 5 Ђ за годину. Так заробляю ще 35, а то й 45 євро на тиждень. За місяць маю щонайбільше 150 Ђ…

— Та ж разом це понад 200 Ђ на місяць! Супер! — я на мить замислилася і зітхнула. — На жаль, тут поблизу немає жодного будинку для старих…

— Але й тебе не Марселем звуть, ти лише маленька дівчинка, — під’юджував мене «добрий» братик. — Менше думай про ймовірні невдачі. Вишукуй реальні можливості.

Ну ось, знову те саме. Відразу ж згадалася історія Дарила. Він зосереджувався на тому, що знав, мав і міг. А я сконцентрувала всю свою увагу на будинку для старих, якого немає поблизу. Немудро… Та й Мані усі вуха мені тим протуркотів…

Марсель урвав мої думки.

— Насамперед з’ясуй для себе, що ти залюбки робила б, а тоді подумай, як улюбленою справою заробити грошей. Саме таким чином я обрав доставку булочок. Я люблю кататися на велосипеді, а тепер це задоволення ще й приносить мені заробіток. Неперевершене відчуття! Класне! Зазвичай я щодня зупиняюся біля кількох будинків і цікавлюся у господарів, чи не хотіли б вони мати доставку булочок. Моя мета — залучити п’ятдесят клієнтів. Тоді я зміг би заробляти понад 250 Ђ на місяць.

Почуте вразило мене до глибини душі. Та які в мене можуть бути можливості?

— Боюся, нічого путнього не спадає мені на думку… — зітхнула я.

— Що ти найбільше полюбляєш робити? — запитав Марсель.

— Плавати, гратися з… потішними собаками…

— Ось бачиш! — аж зрадів Марсель. — Як заробити на цьому грошей?

— Заробляти гроші на собаках? — дурне то було, мабуть, запитання.

— Ото гуска! — розсердився Марсель. — Ти мусиш щодня ходити зі своїм собакою на прогулянку.

— Нічого я не мушу, мені це подобається, — заперечила я. — І не називай мене гускою!

— Та слухай, що кажу! — втрачав терпець мій братчик. — Вигулюючи свого пса, ти можеш вигулювати ще й чужого та одержувати за це гроші.

Я стрепенулася.

— Геніально! Може, ти й зарозуміла жаба, але не телепень, це точно…

Я похапцем подякувала Марселеві і поклала слухавку — треба було негайно братися до укладання плану дій. Я знала чи не кожного пса по сусідству, собаки теж добре мене знали. Більшість із них я страшенно любила. А те, що я змогла би, вигулюючи їх, ще й гроші заробляти…

Думки роїлися мені в голові. Ще донедавна я вважала, що вся моя родина досить-таки бідна, та відколи я повністю зосередилася на проблемі грошей, то й думати почала інакше. Таким чином я «відкрила» Марселя. Оте концентрування сили думки вражало… Хтозна, куди воно мене ще заведе. Я знову згадала Дарила.

Незчулася, як заснула.

Наступного дня у школі я продовжувала обмірковувати свої плани.

По сусідству з нами мешкав пес Наполеон, суміш вівчарки, ротвейлера і ще когось.

Його господар скидався на вовкулаку. Відколи чоловік переніс легкий інсульт і не міг добре ходити, пса вигулювала його дружина, і це її анітрохи не тішило. Наполеон не слухався команд, а досить було зловити ґав, він просто втікав від неї. Можливо, через те, що жінка не вміла поводитися з собакою. Я вирішила поспілкуватися з «Вовкулакою» та його дружиною, однак я навіть не знала їхніх імен.

Отож після уроків я зробила добрячий гак і попрямувала до будинку Наполеона. Перед воротами садиби де й поділася моя відвага. Що я їм казатиму? Скільки просити за послугу? Чи можна отак просто називати ціну? Я вже хотіла повернути назад, але Наполеон, який дрімав у садку, упізнав мене й підбіг до воріт. Він мав за звичку голосно завивати.

Господар підійшов до вікна, щоб подивитися, хто прийшов. Він поцікавився, чим завдячує моїй появі.

Це була слушна нагода. Тепер або ніколи! Я зібралася з духом і випалила:

— Я мрію взяти участь у програмі обміну та поїхати до США, а для цього потрібні гроші. Мені хотілось би заробити їх самій. Я бачила вашу дружину, мені здалося, вона не дуже охоче вигулює Наполеона. Тож я вирішила запропонувати вам свої послуги — щодня виводити собаку на прогулянку. Що ви на це скажете?

Виголошуючи свою тираду, я не наважувалася підвести очі на старого чоловіка. Голова мені палала.

— Я скажу, що це чудова ідея! Заходь до будинку, і ми спокійно все обговоримо, — приязно запросив мене господар.

Його дружина відчинила мені двері, ми сіли у кухні. Я усе ще не відважувалася глянути на Вовкулаку, такий жахливий він мав вигляд. Тому зраділа, коли ініціативу розмови взяла в свої руки господиня.

— Твоя правда, — почала вона. — Для мене надто важко тричі на день виходити з Наполеоном на прохід. Коли з’являється чужий пес, я не годна його втримати. Гадаєш упоратися з ним?

— Наполеон гулятиме з Мані. Ми можемо спробувати…

— Я бачив, як ти гарно обходишся зі своїм псом, — утрутився старий чоловік. — Як на мене, ніхто не зумів би ліпше, — а тоді звернувся до дружини: — А ми зітхнули би спокійніше, Елло. Дівчинка має вроджений талант поводження з собаками. Мені навіть здається, що вона вміє з ними розмовляти…

Я ледь стрималася, щоб не засміятися. Якби ж то він знав… Я тихцем спостерігала за чоловіком, доки той радився з дружиною. Зблизька він уже не видавався страховиськом. Хіба трішки загадковим, так ніби мав за плечима нелегке і цікаве життя. До того ж, він мав надзвичайно доброзичливий вираз обличчя і мудрий погляд.

— Насамперед познайомимося, — запропонував чоловік. — Ми — Елла та Вальдемар Ганенкампи.

— Мене звуть Кіра, Кіра Клаусмюллер, — відрекомендувалася я.

— Дуже приємно, юна панночко, — пан Ганенкамп повагом кивнув головою. — Ось моя пропозиція: кожного пообіддя вигулюватимеш Наполеона і вичісуватимеш його. А ще навчиш послуху! — старий чоловік на мить запнувся. — Скільки тобі платити за допомогу?

Гарячий рум’янець залив мої щоки. Про ціну я якось не подумала. Подружжя вичікувально дивилося на мене.

— Я й сама не знаю, — ледь чутно відповіла я.

— Що скажеш про одне євро на день? — прийшов на допомогу господар.

Я притьмом підрахувала — це ж 30 Ђ на місяць, утричі більше, ніж кишенькові витрати! Людоньки, це купа грошей! Однак подружжя неправильно витлумачило моє мовчання і поквапилося з новою пропозицією:

— А за кожну команду, якої ти навчиш нашого пса, отримаєш іще 10 Ђ.

Цього разу я вже не мовчала.

— Чудово! Я така рада! Ви дуже приємні люди…

Елла та Вольдемар задоволено перезирнулися.

— Гаразд, то, може, почнеш уже сьогодні? — з надією запитала стара пані.

— Звичайно! — відразу погодилася я і швиденько попрощалася — мама вже, напевно, чекала на мене з обідом.

Я бігла додому, окрилена успіхом. Як же легко заробляти гроші, радісно думала я, сяючи немов сонечко і мугикаючи веселу пісеньку. Ледь переступивши поріг, я ніжно погладила Мані і шепнула йому на вухо, що відтепер зароблятиму багато грошей. Мані урочисто простягнув мені лапу. Я бачила, як він тішився.

Після обіду я негайно зателефонувала Марселеві й розповіла йому про свою першу роботу.

— Як бачиш, усе в твоїх руках, Кіро, — тільки й сказав він.

Я була трохи розчарована, бо сподівалася на похвалу, але раптом зауважила, що він уперше не назвав мене дурною гускою, а на ім’я — Кірою. Добрий знак!

— Хочу, однак, звернути твою увагу на два важливі моменти, — долинув до мене голос Марселя. — По-перше, ніколи не покладайся лише на одну роботу, можеш її втратити швидше, аніж гадаєш. Відразу берися за пошуки додаткового заробітку.

Марселеві страхи видалися мені перебільшеними, проте я вирішила послухатися його поради.

— По-друге, — вів далі двоюрідний братик, — якісь проблеми виникнуть неодмінно; такі, яких ти зараз передбачити не можеш. Ось тоді і з’ясується, гуска ти чи, так як я, заслуговуєш на успіх. Кожен зуміє заробляти гроші, коли все гладко, а ось коли трапляються перепони, тоді й виявляється, хто цього гідний, а хто — ні.

Друга порада Марселя трохи збила мене з пантелику, та все ж я ввічливо подякувала і подалася з Мані до Наполеона. Як я й підозрювала, Наполеон був дуже лагідним собакою. Він неймовірно тішився, що може бавитися з Мані. Обоє гасали за м’ячиком, якого я взяла з собою, до повного виснаження.

Та коли ми проходили повз інших собак, втримати Наполеона було годі. Я вирішила наступного ж дня вишколити свого вихованця сідати і лежати за командою. А потім я мала намір навчити його лягати, коли на видноколі з’являється чужак.

Повернувшись нарешті додому, я застала в нас у гостях тітоньку Ерну. Вона мешкала недалеко, за якихось тридцять п’ять кілометрів від нашого дому, однак ми давно вже не бачилися. Відколи у нас поселився Мані, вона ще тут не бувала.

Доки ми віталися, тітонька помітила білого лабрадора. Мама пояснила, що пес — приблуда, його господаря ми так і не розшукали. Тітонька, насупивши чоло, дуже прискіпливо придивлялася до Мані. Щось, здавалося, було не те…

— Скільки вже часу цей пес у вас? — запитала вона, не зводячи погляду з мого друга.

— Десь, мабуть, дев’ять місяців, — відповіла мама.

— Я, мабуть, маю для тебе важливу новину, — суворо мовила тітонька Ерна. — Я майже певна, що знаю, кому належить цей пес!

— Мені він належить! — випалила я.

— Ні, не тобі, а одному чоловікові, який живе поблизу мене, — сухо заперечила тітонька.

Холодний жах заповз у мою душу.

— Але він так довго живе у нас, тому він уже наш, — вперто наполягала я.

Мама суворо глянула на мене.

— Не кричи на тітку! Ти забула про ввічливість? — дорікнула вона.

Мені запаморочилось у голові, мене охопила паніка, я ледь не зомліла. Десь ніби здалеку долинув голос тата.

— Ми завтра ж поїдемо з Мані до того пана і все залагодимо.

Далі можна було не слухати. Я кинулася геть з кімнати. Мані побіг за мною. У своїй кімнатці я замкнулася зсередини й упала на ліжко, наче оглушена. Одне я знала напевно: ніколи й нікому не віддам Мані. Ми — друзі. Після всього того, чого зазнали удвох. Ліпше втечу разом із ним світ за очі.

Мані поклав голову мені на коліна й зазирнув у вічі. Не конче було йому щось говорити, за нього промовляли очі — він мене не покине.